Біля ковчега о восьмій

Три пінгвіни

Десь у світах є край, де – скільки сягає око – самі лише сніг та крига.

Утім, якщо пильно придивитися, серед снігу та криги можна помітити три невеличкі постаті. Вони стоять собі укупочці та роззираються навсібіч. Але хоч куди повернуть свої голови – всюди лише сніг та крига, крига та сніг.

Якщо ж придивимося до тих маленьких постатей іще пильніше, то зрозуміємо, що це пінгвіни. Усі троє здаються геть однаковими, і це цілком природно – усі пінгвіни схожі одне на одного. Достатньо побачити одного, щоб мати уявлення про всіх.

Проте, підійшовши до цих трьох пінгвінів ближче, відразу завважимо, що вони все ж трохи різні. Один пінгвін дещо менший за двох інших. Але будьмо обережні! До пінгвінів не слід підходити надто близько. Вони не становлять жодної небезпеки, але від них добряче відгонить рибою.

– Від тебе тхне, – каже один пінгвін іншому.

– Від тебе теж, – відповідає той.

– Не сваріться, – каже малюк, даючи копняка двом іншим.

Якщо дати пінгвінові копняка, той негайно копне у відповідь, та ще й дужче. Отож невдовзі зав’язалася справжня бійка. Нарешті, викачавшись у снігу, всі троє розгублено дивилися одне на одного: «Чого ж ми неодмінно мусимо пересваритися?»

Так одноманітно минав день, схожий на всі попередні. Спершу пінгвіни роззираються довкола, тоді придивляються одне до одного, і невдовзі виникає чергова суперечка.

– Коли вже, урешті-решт, бодай щось станеться? – простогнав маленький пінгвін.

І того дня справді дещо сталося. Дещо незвичне. Незвичне було крихітним і жовтим. Воно пурхнуло над головами трьох пінгвінів і приземлилося на сніг.

– Це метелик!

Пінгвіни аж запідскакували на радощах і заплескали в крильця. А вже згодом, пригадуючи ці події, вони зрозуміли – поява того метелика свідчила про наближення катастрофи. Перевальцем пінгвіни обережно наблизилися до метелика і захоплено витріщилися на нього. Їм досі не випадало бачити таку красу.

– Ось я його приб’ю, – сказав малий пінгвін.

– Не займай метелика, – вигукнули двоє інших.

– А мені все ж хочеться його прибити, – не вгамовувався малий.

– «Не вбивай».

– Це хто сказав?

– Бог, – відповіли в один голос обидва пінгвіни. – Бог сказав, не можна вбивати.

– Он воно що, – сказав малий, на мить замислившись.

– А хто такий, власне, Бог? – запитав відтак.

Коли питаєш пінгвіна, хто такий Бог, його відповідь передбачити доволі складно.

– Ох, Боже мій! – забелькотів один пінгвін. – Це складне питання. Словом, Бог дуже великий і дуже-дуже могутній. Він дав десять заповідей і встановив іще багато правил, тож може завдати чимало прикрощів тому, хто їх не дотримується. Але поза тим Він до всіх дуже приязний.

– У Нього тільки один малюсінький недолік, – докинув інший пінгвін.

– А саме? – поцікавився малий.

– Бог невидимий.

– То це дуже істотний недолік, – розчаровано зазначив малий пінгвін. – Якщо ніхто не бачить Бога, то ніхто не може й знати напевне, чи існує Бог узагалі.

Два інші пінгвіни розгублено перезирнулися. А тоді напосілися на малого:

– Роздивися довкола, а тоді розкажи, що ти бачиш.

– Сніг, – миттю відповів малий пінгвін, навіть не ворухнувши головою, щоб глянути на те, що й так бачив день у день.

– А ще?

– Кригу.

– А ще?

– Сніг.

– А ще?

– Іще кригу і сніг, сніг і кригу. І ще кригу…

– То хто це все створив?

– Бог? – невпевнено запитав малий пінгвін.

– Саме так! – переконано закивали головами двоє інших. – Що ти на це скажеш?

– Як на те, не надто різноманітним Він створив цей край.

Двоє пінгвінів здригнулися і занепокоєно глянули на небо.

– Не патякай, бо Він усе чує, – шикнули вони на малого. – У Бога страшенно тонкий слух. А крім того, пінгвінів теж створив саме Він.

– Отут Він либонь добряче наплутав, – зухвало заявив малий пінгвін. – Ми птахи, але від нас відгонить рибою; маємо крила, однак не вміємо літати.

– Натомість уміємо плавати!

Це правда. Пінгвіни – досконалі плавці. Але з пінгвіном сперечатися – марна справа. Якщо він візьме собі щось у голову, то його переконати годі.

– Хай там як, а над оцим метеликом Бог попрацював ретельніше, – правив своєї упертий пінгвін. – Дав йому такі крила, на яких метелик може літати, куди йому заманеться. Це несправедливо, тому я метелика приб’ю.

– Будеш покараний, – застерегли його інші двоє.

– Хто мене покарає?

– Бог.

– Ну-ну, цікаво, – захихотів малий і підняв лапу, начебто наміряючись розчавити метелика. Тут метеликові настав би кінець, але два ляпаси цьому перешкодили. Спершу малий ошелешено глянув на друзів, а тоді голосно заридав.

– Рюмсай скільки заманеться, – суворо сказали інші двоє. – Ти неслухняний. Тобі все треба повторювати тричі. І взагалі, ти поганий пінгвін.

Будь-якому пінгвінові аж ніяк не приємні закиди, нібито він поганий. Однак малий удав, буцімто йому геть байдуже. Він демонстративно ляпнувся в сніг:

– То й що? Є на світі хороші пінгвіни, а є погані. Я лише трішечки поганий пінгвін. І завжди таким був. То що я можу з цим удіяти? Зрештою, це не моя провина. Мене таким Бог створив.

Двоє пінгвінів злякано залопотіли крилами і з жаху затулили ними свої дзьоби:

– Ти навмисне сів на метелика!

Малий пінгвін умить звівся на лапки й озирнувся. Там, де він щойно сидів, на снігу лежав метелик. Він залишився маленьким і жовтим, але більше не пурхав.

Його ліве крильце було зім’яте.

Усі троє пінгвінів схилилися над метеликом.

– Помер, бідолашний, – упевнено визначив один.

– Він тепер на небі, – підхопив інший.

– А ті, хто помирають, усі потрапляють на небо? – поцікавився малий пінгвін.

– Ні, не всі, лише хороші. Ти, наприклад, туди не потрапиш.

– Хіба ж я аж такий? – вражено перепитав малий.

Обидва пінгвіни похитали головами:

– Ти оце щойно вбив метелика.

– Я ж не навмисне!

– Ти погрожував, що приб’єш його, ти мав намір убити – і ось він лежить перед нами мертвий.

Вони показали на метелика, що нерухомо лежав на снігу.

– Бог аж ніяк не буде від цього в захваті.

– А може, Він не дивився, то й не дізнається, – пробубонів малий пінгвін.

– У Бога дуже гострий зір: Він усе бачить. І коли ти помреш і захочеш піти на небо, Він особисто стоятиме перед небесними дверима і матиме з тобою невеличку бесіду.

– На той час, – малий намагався стримати дрож у голосі, – Він уже сто разів забуде про цього метелика.

– Я раджу не тішитися марними надіями. У Бога винятково чіпка пам’ять, і Він ніколи не забуває покарати пінгвіна, який не дотримується Його заповідей.

– А яке буває покарання?

– Матимеш якусь несподіванку, – насмішкувато переморгнулися двоє. – Припустімо, Він не виявив особливої вигадливості, створюючи оцей наш край, та коли йдеться про призначення покарання, у Нього фантазія просто невичерпна.

– Я думаю, що ніякого Бога взагалі не існує, – тупнув лапкою малий пінгвін. – Ви самі Його вигадали, щоб мене лякати. Особисто мені Бог не потрібен. Донині я чудово давав собі раду й без Нього, а ви…

З очей у нього бризнули сльози, але він усе ж доказав:

– І ви мені теж ні до чого. Мені не потрібні друзі, які наганяють на мене страх. Я ніколи в житті не хочу вас більше бачити!

По цих словах він пошкандибав геть так швидко, що сніг за ним здійнявся білою хмарою.

Обидва інші пінгвіни спантеличено дивилися йому вслід.

– Що це на нього раптом найшло? – нарешті запитав один із них.

– А може, він має рацію? – задумливо мовив інший. – Я сам ніколи Бога не бачив і не знаю нікого, хто б Його бачив. Іноді Бог мав би ставати хоч трішечки помітним.

– Цить! Мовчи, – злякано прошепотів перший пінгвін. – Бог саме дивиться на нас. Саме зараз. Невже ти не відчуваєш? Та ж поглянь на небо!

І пінгвіни, задерши дзьоби, подивилися вгору.

По небу саме пропливали дві важкі темні хмари. Перший пінгвін показав на них крильцем і урочисто промовив:

– Над цими хмарами простує милий Господь і звідти уважно дивиться просто на нас.

– Нісенітниці, – заперечив інший. – Бог не може побачити нас крізь такі чорні хмари.

Звістка про Потоп

Саме цієї миті огрядна біла голубка, зробивши в повітрі мертву петлю, пролетіла повз пінгвінів і незграбно брьохнулася в снігову кучугуру поруч із ними.

Пінгвіни з цікавістю спостерігали за її приземленням. «Сьогодні нарікати на нудьгу було б несправедливо, – подумали вони. – Щойно метелик прилітав, а тепер – он яка голубка». Тим часом пташка оговталася, підвелася, крилами струсила з себе сніг і, широко розсунувши лапи, стала перед двома пінгвінами.

– Ви щойно згадували Бога? – запитала вона і, не чекаючи на відповідь, продовжила: – У мене до вас послання саме від Нього, від Бога. Тож слухайте уважно: Бог сказав… Чому тут так тхне рибою?

– Це від нас, – відповіли пінгвіни і, заінтриговані, перевальцем наблизилися до голубки.

– У такому разі, будь ласка, не наближайтеся до мене! – зойкнула голубка, задкуючи від них, а тоді промовила: – Богові набридли безперервні чвари та суперечки і серед людей, і серед тварин. Усі огризаються, Йому геть усе доводиться повторювати тричі. Отож Богові урвався терпець, і Він сказав…

Для більшого драматизму голубка зробила театральну паузу, а тоді тихим урочистим голосом промовила:

– «Я влаштую Всесвітній потоп. Вода в річках і в морях підніматиметься дедалі вище, аж доки вийде з берегів. Усе зникне під водою. Вода буде вище від будинків, над верхівками дерев; і навіть вершини найвищих гір потонуть у хвилях. Урешті вся земля буде залита водою. Отож готуйтеся!»

Голубка перевела подих і знесилено опустилася на сніг.

– Тепер нарешті всі тварини в світі про це знають – ви двоє були останніми.

Приголомшені пінгвіни слухали, роззявивши дзьоби.

– Але ж це означатиме кінець світу?

– Саме це й має на меті Бог, – підтвердила голубка, витягаючи з торбини фляжку і відкручуючи кришечку.

Зробивши добрячий ковток, вона пояснила докладніше:

– Бог хоче весь теперішній світ змити, а тоді почати з чистого аркуша.

Кинувши на пінгвінів суворий погляд, голубка додала:

– А смердить від вас рибою просто жахливо.

– Що ж буде з людьми і тваринами? – тремтячими голосами запитали пінгвіни.

Замість відповіді голубка старанно закрила фляжку. І аж тоді, знизавши плечима, виголосила:

– Рано чи пізно вони самі це відчують.

– Що?

– Ну… що…

– Що вони тонуть?

– Бачите, ви самі здогадалися, – і голубка докірливо глянула на пінгвінів.

– Це ти канючив, мовляв, нехай би Бог якось дав про Себе знати, – напустився один пінгвін на іншого. – Ось, тепер маєш! Усе через тебе! Це ж ясно як Божий день!

– Але чому неодмінно потоп? – розпачливо простогнав інший пінгвін, обертаючись до голубки. – А не можна якось поговорити з Богом?..

Голубка безнадійно схилила голову набік.

– Я не знайома з Богом особисто, але з досвіду знаю, що з Ним сперечатися дуже складно: Він, як уже взяв Собі щось у голову, то не відступиться, і Його в чомусь годі й переконувати. Зрештою, однаково вже запізно. Дощ починається.

Справді, так і було. Обидва пінгвіни подивились угору. Великі дощові краплі розбивалися їм об лоби.

– Будь ласочка, зупиніть! Не треба потопу! – запхинькали пінгвіни, благально простягаючи крила до неба. – Ми виправимося. Ми ніколи більше не битимемося, обіцяємо! Ми надалі завжди будемо слухняними і добрими.

– Припиніть скиглити, – суворо шикнула на них голубка. – Краще починайте пакуватися.

– Пакуватися?

– У ковчегу ще є місце для двох пінгвінів… Стривайте, я хіба не сказала? – запитала голубка і продовжила, не чекаючи на відповідь: – У Ноєвому ковчегові є ще місце точнісінько для двох пінгвінів. Від кожного виду тварин ми візьмемо на борт по дві особини. Тобто двох слонів, двох скунсів, двох їжаків, двох зебр, двох кенгуру, двох єнотів, двох змій, двох оленів, двох білок, двох жирафів, двох куниць, двох левів, двох собак, двох крокодилів, двох гусей, двох верблюдів, двох комишевих котів, двох мурах…

Пінгвіни почувалися геть спантеличеними:

– Та чому ж лише по двоє?

– Ноїв ковчег справді велетенське судно, – відповіла голубка роздратовано, – місця в ньому чимало, але він не гумовий. Тому на борт приймаються лише по дві особини від кожного виду. Ось квитки. І не раджу запізнюватися!

Із цими словами голубка видала кожному з пінгвінів по квитку.

– Затямте собі, – докинула вона суворо, – біля ковчега о восьмій. Хто запізниться, той потоне.

На квитку був зображений великий корабель, готовий до плавання по синьому морю. На звороті дрібними літерами було надруковано: «Квиток діє тільки як посадочний талон і не дає права на окреме сидяче місце. Перепродаж квитків заборонений. По завершенні Всесвітнього потопу квиток недійсний».

Пінгвіни не мали щодо цього жодних заперечень. Утім, пінгвіни не надто добре читають.

Перш ніж знятися в повітря, голубка задумливо подивилася на пінгвінів і проказала наче сама до себе:

– Кумедно, але в мене якесь непевне відчуття, наче я щось забула. Щось дуже важливе.

Вона почухала собі голову і пробурчала:

– Нехай. Може, згодом пригадаю.

Відтак гладка голубка залопотіла крилами, важко знялася в повітря і полетіла геть крізь завісу дощу.

Рятівний план

Обидва пінгвіни почали гарячково пакувати свої речі. Але цілковито зосередитися на цій справі вони були нездатні.

Один думав: «Нас обрано з-поміж усіх пінгвінів, тому що ми найкращі. Зокрема я. Ми завжди були славними пінгвінами. Принаймні я. Тому нас варто вберегти від загибелі. Мене – найпершого. Саме тому ми одержали квитки на Ноїв ковчег. А інакше ми мусили б потонути – щоб іншим була наука».

І тут він завмер.

Тим часом інший пінгвін думав: «Цього разу нам неабияк пощастило. Якби нам випадково не трапилася та голубка, то ми б тепер потонули. Як же усе в житті залежить від випадку! Якби тут стояли два інші пінгвіни, то саме вони отримали б ці квитки, а ми б мусили загинути – щоб решті була наука».

Раптом цей пінгвін теж наче закам’янів. Жахлива картина постала перед його очима.

– Що ж станеться з нашим маленьким другом? – запитав він уголос.

Відповіді не було. Пінгвіни мовчки дивилися на дощ і на те, як дедалі вище піднімається вода. Нарешті один із них сказав, пересмикнувши плечима:

– Рано чи пізно він сам це відчує.

– Що?

– Ну… що…

– Що він тоне?

– Бачиш, ти щойно сам сказав, – глянув із докором один пінгвін на іншого.

Вони перезирнулися.

– То ти що, спокійно дивитимешся, як тоне твій друг?

– Ні, я ніяк не дивитимусь на це, бо коли малий тонутиме, я вже буду далеко. А саме – на палубі Ноєвого ковчега. І не треба на мене так витріщатися. Зрештою, ця повінь – аж ніяк не моя ідея.

Побачивши, скільки ще треба всього взяти з собою, він рішуче відкинув кришку своєї валізи:

– Починаймо, нарешті, пакуватися!

Інший пінгвін задумливо дивився на свою валізу, розмірковуючи, що може виявитися найнеобхіднішим у морській подорожі.

– Ми повинні запакувати сюди свого маленького друга і таємно пронести його на борт. Контрабандою.

– Ти з глузду з’їхав? Якщо цю оборудку виявлять, ми з гуркотом вилетимо з ковчега, і тоді кінець пінгвінячому роду, бо дозволено вижити лише нам. Нам двом, – на цих словах голос пінгвіна почав нагадувати звуки сурми. – На нас лежить відповідальність за весь біологічний вид Пінгвінус Пінгвінус! Ти це усвідомлюєш?

Інший пінгвін цілковито усвідомив весь тягар відповідальності за вид. Він украй засмучено опустив кришку своєї валізи, так нічого й не запакувавши в неї.

– Принаймні я хотів би востаннє з ним побачитися, – стиха промовив він.

– Я теж, – пробурчав перший пінгвін. – Але навряд чи він радий буде нас бачити. Наскільки я його знаю, він, либонь, затаїв на нас образу.

Але маленький пінгвін анітрохи не ображався, а стояв собі під парасолькою. «Навіщо я їм сказав, буцімто мені не потрібні друзі? У мене ж нікого більше немає. Навіть посваритися немає з ким. Я б охоче повернувся зараз до них і визнав, що помилявся».

Але, звісно, це було неможливо. Оскільки пінгвіни, припустившись помилки, дуже неохоче її визнають.

«Певно, мені судилося на все життя залишитися самотнім», – думав маленький пінгвін, дивлячись, як його крихітні лапки поступово зникають під водою, що невпинно піднімалася дедалі вище.

Раптом він почув два знайомі голоси:

– Ми саме були неподалік. Ото й подумали, чи не завітати нам до свого друзяки!

Маленький пінгвін звів очі догори. Перед ним стояли двоє інших. Кожен із валізою.

– Ви кудись їдете?

– Чому ти так вирішив? – збентежено засміялися ті двоє і незграбно сховали валізи за спину.

Вони не знали, що далі казати, а лише витріщалися на малого і раз у раз зітхали.

– Дощ іде, – змінив розмову маленький пінгвін.

– Ти диви! – відказали двоє інших. – А ми й не помітили.

І поглянули в небо, із якого лило наче з відра.

– Таке враження, – докинув малий, – ніби цей дощ ніколи не припиниться.

– Та він незабаром мине, – запевнили його двоє інших і подивилися на свої лапи, що майже цілковито зникли під водою.

Потім вони знову замовкли, так само дивлячись на малого сумними чорними очима і тяжко зітхаючи.

– Ставайте лишень під мою парасольку, доки застуду не вхопили! – запросив він їх.

Ті двоє не зрушилися з місця.

– Якщо три пінгвіни потрапили під дощ, – дружнім тоном гнув своє малий, – але парасолька є лише в одного, то вважається самоочевидним, що для його друзів знайдеться під нею місце.

– Як гарно ти сказав, – зворушено проказали двоє, не зводячи з нього вологих темних очей.

– Чому у вас сльози на очах?

– Це не сльози, а дощові краплинки, – швидко відповіли пінгвіни, ховаючи очі й ще тяжче зітхаючи.

Їхні зітхання і сльози здивували маленького пінгвіна. Він хотів щось сказати з цього приводу, але йому не дали такої можливості. Двоє пінгвінів повелися надзвичайно дивно: вони стиснули свої крила в міцні кулачки і так зацідили малому просто по макітрі, що тому аж зірки в очах засяяли. Він одразу знепритомнів і нічого більше не чув і не бачив. Тож він і не знав, що ті двоє схопили його і заходилися пхати у валізу.

Хоча пінгвін і не був аж надто великим, але в жодну з двох валіз не вміщався. Тому вони мусили роздобути іншу, більшу валізу, в яку вже якось заштовхали свого друга. Притиснувши кришку, вони застібнули валізу двома пряжками, з яких одна трішечки заскакувала.

Біля ковчега по восьмій

Все це забрало чимало часу. Тож коли два пінгвіни притягли до ковчега свою – одну на двох – величезну важку валізу, на землю вже спустилися густі сутінки.

Голубка на вході до ковчегу крізь суцільну стіну дощу хрипким голосом вигукувала:

– Останнє звернення до пасажирів, що не пройшли реєстрацію! Наполегливо просимо двох пінгвінів терміново прибути на Ноїв ковчег. Останнє попередження для пасажирів, що не пройшли реєстрацію!

Помітивши двох пінгвінів, що стояли по коліно у воді, тримаючи над головами велетенську валізу, голубка накинулася на бідолах із докорами:

– Де ви стільки часу валандалися? Припленталися останніми! Усі тварини вже на борту. Навіть черепахи виявилися прудкішими за вас. Ной уже хотів без вас відчалювати… Я ж чітко сказала: біля ковчега о восьмій!

– Он як! – здивувалися пінгвіни, пхаючи свою валізу по трапу вгору. – А нам почулося: «Біля ковчега по восьмій».

Голубка подивилася на валізу:

– Сподіваюся, ви не маєте наміру взяти це неподобство на борт?! Я ж казала – тільки ручна поклажа.

– Ми без цієї валізи не зможемо існувати.

– Чому?

Пінгвіни знервовано роззирнулися.

– Що в цій велетенській валізі? – наполягала голубка.

– Свіже повітря.

– То чому вона така важка?

– Розумієте, – простогнали два пінгвіни, згинаючись під тягарем, – таке вже нам трапилося повітря, дуже густе.

Голубка мала чіткі інструкції від Ноя щодо перевірки будь-яких сумнівних вантажів. Вона підозріливо нахилилася над валізою і принюхалася.

– Вміст валізи смердить рибою, – суворо завважила вона. – Ви намагаєтеся контрабандою пронести на борт свої рибні котлети?!

– Це від нас, – виправдовувалися пінгвіни, – від нас завжди так пахне.

– Проносити на борт і споживати власну їжу та напої суворо заборонено, – не слухала їх голубка. – На ковчегові є продуктовий кіоск. Розкрийте валізу.

– Ця валіза анітрохи не шкідлива.

– Не вірю жодному вашому слову, – не спускаючи очей з валізи, твердила голубка.

– Ми ж пінгвіни, – запопадливо всміхалися їй двоє друзів, – нам можна довіряти.

– Гримучі змії те саме казали, – глузливо засміялася голубка. – А що я виявила в їхній торбі? Колоду карт!

– Неподобство! – щиро обурилися пінгвіни.

– На Ноєвому ковчегу азартні ігри суворо заборонені в будь-якій формі, – сказала голубка.

Один із пінгвінів узявся запевняти голубку, що в цьому конкретному випадку про жодні карти не йдеться і що він говорить винятково правду. Тим часом інший почав розпитувати, в який спосіб змії примудряються грати в карти. На що голубка рішуче відрізала, що вона не має бажання починати безглузде обговорення, а якщо з’ясується, що у валізі є щось, крім заявленого густого повітря, то пінгвіни можуть одразу забути про ковчег і будуть приречені до потоплення, внаслідок чого в майбутньому на світі не буде більше жодних пінгвінів, на що, до речі, їй, голубці, абсолютно начхати.

Перезирнувшись, два пінгвіни трагічно зітхнули і замимрили:

– Гаразд… Коли так, то в цій валізі… Але ж нам совість не дозволяла вчинити інакше… Він такий маленький…

Аж тут небо розчахнула блискавка, на мить осяявши всіх сліпучим світлом, а слідом розлігся такий грім, що по всій землі аж задвигтіло. Починалася навальна буря. З неба ринула суцільна стіна води, наче хтось лив її на землю з велетенського відра.

– Потоп! – злякано писнула голубка. – Ось воно! Почалося! Чого ви тут базікаєте? Тягніть, нарешті, свою валізу на борт – я маю щільно позачиняти всі двері!

Важко хекаючи, пінгвіни кинулися пхати важку валізу по трапу на ковчег.

У трюмі

Перш ніж щільно зачинити двері, голубка востаннє огляділа землю, яка невдовзі мала остаточно зникнути під водою.

– Дивно. Мене чомусь не покидає непевне відчуття, наче я щось забула. Щось дуже важливе.

Вона почухала голову крилом і буркнула:

– Нехай. Може, ще пригадається.

Тоді швидко вскочила в ковчег, зачиняючи за собою двері.

Хто бував на Ноєвому ковчегу, знає, що йдеться про неймовірно великий корабель. Такий великий, що на ньому дуже легко заблукати. Ковчег має аж три поверхи. Ной страшенно пишався своїм витвором. Він стверджував, буцімто Бог сам, особисто, натякнув йому, з якого дерева слід будувати цей корабель. Наприклад, Бог рекомендував застосувати сосновий кругляк і як слід змастити днище смолою, щоб у трюм не просочилася вода.

Але пінгвіни не змогли оцінити Ноєву майстерність. Сопучи під вагою валізи, вони намагалися не відстати від голубки, що вела їх нескінченними коридорами. Перелазили через вентиляційні труби, спускалися й піднімалися крутими сходами, тоді знову спускалися, аж доки геть втратили орієнтацію. Та варто було одному з них стиха застогнати від натуги, як голубка сердито повертала до них голову й сичала: «Не галасуйте! Всі нормальні тварини вже давно поснули».

У кінці особливо довгого коридору голубка відчинила якісь двері й зникла за ними. Всередині панував непроглядний морок.

Два пінгвіни з важкою валізою перечепилися, заходячи всередину.

– Де ми?

– Ви в трюмі ковчега, – прошепотіла голубка, – у самісінькому його череві.

Пінгвіни поставили валізу й роззирнулись довкола. Було темно – лише тьмяно блимала під стелею самотня лампочка. Її слабкий промінь освітлював кілька чималих діжок. Усе навколо скреготіло й рипіло від хитавиці.

– Чим це так смердить?

– Смолою, – сказала голубка, показуючи на діжки. – Ной мусив просмолити ковчег, щоб вода не потрапляла всередину.

– Смола?! – перелякано вереснули пінгвіни.

– Не галасуйте, бо розбудите інших тварин, – голубка стурбовано показала на стелю. – Просто над вами леви, а вони дуже сторожко сплять.

– Сморід нестерпний.

– Запах натуральної смоли, можливо, хоч трохи нейтралізує ваш жахливий рибний дух, – крижаним голосом відрізала голубка, уже лаштуючись іти. – Є питання?

Звісно, пінгвіни мали питання. Цілу купу запитань. Зокрема про режим роботи буфету і чи треба перевдягатися до сніданку. Вони також хотіли б знати, де можна позичити шезлонги, чи є на палубі басейн, які оздоровчо-розважальні програми пропонуються на час подорожі, чи…

– Ви розумієте, куди ви потрапили?! – вибухнула голубка, побуряковівши від обурення. – Це рятувальна акція, а не розважальній круїз!

Наступної миті згори долинуло люте ревіння. Пінгвіни здригнулися від жаху, а голубка, глянувши на стелю, закотила очі.

– Бачите, тепер лев прокинувся. А гадаєте, легко було мені, голубці, приспати левів? Тож я вже піду, але щоб я більше ані звуку від вас не чула!

– Стривай, – зупинили її обурені пінгвіни, – це що ж, нам увесь час отут невилазно сидіти?!

– Радійте, що взагалі отримали якесь місце, – роздратовано відповіла голубка. – Ковчег переповнений звіриною. Тут, у трюмі, справді тіснувато, бракує світла й повітря, та все ж вам краще, аніж тим нещасним тваринам, які взагалі не пройшли відбір.

– Але що ми маємо тут робити стільки часу?

– Спати, як усі нормальні тварини.

– А коли ми вже будемо на місці?

– Ми ще не вирушили, а вони бажають знати, коли ми прибудемо! – форкнула голубка.

Наступної миті згори долинуло дудіння велетенської сурми. Два пінгвіни здригнулися. Голубка знову почала їм вичитувати:

– Ну ось! Тепер ще й слон прокинувся. І все через оце ваше…

Могутній поштовх не дав їй закінчити речення. Трюм добряче хитнуло, й голубка впала просто на пінгвінів. Величезна валіза перекинулася й ковзнула в глибину комірчини. Птахи, затремтівши, вчепились одне в одного. Звідусіль лунали жахливі звуки – ревіння ведмедів, бекання баранів, свиняче рохкання і слоняче дудніння, гусяче ґелґотання і мавпяче верещання, мекання кіз, іржання коней, кукурікання півнів і кумкання жаб, куряче квоктання, пугикання пугача, шипіння змій, ремиґання бегемотів, мукання корів, виття вовків, нявкання котів – отакий оглушливий гамір.

Та невдовзі все стихло. Чутно було лише рівномірне хлюпання хвиль. Підлога під ногами погойдувалася. Тьмяна лампочка під стелею похитувалася.

– Ми відчалили, – пояснила голубка. – Ноїв ковчег вирушив у плавання. Почалося. Щасливої мандрівки!

На порозі голубка обернулася і вкотре подивилася на пінгвінів, що стояли в темному трюмі ковчега, тримаючись за крильця, і тремтіли.

– Дивно, – мовила голубка сама до себе. – Знову це непевне відчуття, наче я щось забула. Щось дуже важливе.

Вона почухала голову й буркнула:

– Пусте. Либонь ще пригадаю.

По тому вона швидко зачинила за собою двері.

Третій пінгвін

Пінгвіни чимшвидше кинулися відмикати валізу.

– Я сподіваюся, він там ще не встиг задихнутися!..

Усередині лежав стиснутий гармошкою маленький пінгвін.

Двоє інших заходилися давати йому крилами ляпасів. Та малий не ворушився. Вони схилилися й обнюхали його. Пахнув бідолаха дуже підозріло.

На перший погляд, малий пінгвін видавався мертвим. Але почувши, як один із його друзів промовив: «Сердега пішов просто на небо», – малий підскочив у валізі, наче пружина. Він роззирнувся і схвильовано запитав:

– Де я?

– У Ноєвому ковчегу.

– А чим тут так бридко пахне?

– Смолою, – пояснили йому. – Ти швидко призвичаїшся.

– Мені щось не дуже тут подобається, – заявив малий, вилазячи з валізи. – Я повертаюся додому.

Обережно, щоб не травмувати психіку друга, двоє інших розтлумачили йому, що «дому» більше немає, що все пішло під воду, тому що Бог улаштував Всесвітній потоп.

Малий пінгвін схвильовано ковтнув слину.

– Отже, Бог насправді є?

– Він це зараз наочно продемонстрував, – поважно відповіли двоє інших.

Вони цупко схопили малого за шкірки:

– Через тебе завжди були самі прикрощі. Насправді в ковчег приймали лише двох пінгвінів. Але ми таємно пронесли тебе на борт. Зважай! Про це ніхто не повинен дізнатися. Затямив?

– А що ж буде з іншими? – запитав малий пінгвін.

Але відповіді він не отримав. Двоє інших, понуривши голови, втупилися собі під ноги. Нарешті вони відповіли, стенаючи плечима:

– Рано чи пізно вони самі це відчують.

– Що?

– Ну… що…

– Що вони тонуть?

– Бачиш, ти сам щойно сказав, – докірливо глянули два пінгвіни на свого маленького товариша.

– То Бог допустить, щоб решта тварин потонула?

Двоє інших узялися розтлумачувати недотепі, мовляв, Бог певним чином незадоволений, усі Його дійняли до печінок своєю недбайливістю, і Він вирішив усе почати спочатку. Але малюк, на жаль, нічого до ладу не второпав.

– То це через мене, – пробелькотів він, перевальцем віддаляючись у найтемніший куток трюму.

Там він тихо заплакав, приказуючи:

– Це все моя провина. Я сказав, що Бога немає, і тому Він улаштував потоп.

– Та Він навіть не чув твоїх слів.

– Чув! – заридав маленький пінгвін. – У Бога страшенно тонкий слух, а я поганий пінгвін, я виявляв жахливу гординю, а крім того…

Голос малого пролунав ледь чутно:

– …крім того, я декого вбив.

– Це кого ж?

– Метелика.

– Ого! Ми про те давно забули.

– Ви, але не Бог, – розпачливо ридав маленький пінгвін. – У Бога напрочуд чіпка пам’ять.

– Та Богові на той час узагалі було не до метеликів, – запевняли горопаху двоє друзів. – Він же саме готував Всесвітній потоп, і в Нього справ було під зав’язку. Всесвітній потоп – це не якась тобі невеличка повінь. І зрештою, коли ти метелика… то… ти ж не навмисно! То був нещасний випадок.

– Я в цьому не впевнений, – не вгавав малий пінгвін. – Я хотів сісти і подумав: «Там наче щось жовтіє». Тоді сів і подумав: «Може, то був метелик?» А далі я подумав іще: «Байдуже. Я вже однаково сиджу. Тож, якщо там був метелик, тим гірше для нього. Значить, сьогодні не пощастило метеликові».

І маленький пінгвін заридав так, що все тіло його здригалося. Два інших заходилися витирати йому сльози і втішати його:

– Крім того, метелик насправді не загинув. Він дуже скоро оклигав. Якби ти не втік, то сам би це побачив. Він був трохи приголомшений, звісно. Його ліве крильце було трохи прим’яте, тому він літав зиґзаґами, але…

Це було не зовсім так, але пінгвінам зараз байдуже було до метелика, натомість вони мусили за будь-яку ціну вгамувати малюка. Його волання було чутно по всьому ковчегу.

– Ви так говорите лише для того, щоб мене заспокоїти, – репетував заплаканий маленький пінгвін, він впав долілиць і барабанив своїми маленькими крильцями об днище судна.

– Я вбив метелика і накликав лихо на цілий світ!

Ставши на коліна, він простягнув свої крильця до стелі й вигукнув:

– Вірую в Тебе, Боже! Але навіщо Ти караєш усіх інших? Один-єдиний пінгвін повстав проти Тебе, а Ти помстився за цю образу всьому світові! І Ти називаєш це справедливістю? Я гніваюся на Тебе. Знай, я дуже, дуже гніваюся! Ти почув мене, Боже? Ти чуєш мене?!

“Цей пінгвін має інший вигляд”

Принаймні його репетування почула голубка. Перестрибуючи через дві сходинки, вона помчала в трюм. В останню мить один із пінгвінів стрибнув у валізу й захряснув за собою кришку. І саме вчасно. Бо вже наступної миті двері розчинилися.

– Невже ви не здатні поводитись як нормальні тварини?! – гримнула голубка. – Вас чути аж на кормі! Ви в цей час повинні спати!

Якби голубка придивилася до пінгвінів трохи уважніше, то помітила б, що один із них чомусь поменшав.

– У мене було достатньо клопоту й без вас, – нарікала вона. – Антилопи, без жодних вагомих підстав, не хочуть спати поруч із левами. Дятли продовбали отвори в трюмі корабля. Мураха десь загубила свою пару і тепер ніде не може її відшукати. Від Ноя немає жодної допомоги чи бодай підтримки. Знай лише наказує: «Зроби те, зроби це та поквапся!» Але жодного слова подяки я від нього досі не чула. А тут іще…

Раптом голубка замовкла й ошелешено витріщилася на двох пінгвінів.

– Цей пінгвін має інший вигляд.

Зі страху малий онімів. А другий квапливо заявив:

– Усі пінгвіни однакові.

– Я теж завжди так вважала, – сказала голубка, переводячи погляд з одного пінгвіна на іншого. – Але цей пінгвін став помітно меншим.

– Пінгвіни легко зіщулюються.

– Он як! – проказала голубка, з підозрою дивлячись на малого. – А чому він мовчить?

Той відкашлявся і хрипко мовив:

– Я голодний.

– Навіть голос у нього став якийсь інший.

– Таке відбувається від голоду, – одночасно сказали обидва пінгвіни й почали тремтіти як у пропасниці.

Голубка тяжко зітхнула й закотила очі. Тоді простягнула пінгвінам цілий пакет коржиків.

– Насправді це з мого особистого запасу харчів. Але ви тримайте щодо цього дзьоби на замку. На борту не дозволяється споживання їжі, принесеної з собою. Але решта тварин теж цього правила не дотримується. Кенгуру взагалі приперлися з повними торбами харчів, наче на пікнік.

Побачивши, як жадібно накинулися на коржики обидва пінгвіни, голубка, нарешті, змінила гнів на милість.

– Але глядіть, не накришіть мені тут! – буркнула вона вдавано сердито. – І поділіть пайку по-чесному. Хтозна, скільки нам ще товктися на цій посудині.

На порозі вона обернулася, щоб іще раз глянути на пінгвінів, які сиділи, скулившись навпочіпки в трюмі ковчега.

– Дивно, – мовила голубка сама до себе. – Не можу здихатися цього дурного відчуття, наче я щось забула. Щось дуже важливе.

Вона почухала голову й буркнула:

– Пусте. Либонь ще пригадаю.

Тоді швидко зачинила за собою двері.

Наступної миті з валізи вискочив третій пінгвін і жадібно простягнув крильця по коржик. І тривалий час із глибин ковчега не долинало інших звуків, крім зосередженого клацання дзьобів і шурхотіння коржиків.

Танець пінгвінів

У глибокому трюмі ковчега не відчувається зміна дня й ночі. У вічному мороку гойдається під стелею тьмяна лампочка. Пахне смолою.

– Ох, – скиглить маленький пінгвін, – шкода, що я не лежу потопельником на дні моря.

Нескінченно довго тягнеться час у подорожі. Останні коржики давно з’їдені. Пінгвіни лежать горілиць і прислухаються до торохтіння дощу та до бурчання у власних шлунках.

– Ох, – знову скиглить маленький пінгвін, – я хотів би потонути й лежати на дні морському.

– Ще раз оце повториш, – гримають на нього двоє інших, – і ми кинемо тебе за борт!

– Так було б краще, – не вгаває маленький пінгвін. – Я б, нарешті, втопився і лежав на морському дні!

І подивившись на своїх друзів, малий думає: «Оті двоє либонь давно пошкодували, що тайкома перетягли мене на борт. Щоразу один із нас неодмінно має ховатись у валізі. А голубка однаково рано чи пізно дізнається. Треба було, щоб мої друзі просто дозволили мені потонути. Таке рішення було б для всіх найзручнішим».

Двоє інших думають: «Даремно ми зважилися на шахрайство. Треба було просто сказати голубці: “Ми троє друзів, тож нехай ми всі троє потонемо. Пінгвіни завжди тримаються по троє. А якщо Бога це не влаштовує, то нехай Він облаштовує майбутнє без пінгвінів”».

– А ви ще пам’ятаєте, як воно було вдома? – почувся раптом голос маленького пінгвіна.

Усі глибоко замислилися. Як давно це було. І все було сповнене білого світла. Напруживши пам’ять, вони дещо невиразно пригадували сніг… І навколо виблискувала крига. Як затишно було обніматися втрьох. І вони завжди точно знали, що станеться далі. Бо нічого ніколи не ставалося. І це сповнювало їх упевненістю в завтрашньому дні. Чи побачать вони ще коли-небудь рідну домівку? Маленький пінгвін почав співати хрипкуватим голосом:

Коли проблеми мізки сушать,
А туга крає серце й душу,
Склепи повіки та згадай
Свою домівку, рідний край…

Розпачливо крякнувши, обидва інших пінгвіни підхопили:

Вітчизно сніжна, крижана,
Жадана, мила,
Ти одна!

Спів ставав дедалі голоснішим: «Із краю в край, сніги, сніги, – ревли пінгвіни, – Вітчизно, ми твої сини!»

Надихнувшись піснею, вони раптом підхопилися і почали танцювати:

Удома й сніг біліший,
Удома й лід тепліший!

Хто хоч раз бачив, як танцюють пінгвіни, той не міг не завважити, що, захопившись, вони почуваються напрочуд розкуто, плещуть крильцями, перекидаються через голову і з невимовних радощів забувають про все довкола.

Ось і зараз вони не завважили, як голубка, швидко спустившись у трюм, рвучко розчахнула двері.

– Чому ви неодмінно маєте зчиняти серед ночі такий галас?! Я вперше за стільки часу вклалася в ліжко!

На голові в голубки був нічний чепець, а кричала вона так голосно, що від натуги аж побуряковіла. Лише сильний гнів завадив їй одразу усвідомити, що перед нею від страху й несподіванки завмерли в чудернацьких танцювальних позах не два, а три пінгвіни. І один із цих трьох, заїкаючись, проказав:

– У… у нас і-із земляками тут не-невеличкий вечір спогадів…

– Цілих сорок днів я не мала й хвилини спочинку, – обурювалася голубка. – У жирафів морська хвороба й вони позвішували за борт голови на своїх довгих шиях. Павич від хвилювання розпустив хвоста й не може пересуватися в тісняві. А від Ноя чекати на бодай якусь допомогу годі, бо він усі ці сорок днів сидить, замкнувшись у своїй каюті, й навіть носа не виказує. На мені одній уся відповідальність. Та чи я бодай раз почула слово подяки? Де там!

Грюкнувши дверима, розлючена голубка пішла геть.

Голос з валізи

Пінгвіни з полегшенням зітхнули:

– Голубка не помітила, що нас тут троє!

А маленький ще й докинув уїдливо:

– Голубці окуляри треба носити!

І тут-таки завмер: за дверима знову почулися кроки.

– Вона повертається!

Одним стрибком пінгвін скочив у валізу й зачинив над собою кришку. Саме вчасно. Бо голубка вже стояла на порозі, запитально розчепірюючи крила й підозріливо роззираючись навколо.

– Тут щойно було три пінгвіни.

– Звідкіля б тут мав узятися третій? – вдаючи невинне здивування, запитали пінгвіни.

– Чому ж мені здається, що я тільки-но бачила тут третього пінгвіна? – пильно придивлялася до всіх закутків голубка.

– У цьому немає нічого дивного, – запевнили її два пінгвіни. – Коли впродовж сорока днів не маєш ані хвилини спочинку й на тобі одній уся відповідальність, а від Ноя не випадає чекати на бодай якусь допомогу чи бодай на слово подяки, і ти не можеш по-людськи вкластися в ліжко, то, звісно, може й третій пінгвін привидітися.

Дружні слова неабияк розчулили голубку. Адже інші тварини лише скаржилися й нарікали.

– Ви єдині тут, хто розуміє мене, – проказала голубка зі сльозами на очах. – Я ж і уявити не могла, на що це все перетвориться! Дощ не вщухає ані на мить. У мене жодної надії не лишилося. Ця вигадка з ковчегом від самого початку була безглуздою авантюрою. Але спершу я вірила, що ми на ньому прямуємо до щастя. А тепер уже і я починаю переконуватися, що ми приречені вічно нидіти в цьому велетенському ящику, у тісняві й мороці, і ніколи нікуди не причалимо. Краще б ми всі були потонули…

Голубка похнюпила голову, затулила крилами очі й заридала. Пінгвінам аж ніяк не до речі було вислуховувати голубчині скарги, тож вони сушили собі голову, як би тактовно її здихатися. Нарешті перевальцем підійшли до дверей, широко розчинили їх і дружно вигукнули:

– До побачення!

Але голубка не припиняла здушено ридати.

Зненацька в тиші почувся голос, що долинав просто з валізи.

– Ви коли-небудь витурите цю плаксійку за двері? Мені вже тут бракне повітря!

– Що це було? – ошелешено запитала голубка.

Два пінгвіни вдали, буцімто вони уважно прислухаються.

– Ми нічого не чули.

– Голос лунав із валізи, – суворо сказала голубка.

Пінгвіни заперечно покрутили головами.

– З першого дня мені ця валіза видавалася підозрілою.

Голубка ляснула крилом по валізі:

– Розпакувати!

Пінгвіни не рухалися з місця.

– Я маю знати, що у валізі.

– Бог! – вигукнув зсередини маленький пінгвін.

Голубка здригнулася:

– Перепрошую?!

У валізі хтось відкашлявся, а тоді знову пролунав голос, цього разу вже дещо глибший.

– Ти правильно почула.

– Я так не думаю, – засміялася голубка.

– Ти не віриш у Бога?! – грізно поцікавився голос із валізи.

– Вірю, але ж…

– Ото ж бо! – прогриміло з валізи.

– Але мені важко повірити, – виправдовувалася голубка, – що Бог перебуває в оцій валізі.

– Чому? Бог – Він є усюди.

Голубка запитально зиркнула на двох пінгвінів – ті ствердно кивнули.

– Доведи мені, – лукаво проказала голубка, – що ти Бог.

– Ти повинна вірити в мене без жодних доказів.

– Це дещо завищена вимога.

– Я знаю, але саме в цьому сенс, – долинуло з валізи. – Інакше все було б занадто просто. Вірити в Бога – це тобі не іграшки!

Голубка на якийсь час замислилася. А тоді все ж на щось зважилася.

– Знаєш, у що я вірю? – запитала вона.

І, не чекаючи на відповідь, заявила:

– Я вірю, що це шахрайство. Ось зараз я розкрию валізу, і тоді побачимо.

– Тобі вирішувати, – відгукнувся голос. – Але знай, що в цьому разі ти осліпнеш.

– Осліпну?

– Той, хто побачить обличчя Бога, – осліпне. Якщо ти справді хочеш втратити зір, тобі достатньо просто розстібнути цю валізу. Але зважай, що ліва пряжка трохи заскакує.

Голубка невпевнено озирнулася на двох пінгвінів. Один із них обмірковував, чи це правда, що, побачивши обличчя Бога, можна втратити зір; тим часом інший пінгвін усім серцем бажав, щоб усевидюще око Бога обминуло Своїм поглядом трюм ковчега.

По нетривалій мовчанці голос знову почав гнути своє:

– Ти вагаєшся? І недарма. Прикро було б такій гарній білій голубці втратити зір.

– Звідки тобі відомо, що я гарна біла голубка?

– Отакої! Та хіба ж я не сам тебе такою зробив? Після того, як я створив усіх тварин, я сказав собі: «Наостанок я хотів би створити істоту, що перевершила б усе суще – істоту за своїм образом і подобою». Отак вийшла ти, біла голубка.

Голубка схвильовано сплеснула крилами.

– Я починаю переконуватися, що в цій валізі справді Бог.

Тоді вона впала на коліна перед валізою і покаялася:

– Мені дуже прикро, що я не вірила тобі.

– Що було, те спливло.

– Я ніколи не думала, що ти такий співчутливий.

– На жаль, у більшості геть неправильне уявлення про мене.

Навколішки голубка підповзла до валізи.

– Щиро кажучи, я раніше трохи гнівалася на тебе.

– То пусте. Якось переживу. Зрештою, ти б на мене не гнівалась, якби не вірила в мене. До речі, те, що ти гнівалася на мене, означає, що тобі до мене не байдуже.

Голубка аж отетеріла. А пінгвіни здивовано перезирнулися. Як маленький пінгвін дійшов до таких фантазій?

Із валізи знову долинуло:

– Чи можеш ти мені звіритися, за що гнівалася на мене?

Голос бринів так само доброзичливо, але в голубки було відчуття, що від її відповіді зараз багато чого залежить. А може, це пастка? Вона розважила трохи, а тоді вирішила: «Пан чи пропав!»

– Ця твоя повінь – це ж катастрофа!

Із валізи тихо пролунало:

– Щиро кажучи, я сам не в захваті від потопу. Влаштувавши його, я дещо…

– Кажи, не бійся, – м’яко підбадьорила його голубка.

– …трохи перестарався.

– Перестарався?

Навіть у двох пінгвінів був спантеличений вигляд.

– Я припустився помилки, – зітхнула валіза.

Два пінгвіни, обмінявшись блискавичними поглядами, вхопили голубку попід крила і потягнули до дверей.

– Бог перевтомився.

– Відпустіть! Це так захопливо! Ніколи не уявляла, яка це втіха – особисто розмовляти з Богом.

– Така втіха доступна тобі будь-якої миті, – запевнили з валізи. – Завжди і скрізь я почую тебе.

– Надалі я ніколи більше не поставлю під сумнів твоє існування. І всюди я славитиму тебе і всім розповідатиму, який ти великий і дивовижний. І не сумнівайся, – голубка піднесла праве крило, наче лицарський меч, – я дуже швидко навчу всіх любити тебе так само віддано, як я сама тебе люблю.

– Ох, оце вже зайве, – поблажливо мовив голос із валізи. – Нехай кожен сам вирішує для себе, варто мене любити чи ні. Любов чогось варта лише тоді, коли вона йде із серця.

Голубка розхвилювалася не на жарт. Усім своїм тілом вона впала на валізу й обхопила її крилами.

– Я завжди любила тебе, але відтепер люблю ще більше: ти виявився набагато милішим, аніж я думала.

Украй збентежені, обидва пінгвіни ніяково відвели очі, щоб не бачити, як голубка вкриває поцілунками валізу.

– Можливо, ти хочеш від мене чогось? – вигукнула голубка. – Лише скажи, я виконаю будь-яку твою волю.

– Я хотів би ватрушку.

Голубка відсахнулася від валізи.

– Перепрошую?

– Просто ватрушку.

Усі троє ошелешено втупилися у валізу. Запанувала тривала тиша.

– Зробимо на сьогодні перепочинок, – обережно почали два пінгвіни. – Бог вочевидь втомився. Цей потоп його геть виснажив.

– Тим паче, він заслуговує на гарну ватрушку, – розчулено проказала голубка, і її очі перетворилися на дві щілинки.

– Ця голубка посяде місце поруч зі мною на небі! – урочисто пролунало з валізи.

– Може, після такої виснажливої праці тобі хочеться чогось ситнішого? – запитала голубка з ніжністю.

– Ватрушка мене цілковито вдовольнить.

– Гарно випечена, із золотавою скоринкою? – туркотіла голубка.

Із валізи почулося задоволене кректання.

– Повна родзинок?

– Родзинок можна якнайменше.

– І прикрашена маленькими парасольками? – не вгавала голубка.

– Я ніколи не забуду твоєї відданості, – вигукував маленький пінгвін із валізи.

У захваті він аж заплющив очі й стиснув крильця в кулачки. Тож не одразу зауважив, що голубка поволі піднімає кришку валізи, й захоплено просторікував далі:

– У мене страшенно чіпка пам’ять, і я серйозно обмірковую перспективу призначення тебе своїм офіційним представником і заступницею, і…

Нарешті, малюк відчув, що голос його лунає не здушено, а вільно. Він розплющив очі. І побачив просто перед собою білу голубку. Вона стояла просто перед ним, схрестивши крила на грудях.

– Я не знайома з Богом особисто, – просичала голубка, – але я знаю одну річ напевне: оце не Бог.

Малий пінгвін прочистив горло.

– Як ти можеш знати напевне?

– Бог не пінгвін! – обурено кинула йому в обличчя голубка.

І марно намагалися двоє інших пінгвінів переконати голубку в тому, що Бог здатен набувати будь-якого вигляду. Голубка нічого більше не бажала слухати. Вона так збуджено вимахувала крилами в повітрі, що навіть загубила кілька пір’їн. І казала, що більше ані секунди не дозволить себе дурити і що пінгвінам має бути соромно, а вона, голубка, змушена буде особисто поінформувати Ноя про ганебну поведінку пінгвінів – і, наскільки вона, голубка, розуміє, покарання на них чекає дуже суворе!

На порозі голубка, не втерпівши, обернулася знову:

– У нас на ковчегу з пінгвінами розмова коротка.

Кінець плавання

Сказавши це, вона щільно зачинила за собою двері.

– Ватрушки йому, бачте, закортіло! – простогнали в один голос два пінгвіни.

– Мені нічого іншого не спало на думку, – засоромлено пролопотів маленький пінгвін.

– Через те голубка здогадалася, що ти не Бог, – сказав один із пінгвінів.

– А я, до речі, набагато раніше це зрозумів, – додав інший.

– Зрозумів що?

– Що ти не Бог.

– То ви що ж, – вражено запитав маленький пінгвін, – ладні були повірити, що Бог сидить у цій валізі?

– На якусь мить так. Ти був аж надто переконливий.

Маленький пінгвін зашарівся з гордості:

– Та я навіть не вигадував нічого навмисне. Мені ті всі слова просто самі з язика зіскакували.

Почувши такі балачки, третій пінгвін вибухнув гнівною тирадою:

– Чи ви обоє геть із глузду з’їхали?! Бог ніколи б не визнав, буцімто Він допустився помилки. Ти наважився діяти від імені Бога. Так, наче ти сам Бог. А це такий… такий…

Від хвилювання голос його зірвався, і він насилу закінчив:

– Я навіть слова не доберу для такого злочину, бо ніхто раніше на таке не зважувався. Нас за це буде жахливо покарано. Я вже відчуваю, як Він заніс над нами Свою караючу долоню.

– А може, Бог не такий, як ми собі уявляємо, – мимрили двоє інших, – напевне ж, Він не такий злопам’ятливий.

Але насправді вони самі не надто на це сподівалися, тож похнюпили голови і нічого доброго не очікували. Пінгвіни чекали на покарання і думали лише про те, яким воно буде. Хоч і не могли знати, що саме мається на увазі під «короткою розмовою», але здогадувалися, що розмова ця буде вкрай неприємною. До того ж вони не знали, чи випаде їм чекати на обіцяне покарання одну хвилину, день чи цілий тиждень. Секунди збігали немилосердно повільно. «Можливо, цього покарання ніколи й не буде, – гадали пінгвіни, – а оце нестерпне очікування і є покаранням?»

Раптом вони відчули могутній поштовх. Корабель труснуло так, що пінгвіни повалилися один на одного в «малу купу».

Звідусіль почулися крики. Ведмеді заревли, барани забекали, свині зарохкали, слони засурмили, гуси заґелґотіли, мавпи заверещали, кози замекали, коні заіржали, собаки загавкали, півні закукурікали, жаби закумкали, кури заквоктали, пугачі запугукали, змії зашипіли, бегемоти заревли, корови замукали, вовки завили, коти занявкали – одне слово, розлігся оглушливий гамір.

Водночас почулося тупання й човгання. Тупання не припинялося, а голоси тварин поступово стихали й віддалялися. Утім, невдовзі тупання й човгання теж почало поступово стихати. А потім пінгвіни нічого вже не чули. Вони уважно прислухалися, але не розрізняли жодного стороннього звуку. Не чутно було навіть звичного хлюпання води. Навіть лампочка більше не теліпалася, а спокійно висіла під стелею.

У цілковитій тиші один із пінгвінів раптом сказав:

– Не знаю чому, але мені дуже закортіло ватрушки.

Наступної миті двері відчинилися.

На порозі стояла біла голубка. Вона щось тримала у дзьобі.

– Ош, ше овивова іка, – сказала голубка.

– Що, що? – перепитали пінгвіни.

– Оше овиввова кіка! – роздратовано повторила голубка, але пінгвіни однаково не розібрали ані слова.

– Це оливкова гілка, телепні, – втретє пояснила голубка, впустивши гілку й звільнивши таким чином дзьоба. – Дощ припинився, то мені Ной і каже: «Полети та подивися, чи немає де клаптика сухої землі». Я полетіла і надибала оцю оливкову гілку. Потоп закінчився. Вода спадає. Земля просохла. Чого ж ви чекаєте? Можна сходити на берег. Усі інші тварини вже пішли. Ви, як завжди, останні. Навіть черепахи спритніші за вас. Марш звідсіля! Нема чого тут розлежуватися. Всі тварини мають парами спускатися на берег.

Три пінгвіни взялися за крильця.

– Ми не можемо спускатись на берег парами. Бо нас же троє.

Голубка з відчаю аж застогнала. З пінгвінами самі прикрощі.

– А де другий голуб? – запитав маленький пінгвін.

Голубка почухала собі голову.

– Що значить «другий»?..

– Якщо всі тварини мають парами спускатися на берег… – почав був малий.

Однак голубка перервала його.

– Тепер я зна-аю, чому! – пронизливо верескнула вона, роззявивши дзьоба. – Мене весь час терзало непевне відчуття, наче я щось забула. Па-ара! Я забула взяти на борт іншого голуба.

Голосно ридаючи, птаха звалилася на землю і накрила голову крилами.

– Я подбала про пару для кожної тварини, і лише про себе забула. Як я покажуся Ноєві на очі без іншого голуба? Та він мене обскубе й кістки перерахує. Що ж мені робити?

Ризикований план

Малий пінгвін на кілька секунд замислився.

– У нас на борту бракує голуба, – сказав він, розмисливши, – але надмір пінгвінів.

Усі глянули на нього спантеличено.

– Невже ви не розумієте? – сміючись запитав він.

– Я розумію, – швидко проказав один пінгвін.

– Я теж, – квапливо додав інший.

Голубка витерла очі.

– То чи не були б ви ласкаві ще й мені розтлумачити?

– На жаль, ні, – пошепки відповів їй один пінгвін.

– Я лише вдавав, буцімто зрозумів, – заперечно похитав головою інший.

Маленький пінгвін енергійно поплескав у крила, просячи уваги.

– Слухайте уважно. Справа цілком надійна – комар носа не підточить. Нам знадобиться лише…

Він притишив голос і розповів решті, що в нього на думці.

Птахи схилили свої голови докупи і почали збуджено перешіптуватися. Зрештою навіть голубка зрозуміла, про що йдеться.

– План ризикований, – сказала вона. – Утім, Ной уже старенький і трохи недобачає. Тому задумка може спрацювати.

Над трапом стоять двоє пінгвінів. Вони міцно тримаються за крильця і мружать очі: по стількох днях у темному трюмі ковчегу їм не так просто звикнути до денного світла. У небі світить сонце. Небо сяє блакиттю. Звідусіль чути щебет птахів. Лише в одному місці досі виблискує велика калюжа. Два пінгвіни перевальцем, обережно долають сходинки трапу. І ось, коли, нарешті, у них під ногами твердий ґрунт, вони чують низький голос:

– Ласкаво просимо в оновлений світ! Але спершу скиньте брудні черевики.

Перед ними, спираючись на ціпок, стояв старий із довгою сивою бородою. Він дивився на двох пінгвінів крізь товсті лінзи своїх окулярів.

– А ми взагалі не взуті, – відповіли пінгвіни.

– Але ж ви залишаєте за собою чорні сліди, – показав старий ціпком на сходинки трапу.

Пінгвіни обернулися. Трап справді був поплямований чорними слідами пінгвінячих лап.

– О, та це звичайна смола, – запевнили пінгвіни дідугана. – Вона дуже легко відшкрябується.

– Сподіваюся, ви вже останні, – крекнув старий.

– Там іще двоє йдуть, – обидва пінгвіни махнули крилами в бік виходу.

Над трапом уже стояла пара голубів. Пара? Так. Пара голубів. Один із птахів, огрядний і білий, вбраний був у трохи затісний чорний фрак, що аж напинався йому під крилами. На голові у товстуна був чорний циліндр.

Інший голуб, від якого трохи відгонило рибою, був на цілу голову вищий за першого. Він з голови до п’ят був закутаний у щільний білий серпанок, крізь який заледве можна було щось розгледіти. Закутаний голуб почав незграбно спускатися по трапу, а голуб у циліндрі чалапав поруч із ним, тримаючись так, щоб не потрапити на очі старому з сивою бородою.

– Ці два голуби познайомилися на борту ковчега, – пояснили пінгвіни. – То було кохання з першого погляду. Вони трималися за руки, чи то пак за крила, і ні на мить не відпускали одне одного. Тож ми їх, для більшої певності, вирішили поєднати законним шлюбом.

– Один голуб істотно більший, – невпевнено завважив старий.

– Це типове явище, – заспокоїли його пінгвіни. – Голубка завжди трохи вища за свого обранця.

Щойно спустившись трапом на землю, пара голубів стала подалі від старого, щоб він не зачув, що від нареченої відгонить рибою.

– Дякуємо за квитки, – гукнули вони здаля. – Ми збережемо цей незабутній круїз у своїй пам’яті, як найкоштовніший спогад. Харчування на борту було дуже різноманітним, а розважальна програма перевершила найсміливіші сподівання!

Далі птаство рушило разом, і їхня невеличка групка вже зникала за рогом, коли наречена знов обернулася до старого. Вона відчула, що відійшла вже достатньо далеко, щоб озватися до нього.

– Нечасто мені випадало так гарно розважитись, як на Ноєвому ковчегу, – заявила вона.

– Стривайте лишень, – підніс свій ціпок старий.

Птаство затамувало подих. Ніхто не смів навіть головою поворухнути. Тепер усе пропало. Огрядний голуб скинув циліндр, подарував пінгвінам прощальний погляд і повільно поплентався до сивобородого дідуся. Голубка усвідомлювала, що на неї чекає добряча прочуханка. Від самого початку вона все робила не так. Вона неправильно відбирала тварин на ковчег; ті тварини безперервно галасували, потай поприносили на борт заборонені харчі; вона грала в карти з гримучими зміями; бувало, навіть потроху куняла упродовж рейсу і мало не проґавила момент, коли показалася земля і треба було летіти по оливкову гілку. Не кажучи вже про те, як вона забула знайти собі пару. Мало того, ще й видавала пінгвіна за голуба і – що найгірше – мала Ноя за дурника, сподіваючись, буцім він цього шахрайства не помітить. Під тягарем усвідомленої провини голубка похнюпила свою голівку.

– Я ще не мав нагоди належно тобі подякувати, – почула вона голос старого. – Я знаю, як багато ти зробила. Мураха віднайшла свою пару. Жирафи одужали від морської хвороби. Леви мирно проспали поруч з антилопами. Жодна тварина на ковчегу не зжерла іншої тварини. Це можна прирівняти до дива. Але воно стало можливим лише завдяки твоїй тяжкій праці.

Голубка вдячно подивилась на старого. На очі їй навернулися сльози. Вона ніжно обхопила дідугана крилами.

– Ось лише навіщо ти взяла на борт пінгвінів? – запитав той. – Пінгвіни вміють плавати.

На мить голубка так остовпіла, що можна було почути, як думки ворушаться в неї в голові.

– Ви вмієте… що таке? – скрикнула вона раптом.

– Це правда! – ляснули себе пінгвіни крилами по лобах. – Плавати ми вміємо!

Раніше, через усі оті хвилювання, вони якось про це не подумали. Зрештою, був же кінець світу. За таких умов легко забуваються дрібні деталі.

– Ми, коли на те пішло, чудові плавці, – своїм глибоким голосом озвалася наречена.

Але два пінгвіни перервали її:

– Ти не вмієш плавати, адже ти голубка.

– Правда, – прошепотіла наречена, – я ж не пінгвін.

Старий похитав головою.

– Мені було дуже приємно з вами познайомитися.

І він почав повільно підніматись трапом.

– Сподіваємось якнайшвидше знову побачитися, – запопадливо гукнули два пінгвіни.

А наречена зухвало гигикнула:

– Щойно станеться черговий потоп.

– Тільки не це, – простогнала голубка.

– Більше не буде Всесвітніх потопів, – сказав старий, цього разу дещо розчаровано. – Бог твердо мені це обіцяв.

– Але ми не можемо пообіцяти завжди-завжди гарно поводитися, – не вгавала наречена.

– Проте з усіх сил старатимемося, – квапливо докинули обидва пінгвіни, даючи нареченій копняка.

– Бог знає, що ніхто не змінився, – сказав старий, глянувши на пінгвінів так, що вони мимоволі позадкували, – ні люди, ні тварини. Вони й далі перечать Богові. Але Він обіцяв більше нікого не карати.

– Звідки ти так точно все знаєш? – запитали пінгвіни, дивлячись на старого широко розплющеними очима. – Ти либонь і є Бог?

Старий усміхався, погладжуючи свою довгу сиву бороду. Але перш ніж спромігся щось відповісти, огрядна голубка вибухнула реготом.

– Йолопи ви! Та це ж Ной!

Вона реготала так, що аж заточилась і ляпнулася на спину. Замість підводитись, вона потягнулася, реготнула ще двічі або тричі й мирно захропіла. Дивуватися не випадає: сорок днів бідолашна голубка майже не спала. Тож щойно опинилася на спині, як одразу ж впала в глибокий сон.

– Ні, я не Бог, – сказав Ной, потішений таким припущенням.

– Але ми саме таким уявляли Бога, – зізналися пінгвіни, – стареньким дідусем із довгою сивою бородою.

– Так багато хто думає, – сказав Ной. – Але Бог не дідусь.

– Він бабуся?

– Ні, – сердито блиснув старий окулярами.

– Я розумію, – сказав один із пінгвінів, – Бог – набагато складніша річ.

– Як електротостер? – писнув закутаний у серпанок пінгвін.

– Ви можете уявляти собі Бога таким, як вам заманеться, – пояснив Ной, – але Він є скрізь, у кожній людині, у кожній живій істоті, у кожній рослині і…

– Стривай! – перервав його раптом один із пінгвінів. – То Бог визнав, що Всесвітній потоп був помилкою?

Ной показав своїм ціпком на обрій. Там, на небосхилі, вигравала всіма барвами веселка.

– Ця веселка – знак від Бога. Вона показує, що ніколи більше дощ не періщитиме стільки днів поспіль. І ніколи на стільки часу не ховатиметься за хмарами сонце.

– Це дуже шляхетний знак, – захоплено вибалушили очі пінгвіни.

Вони б неодмінно поскидали шапки, якби лишень мали їх на головах.

Пінгвіни так захоплено милувалися веселкою, що в них запаморочилося в голові. А Ной тим часом піднявся по трапу і зник у своєму ковчегові.