Детектив Блюмквіст ризикує (закінчення)

11
— Цієї ночі я піду! — заявив Андерс через кілька днів.

З різних причин перенести Великого Мумрика в Сікстенів глобус ще й досі не пощастило. По-перше, довелося чекати, як місяць буде вповні: при світлі все здається таким незвичайним і таємничим, та й у кімнаті можна обійтися без ліхтарика. По-друге, останнім часом у поштаря гостювали дві молоді Сікстенові тітки.

— А до хати, напакованої тітками, нема чого й рипатися, — заявив Андерс, як Калле спитав його, чи віднесе він нарешті Мумрика, чи ні. — Бо ж що більше в хаті людей, то більший ризик, — а раптом хтось прокинеться і все зіпсує.

— Еге ж, тітки часом страх як чуйно сплять, — погодився Калле.

І тому Сікстена, на його подив, весь час питали, як поживають його тітки і чи скоро вони поїдуть. Нарешті Сікстен не витримав.

— Чого вам засіли в голові мої тітки! — вигукнув він, як Андерс уже всоте спитав про них. — Заважають вони вам, чи що?

— Та ні, де там! — покірно відповів Андерс.

— Ото ж бо! Мабуть, у понеділок поїдуть. А взагалі шкода, вони мені подобаються, надто тітка Ада.

І поки вони сидять у нас дома й не гасають, як навіжені, містом, то, по-моєму, нікому не заважають.

Після такої відповіді Андерс більше не зважувався питати про них: ще накличе на себе підозру.

Та ось настав понеділок. Андерс сам бачив, як поштарева дружина відпроваджувала своїх сестер до ранкового потягу, а вночі місяць мав бути вповні.

— Цієї ночі я піду! — рішуче заявив Андерс.

Білі Троянди сиділи в пекаревій альтанці й наминали свіжі булочки, що їх Єва-Лотта випросила у свого ласкавого тата.

Хвилину тому вулицею пройшли Червоні Троянди. Вони поспішали до свого нового штабу в Садибі. Адже поліція вже не охороняла того місця, і в Преріях було так тихо, ніби їхнього глибокого спокою не порушувало ніщо, крім війни Троянд. Садиба була надто зручною фортецею, щоб від неї відмовлятися, і Червоні Троянди поклали собі більше не думати про те, що сталося поблизу неї.

— Як хочете, щоб вас налупцювали, приходьте до Садиби! — гукнув Сікстен, ідучи повз пекарів садок.

Єва-Лотта здригнулася. Ні, до Садиби вона нізащо в світі не піде.

— Ох, як я наївся! — сказав Калле невдовзі по тому, ум’явши шосту булочку.

— Але не так, як я! — заперечив йому Андерс, гладячи себе по животі. — Та й добре, бо в нас нині на обід варена тріска.

— Від риби дуже розумнішають, — нагадала Єва-Лотта. — Тобі треба їсти якомога більше вареної тріски, Андерсе.

— Ну ні, спершу я хочу знати, наскільки я порозумнішаю і скільки треба з’їсти риби.

— А це залежить від того, скільки розуму було раніше, — сказав Калле. — Тобі, Андерсе, вистачить на тиждень одного кита середньої величини.

Після того як Андерс обігнав тричі Калле навколо альтанки і вони врешті замирились, Єва-Лотта сказала:

— Цікаво, чи нині в поштовій скриньці є якісь подарунки. Не розумію, що собі люди думають. Останніми днями я дістала всього лиш три кілограми шоколаду. Доведеться зателефонувати на пошту й пожалітися.

— Не згадуй мені про шоколад, — сказав, скривившись, Андерс.

Калле його підтримав.

Досі вони мужньо впорувалися з лавиною солодощів, що спала на Єву-Лотту. Але тепер їх аж нудило, як вони бачили цукерки.

Однак Єва-Лотта вернулася від скриньки, прибитої на хвіртці, з грубезним конвертом у руці. Вона розірвала його — справді плитка шоколаду! Велика плитка чудового молочного шоколаду.

Калле й Андерс дивилися на нього, мов на рицину.

— Пхе! — вигукнули вони в один голос.

— Як вам не соромно! — обурилася Єва-Лотта. — Ще прийде час, коли ви раді будете якимось поганим цукеркам!

Вона розломила шоколад навпіл і змусила кожного взяти свою пайку. Хлопці скорилися неохоче, просто щоб не образити Єви-Лотти, і байдуже сховали шоколад до кишень, уже й так повних-повнісіньких усіляких скарбів.

— Ну от, заховайте на чорний день, — похвалила Єва-Лотта, тоді зробила з конверта кульку й шпурнула за огорожу на вулицю.

— Ходімо покатаємось на велосипеді та скупаємось, — запропонував Калле. — Однаково нині більше нічого робити.

— Таки правда, — погодився Андерс. — Укладемо до вечора перемир’я, а вже тоді…

Хвилин через дві, коли прийшов посланий від Сікстена Бенка, щоб, як годиться, підбурити Білих Троянд на війну, альтанка вже була порожня. Тільки плиска сиділа на гойдалці й дзьобала крихти.

Була північ, ясно світив місяць. Калле і Єва-Лотта спокійно спали. Проте Андерс не спав. Радше, він ліг, як звичайно, і намагався хропти на всі лади, щоб батьки подумали, ніби він спить. Але домігся тільки тою, що мама стурбовано підійшла до нього й спитала:

— Що з тобою, синку, ти захворів?

— Ні, — відповів Андерс і вже не хропів так страшно.

Нарешті з легенького сопіння менших братів і сестер і з глибокого віддиху батьків Андерс зрозумів, що всі вже сплять. Він тихенько пробрався до кухні, де на стільці лежало його вбрання, і швидко скинув нічну сорочку. Стоячи в місячному світлі без жадної нитки на худому хлоп’ячому тілі, він сторожко дослухався до кімнати. Наче тихо… Андерс одягнув штани й сорочку, тоді нечутно спустився сходами надвір. Щоб забрати з пекаревого горища Мумрика, йому потрібно було всього лиш кілька хвилин.

— О Великий Мумрику, — прошепотів Андерс, спустившись мотузкою вниз, — бережи мене своєю могутньою правицею! Бо як ні, то нам обом може бути непереливки.

Андерс трохи тремтів з холоду. Чи, може, з хвилювання? Якось боязко було йти серед ночі, коли всі сплять.

Андерс стиснув у кулаці Мумрика й побіг через Євин-Лоттин місток.

Вільхи на березі здавалися чорними, зате вода в річці блищала проти місяця.

— Скоро ми будемо на місці, о Великий Мумрику, — прошепотів Андерс про всяк випадок, щоб Мумрик не знудився.

Авжеж, скоро вони справді були на місці. Ось поштарів будинок — темний, принишклий, сонний. Скрізь було тихо, тільки цвіркуни цвірчали.

Андерс розраховував, що хоч одне вікно виявиться відчинене. І не помилився. Вікно до кухні було відчинене. Такому спритному хлопцеві, як Андерс, неважко буде залізти на підвіконня й далі до кухні. Він заховав Мумрика до кишені, щоб звільнити собі руки. Звісно, Великому Мумрикові не годилося лежати в кишені, але що вдієш!

— Перепрошую тебе, о Великий Мумрику! — сказав Андерс.

Він ворухнув пальцями в кишені й намацав щось липке. Ага, шоколад! Андерс уже не був такий перебірливий, як уранці. Тепер йому це липке тісто хіба так смакуватиме! Але нехай потім. Спершу треба зробити те, задля чого він сюди прийшов. Андерс переклав Мумрика в другу кишеню, добре облизав пальці й рішуче виліз на підвіконня.

Глухе гарчання замалим не звело його з розуму. Беппо! Андерс геть забув про Беппо! Забув, що вікно тому й відчинене, аби пес міг вийти собі вночі, як захоче.

— Беппо! — благально прошепотів Андерс. — Беппо, це ж я!

Коли Беппо впізнав, що це один із тих веселих хлопчаків, яких господар часто приводить із собою, то перестав гарчати, але натомість радісно загавкав.

— О любий Беппо, любий песику, прошу тебе, мовчи! — благав Андерс собаку.

Однак Беппо вважав, що як радієш, то треба показати свою радість, тож він гавкав з усієї сили й вимахував хвостом.

У відчаї Андерс витяг шоколад і підсунув собаці під ніс.

— Ось на, тільки мовчи! — шепнув він.

Беппо понюхав шоколад. Він уважав, що церемонія привіту тривала рівно стільки, скільки вимагала честь і гідність дому, тож перестав гавкати, вдоволено ліг собі, наміряючись поласувати чудовим липким тістом, що дістав від гостя, певне, в подяку за радісну зустріч.

Андерс полегшено відітхнув і якомога тихіше відчинив двері до сіней. Звідти вели сходи на горішній поверх. Треба тільки…

Зненацька вгорі почулася хода. Хтось важко спускався вниз. Сам поштар, босий, у нічній сорочці. Беппо збудив його своїм гавкотом, і він вийшов подивитися, що сталось.

На мить Андерс скам’янів. Але відразу ж отямивсь і сховався за пальта, що висіли в кутку передпокою.

«Якщо я не збожеволію після цього, то в мене крицеві нерви», — сказав він сам до себе.

Аж тепер йому спало на думку: може, поштаревій родині не сподобається, що хтось залазить до них уночі вікном. Для Сікстена це звичайна річ, він звик до всього за довгі війни Троянд. А от поштар! Андерс здригнувся на думку, що поштар йому зробить, як упіймає. Він заплющив очі й молився подумки, коли поштар, сердито мурмочучи, пройшов повз пальта, за якими він ховався.

Поштар відчинив двері до кухні. Беппо, освітлений місяцем, лежав і дивився на нього.

— Чого це ти, бешкетнику, гавкаєш серед ночі? — спитав поштар.

Беппо не відповів. Він обережно накрив лапою смачне тісто. Адже батько його господаря часом робить дивні речі. Щойно вчора він відібрав чудову кістку, що нею Беппо намірявся поласувати, зручно вмостившись на килимі у вітальні. Хтозна, як він поставиться до цього тіста. Про всяк випадок Беппо позіхнув і безтурботно озирнувся. Поштар заспокоївся, та все ж виглянув задля годиться у вікно.

— Там хтось є? — гукнув він стиха.

Йому відповів тільки нічний вітер. Поштар-бо не міг чути Андерсового мурмотіння з-за пальт:

— Ні, ні, там немає нікого. Запевняю вас, немає нікогісінько!

Андерс довго стояв у своєму кутку. Він боявся поворухнутись, поки впевниться, що поштар заснув. Чекати було страшенно нудно. Андерсові навіть уже почало здаватися, ніби найкращі роки своєї юності він згаяв за цими вовняними пальтами, що лоскочуть його в носі. Він був непосидющий і чогось гіршого за чекання не міг собі навіть уявити. Нарешті він не витерпів, вибрався зі свого сховку й почав обережно підніматися нагору. За кожним кроком він спинявся й наслухав, але скрізь було тихо.

— Усе гаразд! — мовив Андерс бадьоро, як завше.

Та як іще поведуться Сікстенові двері? Андерс натиснув на клямку й обережно став відчиняти їх. От пощастило! Двері ані рипнули! Відчинилися тихо й легко, видно, що їх недавно змащено.

Андерс засміявся про себе. Сікстен змастив двері на свою голову! Які послужливі їхні вороги! Не встигнеш їм натякнути про якусь незручність, і вони її негайно ж залагоджують, аби тобі легше було пошити їх у дурні.

«Дякую, любий Сікстене», — подумав Андерс і позирнув на ліжко, де спав той сердега, не підозрюючи, що нині вночі в його кімнаті оселиться Великий Мумрик.

Глобус стояв на освітленому місяцем столі. Чудовий сховок для Мумрика! Андерс витяг із кишені талісман і поклав у нове місце.

— О Великий Мумрику! — сказав він, коли все було готове. — Недовго тобі доведеться побути серед поганців, що не знають закону! Білі Троянди скоро знову повернуть тебе в громаду хрещених і порядних людей.

Біля глобуса лежали ножиці. Коли Андерс побачив їх, йому сяйнула блискуча думка. Як хтось закрадався до будинку сплячого ворога, то звичайно відрізав у нього клапоть плаща на знак, що він там був. Так водилося в давнину, принаймні так написано в книжках. То був чудовий доказ, що ти мав ворога в своїх руках, однак шляхетність не дозволила тобі замордувати його. Другого дня ти міг прийти, помахати клаптиком перед носом свого ворога й сказати: «Ставай навколішки й дякуй мені, що я подарував тобі життя, хробаче!»

Саме так і намірявся вчинити Андерс. Щоправда, в Сікстена плаща не було, зате він мав буйного рудого чуба. І пасмо того чуба Андерс надумав відтяти. О, настане день, коли вони сховають Великого Мумрика в якомусь іншому місці, і тоді Червоним Трояндам доведеться до дна випити свою чашу ганьби. Вони почують гірку правду про Мумрика в глобусі! І побачать пасмо чуба, що його ватажок Білих Троянд зрізав із черепа ватажка Червоних Троянд опівночі, як місяць стояв уповні. Який успіх!

Місяць, щоправда, не досягав до Сікстенового ліжка. Воно стояло в затінку біля самої стіни. Та Андерс узяв ножиці в одну руку, а другою обережно став мацати по ліжку.

Ватажок Червоних Троянд беззахисний, ось голова його на подушці. Андерс обережно, але міцно вхопив пасмо чуба й різнув ножицями.

І раптом нічну тишу розітнув крик. Та, замість хрипкуватого, ламкого хлоп’ячого голосу, Андерс почув дзвінкий жіночий вереск! Кров похолола йому в жилах, і він стрімголов кинувся до дверей. Тоді поруччям з’їхав униз, штовхнув кухонні двері, двома стрибками досяг вікна і вискочив крізь нього так прудко, наче за ним гналася ціла зграя злих духів. Він мчав до самого мосту. Нарешті спинився, щоб трохи відсапатись. Пасмо волосся він тримав і досі в руці, не зважуючись викинути його на вулицю.

Андерс стояв, хапаючи повітря, й неприязно позирав на свій трофей. Це біляве пасмо, безперечно, належало Сікстеновій тітці, хтозна, котрій саме. Очевидно, тільки одна поїхала вранішнім потягом. Та хто ж знав! Недарма він казав, що лізти в дім, де повно тіток, вельми небезпечно! Яка ганьба, яка страшна ганьба! Піти по рудий скальп, а вернутися з пасмом кіс білявої тітки! Гіршого сорому Андерс зроду не зазнав. Ні, він не признається жадній живій душі. Це буде його страшна таємниця, і з нею він піде в могилу.

Але свого трофея він спекається, і то негайно ж. Андерс простяг руку за поруччя й розтулив пальці. Чорна вода тихо прийняла його подарунок, і далі собі дзюркочучи під мостом, немов нічого й не сталося.

А в поштаревому будинку зчинився жахливий переполох. Наляканий поштар і його дружина прибігли до тітки Ади, навіть Сікстен примчав із комірчини на горищі, куди його тим часом переселено.

Поштар допитувався, чого тітка Ада так вереснула серед ночі.

— Бо тут був злодій, — запевняла тітка Ада.

Поштар повмикав світло в цілому будинку, оглянув усі закутки, але злодія не знайшов. Столове срібло було на місці, і взагалі нічого не бракувало. Крім Беппо, але він, очевидно, як завше, вибіг у садок. Та й як тітка Ада не розуміє — коли б справді прийшов злодій, то Беппо загавкав би і всіх сполохав. Певне, їй приснилося щось погане, та й годі. Вони намагалися заспокоїти її і радили заснути.

Однак тітка Ада, лишившись сама, не могла заснути. Вона була надто схвильована. Хоч там що вони кажуть, а в кімнаті хтось був. Вона закурила цигарку й трохи заспокоїлась. Потім узяла люстерко подивитися, чи переляк не лишив якого сліду на її вродливому обличчі.

І раптом побачила… побачила слід. Тепер у неї була нова зачіска: спереду відрізано чимале пасмо кіс, і вийшла пікантна гривка.

Тітка Ада вражено дивилася на себе в люстерко, і обличчя її дедалі більше осявала усмішка. Якийсь божевільний увірвався вночі до хати, щоб здобути пасмо її кіс!

Чоловіки й раніше дуріли через тітку Аду, вона до такого звикла, але цей, здається, перевершив усіх. Якийсь час тітка Ада міркувала, хто б міг бути цей невідомий закоханець, але так і не могла вгадати. Однак хоч хто б він був, а тітка Ада вирішила йому пробачити. Та й зраджувати його не намірялася. Нехай собі думають, що це їй тільки приснилося.

Тітка Ада зітхнула й лягла назад у ліжко. Треба буде завтра піти до перукаря й трошки підрівняти гривочку.

12
Від самого ранку Єва-Лотта й Калле нетерпляче чекали в пекаревому садку на Андерса, що мав скласти рапорт про свій нічний похід. Однак час спливав, а Андерса не було.

— Дивно, — мовив Калле. — Невже його знову взято в полон?

Вони вже хотіли йти на пошуки, коли це Андерс нарешті з’явився. Він не біг, як звичайно, а йшов повільно і з виду був дуже блідий.

— Який ти страшний! — мовила Єва-Лотта. — Може, ти «жертва спеки», як пишуть у газетах?

— Я жертва вареної тріски, — відповів Андерс. — Я не люблю риби, вже стільки разів казав мамі. А тепер вона й сама переконалася.

— Який доказ? — спитав Калле.

— Цілу ніч мене нудило. Тільки те й робив, що бігав надвір.

— А Мумрик? Він ще й досі в шаховці?

— Що ти! Я впорався раніше, — відповів Андерс. — Уже як треба щось зробити, то я зроблю, хоч би на мене й чума напала. Мумрик схований у Сікстеновому глобусі.

В Калле і Єви-Лотти аж очі заблищали.

— Чудово! — сказав Калле. — Розкажи ж бо! Сікстен не прокинувся?

— Стривайте, зараз почуєте, — відповів Андерс.

Вони посідали на Євин-Лоттин місток. Біля річки було прохолодно, вільхи кидали приємну тінь. Усі троє бовтали ногами в теплій воді. Андерс заявив, що те бовтання заспокійливо діє на тріску в його животі.

— Я собі міркую, що то не від самої тріски, може, то ще й нерви. Адже цієї ночі я був у камері жаху.

— Ну, розповідай усе від початку, — попросила Єва-Лотта.

Андерс почав розповідати. Зобразив вельми драматично зустріч із Беппо й те, як він примусив його замовкнути. Калле і Єва-Лотта то жахалися, то захоплювалися; вони були ідеальні слухачі, а їхній ватажок дуже любив розповідати.

— Бачите, якби я не дав Беппо шоколаду, то був би мені край, — мовив він.

Потім Андерс змалював ще страшнішу зустріч із поштарем.

— А ти б і йому тицьнув шоколаду, — мовив Калле.

— Та я ж віддав увесь Беппо.

— А потім? — допитувалась Єва-Лотта.

Андерс розповів, що було потім. Геть усе розповів про Сікстенові двері, що не рипіли, і про його тітку, і як він похолов, коли тітка верескнула, і як йому довелось чимдуж тікати. От тільки про тітчине пасмо кіс, утоплене в річці, він не згадав.

Андерсові пригоди захопили Єву-Лотту й Калле дужче за будь-яку пригодницьку книжку, і вони раді були слухати про них знов і знов.

— Ох, яка ніч! — вигукнула Єва-Лотта, коли Андерс нарешті таки скінчив розповідь.

— Еге ж, так можна й постаріти дочасно, — сказав Андерс. — Та головне, що Великий Мумрик на місці.

Калле почав молотити ногами по воді.

— Мумрик у глобусі! — мовив він. — Спробуйте-но таке вигадати!

Ні, Андерс і Єва-Лотта визнали, що такого не могли вигадати. І вони ще дужче втішились, побачивши Сікстена, Бенку та Йонте, що підстрибом бігли вздовж берега.

— Дивіться, які гарні білі троянди ростуть у річці! — сказав Сікстен, опинившись коло містка.

Бенка хотів перевернути Білих Троянд у воду, але Сікстен спинив його. Вони прийшли не битися, а тільки скаржитись.

Згідно з законами війни Троянд той, хто тим часом володів Мумриком, повинен принаймні дати якийсь натяк, де його слід шукати. Хоч ледь-ледь натякнути! А Білі Троянди й цього не вчинили. Щоправда, ватажок Білих Троянд, як його добре полоскотали, вибовкав щось про стежку за Садибою. Червоні Троянди задля певності вчора перешукали геть усе навколо стежки й остаточно переконалися, що Білі Троянди перенесли Мумрика на нове місце. І ось тепер вони ввічливо, але настійливо вимагали якоїсь провідної нитки.

Андерс стрибнув у воду. Вона сягала йому не вище колін. Він узявся руками в боки й весело блиснув темними очима:

— Будь ласка, ось вам провідна нитка, — мовив він. — Шукайте в надрах землі.

— Дякуємо, ви дуже ласкаві, — глузливо сказав Сікстен. — А де нам починати — тут чи в північному Гельсінгланді?

— Чудова нитка! — підхопив Йонте. — Ось побачите, що наші внуки знайдуть Великого Мумрика, поки повмирають!

— І з такими ось мозолями на руках! — додав Бенка.

— А ви трішки покрутіть мозком, Червоні Трояндочки, якщо він у вас є! — сказав Андерс і додав театрально — Коли ватажок Червоної Троянди вернеться до себе додому й дослідить надра землі, то знайде те, чого шукає!

Калле і Єва-Лотта зареготали, молотячи ногами по воді.

— Ото ж бо, шукайте в надрах землі, — й собі таємниче сказали вони.

— Паршивці! — сказав Сікстен.

Потому Червоні Троянди пішли до Сікстена й розгорнули в поштаревому садку величезні земляні роботи. Цілий день вони порпались і копали в кожному місці, що видавалось їм хоч трошки підозріле. Нарешті прийшов поштар і спитав, чи їм конче треба псувати його моріжок, чи, може, вони б зробили йому приємність і вибрали собі якийсь інший садок.

— До речі, Сікстене, ти б пішов пошукати Беппо, — додав поштар.

— А хіба він ще не вернувся? — стривожився Сікстен і кинув лопату. — Де ж він може бути?

— От і пошукай, — мовив тато. Сікстен кинувся до хвіртки.

— Підете зі мною? — спитав він Бенку та Йонте. Звісно, Бенка та Йонте пішли. І не тільки вони захотіли шукати Беппо: Андерс, Калле і Єва-Лотта, що вже цілу годину лежали в кущах і милувалися пильністю своїх супротивників, вилізли звідти й запропонували свою допомогу. Сікстен вдячно прийняв їхню пропозицію. У важку хвилину Троянди забували про ворожнечу.

В найкращій приязні вони рушили на пошуки.

— Він звичайно ніколи довго не барився, — мовив стурбований Сікстен. — Ну, бігав десь годину чи дві. А тепер як пішов учора об одинадцятій, то й досі нема.

— Ні, десь о дванадцятій, адже… — Андерс затнувся й почервонів.

— Еге ж, о дванадцятій, — неуважно поправився Сікстен, тоді раптом підозріло позирнув на Андерса. — Стривай, а звідки ти знаєш?

— Та я, бачиш, ніби ясновидець, — викрутився Андерс.

Він сподівався, що Сікстен не почне допитуватися. Бо ж як він скаже, що бачив Беппо в кухні десь біля дванадцятої, коли прийшов з Мумриком, а коли через годину тікав у вікно, то пса вже не було.

— Он як. Значить, нам пощастило, що маємо ясновидця, — мовив Сікстен. — То, може, ти будеш такий ласкавий і вгледиш, де тепер Беппо?

Андерс заявив, що може передбачати тільки час, а не місце.

— То коли ми знайдемо Беппо? — поцікавився Сікстен.

— Десь за годину, — впевнено заявив Андерс. Та цього разу ясновидець помилився. Знайти Беппо було не так легко.

Вони шукали скрізь. Облазили ціле місто. Обійшли всіх собак, до яких Беппо любив ходити в гості. Питали всіх, кого тільки зустрічали. Однак ніхто не бачив Беппо. Він зник.

Сікстен зовсім занепав духом. Він замалим не плакав, так тривожився, але нізащо в світі не показав би цього. Тільки дуже часто втирав носа.

— З ним щось скоїлось, — час від часу казав він. — Беппо ніколи не пропадав.

Приятелі намагалися заспокоїти Сікстена.

— Та ні, з ним нічого не сталося! — казали вони, однак самі не були такі впевнені, як удавали.

Довго вони йшли мовчки.

— Він був такий гарний пес, — врешті мовив Сікстен тремтячим голосом. — Розумів усе, що йому казали.

Довелося знову втирати носа.

— Та не кажи такого! — попросила Єва-Лотта. — Наче він справді здох.

Сікстен промовчав, тільки шморгнув носом.

— Він мав такі щирі очі, — озвався Калле. — Тобто має щирі очі, — швидко поправився він.

Знову запала довга мовчанка. Як її вже важко було стерпіти, Йонте сказав:

— Авжеж, собаки дуже гарні тварини.

Вони поверталися додому. Не варто було шукати далі. Сікстен ішов на крок попереду від решти й підштовхував ногою камінець. Приятелі ж бо добре розуміли, як йому важко.

— Слухай, Сікстене, а що, як Беппо вернувся додому, поки ми його шукали? — з надією в голосі сказала Єва-Лотта.

— Якщо він вернувся… — мовив Сікстен, — якщо Беппо вже дома, то я стану слухняний. О, який я буду слухняний! Митиму щодня вуха і…

Він кинувся бігти, сповнений нової надії. Приятелі помчали за ним. Як вони всі хотіли, щоб коло хвіртки Беппо зустрів їх гавкотом!

Однак Беппо їх не зустрів. Великодушна Сікстенова обіцянка щодня мити вуха ніяк не вплинула на сили, що керували собачим життям і вчинками. І Сікстен уже зовсім безнадійним голосом спитав маму, що стояла на ґанку:

— Беппо не вернувся?

Мама похитала головою.

Сікстен мовчки відійшов і сів на траву. Приятелі нерішуче поставали навколо нього. Вони шукали, чим би потішити його, та нічого не спадало на думку.

— Я взяв його маленьким цуценям, — пояснив Сікстен тремтячим голосом.

Вони ж бо повинні зрозуміти, що коли ти взяв собаку маленьким цуценям, то маєш право ходити з червоними очима, як той собака пропав.

— А знаєте, що він якось зробив? — вів далі Сікстен, ніби для того, щоб помучити себе. — Тоді, як мені вирізали сліпу кишку і я вернувся додому з лікарні, Беппо зустрів мене коло хвіртки й так зрадів, що звалив на землю й шви мені розійшлися.

Всі були зворушені. І справді, хіба пес міг краще довести господареві свою відданість, аніж звалити його на землю, щоб аж шви розійшлися?

— Авжеж, собаки гарні тварини, — знову сказав Йонте.

— А надто Беппо, — мовив Сікстен і втер носа.

Опісля Калле не міг збагнути, що його спонукало зазирнути в дровітню. «Властиво, не було ніякого глузду», — міркував він. Бо ж якби пса несамохіть зачинили там, то він би скавчав, аж поки хтось випустив би його.

Та хоч зазирати в дровітню не було глузду, Калле все ж таки зазирнув. Він відчинив навстіж двері, щоб було видно, і в самому кутку побачив Беппо. Собака лежав зовсім тихо, і першу мить Калле у відчаї подумав, що він мертвий. Та як Калле наблизився, Беппо насилу звів голову й тихенько заскавчав. Калле кинувся надвір і щосили гукнув:

— Сікстене! Сікстене! Він тут! У дровітні!

— Беппо! Бідний мій, любий Беппо, — тремтячим голосом казав Сікстен.

Він стояв біля собаки навколішки, і Беппо дивився на нього так, наче питав, чому господар не прийшов до нього раніше. Адже він так страшенно довго лежить тут і такий хворий, що навіть не може гавкати. Ох, який він хворий! Пес намагався все це розповісти господареві, і голос його був безмежно сумний.

— Слухайте, таж він плаче! — сказала Єва-Лотта й собі заплакала.

Так, Беппо справді був хворий. Він лежав у калюжі блювотиння і так знесилів, що не міг поворухнутися. Тільки тихенько лизав Сікстенові руку, наче хотів подякувати, що його, такого слабого, вже не лишають на самоті.

— Я зараз скочу по ветеринара, — сказав Сікстен. Та не встиг він підвестися, як Беппо відчайдушне заскавулів.

— Він боїться, що ти лишиш його, — мовив Калле. — Я піду сам.

— Скажи ветеринарові, щоб поспішився — попросив Сікстен. — І поясни, що пес із’їв трійло на пацюків.

— А звідки ти знаєш? — спитав Бенка.

— Таж видно, — мовив Сікстен. — А все та клятуща різниця. Скрізь розкидає трійло на своїх пацюків. Беппо любив туди ходити по кістки.

— А Беппо… а пес може від цього загинути? — спитав Андерс, витріщивши з жаху очі.

— Цить! — розсердився Сікстен. — Беппо ні! Я ж узяв його маленьким цуценям. О Беппо, чого тебе понесло до трійла?

Беппо віддано лизнув йому руку й нічого не відповів.

13
Калле спав неспокійно. Йому снилося, що він надворі й знову шукає Беппо. Він блукав сам нескінченно довгими, пустельними й темними вулицями, що моторошно стелилися перед ним і губились далеко-далеко в страхітливому мороці. Калле сподівався зустріти когось і спитати про Беппо, та все дарма. Весь світ спорожнів, збезлюднів, став пустелею. І раптом усе змінилося: Калле вже шукав не Беппо, а щось інше, куди важливіше, тільки не міг згадати, що саме. Він відчував, що повинен згадати, наче йшлося про його життя. Відповідь ховалася десь там, у темряві попереду, та він не міг до неї дістатись. І Калле так страждав, що аж прокинувся.

Дякувати богу, що це тільки сон! Калле позирнув на годинника. Всього лиш п’ята. Найкраще спробувати знову заснути. Калле уткнувся глибше в подушку. Та дарма — йому не сходив з гадки дивний сон. Навіть тепер, прокинувшись, Калле відчував, що мусить згадати щось. Те «щось» вгніздилося глибоко в мозку й чекало, щоб його звідти визволили Якась малесенька клітинка в мозку знала, що треба згадати. Калле задумано шкрябав голову й сердито мурмотів:

— Ну, вилазь швидше!

Однак нічого з голови не вилізло, і Калле стомився. Він відчув, як його долає приємна дрімота. Отже, сон близько.

І раптом, коли він уже майже заснув, маленька клітинка в мозку відпустила те, що досі тримала. То було одне-єдине речення. І його вимовив Андерсів голос:

«Якби я не дав Беппо шоколаду, то був би мені край».

Калле підстрибнув на ліжку. Сон із нього як рукою зняло.

— «Якби я не дав Беппо шоколаду, то був би мені край», — проказав він повільно.

І що ж тут такого? Чому так конче було згадати це речення?

А тому, що… тому, що… є така страшна можливість…

Дійшовши аж до такої думки, Калле знову ліг і вкрився з головою.

«Калле Блюмквісте, — застережливо сказав він сам до себе, — не берися знову до давніх химер. Не вигадуй нічого! Ми ж, здається, домовились, що ти не будеш більше морочити собі голови такими дурницями. Краще спи. Ти повинен заснути».

«Я жертва вареної тріски».

Знову Андерсів голос. От лихо, не дасть йому заснути! Чого він притарабанився й базікає казна-що? Лежав би собі дома й балакав сам із собою, коли вже йому так забаглося говорити!

Та нічого не помагало. Підступні думки налягали на Калле, і їх годі було відігнати.

А що, як Андерса нудило не від риби? Щоправда, варена тріска — препогана їжа, але ж від неї не стане тебе цілу ніч нудити. А що, як Беппо наївся не трійла на пацюків? Що, як то… як то був затруєний шоколад?

Калле спробував уговкати сам себе.

«Бачу, що знаменитий детектив читав газети, — глузував він, — і, очевидно, стежив за злочинами останніх років. Та як навіть когось і спровадили на той світ затруєним шоколадом, то це ще не означає, що кожна плитка шоколаду просякнута арсеном».

Якусь хвилину він лежав мовчки й думав. То були тривожні думки.

«Але ж не тільки я читаю газети й цікавлюся кримінальними повідомленнями. Ними, наприклад, може цікавитись хтось у зелених габардинових штанях. І він боїться. Він міг також прочитати статтю про Єву-Лотту, де сказано, скільки вона дістала поштою шоколаду й цукерків. Ту саму статтю, де написано, ніби Єва-Лотта може стати знаряддям, що викриє вбивцю, чи як там. О господи! А раптом і справді так було!»

Калле скочив із ліжка. Адже в нього є друга половина того шоколаду! Він про неї геть забув. Де ж вона?

Згадав — у кишені синіх штанів. Він не одягав їх відтоді. Як йому пощастило, як неймовірно пощастило, коли справді все було так, як він гадав!

А взагалі, що тільки не лізе на думку, коли вдосвіта не спиться! Найнеймовірніше тоді здається правдою. І як Калле, щойно в його вікно зазирнуло сонце, пішов у самій піжамі до комірчини по штани, то йому знову здалося, ніби все це він просто вигадав, як завше.

«А все ж невеличка перевірка ніколи не зашкодить! — вирішив він. — Азбука детектива!»

Його уявний співрозмовник, що довго стояв осторонь, очевидно, тільки й чекав на ці слова. Він негайно прибіг поглянути, що надумав знаменитий детектив.

«Що пан Блюмквіст хоче зробити?» — спитав він шанобливо.

«Я вже сказав — невеличку перевірку».

Калле раптом знову став знаменитим детективом — нічого не вдієш! Він уже давно не був ним. Утратив бажання, як дійшло до справжнього злочину. Але тепер Калле був певен, що підозра його не має під собою грунту, тож не міг опертися спокусі трохи погратися в давню гру.

Калле витяг з кишені шматок шоколаду й показав своєму уявному співрозмовникові:

«Я маю підстави підозрювати, що він затруєний арсеном».

Уявний співрозмовник здригнувся з жаху.

«Адже ви й самі знаєте, що таке не раз бувало, — жорстоко вів далі знаменитий детектив. — Це зветься методом запозичення. Звичайнісінька річ — злочинець наслідує метод своїх попередників».

«А як же ви дізнаєтесь, чи тут справді є арсен?» — спитав уявний співрозмовник і розгублено позирнув на шоколад.

«Зробимо невеличкий дослід, — спокійно відповів знаменитий детектив. — Дослід Марша. Я саме думаю взятися до нього».

Уявний співрозмовник захоплено розглянувся по комірчині.

«О, та ви маєте тут прегарну лабораторію, пане Блюмквісте! — вигукнув він. — Бачу, ви тямущий хімік».

«Ну, як вам сказати… чи тямущий… просто я довгі роки свого життя віддав хімічним студіям, — погодився знаменитий детектив. — Бо ж хімія і криміналістика дуже тісно пов’язані. Розумієте, юначе?»

Якби там були нещасні батьки Калле, вони б потвердили, що знаменитий детектив справді віддав довгі роки свого життя хімічним студіям і саме в тій комірчині. Щоправда, вони б висловились про це трішки інакше. Мабуть, сказали б десь так: «Він кілька разів пробував висадити в повітря себе і весь будинок, щоб заспокоїти свою дослідницьку цікавість, яка не завше спиралася на достатні знання».

Однак уявний співрозмовник не був такий скептик, як батьки. Він зацікавлено дивився, як знаменитий детектив дістав з полиці якісь прилади, спиртівку та розмаїті скляні рурки й слоїки.

«А як же його роблять, той дослід?» — нетерпляче спитав він.

Знаменитий детектив, залюбки почав йому пояснювати.

«Насамперед нам потрібен водневий апарат, — поважно сказав він. — Ось. Це звичайна колба, що в неї я наливаю сірчану кислоту й кидаю кілька шматочків цинку. Тоді виділяється водень, розумієте? Коли туди ввести арсен у будь-якому вигляді, то утвориться газ AsH3- арсеновий водень. Звідси газ іде скляною руркою, де його просушує безводний хлористий кальцій, а потім він збирається ось у цій вузенькій рурочці. Ми її підігріваємо на спиртівці, і газ розпадається на водень і чистий арсен — він тоді осідає на рурці у вигляді блискучої сіро-чорної плівки. Це й є так зване арсенове дзеркало. Ви, мабуть, чули про нього, юначе?»

Юнак ніколи не чув про арсенове дзеркало, та однаково слідкував зацікавлено за тим що робив знаменитий детектив.

«Не забудьте, я зовсім не певен, що в шоколаді є арсен, — озвався знаменитий детектив, як уже запалив спиртівку. — Просто це невеличка перевірка, і я щиро сподіваюся, що моя підозра безпідставна».

Потім у комірчині запала тиша. Знаменитий детектив був такий захоплений дослідом, що зовсім забув про свого молодого приятеля. Ось скляна рурка нагрілася. Калле покришив шматочок шоколаду, висипав крихти через лійку в колбу й почекав.

Господи, що це? Арсенове дзеркало! Страшний доказ, що він не помилився. Калле витріщився на скляну рурку, не вірячи своїм очам. Адже в душі він весь час сумнівався. Тепер сумніву не було. Але ж це означає… означає щось жахливе.

Тремтячими руками він погасив спиртівку. Уявний співрозмовник зник. Зник тієї самої миті, як досвідчений знаменитий детектив став малим переляканим Калле.

За деякий час Андерса збудив посвист під вікном — умовний знак Білих Троянд. Андерс висунув сонну голову поміж калачики й фікуси — подивитися, хто там. Біля майстерні внизу стояв Калле й махав йому рукою.

— Пожежа десь, чи що? — спитав Андерс. — Якого біса ти будиш людей?

— Не базікай, швидше виходь, — сказав Калле.

Як Андерс нарешті вийшов, Калле суворо глянув на нього й спитав:

— Ти куштував шоколад, як давав Беппо?

Андерс витріщив очі.

— І ти примчав сюди о сьомій годині, тільки щоб спитати мене про це?

— Еге, бо в шоколаді був арсен, — відповів Калле спокійно й тихо.

Обличчя Андерсове побіліло й витяглося.

— Я не пригадую, — прошепотів він. — Так, облизав пальці… Адже я засунув Мумрика в те липке тісто в кишені. А ти впевнений, що…

— Так, — рішуче сказав Калле. — А тепер ходімо до поліції.

Він похапцем розповів Андерсові про свій дослід і про те, яка страшна правда випливає з нього. Хлопці згадали про Єву-Лотту, і їм стало так тяжко на серці, як ніколи досі за все їхнє коротке життя. Єва-Лотта не повинна нічого знати. Обидва вони вважали, що від Єви-Лотти треба все приховати.

Андерс згадав про Беппо і сказав у відчаї:

— Це я його отруїв. Якщо Беппо помре, я довіку не зможу глянути Сікстенові у вічі.

— Беппо не помре. Ти ж чув, що сказав ветеринар, — заспокоїв його Калле. — Йому дали стільки ліків, промили шлунок, зробили все на світі. І знаєш, краще, що Беппо з’їв шоколад, а не ти чи Єва-Лотта.

— Або ти, — сказав Андерс. Обидва здригнулися.

— Принаймні ясно одне, — сказав Андерс, коли вони завернули до дільниці.

— Що саме?

— До цієї справи мусиш узятися ти, Калле. В них нічого не вийде. Я ж весь час казав тобі.

14
— Ми повинні знайти вбивцю, — сказав комісар, і його важка рука впала на стіл.

Два тижні він бився над цією на диво заплутаною справою. А тепер мав їхати, його округа була велика, і на нього чекали невідкладні справи в інших місцях. Він залишав у містечку трьох своїх помічників і сьогодні зранку влаштував у дільниці нараду разом із місцевою поліцією.

— Наскільки я знаю, — вів далі комісар, — за два тижні роботи ми досягли одного — ніхто вже не зважується одягати темно-зелені габардинові штани.

Він сумно похитав головою. Поліція працювала не покладаючи рук. Випробувано кожну можливість, але загадка лишилася така сама темна, як була спочатку. Вбивця зник, безслідно зник. Ніхто його не бачив, крім Єви-Лотти Лісандер.

Люди робили все, щоб допомогти поліції. Прийшло багато листів про осіб, що носили темно-зелені габардинові штани, навіть задля певності повідомляли про сині, сірі та брунатні габардинові штани. А вчора комісар дістав анонімного листа, в якому хтось писав:

«У кравця Андерсона хлопиць злодюга і має чорні штани, тож не баріцця зарештуйте його».

— А коли вже вимагають, аби ми арештували людей за чорні штани, то не дивно, що темно-зелені габардинові штани зникли, наче за помахом чарівної палички, — додав комісар і засміявся.

Єву-Лотту кілька разів кликали поглянути на осіб, що здалися комісарові особливо підозрілими, їх шикували в лаву разом з іншими людьми, однаково вбраними, а тоді Єву-Лотту питали, чи серед них немає того чоловіка, що його вона зустріла в Преріях.

— Ні, немає, — щоразу відповідала Єва-Лотта.

Вона переглянула також цілу паку знімків, але й на них нікого не впізнала.

— Вони всі такі лагідні, — казала Єва-Лотта, пильно додивляючись до знімків убивць і злодіїв.

На Лупієвій горі допитали кожного мешканця, що він може сказати про Ґренове особисте життя. А надто поліція цікавилась, чи хто не помітив чогось незвичайного останнього понеділка перед убивством, коли чоловік у габардинових штанях, як уже доведено, відвідував Ґрена. Авжеж, майже всі помітили тоді ввечері диво дивне. На Лупієвій горі зчинився такий галас, наче принаймні десятеро вбивць заповзялися знищити один одного. То була цікава звістка.

Та скоро комісар дізнався, що йшлося всього лиш про війну Троянд. Деякі свідки, і серед них Калле Блюмквіст, казали, що саме в той час чули гуркіт машини. І поліція з’ясувала, що то не була машина доктора Форсберга, який приїжджав того вечора до хворого Фредріка.

Дядько Б’єрк жартома дражнив Калле, що той не приглянувся як слід до машини.

— Оце тобі й знаменитий детектив! — казав він. — Не міг скочити й записати номера машини! Про що ти думав?

— Таж за мною назирці гналося троє лютих Червоних Троянд! — боронився засоромлений Калле.

Нелегко було зв’язатися з Ґреновими клієнтами. Багатьох пощастило відшукати з прізвищ на векселях, що їх знайдено в Ґреновому будинку. Виявилося, що клієнти жили в різних місцевостях.

— Хтось, що має машину… цілком можливо, — сказав комісар і стріпнувся, немов сердитий пес. — Він міг жити хоч і за сто кілометрів звідси. Міг залишити машину неподалік Садиби, а по всьому скочити в неї і втекти куди завгодно, перше ніж ми взагалі дізналися, що сталося.

— Авжеж, кращого місця, ніж за Садибою, на таку зустріч годі й шукати, — погодився поліцай Б’єрк. — Дороги навколо безлюдні, і ніхто там не живе, щоб міг помітити вбивцю чи машину.

— Отже, це свідчить, що вбивця знав навколишні місця, чи як? — спитав комісар.

— Можливо, — відповів Б’єрк. — А можливо, він випадково вибрав саме те місце.

Відразу після вбивства поліція пильно обстежила всі дороги навколо Садиби, шукала слідів машини. Та марно. Злива дуже стала в пригоді злочинцеві.

А вже як вони шукали векселя! Обнишпорили кожен кущ, кожен камінь, кожен горбик. Але фатальний папірець пропав.

— Зник так само безслідно, як і вбивця, — сказав комісар, зітхнувши. — Дивно, що той негідник не дає ніякого знаку про себе.

З приймальні долинули збуджені хлоп’ячі голоси. Хлопці, очевидно, хотіли бачити комісара, бо молодий поліцай, який там сидів, тлумачив їм, що комісар проводить нараду і йому не можна заважати.

Голоси стали ще наполегливіші.

— Нам конче треба його бачити, кажу ж вам! Поліцай Б’єрк упізнав Андерсів голос, підвівся й вийшов до приймальні.

— Дядьку Б’єрку, — заквапився Андерс, угледівши його, — ми з приводу вбивства… Калле взявся, і ось…

— Нічого я не взявся! — обурено заперечив Калле. — Тільки що…

Б’єрк невдоволено подивився на них і мовив:

— Здається, я вже вам казав, що це справа не для дітей і не для знаменитих детективів. Можете цілком покластися на поліцію. Гайда додому!

Але тепер Андерс розсердився вже й на дядька Б’єрка, якого досі вельми шанував.

— Гайда додому? — крикнув він. — Гайда додому, а вбивця нехай отруїть арсеном ціле місто, га?

Калле поспішився йому на допомогу. Він витяг шматок шоколаду й поважно сказав:

— Дядьку Б’єрку, хтось прислав Єві-Лотті затруєний шоколад.

Калле благально дивився на довготелесого поліцая, що заступав йому дорогу. Однак дядько Б’єрк більше не опирався.

— Заходьте, — сказав він і пропустив хлопців поперед себе.

Було зовсім тихо, коли Андерс і Калле закінчили свою розповідь. Довго ніхто не озивався ні словом. Нарешті комісар сказав:

— А я нарікав, що вбивця не дає ніякого знаку про себе!

Він зважив шоколад на долоні. Звісно, не такого знаку він хотів би від убивці.

Тоді комісар пильно глянув на Андерса й Калле. Правда, може статись, що хлопці помилилися. Він не знав, чи можна дуже покладатися на знання Калле з хімії, на його розповідь про арсенове дзеркало. Либонь, у хлопця просто розгулялася уява. Ну, та в лабораторії все з’ясується. Випадок із собакою, безперечно, заслуговує на увагу. Добре було б дослідити й другу половину шоколаду, ту, що з’їв пес. Але хлопці запевняють, що вчора гарненько прибрали блювотиння. Отже, зроблено все, щоб не лишилося сліду. А до всього Єва-Лотта викинула конверта, в якому прислано шоколад, так кажуть хлопці. Еге ж, та дівчинка просто розкидається цінними паперами, думав комісар. Хоч звідки вона мала б знати, що конверт на щось пригодиться? Про всяк випадок вони, звісно, пошукають, але навряд чи що знайдуть.

Комісар обернувся до Андерса.

— У тебе не лишилося випадково ані крихти тієї другої половинки?

Андерс похитав головою.

— Ні, я віддав усе Беппо. Сам тільки пальці облизав, — сказав він.

— Ну, а в кишені? Не прилипло там нічого?

— Мама вчора випрала штани, — сказав Андерс.

— Шкода, — мовив комісар.

Хвилину він помовчав, тоді знову глянув на Андерса.

— Тут одна річ мене дивує. Ти сказав, що був у поштаревій кухні вчора вночі. Заліз у вікно, як усі спали. Для мене, бувалого поліцая, це дуже підозріле. Можна дізнатися, що ти там робив?

— Та… це… — промимрив Андерс, геть збентежений.

— Ну? — квапив його комісар.

— Та я Мумрика…

— На Бога, не приплутуй знову сюди Мумрика! — попросив комісар. — Він уже стає підозрілий. Завше вигулькне там, де щось трапиться.

— Я тільки мав сховати його в Сікстенів глобус, — винувато сказав Андерс.

Калле перебив його вигуком:

— Великий Мумрик! На ньому певно є шоколад! Андерс вимастив його, як засунув до кишені!

Комісарове обличчя осяяла широка усмішка.

— Я гадаю, що настав час Великому Мумрикові здатися на волю поліції, — сказав він.

Таким чином, Мумрикові знову випало подорожувати під охороною поліції. Дядько Б’єрк негайно вирушив до поштаревої садиби, а слідом за ним і Калле з Андерсом.

— Ми так геть розбестимо Мумрика, — сказав Калле. — Ще почне вимагати, аби його щоразу проводжала з місця на місце кінна поліція.

Хоч які тяжкі обставини змушували забрати Мумрика зі сховку, хоч як ті обставини гнітили їхні молоді серця, а все ж невеличкою мірою хлопці дивилися на події очима лицарів Білої Троянди. Тепер, коли виявилося, що Андерс несамохіть отруїв Беппо, Червоні Троянди однаково знатимуть таємницю Мумрикового сховку в глобусі. Адже доведеться розповісти Сікстенові про все, а це означає, що вороги посядуть клейнод. Аж ось втручається поліція і бере Мумрика під свою охорону!

Хоч як Калле з Андерсом уболівали за Єву-Лотту й Беппо, а таки не могли не визнати, що складається все чудово.

— До того ж Великий Мумрик урятував нам життя, — сказав Калле. — Бо якби ти, Андерсе, не пішов ховати його в глобус, то не віддав би собаці шоколад. А якби собака не з’їв шоколаду, то, напевне, кінець був би ще жахливіший. Бо хтозна, чи всі так добре витримують арсен, як Беппо.

Авжеж, дядько Б’єрк і Андерс теж були такої думки.

— Великий Мумрик — особа, гідна якнайбільшої шани, — сказав дядько Б’єрк, відчиняючи поштареву хвіртку.

Беппо лежав у кошику на ґанку ще кволий, проте безперечно живий. Сікстен сидів поряд і не зводив із нього ласкавого, сповненого любові й захвату погляду.

Адже Сікстен узяв його маленьким цуценям і хотів, щоб він жив ще довго-предовго!

Почувши, що хтось відчинив хвіртку, Сікстен обернувся, і очі його стали зовсім круглі з подиву.

— Доброго ранку, Сікстене, — привітався дядько Б’єрк. — Я прийшов по Великого Мумрика.

15
Чи довго люди пам’ятають про вбивство? Ох ні, досить швидко забувають про нього. Якийсь час іще балакають, хвилюються, жахаються й сердяться, що поліція нічого не робить. Та поступово цікавість спадає, люди починають балакати про щось нове, знаходять іншу причину жахатися й сердитись.

Найшвидше, звісно, забувають про злочин діти, ті, кому треба думати про війни Троянд, про здобуття Великих Мумриків. Скільки ж бо в них клопоту, скільки всього їм треба зробити! Хто сказав, що літні канікули довгі? Неправда, геть-таки неправда! Літні канікули, на жаль, такі немилосердно короткі, що хоч сядь та й плач. Золоті дні спливають один по одному. Треба використати кожну секунду. Не можна ж останній сонячний тиждень літніх канікул затьмарювати думками про жахливі злочини!

Трохи довше пам’ятають їхні матері. Якийсь час вони тримають своїх білявих доньок дома, не зважуються спустити їх з ока. І стурбовано визирають крізь вікно, якщо не чують поблизу галасу своїх синів. І не раз вибігають із хати поглянути, чи нічого не сталося з їхніми улюбленцями. Та ще довго боязко перетрушують пошту в скриньці, чи, бува, не таїться в ній якась нова небезпека. Але врешті і їхня тривога минає. Їм треба вже думати про щось інше. І їхні сини та доньки, що досі терпіли таку турботу, немов важкий тягар, полегшено зітхають і знову шукають давнього поля бою та місця ігор, що на певний час було заборонене.

Поліція теж не забуває про злочин, хоч збоку, певне, цього й не видно. Вона нишком працює далі, попри всі труднощі. Попри те, що багато здогадів доводиться відкидати, як безпідставні, що деяких важливих паперів бракує і їх ніяк не можна знайти, попри те, що часом здається, ніби немає глузду шукати далі. Поліція шукає — вона пам’ятає про злочин.

А є ще одна особа, що ніколи не забуває про вбивство, — сам убивця. Він пам’ятає, що зробив. Пам’ятає, як лягає ввечері спати і як уранці встає, пам’ятає цілісінький день, кожної хвилини, і навіть уночі, як спить.

1 він боїться. Боїться, як лягає ввечері спати і як уранці встає, боїться цілісінький день, кожної хвилини, і навіть уночі, як спить.

Він знає, що є людина, яка бачила його в обличчя тоді, коли не повинна була бачити, і він тієї людини боїться. Він намагається якомога дужче змінити свій вигляд, голить вуса і стриже коротенько чуба. Більше не одягає зелених габардинових штанів: вони висять собі у шафі, і він не зважується їх продати, щоб не викликати підозри… Та однаково він боїться. А ще боїться, що врешті хтось знайде вексель, якого він загубив. Вексель з його прізвищем. Щодня він переглядає газети і страшенно боїться вичитати в них, що врешті папірець знайдено і тепер убивцю спіймають. Він так боїться, що подеколи сам шукає папірця в кущах, хоч знає, що надаремне. Йому знову й знову треба переконати самого себе, що того небезпечного папірця немає десь у зів’ялій траві чи за якимось каменем. Тому часом він сідає в машину і мчить шістдесят кілометрів до вельми знайомого місця на краю Прерій. Адже він зважився на все, навіть на вбивство, аби позбутися постійних боргів, то невже ж через якийсь мізерний папірець усе тепер зійде нанівець? Він затіяв велику гру і мусить зіграти її до кінця. Якщо його викриють, усе пропало. Тоді злочин, який його засліпленим очам здавався необхідним, став би найбезглуздішим, найдаремнішим учинком за ціле його життя.

Він жадного разу не подумав про те, що навіки відібрав життя людині, що старий чоловік через нього вже ніколи більше не побачить, як літо змінюється на осінь. Він думав тільки про самого себе. Хотів будь-що виплутатися. Але ж він боявся. А людина ніколи не буває така небезпечна, як тоді, коли боїться.

Великий Мумрик ще не вернувся зі Стокгольма, куди його посилали на дослід, а поліція вже дістала повідомлення: в тих крихтах шоколаду, що прилипли до Мумрика, й справді помічено сліди арсену. А в тому шматку, який лишився в Калле, отрути виявилося стільки, що нею майже можна було вбити людину. Якби Єва-Лотта з’їла цілу плитку, як сподівався той, хто її прислав, то навряд чи вижила б.

Єва-Лотта знала вже, що її пробували отруїти. Не можна ж бо тримати від неї в таємниці те, що писали газети. Тому комісар уважав за свій обов’язок попередити її. Щоправда, після настійливих прохань у газетах лавина подарунків зовсім припинилася, та все ж Єві-Лотті варто було поберегтися. Бо доведений до відчаю вбивця міг, мабуть, знайти й інший спосіб заподіяти їй кривду. І хоч комісар побоювався, що сердешна дівчинка знову налякається до смерті, почувши моторошну правду, а проте пішов до пекаря й завів із Євою-Лоттою поважну розмову,

Та він помилився. Єва-Лотта не налякалася до смерті. Вона розсердилась, розсердилась так, що аж іскри посипалися.

— Беппо міг загинути! — крикнула вона. — Подумати тільки, замалим не згубив нещасного собаку, що нікому не вчинив лиха!

В Євиних-Лоттиних очах це був найбільший злочин, що перевершував усі інші.

Однак природна безтурботність допомагала їй забувати неприємне. За кілька день вона знов стала весела, як перше. Вона забула, що на світі є погані люди, й пам’ятала тільки, що тепер канікули і життя чудове.

Авжеж, канікул залишився нещасний тиждень. І лицарі Білої та Червоної Троянд уважали, що цих кілька днів треба використати на щось краще, аніж смутні роздуми про подію, якої вже однаково не зміниш.

Беппо зовсім одужав, і Сікстена, що досі сидів коло нього, як прив’язаний, знов охопила жадоба чину. Він скликав під бойовий стяг своє військо. Вони зібралися в гаражі й почали снувати інтриги. Настав-бо час відплати, — тепер Білі Троянди дістануть і за Великого Мумрика в глобусі, й за інші капості. Те, що Андерс ненароком отруїв Беппо, не рахувалося. Сікстен вибачив йому від щирого серця, і Андерс разом із ним зворушливо доглядав Беппо під час його хвороби.

Війни між Трояндами почалися задовго перед тим, як з’явився Великий Мумрик. І хоч Мумрик з усіма приписаними йому чарівними властивостями й був чудовою притикою до війни, існували й інші клейноди, що їх можна було пограбувати в супротивника. Білі Троянди, наприклад, мали коробку, повну таємних паперів. Андерс уважав, що її без великого ризику можна тримати в шаховці на горищі. Воно, може, й так — у звичайний час. Але тепер, як Великий Мумрик поїхав у службове відрядження, Сікстен дійшов висновку, що коробка Білих Троянд — незвичайна коштовність і варто викрасти її, навіть якби Червоним Трояндам довелося битись до останнього вояка. Бенка і Йонте відразу погодилися. Важко собі навіть уявити, щоб хтось був більше за них готовий битися до останнього вояка. Після такої героїчної постанови, зміцненої врочистою присягою в гаражі, Сікстен увечері тихенько закрався до штабу Білої Троянди на горищі і взяв коробку. Однак Червоні Троянди так і не дочекалися грізного поклику — з тієї причини, що супротивники нічого не помітили. Нарешті Сікстенові урвався терпець, і він послав Бенку з листом до ворогів, аби їх підбурити й повідомити, що сталося. Лист був такий:

Де ж це коробка Білих Троянд, де?

Де ділись таємні папери, де?

Край Прерій хатина стоїть,

А в тій хатині — покій.

А в тім покої — куток.

А в тім кутку — папір,

А на папері — мала,

А на тій мапі… еге ж!

О білі свині,

Шукайте в тій хатині!

— Я туди нізащо в світі не піду, — спершу була заявила Єва-Лотта.

Однак, добре зваживши, вирішила, що не може ж вона довіку відмовитися від Прерій, найкращого місця розваг. Чи надворі весна, чи осінь, чи літо, чи зима, а в Преріях завше цікаво, завше повно розмаїтих можливостей. Якщо відмовитись від Прерій, то вже хоч і в монастир іти.

— Я піду з вами, — мовила вона після короткої внутрішньої боротьби. — Коли я не пересилю себе тепер, то довіку всього боятимусь.

І другого дня Білі Троянди повставали на диво рано, щоб їх не застукали вороги, як вони шукатимуть мапу. Про всяк випадок Єва-Лотта нікому вдома не призналася, куди йде. Вона тихенько вийшла через садок і прилучилася до Андерса й Калле, що вже добру хвилю чекали на неї.

Прерії виявилися зовсім не такими жахливими, як собі гадала Єва-Лотта. Там було тихо й спокійно, як завше, в повітрі шугали, весело щебечучи, ластівки. Садиба здавалася майже привітною, наче то був не понурий занедбаний порожній будинок, а оселя, що її мешканці ще не зовсім прокинулися зі сну. Небавом у ній повідчиняються навстіж вікна, на вранішньому вітрі колихатимуться фіранки, покої гомонітимуть веселими голосами, а з кухні долинатиме приємний брязкіт, що передує сніданкові. Справді, тут анітрохи не було чого боятися.

Та як вони зайшли в двері, їх зустрів той самий порожній дім. Дім, по кутках засотаний павутиною, з обідраними шпалерами й потрісканими шибками. І нічиїх веселих голосів, звісно, не лунало там, крім їхніх власних.

«О білі свині, шукайте в тій хатині!» — закликав їх ватажок Червоних Троянд, і вони пильно взялися шукати, їм довго довелося нишпорити, бо в будинку було багато покоїв і закапелків, та врешті їхня праця завершилась успіхом — як і розраховували Червоні Троянди. Бо цього разу Сікстен поклав собі хитрістю завдати ворогам остаточної поразки.

Знайдений папірець справді зображав мапу, і з неї не важко було вичитати, що то план поштаревої садиби. Ось будинок, ось гараж, ось прибудова, геть усе, а одне місце обведене кружальцем із написом: «Копайте тут!»

— Хоч там що, а Червоні Троянди не вельми кмітливі, — сказав Андерс, вивчивши мапу.

— Авжеж, не дуже вигадливі, — погодився Калле. — Таке й дитина зрозуміє, аж соромно за них. Ну, то підемо копати, чи що?

Еге ж, треба було йти копати, але спершу вони хотіли ще щось зробити. Ні Андерс, ні Калле не були коло Садиби від тієї пам’ятної середи. Відтоді, як їх завернув дядько Б’єрк. А тепер їх посіла нездорова цікавість: чому б не поглянути на те місце, коли вже вони тут!

— Тільки без мене, — твердо сказала Єва-Лотта.

Вона краще помре, ніж ще раз піде на ту стежку в ліщинових кущах. Та як Андерс і Калле мають бажання, вона їх не тримає. Вона залишиться в Садибі, тільки щоб потім хлопці зайшли по неї.

— Гаразд, ми вернемось хвилин за десять, — сказав Калле.

І вони пішли.

Залишившись сама, Єва-Лотта заходилася опоряджати покої. Подумки вона вмеблювала весь будинок і заселила його великою багатодітною родиною. Бо ж Єва-Лотта була одиначка, і ніщо їй так не подобалось, як малі діти.

Ось тут їдальня, уявляла собі Єва-Лотта. Посередині стіл. Родина така велика, що ледве вміщається коло нього. Кристер і Кристіна зчинили бійку, і їх випроваджено до дитячої кімнати. Бертіль іще такий малий, що мусить сидіти на високому дитячому стільчику, аби досягти до столу. Мама годує його. Лишенько, як він обляпався! Он старша сестра Ліліан, вона така вродлива, має чорні коси й темні очі, а ввечері вона влаштовує бенкет. Тут, у вітальні. Стоятиме під люстрою у білій шовковій сукні та блискатиме очима.

Єва-Лотта заблискала очима: вона була старша сестра Ліліан.

Якраз нині з Упсали приїжджає старший брат Клас, він здав свої екзамени. Господар такий радий, що стоїть біля вікна й виглядає надвір, чекаючи на сина.

Єва-Лотта поважно надимає живіт і стає господарем, що біля вікна виглядає свого сина.

І диви — син уже йде. Такий гарний, хоч міг би бути трішки молодший.

Минула довга хвилина, поки Єва-Лотта з уявного світу вернулася до дійсності й збагнула, що то не старший брат Клас ступає сягнистими швидкими кроками, а живий-живісінький чоловік. Єва-Лотта засміялася про себе. А що, якби вона взяла та й гукнула йому: «Привіт, Класе!»

Ось він звів очі й помітив її у вікні. Він здригнувся, той старший брат Клас, очевидно, йому зовсім не сподобалося, що господар стоїть і дивиться на нього. Він зразу пішов швидше. Куди швидше.

Але раптом зупинився й повернув назад. Еге ж, повернув назад!

Проте Єва-Лотта не хотіла більше йому заважати. Вона пішла собі до їдальні поглянути, чи Бертіль уже впорався з кашею. Ще не впорався, і старша сестра Ліліан трішки йому допомогла. Вона так пильно годувала дитину, що навіть не почула, як відчинилися двері. 1 аж скрикнула з подиву, коли, звівши очі, побачила, що до покою зайшов старший брат Клас.

— Доброго ранку, — привітався він — той старший брат Клас, чи хто там іще.

— Доброго ранку, — відповіла Єва-Лотта.

— Мені здалося, що я побачив у вікні одну свою знайому, — сказав старший брат Клас.

— Ні, то ви мене бачили, — спокійно відповіла Єва-Лотта.

Він пильно подивився на неї.

— А хіба ми ніколи не зустрічалися? — спитав він.

Єва-Лотта похитала головою.

— Ні, я не пригадую, щоб коли вас бачила.

«Я впізнаю його серед тисячі людей», — заявила була Єва-Лотта. Але тоді вона не знала, як може змінитися той, хто поголить вуса й коротко постриже свого довгого чуба. Крім того, чоловік, що трапився їй тоді на стежці й назавше закарбувався в пам’яті, вбраний був у темно-зелені габардинові штани, і вона не могла уявити собі його в іншому одязі. А старший брат Клас був у сірому, в дрібну крапку костюмі.

Якийсь час він дивився на неї неспокійними очима, а тоді спитав:

— А як же тебе звати, панночко?

— Єва-Лотта Лісандер, — відповіла Єва-Лотта. Старший брат Клас кивнув головою і собі сказав:

— Єва-Лотта Лісандер.

Єва-Лотта й гадки не мала, як їй пощастило, що вона не впізнала старшого брата Класа. Навіть убивця без потреби не стане кривдити дитини. Але той чоловік поклав собі будь-що виплутатися з біди. Він знав, що якась дівчинка, на ймення Єва-Лотта Лісандер, може його занапастити, і ладен був піти на все, аби не допустити до такого. І ось вона стоїть перед ним, та Єва-Лотта Лісандер! Він міг заприсягтися, що впізнав її, тільки-но вгледів у вікні її біляву голову. А вона спокійнісінько заявляє, що зроду його не бачила. Він відчув таку полегкість, що мало не закричав з радощів. Він спекався цієї маленької базіки, яка завдала йому стільки клопоту, спекався страху, що несподівано може вигулькнути Єва-Лотта Лісандер, приїхати в сусіднє містечко, де він мешкав. Може показати на нього пальцем і заявити: «Ось убивця!»

Але вона його не впізнала, отже й не буде свідчити на нього, не покаже пальцем! Це була величезна полегкість, він навіть зрадів, що дівчинка не з’їла того шоколаду, який він їй послав і про який стільки писали газети.

Старший брат Клас хотів уже йти собі. Йти і ніколи більше не повертатись до цього проклятого місця! Та як він уже взявся за клямку, його посів сумнів. Чи, бува, не майстерна артистка ця дівчинка, чи не прикидається вона, що не впізнала його? Він скоса позирнув на неї. Але на вустах у Єви-Лотти була приязна усмішка, а її дитячі очі були щирі й відверті, в них не було облуди, це він добре бачив, хоч не дуже розумівся на щирості. Про всяк випадок він ще спитав:

— А що ти тут робиш сама?

— Я не сама, — радісно відповіла Єва-Лотта. — Зі мною прийшли Андерс і Калле. Мої приятелі, розумієте?

— Ага, ви тут граєтеся, — сказав старший брат Клас.

— Ні, — заперечила Єва-Лотта, — ми тільки шукали тут папірця.

— Папірця? — перепитав старший брат Клас, і погляд його посуворішав. — Ви шукали папірця?

— Еге ж, страх як довго шукали, — відповіла Єва-Лотта, вважаючи, що година — це надто багато часу, коли його згаяно на жалюгідну карту Червоних Троянд. — Ви собі не можете уявити, скільки ми шукали. Та нарешті таки знайшли.

Старший брат Клас тяжко зітхнув і так стиснув клямку, що аж кісточки побіліли.

Він пропав! Ці дітлахи таки знайшли вексель, якого він сам стільки шукав і нині востаннє приїхав пошукати. Він пропав, і саме тепер, коли думав, що йому вже ніщо не загрожує! Ох, як хочеться немилосердно потрощити все, що стоїть йому на заваді! Він тішився був, що дівчисько уникнуло своєї гіркої долі, не отруїлося шоколадом. Тепер він уже не тішився, тепер він почував тільки холодну лють, як тоді, останньої середи в липні!

Однак він опанував себе. Ще не все втрачено. Він повинен добути того папірця, конче повинен, добути!

— А де ж Андерс і Калле? — спитав він якомога безтурботніше.

— О, вони зараз прийдуть, — відповіла Єва-Лотта. Вона визирнула у вікно й додала:

— Он уже йдуть.

Старший брат Клас стояв позад неї, щоб і собі подивитися. Він стояв так близько, що як Єва-Лотта повернула голову й мимохіть глянула вниз, то побачила його руку. І впізнала її! Упізнала! Тонку руку, густо вкриту чорними волосками. Так, тепер вона впізнала, хто був старший брат Клас, і жах прикував її до місця. Кров відлинула їй з обличчя, щоб за мить знову приплинути так нагально, аж у вухах задзвеніло. Добре, що вона стояла до нього спиною, що він не міг помітити її сповнених жаху очей і губ, які почали тремтіти з німого плачу. І водночас було так страшно через те, що старший брат Клас стояв за плечима, і вона не знала, що він робить.

Та он ідуть Андерс і Калле, хвалити Бога! Вона не сама на світі! Ті дві постаті у збляклих синіх штанцях, у не вельми чистих сорочках, з розкуйовдженими чубами з’явилися, немов рятівники. Лицарі Білої Троянди!

Але ж і вона — лицар Білої Троянди, отже, не має права розгублюватися. Євин-Лоттин мозок так гарячково працював, що їй здавалося, ніби чоловік, який стояв позад неї, міг усе чути. А він не повинен здогадатися, що вона його впізнала. Хоч би там що, а їй треба вдавати безжурну.

Єва-Лотта відчинила вікно й висунулась у нього. В очах її світився страшний розпач, та хлопці надворі нічого не помітили.

— Увага, вони зараз будуть тут! — гукнув Андерс, угледівши Єву-Лотту.

Старший брат Клас здригнувся. Невже поліція йде по вексель, що його знайшли діти? В кого ж із них вексель може бути? О, треба поспішати! Часу мало, а те, що він задумав, слід робити негайно.

Злочинець ступив до вікна. Краще б йому не показуватись, та іншої ради не було. Старший брат Клас приязно усміхнувся до хлопців надворі.

— Привіт! — сказав він.

Хлопці запитально глянули на нього.

— Чого ж ви залишили свою даму саму? — мовив він, надаремне силкуючись надати своєму голосові жартівливого тону. — Мені довелося зайти і трішки розважити Єву-Лотту, поки ви бігаєте й збираєте папір, чи що ви там робите.

На таке важко було щось відповісти. Андерс і Калле мовчки очікували.

— Заходьте, хлопці, — вів далі чоловік у Єви-Лотти за плечима. — Я маю справу до вас. Можна заробити грошей!

Тепер Андерс і Калле пожвавішали. Якщо можна заробити грошей, то вони завше готові.

Але чого це Єва-Лотта так чудно дивиться на них? І дає таємний знак Білої Троянди, що означає небезпеку! Андерс і Калле розгублено спинилися.

А Єва-Лотта враз заспівала:

Настало літо, сонце сяє…

Голос у неї тремтів, однак вона не припиняла своєї веселої пісеньки, тільки змінила слова:

— У-боб-и-вов-цоц-я! — співала вона.

Наче звичайна собі нісенітниця, що її діти люблять вигадувати, та Калле й Андерс скам’яніли з жаху, наче громом прибиті. Однак небавом вони отямились і ніби несамохіть ущипнули себе за вухо. Той таємничий знак Білої Троянди означав, що вони все зрозуміли.

— Ходіть-бо швидше! — нетерпляче квапив їх чоловік у вікні.

Хлопці все вагалися. Нараз Калле повернувся й швидкою ходою рушив у поближні кущі.

— Ти куди? — розсердився незнайомець. — Не хочеш заробити грошей?

— Хочу, — відповів Калле. — Я тільки скочу в своїй потребі, хіба не можна?

Незнайомець кусав губи.

— То швидше! — гукнув він.

— Еге ж, зараз вернуся.

І за хвилю Калле вернувся, застібаючи на ходу штани. Андерс стояв на тому самому місці, йому навіть на думку не спало залишити Єву-Лотту саму в біді. Він повинен зайти в будинок, до вбивці, та краще вже почекати на Калле і піти разом.

І ось вони зайшли до вітальні, де старша сестра Ліліан намірялася влаштувати бенкет. Андерс підступив до Єви-Лотти й поклав їй руку на плече. Тоді глянув на її ручного годинника і сказав:

— Ой лишенько, як уже пізно! Нам треба бігти додому.

І потяг Єву-Лотту до дверей.

Та коли вони сподівалися, що старший брат Клас так легко їх відпустить, то помилились. Він раптом став у дверях, заступивши їм дорогу, і сказав:

— Постривайте хвильку! Нема чого вам поспішати.

Старший брат Клас помацав рукою задню кишеню. Ось він. Від тієї злощасної середи Клас завше носить із собою револьвера. Про всяк випадок.

Думки плуталися йому в голові. Жах і лють скаламутили глузд. Звісно, він жахнувся того, що мав зробити. Але сумніву не було. Він почав велику гру й мусить довести її до кінця, навіть якщо ця гра коштуватиме ще кількох людських життів.

Він дивився на дітей і ненавидів їх за те, що мусив зробити. А зробити мусив, бо тепер троє свідків зможуть розповісти, який на вигляд той чоловік, що відняв у них вексель.

Ні, він подбає, щоб діти ніколи не змогли розповісти про це. Подбає, хоч сам тремтить зі страху. Та спершу дізнається, в котрого з них папірець, аби потім не гаяти часу й не трусити їхніх кишень.

— Слухайте, — мовив він хрипким глухуватим голосом. — Ви тут знайшли папірець. Давайте його сюди. Він мені потрібен. Ану, мерщій!

Діти вражено пороззявляли роти. Вони б не так здивувались, якби він звелів їм хором заспівати «Зайчику-побігайчику». А може, їм учулось? Щоправда, вони знали, що серед убивць трапляються божевільні, але навіть навіженому навряд чи могла знадобитися мапа Червоних Троянд із написом: «Копайте тут!»

«Дідько з ним, нехай бере собі мапу, якщо вона йому така потрібна», — міркував Андерс, що мав карту в кишені.

Однак у найкритичніші хвилини все-таки найкраще міркував Калле. Він миттю збагнув, якого папірця вимагає від них убивця. І відразу йому стало зрозуміле й усе інше. Калле ніби читав злочинцеві думки. Цей тип спокійно вбив людину і тепер, мабуть, теж озброєний. Одного свідка він уже пробував спекатись затруєним шоколадом. Калле втямив, як у них мало шансів вийти звідси живими. Навіть коли Андерс віддасть папірця і їм пощастить переконати вбивцю, що вони навіть не бачили векселя, то все одно їм край. Бо ж убивця напевне розуміє, що зрадив себе. І якщо він хотів позбутися одного свідка, то тим паче не залишить аж трьох свідків, що могли б його впізнати.

Звісно, Калле не думав про все це так докладно, він тільки розумів, що їм загрожує, і похолов зі страху. Та він сердито сказав сам собі: «Потім будеш боятись, якщо тільки настане те «потім».

А тепер треба виграти час, ох як треба!

Андерс уже хотів витягти мапу з кишені, аж раптом Калле стусонув його під ребра й засичав.

— Нон-е тот-рор-е-боб-а!

— Ви чули, що я сказав! — мовив старший брат Клас. — У кого з вас папірець?

— Тут його нема, — відповів Калле.

Андерс радше віддав би цьому типові мапу, може, тоді б цей тип їх відпустив. Але ж він розумів, що Калле краще знає, як треба поводитись із злочинцями. Тому змовчав.

Чоловік біля дверей осатанів.

— А де ж? — верескнув він. — Давайте його! Калле гарячково міркував. Як він скаже, що

папірець у поліції, чи дома в Єви-Лотти, чи десь надворі в Преріях, то їм буде край. Він розумів, що їм нічого не загрожує доти, доки вбивця сподівається відібрати папірця.

— Ми сховали його на верхньому поверсі, — повагавшись, заявив Калле.

Старший брат Клас весь тремтів. Він витяг із задньої кишені револьвера, Єва-Лотта заплющила очі.

— Швидше! — крикнув старший брат Клас. — Може, така цяцька трохи вас піджене!

І він погнав дітей із вітальні, де старша сестра Ліліан мала ввечері влаштувати бенкет.

— Нон-е поп-о-сос-поп-і-шош-а-йой-тот-е, — прошепотів Калле. — Зоз-а-рор-а-зоз поп-рор-и-йой-дод-е поп-о-лол-і-цоц-і-я.

Андерс і Єва-Лотта вражено глянули на нього. Як це поліція може зараз прийти? Невже він гадає, що може передавати свої думки на відстані? А все ж вони слухняно пішли повільніше: ледве переставляли ноги й спотикалися об кожний поріг. Андерс навіть посковзнувся й упав зі сходів, як раніше, тоді, тисячу років тому, коли вони билися з Червоними Трояндами.

Старший брат Клас просто нетямився з люті. Йому страх як кортіло поквитатися з цими вилупками! Але спершу він повинен забрати вексель. О, як він їх ненавидів! Здавалось, вони й самі не знали, в якому кутку сховали папірця.

А діти, не поспішаючи, ходили з покою до покою й стурбовано проказували:

— Ні, не тут!

Легше було б гнати перед собою череду здичавілої худоби. Клятущі діти спинялися то висякатись, то почхати, то поплакати — тобто здебільшого, звісно, ревла дівчинка.

Нарешті вони опинилися в невеличкому покої з обдертими шпалерами XVIII сторіччя. Єва-Лотта знову схлипнула, згадавши, що колись їх із Калле замкнули тут — давно-предавно, як вони ще були молоді й щасливі.

Калле почав нишпорити вздовж стін.

— Мабуть, і тут нема, — сказав він.

— Еге, я теж думаю, що не тут, — підтримав його Андерс.

Але то була остання кімната в будинку! Старший брат Клас несамовито заверещав:

— Надумали обдурити мене, га? Гадаєте, що я не розумію? Послухайте: негайно давайте мені папірця! А як забули, де він, то нарікайте на себе. Як за п’ять секунд не буде папірця, я постріляю всіх трьох.

Він став спиною до вікна й націлився в дітей. Калле збагнув, що вбивця не жартує й зволікати довше не можна. Він кивнув Андерсові.

Андерс підійшов до стіни, з якої клаптями висіли шпалери, витяг руку з кишені й на мить засунув за шпалери. А як витяг назад, у ній був папірець.

— Ось він, — сказав Андерс.

— Чудово, — втішився старший брат Клас. — Стійте там, де стоїте, а ти подаси мені папірця.

— Поп-а-дод-а-йой-тот-е нон-а поп-і-дод-лол-о-гог-у, я-кок я чоч-хох-нон-у! — тихо мовив Калле.

Андерс і Єва-Лотта помацали себе за кінчик вуха — мовляв, зрозуміли.

Старший брат Клас чув, що діти базікають якусь нісенітницю, але тепер йому було байдуже. Скоро вони замовкнуть — як тільки він дістане папірця, їм буде кінець.

Він простяг руку й узяв від Андерса папірця, весь час тримаючи напоготові револьвера. Пальці в нього тремтіли, як він почав однією рукою розгортати зім’ятий вексель.

Вексель? Хіба це вексель? «Копайте тут!» — на векселях такого не пишуть. Першу мить він нічого не міг збагнути, і тоді Калле щосили чхнув.

Діти враз упали на підлогу. Калле й Андерс кинулись уперед і схопили старшого брата Класа за ноги. Він верескнув і гепнувся додолу. Револьвер випав йому з руки, і Калле встиг його схопити, на коротеньку мить випередивши злочинця.

Так, знаменитий детектив Блюмквіст роззброїв убивцю! Хіба це було йому в первину? І щоразу він залагоджував усе спритно й вишукано. Тоді націляв зброю на злочинця й казав: «Не так прудко, добродію!»

Певне, він і тепер так повівся? Зовсім ні. Геть переляканий, він схопив ту диявольську чорну річ і пошпурив у вікно, аж шибка розлетілася в друзки. Не вельми розважний вчинок як на знаменитого детектива. Саме тепер йому добре було б мати револьвера. Та, щиро казати, знаменитий детектив Блюмквіст панічно боявся всякої зброї, крім своєї власної рогачки. А взагалі, то він, мабуть, добре зробив. Револьвер у руці тремтячого хлопчика навряд чи був би зброєю проти осатанілого вбивці.

Скоро вони помінялися б ролями. Тому найкраще було викинути револьвера, щоб ніхто його не міг дістати.

Старший брат Клас схопився й скочив до вікна подивитися, куди впав револьвер. То була фатальна помилка, і лицарі Білої Троянди поспішили скористатися з неї. Вони щодуху кинулись до дверей. До єдиних дверей у цілому будинку, що справді мали замок. Лицарі Білої Троянди знали це з власного гіркого досвіду.

Старший брат Клас метнувся за ними, та діти були спритніші. Перед самим його носом їм пощастило зачинити двері. Вони щосили підперли їх ногами, щоб Калле міг повернути ключа. Злочинець у покої ревів і термосив двері. Калле вийняв ключа, на той випадок, коли б старший брат Клас також знав, як відчиняти двері, замкнені ззовні.

Діти стрімголов кинулись униз гарними сходами XVIII сторіччя, й досі тремтячи всім тілом. Вони разом пропхалися в двері внизу й неоглядки помчали в Прерії.

Раптом Калле спинився й сказав, мало не плачучи:

— Треба забрати револьвера.

Він знав, що знаряддя вбивства треба зберегти. Але ту мить, як вони завертали за ріг, щось гепнуло на землю таки перед ними. То стрибнув із вікна старший брат Клас. Стрибнув з височини п’ять метрів — та хіба в такому безвихідному становищі зважатимеш на височину! Упав він щасливо й відразу схопив револьвера. Тепер він уже не буде з ними панькатися!

Щоправда, поки він брав револьвера, діти шаснули за ріг. Та байдуже! Тепер уже їм недовго бігати. Зараз він…

І враз старший брат Клас почув голос, що в ньому бриніли й радощі й сльози. Євин-Лоттин голос:

— Поліція! Он вони! — кричала дівчинка. — Ой, швидше! Дядьку Б’єрку, швидше!

Старший брат Клас позирнув у Прерії. Так, ідуть, клятенні, ціла зграя!

Тепер уже пізно рахуватися з дітьми. Та, може, ще не пізно втекти? Він захлипав з переляку. Так, він повинен утекти! Бігом до машини! Вскочити в неї — і драла, якомога далі, в чужі краї!

Вбивця кинувся туди, де стояла його машина. Він мчав щодуху — адже за ним гналася поліція, достоту як у тих снах, що він бачив останнім часом.

Але вона його не спіймає. Вона ще далеко. Аби тільки добігти до машини, а тоді нехай спробують його догнати! Ось і машина, його люба машина, його порятунок! Долаючи останні метри, він відчув дику радість.

Убивця вставив ключика і завів мотор. Прощавайте, всі, хто хотів перешкодити йому. Прощавайте навіки.

Однак його машина, його люба машина, що звичайно летіла, як птах, тепер ледве повзла, мов немічний каліка. Він вилаявся крізь зуби й заплакав з люті. Тоді виглянув і побачив, що всі чотири шини проколені!

А переслідувачі підходили чимраз ближче. Невпинно, але обережно. Вони, мабуть, розраховували, що злочинець озброєний, тому перебігали, кривуляючи від куща до куща, від каменя до каменя. Проте невпинно наближалися.

Злочинець вискочив із машини. Він міг вистріляти в них усі кулі, але не вистріляв. Він уже знав, Що його однаково впіймають.

Неподалік за густими кущами був замулений ставок, що не висихав навіть у літню спеку. Старший брат Клас знав про нього — адже він часто приїздив сюди. Тепер він кинувся до ставка і втопив у баговинні свого револьвера. Знаряддя вбивства не повинне попасти до рук поліції, не повинне свідчити проти нього.

Потім, далеко обійшовши кущі, старший брат Клас повернувся до своєї машини і став біля неї. Тепер він готовий. Нехай поліція бере його.

16
Комісар нахилився вперед, пильно вдивляючись у блідого чоловіка, через якого йому спішно довелось повернутися сюди.

— А чи не краще признатися? — лагідно сказав він. — Ми ж знаємо, що то ви вбили Ґрена. Знаємо, що ви послали Єві-Лотті Лісандер той шоколад. Як було б добре, коли б ви все розповіли й поклали край цим ненастанним допитам.

Але чоловік зарозуміло правив своєї, що він не причетний до вбивства, що навіть не знав старого Ґрена, а тим паче не посилав шоколаду якійсь там Єві-Лотті Лісандер.

Комісар уже вкотре спитав його, чого ж тоді в Преріях він кинувся тікати, угледівши поліцію, якщо в нього чисте сумління?

Чоловік був дуже роздратований, що йому знову й знову доводиться пояснювати те саме. Він кинувся тікати, бо діти зчинили такий галас, наче він їх скривдив. Мабуть, вони не зрозуміли його жартів. Авжеж, він зробив дурницю, що кинувся тікати, але ж комісар сам добре знає, що загрожує тому, на кого ляже підозра, ніби він скривдив дітей. Але ж потім він спинився й почекав на поліцію. Може, він справді трохи нерозважно затіяв гру з дітьми. Дівчинка розповіла йому про папірець, про якусь малу, знайдену в будинку, і він жартома хотів їх трохи налякати, удав, ніби хоче відняти мапу й сам відкопати скарб. Адже комісар сам бачив ту мапу й знає, що це правда. Діти не збрехали, він цілився в них з револьвера, але ж револьвер не був наладований, добродію комісаре!

Комісар поцікавився, де ж той револьвер.

Еге ж, чоловік теж хотів би знати, бо то був добрий револьвер, він його дістав у спадок від батька. Але один із тих хлопчаків викинув револьвер у вікно — аж смішно, як поважно поставились діти до його жарту, — й опісля він уже не бачив револьвера. Якийсь інший паскудник узяв зброю, може, той самий, що порізав у машині шини.

Комісар похитав головою:

— Брехати ви вмієте, юначе. Та не забувайте про одне: Єва-Лотта Лісандер запевняє, що ви та сама особа, яку вона зустріла в Преріях через кілька хвилин по тому, як убито Ґрена.

Юнак зневажливо засміявся й сказав:

— Тоді дуже дивно, що вона балакала зі мною, наче ми найкращі приятелі, розповіла про мапу й про своїх друзів — про все. Чи, може, вона любить розмовляти з убивцями?

Комісар трохи помовчав, а тоді озвався:

— Ваша служниця сказала нам, що ви поголили вуса. Другого дня після вбивства. Як так вийшло?

Юнак кивнув на комісарове поголене обличчя:

— А хіба ви ніколи не запускали собі вусів? А тоді голили, як вони вам набридали. І я поголив свої, як вони мені набридли. Але ж я не винен, що нещасного діда спіткала куля якраз за день перед тим.

— Авжеж, — сказав комісар. — Можу ще вас повідомити, що вчора у вашому помешканні зроблено обшук. І в шафі, аж у кутку, знайдено темно-зелені габардинові штани. А ви, певне, чули, що поліція ось уже два тижні шукає чоловіка в темно-зелених габардинових штанях?

Спійманий ще дужче зблід, але відповів так само зарозуміло, як і перше:

— Я беруся знайти серед своїх знайомих принаймні кількох осіб, що мають темно-зелені габардинові штани. І я ніколи не чув, що за це карають.

Комісар знову похитав головою:

— Як вам ще не набридло, юначе.

Ні, юнакові не набридло. Він так завзято брехав, що вже й комісарові починав уриватися терпець, хоч серед поліції комісар славився своєю витримкою. Старший брат Клас був дуже впертий. Авжеж, диво дивне — виявилося, що він справді звався Класом. Єва-Лотта не помилилася.

Драматичні події в Садибі перепинили війну Троянд. Знову налякані матері не пускали дітей із дому. А діти й не просилися — такі були вражені останніми своїми пригодами. Тож Червоні та Білі Троянди сиділи в пекаревому садку й згадували жахливі хвилини, що їх пережили в Преріях. Усі знову вихваляли Калле за кмітливість. Бо ж він таки добре порадив. Капле й Андерс тоді знали, що Червоні Троянди недалеко, бачили, як вони принишкли в кущах. І Калле помчав просто до них і коротко, ясно наказав:

— Убивця в Садибі. Біжіть у поліцію! А один нехай проколе шини в його машині, що стоїть за поворотом!

Минула ще одна доба, відколи почався допит старшого брата Класа, і комісарові геть-таки уривався терпець.

День випав сльотливий. Бенка сидів дома й давав лад своїм маркам. Властиво, Бенка був тихий, сумирний хлопець, зате його кумир мав дуже войовничу вдачу. То був Сікстен. А за Сікстена Бенка ладен був на все пуститися. Сікстенів приклад зробив із нього більш-менш пристойного лицаря Червоної Троянди. Але такого сльотливого дня можна було з чистим сумлінням посидіти вдома, і Бенка заходився давати лад своїм маркам, замилувано роздивляючись на них своїми трохи короткозорими очима.

Він мав досить велику колекцію шведських марок і саме намірявся доклеїти в альбом кілька нових, як в око йому впав зім’ятий конверт. Еге ж, це той конверт, що він його недавно знайшов на вулиці біля пекаревого будинку. На конверті була нова марка. Бенка ще навіть такої не бачив.

Він розгорнув конверта, що його був кинув у коробку з ненаклеєними марками. Адресу надруковано на машинці: «Панні Єві-Лотті Лісандер». Так, їй тоді приходило багато листів. Бенка зазирнув усередину. Звісно, конверт порожній! Тоді знову замилувався гарною маркою. Хтозна, звідки прийшов лист, бо на штампі стоїть тільки «ПВ»- тобто «поштовий вагон». Але число добре видно.

І раптом йому сяйнула думка: а що, як це той конверт, якого шукала поліція? Треба згадати — здається, Єва-Лотта одержала шоколад того дня, як Білі Троянди сиділи в альтанці й Сікстен послав його образити їх. Еге ж, таки того дня! І конверт він тоді знайшов. Який же він дурень, що досі не роздивився його як слід!

За дві хвилини Бенка вже був у Сікстена, що сидів дома й грав із Йонте в шахи. Ще за дві хвилини вони були вже в Єви-Лотти, що на горищі разом з Андерсом і Калле переглядала комікси в тижневиках та дослухалася, як по даху тарабанить дощ. А за дальші дві хвилини вони примчали до поліції, однак минуло цілих десять хвилин, поки змокле до рубця товариство втовкмачило дядькові Б’єрку та комісарові, чого воно прийшло.

Комісар роздивився на конверт у збільшувальне скло. Літера «т» в машинці, певне, була пошкоджена: над кожним «т» видніла малесенька шапочка.

— Діти мов цуценята, — зауважив комісар, коли вони пішли. — Нишпорять скрізь і тягнуть додому різний мотлох, а часом принесуть і щось корисне.

Конверт і справді виявився дуже корисний. Старший брат Клас теж мав друкарську машинку, і коли побачили, що літера «т» на ній була з такою самою шапочкою, як на конверті, комісар вирішив, що загнав злочинця в тісний кут.

Однак спійманий і далі вперто не признавався. Очевидно, доведеться арештувати його на підставі попередніх доказів.

Сікстен зробив нову мапу з написом: «Копайте тут!» І одного чудового вечора передав її лицарям Білої Троянди в пекаревому садку.

— Еге ж, «копайте тут!»- сказав Андерс, коли Сікстен тицьнув йому мапу. — А що скаже твій тато, як і ми прийдемо довбати його моріжок?

— А хто сказав, що то моріжок? — відповів Сікстен. — Дотримуйтесь докладно мали, і я запевняю, що тато нічого не скаже. А ми з Бенкою і Йонте тим часом скупаємося.

Білі Троянди вирушили в поштарів садок. Вони відміряли стільки ступнів, як зазначено на мапі, і врешті опинилися на пустищі край садка.

Всі троє швидко заходились копати й радісно вигукували щоразу, як натрапляли лопатою на камінь, сподіваючись, що то коробка. Але щоразу розчарoвувалися й копали далі, геть спітнілі. І аж як перекопали майже ціле пустище, Калле раптом гукнув:

— Ну, нарешті знайшли!

Він витяг коробку, що її підступні вороги сховали аж у самому кінці пустища.

Андерс і Єва-Лотта покидали лопати. Єва-Лотта витерла з коробки землю хусточкою, а Андерс узяв ключа, що висів у нього на грудях. Коробка була незвично легка. А що, як Червоні Троянди допасували ключа й украли частину скарбів? Білі Троянди хотіли відразу ж подивитися, чи нічого не пропало.

Та в коробці взагалі не було скарбів. Самий папірець, а на ньому негідною Сікстеновою рукою написано:

«Копайте далі так, як почали! Лишилося копати кілька тисяч миль, і ви попадете до Нової Зеландії. Можете звідти й не вертатися!»

Білі Троянди заревли з люті. Почувся радісний сміх, і з-за кущів вийшли Сікстен, Бенка і Йонте.

— Шахраї! Що ви зробили з нашими паперами? — крикнув Андерс.

Сікстен ляскав себе по колінах і довго ще за сміхом не міг і слова вимовити.

— Сліпаки! — врешті сказав він. — Думаєте, що нам потрібні ваші паршиві папери? Вони лишилися в шухляді на горищі разом з іншим мотлохом. Ех ви, нічого не бачите й не чуєте!

— Де ж їм, адже вони копають, — вдоволено сказав Йонте.

— Та й гарно ж ви копаєте! — мовив Сікстен. — Тепер тато буде радий і вже не дорікатиме мені цим пустищем. А мені страх як не хотілось братися до нього такої спеки.

— Аякже! Ти так ревно копав, шукаючи Мумрика, що, певне, й досі є мозолі на руках, — відплатив йому Калле.

— Це вам дорого коштуватиме, панове, — погрозив Андерс.

— Будьте певні, — додала Єва-Лотта, ховаючи брудну хусточку до кишені.

А це що? У ріжку в кишені щось муляло. Якийсь папірець. Єва-Лотта витягла його й розгорнула. Вгорі стояв напис: «Вексель». Єва-Лотта засміялася.

— Ну, ви бачили таке! — вигукнула вона. — Ось той вексель. Лежав собі в кишені, поки вони шукали його по кущах у Преріях. Я ж завше казала, що з цими векселями виходить якась комедія.

Єва-Лотта ще раз поглянула на папірець.

— «Клас»- прочитала вона. — Збігається. А він гарно підписується.

По тому Єва-Лотта зім’яла папірця в кульку й викинула в траву, де його підхопив теплий вітер.

— Тепер його все одно спіймано, то байдуже, як він підписується.

Калле охнув і кинувся ловити коштовний папірець. Тоді докірливо позирнув на Єву-Лотту.

— Скажу тобі, Єво-Лотто, одне. Якщо ти й далі розкидатимеш такі папірці, то не буде з тебе пуття.

17
— Сос-лол-а-вов-а Чоч-е-рор-вов-о-нон-і-йой Тот-рор-о-я-нон-дод-і! — невпевнено сказав Сікстен. — Яка ж проста мова, коли добре подумати!

— Це ти тепер так кажеш, коли знаєш її таємницю, — мовив Андерс.

— До того ж вам треба навчитися говорити в сто разів швидше, — сказав Калле.

— А не так: сьогодні один склад, а завтра другий, — додала Єва-Лотта. — Треба торохтіти, як кулемет.

Усі лицарі Білої та Червоної Троянд сиділи на горищі в пекарні, і Червоні Троянди допіру прослухали перший урок розбійницької мови. Бо, добре поміркувавши, Білі Троянди збагнули, що їхній громадянський обов’язок — звірити Червоним Трояндам таємницю тієї мови. Вчителі в школі завше проповідували, що знання чужих мов дає велику користь. Ох, яка ж то щира правда! Бо що б зробили Андерс, Калле та Єва-Лотта в Садибі, якби не знали розбійницької мови? Калле міркував про це кілька день і врешті сказав Андерсові та Єві-Лотті:

— Ми не маємо права допускати, щоб Червоні Троянди скніли в такому невігластві. Вони ж пропадуть, як їм доведеться зіткнутись з убивцею!

Тому Білі Троянди і влаштували на горищі курси розбійницької мови. Сікстен з англійської мав певну двійку, і йому б з ранку до вечора кувати англійську граматику, щоб перездати екзамен. Однак він уважав, що куди важливіше знати розбійницьку мову.

— Англійську мову знає майже кожен убивця, — заявив він, — то ж яка з неї користь? А без розбійницької мови каюк!

Ось чому він, Бенка і Йонте годинами сиділи серед мотлоху на горищі і вправлялися, аж зворушливо було дивитися на них.

Урок перебив Євин-Лоттин тато, що вийшов сходами з пекарні. Він подав Єві-Лотті цілу тацю свіжих булочок і сказав:

— Допіру телефонував дядько Б’єрк, повідомив, що вернувся Великий Мумрик.

— Чоч-у-дод-о-вов-о! — вигукнула Єва-Лотта і взяла собі булочку. — Гайда до дільниці!

— Воно то чоч-у-дод-о-вов-о, — погодився пекар. — Але будьте вже обережніші з тим Мумриком.

Геть усі лицарі запевнили, що будуть обережніші. І пекар поволі рушив сходами вниз.

— До речі, можу вам сказати, що той Клас нарешті признався, — додав пекар уже внизу.

Так, старший брат Клас признався. Не міг же він заперечити, що то його вексель.

Отже, настала врешті хвилина, якої він так боявся, про яку думав протягом багатьох сповнених жахом ночей. Хвилина, коли буде доведена його вина і він муситиме спокутувати свій злочин.

Старший брат Клас уже багато років не мав спокою. Ненастанна потреба грошей, що спонукала його до сумнівних стосунків з Греном, зробила з нього безпорадну, зацьковану людину, яка ні на хвилю не почувалася спокійною. А після жахливої середи наприкінці липня неспокій змінився нестерпним жахом, що не покидав його ні вдень ні вночі.

Як йому не боятися тепер, коли він мусив признатись до злочину й приготуватися до довгої багаторічної кари? Може, страх остаточно пригнітив його?

Ні, хоч як дивно, а старший брат Клас уперше за довгі роки відчув спокій. Коли він признався й дав полегкість своєму сумлінню, то відчув такий великий спокій, якого зроду ще не знав. На хвилю йому стало шкода своєї молодості, і він ухопився тремтячими руками за велику, тверду комісарову долоню, немов шукаючи в нього підтримки, але вже не відчував страху. Потім поринув у глибокий спокійний сон, що на якийсь час дозволив йому забути про свій злочин.

Він саме спав, як Білі та Червоні Троянди ввірвалися до дільниці по Великого Мумрика, і не чув їхніх збуджених голосів, коли вони оточили поліцая Б’єрка, бажаючи швидше забрати свій клейнод.

— Великий Мумрик… — Б’єрк трохи почекав з відповіддю. — А Мумрика тут нема.

Діти вражено витріщилися на нього. Як нема? Адже він сам зателефонував, що Мумрик вернувся. Дядько Б’єрк поважно глянув на них.

— Шукайте над землею, — врочисто сказав він. — Нехай пташки небесні покажуть вам шлях! Спитайте ворон, чи не бачили вони шановного Мумрика.

Дитячі личка Троянд засяяли усмішками. А Йонте сказав, аж захлинаючися радощів:

— Чоч-у-дод-о-вов-о! Війна триває!

— Війна триває, — рішуче сказав Бенка.

Єва-Лотта захоплено подивилась на дядька Б’єрка. О, як йому личив мундир! Б’єрк намагався надати поважного виразу своєму по-хлоп’ячому пустотливому обличчю.

— Дядьку Б’єрку, — сказала Єва-Лотта, — якби ви не були такі страшенно старі, то могли б узяти участь у війні Троянд.

— Еге ж, і були б Червоною Трояндою! — сказав Сікстен.

— Ніколи в світі, — заперечив Андерс. — Білою!

— Боронь боже, — сказав Б’єрк. — Такі небезпечні речі вже не для мене. Тиха, спокійна робота в поліції найкраще пасує такому дідуганові, як я.

— Ну що ви, часом треба ризикувати! — сказав Калле й випнув груди.

Через кілька годин після того Калле лежав у своїй улюбленій позі під грушею й розмірковував, що означає ризикувати. Він заглибився в свої роздуми, втупивши очі в хмари, що пливли по небі, і майже не помітив, як його уявний співрозмовник тихенько наблизився й сів коло нього.

«Я чув, що пан Блюмквіст знову спіймав злочинця», — улесливо сказав він.

Калле Блюмквіст раптом розсердився.

«Невже? — вигукнув він, злісно дивлячись на свого уявного співрозмовника, що його ніяк не міг спекатися. — Не меліть дурниць! Нікого я не спіймав. Його поліція спіймала, бо то її справа. Ніяких убивць я не збираюсь ловити. І взагалі, я думаю кинути криміналістику. Через неї виходить самий лише клопіт».

«А я гадав, що пан Блюмквіст любить ризикувати», — мовив уявний співрозмовник, і, як щиро казати, в голосі його забриніла образа.

«Наче я й так не ризикую, — відповів знаменитий детектив. — Юначе, якби ви тільки знали, що таке війна Троянд!»

Зненацька його роздумам перешкодили: тверде, зелене яблуко луснуло Калле по голові. Метикуватий детектив відразу збагнув, що зелене яблуко не могло впасти з груші, й подивився, хто його вдарив.

Коло огорожі стояли Андерс і Єва-Лотта.

— Вставай, сплюхо! — гукнув Андерс. — Ми йдемо шукати Мумрика!

— І знаєш, що ми думаємо? — сказала Єва-Лотта. — Певне, дядько Б’єрк сховав його на дозірній вежі в парку. Там завше повно ворон!

— Червоні Троянди вб’ють нас, якщо ми перші посядемо Великого Мумрика, — сказав Андерс.

— Авжеж, уб’ють, — погодився Калле. — Але ж часом треба ризикувати!

Калле позирнув на свого уявного співрозмовника. Чи втямив той, що можна ризикувати й без кримінальних справ? І помахав рукою симпатичному юнакові, що дивився на нього ще захопленіше, ніж досі.

Калле помчав до Андерса та Єви-Лотти, тільки засмаглі ноги замигтіли по траві. А його уявний співрозмовник зник без сліду, зник тихо, непомітно, мов його поніс із собою легенький літній вітрець.