Чередничка

Череду відпасує дід. Бабуся лаштує йому обід у поле.

— Бабусю, — просить Катруся. — Кладіть у торбинку не двоє яєчок — четверо.

Бабуся мовчки лаштує далі, тільки згодом озивається:

— Я ж не самі яєчка. І картоплину, й цибулину, і молочко, і яблучко. Бач?

— Все ’дно, бабусю, кладіть більше. Я теж із дідом.

— Чимчикувати?

— І череду пасти…

Вигнали, а воно ще й рано. Роси кругом — не обминеш! Пасовисько широченне, довжелезне. Одна зелена хвиля другу нагортає, — така трава.

— Ну, лічи корівок, Катрусю, — одразу загадує дід.

Катруся глянула, що багато тих корівок, і розгубилася:

— А як? Раз, два, три?

— Можна й так. А можна й отак: Лиска, Ласка, Мазунка, Красунька, Сойка, Забара, Мрійка, Латочка, Малинка, Квітка, Голубка, Вербичка… Цікаво?

— А цікаво!

Катруся спробувала перелічити: виходить! Таки славна лічилочка! Ні в кого такої немає, тільки в них із дідом.

— А тепер, Катрусю, дивись: за дубами горох. Для нас то і є горох, а для корівок, сама розумієш, то — шкода.

— А ми їх туди не пустимо? — питає Катруся.

— Авжеж не пустимо. Туди їм зась! Щоб не толочили. Тут паша гарна, нічого в шкоду лізти. Еге ж?

Дід з Катрусею присіли на травичку.

— Діду, і мені до гороху зась? — показує Катруся у той бік пальчиком.

— Гороху закортіло? — усміхнувся він. — Ні, тобі, Катрусю, не зась. Ти ж не потолочиш?

— Ні, дідусю, не потолочу. Я скраєчку.

— Ось ближче підпасемо, то й скуштуємо гороху, — пообіцяв дід.

Розіслав піджак, ліг навзнак проти сонечка. Катруся й собі поруч. Мовчать, дивляться, як хмарки перетворюються на смішненьких гусеняток. Славко досі котрусь би хмарку собі вибрав. А Катрусі важче — й на ту хочеться, й на ту, і на ту. Хоч бери й кричи у небо:

Гуси-гуси-гусенята,
візьміть мене на крилята…

Дід рукою стеблинки перебирає, одну, другу. Розказує Катрусі про щирицю й спориш, конюшину й свиріпу, про буркун та осот. Тепер Катруся знає, що від буркуну в корівок прибуває молочко, а осот — колючий, як сто їжачків разом. Непокоїться дівчинка:

— Від осоту ж у корівок язички свербітимуть?

— Трішки посверблять. А щиричка залікує, перестануть, — втішає її дід.

— Діду, нірка, — раптом Катруся підхоплюється з піджака. — Подивіться, нірка! Хто в ній живе?

Дід підводиться теж і каже:

— А хто ж? Мишка.

— Мишка?! — зраділа Катруся. — Та я ж із весни її шукаю! — І руками у своїх кишеньках — лап-лап, шук-шук.

Виймає, показує дідові. — Зуб! Мама казала мишці віддати.
Катруся присіла навпочіпки до нірки, заторохтіла:

Мишко, Мишко!
На тобі кістяний,
а дай мені золотий!
Мишко, Мишко!
На тобі кістяний,
а дай мені золотий!

— А чи вона почула? — питає дід.

— Почула, — каже Катруся. — Так схопила, наче вона не мишка, а лев. Тепер мені морока: сиди й чекай, доки золотого винесе.

Дід похитав головою:

— Чого б вона тобі його виносила? Хіба через маму не передасть? Нехай мама роздивиться, щоб рівненький був. І таки золотий.

— А й справді, нехай роздивиться. Бо я ж і не знаю, який то золотий.

Катруся зітхнула, тоді — глядь: Мазунка вже коло дубів.

— Діду, завернути Мазунку? Я швиденько.

— А зумієш?

— Зумію, діду, зумію…
Катруся майнула до дубів. Ніби пливла. Та й усе пливло — і травичка, й вітерець, і метелики, й далекі гусенята на виднокрузі. “Добіжу до дубів і скажу, — думала дівчинка по дорозі. — Не толочи, Мазунко, гороху. Що це ти? І не дивися, що я зайшла в горох. Мені можна. Трішки гороху нащипати — на пробу. І дід не куштував, і баба. Я не толочу. Я маленька… Ой, а маленька! Забалакалася… З тобою забалакалася, Мазунко! Уже кишеньки повні. Зелених пахучих стручечків… Ось і я побувала в шкоді. Ото як розкажу татові…”

Катруся засміялася. Ще звідси угледіла, як дід лічить корівок. “Поможу”, — шепнула сама собі й заходилася:

— Лиска, Ласка, Мазунка, Красунька, Сойка, Забара, Мрійка, Латочка, Малинка, Квітка, Голубка, Вербичка…