Чортові карти

Служив у славному Війську Запорізькому богодухівський козак Микита. І одного разу зчепились козаки з татарами. Добре таки побились, і дісталось Микиті так, що непритомним виніс його добрий кінь з тієї січі в ліс. Та й пішов кінь у лісі попасом, а козак без пам’яті на ньому лежав. Багато минуло часу чи мало, але коли отямився козак, то бачить, що надворі ніч, під ним багаття палає, а біля нього три чорти в карти грають.

— Де це я? — жахнувся Микита.— Чи не в пекло потрапив?

Ворухнув руками — вільні, ворухнув ногами — теж, тільки ноги землі не торкаються. Аж тут спина вперлася у щось тверде, помацав рукою — кора, тут і здогадався козак, що висить він почеплений за пояс, на гілляці дуба.

«Це ж поки я непритомний був, оте іродове плем’я мене, немов тараню, підвісило».

А чорти раптом унизу почали сваритись, чи хтось там у них шахраював, чи ще якась причина. Тільки з того лементу зрозумів Микита, що з’їсть його той чортяка, який перший у дурня виграє. Мурашки побігли в нього по спині, почав він крутитись на гілляці, як в’юн на сковорідці, шарпнувся раз, другий, гілка трісь… І звалився Микита чортам на голови, мало роги не позбивав. Від такої оказії чорти аж димом гикнули, а козак підвівся та й говорить:

— А що, враже плем’я, битися будемо чи миритися?..

Подивились на нього чорти: стоїть козак, як скеля, та й давай хитрувати:

— Давай, козаче, з нами в карти грати. Програєш — душу заберемо, а тіло ми на багатті засмажимо,— регочуться чорти.

— А якщо виграю?

— Тоді ми тобі коня віддамо, їдь собі геть, якщо з лісу виберешся.

Плюнули чорти у вогонь, аж він стовпом знявся, та діватись нікуди.

— Ну то починаємо,— каже старший з них.

— Підождіть, вражі діти, я спочатку люльку запалю, бо поки козак люльки не викурить, ні до якого діла не береться.

— Хай буде по-твоєму,— кажуть чорти і дивляться, що воно далі буде.

А Микита набив люльку тютюном, узяв з вогнища жарину та розпалює люльку. Розпалив, пихнув димом. А чорти дивуються, що то з нього дим валує. А Микиті приємніше стало на душі, заспокоївся він, сили до нього повернулись потроху.

«Підождіть,— думає Микита,— ви мене голими руками не візьмете».

Потягли чорти носами, чують запашний дух тютюновий та й собі захотіли покурити. Вони й кажуть Микиті:

— А чи й нам не дав би ти спробувати такої люльки?

— Чом би й ні? Беріть по жарині, а я вам тютюну досхочу насиплю, то тоді жарину в рот кладіть та й куріть собі.

Схопили чорти жару, пече він їм лапи, а Микита повагом насипав їм тютюну, так вони той жар до рота, та як завиють, аж дуби зігнулись. Тут і треті півні заспівали — і згинули вони.

Дивиться Микита — лежить колода карт. Підійшов, глянув на ті карти та й думає:

— Кину я ці чортівські витребеньки у вогонь.

Аж тут із колоди пішов чи туман, чи димок, завертівся, закрутився, і стало з нього щось схоже на дідка із сивою бородою.

— Що воно за проява,— здригнувся Микита, зронив з переляку карти.— Хто ти будеш?

— Я дух і володар цих карт, благаю тебе не кидати їх у вогонь, бо це чарівні карти. Ось візьми в руки бубнового туза та й вдар ним об землю — купа грошей з’явиться. А хочеш — то срібло і золото, каміння самоцвітне. Хочеш у рідну домівку — вдар червоним тузом, відразу там опинишся, до війська хочеш повернутися — вдар тузом жировим. А хочеш слуг вірних мати — кинь на землю чотири шостаки, і як з-під землі з’являться хлопці-молодці, всі твої бажання виконають. Поговорити з кимось хочеш — кинь чотири сьомаки, а зустріти захочеш — чотири восьмаки, хочеш, шоб панна красна тебе полюбила, на це є чотири дев’ятки. Вірних друзів захочеш — чотири валети, красунь-жінок — на це є кралі, хочеш, щоб військо за тебе стояло — є королі. Але ніколи – ніколи не чіпай винового туза. А як справу виконають, ти тільки й скажи: «Звідки прийшли, туди і пішли». І все знову стане на місце.

Сказав отак дідок і зник, наче й не було його. Стоїть козак, колоду карт тримає.

«Треба-таки кинути у вогонь цю бісову витребеньку, але для початку спробую».

Вдарив він бубновим тузом об землю і золотих дукатів побажав.
Наче з-під землі виросла купа сяючих дукатів.

«Ага, таки не збрехав клятий дідок»,— думає Микита. Набрав він золота повну шапку, карти в кишеню та й помандрував геть із лісу.

— А чого це я пішою пішаницею йду? — каже Микита сам до себе.

Хряснув він шостаками об землю — з’явилися слуги-молодці.

— Ану, хлопці, дайте мені коня баского, обіду смачного та тютюну в люльку запашного.

Ще й не договорив, а вже один веде коня вороного, другий скатерку стелить, третій наїдки та напої ставить, четвертий люльку набиває та на козака жупан оксамитовий одягає. Поїв козак, люльку викурив та й говорить:

— Ану, звідки прийшов, туди й пішов!

Зникли слуги меткі та пильні, тільки кінь та все інше лишилося. Сів козак на коня і поїхав собі. Привела його дорога до міста. А в тому місті жив один вельможний пан, і була у нього донька на ймення Ружа, очі, як зорі, коса шовкова. І хто вже до неї не сватався, вона всім гарбуза підносила. А казали про неї таке, що кращої дівчини в усьому світі нема: і краси чарівної, і майстриня незвичайна, і хазяйка добра. Послухав-послухав козак та й захотілось йому на ту Ружу подивитися. Приходить він на постоялий двір і наймає собі кімнату. Хазяїну золотом платить, аби його ніхто не тривожив, бо хоче відпочити три дні і три ночі. А хазяїну аби гроші. Зачинив Микита за собою двері, дістав колоду карт, витяг сьомаки і восьмаки.

— Ану, мерщій панну Ружу до мене!

Вдарив картами об стіл, аж дивиться — перед ним панна.
Сукня на ній з білого серпанку, руки білесенькі, пальці тонесенькі, в руках вишивку тримає. На Микиту дивиться здивовано, але страху не має.

— Хто ти? — до Микити озивається.

— Та Микита я,— відповідає козак, чухаючи потилицю, бо не знає, як до тієї панни підступитися.— А ти, мабуть, Ружа?

— Ружа,— говорить дівчина.— А чи не міг би ти мене відвести до мого батечка?

— Чого не можу? Можу! — каже козак.

І зникла та панна, як ранковий сон, тільки запах парфумів дорогих у кімнаті лишився.

— Оце й побачилися, оце й побалакали!

Плюнув козак і захотілось йому батька та неньку Побачити в рідній оселі. Дістав він туза чирвового, вдарив ним, і тієї ж миті опинився у своїй хаті в Богодухові.
Мати тільки руками сплеснула та в сльози, як побачила Микиту живого й здорового. Батько його вітає, про козацьку службу питає. Вернувся козак із походу, то всього на столі повно — і печені, і смажені, вареники парують, і сулія стоїть. Аж туди до хати забігла і дівчина сусідська, глянула на козака, заполум’яніла, як маків цвіт. А Микиті хоч би що. Йому Ружа в голові сидить.
Добре гуляли, козака вітали, а як спати лягли, витяг Микита карти і опинився знову у кімнаті на постоялому дворі. Довго думав, усе не насмілювався панну Ружу викликати. Та й каже собі:

– А навіщо мені та панна, я найкращу дівчину в світі дістану!

Та дев’ятками, десятками, кралями об стіл:

— Ану, найкращу дівчину до мене!

Дивиться Микита — на тобі, стоїть перед ним дівчина сусідська, дивиться здивовано, личко від ляку руками затулила. Злякався Микита — дізнаються батьки та сусіди про чортові карти, то вони його й у тридев’ятому царстві знайдуть. То й повернув він дівчину назад.

Подумав-подумав та й викликав Ружу. Швидко звикла до нього пещена панна, скоро й він ніяковіти перестав, а далі, як не викликає він її, то вона нудьгує. Видно й панні припали до серця кремезний стан та чорні вуса Микити. А як ударив Микита дев’ятками, то тут тобі й кохання, а вдарив десятками — і до весілля почали готуватися. Золота в нього повні кишені, дружками ставні валети, а щоб пан вельможний знав, з ким має діло, на те є королі з військом. То й весілля швидко справили.

Настала ніч, пішли молоді в опочивальню, полягали спати.
А серед ночі прокинулась раптом панна Ружа, наче її хтось навмисне розбудив. Дивиться — одіж Микити розкидана. Встала вона та й підняла жупан козацький, а з кишені колода карт просто на килим. Та й розсипались. Давай вона ті карти збирати, а вони, як живі, пручаються. Аж ось потрапив їй до рук туз виновий. Дивиться Ружа, наче підморгує він їй. Вона з ляку й кинула ним об землю. Тут щось спалахнуло, загуркотіло, вихор у кімнату залетів, і не стало Микити. А весь замок вельможного пана трясло, як у пропасниці.

…Отямився Микита, дивиться — лежить він під тим самим дубом, де з чортами у карти грати зібрався, голова тріщить, від вогнища тільки недогарки яскріють, а поруч вірний кінь його пасеться.