Детектив Блюмквіст ризикує

1
— Слухай, ти таки пришелепуватий, далебі, пришелепуватий, — сказав Андерс. — Знову розлігся і мрієш?

«Пришелепуватий» схопився з трави й ображено позирнув з-під білого, як льон, чуба на друзів, що стояли коло огорожі.

— Серденько, Калле, — озвалася Єва-Лотта, — ти ж боки попролежуєш, як день у день качатимешся під грушею й дивитимешся в небо.

— Я не качаюся день у день і не дивлюся в небо, — огризнувся Калле.

— Не перебільшуй, Єво-Лотто, — сказав Андерс. — Ти хіба забула про ту неділю на початку червня? Калле тоді за цілий день ані разу не приліг, цілий день не був детективом. Злодії і вбивці що хотіли, те собі й робили.

— Чого ж забула? — сказала Єва-Лотта. — Вбивці справді раювали тієї неділі.

— Ану, киш звідси! — мовив Калле.

— Ми саме й думаєм кишнути, — погодився Андерс, — тільки хочемо й тебе прихопити. Звісно, як ти вважаєш, що вбивців можна лишити на годинку без нагляду.

— Ну, що ти! Звісно, не можна! — під’юджувала його жорстока Єва-Лотта. — їх треба глядіти, як малих дітей.

Калле зітхнув. Нема ніякої ради, хоч сядь та й плач… Він знаменитий детектив Блюмквіст і вимагає пошани до свого фаху! І що ж? Принаймні Андерс і Єва-Лотта його не шанують. А тим часом торік улітку він цілком самостійно вистежив аж трьох злодіїв, що вкрали коштовності. Правда, Андерс і Єва-Лотта йому помагали, але ж то він, Калле, завдяки своїй кмітливості й спостережливості напав на слід грабіжників.

Того разу Андерс і Єва-Лотта визнали, що він правдивий детектив і знає свою справу. А тепер дражнять його, наче всього того ніколи й не було, наче на світі взагалі немає злочинців, що їх треба не спускати з ока! Наче Калле кумедний дивак, що втовкмачує собі в голову всілякі химери.

— Торік, як ми спіймали злодіїв, ви так не козирилися, — сказав Калле і спересердя плюнув. — Тоді ніхто не нарікав на детектива Блюмквіста!

— І тепер ніхто не нарікає, — мовив Андерс. — Але ж ти й сам гаразд розумієш, що таке трапляється раз на віку. Наше містечко існує від чотирнадцятого сторіччя, і за весь час, скільки я знаю, в ньому не було ніяких злочинців, крім тих трьох заблуд. Та й то вже минув цілий рік. А ти й далі лежиш під грушею і розв’язуєш кримінальні загадки. Калле, голубе, кинь ти сушити собі голову! Запевняю тебе, що не скоро в нас знову з’являться злочинці!

— До того ж на все свій час, — завважила Єва-Лотта. — Коли на злочинців полювати, а коли робити котлети з Червоних Троянд.

— Саме так, котлети! — радісно вигукнув Андерс. — Бо Червоні Троянди знов оголосили війну. Допіру Бенка приніс їхнє послання. Ось читай!

Він витяг з кишені великий аркуш паперу й подав його Калле. І Калле почав читати:

«Війна! Війна!

Недоумкуватому ватажкові злочинної зграї, що зве себе «Білою Трояндою».

Доводжу цим до відома, що в цілій шведській землі в жадного селянина навіть поросяти нема такого дурного, як ватажок Білої Троянди. На доказ подаю хоч би такий приклад: коли вчора той покидьок людства зустрів посеред майдану нашого великодушного й шанованого від усіх ватажка, то вищезгаданий покидьок не вступився з дороги, а зі страшенних дурощів штовхнув нашого шляхетного, уславленого ватажка й завдав йому тяжких образ. Таку ганьбу можна стерти тільки кров’ю.

Починається війна Червоної і Білої Троянд, і смерть поглине тисячі тисяч душ і понесе їх у своє темне царство.

Шляхетний Сікстен, ватажок Червоної Троянди».

— Ну, ми вже їм дамо гарту! — сказав Андерс. — Підеш із нами?

Калле радісно всміхнувся. Хто б це добровільно відмовлявся від такої цікавої розваги, як війна Троянд! Вона вже не один рік скрашувала їм літні канікули, що без неї напевно були б трохи одноманітні, їздити на велосипеді, купатися, поливати ягоди, виконувати всілякі батькові доручення в крамниці, вудити рибу, сидіти в Євиному-Лоттиному садку і грати в футбол — та хіба ж цим заповниш усі дні! Адже літні канікули довгі-предовгі…

Авжеж, літні канікули, на щастя, довгі. Калле вважав, що це найбільший винахід на світі. Аж дивно, що дорослі додумалися до такого. Як вони дозволяють дітям два з половиною місяці гуляти собі на сонечку й не морочити голови Тридцятилітньою війною та іншими премудрощами! Вже куди цікавіша війна Троянд.

— Ще б пак! Звісно, піду, — сказав Калле.

Останнім часом виникла така скрута на злочинців, що знаменитий детектив Блюмквіст був тільки радий взяти недовгу відпустку й віддатися почесній війні Троянд. Та й цікаво побачити, що цього разу вигадають Червоні Троянди.

— Я, мабуть, зараз піду на розвідку, — запропонував Андерс.

— Іди, — сказала Єва-Лотта. — А ми вирушимо за півгодини. Я тільки спершу кинджали нагострю.

Це звучало значуще й страшно. Андерс і Калле радісно кивнули. Єва-Лотта вояк хоч куди, на неї можна покластися!

Під кинджалами, що їх треба було нагострити, малися на гадці всього лиш пекареві ножі, а все ж таки! Єва-Лотта обіцяла татові покрутити точило, поки йтиме гуляти. Стояти на пекучому сонці й крутити велике точило — тяжка робота, але як уявити собі, що ти гостриш зброю на війну, то відразу стає легше.

— «…і смерть поглине тисячі тисяч душ і понесе їх у своє темне царство!» — мурмотіла Єва-Лотта сама до себе, так пильно крутячи точило, що аж піт їй виступив на лобі, а на скронях позакручувалися русяві кучерики.

— Що ти сказала? — спитав пекар і підвів очі від точила.

— Нічого.

— Значить, мені вчулося? — він попробував пальцем вістря. — Ну, біжи!

І Єва-Лотта побігла. Вона вмент прошмигнула через дірку в огорожі між садками. Там уже віддавна бракувало однієї штахетини і, напевне, бракуватиме й надалі, поки це залежатиме від Єви-Лотти й Калле. Діркою ж бо так зручно лазити!

Бакалійник Блюмквіст, що дуже любив лад, казав, бувало, пекареві Лісандерові, коли вони літніми вечорами сиділи в пекаревій альтанці:

— Слухайте, сусіде, чи не полагодити нам огорожу? Якось аж дивитися негарно.

— Та зачекаймо вже, поки наші діти доростуть до того, що застрягатимуть у дірці, — казав пекар.

Хоч Єва-Лотта завзято поглинала булочки, а однаково була худа, як тріска, й легко пролазила в дірку.

З вулиці почувся посвист. То вернувся з розвідки Андерс, ватажок Білих Троянд.

— Вони сидять у своєму штабі! — вигукнув він. — Уперед, у бій за перемогу!

Коли Андерс подався на розвідку, а Єва-Лотта пішла гострити кинджали, Калле знову зайняв свою позицію під грушею. Коротеньке тихомир’я перед боєм він використав на важливу розмову.

Авжеж, він провадив розмову, хоч поблизу не було жадної живої душі. Знаменитий детектив Блюмквіст балакав зі своїм уявним співрозмовником, вірним супутником, що товаришив йому вже не один рік. О, то був чудовий молодик! До знаменитого детектива він ставився з глибокою шанобою, не те що решта всі, а надто Андерс і Єва-Лотта. Ось тепер він примостився в ногах свого навчителя й святобливо вбирав у себе кожне його слово.

«Пан Бенгтсон і панна Лісандер, на жаль, виявляють цілковиту байдужість до злочинності в нашому суспільстві, — сказав пан Блюмквіст, поважно дивлячись у вічі своєму уявному співрозмовникові. — Тільки-но в місті стане трохи спокійніше, як вони вже втрачають пильність. Ніяк не второпають, який облудний той спокій».

«Облудний?» — вигукнув уявний співрозмовник. Він був страшенно вражений.

«Так, спокій облудний, — ще раз наголосив знаменитий детектив. — Це чудове тихе містечко, це осяйне літнє сонце, цей ідилічний затишок — усе миттю може змінитися. Кожної хвилини злочин може кинути на всіх нас свою жахливу тінь».

Уявний співрозмовник охнув.

«Пане Блюмквісте, ви мене лякаєте!»- сказав він, позираючи навколо, чи, бува, десь у кутку не причаївся злочин.

«Здайтесь на мене, — заспокоїв його знаменитий детектив. — Не бійтесь! Я завше насторожі!»

Уявний співрозмовник не міг знайти потрібних слів — такий він був зворушений і вдячний. До того ж його схвильовану мову перебив Андерсів войовничий поклик:

— Уперед, у бій за перемогу!

Знаменитий детектив Блюмквіст схопився, як обпечений. Він аж ніяк не хотів, щоб його знов застали під грушею лежма.

«Прощайте», — сказав він уявному співрозмовникові. І сам відчув, що прощається надовго. Починалася війна Троянд, тепер він не матиме часу лежати на моріжку й розмовляти про кримінальні справи. Та нехай! Щиро казати, надто мала надія знайти злочинця в цьому містечку! Тільки уявити собі — минув уже цілий рік відтоді, як він піймав трьох злодіїв! Якби не війна Троянд, то можна вмерти з нудьги.

Уявний співрозмовник довго проводжав його сумним поглядом.

«Прощайте, — ще раз сказав знаменитий детектив. — Мене беруть до війська. Але не бійтесь! Навряд, щоб саме тепер сталося щось поважне».

Навряд! Навряд!.. Ось біжить знаменитий детектив, що має дбати про безпеку суспільства. Біжить до Андерса і Єви-Лотти, весело насвистуючи, тільки босі засмаглі ноги блискають.

Навряд! Цього разу ви не вгадали, пане знаменитий детективе!

2
— У нашому місті є тільки дві вулиці, — завше пояснював пекар Лісандер тим, що приїздили з інших околиць.

І справді, в місті тільки й було що Велика вулиця й Мала вулиця, та ще Великий майдан. Решта все — бруковані кругляками горбисті вулички й завулки, що збігали до річки або несподівано впиралися в якийсь давній-предавній похилений будинок, що по-старечому вперто не піддавався сучасному плануванню. На околицях міста подекуди можна було побачити й модерні двоповерхові вілли, що тонули в розкішних садках, однак то були винятки. Здебільшого садки були такі, як у пекаря, — доволі-таки занедбані, зі старими сучкуватими яблунями та грушами і витоптаними моріжками, що їх ніхто ніколи не викошував. І будинки теж були здебільшого такі, як у пекаря, — великі, дерев’яні. Колись давно будівничий, давши волю своїй уяві, прикрасив їх найхимернішими визубцями, ріжками та башточками. Отже, містечко навряд чи можна було б назвати гарним, зате воно дихало якимось спокійним старосвітським затишком. У ньому була якась своя краса, принаймні такого теплого липневого дня, коли в усіх садках цвітуть троянди, левкої та півонії, а липи на Малій вулиці тихо дивляться в свічадо річки, що повільно й задумливо тече вдалину.

Біжачи підстрибом до штабу Червоної Троянди, Калле, Андерс і Єва-Лотта не думали, чи гарне їхнє містечко, чи ні. Одне тільки вони знали: містечко чудово надавалося до війни Троянд. Скільки в ньому закутків, щоб ховатися, парканів, щоб через них перелазити, кривих вуличок, щоб тікати від переслідувачів, дахів, щоб на них видряпуватися, і повіток, де можна будувати барикади… Містові з такими чудовими вигодами красу не конче мати. Досить, що світить сонце, а з теплого каміння на бруці через босі ноги розливається по всьому тілу приємне відчуття літа. Ледь затхлий дух від річки, до якого часом домішуються пахощі троянд із поближнього садка, теж приємний і свідчить про літо. А краси вистачало й тієї, що її надавала ятка з морозивом на розі вулиці, принаймні так вважали Андерс, Калле і Єва-Лотта. Більшої оздоби не треба.

Вони купили собі морозива й побігли далі. Коло мосту їм трапився поліцай Б’єрк. Ґудзики його полискували на сонці.

— Привіт, дядьку Б’єрку! — гукнула Єва-Лотта.

— Привіт, — відповів поліцай — Привіт, знаменитий детективе, — всміхнувся він до Калле й приязно поплескав його по плечі. — Ніяких подій не сталося за сьогодні?

Калле насупився. Дядько Б’єрк теж зажив слави торік улітку, як Калле вислідив злодіїв, тож не годилося б йому глузувати.

— Ні, не сталося ніяких, — замість Калле відповів Андерс. — Усі злодії та вбивці дістали наказ відкласти свої справи до завтра, бо Калле нині не має часу.

— Еге ж, нині ми обірвемо вуха Червоним Трояндам, — сказала Єва-Лотта і приязно всміхнулася поліцаєві Б’єркові. Він їй дуже подобався.

— Єво-Лотто, часом мені здається, що тобі не завадило б бути трохи жіночішою, — сказав поліцай Б’єрк, стурбовано дивлячись на худу, засмаглу амазонку, що стояла в канаві й намагалась зачепити великим пальцем на нозі порожню коробку з-під цигарок. Нарешті таки зачепила й пошпурила в річку.

— А чого ж, можна, але тільки в понеділок, — погодилась Єва-Лотта і знову приязно всміхнулася. — До побачення, дядьку Б’єрку, нам треба йти.

Поліцай Б’єрк похитав головою і подався своєю дорогою.

Щоразу, як доводиться йти через міст, відчуваєш велику спокусу. Правда, його можна перейти звичайнісінько. Але ж є ще поруччя, і досить вузьке. Як іти ним, на превелику силу дотримуючись рівноваги, то відчуваєш у животі приємний лоскіт. Адже можна бебехнутись у воду. Щоправда, такого ще ні разу не сталося, хоч вони часто переходили міст поруччям, але ж ніколи й не буваєш певний. І хай як спішно треба було обірвати вуха Червоним Трояндам, Калле, Андерс і Єва-Лотта вирішили все ж таки трохи по-вправлятися на рівновагу. Звісно, поруччям ходити суворо заборонено. Та поліцай Б’єрк пішов собі, а нікого іншого поблизу не було.

Хоч ні, був! Саме як вони рішуче вибралися на поруччя й справді відчули в животі приємний лоскіт, на другому кінці мосту, шкутильгаючи, з’явився дідусь Грен. Та хто б ото боявся дідуся Ґрена!

Дідусь зупинився перед дітьми, зітхнув і, як звикле, неуважно промурмотів:

— Гай-гай, веселі дитячі розваги! Веселі, невинні дитячі розваги, гай-гай!

Дідусь Ґрен так завше казав. Часом вони його перекривлювали. Звісно, тоді, коли він не чув. Як Калле ненароком улучив футбольним м’ячем просто у вітрину тата Блюмквіста чи як Андерс упав з велосипеда обличчям просто в кропиву, Єва-Лотта казала, зітхаючи:

— Гай-гай, веселі дитячі розваги, гай-гай!

Вони щасливо перейшли міст. І цього разу ніхто не бебехнувся. Андерс оглянувся, чи, бува, ніхто їх не бачив. Однак Мала вулиця так само була порожня. Тільки віддалік шкутильгав дідусь Ґрен. Його кривулястої ходи не можна було ні з чиєю більше сплутати.

— Ніхто так чудернацько не ходить, як дідусь Ґрен, — зауважив Андерс.

— Взагалі він якийсь чудний, — сказав Калле. — Може, тому, що такий самітний.

— Сердешний, — зітхнула Єва-Лотта. — Жити самому як палець у такому похмурому будинку! І нема кому ні їсти зварити, ні прибрати, ні взагалі допомогти.

— Ну, без прибирання можна обійтися, — сказав Андерс, подумавши. — Та й самому непогано пожити якийсь час. Принаймні моделі мої ніхто б не чіпав.

І справді, якби хто пожив так, як Андерс, у маленькій кімнатці разом із купою молодших братів та сестер, то ще й як захотів би мати для себе цілий будинок!

— Е, ти б за тиждень здурів, — сказав Калле. — Тобто став би ще чудніший, ніж тепер. Такий, як дідусь Ґрен.

— Тато не любить дідуся Ґрена, — мовила Єва-Лотта. — Каже, що він лихвар.

Ні Андерс, ні Калле не знали, хто такий лихвар, і Єва-Лотта пояснила:

— Тато каже, що лихвар — це той, хто позичає гроші, як комусь треба.

— Ти ба, який добрий! — здивувався Андерс.

— Де там добрий! — заперечила Єва-Лотта. — Ось диви, як він робить. Тобі, наприклад, потрібно двадцять п’ять ере. Просто конче потрібно позичити на щось двадцять п’ять ере…

— На морозиво, — підказав Калле.

— Справді! — підхопив Андерс. — Я вже відчуваю, що мені їх треба.

— Ну от, ти тоді йдеш до Ґрена, — вела далі Єва-Лотта. — Або до якогось іншого лихваря. І він дає тобі двадцять п’ять ере.

— Та невже? — Андерс був приємно вражений такою можливістю.

— Так, але ти мусиш пообіцяти, що віддаси їх за місяць, — сказала Єва-Лотта. — І не двадцять п’ять ере, а цілих п’ятдесят.

— Дідька лисого! — обурився Андерс. — Чого б це я мав віддавати йому п’ятдесят?

— Ти наче маленький, — сказала Єва-Лотта. — Хіба ви не вчили в школі відсотків? Ґрен хоче дістати за свої гроші відсотки, розумієш?

— То нехай брав би по-людському! — мовив Калле, вболіваючи за Андерсів бюджет.

— Якраз лихварі й не беруть по-людському, — вела далі Єва-Лотта. — Деруть такі відсотки, що страх, хоч це проти закону. Тому тато й не любить Ґрена.

— То чого ж люди такі дурні, що позичають гроші в лихварів? — запитав Калле. — Не можуть десь-інде позичити собі на морозиво?

— Сам ти дурний! Може, їм треба не двадцять п’ять ере на морозиво, а цілі тисячі крон. Адже буває, що комусь конче потрібно п’ять тисяч крон, і їх нема де позичити. Тільки в такого лихваря, як Ґрен.

— Та хай йому біс, тому Ґренові! — сказав Ан-дерс, ватажок Білих Троянд. — Уперед, у бій за перемогу!

Ось і поштарів будинок, а за ним, у садку, невеличка прибудова, що править водночас і за гараж, і за штаб Червоної Троянди. Бо ж поштарів Сікстен — ватажок тієї войовничої зграї.

Мабуть, тепер гараж був порожній. Уже здаля вони побачили пришпилений до дверей аркушик паперу. Найпростіше було б зайти у хвіртку й прочитати, що написано на тому аркушику. Та хто ж зважиться на таке під час війни? А що, як це хитрощі? Може, Червоні Троянди причаїлися в штабі, ладні кинутись на простака, що насмілився з’явитись поблизу?

Ватажок Білих Троянд став напучувати своє військо:

— Калле, гайда за кущі. Як будеш у безпечному місці, де тебе не зможуть помітити вороги, то вилізеш на дах і добудеш папірець, живий або мертвий!

— Який це живий або мертвий папірець? — спитав Калле.

— Не блазнюй! — сказав Андерс. — Невже тобі треба втовкмачувати, що це ти живий або мертвий? Ти, Єво-Лотто, лежи тихенько тут і стеж з-за кущів. Коли помітиш небезпеку, то свисни, як домовлено.

— А що ти робитимеш? — запитала Єва-Лотта.

— Я піду до Сікстенової мами і спитаю, де він, — сказав Андерс.

Усі взялися до діла. Калле швидко дістався до штабу. Хіба йому важко вилізти на дах? Адже Калле вже не раз туди лазив. Треба тільки продертися крізь кущі й видряпатися на скриню зі сміттям за гаражем.

Калле поплазував дахом якнайобережніше, щоб не почули вороги. В глибині душі він знав, що в гаражі нікого нема. І Єва-Лотта знала, та й Андерс, що пішов питатися про Сікстена в його матері, також знав. Проте війна Троянд мала свої особливі правила. Тому Калле плазував так, наче йому й справді загрожувала смертельна небезпека, а Єва-Лотта лежала за кущами й напружено стежила за кожним його порухом, щомиті ладна свиснути по-розбійницькому, якби часом справді виникла така потреба.

Повернувся Андерс: Сікстенова мама й гадки не мала, де вештається її любий синок.

Калле обережно перехилився через край даху, добре витягнувся і досягнув папірця з дверей. Тоді тихенько відплазував назад. Єва-Лотта стежила за ним до самого кінця.

— Чудово впорався! — похвалив Андерс, як Калле подав йому папірця. — Ану подивимось!

Важливе послання підписав Сікстен — «шляхетний ватажок Червоних Троянд». Щоправда, для шляхетного ватажка вислови в ньому аж надто соковиті. Від такого лицаря годилося начебто сподіватися більшої делікатності.

«Ви — підлі паршивці, так, саме ви, Білі Троянди, що затруїли своїм смородом це місто. Ставимо вас до відома, що ми, шляхетні лицарі Червоної Троянди, вирушили на поле бою в Прерії. Якнайшвидше приходьте туди, щоб ми змогли виполоти гидотний бур’ян, що зве себе Білими Трояндами, й викинути його на Югансонову купу гною, де він має лежати.

Приходьте ж, паршивці!!!»

Читаючи ці ласкаві слова, ніхто б не здогадався, що Червоні та Білі Троянди насправді були найкращі приятелі. Якщо не рахувати Калле і Єви-Лотти, то Андерс не знав ліпшого товариша за Сікстена, хіба ще, може, Бенка та Йонте, теж прегарні Червоні Троянди. А вже якщо Сікстен, Бенка і Йонте справді когось шанували в своєму місті, то, звісно, «підлих паршивців» Андерса, Калле і Єву-Лотту.

— Отже, гайда в Прерії, — мовив Андерс, скінчивши читати. — Вперед, у бій за перемогу!

3
Як добре, що на світі були Прерії. Добре для багатьох поколінь дітей, що з давніх-давен там гралися. У старих суворих батьків теплішало на серці, як вони згадували свої індіянські розваги змалку в Преріях. Пізнішим поколінням дітей це було вельми на руку. Якщо Калле після надто запеклого бою повертався ввечері додому з роздертою сорочкою, то бакалійник Блюмквіст не дуже його лаяв, бо згадував роздерту сорочку в Преріях весняного вечора тридцять років тому. І хоч як пані Лісандер хотіла б, аби її донька більше гралася зі своїми перевесницями замість гасати по Преріях, то все ж наполягати не було сенсу, бо пекар хитро позирав на неї й казав:

— Слухай, Міє, як ти була мала, то хто з тутешніх дівчат найбільше товкся в Преріях?

Преріями звали великий вигін на околиці міста. На ньому росла невисока трава, саме така, що по ній приємно ходити босоніж. Весною трава сяяла соковитою зеленню. Прерії були трохи горбисті й здавалися зеленим морем, рясно втиканим жовтими квіточками підбілу. Та літнє сонце вже далося взнаки, тепер Прерії були вигорілі та бурі.

Калле, Андерс і Єва-Лотта прибігли сюди на ласкаве Сікстенове запрошення. Жмурячись на сонці, вони оглядали поле бою, намагаючися знайти ворога. Та Червоних Троянд ніде не було. На розлогих Преріях подекуди росла ліщина та ялівець, і там легко могли сховатися лицарі Червоної Троянди.

Білі Троянди з грізним бойовим покликом кинулися в зарості. Вони перешукали кожен кущ, обстежили кожен видолинок, проте ворога не знайшли. Так вони добулися аж на край Прерій, туди, де стояла Садиба, та все дарма.

— Що за безглузді жарти? — обурився Андерс. — їх же ніде немає!

І раптом тишу Прерій сколихнув глузливий регіт із трьох горлянок.

— Стривайте… — сказала Єва-Лотта і неспокійно озирнулася. — Вони, здається, в Садибі.

— Ай справді, вони в Садибі! — захоплено вигукнув Калле.

На краю Прерій, серед тремтливих осик, стояв старовинний дім, шляхетна будівля XVIII сторіччя, що колись знала кращі часи. То й була Садиба. З одного вікна, що виходило на подвір’я, визирало троє осяяних переможною усмішкою хлоп’ячих облич.

— Лихо тому, хто наблизиться до нового штабу Червоних Троянд! — крикнув Сіксген.

— А як же ви… — почав був Андерс.

— Ох, які ви цікаві! — перебив його Сікстен. — Просто двері були відчинені, та й годі!

У Садибі вже багато років ніхто не жив, і будинок руйнувався. Міська управа давно ухвалила реставрувати його, перенести до парку і влаштувати в ньому краєзнавчий музей. Та не було грошей, добровільних внесків надходило небагато, і справа майже не посувалась. А тим часом будинок дедалі дужче занепадав.

Досі замки захищали його від міських дітей. Але тепер трухляві двері вже не могли стримати навали загарбників, і міській управі негайно треба було втрутитися, поки вціліла хоч сяка-така подоба краєзнавчого музею. Бо чути було, що Червоні Троянди без ніякої пошани гасали серед панелей XVIII сторіччя. Старі мостини підлоги жалібно стогнали від диких стрибків ватаги, що нетямилася з захвату своїм новим штабом.

— Ми заберемо в полон тих паршивців і замкнемо тут, нехай здихають з голоду! — захоплено вигукнув Сікстен.

Його майбутні жертви, сподіваючись запеклого бою, вже бігли назустріч своїй долі. Червоні Троянди не спиняли їх: Сікстен поклав собі будь-що втримати верхній поверх, найзручніший до оборони. Туди вели пишні сходи, і на них тепер стояли Червоні Троянди, даючи зрозуміти войовничими жестами, що найбільшим їхнім щастям буде заповзятий бій з ворогом.

Білі Троянди сміливо кинулися в атаку. Зустрівшись, вояки зняли такий вереск та грюкіт, що якби його чули члени краєзнавчого товариства, то рвали б на собі чуба. Їхній майбутній музей здригався до самих підвалин, а різьблене поруччя жалібно рипіло. Дикий крик здіймався до старовинної стелі, оздобленої чудовим ліпленням, а ватажок Білої Троянди скотився сходами з таким гуркотом, що старезні привиди, коли вони й досі там були, певно, зі страху ще дужче побіліли й злякано поховалися десь по закутках.

Воєнне щастя зрадливе. Допіру Білі Троянди погнали супротивника майже до самого кінця сходів, а ось тепер під шаленим натиском їм самим довелось панічно відступати на нижній поверх. Добрих півгодини супротивники змагалися, одні одних переважаючи, аж нарешті така одноманітність їм набридла. Білі Троянди відступили на хвилю, готуючись до останньої навальної атаки. Тоді Сікстен щось стиха наказав своєму війську, Червоні Троянди без попередження залишили свої позиції на сходах і відбігли на верхній поверх. Там легко можна було сховатися в численних покоях та комірчинах, Сікстен та його прибічники знали про це, бо зранку докладно обстежили весь будинок. Коли Андерс, Калле та Єва-Лотта бурею вилетіли сходами, від Червоних Троянд і сліду не лишилося. Вони шаснули в якусь комірчину і тепер крізь зручну шпарку в дверях дивились, як вороги просто-таки поряд із ними поспіхом радилися, що робити.

— Розпорошіться, — наказав ватажок Білих Троянд. — Знайдіть ворога, хоч би де він причаївся, тремтячи за своє життя! А як знайдете, то довго з ним не панькайтесь!

Почувши такого наказа, Червоні Троянди вельми втішились. Та Білі про це не знали…

«Розпорошіться», — наказав їхній ватажок. Щось безглуздіше годі було й вигадати. Це й вирішило його долю. А поки що він негайно «розпорошився» сам і зник за рогом.

Як тільки Андерса не стало видно, Калле і Єва-Лотта крадькома рушили в другий бік. Вони дійшли до дверей і відчинили їх. За дверима була сонячна кімната, і хоч вони відразу побачили, що Червоних Троянд у ній нема, а все ж зайшли всередину й дозволили собі невеличку перерву у воєнних діях, щоб виглянути у вікно. Фатальна помилка! Коли вони вернулися до дверей, то почули, що їх саме замикають ззовні. Почули вони також жахливий сміх ватажка Червоних Троянд.

— Отут вам, підлі паршивці, й кінець! — переможно гукнув він. — Звідси ви живі не виберетесь!

А Бенка докинув дзвінким голосом:

— Тепер ви сидітимете, аж поки обростете мохом! Але ми прийдемо вас привітати: скажімо, на святвечір.

— Не журіться! — й собі гукнув Йонте. — На святвечір ми неодмінно прийдемо. Який вам принести дарунок?

— Свої голови на таці! — гукнула у відповідь Єва-Лотта.

— І до них те, з чим звичайно їдять поросячі голови! — додав Калле.

— Нахабні до останку, — сумно мовив ватажок Червоних Троянд до своїх братів по зброї, а тоді голосно крикнув полоненим — Може, хочете переказати родичам якесь своє останнє бажання?

— Авжеж! Попроси тата зателефонувати до виправного будинку й сказати, куди мають по тебе приїхати! — відповіла Єва-Лотта.

— Прощавайте, підлі паршивці! — мовив Сікстен. — Гукнете, як зголоднієте, і ми прийдемо нарвати вам трави.

Потім він обернувся до Бенки та Йонте і, вдоволено потерши долоні, сказав:

— Отже, мої відважні брати, десь у цьому будинку тепер ховається мізерний, жалюгідний тхір, що зве себе ватажком Білих Троянд. Він самітний та беззахисний! Гайда, шукайте його!

Червоні Троянди аж упріли, так шукали. Вони обережно скрадалися довгим коридором, що пролягав через весь верхній поверх, зазирали потихеньку до кожної кімнати, влаштовували засідки біля дверей численних комірчин. Вони знали, що хоч де б ховався ватажок Білих Троянд, а все ж мав би збагнути, яка йому загрожувала небезпека. Його спільників замкнено. Він був сам-один супроти трьох. Супроти трьох, що горіли жадобою полонити його! Полонити ватажка у війні Троянд вважалося величезним подвигом, десь таким, якби, приміром, американці в другій світовій війні примудрились запроторити Гітлера до своєї в’язниці.

Однак ватажок Білих Троянд добре сховався. Хоч скільки вороги шукали, та все дарма. Аж раптом Сікстен почув, як у нього над головою щось тихенько рипнуло.

— Він на горищі, — прошепотів Сікстен.

— А хіба тут є горище? — здивувався Йонте.

Червоні Троянди не помітили горища, хоча вранці докладно обстежили весь будинок. Та, зрештою, воно й не дивно, бо хто не знав, що на горище ведуть вузенькі східці, міг і не помітити дверей, обклеєних такими самими шпалерами, як і стіни. Червоним Трояндам довелося довгенько їх шукати.

Зате потім вони впоралися швидко. Щоправда, Андерс стояв на горищі, готовий до бою, й голосно попередив, аби той, хто зважиться підійти до нього, спершу написав духівницю.

Та все марно.

Сікстен, напрочуд дужий і великий як на свої роки хлопець, рушив попереду, Бенка і Йонте йому завзято допомагали, і ось вони вже стягли Андерса, хоч той відчайдушно брикався, і повели назустріч невідомій долі.

Калле і Єва-Лотта стали його втішати крізь замкнені двері.

— Мом-и сос-кок-о-рор-о поп-рор-ий-дод-е-мом-о й вов-и-зоз-вов-о-лол-и-мом-о-тот-е-боб-е! — гукнули вони!

Таємною мовою Білої Троянди це означало: «Ми скоро прийдемо й визволимо тебе!»

Не було кращого засобу роздрочити Червоних Троянд. Вони вже давно й марно силкувалися збагнути ту незвичайну мову, якою Білі Троянди володіли так досконало й так швидко торохтіли, що невтаємниченому вона здавалася цілковитим безглуздям. Ні Сікстен, ні Бенка, ні Йонте не бачили, як писати тією мовою, а то вони б напевне легко збагнули її таємницю; просто в звичайних словах треба було подвоїти приголосні й між ними вставити «о». Наприклад, «Калле» вони вимовляли «Кок-а-лол-лол-е», а «Андерс»- «А-нон-дод-е-рор-сос».

Єва-Лотта навчилася тієї розбійницької мови від свого тата. Якось увечері пекар цілком випадково розповів дочці, як він та його приятелі розмовляли малими, коли не хотіли, щоб хтось їх розумів. Єва-Лотта так захопилася розбійницькою мовою, що аж трохи здивувала тата: він ніколи не бачив у неї такого палкого зацікавлення, коли йшлося про неправильні німецькі дієслова й таке інше. А все ж він терпляче просидів цілий вечір, навчаючи Єву-Лотту, а другого ранку вона поділилася своїм знанням із Калле й Андерсом.

Червоні Троянди мали собі за мету в цій війні вивідати в супротивника ключ до таємної мови. А ще важливіше їхнє завдання було відвоювати в Білих Троянд Великого Мумрика.

Цим гучним найменням величали зовсім незначну річ — невеличкий камінець дивної форми, що його знайшов десь Бенка. Трошечки фантазії, і можна було уявити собі, що він скидається на дідуся, маленького задумливого дідуся, який сидить, немов Будда, й дивиться собі на пупа.

Червоні Троянди негайно оголосили камінця священним талісманом і приписали йому багато всіляких властивостей. Цього було досить, щоб Білі Троянди вважали за свою священну мету захопити його. Скільки запеклих боїв відбулося за Великого Мумрика! Може, комусь і дивно буде, що маленькому камінцеві надано такого великого значення. Та чому б Червоним Трояндам не шанувати свого Мумрика так, як, приміром, шотландці шанували свій коронаційний камінь? І чому б Червоним Трояндам, коли Білі Троянди підступно заволоділи Мумриком, не хвилюватися так, як хвилювалися шотландці, коли англійці перевезли їхній коронаційний камінь у Вестмінстерське абатство?

Червоні Троянди дуже побивалися за своєю втратою, а Білі старанно ховали свій трофей. Правда, Мумрика легко було сховати в такому місці, де б його ніхто ніколи не знайшов. Але війна Троянд мала свої особливі правила. Той, хто саме володів Мумриком, повинен був якось натякнути, де його шукати. Темної ночі в поштову скриньку супротивникові підкидали заплутаний ребус чи загадкову карту, складену так, щоб якнайдовше збивати супротивника з пантелику. Маючи бистрий розум, із тих натяків усе ж таки можна було здогадатися, що Великого Мумрика сховано в порожньому воронячому гнізді на бересті, який росте на північному розі кладовища, або під якоюсь черепичиною на даху прибудови шевця Бенгтсона.

Однак тепер Мумрика не було ні там, ні там. Він лежав у зовсім іншому місці. І чи не головною причиною війни, що знов вибухнула цього спекотного липневого дня, було прагнення Червоних Троянд докладніше дізнатися про сховок. Узявши в полон ватажка Білих Троянд, вони мали надію, що таки досягнуть свого.

— Ми скоро прийдемо й визволимо тебе! — пообіцяли Єва-Лотта й Калле.

Що ж, їхній ватажок справді потребував підтримки, бо дужі руки тягли його на тяжкий допит — про Великого Мумрика й про таємничу мову.

— Я мом-о-вов-чоч-а-тот-и-мом-у! — відважно вигукнув він, проходячи повз двері, за якими були ув’язнені його прибічники.

— Ну стривай, уже не довго тобі момкати! — погрозив Андерсові Сікстен і ще дужче стиснув його за руку. — Ми з тебе швидко витрусимо, що це означає, так і знай!

— Будь мужній, не піддавайся! — гукнув Калле.

— Тримайся! Ми скоро прийдемо! — крикнула Єва-Лотта.

І крізь замкнені двері вони почули гордовиті слова свого ватажка:

— Слава Білій Троянді! А тоді:

— Відпусти мені руку! Я сам піду! Я готовий, панове!

Більше вони вже нічого не чули. В їхній в’язниці запала глибока тиша. Вороги залишили будинок, забравши з собою їхнього ватажка.

4
Хоч Червоні Троянди й погрожували тримати Калле та Єву-Лотту ув’язненими, аж поки ті обростуть мохом, однак цього не треба було розуміти достотно. Бо навіть у війні Троянд доводилось зважати на обтяжливий і клопітний елемент, що звався «батьки». Звісно, шляхетні лицарі щиро журилися, що саме в розпалі бою їм доводилося все кидати і йти додому їсти котлети й пити сік. Але що вдієш, як батьки убгали собі в голову, що діти їхні повинні їсти більш-менш в однакову пору! У війні Троянд було заведено, що цим безглуздим батьківським вимогам треба коритися, а то могли зірватися всі воєнні дії. Батьки анічогісінько не тямлять у таких справах і можуть не пустити вас із дому саме того вечора, коли має відбутися вирішальний бій за Великого Мумрика. І взагалі, аж прикро, як мало батьки розуміються на Мумриках, навіть якщо часом спогади про власні розваги в Преріях, немов сонячний промінь, осяють їхній затьмарений розум.

Коли Червоні Троянди повели Андерса, залишивши Калле та Єву-Лотту гинути з голоду в замкненій порожній кімнаті, то це тільки означало, що вони вмиратимуть із голоду десь години зо дві, тобто до сьомої вечора. О сьомій годині на столі в бакалійника Блюмквіста, так само як і в пекаря Лісандера та й у всіх інших родинах у їхньому містечку, з’являється вечеря. Ще задовго до тієї критичної години Сікстен мав послати Бенку чи Йонте нишком відімкнути двері в’язниці. Тому Калле і Єва-Лотта мужньо дивилися у вічі голодній смерті.

Але ж яка ганьба — отак попастися! До того ж це давало Червоним Трояндам величезну перевагу, а тепер, як вони полонили й забрали з собою ватажка, становище Білих Троянд справді було тяжке. Навіть те, що Великий Мумрик був у руках Білих Троянд, не могло врівноважити такої катастрофи.

Єва-Лотта сумно дивилася крізь вікно вслід ворогам, що оточили з усіх боків ватажка Білих Троянд. Військовим кроком вони долали випалені сонцем Прерії в напрямку міста. Скоро їх зовсім не стане видно.

— Цікаво, куди вони його повели? — сказала Єва-Лотта.

— Звісно, до Сікстенового гаража, — відповів Калле й заклопотано додав: — Якби ще була газета абощо…

— Газета? — обурилась Єва-Лотта. — Яка там газета, коли нам треба думати, як вибратися звідси!

— Авжеж! — мовив Калле. — Нам треба вибратись. Тому мені й потрібна газета.

— Чи, бува, ти не сподіваєшся вичитати в ній, як краще лазити по стінах?

Єва-Лотта подивилась у вікно, чи далеко до землі.

— Ми, звісно, розіб’ємось, якщо стрибнемо, — сказала вона… — Та іншої ради немає.

Калле вдоволено свиснув.

— Шпалери! Я про них забув, а вони якраз підійдуть!

Він швидко віддер шмат шпалери, що звисала зі стіни. Єва-Лотта вражено подивилася на нього.

— У вісімнадцятому сторіччі це, мабуть, були дуже гарні шпалери, — завважив Калле.

Він нахилився й засунув відірваний шмат паперу під двері.

— Азбука детектива, — мовив Калле й дістав з кишені складаного ножика.

Відчинивши найменше вістря, він став длубатись ним у замковій шпарці. За дверима щось брязнуло. То впав додолу ключ.

Калле потягнув до себе шмат паперу. І справді на ньому лежав ключ. Він упав саме туди, де й треба було.

— Як я сказав, азбука детектива, — мовив знаменитий детектив Блюмквіст, даючи взнаки Єві-Лотті, що йому в своїй щоденній роботі доводиться відмикати двері всілякими хитрими способами.

— Ну й молодець ти, Калле! — захоплено сказала Єва-Лотта.

Калле відімкнув двері. Бранці були вільні.

— Але ж ми не можемо піти, не перепросившись перед Червоними Трояндами, — сказав Калле.

Він виловив із набитої всякою всячиною кишені олівчика й подав його Єві-Лотті. А та написала на лівому боці шматка шпалери:

«Йолопи Червоної Троянди!

Ваша спроба вирощувати мох ганебно провалилася. Рівно п’ять хвилин і тридцять секунд ми чекали, щоб він накільчився, а тепер ідемо собі. Жалюгідні блазні, хіба ви не знаєте, що Білі Троянди можуть проходити крізь стіни?»

Вони позачиняли всі вікна на защіпки. Тоді замкнули двері ззовні й залишили ключа в замку. А на клямці почепили свого прощального листа.

— Ох, доведеться їм помізкувати! Вікна замкнені зсередини, а двері — ззовні, от і здогадайся, як ми вилізли! — сказала Єва-Лотта і аж замуркотіла з утіхи.

— Очко на користь Білих Троянд, — сказав Калле.

У Сікстеновому гаражі Андерса не виявилося. Калле з Євою-Лоттою обережно подалися туди на розвідку, щоб з’ясувати, як найкраще визволити свого ватажка. Та в гаражі, як і перше, було тихо й порожньо.

Сікстенова мама розвішувала в садку білизну.

— Ви не знаєте, де Сікстен? — спитала Єва-Лотта.

— Та допіру був тут, — відповіла поштарева дружина. — 3 Бенгтом, Андерсом і Йоном.

Мабуть, Червоні Троянди повели свого бранця в безпечніше місце. Але куди?

Довго шукати відповіді не довелося. Перший помітив її Калле. У траві стирчав фінський ніж, що своїм гострим вістрям пришпилював клаптик паперу. Калле і Єва-Лотта відразу впізнали, що то Андерсів ніж. А на папері було тільки одне слово: «Йонте».

Ватажок Білих Троянд улучив слушну хвилину й залишив своїм товаришам це коротеньке повідомлення.

Калле глибокодумно наморщив чоло.

— Йонте… — сказав він. — Це може означати лиш одне: що Андерс замкнений у Йонте вдома.

— Ну певне, що не в Бенки, як написано «Йонте», — поглузувала Єва-Лотта.

Калле змовчав.

Йонте жив на Лупієвій горі — так звався той куток містечка. Не можна сказати, що невеличкі халупи Лупієвої гори замешкувала верхівка тамтешньої громади. Та Йонте й не прагнув належати до верхівки. Його цілком задовольняв батьківський старий будинок, що мав унизу покій і кухню, а на горищі маленьку кімнатку. В ній можна було мешкати тільки влітку, бо взимку давався взнаки холод. Однак тепер був липень, і в кімнатці стояла така спека, як у тортурній камері, тож кращого місця допитувати полоненого годі було й шукати.

Йонте сам-один порядкував у тій кімнатці. Там він спав на розкладачці, там стояла його поличка, збита із ящиків з-під цукру, а на ній — пригодницькі книжки, поштові марки та інші хлоп’ячі скарби. Та жоден король не тішився своїм палацом так, як Йонте своєю маленькою кімнаткою, де в непорушному гарячому повітрі під стелею бриніли мухи.

Сюди й привели Червоні Троянди Андерса. Їм пощастило: тато й мама Йонте саме пішли на город аж за місто. Вони взяли з собою їжу і не швидко думали вернутися. Йонте, як зголодніє, мав сам собі смажити картоплю з ковбасою.

Оскільки ж Сікстенова мама розвішувала білизну перед самим штабом Червоної Троянди, а батьків Йонте не було вдома, то Сікстен вирішив, що кращого місця на тортури й допит, як кімнатка на Лупієвій горі, годі й шукати.

Калле і Єва-Лотта стали радитись. Звісно, можна було негайно вирушити в рятувальну експедицію, та, добре все зваживши, вони поклали собі трохи зачекати. З’являтися Червоним Трояндам на очі тепер просто безглуздо. Скоро ж вечеря, і Сікстен пошле Бенку чи Йонте до Садиби. Скоро Бенка чи Йонте стоятимуть там, роззявивши рота, й дивуватимуться, як полонені втекли. На саму думку про це ставало радісно. Просто гріх відмовлятися від такої втіхи.

Калле і Єва-Лотта вирішили відкласти рятувальну експедицію на вечір. Крім того, вони дуже добре знали, що Андерса відпустять на слово честі додому вечеряти. А що може бути сміховинніше для рятувальної експедиції, ніж з’явитися на місце саме тоді, коли той, що його треба рятувати, спокійнісінько пішов вечеряти!

— До того ж, — сказав Калле, — якщо хочеш підглянути, що робиться в чужому домі, то найкраще дивитися ввечері, коли засвітять світло, а завіси ще не спустять. Про це знає кожен, хто хоч трошки кумекає в криміналістиці.

— В Йонте нема завіс, — сказала Єва-Лотта.

— Тим краще.

— А як же ми зазирнем у вікно на горищі? — спитала Єва-Лотта. — Ноги в мене довгі, але ж…

— Зразу видно, що ти нічого не тямиш у криміналістиці. Що, приміром, у таких випадках роблять детективи в Стокгольмі? Коли їм треба стежити за помешканням на третьому поверсі, де влаштувалися злочинці, то вони забезпечують собі доступ до помешкання на другому боці вулиці, найкраще на четвертому поверсі, щоб бути трошки вище від злочинців. А тоді стоять і дивляться на злочинців у бінокль, поки ті спустять завісу.

— Якби я була злочинець, то спершу б спустила завісу, а тоді вже вмикала світло, — розважно мовила Єва-Лотта. — А яке помешкання ти наміряєшся забезпечити нам, щоб стежити за Йонте?

Про це Калле досі не подумав. Стокгольмським детективам куди легше забезпечити собі доступ до помешкання. Їм досить лише показати поліційний знак. Та навряд чи Єві-Лотті й Калле так легко буде дістатися до якогось помешкання. Крім того, навпроти Йонте нема жадного будинку, бо там тече річка. Зате поряд з Йонте справді є будинок — стара двоповерхова халупа дідуся Ґрена. Внизу міститься Ґренова столярня, а нагорі живе він сам.

«Але як нам забезпечити доступ до Ґренового помешкання? — міркував Калле. — Може, зайти й чемно спитати, чи не дозволить він скористатися своїм вікном, щоб трошки з нього постежити?» Калле сам розумів, що це безглузда думка. До того ж була ще одна обставина: хоч будинки Йонте й дідусів Ґренів звернені до себе причілками, на верхньому поверсі в дідуся Ґрена немає, на жаль, вікна з того боку, де міститься кімнатка Йонте.

— Я знаю, що зробити, — сказала Єва-Лотта. — Ми виліземо на дах до дідуся Ґрена. Іншої ради немає.

Калле вражено глянув на неї.

— Як врахувати, що ти не знайома з криміналістикою, то ти не така вже й дурна.

Справді, дідусів Ґренів дах — найліпша рада! Він якраз трохи вищий за кімнатку на горищі! І в Йонте нема завіси. Чудове місце, кращого й не треба!

Калле і Єва-Лотта раді й веселі пішли додому вечеряти.

5
Було темно й тихо, коли вони через дві години скрадалися Лупієвою горою. Тихо-тихісінько. Невеличкі дерев’яні будиночки тулилися один до одного, сперечаючись між собою за місце. Між ними ще залишилося трохи тепла від гарячого липневого сонця. Лупієву гору огорнув теплий, волохатий морок. Подекуди його прохромлював промінь світла з невеличкого вікна чи відчинених задля літнього вечора дверей.

Темрява була сповнена запахів. Дух котів, смаженої салаки й кави змішувався з запаморочливими пахощами ясмину і таким самим запаморочливим смородом від якоїсь скрині зі сміттям, що її давно вже треба було спорожнити.

Скрізь тихо. Завулки порожні. Мешканці Лупієвої гори вечорами сидять удома. Всі вони втішаються хатнім затишком і відпочивають після денної праці в своїх маленьких кухнях, де на плиті воркотить кавник, а на вікні цвітуть калачики.

Той, хто ввечері вештається по Лупієвій горі, не ризикує зустріти якусь живу істоту.

— Тихо, наче в могилі, — завважив Калле.

І він таки правду казав. Тільки часом долинали голоси з-за освітлених вікон. Десь далеко загавкав собака, але швидко замовк. А ще десь озвалася несміливо гармонія, лиш на пробу, тоді тиша стала ще глибша.

Зате в Йонте було гамірно. В кімнатці на горищі світилося, і з відчиненого вікна чути було дзвінкі хлоп’ячі голоси. Калле і Єва-Лотта вдоволено відзначили, що допит якраз у повному розпалі. Там, напевне, починалася прецікава драма, і Калле та Єва-Лотта твердо намірились подивитися на неї з першого ряду партеру на Ґреновому даху:

— Треба тільки вилізти на дах, — сміливо сказала Єва-Лотта.

Авжеж, треба було тільки вилізти. Калле обійшов навколо хату, щоб з’ясувати всі можливості. От шкода! В дідуся Ґрена теж світилося. Чому б старим людям не спати вечорами? І їм корисно, і всім іншим можна було б без перешкод гуляти собі по їхніх дахах. Та що робити: без перешкод чи з перешкодами, а лізти треба. До речі, лізти було неважко. Дідусь Ґрен люб’язно приставив драбину до стіни. Щоправда, перед самим вікном. Тим самим вікном, що в ньому світилося. І воно було відчинене, та й завіса спущена тільки до половини. Навряд чи Ґрен дуже втішиться, коли раптом висуне голову з вікна й побачить двох Білих Троянд, що чимдуж драшпанять драбиною вгору. Адже рідко хто залюбки віддає свій дах на прогулянки. Але у війні Троянд з такими дрібницями не доводилося рахуватись. Треба твердо йти шляхом обов’язку, навіть якщо він пролягає через гребінь даху дідуся Ґрена.

— Лізь ти перший, — бадьоро сказала Єва-Лотта.

Калле поліз. Він тихенько брався дедалі вище. Єва-Лотта спритно й нечутно лізла за ним. Небезпека загрожувала їм аж проти вікна на верхньому поверсі.

— В Ґрена є гості, — прошепотів обережно Калле. — Я чую, як вони розмовляють.

— Застроми у вікно голову й скажи, щоб і нас пригостили тістечками, — запропонувала Єва-Лотта й весело пирхнула.

Та Калле її пропозиція не здавалася такою веселою. Він чимдуж ліз далі. І Єва-Лотта теж споважніла, як опинилася проти вікна.

Так, тепер було добре чути, що в Ґрена є гість, але тістечками там не пригощалися. Хтось стояв спиною до вікна й говорив тихим схвильованим голосом. Єва-Лотта не могла розгледіти його обличчя, бо заважала завіса, бачила тільки, що він у темно-зелених габардинових штанях.

— Так, так, — нетерпляче казав гість, — я спробую. Я заплачу. І скінчу з цим пеклом!

Почувся рипучий голос дідуся Ґрена:

— Ви вже не раз так казали. Але я не маю наміру довше чекати. Я хочу одержати назад свої гроші, розумієте?

— Ви й одержите їх, я ж вам казав, — знов озвався гість. — Ми зустрінемось у середу. Там, де завше. Візьміть усі мої векселі. Всі до одного, хай їм чорт! Я погашу їх. І матиму спокій.

— Чого ви так хвилюєтесь? — покірно мовив дідусь Ґрен. — Ви ж розумієте: я хочу вернути назад свої гроші.

— Кровопивцю! — вигукнув гість. Видко, старий йому добре допік.

Єва-Лотта швидко полізла далі. Калле чекав на неї, сидячи вже на гребені.

— Там тільки й мови, що про гроші, — сказала Єва-Лотта.

— Еге ж, це й є, певне, лихварство, — здогадався Калле.

— Цікаво, що означає вексель, — задумливо мовила Єва-Лотта, а тоді швидко додала — Та байдуже! Ходімо, Калле!

Їм треба було перейти дахом на другий бік будинку, звернений до вікна Йонте. Трохи страшно було скрадатися гребенем у темряві, коли на небі не блимала жадна зірка, що ласкаво б освітила їхній небезпечний шлях. Вони навіть не мали за що триматися, хіба за димаря, і то могли коло нього постояти, аж як здолали половину даху. Їм так не хотілося відриватись від димаря й рушати далі, ризикуючи скрутити собі в’язи! Але те, що вони побачили у вікні в Йонте, підбадьорило їх.

Їхній ватажок сидів на стільці, а навколо стояли Червоні Троянди, вимахували руками й кричали на нього, та він тільки гордо хитав головою. Єва-Лотта й Калле полягали долілиць, наперед утішаючись видовиськом. Вони бачили й чули все, що відбувалося в кімнатці. Який тріумф! Яка перевага! О, якби їхній ватажок знав, що порятунок так близько! Всього лиш за два метри залягли його вірні прибічники, ладні віддати за нього життя і кров.

Залишалося з’ясувати тільки одну дрібницю: як його визволити? Певне ж, бажання віддати життя і кров багато важить, але як його віддати? Адже між ними зяяла двометрова прірва.

— Щось вигадаємо! — запевнив Калле і зручніше вмостився на даху, як тільки дозволяли обставини.

А тим часом допит тривав далі.

— Бранцю, ми даємо тобі останню змогу врятувати своє нікчемне життя, — казав Сікстен, безцеремонно шарпаючи Андерса за руку. — Де ви сховали Мумрика?

— Дарма запитуєш, — відповів Андерс. — Могутні Білі Троянди завше володітимуть Великим Мумриком. Ви його не знайдете, хоч гопки скачіть, — додав він уже не так урочисто.

Калле і Єва-Лотта схвально кивнули зі свого місця, а Сікстен, Бенка і Йонте ще дужче розлютилися.

— Замкнемо його на цілу ніч у гараж, щоб він став потульніший, — сказав Сікстен.

— Ха-ха-ха! — засміявся Андерс. — Як Єву-Лотту й Калле? Скільки я знаю, вони чкурнули через п’ять хвилин. І я зроблю те саме.

Червоні Троянди задумалися: вони й досі не годні були второпати, як Єві-Лотті й Калле пощастило втекти з в’язниці. Просто чари якісь! Але ж негоже показувати Андерсові, які вони вражені.

— Не уявляй собі, що ти такий майстер тікати, — сказав Сікстен. — Ми тебе так замкнемо, що й не кавкнеш! Та спершу ми хочемо почути дещо про ту вашу мову. Якщо даси до неї ключ, матимеш меншу кару!

— Аякже, чекайте, — сказав Андерс.

— Не будь такий упертий, — наполягав Сікстен. — Скажи хоч що-небудь. Наприклад, моє ім’я. Як я вашою мовою звуся?

— Боб-о-вов-дод-у-рор! — охоче сказав Андерс і глузливо засміявся, аби Сікстен зрозумів, що йдеться про страшну образу.

Хоч як кортіло Андерсові перекласти ту образу на звичайну мову, та все ж він утримався: ще відгадають їхню таємницю! Він тільки ще раз глузливо засміявся, а на даху протилежного будинку щиро вторували йому однодумці. Ото б утішився ватажок, якби знав про те! Але поки що ні він, ні Червоні Троянди й гадки не мали, що виступають перед глядачами.

Сікстен із безсилої люті скреготів зубами. Червоні Троянди ризикували пошитися в дурні. Адже те бобкання та вовкання хоч кого могло допекти до живих печінок. Ну, взяли вони в полон ватажка Білих Троянд, а далі що з ним робити? Андерс уперто не бажав зраджувати жадної таємниці, а шляхетні Троянди ні за яких обставин не падали так низько, щоб фізичним насильством домагатися визнання.

Звісно, вони часто билися, та ще й так, що аж пір’я летіло, одначе то була чесна боротьба на полі бою. А напасти втрьох на одного безборонного бранця — про це не могло бути й мови!

Та чи справді бранець був такий безборонний? Здається, він саме міркував про це. А зміркувавши, зненацька схопився зі стільця, метнувся до дверей і відчайдушно спробував визволитися. Та ба! Тієї ж миті троє чіпких хлоп’ячих рук обплелися навколо нього й знов посадили на стілець.

— Бачили такого? — озвався Сікстен. — А заськи! Ти вийдеш на волю аж тоді, як я того захочу, ні на мить раніше. А це, певне, станеться за кілька років. До речі, де ви сховали Великого Мумрика?

— Еге ж, де, приміром, лежить Великий Мумрик? — сказав Йонте й нетерпляче турнув Андерса в бік.

Андерс пирхнув і зігнувся, мов черв’як. Ватажок Білих Троянд дуже боявся лоскоту! Сікстен аж засяяв, як побачив таке. Він був лицар Червоної Троянди й не мучив своїх бранців. Та хто сказав, що їх не можна лоскотати?

На пробу він тицьнув Андерса пальцем під груди. Наслідок перевершив усі сподіванки. Андерс пирхнув, як бегемот, і зігнувся навпіл.

Тепер Червоні Троянди підбадьорилися й відразу накинулись на свою жертву. Сердешний ватажок Білих Троянд стогнав, пищав і гикав зі сміху.

— Де ви сховали Великого Мумрика? — питав Сікстен, обмацуючи його ребра.

— Ой-ой! — харчав Андерс.

— Де ви сховали Великого Мумрика? — цікавився Бенка й старанно лоскотав йому п’яти.

У відповідь почувся тільки новий напад сміху.

— Де ви сховали Великого Мумрика? — допитувався Йонте, пробуючи полоскотати його під коліном.

— Здаю-ю-ся! — застогнав Андерс. — У Преріях… коло Садиби… треба йти стежкою…

— А далі? — спитав Сікстен, загрозливо націлившись у нього пальцем.

Та ніякого «далі» не вийшло. Сталося зовсім несподіване. Щось різко брязнуло — і кімнатка Йонте поринула в непроглядну пітьму. Невеличка електрична лампочка, що освітлювала кімнатку, розлетілася в друзки.

Ватажок Білих Троянд був такий самий вражений, як і його кати. Але він швидше отямився. Скориставшись темрявою, він, як вугор, прошмигнув у двері й гайнув у ніч. Кінець неволі!

А на протилежному даху Калле заклопотано ховав до кишені рогачку.

— Доведеться взяти гроші зі скарбнички й купити Йонте нову лампочку, — винувато сказав він.

Шляхетному лицареві Білої Троянди не личило псувати чуже майно, і Калле сам добре розумів, що повинен відшкодувати збитки.

— Але ж ти розумієш, що іншої ради не було, — сказав він Єві-Лотті.

Єва-Лотта кивнула.

— Звісно, не було. Нашому ватажкові загрожувала небезпека. І Великому Мумрикові також. Конче треба було втрутитись.

У кімнатці Йонте заблимав ліхтарик. Його миготливе світло пробігло по кутках, і Червоні Троянди гірко пересвідчились, що бранця немає.

— Він утік! — вигукнув Сікстен і кинувся до вікна. — Що це за підлий паршивець розбив лампочку? Він міг і не питати. На протилежному даху виднілися дві темні постаті. Андерс посвистом дав знати, що звільнився, і вони лаштувались якнайшвидше відступити.

Ризикуючи життям, Калле і Єва-Лотта кинулись бігти назад. Їм треба було злізти, поки примчать Червоні Троянди. Вони бігли гребенем даху легко й спритно, як тільки можуть бігти дванадцятирічні діти, що виросли на волі.

Ось вони досягли драбини й почали злазити. Перша Єва-Лотта, а за нею — Калле. Старим Ґреном вони тепер не клопоталися, а думали тільки про своїх ворогів. У кімнаті вже не світилося. Очевидно, гість пішов.

— Швидше, я не маю часу, — підганяв пошепки дівчину Калле.

Зненацька завіса зашурхотіла, піднялася, і з вікна визирнув дідусь Ґрен. З несподіванки й переляку Калле пустився драбини й гепнувся на землю, замалим не зваливши Єви-Лотти.

— Невже ти аж так не маєш часу? — глузливо спитала Єва-Лотта.

Вчепившись щосили в драбину, щоб і собі не впасти, вона благально поглянула на дідуся Ґрена. Але той тільки позирнув смутними старечими очима на Калле, що лежав на землі, хапаючи повітря, й сказав смутним старечим голосом:

— Гай-гай, веселі дитячі розваги! Веселі, невинні дитячі розваги, гай-гай!

6
Єва-Лотта й Калле не мали часу пояснювати докладно дідусеві Ґренові, чого вони вилізли на його драбину. Зрештою, Ґрен, здається, не бачив у цьому нічого незвичайного й неприродного. Очевидно, він розумів, що при веселих, невинних дитячих розвагах часом треба лазити по сусідніх дахах. Калле і Єва-Лотта похапцем попрощалися й кинулись бігти, але Ґрен наче й не помітив того. Він тільки зітхнув і опустив завісу.

У темному завулку за Ґреновою халупою знову зустрілися троє лицарів Білої Троянди. Вони потиснули одне одному руки, і ватажок сказав:

— Чудово впоралися!

Однак треба було тікати, бо здаля, з кінця завулка наростав тупіт. То Червоні Троянди нарешті отямились і жадали помсти.

Мешканці Лупієвої гори, що давно були поснули, тепер схоплювалися, перелякані до смерті.

Спросоння вони нічого не могли збагнути: що там, полювання чи якесь лихо? Та ні, це троє шляхетних лицарів Білої Троянди величезними стрибками мчать нерівною бруківкою, а за п’ятдесят метрів позад них женуться такі самі шляхетні лицарі Червоної Троянди, і їхні стрибки, напевне, такі самі великі, а їхні дзвінкі збуджені голоси не поступаються перед доброю пожежною сиреною.

Відстань між супротивниками не зменшувалася. Білі Троянди кружляли між будиночками, аж у вухах свистіло, і вдоволено всміхалися, як чули Сікстенові гучні нахваляння, що він з ними зробить, коли спіймає.

Калле охопив нестямний захват. Оце-то життя! Не згірше, ніж ловити злодіїв! А надто, що ловити злодіїв можна було хіба що подумки, бо насправді їх начебто й не існувало. А от тупіт ніг переслідувачів позад нього, засапані Андерс і Єва-Лотта, нерівна бруківка, неосвітлені вулички, темні закутки й подвір’я, де можна сховатися, — все це було насправді. Яка ж цікава гонитва! А найприємніше відчувати, як тебе слухається тіло, які прудкі твої ноги та який легкий віддих. Калле біг би так цілу ніч. Він почувався неймовірно дужим. Що там Червоні Троянди — він міг утекти від цілої зграї гончаків, якби треба було!

Йому спало на думку, що було б ще цікавіше, якби переслідувачі гналися тільки за ним — отоді б вони побачили, на що Калле здатний!

— Сховайтеся! — похапцем сказав він Андерсові та Єві-Лотті. — Я їх обдурю!

Андерсові його пропозиція видалася слушною. Щоб обдурити Червоних Троянд, кожен спосіб годився. І коли треба було завернути за ріг, Андерс і Єва-Лотта блискавично шаснули в темну браму і принишкли, затамувавши віддих, хоч були захекані.

Наступної миті з-за рогу вискочили Червоні Троянди. Вони промчали так близько, що їх можна було досягти рукою. Єва-Лотта насилу втрималася, щоб не смикнути Сікстена за рудого чуба. Проте Червоні Троянди їх не помітили і шалено помчали далі.

— Обдурили, мов дітлахів, — сказав Андерс. — Наче вони зроду не були в кіно й не бачили таких хитрощів.

— А Калле доведеться кепсько, — задумливо сказала Єва-Лотта, дослухаючись до тупоту, що затихав у темряві. — Три відразні руді лисиці, що женуться за сердешним біленьким зайчиком, — додала вона з раптовим співчуттям.

Минула довга хвилина, поки Червоні Троянди збагнули, що частина здобичі від них утекла і вже пізно вертатися назад. Лишалося єдине — гнатися далі за Калле. І вони робили все можливе, щоб не проґавити ще його. Сікстен мчав, як навіжений, на бігу присягаючись усіма святими, що як цього разу Калле уникне своєї долі, то він, Сікстен, відпустить руду широку бороду на знак вічного смутку й приниження. Ватажок Червоних Троянд надто поспішався, щоб поміркувати про те, як же на його гладенькому хлоп’ячому обличчі та борода виросте.

Калле також біг щодуху. Він мчав завулками Лупієвої гори, виписуючи химерні кривулі. Але відстань між ним і переслідувачами жадного разу не збільшилась настільки, щоб можна було спекатися їх. Та Капле, певне, й сам не хотів того. Йому подобалось, що вороги біжать за ним назирці, подобалось відчувати весь час небезпеку.

Скрізь було тихо, та раптом тишу порушив гуркіт машини, що її хтось заводив поблизу. Калле здивувався. Звідки взялася на Лупієвій горі машина? Якби знаменитий детектив не був такий захоплений війною, якби йому не наступала на п’яти ватага Червоних Троянд, то він, певне, оглянув би машину. Скільки разів він казав своєму уявному співрозмовникові, що пильна увага не завадить, коли йдеться про незвичайні явища. Однак тепер знаменитий детектив, як уже мовилося, перебував на військовій службі, тому стрімголов мчав далі. Йому було не до машини, що, мабуть, вже й поїхала собі.

Сікстенові вривався терпець. Він запропонував Йонте, найкращому бігунові їхньої школи, влучити хвилину, кинутись навперейми Калле й погнати його назад, просто Сікстенові в обійми. І ось трапилася така хвилина. Саме нагодилося прохідне подвір’я, і Йонте звернув туди, сподіваючись перехопити Калле. Так воно й вийшло, і Калле замалим не наскочив на Йонте, що зненацька вродився просто перед ним. Калле зупинився. Що робити? Прориватися? Коли ж ні, якби йому навіть пощастило, то він би втратив кілька дорогих секунд, і Сікстен із Бенкою встигли б прийти Йонте на підмогу. Ні, тепер його врятують хіба що хитрощі! Він опинився між двох вогнів, і треба було на щось зважитись.

— Ось ми тобі покажемо! — вигукнув Сікстен десь за десять ступнів від нього. — Тепер із тебе посиплеться пір’я!

— Дідька лисого! — сказав Калле і в останню мить гайнув через паркан, що в нього впирався завулок.

Калле опинився на темному подвір’ї і закружляв по ньому, як обшпарений. Червоні Троянди не відставали; Калле чув, як вони гупали додолу, перескакуючи паркан. Та дослухатися було ніколи. Калле гарячково міркував, як йому вибратися на вулицю, не перелазячи другого паркану. Бо господар його, хоч хто б там був, вельми неприхильно ставився до війни між Трояндами. А то навіщо б протяг зверху колючий дріт?

— Ой лишенько, що робити? — розгублено прошепотів Калле сам до себе.

Він не мав часу роздумувати. Треба було діяти, і то негайно. Він мерщій заліз за скриню на сміття й принишк там, тільки серце йому калатало. Може, вороги його не помітять…

А вони сновигали зовсім близько, перемовлялися півголосом і шукали, шукали в темряві.

— Він не міг перелізти через той паркан, — сказав Йонте, — бо там колючий дріт. Я знаю, сам не раз пробував.

— Вийти звідси можна хіба що через сіни в будинку, — мовив Сікстен.

— Через сіни старої Карлсон, майте на увазі, — пояснив Йонте, що знав Лупієву гору та її мешканців, як свою кишеню. — Стара Карлсон справжня відьма, не дай Боже попасти їй до рук!

«Хотів би я знати, — міркував Калле, — що гірше: попасти до рук Червоним Трояндам чи старій Карлсон».

А Червоні Троянди шукали далі.

— Він має бути десь на подвір’ї, — впевнено сказав Бенка.

Він обнишпорив усі закутки й нарешті знайшов Калле, що, немов темна тінь, причаївся за скринею. Його радісний вигук, хоч і приглушений, додав запалу Сікстенові та Йонте. А головне — додав запалу й старій Карлсон. Ту даму давно вже дратував якийсь таємничий гомін на подвір’ї, а вона була не з тих, хто покірно зносить всілякий таємничий гомін на своєму подвір’ї, коли може його припинити.

На той час Калле остаточно зважився на все що завгодно, аби тільки не попасти в полон до Червоних Троянд — навіть на невеличке вторгнення до хати найгрізнішої особи на Лупієвій горі. Він заледве ухилився від Сікстенових рук і скочив просто до сіней старої Карлсон, щоб у такий спосіб видобутися на вулицю. Та назустріч йому сунуло щось темне. Стара Карлсон! Вона поспішала, бо хотіла конче покласти край тому таємничому гаморові, хоч би хто його зчинив: чи пацюки, чи злодії, чи навіть сам його величність король. Бо стара Карлсон вважала, що, крім неї, ніхто не має права товктися на її подвір’ї. Тікаючи, як наляканий заєць, Калле так зненацька вскочив у сіни, що пані Карлсон з подиву усе-таки відступила вбік і пропустила його. Зате Сік-стен, Бенка і Йонте, що мчали назирці, вскочили просто в обійми старій. Вона міцно пригорнула їх до себе й закричала басом, як капрал:

— Ага, то це ви, шибеники, товчетеся! На моєму подвір’ї! Ну, це вже занадто! Далебі, занадто!

— Перепрошуємо, — сказав Сікстен, — ми тільки хотіли…

— Що ви тільки хотіли? — гриміла пані Карлсон. — Що тільки хотіли на моєму подвір’ї, га?

Якимось робом їм пощастило звільнитися з її дужих обіймів.

— Ми тільки хотіли… — затинався Сікстен, — хотіли… Ми заблукали, бо надворі темно…

І Червоні Троянди кинулись навтіки, навіть не сказавши старій на добраніч.

— Аякже, спробуйте-но ще раз заблукати на моєму подвір’ї, — кричала їм услід стара Карлсон, — то я нашлю на вас поліцію, так і знайте!

Однак Червоні Троянди не чули. Вони були вже далеко.

В який бік подався Калле? Вони спинилися, дослухаючись, почули легенький тупіт босих ніг і мерщій кинулись доганяти втікача.

Надто пізно Калле похопився, що знову попав у безвихідь. Адже вуличка кінчалася біля річки, як він про це забув? Щоправда, можна було стрибнути у воду й переплисти на другий берег, але потім дома не збудешся клопоту через мокрий одяг. У кожному разі, треба спершу випробувати всі інші можливості.

«Кривий Фредрік! — згадав Калле. — Он його хатина. Він напевне сховає мене, коли я попрошу!»

Кривий Фредрік був не тільки місцевий жартун і волоцюга, але й великий прихильник Білих Троянд. Він теж мешкав серед посполитих городян на Лупієвій горі й, мабуть, ще не спав, бо вікна в нього світилися, а перед хатиною стояла машина.

«Дивно, скільки нині ввечері на Лупієву гору наїхало машин! А може, це та сама, що допіру гула?» — думав Калле.

Але довго міркувати не було часу — його переслідувачі тупотіли вже зовсім близько.

Калле рішуче відчинив двері і вскочив до хатини.

— Добрий вечір, дядьку Фредріку… — почав він, але відразу ж затнувся.

Фредрік був не сам. Він лежав на постелі, а коло нього сидів доктор Форсберґ і мацав йому живчик. А доктор Форсберґ, містечковий лікар, був Бенчин тато.

— Привіт, Калле, — кволим голосом озвався Фредрік. — Бачиш, лежу, я захворів. Погано мені. Скоро вмру. Ти б послухав, як у мене бурчить у животі.

За інших обставин Калле залюбки послухав би, як бурчить у Фредріка в животі, але не тепер. Доктор Форсберґ був невдоволений, що йому заважають. Калле ж бо розумів, що не випадає заходити до кімнати хворого, коли його оглядає лікар. Не було іншої ради, як знову кинутись на вулицю, назустріч небезпеці.

Однак Калле недооцінив розумових здібностей Червоних Троянд. Вони відразу зметикували, що втікач міг завернути тільки до Фредріка й тепер поспішали його спіймати. Бенка перший, немов вихор, увірвався до кімнати.

— Ага, підлий паршивцю, спіймався на місці злочину! — вигукнув він.

Доктор Форсберґ обернувся й глянув просто в розпашіле обличчя своєму синові.

— Ти до мене звертаєшся?

Бенка вражено роззявив рота й не сказав нічого.

— У вас що, естафета проходить через Фредрікову кімнату? І взагалі, чого ти так пізно гасаєш вулицями?

— Я… я тільки хотів поглянути, чи ви не в хворого часом… — затнувся Бенка.

— Еге ж, я в хворого. Ти справді застав підлого паршивця на місці злочину, як сам сказав. Але я вже скінчив, і ми зараз поїдемо додому.

— Ох, татку! — розпачливо зойкнув Бенка. Доктор Форсберґ рішуче захляпнув течку й ласкаво, але міцно взявся за русяві синові кучері.

— Ходімо, синку, — мовив він. — На добраніч, Фредріксоне. Обіцяю, що ви ще довго житимете.

Під час цієї розмови Калле стояв собі збоку, і його обличчя сяяло дедалі ширшою усмішкою. Який удар для Бенки, який страшний удар! Ускочити просто в обійми своєму татові! Тепер тато відвезе його додому, як малу дитину! Тепер, коли він уже мав спіймати Калле! Цю гірку пігулку Бенці доведеться ще не раз ковтати, поки триватиме війна Троянд. Досить буде тільки сказати: «Ходімо, синку!»

Поки дужа татова рука невблаганно вела Бенку до дверей, він збагнув до кінця свою ганьбу. Ох, не витерпить він, візьме та й напише статтю до місцевої газети: «Чи потрібні дітям батьки?» Звісно, він дуже шанує своїх тата й маму, але ж їхня здатність з’являтися саме тоді, як не слід, може довести до відчаю найтерплячішу дитину.

Надбігли засапані Сікстен та Йонте, і Бенка встиг їм шепнути:

— Він у хаті.

Потім Бенку повели до машини — чому, ох, чому він не помітив її вчасно! — а Сікстен з Йонте проводжали його безмежно співчутливим поглядом.

— Бідний хлопець, — сказав Йонте й глибоко зітхнув.

Та не було часу зітхати й надаремне співчувати. Потрібна кара Білим Трояндам, що весь час шиють їх у дурні! Калле треба взяти в полон, і то негайно! Сікстен з Йонте вбігли до Фредріка. Проте Калле в кімнаті не було.

— Добрий вечір, Сікстене, і ти, Йонте, — кволим голосом озвався Фредрік. — Якби ви тільки послухали, як бурчить у мене в животі! Я захворів, і так мені погано…

— Ви не бачили Калле Блюмквіста, дядьку Фредріку? — перебив хворого Сікстен.

— Калле? Бачив, він допіру був тут. Вискочив через вікно, — сказав Фредрік і лукаво всміхнувся.

Он як, той негідник гайнув через вікно! Авжеж, обоє Фредрікових вікон були відчинені, бо докторові Форсберґові здалося, що в кімнаті парко. Пом’яті, колись білі фіранки коливалися на вечірньому вітерці.

— Йонте, гайда за ним! — крикнув Сікстен. — Дорога кожна секунда!

А за мить знадвору почувся хлюпіт і вереск. Аж дивно, навіть Йонте, який виріс на Лупієвій горі, забув, що вікна в задній стіні Фредрікової хатини звернені до річки.

— Виходь, Калле! — кволим голосом сказав Фредрік. — Виходь і послухай, як у мене бурчить у животі.

Калле вибрався з шафи, аж пританцьовуючи з утіхи. Він підбіг до вікна й виглянув надвір.

— Ви вмієте плавати, чи вам кинути рятувальне кружало? — гукнув він.

— Вистачить, як ти кинеш свою порожню головешку — з нею хоч би хто на воді втримається! — відповів Сікстен і щосили бризнув водою в обличчя усміхненому ворогові.

Калле спокійно втерся й сказав:

— А яка тепла вода! Просто чудова! Поплавайте собі на здоров’я.

— Ні, зайдіть до мене! — кволим голосом гукнув Фредрік. — Зайдіть і послухайте, як у мене бурчить у животі.

— На добраніч, я собі йду, — сказав Калле.

— Щасливої дороги, — муркнув Йонте і взяв курс на поближню кладку, де прали білизну.

І Сікстен, і Йонте розуміли, що гонитва скінчилася.

Калле попрощався з Фредріком і радісно побіг до Єви-Лотти, до пекарні, де її батько щодня, на радість цілому містечку, пік хліб, булочки й калачі. Там, на горищі, містився славетний штаб Білих Троянд. Дістатися туди можна було мотузкою, що звисала з отвору. Певне ж, на горище вели й сходи, та хіба порядний лицар Білої Троянди стане користуватися таким звичайним доступом? Калле, свідомий свого обов’язку, теж видряпався мотузкою. Коли Андерс і Єва-Лотта вчули, що він лізе, то зацікавлено вистромили голови з отвору.

— Отже, ти викрутився! — вдоволено сказав Андерс.

— Еге ж, зараз почуєте, — відповів Калле. Кишеньковий ліхтарик ледь освітлював штаб, де під стінами тулився розмаїтий хатній мотлох. При тому слабкому світлі три Білі Троянди сиділи собі, підібгавши ноги, й слухали розповідь про дивовижні пригоди Калле.

— Чудово впорався! — мовив Андерс, як Калле скінчив.

— Атож, мені здається, що першого дня Білі Троянди не осоромились, — сказала Єва-Лотта.

Нараз тишу надворі порушив жіночий голос:

— Єво-Лотто, як ти зараз же не підеш спати, то я пошлю по тебе тата!

— Добре, я вже йду, мамо! — гукнула Єва-Лотта. Її вірні супутники підвелися.

— Бувайте, побачимося завтра, — мовила Єва-Лотта, а тоді вдоволено засміялася сама до себе. — Червоні Троянди думали, що відберуть собі Великого Мумрика, ха-ха-ха!

— Але тяжко помилилися, — докинув Калле.

— Авжеж. Цього вечора щастя їх зрадило, — сказав Андерс і з’їхав мотузкою вниз.

7
«Мабуть, ніде в світі немає такого сонного, спокійного й нудного міста, як наше, — міркувала пані Лісандер. — Та й що може статися, коли стоїть така спекота?»

Вона помалу ходила між ятками на ринку й неуважно перебирала розкладений крам. День був ярмарковий, на вулицях і на майдані юрмилися люди, і здавалося, що все містечко мало бути вщерть повне гомону й метушні. Та ба! Воно дрімало собі, як звичайно. В невеличкому водограї перед ратушею тихо й сонно хлюпотіла вода із пащі мосяжного лева, та й самий лев здавався сонним. Із літньої кав’ярні над річкою тихо й сонно линула мелодія пісеньки: «Спи, моє серденько, спи», і то серед білого дня. Горобці, що збирали крихти попід столиками, лиш подеколи трохи підстрибували й також видавалися сонними.

«Геть усе сонне», — думала пані Лісандер.

Люди ледь ворушилися. Вони збиралися купками на майдані, мляво перемовлялися, а як треба було кудись іти, то ступали поволі, наче вагаючись. До всього цього спричинилася спека.

Бо таки справді тієї середи в кінці липня було неймовірно парко. Пані Лісандер зроду не пам’ятала такого паркого дня. Властиво, цілий місяць стояла суха, гаряча година, але нині, здавалося, липень поклав собі побити власний рекорд, перше ніж мине його пора.

— Наче показує на бурю, — казали люди.

І багато селян, що приїхали до міста підводами, вирішили не ризикувати й вертатися швидше, ніж завше, щоб їх не захопила негода.

Пані Лісандер купила останні черешні в селянина, що поспішав додому. Вона поклала згорток до торби, вдоволена дешевою купівлею, і вже хотіла йти далі, аж раптом надбігла Єва-Лотта й заступила їй дорогу.

«Нарешті хоч одна істота не сонна», — подумала пані Лісандер, ніжно позираючи на свою доньку й зразу помічаючи все: радісне личко, жваві блакитні очі, біляві розпатлані коси й довгі засмаглі ноги, що визирали з-під ясної, щойно випрасуваної літньої сукенки.

— Я бачила, як пані Лісандер купувала черешні, — мовила Єва-Лотта. — Може, й панна Лісандер дістане жменьку?

— Звісно, дістане, — сказала пані Лісандер. Вона розгорнула черешні, і Єва-Лотта набрала повні жмені пахучих ягід.

— До речі, куди ти йдеш? — поцікавилася пані Лісандер.

— Цього я не можу сказати, — відповіла Єва-Лотта. — Таємниче доручення. Страшенно таємниче доручення!

— Он як! Тільки гляди не спізнися на обід.

— За кого ви мене маєте! — сказала Єва-Лотта. — Я ні разу не спізнялася на обід, відколи проґавила молочну кашу на свої хрестини.

Пані Лісандер усміхнулася до неї й сказала:

— Я тебе люблю.

Єва-Лотта кивнула головою — а як же інакше! — і пішла далі майданом. Її шлях позначали кісточки з черешень.

Мати ще трошки постояла, дивлячись услід доньці.

Раптом якась тривога стиснула їй серце. Господи, яка ж вона худа, якою здається маленькою та беззахисною! Ще наче недавно вона їла молочну кашу, а тепер гасає, як навіжена, з якимись «таємничими дорученнями». Чи добре воно? Може, треба було б дужче пильнувати її?

Пані Лісандер зітхнула й рушила поволі додому. Вона відчувала, що скоро збожеволіє через цю спеку, тож краще вже сидіти вдома.

Зате Єві-Лотті спека не заважала. Вона тішилась сонцем, як тішилась людьми на вулиці й смачними черешнями. То був ярмарковий день, а вона любила такі дні. Щиро казати, Єва-Лотта любила всякі дні, крім тих, коли в школі випадала ручна праця. Але ж тепер були канікули!

Вона неквапом перейшла майдан, звернула на Малу вулицю й подалася повз літню кав’ярню до мосту. Власне, їй не вельми хотілося йти кудись від центру подій, але ж вона дістала таємне доручення й мусила його виконати. Ватажок наказав їй забрати Великого Мумрика й перенести в безпечніше місце. Під час жорстокого допиту він замалим не зрадив, де Мумрик схований. І можна дати голову собі відрубати, коли Червоні Троянди не перешукали й не перекопали кожний квадратовий міліметр землі навколо стежки за Садибою. Та оскільки ще не чути було їхнього тріумфального поклику, можна майже з певністю сказати, що Великий Мумрик і досі лежить там, де його залишили Білі Троянди, — на великому камені біля самої стежки.

Мумрик лежав зовсім на видноті в невеличкій ямці на камені. Андерс запевняв, що знайти його сміховинно легко. І Червоні Троянди ось-ось запустять свої пазури в коштовний клейнод. Проте нині, ярмаркового дня, Сікстен, Бенка та Йонте, мабуть, сидять як прикуті біля каруселі і в тирі в парку за вокзалом. Нині Єва-Лотта мала нагоду без перешкод забрати Мумрика з ненадійного сховку. Ватажок уже й місце Мумрикові знайшов — у руїнах замку, на подвір’ї біля криниці. Отже, Єва-Лотта такої страшної спеки мала спершу здолати Прерії, тоді вернутися назад, перейти через усе місто та ще й добутися стрімкою стежкою до руїн, що лежали на пагорбі за містом якраз із протилежного боку від Садиби. Справді, треба бути щиро відданим лицарем Білої Троянди, щоб, не ремствуючи, погодитись на таке доручення. Таким, як, наприклад, Єва-Лотта.

Хтось, може, подумає, що вистачить, коли Єва-Лотта забере Мумрика й просто сховає його до кишені, а на нове місце віднесе аж тоді, як спаде спека? Як хтось так справді думає, то це свідчить, що він анічогісінько не тямить ані в Мумриках, ані в війнах Червоної та Білої Троянд.

Але чому ж переховати Великого Мумрика доручено саме Єві-Лотті? Хіба ватажок не міг послати Калле? Ото ж бо є, що не міг: нездогадливий тато звелів Калле допомагати йому в крамниці — розносити куплений крам та й самому продавати, як треба, бо день був завізний, селяни приїхали до міста поповнити свої запаси цукру, кави та оселедців.

То чому ж ватажок не пішов сам? Бо мав сидіти в шевській майстерні. Швець Бенгтсон не любив працювати в ярмаркові та якісь інші незвичайні дні. Тоді він кидав роботу і йшов «вештатися». Але ж не можна через це замикати майстерню. Хтось міг принести черевики лагодити, а хтось прийти по готові, надто ж ярмаркового дня. Тому швець пообіцяв, що добре налупцює хлопця, коли він бодай на п’ять хвилин залишить майстерню.

Ось чому Єва-Лотта, відданий лицар Білої Троянди, дістала таємне, почесне доручення — перенести Великого Мумрика з одного сховку до іншого. То було не просто доручення, а священна місія. Хай нещадно пражить над Преріями сонце, хай збираються на обрії чорні хмари! Хай вона не братиме участі в ярмарковій метушні, покине «центр подій»! Хай! Єва-Лотта перейшла міст і завернула в Прерії.

А чи справді вона покидала центр подій? Ні, він не завше лежить серед ярмаркової метушні. Того дня центр подій лежав у зовсім іншому місці.

І Євині-Лоттині засмаглі босі ноги саме простували до нього.

Хмари громадяться чимраз більші. Чорно-сині, грізні, навіть трохи страшні… Єва-Лотта йде поволі, бо в Преріях так парко, що повітря аж тремтить.

Ох, які ж ці Прерії довгі та широкі! Ціла вічність мине, поки їх здолаєш! Та Єва-Лотта не сама йде під палючим сонцем. Вона майже зраділа, помітивши далеко попереду дідуся Ґрена. Його ні з ким не сплутаєш, ніхто в містечку не шкутильгає так чудернацько, як дідусь Ґрен. І він, здається, теж простує до Садиби.

Еге ж, ось він звертає на стежку в ліщинових кущах, і Єві-Лотті його вже не видно. О Господи, чи не чигає він, бува, й собі на Великого Мумрика?

Єва-Лотта засміялася на таку думку. Але відразу ж замовкла, пильно вдивляючись у сонячне марево.

З другого боку ще хтось іде, мабуть, нетутешній, бо та стежка завертає повз Садибу в село. Стривай-но, це ж, напевне, той тип у зелених габардинових штанях! Адже ж нині середа! Нині він мав «погасити свої венселі» чи «векселі» — як їх там. Цікаво, як гасять ті векселі? Така плутанина з тим лихварством. Та хай йому біс! Якими все-таки дурницями клопочуться дорослі. Той габардиновий тип сказав: «Ми зустрінемось там, де завше». Виходить, це тут. Але чому саме в тому місці, де лежить Великий Мумрик? Хіба нема інших кущів, де вони могли б гасити свої векселі? Виходить, що нема. Ось габардинові штани й собі звернули в ліщинові зарості.

Єва-Лотта йде ще повільніше. Їй нема чого поспішати, нехай той тип спокійно погасить свої векселі, а тоді вона забере Великого Мумрика. А поки що можна зайти до Садиби й трохи роздивитися по її закутках. Садиба скоро може знову стати ареною боїв, і добре буде знати, де в ній що міститься.

Єва-Лотта визирає у вікно на подвір’я. О, небо геть почорніло. Сонце сховалося, а здалеку чути грізний гуркіт. Прерії стали понурі й порожні. Треба поспішати. Треба якнайшвидше забрати Мумрика й тікати звідси. 1 Єва-Лотта вискакує з дверей і чимдуж біжить стежкою, біжить у ліщинові зарості, а ззаду за нею весь час грізно гуркотить грім. Вона біжить… і враз розгублено спиняється. Бо з розгону наскочила на когось, хто йшов з протилежного боку й поспішав так само, як і вона. Спершу Єва-Лотта помічає тільки темно-зелені габардинові штани, тоді білу сорочку, та ось вона зводить голову й бачить обличчя. І яке обличчя — бліде й страшенно налякане. Невже дорослий дядько так боїться бурі? Єві-Лотті майже шкода його.

Однак дядькові, очевидно, не до Єви-Лотти. Він мимохідь зиркає на неї, лютий і зляканий заразом, і поспішає далі вузенькою стежкою, Єва-Лотта не любить, коли на неї дивляться так неприязно. Вона звикла, що люди зустрічають її усмішкою, їй не хочеться, аби той тип утік, так і не побачивши, що вона до людей ласкава, отже й до неї треба бути ласкавому.

— Скажіть, будь ласка, котра година, — чемно питає Єва-Лотта, просто аби озватися й показати, що вона дівчина вихована, хоч і гасає поміж кущів.

Незнайомець здригається й неохоче стає. Спершу здається, що він не має наміру відповідати, та врешті він позирає на ручного годинника й невиразно мурмоче:

— За чверть друга.

Потім поспішає далі. Єва-Лотта дивиться йому вслід. Бачить, що з кишені в нього стирчить жмут паперів. Із кишені зелених габардинових штанів.

Незнайомець пішов. Але на стежці лежить білий папірець, що його він, поспішаючи, загубив.

Єва-Лотта бере папірця й зацікавлено роздивляється на нього. Зверху на папірці написано: «Вексель». Он які ті векселі, ха-ха-ха! І варто клопотатися ними?

Ту мить гуркає грім, так гуркає, що Єва-Лотта з ляку аж підстрибує. Властиво, вона не боїться бурі. Але тепер, самій, у Преріях! Усе раптом стало таке неприємне! В кущах так темно, навіть у повітрі відчувається щось страшне, зловісне. Якби оце бути вдома! Треба поспішати, щодуху поспішати.

Але ж як, без Мумрика? Ні, лицар Білої Троянди виконає свій обов’язок, навіть якщо в нього душа з ляку холоне. До каменя лишилося всього кілька ступнів. Тільки зайти за кущі. Єва-Лотта біжить…

Спершу вона лиш тихенько схлипує. Стоїть непорушно, дивиться й схлипує. Може, о, може, все їй тільки сниться? Може, там ніхто не лежить… ніхто не скоцюрбився коло каменя?..

Потім Єва-Лотта затуляє обличчя, обертається й біжить, а з її грудей вихоплюється дивний, жахливий зойк. Вона біжить, хоч у неї тремтять ноги. Вона не чує грому, не відчуває, як періщить дощ і ліщинове гілля б’є її по обличчю. Вона тікає так, як уві сні тікають від невідомої загрози.

Через Прерії, через міст, знайомими вулицями, що спорожніли в дощ.

Удома! Нарешті вона вдома! Єва-Лотта штовхає хвіртку в садок. Там, у пекарні, — її тато. Він стоїть коло таць у білій шапочці. Великий, спокійний, як завше. Не встигнеш наблизитись до нього, як ти вже геть у борошні. Авжеж, тато такий, як завше, навіть коли світ навколо змінився, став моторошний, і в ньому більше не можна жити. Єва-Лотта стрімголов кидається до тата, тулиться до нього, обіймає руками за шию, ховає на грудях заплакане личко й тихенько схлипує:

— Допоможіть, татку! Дідусь Ґрен…

— Що з ним сталося, доню?

Вона схлипує ще жалібніше, ще тихіше:

— Він лежить мертвий у Преріях.

8
Невже це те саме сонне, тихе, спокійне містечко?

Ні, тепер його не впізнати. Десь за годину воно геть змінилося. Містечко гуло, мов вулик, приїздили й від’їздили поліційні машини, дзвонили телефони, мешканці хвилювалися, обмірковували подію, вгадували, що буде далі, питали Б’єрка, чи правда, що вбивцю спіймано. І сумно кивали головами: «Авжеж, не повелося сердешному Ґренові… еге ж… Але й сам він був не вельми порядний, тож воно, либонь, і не дивно… хоч усе ж таки… як страшно!»

Юрми цікавих подалися в Прерії. Та місцевість навколо Садиби була оточена поліцією, і туди нікого не пускали.

Поліція прибула навдивовижу швидко й заходилась обстежувати місце злочину. Все сфотографовано, перешукано кожний метр землі, і все запротокольовано. Чи злочинець не залишив ніякого сліду, відбитка черевика абощо? Ні, не лишив. Навіть як щось було, то все змив дощ. Не знайдено нічого, навіть недокурка. Судовий лікар, який обстежував тіло, засвідчив, що Ґрена вбито пострілом ззаду. Гаманця й годинника не взято, отже, вбито старого не задля грабунку.

Комісар кримінальної поліції хотів поговорити з дівчинкою, що помітила тіло, однак доктор Форсберг не дозволив. Дівчинка налякалася, і їй потрібен спокій. Хоч як непокоїла комісара така затримка, та довелося скоритись. У кожному разі, доктор Форсберґ розповів йому, що дівчинка плакала і в одно казала: «Він у зелених габардинових штанях!» Очевидно, вона мала на думці вбивцю.

Але ж не можна розсилати по всій країні прикмет злочинця, зазначаючи тільки, що на ньому були зелені габардинові штани. Якщо дівчинка справді бачила вбивцю, хоч комісар і сумнівався, то вбивця напевно вже встиг перебратися. Та про всяк випадок комісар розіслав телеграми до поліційних дільниць із наказом стежити за всіма підозрілими зеленими габардиновими штаньми. А тим часом залишилось тільки шукати далі й чекати, поки дівчинка оклигає і з нею можна буде як слід поговорити.

Єва-Лотта лежала на маминому ліжку. Безпечнішого місця вона не могла собі уявити. Доктор Форсберґ дав їй ліки, щоб вона спокійно заснула, а мама й тато обіцяли сидіти коло неї цілу ніч.

І все ж таки… Тяжкі думки не давали їй спокою. Якби вона була не йшла до Садиби! Тепер усе пропало. Вона вже довіку не буде весела. Як можна веселитися, коли люди так погано чинять одне одному? Звісно, вона й раніше знала, що таке буває, але знала не так, як тепер. Аж дивно: вони з Андерсом дражнили Калле, говорили про вбивства як про щось смішне, таке, чого ніколи не буває! Тепер на саму згадку про ті кпини їй стає страшно. Ніколи вона вже не буде сміятися з таких речей! Про таке навіть жартома не можна говорити, бо ще зурочиш і воно станеться насправді. А що, як вона винна, що Ґрена… що Ґрена… ні, вона не хоче про це думати! Але тепер вона стане зовсім інша… неодмінно стане інша! Буде жіночіша, як казав дядько Б’єрк. Ніколи більше не братиме участі у війні Троянд, бо то через війну вона зазнала такого страху… о, краще не думати, а то голова трісне…

Ні, з війною вже край. Вона більше не гратиметься в Троянд. Ніколи! О, як вона нудитиметься!

Їй знову на очі набігли сльози, і вона схопила маму за руку.

— Я почуваю себе такою старою, мамо, — мовила вона плачучи. — Наче мені п’ятнадцять років!

Потім Єва-Лотта заснула. Та поки ще поринула в цілющий сон, згадала про Калле. Що він думає про все це? Калле ж стільки років вистежував злочинців! Що ж він робить тепер, коли злочинець насправді з’явився?

Знаменитий детектив Блюмквіст почув про вбивство, стоячи за прилавком таткової крамниці. Він саме загортав покупцеві оселедці в газету, як улетіла пані Карлсон із Лупієвої гори, наладована новинами. Хвилини за дві в крамниці кипіло, наче в казані: запитання, зойки, крик… Було вже не до торгівлі, всі оточили пані Карлсон. А вона торохтіла без угаву, розповідала все, що знала, і навіть те, чого не знала.

Знаменитий детектив Блюмквіст, що мав охороняти суспільство, стояв за прилавком і слухав. Сам він мовчав. І ні про що не питав. Він стояв, наче громом прибитий. Вислухавши головне, він непомітно вийшов до комори й сів на порожню скриньку з-під цукру.

Він довго сидів там. Гадаєте, балакав зі своїм уявним співрозмовником? Наче й справді була нагода! Але ні, він ні з ким не балакав. Він просто думав.

«Ти, Калле Блюмквісте, йолоп! — казав він подумки. — Справжній йолоп. У містечку можуть статися найтяжчі злочини, а ти стоїш собі спокійнісінько за прилавком і загортаєш оселедці. Що ж, роби так і далі, роби, хоч якась користь буде з тебе!»

Він сидів, підперши руками голову, і смутні думки не давали йому спокою. О, чому саме нині йому треба було сидіти в крамниці! Адже тоді Андерс послав би його, а не Єву-Лотту. І тоді він би помітив забитого. Або ж хтозна… Може, він прийшов би вчасно й став би на заваді злочинцеві. А потім заарештував би його, давши йому добру науку. Так, як він звичайно робив…

Однак Калле, зітхаючи, згадав, що звичайно робив так тільки подумки. І аж тепер він збагнув до кінця, що сталося насправді. Дійсність так його вжахнула, що в нього відпало бажання бути знаменитим детективом. Це було не вигадане вбивство, що його можна гарненько розплутати, а тоді сидіти й хвалитися перед уявним співрозмовником. Ні, це була жахлива й відразна дійсність, і Калле аж млосно стало на думку про неї. Він зневажав себе за це, але, як щиро казати, радий був, дуже радий, що не опинився на місці Єви-Лотти. Бідна Єва-Лотта!

Калле вирішив залишити крамницю без дозволу. Йому конче хотілося поговорити з Андерсом. Добутися до Єви-Лотти він навіть не мріяв. Адже пані Карлсон, зойкаючи, сказала, що «пекарева дівчина налякалася до смерті, і в неї сидить лікар». Тепер про це знало вже ціле містечко.

Тільки Андерс нічого не знав. Він сидів у майстерні й читав «Острів скарбів». Від самого ранку до нього ніхто не навідувався, та й добре, бо Андерс перебував тепер на острові серед Тихого океану, оточений жорстокими піратами, тож хіба йому в голові були підметки? Як Капле, не постукавши, штовхнув двері, Андерс витріщився на нього так, немов сподівався побачити самого кривого Джона Сільвера, і був приємно вражений, що то просто Капле. Він схопився з дзиґлика й захоплено загорлав:

Дванадцять людей на скриню мерця!

Йо-го-го, та ще й пляшечка рому!

Калле аж здригнувся.

— Цить, — сказав він. — Цить-бо!

— Те саме каже вчитель співу, тільки-но я розтулю рота, — охоче погодився Андерс.

Калле хотів щось сказати, та Андерс випередив його:

— Не знаєш, Єва-Лотта забрала Великого Мумрика?

Калле докірливо глянув на нього. Скільки Андерс іще наговорить дурниць, поки Калле пощастить перебити його? Калле знову спробував озватися, та Андерс і цього разу не дав йому й слова сказати. Він так довго мовчав, що тепер нічим не можна було його вгамувати. Андерс тицьнув Калле під ніс «Острів скарбів».

— Оце книжка! — вигукнув він. — Така цікава, що далі нікуди! От коли треба було нам жити! Які пригоди! А в наш час нічого не стається.

— Не стається? — мовив Калле. — Ти сам не знаєш, що мелеш!

t він розповів Андерсові про те, що сталося в наш час.

Темні Андерсові очі ще дужче потемнішали, коли він почув, до чого призвів його наказ перенести Мумрика. Він хотів негайно ж бігти до Єви-Лотти і якщо не потішити її, то принаймні якось дати взнаки, що вважає себе найостаннішою свинею за те, що послав її з таким дорученням.

— Але ж я не міг знати, що там лежатимуть мертві, — сумно сказав він.

Калле сидів навпроти нього й задумливо забивав кілочки в шевський стіл.

— Як же ти міг знати? — озвався він. — Таке ж не часто буває.

— Що?

— Та мертві коло Садиби.

— Авжеж, не часто, — погодився Андерс. — Та й Єва-Лотта оклигає, ось побачиш. Інша дівчина відразу б зомліла, а Єва-Лотта ні. Вона ще розповість поліції безліч цінного.

Калле кивнув.

— Може, вона бачила того… ну, хто міг убити Ґрена.

Андерс здригнувся. Але він не почувався таким пригніченим, як Калле. З натури Андерс був веселий, відвертий, дуже енергійний, і незвичайні події, навіть якщо вони були страшні, тільки викликали в ньому жадобу діяльності. Він хотів щось робити, і то негайно. Кинутися слідами вбивці, спіймати його, найкраще за годину. Він не любить мріяти, як Калле.

Та було б несправедливо казати, що мрійливість заважала Калле діяти, — дехто на власній шкурі переконався, що це правда, — однак діяльності Калле завше передували довгі міркування. Він любив сісти й подумати, і треба визнати, що додумувався він до хитромудрих речей, але частенько то було безпідставне фантазування.

Андерс не фантазував. Він не гайнував часу на роздуми. Тіло його було сповнене такої енергії, що для нього була правдива мука довго сидіти спокійно. Він не випадково став ватажком Білої Троянди. Веселий, говіркий, спритний і завше готовий стати на чолі, хоч би про що йшлося, Андерс найкраще надавався на ватажка.

Слабша натура страждала б від таких умов, у яких жив Андерс, від щоденного батькового збиткування. Але не Андерс. Він намагався якнайменше бувати вдома, а сутички з батьком зносив надзвичайно спокійно. Лайка спливала з Андерса, мов з гуски вода, і через п’ять хвилин після найбільшої прочуханки він вибігав на вулицю так само веселий, як завше.

Андерс не міг сидіти склавши руки в майстерні тепер, коли багато важливіших речей чекало, щоб він негайно втрутився,

— Ходімо, Калле, — зважився він. — Я замикаю майстерню, нехай тато хоч що робить.

— Ти справді не боїшся? — спитав Калле, знаючи шевців норов.

Андерс тільки свиснув. Авжеж ні! Треба тільки пояснити клієнтам, часом би який нагодився, чого майстерня замкнена серед білого дня. Андерс узяв олівця й великими літерами вивів на папері:

ЗАЧИНЕНО ЧЕРЕЗ УБИВСТВО

Тоді пришпилив папірця на дверях і замкнув їх.

— Ти що, здурів! — вигукнув Калле, прочитавши напис. — Так не можна!

— Хіба не можна? — завагався Андерс. Він схилив набік голову й подумав. Мабуть, Калле правду каже: ще можуть не так зрозуміти напис. Він зірвав папірця, забіг назад до майстерні й миттю виготовив нову об’яву. Тоді пришпилив її до дверей і швидко подався геть. Калле рушив слідом за ним.

За хвилю пані Маґнусон із будинку навпроти прийшла забрати полагоджені черевики. Вона спинилася коло дверей і, вражено витріщивши очі, прочитала:

ЧЕРЕЗ ВІДПОВІДНУ ПОГОДУ
ЦЮ МАЙСТЕРНЮ ЗАЧИНЕНО

Пані Маґнусон похитала головою. В цього шевця завше одної клепки бракувало, а тепер він, певне, геть схибнувся. «Через відповідну погоду» — чув хто таке?

Андерс поспішав у Прерії. Калле йшов за ним дуже неохоче, йому туди нітрохи не кортіло. Проте Андерс був переконаний, що поліція нетерпляче жде допомоги від Калле. Щоправда, Андерс не раз дражнив знаменитого детектива за його химери, але тепер, коли справді сталося вбивство, він забув про те. Пам’ятав тільки про чудові успіхи Калле торішнього літа. Бо ж то завдяки Калле тоді спіймано злодіїв, що вкрали коштовності! Що й казати, Калле видатний детектив. Андерс тепер охоче визнавав його перевагу. І був переконаний, що й поліція не забула допомоги Калле.

— Як ти не розумієш, вони ж зрадіють, коли ти запропонуєш їм свої послуги! — казав Андерс. — Тобі ж бо легко все те розплутати. А я буду твоїм помічником.

Калле опинився в скруті. Не міг же він зрадити себе й признатися Андерсові, що легко дає собі раду тільки з уявними вбивцями, а справжні були йому відразні. Він плентався так повільно, що Андерсові вривався терпець.

— Швидше-бо! — квапив він. — У таких справах дорога кожна секунда. Наче ти сам не знаєш!

— Мабуть, нехай краще поліція сама дошукується, — мовив Калле, щоб якось пояснити свою нехіть.

— І це ти кажеш таке! — обурився Андерс. — Наче не знаєш, що вона може все заплутати, сам не раз казав! Не будь дурний, ходи швидше!

Він схопив знаменитого детектива за руку й потяг за собою, хоч той аж ніяк не хотів іти.

Так вони нарешті досягли того місця, куди поліція нікого не пускала.

— Слухай, — похопився Андерс, — ми ж зовсім забули!

— Що забули?

— Адже Мумрика оточено! Якщо Червоні Троянди захочуть його взяти, то їм доведеться пробиватись крізь кордон поліції.

Калле задумливо кивнув головою. Мумрикові не одне довелось пережити, але це вперше його охороняла поліція.

Серед патрульних був поліцай Б’єрк, і Андерс кинувся просто до нього. Він притяг із собою Калле й поставив його перед Б’єрком, достеменно як пес, що приніс своєму господареві загадану річ і чекає, аби його похвалили.

— Дядьку Б’єрку, ось Калле, — сказав Андерс, сповнений надії.

— Бачу, — відповів дядько Б’єрк. — А що він хоче?

— Пустіть його, нехай він піде й пошукає, — мовив Андерс. — Огляне місце злочину…

Та дядько Б’єрк похитав головою. Він був поважний, аж суворий.

— Ідіть краще додому, хлопці, — сказав він. — Ідіть і скажіть спасибі, що ви ще такі малі й нічого не розумієте.

Калле почервонів. Він розумів усе дуже добре. Розумів чудово, що тут не місце знаменитому детективові Блюмквісту з мужнім обличчям і гучними словами. Але як це втовкмачити Андерсові?

— Завше те саме! — гірко сказав Андерс, коли вони рушили назад до міста. — Навіть якби ти розплутав усі вбивства, відколи Каїн замордував Авеля, то однаково поліція хоч плач, а не визнає, що приватний детектив чогось вартий.

Калле почувався ніяково. Щось таке він сам казав, і то не раз. Йому страх як хотілося, щоб Андерс змінив тему. Однак той вів далі:

— Звісно, рано чи пізно вони звернуться до тебе. Але ти обіцяй мені, що не візьмешся до цієї справи, поки вони не стануть перед тобою навколішки.

Калле охоче пообіцяв.

На кожному кроці їм зустрічалися купки принишклих людей. Люди дивилися в кущі, де слідчі пробували відгадати драму, що коштувала людського життя. Нині в Преріях було навдивовижу тихо. Калле відчував на серці якийсь тягар. Навіть на Андерса подіяв нарешті гнітючий настрій. Може, дядько Б’єрк правду казав? Може, це таки не для Калле завдання, хоч який він спритний детектив?

Хлопці сумно пленталися назад до міста.

Сікстен, Бенка і Йонте також поверталися додому. Сьогодні вони дозволили собі перерву у воєнних діях, як і сподівався Андерс, і чудово бавили час, гойдаючись на каруселі та стріляючи в тирі. Але годину тому туди докотилася жахлива звістка, і парк швидко спорожнів. Сікстен, Бенка і Йонте разом з усіма помчали в Прерії — тільки на те, аби переконатися, що вони з таким самим успіхом могли податись додому. Якраз коли вони дійшли такого висновку, то побачили Андерса й Калле.

Нині Червоні й Білі Троянди не обмінялися взаємними образами. Відважні вояки зовсім занепали духом, аж носи їм побіліли. Вони всі п’ятеро купкою рушили до міста, а дорогою думали про смерть більше, ніж будь-коли за ціле своє хлоп’яче життя.

Та ще співчували щиро Єві-Лотті.

— Справді шкода її, — мовив Сікстен. — Кажуть, що вона геть розкисла. Лежить і плаче.

З усіх звісток ця найдужче вразила Андерса. Він проковтнув клубок у горлі. Адже це через нього Єва-Лотта лежить і плаче…

— Треба було б якось показати, що ми її жаліємо, — сказав він. — Передати квітки, чи що…

Решта четверо витріщили на нього очі. Хіба їй аж так погано? Посилати дівчині квітки? Невже Андерс гадає, що Єві-Лотті скоро кінець?

Та що більше вони міркували, то шляхетнішою здавалась їм Андерсова пропозиція. Єва-Лотта повинна дістати квітку, вона її чесно заробила. Зворушений до глибини душі, Сікстен пішов додому й поцупив у мами один вазон — червоні калачики, і всі п’ятеро лицарів рушили до пекаревого будинку.

Єва-Лотта спала, і її не можна було турбувати. Але мама взяла вазон і поставила коло ліжка, щоб Єва-Лотта побачила його, як тільки прокинеться.

То був не останній подарунок Єві-Лотті за її участь у драмі…

9
На ґанку чекали комісар кримінальної поліції, поліцай Б’єрк і ще один із тих, що прибули з округи. Важливо, щоб дівчинка не хвилювалася на допиті, вважав комісар. Вона вже й так знервована. Дуже добре, що з ними сидить поліцай Б’єрк, він працює в містечку й знає дівчинку. А щоб допит скидався на звичайну приятельську розмову, то його влаштовано в неї вдома, на сонячному ґанку, а не в поліційній дільниці. Незнайоме оточення завше нервує дітей, запевняв комісар. Щоб не дуже втомлювати дівчинку, її свідчення запишуть на магнітофонну стрічку, тож їй не доведеться відповідати на одне запитання по кілька разів. Їй легше буде потім забути все, коли вона розповість те, що знає. Забути, що на світі є такий жах.

Так думав комісар. І ось вони сиділи й чекали на дівчинку. Був ранок, і вона тільки-но встала. Поки поліція чекала, пані Лісандер подала каву зі свіжими булочками. І якраз до речі, бо сердешні поліцаї працювали майже цілу ніч і не мали часу ані поїсти, ані поспати.

Ранок видався чудовий. Після вчорашньої бурі повітря було свіже й чисте, троянди й півонії в пекаревому садку аж сяяли, такі були вмиті, а на старій яблуні, що росла на причілку, весело видзвонювали берестянки та синички. На ґанку приємно пахло кавою. Було справді затишно, аж не вірилося, що ці люди за столом — поліцаї, що вони прийшли сюди зі службового обов’язку і мають викрити вбивство. Такого чудового ранку не хотілося вірити, що злочини взагалі бувають на світі.

Комісар сягнув по третю булочку й сказав:

— Щиро мовити, я не дуже вірю, що дівчинка — здається, її звуть Єва-Лотта? — зможе розповісти нам багато. Не вірю, що її свідчення хоч трохи допоможуть справі. Діти не вміють розважно стежити за всім, що відбувається. В них надто розвинена уява.

— Єва-Лотта вельми розважна дівчинка, — сказав поліцай Б’єрк.

На ґанок вийшов пекар Лісандер. На чолі в нього з’явилася зморшка, що її звичайно не було. Він дуже вболівав за свою улюблену одиначку, а тут ще й довелось дозволити, щоб її мучила поліція.

— Вона зараз прийде, — сказав пекар. — Можна мені бути присутньому?

Подумавши, комісар погодився. З умовою, що пекар не озветься жадним словом.

— Гаразд, залишайтеся. Може й краще, що Єва-Лотта бачитиме коло себе тата, — мовив комісар. — Буде почувати себе спокійніше. А то ще злякається мене.

— Чого б я мала вас лякатися? — почувся від дверей спокійний голос, і Єва-Лотта вийшла на сонце.

Вона поважно дивилася на комісара. Чого б вона мала його боятися? Єва-Лотта не боїться людей, їй завше траплялися приязні, ласкаві люди. Тільки вчора вона збагнула до кінця, що серед них можуть бути й погані. Але ж вона не бачила причини зараховувати до поганих людей комісара. Вона знала, що він сидить тут у службових справах. Знала, що повинна розповісти йому все про ту жахливу подію в Преріях, і приготувалась розповідати. Чого ж тоді їй боятися?

Голова в неї була важка після плачу й глибокого сну. Де й ділася її веселість. Але тепер вона була спокійна, цілком спокійна.

— Доброго ранку, Лізо-Лотточко, — сказав комісар.

— Єво-Лотто, — поправила його дівчинка. — Доброго ранку!

— Еге ж, Єво-Лотточко! Ходи сюди, Єво-Лотточко, сідай, трішки поговоримо. Не довго, а тоді знову підеш гратися своїми ляльками.

І він казав таке Єві-Лотті, що почувала себе страх якою старою, майже п’ятнадцятирічною!

— Я перестала гратися ляльками десять років тому, — заявила Єва-Лотта.

Поліцай Б’єрк мав слушність — очевидно, вона таки розважна дитина! Комісар збагнув, що з Євою-Лоттою треба розмовляти, як з дорослою.

— Ну, розповідай усе, — мовив комісар. — Ти ж була на місці вбив… була вчора в Преріях. Як це сталося, що ти пішла туди сама?

Єва-Лотта стулила губи.

— Цього… цього я не можу сказати, — заявила вона. — Це таємниця. Я була там із таємним дорученням.

— Дитино моя, — сказав комісар, — ми дошукуємося до вбивства і не визнаємо ніяких таємниць. Що тобі треба було вчора коло Садиби?

— Я мала забрати Великого Мумрика, — невдоволено сказала Єва-Лотта.

Довгенько довелося пояснювати, поки комісар утямив, що воно за Мумрик. У поліційному протоколі, складеному після допиту, писалося дуже коротко: «Про себе Лісандер розповідала, що після полудня 28 липня вирушила на громадський вигін на західній околиці містечка забрати так званого Мумрика».

— Ти бачила там кого-небудь? — запитав комісар, коли з’ясував таємницю з Мумриком.

— Так, — відповіла Єва-Лотта, — бачила Ґрена… і ще одного.

Комісар пожвавішав.

— Розкажи докладно, як і де ти їх бачила.

І Єва-Лотта розказала. Як помітила в спину Ґрена, що йшов поперед неї десь метрів за сто…

— Стривай, — перебив її комісар. — Як же ти з такої відстані побачила, що то Ґрен?

— Видно, що ви нетутешній, — сказала Єва-Лотта. — Кожен у містечку впізнав би Ґрена з ходи. Правда, дядьку Б’єрку?

Б’єрк потвердив, що правда.

Єва-Лотта розповідала далі. Як Ґрен звернув на стежку і зник у кущах. І як потім з другого боку надійшов той тип у зелених штанях і теж зник у кущах…

— Ти випадком не пригадуєш, котра була година? — спитав комісар, хоч він був певний, що діти рідко можуть докладно визначити час.

— Пів на другу, — відповіла Єва-Лотта.

— А як ти знаєш? Ти дивилась на годинника?

— Ні, — мовила Єва-Лотта й зблідла. — Але я спитала вби… вбивцю десь через п’ятнадцять хвилин.

Комісар позирнув на своїх колег. Чи хто бачив таке? Очевидно, цей допит дасть більше, ніж він сподівався.

Комісар нахилився вперед і пильно глянув Єві-Лотті у вічі.

— Кажеш, спитала вбивцю. І ти зважуєшся назвати когось убивцею? Може, ти бачила, як це сталося?

— Ні, — мовила Єва-Лотта. — Але як бачиш одного чоловіка, що зникає в кущах, а тоді другого, що кидається за ним, і як через кілька хвилин перший із них виявляється мертвий, то мимоволі починаєш підозрювати того, хто був із ним. Звісно, Ґрен міг спіткнутися, впасти і вбитися на смерть, але ще треба довести, що він упав.

Б’єрк таки мав слушність. Справді, дуже розважна дитина!

Далі Єва-Лотта розповіла, що, побачивши, як ті двоє зникли на стежці, де був схований Мумрик, вона зайшла до Садиби перечекати їх і пробула там найбільше чверть години.

— А тоді? — спитав комісар.

Очі в Єви-Лотти потемнішали. Видно було, що їй дуже прикро. Про те, що сталося далі, найважче розповісти…

— Я наскочила просто на нього, — тихо повела вона далі. — Я спитала, котра година, і він сказав: «За чверть друга».

Комісар був задоволений. Судовий лікар визначив, що вбивство сталося десь між дванадцятою й третьою годиною, а свідчення цього дівчиська дають змогу визначити час куди докладніше — між пів на другу й за чверть другою. Це може мати велике значення. Справді, Єва-Лотта дуже цінний свідок.

— А який той чоловік на вигляд? Згадай усе, що тобі впало в око. Всі дрібниці.

Єва-Лотта знову почала з темно-зелених габардинових штанів. А ще він мав білу сорочку, темно-червону краватку… Годинника на волохатій руці… Рука була геть у чорних волосках.

— А який він з виду? — допитувався комісар.

— Вусатий, — відповіла Єва-Лотта. — 3 довгим чорним чубом, що спадав йому на чоло. Не дуже старий. Навіть приємний. Але наляканий і сердитий. І кинувся від мене навтіки. Так поспішав, що загубив векселя й не помітив.

Комісарові аж дух перехопило.

— О Господи, що ти кажеш? Що він загубив?

— Векселя, — гордовито мовила Єва-Лотта. — Ви не знаєте, що це? Такий папірець, що на ньому вгорі написано: «Вексель». Звичайнісінький папірець, запевняю вас. Але скільки він може людям клопоту завдати.

Комісар знову поглянув на своїх колег. Учора від Ґренових сусідів з Лупієвої гори він довідався, що Ґрен заробляв трохи лихварством. Багато хто з них помічав, що вечорами його відвідували якісь таємничі люди, але не часто. Очевидно, Ґрен волів зустрічатися з клієнтами на околиці міста. Дома в нього знайдено цілу купу векселів на різні прізвища. Усіх їх переписано, і поліція намірялась познайомитися з тими таємничими Ґреновими клієнтами. Може, хтось із них і є вбивця! Комісар від самого початку мав підозру, що вбивця, заплутавшись у грошових справах, надумав скинути з себе лихвареве ярмо. Ото, певне, й була причина вбивства. А вбивця не зважився б на таке, коли б не був певний, що зможе знищити всі папери, які його зраджують.

І ось ця дівчинка раптом заявляє, що вбивця загубив у кущах вексель! Вексель зі своїм прізвищем! Із прізвищем убивці! Комісар був такий схвильований, що аж нахилився до Єви-Лотти й спитав тремтячим голосом:

— Ти підняла вексель?

— Авжеж, — відповіла Єва-Лотта.

— І що ж ти з ним зробила? — комісар затамував віддих.

Єва-Лотта задумалась. Стало зовсім тихо. Тільки берестянки й далі видзвонювали на яблуні.

— Я не пригадую, — врешті мовила Єва-Лотта. Комісар стиха застогнав.

— Але то був тільки невеличкий папірець, запевняю вас, — знову сказала Єва-Лотта, щоб потішити комісара.

Комісар узяв Єву-Лотту за руку і, не поспішаючи, став їй втовкмачувати, що вексель — дуже важливий папір. Ним боржник засвідчує, що позичив гроші, й зобов’язується їх повернути. Свідчення те потверджене підписом. Той чоловік убив Ґрена, очевидно, лиш через те, що не мав грошей заплатити борг. Він пролив людську кров, аби забрати назад векселі, що здаються Єві-Лотті незначними папірцями. І на тому папірці, загубленому на стежці, напевне було його прізвище. Тепер Єва-Лотта розуміє, як важливо згадати, що вона зробила з векселем?

Єва-Лотта розуміла і щосили згадувала. Вона пам’ятала, як стояла з векселем у руці, пам’ятала, що саме тоді страхітливо загуркотів грім. Але більше нічого не пам’ятала. Звісно, крім найжахливішого, що настало відразу по тому. Пригнічена Єва-Лотта призналася комісарові, що не годна згадати, куди діла вексель.

— А прізвища ти випадком не прочитала?

— Ні.

Комісар зітхнув, але потім подумав, що не можна сподіватися, аби все само йшло до рук. Дівчинка й так сказала вже багато важливого. Чого ж він сподівався — що йому миттю назвуть прізвище вбивці?

А все ж він відразу зателефонував до поліційної дільниці й наказав докладно обшукати Прерії. Місце злочину вже якнайдокладніше оглянуто, але папірець могло вітром занести далі. А вексель будь-що треба знайти!

Потім Єві-Лотті довелося розказати, як вона помітила Ґрена. Вона говорила дуже тихо і, видко, ковтала сльози. А її тато опустив голову, щоб не бачити тужливого погляду своєї дитини.

Але скоро вже, певне, їй дадуть спокій. Комісар мав ще до неї лиш кілька запитань.

Єва-Лотта запевняла, що вбивця не міг бути тутешній мешканець, бо вона б його впізнала. І тепер комісар запитав:

— А ти б упізнала його, якби знову побачила?

— Так, — спокійно сказала Єва-Лотта. — Я б упізнала його серед тисячі людей.

— А раніше ти ніколи його не бачила?

— Ні. — Вона трохи завагалась, а тоді додала — Тобто… частково бачила.

Комісар витріщив очі. Скільки несподіванок дав йому цей допит!

— Як це «частково»?

— Я бачила його штани, — неохоче мовила Єва-Лотта.

— Розкажи, будь ласка, докладніше, — промовив комісар.

— А це конче потрібно? — спитала Єва-Лотта.

— Ти ж сама знаєш, що конче. То де висіли його штани?

— Вони не висіли. Вони стирчали з-під завіси. А в них був убивця.

Комісар схопив останню булочку. Він почував, що йому треба підживитися. І подумав, що, мабуть, Єва-Лотта не така розважна, як він спершу гадав. Чи, бува, не фантазує вона?

— Отже, — мовив він, — штани стирчали з-під завіси. З-під чиєї завіси?

— З-під Ґренової, звісно.

— А ти де була?

— Надворі на драбині. Ми з Калле лізли драбиною… О десятій годині вечора в понеділок.

Комісар не мав дітей і тепер дякував Богові, що не мав.

— Що ж ви робили на Греновій драбині в понеділок увечері? — вигукнув комісар, але згадав про те, в що його допіру втаємничено, й додав — Ага, знаю, ви, певне, ганялися ще за якимось Мумриком!

Єва-Лотта майже зневажливо глянула на нього.

— Ви гадаєте, що Великі Мумрики ростуть на кожному кущі? На світі існує тільки один Великий Мумрик, нині і завжди, і навіки-віків, амінь!

І Єва-Лотта розповіла про нічну виправу на Ґренів дах. Нещасний пекар стурбовано хитав головою, слухаючи ту розповідь. А ще кажуть, що спокійніше мати дівчат!

— Звідки ти знала, що то вбивцеві штани? — спитав комісар.

— Я не знала. Якби я знала, то була б його заарештувала.

— Але ж ти кажеш… — сердито заперечив комісар.

— Ні, я потім здогадалася, — відповіла Єва-Лотта. — Бо то були ті самі темно-зелені габардинові штани, що я їх зустріла на стежці.

— То міг бути тільки випадковий збіг, — мовив комісар. — Не слід робити таких квапливих висновків.

— А я й не роблю, — запевнила Єва-Лотта. — Адже я чула, як вони балакали в хаті про векселі, і той, у штанях, сказав: «Зустрінемось у середу. Там, де завше. Візьміть усі мої векселі!» Тож скільки зелених габардинових штанів міг зустріти Ґрен тієї нещасливої середи?

Комісар був переконаний, що Єва-Лотта має слушність. Тепер усе з’ясовано. Все відоме: причина вбивства, час, обставини. Залишилося тільки одне — спіймати вбивцю.

Комісар підвівся й погладив Єву-Лотту по щоці.

— Дуже дякую, — сказав він. — Ти розумна дівчинка. Ти навіть сама не знаєш, як багато нам допомогла. А тепер забудь про те страхіття.

— Спробую, — мовила Єва-Лотта. Комісар звернувся до Б’єрка:

— Тепер треба знайти того Калле, щоб він потвердив Євині-Лоттині свідчення. Де він може бути?

— Тут! — почувся спокійний голос із балкона над ґанком.

Вражений комісар підвів очі й побачив над поруччям дві голови: біляву й чорняву.

Лицарі Білої Троянди не залишають товариша в хвилину поліційного допиту та й інших тяжких випробувань. Як і пекар, Калле й Андерс захотіли бути на допиті. Але вважали за краще не питати дозволу.

10
Усі газети країни на першій сторінці повідомляли про вбивство й багато писали про Євині-Лоттині свідчення. Прізвища її не згадувано, зате вони дуже вихваляли «розумну дванадцятирічну дитину», що не розгубилася на місці злочину й змогла дати поліції незвичайно важливі свідчення.

Містечкова газета була не така стримана. Адже тут геть усі знали, що «розумна дванадцятирічна дитина»- не хто інший, як Єва-Лотта Лісандер, і редактор не бачив причини, чому б йому не написати про це в газеті. Такої чудової теми давно вже не траплялося, тож він постарався — написав довгу, солоденьку статтю про те, як «люба Єва-Лотточка грається нині серед квітів у садку своїх батьків так безжурно, наче геть забула про свої жахливі пригоди в середу в овіяних вітрами Преріях».

Редактор захоплено писав далі: «Де ж іще могла вона все те забути, де ще могла почуватися так безпечно, як не тут, удома, коло мами й тата, серед знайомого змалку оточення, де пахощі свіжого хліба з татової пекарні правлять немовби запорукою, що на світі є ще спокій і затишок і його нездатні сколихнути ніякі криваві злочини».

Редакторові вельми сподобався такий початок. Далі він розводився про те, яка Єва-Лотта розумна і які вона дала докладні прикмети вбивці. Щоправда, він не казав просто — «вбивця», а «той, хто, мабуть, знає відгадку таємниці». Не забув він також Євиних-Лоттиних слів, що вона впізнала б того чоловіка, якби зустріла ще раз, а надто наголосив, що маленька Єва-Лотта Лісандер врешті може виявитися тим знаряддям, яке приведе злочинця до заслуженої кари.

Отже, редактор написав якраз те, чого не можна було писати.

Поліцай Б’єрк був дуже стурбований, коли подавав комісарові газету, що ще тхнула друкарською фарбою. Комісар прочитав статтю й розлютився:

— Це ж неподобство! Таке написати! Просто неподобство!

Пекар Лісандер, що невдовзі примчав до редакції, ще й не такими словами виявляв своє обурення.

З люті в нього на скронях набрякли жили. Він гримнув кулаком по столі, за яким сидів редактор.

— Ти не розумієш, що це злочин — отак написати! — кричав пекар. — Не розумієш, що це може бути небезпечно для моєї доньки!

Ні, редактор про таке не подумав. А чому небезпечно?

— Не клей із себе ще більшого дурня, ніж ти є, бо вже далі нікуди! — сказав пекар і, певне, мав слушність. — Як ти не втямиш, що хто зважився раз на вбивство, легко може зважитись і вдруге, коли вважатиме за необхідне?! А ти люб’язно підказав йому прізвище й адресу Єви-Лотти. Як ти ще не повідомив номера телефону, щоб він міг зателефонувати й заздалегідь призначити час?

Єва-Лотта теж уважала, що стаття обурлива, принаймні деякі її місця.

Вони разом з Андерсом і Калле сиділи на горищі й читали газету.

«Люба Єва-Лотточка грається нині серед квітів у садку своїх батьків» — і як тільки дозволяють писати в газетах такі дурниці!

Калле взяв від неї газету, прочитав усю статтю й стурбовано похитав головою. Він уже стільки тямив у криміналістиці, аби зрозуміти, що та стаття — чисте божевілля. Але друзям він нічого не сказав.

А втім, редактор мав рацію, написавши, що Єва-Лотта начебто забула про свої лихі пригоди. Щоправда, вона почувалася старою, майже п’ятнадцятирічною, та, на щастя, не втратила дитячої здатності другого ж таки дня забувати все неприємне. Тільки ввечері, в постелі, до неї ще поверталися чорні думки, що їх вона воліла б відігнати назавше. І ще вона спала неспокійно, часом кричала вві сні, і мамі доводилось її будити.

А вдень, коли світило сонце, Єва-Лотта була спокійна й весела, як і перше. Своєї обітниці стати трохи жіночішою вона дотримувалася лише два дні. Більше не змогла. Збагнула, що як кинеться у вир забав, то швидше забуде все те страшне.

Поліційний патруль коло Садиби знято. Однак Великого Мумрика винесено звідти ще раніше. Честі забрати його доскочив дядько Б’єрк. Після допиту на ґанку, коли все одно довелося зрадити таємницю Великого Мумрика, Андерс відкликав дядька Б’єрка й спитав, чи не був би він такий ласкавий і не визволив би з оточення їхній клейнод. Дядько Б’єрк залюбки погодився. Бо, щиро казати, йому самому було цікаво побачити, що воно за Мумрик.

Отже, Великого Мумрика під охороною поліції забрано з неприємного сховку й передано ватажкові Білих Троянд. Тепер він лежав у шухляді на горищі, де Білі Троянди звичайно зберігали свої скарби, проте лежав тимчасово — доки йому знайдуть гідне місце.

Добре поміркувавши, Андерс дійшов висновку, що сховати Мумрика на подвір’ї зруйнованого замку біля колодязя — невелика мудрація.

— Я б хотів знайти Мумрикові якесь незвичайніше місце.

— Бідний Мумрик, — мовила Єва-Лотта, — мені здається, що йому вже досить незвичайних місць.

— Та ні, я маю на думці зовсім інакше незвичайне місце.

Андерс витяг шухляду й ніжно глянув на Мумрика, що лежав у коробці з-під цигарок на подушечці з рожевої вати.

— Не одне вже бачили твої очі, о Великий Мумрику! — виголосив він, ще більше, ніж досі, вірячи в Мумрикову таємничу силу.

— Я надумав, де його сховати! — заявив Калле. — В когось із Червоних Троянд.

— Що? — здивувалась Єва-Лотта. — Віддати його добровільно ворогам?

— Ні, — сказав Калле. — Сховати в них так, щоб вони не знали. А як вони нічого не знатимуть, то однаково, що й не матимуть його. Уявіть собі, які вони будуть люті, коли ми їм потім скажемо!

Андерс і Єва-Лотта визнали, що це геніальна думка. Після довгих міркувань вони поклали собі сховати Мумрика в Сікстеновій кімнаті, а отже, негайно піти й набачити відповідне місце.

Вони швиденько спустилися вниз мотузкою, перейшли річку вузенькою кладкою, що її Єва-Лотта спорудила зумисне задля війни Троянд. Так було найближче до Сікстенового гаража.

Вони так прудко бігли до поштаревого садка, що аж засапались. Сікстен, Бенка і Йонте сиділи собі й пили сік. Андерс радісно повідомив, що Єва-Лотта більше не відмовляється носити зброю, отже, як не видно може знову спалахнути війна. Червоні Троянди вельми втішилися тією звісткою. Євина-Лоттина обітниця стати трохи жіночішою дуже засмутила їх усіх, бо вони ще ніколи так не нудилися, як тепер.

Сікстен гостинно запросив ворогів сісти й випити соку, а вороги не чекали, поки їх попросять ще раз. Проте Андерс із гадючим єхидством сказав:

— Чому б нам не випити соку в твоїй кімнаті, Сікстене?

— Тобі сонце в голову вдарило, чи що? — ввічливо спитав Сікстен. — Сидіти в кімнаті, як тут таке свіже повітря?

Довелося пити сік на свіжому повітрі.

— Можна мені поглянути на твою духову рушницю? — за хвилю попросив Калле.

Духова рушниця була найбільшим Сікстеновим скарбом. Вона висіла на стіні в його кімнаті й давно вже всім остогидла, так Сікстен любив її показувати. А Калле вона вже просто в печінках сиділа. Але ж тепер ішлося про інше.

Сікстен засяяв.

— Хочеш поглянути на мою рушницю? Зараз. Він скочив у гараж і виніс рушницю.

— Як? — розчаровано спитав Калле. — Ти тримаєш її в гаражі?

— Еге ж, щоб мати напохваті, — пояснив Сікстен і заходився показувати Калле свій скарб.

Андерс і Єва-Лотта так сміялися, що аж похлинулись, і сік попав їм не в те горло. Єва-Лотта збагнула, що без жіночих хитрощів їм нині не втрапити до Сікстенової кімнати.

Вона позирнула на Сікстенове вікно й невинним голосом мовила:

— У тебе, мабуть, чудовий краєвид з вікна.

— Авжеж, такий, що охнеш.

— Я так і думала, — відповіла Єва-Лотта. — Якби ці дерева не такі високі, то, певне, видно було б і водогінну башту.

— А її й так видно, — мовив Сікстен.

— Певне, що видно, — як завше, підтримав свого ватажка Бенка.

— Аякже, так я тобі й повірила! — сказала Єва-Лотта.

— Брехня, — рішуче заперечили Андерс і Калле. — Башти звідти не видно.

— Аніж дурне балакати, ходімо, я вам покажу таку башту, що у вас очі на лоба полізуть!

І все товариство на чолі з Сікстеном рушило до хати. В прохолодних сінях на підлозі лежав пес шотландської породи. Побачивши дітей, він схопився й загавкав.

— Цить, Беппо, — заспокоїв його Сікстен. — Це просто прийшло троє йолопів, що хочуть поглянути на водогінну башту з мого вікна.

Вони піднялися сходами до Сікстенової кімнати, і господар урочисто повів їх до вікна.

— Дивіться! — гордо вигукнув він. — Я зву її водогінною баштою, хоч, може, по-вашому, то дзвіниця чи щось інше.

— Що, спіймали облизня? — спитав Йонте.

— Справді видно, — мовила Єва-Лотта, глузливо посміхаючись. — Бачу. І ти радий, га?

— Що це означає? — розлютився Сікстен.

— Та нічого. Дивно тільки — цілу башту видно! — Єва-Лотта знову єхидно засміялась.

Андерса й Калле найменше цікавили краєвиди з Сікстенового вікна. Вони стріляли очима по кімнаті, напружено шукаючи Мумрикові відповідного сховку.

— Гарна в тебе кімната, — казали вони Сікстенові, наче не бували там уже сотні разів.

Вони крутилися коло стін, пробували Сікстенове ліжко, наче мимохіть відчиняли шухляди в столі.

Єва-Лотта намагалася будь-що затримати Червоних Троянд коло вікна. Вона показувала на все, що можна було побачити звідти, а побачити можна було багато чого.

На столі стояв Сікстенів глобус. Андерс і Калле одночасно подумали про нього. Звісно, в глобусі! Вони перезирнулися й кивнули один одному.

З попередніх відвідин Андерс і Калле знали, що глобус розкручується на дві половинки. Сікстен не раз знічев’я розкручував його, тому глобус навколо екватора був трохи витертий. Як подивитись на нього, то більша частина Екваторіальної Африки була ще не досліджена — так багато на глобусі виднілося білих плям.

Щоправда, вони дуже ризикували — а що, як Сікстенові заманеться розкрутити глобус і він знайде Мумрика? Андерс і Калле добре це розуміли, але яка ж то війна без ризику?

— Мені здається, що ми вже майже все побачили — багатозначно сказав Андерс Єві-Лотті, і вона полегшено відійшла від вікна.

— Еге ж, дякуємо, що було треба, ми побачили, — заявив Калле, вдоволено посміхаючись. — Ходімо!

— Дод-е? — поцікавилась Єва-Лотта.

— Boв гог-лол-о-боб-у-сос-і, — мовив Калле.

— Чоч-у-дод-о-вов-о! — втішилась Єва-Лотта.

Сікстен люто витріщив на них очі, коли вони заходилися «вовкати», а проте сказав лише:

— Приходьте, коли знову захочете поглянути на водогінну башту.

— Еге ж, ласкаво просимо, — мовив Йонте, глузливо й зверхньо дивлячись на них карими очима.

— Підлі паршивці! — додав Бенка.

Білі Троянди рушили до дверей, що жалібно зарипіли, як їх стали відчиняти.

— А двері тільки рип, а двері тільки скрип, — заспівав Андерс. — Чому ти їх не помастиш?

— Іди додому й помасти собі голову, — мовив Сікстен.

Білі Троянди повернулися до штабу. Сховок знайдено, тепер треба було вирішити, коли і як перенести туди Великого Мумрика.

— Опівночі, як буде місяць уповні, — заявив Андерс замогильним голосом, — Великий Мумрик посяде свої нові покої. І доправити його туди судилося мені!

Єва-Лотта й Калле схвально кивнули. Залізти до Сікстена в кімнату, як він там спатиме, — це ж буде очко на користь Білих Троянд!

— Чудова думка, — сказала Єва-Лотта й пригостила їх шоколадом із великої коробки, діставши її з шухляди.

Останнім часом вона просто купалася в ласощах. Як справедливо писав редактор у своїй статті: «Маленька Єва-Лотта тепер стала дуже популярна і звідусіль дістає подарунки. 1 знайомі, і незнайомі посилають їй цукерки, шоколад, іграшки й книжки — на знак щирої прихильності. Наш дорогий листоноша Петерсон приносить їй вітання від багатьох приятелів, що висловлюють своє співчуття дівчинці, яка несподівано втягнена в таку жахливу трагедію».

— А що ти робитимеш, як Сікстен прокинеться? — спитав Калле.

— Скажу, що прийшов заспівати йому колискової, — спокійно відповів Андерс, — і подивитися, Чи з нього не спала ковдра.

Калле зареготав.

— Слухай, маленька популярна Єво-Лотто, дай мені ще одну шоколадку, й ти станеш принаймні вдвічі популярніша.

До самого вечора вони сиділи на затишному горищі, висновуючи всілякі плани, й ласували шоколадом, аж поки спорожнили коробку. І дуже тішилися, що вигадали нову каверзу Червоним Трояндам. Ох, яка ж усе-таки гарна штука — війна Троянд! Нарешті вони залишили штаб. Треба було, як казав Андерс, «перевірити обставини». А раптом щось трапиться? В найгіршому разі можна зчинити невеличку сутичку з Червоними Трояндами. Вони спустилися вниз мотузкою, і Єва-Лотта мимохіть сказала:

— Гай-гай, веселі дитячі розваги, веселі, невинні…

Вона замовкла й побіліла. Тоді схлипнула й кинулась бігти.

Того вечора вона більше не гралася.