Чорниця (казка п’ята)

Неподалік їжакової нори було невелике Лосине болото. Лосиним його називали, бо в ньому багато років тому втопився Лось. Так розповідали дорослі. Можливо, вони так говорили, щоб діти самі не ходили на болото.

Володька кілька разів тікав туди зі своїм приятелем зайцем Семеном, щоб пострибати на купинах. Купини починали рухатися під ними: вниз – вгору, вниз – вгору, хлюп – хляп, хлюп – хляп …

Серце то вистрибувало з грудей, то втікало в п’яти. Було весело і страшно.

Взагалі Семен був відчайдушним зайцем. Він кругами носився по всьому болоту і одного разу під страшним секретом повідомив Володьку, що бачив лосині роги, що стирчали з моху.

Володька вірив приятелю. Якось йому навіть здалося, що він теж побачив лосині роги, але це виявився звичайний сухий кущ.

На Лосиному болоті росли не лише купини. У середині літа там з’являлася чорниця, а восени – брусниця та журавлина. І їжачки всією родиною ходили туди за ягодами.

Цього року чорниця достигла раніше, ніж звичайно. Тато дістав з комори гумові чоботи, щоб не промокли ноги. А мама приготувала посуд: татові – великий бідон, собі – скляну банку на мотузці, а Володькові та Вероніці дали по кухлику.

Вероніка, яку вперше взяли за ягодами, всю дорогу обурювалася, що їй дали маленький кухоль, а Володькові – великий. Хоча вона збере більше. Але, побачивши перший кущ чорниці, Вероніка геть-чисто забула про свій кухоль і стала запихати ягоди в рот.

До вечора тато набрав повний бідон, мама – банку, Володька – великий кухоль, а Вероніка так набила свій живіт, що ледве дійшла до хати. Вона так вимазалася чорницею, що мордочка у неї стала синьою, а язик – чорним.

– Ну, що, зібрала найбільше? – запитав Володька.

У відповідь Вероніка показала братові язик.

І тут Вовка вирішив пожартувати над нею:

– Запам’ятай, – сказав він. – Той, хто показує іншим язик, перетворюється на Стару Чорнуху, а язик в неї стає чорним і відпадає.

Старою Чорнухою в лісі іноді лякали неслухняних дітей. Вероніка глянула на себе в дзеркало і з жахом заволала:

– Мама! Я перетворилася на Стару Чорнуху! У мене язик відпадє!

На крик прибігли тато з мамою. Вони заспокоїли Вероніку, а Володьку насварили, щоб він не лякав сестру.

Але маленькій Вероніці ця гра сподобалася. І ще кілька днів, поки язик не відмився, вона вискакувала з кущів із криком:

– У-у! Я – Стара Чорнуха!

І показувала всім свій чорний язик.