Чакля

Жив у лісі старий зі старою, і ростили вони сина Ярашку. Зробив старий Ярашці лук підходящий і взяв із собою на полювання – нехай вчиться звіра стріляти.

Став стріляти старий – полетіла стріла прямо лисиці в око, став стріляти Ярашка – полетіла стріла куди захотіла. Говорить старий Ярашці:

– Іди синку, шукай свою стрілу.

Шукав, шукав Ярашка, бачить – стирчить стріла поміж коренів ялини. Висмикнув, а з дірки тягне димом. Заглянув у дірку: що таке? Під землею селище. Біля будинків діти грають, у річці жінки білизну полощуть, рибалки рибу ловлять, у тундрі пастухи пасуть оленів. Усе, як у саамів, тільки і будинки, і люди, і олені маленькі-малесенькі.

Бачить Ярашка: лізуть діти по колоді вгору на землю. Заплющив очі, удав, що спить, а сам упівока дивиться.

Вилізли дітлахи завбільшки з ялинову шишку, очі в них вузенькі, ніжки тоненькі, самі веселі, регочуться. Граються, по Ярашці стрибають, перекидаються. Ворухнувся Ярашка, – вони, як мишенята, шмиг у дірку.

Пішов Ярашка до батька, розповів про чоловічків, а той каже:

– От диво! Це чаклі – підземні мешканці. От би їх побачити!

А Ярашка раптом чує – за вухом у нього хтось хихоче. Схопив – а це Чакля. Тримає його Ярашка в руці, запитує:

– Як тебе звати?

– Звати тебе як? – передражнює Чакля та й регоче.

– Я – Ярашка! – каже Ярашка.

– Ярашка – я! – дражнить його Чакля і знову регоче.

Такий веселий попався Чакля! Попросив Ярашка батька: «Візьмемо його додому. Буде мені братом».

Принесли вони Чаклю додому. Стара його на руки взяла, а він стриб у вогнище і казан перекинув. Дим, чад, Чакля весь у сажі, а регоче, заливається. Вимила його стара, посадила разом із Ярашкою сіті лагодити. А він у сітях заплутався, рве їх, борсається і веселий, сміється.

– Ану, – розсердилася мати на Ярашку, – неси його звідки приніс. Нехай у дірці живе. Нам такого не треба.

Чакля сміється, а Ярашка в сльози:

– Нехай у нас живе! Інакше і я з ним піду.

Ось так!

Залишився Чакля з Ярашкою жити. Разом бавляться, разом справі навчаються, кожен шматок навпіл ділять. Ярашка великий виріс, а Чакля все маленький. Зате дуже спритний став: сіті лагодить, рибу ловить, пасе оленів і звіра полює. А вже розумний – ніхто його не перехитрить.

О тій порі настали для саамів лихі часи. Прийшла на землю з північного моря ворожа сила – чудь білоока. Пливуть чудини в човнах великим військом. На вигляд наче люди, а на голові шолом із рогами і очі білі. Кого не побачать, грабують та вбивають.

Пішли саами в лісову гущавину, вирили собі землянки, щоб чудь їх не знайшла, і стали жити. Мисливці залізли на ялинки – вахту несуть. Сидять так Ярашка з Чаклею на ялиновій  гілці, у далечінь дивляться і бачать: далеко-далеко по річці човни пливуть, а в човнах чудинів видимо-невидимо. Не встиг Ярашка й оком моргнути, як Чакля зіскочив на землю і побіг назустріч човнам.

Побачив його Чудьжерве, вождь ворожого війська, виліз із човна, запитує:

– Ти хто?

– А хто ти? – перепитує Чакля і сміється.

– Я – Чудьжерве.

– Чудьжерве – я! – регоче Чакля.

«Ось воно як! – думає Чудьжерве. – Виходить, хлопець із нами заодно!»

– Скажи мені, – каже, – де саамське військо? Там, там, чи там, – і показує прямо, направо і наліво.

І Чакля показує:

– Там, там і там саамське військо!

Подумав Чудьжерве: «Багато війська у саамів і прямо, і праворуч, і ліворуч. Як їх перемогти?»

Розділив він своїх чудинів на три загони, один послав праворуч, другий ліворуч, з третім на місці залишився. Вирішив: як поб’ють чудини саамів праворуч і ліворуч, усі разом вирушать вперед. Чудьжерве наказує Чаклі:

– Іди, правому загону показуй дорогу!

Вів, вів Чакля загін і завів на велике болото. Він маленький, легенький, по купинах стрибає, а чудини великі, важкі, їх трясовина за ноги схопила, йти не дає. Вони вириваються, а їх все глибше затягує. Смокче трясовина, чавкає, так із головою і засмоктала. Самісіньки рогаті шоломи стирчать.

Відламав Чакля один ріг, у торбу сховав і побіг до Чудьжерве. Той питає:

– Чи багату здобич взяли?

– Взяли багату здобич! – відповідає Чакля і сміється.

– Тепер лівому загону показуй дорогу!

Вів, вів Чакля загін і привів у дрімучий ліс. Там саами на ялинках сиділи. Махнув їм рукою Чакля – стріли з усіх боків полетіли. Дивляться чудини вгору – звідки стріли летять? А мисливці б’ють їх, як звіра. Побили всіх чудинів, порожні шоломи валяються.

Відламав Чакля ще один ріг, у торбу сховав і разом із Ярашкою пішов до річки. Ярашка у кущах причаївся, а Чакля побіг до Чудьжерве.

– Ну, – питає Чудьжерве, – всіх побили?

– Побили всіх! – засміявся Чакля і кинув до ніг Чудьжерве обидва роги.

Зрозумів усе Чудьжерве, розлютився, кричить чудинам:

– Киньте його в річку! Нехай потоне.

Схопили два чудини Чаклю і кинули в річку. Тут бачать усі: стоїть він на березі, сміється, а обидва чудини потонули.

– Голову йому рубайте! – кричить Чудьжерве.

Рубонули чудини мечем, трьом своїм голови знесли, а Чакля живий стоїть, сміється.

– В’яжіть його! – кричить Чудьжерве.

В’яжуть чудини Чаклю, а його ніби й немає – один одного зв’язали.

Злякався Чудьжерве, думає: «Треба тікати з землі саамської».

Велів він сідати чудинам у човни. Попливли вони через пороги й волоки до малого острівця, до великого водоспаду. Тут ніч настала. Вилізли чудини на острів, багаття розпалили, на нічліг влаштувалися. І не чують, що підкралися Чакля з Ярашкою і всі човни між собою зв’язали. Сіли вранці чудини в човни. Тут подув вітер і погнав човни прямісінько в безодню водоспаду. Розбилися всі човни на тріски, і чудь пропала.

Пішли Чакля з Ярашкою додому. По дорозі побачив Чакля рідну ялинку, зазирнув у дірку під нею і став із Ярашкою прощатися. Попрощався і пішов під землю.

Більше його Ярашка не бачив. Проте всі знають – якщо станеться біда з саамом, чаклі завжди прийдуть, допоможуть. Як рідні брати.