Чоловіка не наситиш

Був собі бідний чоловік, що не мав ні поля, ні хати і жив тільки з того, що носив до міста глину мішком. Кому треба глини, то в нього купить за карбованця, чи за два, і так бідняк з того жив. Раз якось іде той чоловік до міста, несе в мішку глину, а назустріч йому старенький дідусь. Привіталися, розбалакалися.

— Як тобі живеться, синочку? — питає дідусь.

— Та що ж, — каже чоловік, — за все Богу дякувати, поки здоров та дужий.

— І нічого собі не бажаєш?

— Та чого маю бажати? От, якби так Бог дав мені коника, щоб я міг возити глину до міста, то, думаю, міг би куди більше заробити.

— Що ж, молися Богу, може, Бог тобі дасть, — мовив дідусь та й пішов іншою дорогою.

Вже там чи молився той чоловік Богові, чи ні, а через декілька днів, копаючи глину, знайшов стільки грошей, що міг купити коня і воза. Зрадів дуже, возить глину вже двома мішками і заробляє вдвоє більше грошей. Через якийсь час здибав його знову той самий дідусь і питає:

— Ну, що, синочку, добре тобі тепер?

— Добре, хвалити Бога! Маю коника. Тільки біда: коник є, а нема чим його годувати, нема де його поставити. От, якби мені грунт, хату, щоб я був господарем і не возив глини до міста!

— Молися Богу, синочку, Бог тоді дасть.

І справді, почало тому чоловікові так щастити в його заробітках, що через деякий час він склав чимало грошей і в своєму селі купив ґрунт, збудував хату, став господарем. Вже він не возить глини до міста, а працює на своїм полі. От раз він оре, аж надходить той самий дідусь.

— Як ся маєш, синочку! А що, бачу, ти вже господар. Дав тобі Бог, чого ти бажав. Ну, що ж, добре тобі тепер?

— Та добре, нема що казати, але.. .

— Бажаєш собі ще чогось?

— Дуже хотів би бути соцьким* у нашому селі.

— Проси Бога, Бог усе може дати.

А той дідусь то був сам Бог. Цей чоловік того не знав. Отож, по кількох днях громада за щось там скинула свого соцького і зійшлася вибирати другого. Міркують сюди, міркують туди, далі кажуть:

—  А оцей чоловік, що недавно був бідний, не мав ні кола, ні двора, тільки носив мішком глину до міста, а тепер доробився он якого хазяйства. Він, певно, розумний та порядний чоловік. Виберім його на соцького, він буде і в громаді добре порядкувати.

Вибрали його. Такий він радий, такі в громаді робить порядки! А по якомусь часі дивиться — йде селом його знайомий дідусь.

— Ну, синку, — мовить дідусь, — тепер уже маєш усе, чого хотів. Що, тепер задоволений зовсім?

— Овва, велике мені щастя соцьким бути! — відповів чоловік. -— От, якби я був царем, то інша річ.

— Що ж, і на це Божа воля, — мовив дідусь і пішов.

Не минуло й декілька днів, аж чути, що в столиці помер цар і не лишив по собі наступника. Збираються всі пани, графи, міністри нового царя вибирати. Пішов і соцький на той вибір, і як уже там сталося, то сталося, видно, що Божа воля така була, що його вибрали на царя.

Почав він панувати, а все собі міркує, який то він мусить бути мудрий, коли з такої біди та нужди вийшов аж так високо, і йому здавалося, що то він своєю власною силою те все осягнув, і почала його розбирати така гордість, що всіх людей, усіх панів і міністрів мав нізащо. Аж раз дивиться — йде той самий знайомий дідусь, кланяється йому, звичайно, як цареві, та й каже:

— Ну, найясніший володарю, тепер ти певно зовсім задоволений. Маєш же, чого душа забажає.

— Е, що то все варте і — відповів той чоловік.

— Тепер я хотів би бути божком.

— А, так! — відповів дідусь. — Ото, небоже, коли хочеш бути божком, то йди ж, носи знову глину мішком! І, сказавши це, дідусь щез, а разом з ним щезло все царство, всі маєтки і почесті того чоловіка. Він, оглянувся, а на ньому стара брудна сорочка, а на плечах старий мішок з глиною.

* соцький — сільський начальник.