Алі-Баба і сорок розбійників

Пісня перша

У Багдаді славнім місті,
Тому літ не сто, не двісті,
Жили вбогі брати два;
Хоч були собі рідненькі,
Бо ж сини одної неньки,
Та судьба в них не одна.
Старший Мехмет хитро взявся
І з донькою повінчався
Пребагатого купця,
А молодший Алі-Баба
Полюбив і взяв добряга
Сиротину без гроша.

Раз пішов він із ослами
В ліс глибокий, за дровами,
На прожиток зароблять;
Аж тут зирк! .. надїздить чвалом
Гурт розбійників провалом,
Чи ховатись, чи втікать?

У страшеннім переляку
Скочив Алі на гіляку,
З поміж листя бачить все:
Як розбійники злізають,
З коней скарби іздоймають
Кожен на своє плече.

Як ватажок коло брами
Крикнув: “Одчинись, Сезаме!”
Всі зникають у скалі.
Як за хвильку повертають:
“Сезаме, замкнись!” взивають
І відїздять в порожні.

Слово чарівне: “Сезаме!”
Що ключем було до брами,
Алі добре спамятав.
У нутро скальне закрався,
Срібла, злота там набрався,
Трьом ослам в верхи наклав.

Мехмет з дива не виходить,
Чом так легко все приходить
Брату, вбогому колись?
Звідки в нього ті достатки?
Ті доходи? Ті порядки?
Звідки гроші завелись?

“Гроші звідки?” Алі-Баба
Брату рідному, — добряга,
Все до чиста розказав:
Про скарби в нутрі скальному,
Про чарівний ключ від нього,
Ще й дорогу показав.

Мехмет жадібно зітхає
І як стій він вирушає
З шістьма мулами у ліс.
Та не треба вам казати,
Як спішився він від хати,
Не дігнав би його й біс.

Хитрий Мехмет коло брами
Крикнув: “Одчинись, Сезаме!”
І відкрилася скала!
Він з утіхи сам не знає,
Що скорійш хапати має,
Стільки всего там добра.

Срібло, злото, оксамити,
Парчі, перли, самоцвіти,
Світ Мехмету мерехтить…
І з дванадцятьма міхами,
З трудом тащиться до брами,
Як на перший раз, досить.

“Одчинися!”… ну, а далі?
Не пішло і на три цалі,
Бо чарівний клич забув;
Зимний піт чоло зливає,
Око меркне, дух вмліває,
Дотик смерти, знать почув.

Аж тут чути крик завзятий:
Га!.. Ти зраднику проклятий!
Не уйдеш тепер мені!
Мехмета драби вбивають.
І на пострах прибивають
Кусні тіла на стіні.

Пісня друга

Ніч настала. — Тихо всюди…
У Багдаді сплять вже люди,
Мехметиха ще не спить;
Все лиш мужа виглядає,
Щось не добре відчуває,
Душу неспокій гнітить.

Далі каже: “Годі ждати?”
Йде до Аліної хати,
Брата шле за Мехметом.
Брат відразу здогадався,
По що Мехмет в ліс подався
І застряг там десь притьмом.

Алі-Баба коло брами
Крикнув: “Одчинись, Сезаме!”
Кусні тіла як узрів;
На хребти ослам поклавши,
Скарбів, що спроміг набравши,
Ріщем вкрив і… вйо! домів.

Скільки наша Мехметиха
Мала горя, мала лиха,
Того не списать пером;
Та найгірше: Що зробити?
Слід розбійникам закрити,
Щоб не мстилися часом,
Була в Мехмета служанка,
Гарна, ставна, мов панянка,
Моргіяна на імя.
Ся про Мехмета голосить,
Що заслаб, ще й лік приносить
Просто від аптекаря.

“Пан наш,” — каже, “Ох!… конечно
Захорів так небезпечно,
Певно що буде вмирать.
Щоб успішний дать рятунок,
Зладьте ще міцнійший трунок,
Ось вам срібних драхмів пять.”
А сама побігла жваво
Вулицями вліво, вправо,
Полатайко де сидів.

Того злотом підплатила,
Зір йому платком закрила,
І спровадила домів.
Кусні тіла позшивали,
Полатайка порощали,
Похорон як слід пішов…
І ніхто не дзогадався,
Що Мехмет в скалу закрався,
Де напрасну смерть знайшов.

А в скалі гуде нарада,
Чути крики: “Зрада, зрада!
Час вже тому дать кінець!
Треба шпигуна послати,
Слід, щоб вишукав до хати,
Де зашитий був мерлець.”

Довго той шпигун блукався,
Доки врешті допитався
Там, де полатайко жив.
Сей пристав за добру плату
Відшукати тую хату,
Якби зір платком закрив.

Полатайко з критим оком
Навпомацки, крок за кроком
Дім той клятий віднайшов!
Тут шпигун на дверях спішно
Білий знак зробив і втішно
Во свояси собі пішов.

Але наша Моргіяна
Бистрим оком, зараз зрана,
Вздріла знак той на дверях.
Се якась нечиста справа!
І такий знак пописала,
Борзо по усіх домах!

Ось шпигун наш і ватажко
Бродять вулицею важко…
Щось шукають в пізну ніч.
“Чорт поплутав всю роботу!
Тих значків є більш до сто ту,
Радше забираймось пріч!”

Пісня третя

У скалі нові наради.
З шпигуном прийшло до звади
Шлють нового шпигуна.
Сей аж тричі присягався,
У Багдад як стій подався,
Полатайка знов найма.

Сим разом шпигун присяжний
Знак червоний, знак виразний,
Сам поклав на тих дверях!
Але не довів до цілі,
Бо з ватажком як наспіли,
Знак той був на всіх домах.

Третий раз вже сам ватажко
З полатайком бродять важко,
Дім той клятий щоб відкрить.
Тут ватажко встромив око,
Двері в тямку вбив глибоко,
Щоб пізнать їх в кожду мить.

Та наш Алі, як дізнався,
Чи хоч трохи налякався
Таємничих тих знаків?
Де там! Він і не думає,
З Мехметихою гуляє,
До її прийшов хатів.

А в хатах тих ходить чутка,
Що купець з Дамаску тутка
Проситься заночувать.
Просить одчинить ретяги,
Щоб оливнії боклаги
На подвірю поскладать.

Сорок бодень вщерть налитих,
Сорок мулів знаменитих,
Алі-Баба рад приняв.
А купцеві із Дамаску,
Щоб всі знали його ласку,
Ще й вечеру дать казав.

Поки Моргіяна жваво,
У пекарні вліво, вправо,
Заходилась коло страв;
Каганець з браку оливи
Згас… і свіжої поживи
Із боклаги вимагав.

А в боклазі… хто вгадає?
Там оливи й раз немає,
Лиш здоровий драб сидить!
Ще й розплющив сонні очі:
Моргіяні щось шепоче,
“Вже пора?.. Чи все вже спить?”

Моргіяна остовпіла…
Але зараз просвітліла
Мудра її голова.
“Ні ще! ні ще!” прошептала.
В мить боклагу сю заткала
Й інші розслідить пішла.
Сорок бодень без одної
Прослідила ночі тої,
Всіх розбійників знайшла;
Кожному “Ще ні” відперла,
З сорокової начерла
Каганцевого живла.

Потім хутко із боклаги
Набирає тої снаги
У найбільший кітлик свій.
На вогонь його ставляє,
Грань-вугілля підгортає,
Щоб кипятком став олій.

Моргіяна тим окропом
На подвірю, хлоп за хлопом,
Всіх розбійників палить.
Щось в боклагах зашкруміло,
Чути скрізь спалене тіло,
Ні оден драб не щемить!
Довершивши того діла
Моргіяна наша, сміла
У пекарню, знай, біжить…
Каганець там погасила,
Ватру швидко потушила
Причаїлась… наче спить.
А купець той із Дамаска,
(Що пізнати в нім ватажка
Кожен може вже тепер),
О півночи одягаєсь,
По подвірю розглядаєсь,
У боклаги очі впер.
Що він шепче, що благає,
Ба, ганьбить і проклинає,
Що попало на язик.
Ні один не ворухнувся…
Аж ватажко сам здригнувся,
Скочив через мур… і зник.

Пісня четверта

Ранок. Сонце височенько.
На дивані ще любенько
Алі-Баба спочивав.
Аж від світла пробудився,
Щиро Богу помолився,
В баню митися помчав.

А вертаючи із бані,
Алі-Баба Моргіяні
З добротлива так верзе:
“Ось боклаги вщерть налиті,
Осьде мули знамениті,
Щож? Купець з Дамаска де?”
Моргіяна каже: “Пане!
Щоб Аллах усе погане,
З дому вашого прогнав!
Найби сю ще дав вам ласку,
Щоб купець той із Дамаску,
Більш до вас не повертав.”

Тутка Моргіяна сміла
Все до крихти розповіла,
Що відоме є для нас:
“То моя заслуга вірна.
Так невільниця покірна
Зберегла від згуби вас…”
Правду кажеш,” — Алі мовив:
“Щоб Аллах за те зготовив
Кращу долю і тобі;
Та тепер нам час думати,
Як розбійників сховати,
Перед оком судії”.

“Він би певне не повірив!” —
Твій геройський чин би змірив
Як убійство для гроша;
Тож прийдеться нам ділати,
Тих розбійників гребати ,
У городі, тихо… ша!”

Сорок драбів без одного
Закопали ще дня того,
Сорок мулів зберігли;
Сорок бодень і кинджали,
Що драби при собі мали,
Поскривали, де могли.

А по тому всі ті речи
Раз на днину, або й двічі,
Посилали на базар.
По два мули… тай хороші,
За них брали добрі гроші,
Аж продали весь товар.

В тім часі син Алі-Баби
Відокремивсь… і провадив
Торговлю самий собі.
А напротив його склепу
Продавав купець з Аллепу:
Коври, шовки дорогі.

Той купець такий був чемний,
Та ввічливий і приємний,
Що подобався усім.
Алі-Бабі піддобрився,
Сам до нього запросився
На гостину в його дім.

При забаві Моргіяна,
Перед гостем танцювала
З тамбуріном у руці.
Враз ватажка в нім пізнала,
Злобний намір відгадала,
Бо кинджал крив в рукаві!

Не гаючи своїм часом,
Танцюристим викрутасом
Перегнулась к ньому в миг!
З рукава кинджал вхопила.
В само серце йому вбила
Так, що й крикнути не встиг!

Алі — ледве спамятався…
Як від дівчини дізнався,
Що останній ворог впав;
За її заслуги вірні,
За учинки непомірні,
Свободу їй дарував.

Потім мовить так до сина:
“Осьде є твоя дружина!
Моргіяно! Твій жених!”
Славне справили весілля,
Прийшли гості… а звідкілля?
Із “конопів фармевих”

Абу-Касим із капцями,
Коваль Бассім з більдарами,
Й міністер Джіяфар;
А з Месруром чорномазим,
Теслозубим негром вражим,
Гарун ер Рашид — сам цар!

Моргіяна танцювала,
Мехметиха свашкувала
Й веселився всенький дім!
Всі гуляли… й я там була,
А що бачила і чула,
Розповіла вам усім.

Софія Куликівна. “Алі-Баба і сорок розбійників”. З казок 1001 ночі, друге видання. Українське видавництво “Говерля”, Нью Йорк, 1962 рік