Чоловіка не наситиш
Був собі бідний чоловік, що не мав ні поля, ні хати і жив тільки з того, що носив до міста глину мішком. Кому треба глини, то в нього купить за карбованця, чи за два, і так бідняк з того жив. Раз якось іде той чоловік до міста, несе в мішку глину, а назустріч йому старенький дідусь. Привіталися, розбалакалися.
— Як тобі живеться, синочку? — питає дідусь.
— Та що ж, — каже чоловік, — за все Богу дякувати, поки здоров та дужий.
— І нічого собі не бажаєш?
— Та чого маю бажати? От, якби так Бог дав мені коника, щоб я міг возити глину до міста, то, думаю, міг би куди більше заробити.
— Що ж, молися Богу, може, Бог тобі дасть, — мовив дідусь та й пішов іншою дорогою.
Вже там чи молився той чоловік Богові, чи ні, а через декілька днів, копаючи глину, знайшов стільки грошей, що міг купити коня і воза. Зрадів дуже, возить глину вже двома мішками і заробляє вдвоє більше грошей. Через якийсь час здибав його знову той самий дідусь і питає:
— Ну, що, синочку, добре тобі тепер?
— Добре, хвалити Бога! Маю коника. Тільки біда: коник є, а нема чим його годувати, нема де його поставити. От, якби мені грунт, хату, щоб я був господарем і не возив глини до міста!
— Молися Богу, синочку, Бог тоді дасть.
І справді, почало тому чоловікові так щастити в його заробітках, що через деякий час він склав чимало грошей і в своєму селі купив ґрунт, збудував хату, став господарем. Вже він не возить глини до міста, а працює на своїм полі. От раз він оре, аж надходить той самий дідусь.
— Як ся маєш, синочку! А що, бачу, ти вже господар. Дав тобі Бог, чого ти бажав. Ну, що ж, добре тобі тепер?
— Та добре, нема що казати, але.. .
— Бажаєш собі ще чогось?
— Дуже хотів би бути соцьким* у нашому селі.
— Проси Бога, Бог усе може дати.
А той дідусь то був сам Бог. Цей чоловік того не знав. Отож, по кількох днях громада за щось там скинула свого соцького і зійшлася вибирати другого. Міркують сюди, міркують туди, далі кажуть:
— А оцей чоловік, що недавно був бідний, не мав ні кола, ні двора, тільки носив мішком глину до міста, а тепер доробився он якого хазяйства. Він, певно, розумний та порядний чоловік. Виберім його на соцького, він буде і в громаді добре порядкувати.
Вибрали його. Такий він радий, такі в громаді робить порядки! А по якомусь часі дивиться — йде селом його знайомий дідусь.
— Ну, синку, — мовить дідусь, — тепер уже маєш усе, чого хотів. Що, тепер задоволений зовсім?
— Овва, велике мені щастя соцьким бути! — відповів чоловік. -— От, якби я був царем, то інша річ.
— Що ж, і на це Божа воля, — мовив дідусь і пішов.
Не минуло й декілька днів, аж чути, що в столиці помер цар і не лишив по собі наступника. Збираються всі пани, графи, міністри нового царя вибирати. Пішов і соцький на той вибір, і як уже там сталося, то сталося, видно, що Божа воля така була, що його вибрали на царя.
Почав він панувати, а все собі міркує, який то він мусить бути мудрий, коли з такої біди та нужди вийшов аж так високо, і йому здавалося, що то він своєю власною силою те все осягнув, і почала його розбирати така гордість, що всіх людей, усіх панів і міністрів мав нізащо. Аж раз дивиться — йде той самий знайомий дідусь, кланяється йому, звичайно, як цареві, та й каже:
— Ну, найясніший володарю, тепер ти певно зовсім задоволений. Маєш же, чого душа забажає.
— Е, що то все варте і — відповів той чоловік.
— Тепер я хотів би бути божком.
— А, так! — відповів дідусь. — Ото, небоже, коли хочеш бути божком, то йди ж, носи знову глину мішком! І, сказавши це, дідусь щез, а разом з ним щезло все царство, всі маєтки і почесті того чоловіка. Він, оглянувся, а на ньому стара брудна сорочка, а на плечах старий мішок з глиною.
* соцький — сільський начальник.
Джерело:
“Веселка”
Журнал для української дітвори
Травень, 1955 р.
Видання Українського Народного Союзу
м. Нью – Йорк