Чудо з ковром

В славнім місті Цареграді сталася пригода: проявив Бог славне чудо для всього народу.

На далекім передмістю там хатина вбога, в ній робітник жив старенький і жінка небога. Працювали, заробляли, ввесь вік з горем бились, та бідніших рятували і Богу молились. Та ще здавна звичай мали: лепта, хоч малая, йшла від них рік-в-рік для бідних в празник Миколая. Та змогла їх старість-слабість, годі заробити, ледве-ледве вистачало з дня на день прожити.

Аж ото надходить празник Миколи святого. Як почтити день той славний, коли в хаті вбого? — журяться старі обоє. Жінка й промовляє:

— Слухай, мужу, день Миколи ось-ось наступає. Аджеж нам не довго жити, нікому й лишати — чи ж не ліпше все останнє Богу в жертву дати? Ось гляди, ковер старенький, ще моєї мами! На, продай, а буде радість в празник цей між нами!

Муж послухав цеї ради й вельми звеселився, взяв ковер і, йдучи в город, Богу помолився. До базару шлях не близький. Він і поспішає, аж ось муж якийсь поважний його доганяє. Привітався.

— Куди, діду?

— На базар, панотче, цей ковер іду продати.

— Що за нього хочеш? — пан питає.

— Вісім злотих за новий давали, а тепер, що ласка ваша. Ми б не продавали, та ось празник наш Миколи, а в хатині вбого — а ми все привикли чтити день цього святого. Каже пан:

— Це діло добре, твій ковер хороший. Хочеш — ось тобі за нього шість дукатів грошей!

— Це замного, любий пане! — став старий казати, але пан узяв коверець, дав йому дукати.

Дід оглянувсь — нема пана. На базар спішиться, та прохожі, базарові стали з нього кпиться.

— Чи ти, діду, одурів, чи очі проплакав? Де ти свій ковер подів? З ким ти тут балакав? Та ж при тобі не було нікого видати!

Дід говорить: — Ні, був пан, дав мені дукати.

Поки дід там сперечався, купував, що треба, його жінка жде на нього, як на Бога з неба. Аж приходить пан старий, їх ковер тримає і до неї ось яке слово промовляє:

— Муж твій, мій старий приятель, любий серцю мому, він просив мене занести цей ковер додому.

Це сказав, поклав коверець та й пішов із хати, поки здужала бабуся хоч слово сказати. Здивувалася бабуся, жаль їй став на мужа.

— От, яка душа скупая! От душа недужа! Пожалів ковер продати.. . А пощо держати? Чи сто літ ще хоче жити, чи на той світ взяти?

Аж ось муж прийшов, веселий до хати вступає, все приніс, чим день празничний святкувати має: є і свічка, є й кадило, і вино, й олива.. . Враз поглянув — а там плаче жінка нещаслива.

— Що тобі, моя дружино? — щиро він питає.

Тут бабуся жаль і біль свій в словах виливає. Слухав дід, задивувався, далі мовить:

— Мила, їй же Богу, я не знаю, що ти говорила. Хто тобі сказав, що коврик я жалів продати? Глянь, за нього це купив, ще й приніс дукати.

— Як то, ти продав коверець? А це ж по-якому, що знайомий твій приніс нам його додому?

— Мій знайомий? — дід аж скрикнув. — Жінко, я нікому не давав ковра й не мовив, щоб нам ніс додому!

Тут обоє враз замовкли, в обидвох та сама думка блисла; дід докладно розповів про пана, що купив ковер. Бабуся сплеснула руками:

— Це ж той самий, що ковер наш тут приніс! Той самий!

— Але, хто це був? — міркують.

Поруч, як сиділи, на ікону Миколая разом погляділи і пізнали те обличчя, усміх і поставу.. . Рознесли ту вість по місті Господу на славу.