Детектив Носик і викрадачі

Великий день Куби

Куба – найдивовижніший із псів – лежав у затінку яблуні і мріяв про велику жирну кістку по яку саме подався до міста його господар і друг – детектив Амвросій Носик.

– Очікування на велику жирну кістку – найприємніше з усіх очікувань, – пробурмотів пес собі під носа, ласо облизуючись[1].

Завдяки цьому радісному очікуванню й весні, яка перетворила малий садок на вулиці Перелітних птахів на куточок щонайсправжнісінького раю, Куба задумався про хороше.

«Пощастило мені в моєму собачому житті, – розмірковував він собі. – Інші пси живуть у дірявих будах, часто гинуть із голоду, знають, як сильно тисне жорсткий нашийник і як смакують удари кийка, а я маю шляхетного приятеля, тихий куточок на старості й час від часу добру кістку на десерт. Чого ж іще бажати?»

Знайомий скрип хвіртки урвав нитку псячих роздумів.

– Амвросію! – радісно заволав Куба і кинувся вітатися з приятелем.

Але його радість швидко згасла. Досить було кинути оком, аби переконатися, що Амвросій повернувся без кістки. Щоправда, він ніс якийсь пакунок, але в пласкому прямокутному згортку псячий делікатес навряд чи вмістився б. Куба понуро опустив хвоста, і життя раптом видалося йому гірким, як таблетка аспірину. Зітхнув.

Почувши те зітхання, Амвросій загадково усміхнувся, потрусив пакунком і загукав:

– Обіцяю тобі тонну кісток, якщо відгадаєш, що я приніс!

– Дякую! – огризнувся пес. – Мені краще б одну кістку в зубах, ніж тонну в крамниці. До того ж мене не цікавлять загадкові згортки.

– Справді? – схилився над ним Амвросій. – Я впевнений, що невдовзі ти зміниш свою думку.

Куба випростався з гідністю.

– Не забувай, що я належу до псів, які не змінюють своїх поглядів, – зазначив із притиском.

– А це ми ще побачимо!

Пан Носик швидко розгорнув папір і показав псові гарну книжку, яка ще пахла друкарською фарбою.

– Глянь!

Куба зиркнув на її назву і зірвався на всі чотири лапи.

– «Портрети незвичайних псів»?! – вигукнув він.

– Як бачиш, – підтвердив Амвросій, тішачись тим, яке враження справила книжка на пса. – Перед тобою – епохальна праця Тимотея Цибуха.

Куба вмить і думати забув про такі приємні штуки, як велетенські жирні кості. У його пам’яті зринули події річної давнини. Тоді в Містечку з’явився таємничий бородань.

Від першого ж дня він виявляв особливу зацікавленість Кубою. Спостерігав за ним, вистежував… Бородань викликав у Куби щонайгірші підозри. Пес вважав його грізним злочинцем, отруйником. А потім виявилося, що той – великий друг собак.

Це власне й був Тимотей Цибух – знаменитий дослідник псячих звичок, який мандрував селами і містами, збираючи матеріали для своєї книжки. Отієї, яку пан Носик зараз тримав у руках.

– Амвросію, – прошепотів пес, нервово перебираючи лапами. – Чи… чи є там якась згадка про мене?

– Згадка? – вибухнув детектив. – Тільки згадка? Та Тимотей Цибух присвятив тобі аж сто вісімнадцять хвалебних слів і прикрасив їх твоїм фото.

Амвросій погортав альбом і підсунув сторінку з фотографією псові під ніс.

– Прошу, ось твій портрет!

Куба втупив очі у фото і на декілька хвилин забув про все на світі. Йому важко було звикнути до думки, що ось цей цікавий пес, який поглядає на нього з альбому, – це він сам.

– Ну, і як тобі? – спитав Амвросій.

Куба ковтнув слину.

– Непогано.

– Непогано? Геніально! Зверни увагу на цей блиск в очах, на те, як лежить хвіст і звисають вуха, на розум, яким аж сяє писок… Тимотей Цибух вловив суть твоєї собачої індивідуальності. А ти говориш «непогано»…

Куба вислухав цей докір зі скрушною міною, подумки визнаючи, що друг каже правду. Амвросій продовжив:

– А тепер послухай, що наш знаменитий кінолог[2] написав про тебе. А може, хочеш сам прочитати?

– Ні, ні, – швидко відповів пес. – Прочитай ти. Мені щось потрапило в око, я майже нічого не бачу.

Йому якось не випадало зізнаватися, що зворушення стисло горло, наче тісний нашийник, а маленькі літери стрибали перед очима, мов живі.

Амвросій прокашлявся і почав читати:

А ось – черговий видатний представник псячого роду – Куба, який належить детективові на пенсії, Амвросію Носику (Містечко, вул. Перелітних птахів, 7). Куба – звичайний дворняга, але непересічний розум, яким він обдарований, ставить цього пса поряд із найчистокровнішими собаками. Усім відомі детективні успіхи пана Носика. Аж ніяк не применшуючи талантів славетного детектива, слід зауважити, що й феноменальний Куба посприяв цим успіхам. Але й це ще не все. Деякі факти свідчать, що Куба наділений ще одним даром, який досі не траплявся у тварин. І це обдарування настільки неймовірне, що автор – дбаючи про наукову достовірність своєї праці – вирішив його не розголошувати. Дозволю собі тільки зазначити, що, якби цей неймовірний дар підтвердився, Куба був би, безсумнівно, найгеніальнішим псом у світі.

Амвросій закінчив читати і поволі згорнув альбом.

– Отак-то, друже, – мовив. – Від сьогодні ти можеш ходити з високо задертим хвостом. Ця книжка прославила тебе між усіма псами. Це мене тішить, але водночас і непокоїть.

– Ти непокоїшся? – здивувався Куба, в якого від прочитаного фрагмента трохи голова пішла обертом. – Чому?

Старий детектив якусь мить стежив за метеликом, що кружляв у нього над головою, а потім, не зводячи з пса очей, сказав:

– Я боюся, що можу тебе втратити.

– Амвросію, що ти таке вигадуєш? – аж підскочив пес.

– Я знаю, про що кажу, – провадив своє детектив. – «Найгеніальніший пес у світі» – це не те ж саме, що маловідомий Куба. Насправді Тимотей Цибух не написав виразно, що ти вмієш розмовляти, але ти й так отримаєш чимало пропозицій. Не один цирк зацікавиться тобою, ось побачиш! А успіх, слава та оплески – це великі спокуси. Хтозна, чи ти не спокусишся. Старий Амвросій вже небагато може тобі дати…

Пес споважнів.

– Запам’ятай собі, що я ніколи тебе не покину, – запевнив він палко. – Ніколи! Хай навіть усі цирки світу схочуть цього! Ти мені віриш?

Амвросій не відповів. Лише поклав руку на псячий загривок і так стояв якийсь час, розчулений словами приятеля. Він навіть не припускав, що будиночку на вулиці Перелітних птахів загрожує геть інша небезпека…

Загадковий лист

Уже з тиждень містечковий листоноша чи не щодня зупинявся перед будинком пана Носика і витягав з пузатої торби білі й блакитні конверти. Численні друзі старенького детектива і його пса Куби, які вже встигли придбати «Портрети незвичайних псів», поспішали надіслати їм привітання і побажання.

Пан Амвросій так звик до цих виявів симпатії, що, коли в середу побачив листоношу перед хвірткою, не мав ані найменших сумнівів, із чим той прийшов.

– Знову чиїсь привітання, – гукнув до Куби. – Йду їх забрати.

Він подріботів до хвіртки, взяв із рук листоноші конверт, повернувся з ним до пса і, за давньою звичкою, старанно оглянув, перш ніж розпечатати.

– Чомусь мені здається, що цього разу ми не знайдемо тут привітань, – сказав, крутячи листа в руках.

– Чому ти так думаєш? – здивувався пес.

Пан Амвросій показав йому конверт.

– Уважно придивися, тоді зрозумієш.

Пес глянув на конверт, понюхав його і скорчив безпорадну міну.

– Не бачу нічого цікавого. Чую лише, що пахне милом «Сім квіток», але як це пов’язано з його вмістом?

– Справді, – визнав Амвросій, – із запаху «Семи квіток» годі судити про зміст листа, але запах – це ще не все. Ти проґавив найважливіше.

– Що саме? – запитав ображено пес.

– Зверни увагу на адресу

Куба витягнув шию і голосно прочитав по складах:

– «Дедективу Амврозію Носику…»

– Ну і?

Пес почухався за лівим вухом.

– Гммм… Це звучить занадто офіційно як на лист із привітаннями. Ти маєш рацію.

– Занадто офіційно і занадто неправильно, – зауважив Амвросій. – Жоден із наших друзів не припустився б таких помилок, адресуючи лист.

– Помилок? – знітився пес, який вважав орфографію однією з найбільш незрозумілих людських вигадок і абсолютно не міг збагнути, чому «розстелити» пишеться через «е», а «застилати» – через «и».

Амвросій кивнув.

– Саме так, мій любий! Жоден із тих, хто близько знає детектива Амвросія Носика, не напише «дедектив» і «Амврозій». А саме таку чудасію ми бачимо на конверті. Тому мене цей лист дуже заінтригував.

Куба облизався, наче почув нюхом ласий шматочок, і попросив:

– То розкрий його нарешті! На що ми чекаємо?

– Я саме й збирався це зробити, – відповів Амвросій і обережно розкрив конверт.

Аркуш, який він витягнув з конверта, був висмикнутий зі шкільного зошита. Автор листа не особливо дбав про його вигляд. Потріпані поля і чимала пляма, яка виднілася внизу, справляли неприємне враження. До того ж його посилювали криві, незграбні літери, а також численні закреслення в тексті. Здавалось, авторові було абсолютно байдуже, що про нього подумає адресат.

Пан Носик пробіг очима аркуш і тихо присвиснув собі під носа.

– Щось цікаве? – не витримав Куба.

– Ще й яке! Ось послухай!

Пес переступив з лапи на лапу, задер голову, а Амвросій почав голосно читати:

Пане Носику. Маємо до Вас важливу новину справу. Якщо хочите довідатися, яка це новина справа, прийдіть у четвер ввечорі о десятій годині в Бирезовий гай. Але сам.

Якщо прийдете з кимось, то нічого не довідаєтесь. І нікому не кажіть про цю зустріч. Ми можимо запізнитися. Чикайте нас пів-години.

Ми Обидва

13.V

Поки детектив читав листа, пес змінювався на очах. Спершу він був сама цікавість, тоді – неспокій, а наприкінці – страх. Сильний страх. Коли Амвросій відірвав погляд від аркуша, пес сидів як паралізований.

– Ну, і що скажеш? – озвався детектив.

– Це… це якась каверза, – видушив із себе Куба. – Вони щось затівають. Ти ж не підеш туди?

– Уяви собі, що я маю величезне бажання піти, – відповів Амвросій.

Безтурботність, з якою він промовив ці слова, обурила пса.

– Як ти можеш таке казати! – вигукував. – Ти що, не відчуваєш небезпеки? Невже ти думаєш, що «Вони Обидва» заманюють тебе в те відлюдне місце, щоб послухати з тобою соловейків? Чи помилуватися місяцем?

– О ні, я не підозрюю їх у таких романтичних зацікавленнях, – продовжував Амвросій безтурботним тоном. – Але й не надто боюся.

Пес заледве зі шкіри не вискочив.

– Ви тільки подивіться на нього! Не боїться він! Хоробрий детектив Носик розправляється з двома небезпечними злочинцями, – зіронізував Куба. – Ти справді цінуєш славу більше, ніж власне життя?

– Я ціную і те, й інше, – прозвучала спокійна відповідь. – А не боюся тому, що автор листа не видається мені надто кмітливим.

– Ти здогадуєшся, хто це? – зацікавився Куба.

– Та звідки! Але важко назвати кмітливим когось, хто в короткому листі припустився восьми кричущих орфографічних помилок. Не рахуючи двох на конверті. З таким супротивником я дам собі раду. Тому й піду на цю зустріч.

Пес раптово притих. Уся його задерикуватість куди й поділася. Він зрозумів, що криком нічого не доб’ється. Тож глянув на Носика благально і попросив:

– Не роби цього, Амвросію! А якщо вже конче хочеш піти, візьми мене з собою. Я тебе оберігатиму.

Амвросій на мить завагався, а тоді заперечливо хитнув головою.

– Ні. Якщо я піду, то таки сам. Люблю чесну гру. – І побачивши стурбованість друга, додав невимушено: – Давай, старий! Хвіст трубою! Побачиш, що завтра ти сміятимешся зі своїх страхів.

– Хотів би я… – тихо мовив пес. – Я би дуже хотів посміятися завтра!..

Кубо, де ти?!

Вечір був теплий і погідний. Небо аж вгиналося від зірок, а в хлібах безтурботно сюрчали коники. Довкола не було ні душі, тільки розколошкані верби, що позначали дорогу з Містечка до Березового гаю, були схожі на відьом, які підстерігали непрошених гостей.

Саме біля однієї з цих верб зупинився пан Носик, повернувся обличчям у бік Містечка і кілька хвилин сторожко дослухався. Але ніщо не потривожило тишу довкола міста, яке нагадувало про себе далеким миготінням вогників у вікнах. Жоден підозрілий відгомін, жоден шелест не долинув до вух детектива…

«Отже, він таки залишився вдома! – полегшено зітхнув Амвросій. – Врешті-решт послухався мене!»

До останньої миті детектив не був певен, що Куба не піде за ним. Щоправда, пес заявив сповненим ображеної гордості голосом, що не пхає носа не до свого проса, але то міг бути лише спосіб приспати господареву пильність. Саме тому Амвросій усю дорогу уважно прислухався, чи не почує, бува, що за ним скрадається пес, і час від часу озирався, вишукуючи в темряві його силует. Проте Куба за ним не пішов. Тепер детектив був у цьому впевнений.

«Добре, що він мене послухав», – знову зауважив Амвросій, хоч у глибині душі мусив визнати, що в товаристві доброго приятеля почувався б веселіше. Затиснений у долоні ціпок і велетенський пістолет-пугач, який відтягував його кишеню, у небезпеці не замінили б йому Кубу. Куба вже не раз доводив силу свого самовладання і небувалу відвагу. Однак цього разу він мусив залишитися вдома. Нічого не вдієш! Чесна гра – справа честі! Хай навіть партнер у ній – злочинець. Принаймні такими принципами керувався пан Носик, про що чудово знали люди, яких він колись переслідував. Знали – і цінували його за це.

До Березового гаю залишалося ще кількасот кроків. Він постав перед Амвросісм чорного непроникною стіною. Яка в ньому ховається таємниця? Хто зачаївся в його заростях? Для чого він призначив цю зустріч вдалині від міста? Чого вимагатиме? Відповідь на ці запитання детектив мав невдовзі почути.

Пан Амвросій глянув на годинник: за п’ять десята.

– Треба поспішати, – пробурмотів. – Точність – це ознака ввічливості не лише королів, а й детективів.

Він іще раз зиркнув на вогники Містечка, ще раз прислухався, а тоді подався в напрямку Березового гаю.

Збоку могло видатися, що детектив іде собі спокійно, нібито вибрався на прогулянку або до крамнички, але насправді він був мов на голках, а його зір і слух були загострені до краю. Адже за кожною вербою, за кожним кущем, за кожним придорожнім каменем на нього могла чигати небезпека, і слід було до неї підготуватися.

Однак обійшлося без несподіванок, і вже за кілька хвилин Амвросій зупинився перед Березовим гаєм. Його привітав слабкий шерех листя і лопотіння крил птаха, сполоханого цими пізніми та несподіваними відвідинами. Пан Амвросій насторожено роззирнувся, трохи зачекав, потім двічі прокашлявся, а коли й надалі нічого не відбувалося, погукав упівголоса:

– Агов! Є тут хтось?

Тиша. Жодної відповіді. Амвросій стенув плечима і пригледівся до годинника на руці. Було дві хвилини по десятій. «Ми можемо запізнитися. Чекайте нас півгодини», – пригадав він собі слова з листа.

«Добре, що вони попередили мене, але я волів би мати справу з пунктуальними співрозмовниками. – Мимоволі він витягнув з кишені люльку і встромив її до рота. – А може, вони десь тут поблизу, – промайнула в детектива думка, – спостерігають за мною і чекають слушної нагоди, аби показатися на очі? Якщо так, нехай собі дивляться на здоров’я. Сяду на отой пеньок і почекаю. Але недовго. Вечір справді немов створений для мрій, але й сон важливий. До того ж навіщо тривожити Кубу?»

Амвросій присів на пень, обпершись підборіддям на ціпок, і замислився. Йому пригадалися старі часи, справи, які він тоді провадив. Згадав, як упіймав Невловиму Руку, викрив нападників на касу Шанувальників гри в шашки, запобіг викраденню цінної картини з музею… Чудові були часи! Ім’я Амвросія Носика тоді знала кожна дитина, а його фотографії займали перші шпальти найпопулярніших часописів. А зараз що? Пенсія. Хоча…

Стрепенувся. Поглинутий спогадами, він зовсім втратив лік часу. Занепокоєно зиркнув на годинник. За двадцять п’ять одинадцята. Отже, не прийшли! Але чому? У голові роїлися розмаїті думки. Можливо, щось непередбачуване їм перешкодило. Може, хтось, знаючи про заплановану зустріч, завадив їй. А може, то був кепський жарт якогось лобуряки. А може… Раптом Амвросій увесь аж здригнувся. Як він не подумав про це раніше! Яка легковажність! Як він міг!.. Не гаючи ні хвильки, детектив зірвався з пенька, стиснув у руках ціпок і щодуху рвонув до міста. «Якщо прийдете з кимось, ні про що не довідаєтеся», – відлунювало йому у вухах. І ця думка подвоювала його сили. Біг, не зважаючи на вибоїни і шалене калатання серця. «Аби лишень встигнути! – думав. – Аби встигнути!.. Врешті він опинився серед перших будівель містечка. Не сповільнив бігу, хоча тупіт його ніг відлунював у сонному місті як сигнал тривоги.

Ось уже й вулиця Перелітних птахів. Будинок перший… другий… третій. Ще кількадесят кроків і – будинок номер сім!

Амвросій спинився, втер із чола піт, перевів подих і злякано, з великим острахом натиснув клямку хвіртки. Піддалася. Але це ще нічого не означало, бо, виходячи, він не прокрутив ключа. Опановуючи тремтіння в голосі, він погукав у бік будиночка:

– Кубо! Кубо, де ти?!

Зачекав кілька секунд із непевною надією, а коли не почув жодної відповіді, коли пес не вибіг йому назустріч, не кинувся до ніг, радісно не привітав – Амвросій зрозумів, що трапилося найгірше. Кубу викрали!!!

– Перехитрили мене!.. – зойкнув. – Вони таки виявилися розумнішими за мене.

Але гіркота поразки лише на мить приголомшила детектива. Носик швидко стрепенувся і додав:

– Та це ще не кінець гри! Гра починається тільки зараз!

І в цих словах прозвучала погроза.

У руках викрадачів

Двері зачинилися з жахливим скрипом, і Куба запишися сам. Перше, що він зауважив у темряві, було заґратоване віконце, крізь яке виднівся клаптик темно-синього неба і кілька зірок. Збігло трохи часу, поки він призвичаївся до мороку і з’ясував, що перебуває в захаращеній комірчині, яка просмерділася мотлохом і мишами. Обережно простягнув лапу і натрапив на затхлий мішок, що валявся на підлозі. Пес приліг на нього і нашорошив вуха, аби почути щось із розмови, яка точилася між його «опікунами» в сусідньому приміщенні. Але ні про що цікаве вони вже не розмовляли. «Опікуни» просто готувалися вийти зі свого сховку. Відповідно, за мить їхні голоси віддалилися, грюкнув засув і довкола запанувала тиша. На якийсь час пес завмер у тій самій позі, дослухаючись, а тоді влігся на мішок і ще раз спокійно прокрутив подумки останні кількадесят хвилин, за які відбулося стільки непередбачуваних подій.

Спершу пішов Амвросій. Тоді була рівно двадцять перша година тридцять п’ять хвилин. Куба провів його до хвіртки, востаннє перестеріг, потім повернувся до будинку, ліг перед ним і вирішив там чекати на повернення приятеля. Певна річ, що пес непокоївся за господаря, але безтурботність, із якою Амвросій сприймав свою вилазку, добряче-таки зменшувала Кубин неспокій. Найкраще це підтверджувала дрімота, в яку Куба поринув на кільканадцять хвилин.

Його розбудили десять величних ударів годинника на ратуші. Куба закліпав, позіхнув і раптово відчув докори сумління за те, що піддався слабкості замість того, щоб бути насторожі. Тієї ж миті на тротуарі почулися кроки. Швидкі й гучні, вони наближалися до хвіртки. Кубу охопило погане передчуття. Він зірвався на рівні – й чекав. Відчував – ні! зараз він був упевнений, – що ті кроки віщують нещастя. Тож зовсім не здивувався, коли хвіртка рвучко відчинилася і якийсь незнайомий молодий чоловік зайшов до садка. Побачивши пса, він зупинився, наче трохи збентежившись, а тоді заговорив, намагаючись, аби його голос звучав якнайлагідніше:

– Трапилося нещастя, песику. Твій господар – у небезпеці. Він потребує твоєї допомоги. Ми мусимо піти до нього, і то якнайшвидше. Ти підеш, правда? Підеш…

Але ж скільки зусиль коштувало Кубі, щоб не заговорити! Пес хотів запитати, що загрожує Амвросію, де він перебуває та чи встигнуть вони. Але, замість запитувати, він тільки заклично загавкав і пішов за простягнутою рукою, в якій раптом невідь-звідки взялося апетитне кружальце ковбаски. Однак Куба, здавалося, взагалі її не бачив, поглинутий одною-єдиною думкою: Амвросій у небезпеці!

Чоловік і пес поспішно подолали безлюдні вулички Містечка і за кілька хвилин вже були біля його останніх будівель. Кубу трохи здивувало, що замість податися на захід – у напрямку Березового гаю – вони йдуть на північ, але він швидко пояснив це самому собі. «Може, Амвросія викрали? – думав він. – Або в останню мить його повели деінде?»

Із шосе вони зійшли на польову дорогу, яка веде до Старого млина. «Невже там?» – скорчив пес здивовану міну. Він знав ті руїни, що стояли в полі, кілометрів за п’ять від міста, і лякали людей привидом мірошника, який з’являвся там опівночі і розкручував нерухомі вже впродовж багатьох років крила вітряка. «Ех, якби мені колишній нюх, – зітхнув Куба, – я би знайшов його без будь-чиєї допомоги».

Йти довелося немилосердно довго. Супутник Куби намагався якось розважити пса розповіддю про ситу вечерю, яка чекатиме їх невдовзі, але ця тема, зазвичай така люба Кубиному серцю, зараз аніскілечки його не цікавила.

Врешті, страшенно зморені, вони дісталися місця призначення. Перед ними була похмура, темна будівля, в якій не чулося ані найменших ознак життя. Тільки широко розпростерті крила вітряка, здавалося, говорили: «Стоп! Ви вже на місці». Куба від переживань дрижав усім тілом, але його провідник зберігав подиву гідний спокій. Він повернувся до Куби, наче нічого й не сталося, підбадьорливо махнув рукою, в якій і досі красувалося кружальце ковбаси, і став дертися догори по рипучих сходах. Сходи провадили до дверей, розташованих трохи над землею. Кубин супутник хвильку повозився з ними, а тоді штовхнув їх і зник у чорній безодні. Куба беззвучно шаснув за ним. Коли він переступив поріг, двері зачинилися з дивовижною швидкістю – і Кубу огорнула густа темрява. Проте тієї ж миті клацнула запальничка, затріскотіла свічка і слабке світло видобуло з мороку якісь мотузки, великі зубчасті колеса і велетенський жорновий камінь, на якому проводир Куби поставив свічку. Пес мимоволі зиркнув на той камінь і… мало не сів приголомшений. На камені лежали «Портрети незвичайних псів»!!!

«То он воно що!.. – осінило його. – Виявляється, тут ішлося зовсім не про Амвросія, а про мене! Підступний план полягав у тому, щоб мене сюди заманити!»

Його охопила лють. Він перевів погляд на свого «опікуна» і пригледівся до нього уважніше. Високий, худий, прищуватий – той анітрохи не викликав симпатії. Кубі хотілося кинутись на нього, вхопити за литку і змусити відчинити двері. І, може, він саме так би й зробив, якби не гупання важких кроків на сходах. «Це, мабуть, той другий, – здогадався пес. – Варто його побачити». Певна річ, двері відчинилися з розгону, і всередину увірвався приятель Прищуватого. На відміну від товариша, він був малий і товстий, як барило. Хлопець блискавично захряснув за собою двері і, важко дихаючи, спитав:

– Я вже тут. Ну, і як усе минуло?

– Без проблем. Пес був чемний, слухняний і йшов за мною, як зачарований. Певно, без ковбаси жити не може. А як старий?

Барило захихотів.

– Поперся до Березового гаю. Я сховався за складом і спостерігав, як він зникає в полі. Трохи перечекавши, я подався до млина. Хотів би побачити його міну, коли він повернеться.

– Я теж, – підтакнув йому Прищуватий.

«Ви ще побачите її, – крутилося псові на язику. – Але я сумніваюся, що тоді вам буде так смішно».

Бажаючи негідникам від щирого серця зустрітися з Амвросієм, пес водночас замислився, що ж робити. Звісно, він міг би втекти, але чи це був би добрий вихід? Може, краще вдати звірятко, яке поза ковбасою світу Божого не бачить, підслухати їхню розмову, дізнатися про плани зловмисників і тоді зруйнувати їх? Адже вони мусять мати якісь плани щодо нього. Інакше не стали б його викрадати.

Визнавши це рішення найкращим, Куба прохально заскавчав, показуючи писком на ковбасу. Це потішило його «опікунів».

– Бачиш, який він розумник? – тішився Прищуватий, частуючи пса. – Певне, той Цибух – чи як там його? – правду написав, що це особливе звірятко.

– Якби тітка не купила цієї книжки, – Барило показав на «Портрети…», – ми б ніколи не довідалися про нього.

– Твоїй тітці ціни нема, – визнав Прищуватий. – Якщо нам усе вдасться, купимо їй новий нічний ковпак, – зареготав. Але, відразу ж споважнівши, додав: – Ти ж не проговорився, що ми позичили собі цей альбом?

Барила це зачепило за живе.

– Та ти що! За кого ти мене маєш?

Вони знову повернулися до пса, а той, вдаючи, що нічого, крім їжі, його не обходить, насправді намагався не пропустити ні слова з їхньої розмови.

– Як ти думаєш, що він такого надзвичайного вміє? – запитав Барило. – Цибух пише, що це щось таке, у що важко повірити.

– Байки! – коротко кинув Прищуватий. – Нічого надзвичайного він не вміє. Він лише розумніший за інших собак і видресируваний, як поліцейський пес. Оце й усе. Зрештою, нам більшого і не треба.

Барила його слова не переконали.

– Послухай, а може, він уміє рахувати або танцювати?

– Може. Я колись чув про такого пса, який знав напам’ять усю табличку множення.

– Усю? – не вірив Барило, адже сам він і досі не опанував цього мистецтва.

– Усю.

Барило глянув на пса з благоговінням. Можливо, і цей також?..

– Ну давай, спитай його, скільки буде два на два, спитай! – підбивав приятеля Прищуватий.

Але Барило, вловивши в голосі товариша кпини, швидко змінив тему.

– Краще скажи, коли почнемо тренування, – запропонував.

– За декілька днів. Мусимо зачекати, поки пес до нас звикне.

– А якщо він утече від нас додому?

– Не мав би. Підкупимо його всілякими псячими ласощами. От побачиш, він прив’яжеться до нас!

– Але це нам дорого обійдеться.

– То й що? Згодом ми це собі компенсуємо. Нас чекають великі гроші, брате! – розмріявся Прищуватий.

– Усе залежить від нього, – сказав Барило, показуючи поглядом на пса.

– Тому ми й маємо піклуватися про нього. Вечерю він уже з’їв, тож тепер час спати.

– Де ми замкнемо його? Тут? – Барило намалював рукою коло.

– Ні. У комірчині. Там буде безпечніше.

– Ну, то відведи його. Нам теж уже час.

Прищуватий кивнув і рушив до пса.

– Чемний песик, чемний, – примовляв. – Піде до своєї комірчини, ляже спати…

Погладив Кубу по загривку і підштовхнув його до дверцят, що вели вглиб млина.

Куба – аби не викликати підозр – приязно заметляв хвостом, хоча це й коштувало йому чи не найбільших зусиль у житті. Прищуватий, розчулений цим маханням хвоста, ще раз поплескав пса по загривку, відчинив дверцята і легенько підштовхнув його досередини.

І ось тепер Куба лежить у темній комірчині й ламає собі голову над тим, що робити. Все вказує на те, що Прищуватий і Барило планують якийсь злочин. І важливу роль у тому злочині відвели для нього – Куби. Як йому поводитися в цій ситуації? Втекти за найпершої нагоди, дозволивши їм і надалі щось безкарно затівати, чи залишитися, дати втаємничити себе в усі плани і викрити їх аж тоді, коли вони почнуть ті плани втілювати? Збігло чимало часу, перш ніж Куба зважився на друге.

«Залишусь, – вирішив він. – Але я мушу повідомити Амвросія про те, де я, бо інакше він турбуватиметься. Мушу дати йому знати, що я живий і здоровий. Тільки як? Як його повідомити?»

Це дражливе питання довго не давало Кубі заснути.

Перші сліди

Амвросій заснув аж над ранок і прокинувся за годину з невиразним усвідомленням, що трапилося щось погане. Однак не міг собі пригадати, що саме. Тільки коли він цілковито отямився від сну, усвідомив собі, що сталося, і тривога за приятеля впала на його плечі велетенським тягарем. Лише на мить його окрилила надія, що зараз він почує за дверима знайомий дзявкіт, тож детектив навіть прислухався. Але в цілому будинку панувала тиша. Тільки знадвору крізь відчинене вікно долинав гомін пташок і гуркіт воза, що котився по містечковій бруківці.

Амвросій миттю зірвався з ліжка і, узявшись за звичайні ранкові справи, обмірковував план дій.

«Насамперед розвідаю серед сусідів, – вирішив він. – Почнемо з пані Сухарик. Її очам і вухам можна довіряти беззастережно. Потім треба буде поговорити з капралом Прутиком, який вчора був на службі і міг щось зауважити. А насамкінець годилося б іще раз зайнятися листом «їх Обидвох». Я занадто мало уваги присвятив цій писанині, а це ж візитівка викрадачів! Вони мусили залишити на ній якісь сліди». Поринувши в ці думки і трохи збадьорившись, детектив подався до скромних володінь пані Сухарик. Собі на втіху він застав її перед будинком. Пані Сухарик годувала свою єдину курку з милозвучним іменем Гортензія.

Її здивував ранній візит сусіда, хоч вона явно втішилася йому.

– Ви встаєте раніше за мою Гортензію, – привітала його сусідка. – Хіба так можна?

Пан Амвросій відповів їй із чарівним усміхом, що, вочевидь, це не такий страшний злочин, якщо його також скоїла мила сусідка, і запитав, коли вона вчора вклалася спати.

Запитання на мить відняло мову знаній своєю балакучістю пані Сухарик, а потім пролунали присмачені легкою іронією слова:

– Шановний сусіде, ви також хочете знати, на якому боці я спала?

Амвросій покірно схилив голову, у такий спосіб висловлюючи жаль, що його цікавість хибно потрактували, і водночас задумався, якби то виправдати свою допитливість. Адже він нізащо у світі не хотів посвячувати сусідку в події минулого вечора. Наче почуті вчора, залунали у вухах настанови Іполита Вусика – його вчителя і приятеля в одній особі:

«Якщо про злочин знають дві сторонні особи, – казав, було, цей великий детектив, – це добре. Якщо знає одна – це дуже добре. Якщо не знає жодна – це ідеально».

Вірний цим принципам, детектив глянув на пані Сухарик зі скрушною міною і пояснив, мовляв, має підстави вважати, що вчора близько десятої вечора поблизу тинялися злочинці. Тому він і дозволив собі таке неделікатне запитання.

– Якщо ви в той час іще не спали, – продовжував він, – то могли почути якісь підозрілі звуки, розмови… Мене, наприклад, дуже цікавить, чи ви не чули шуму автомобіля?

Пані Сухарик зблідла, схопилася за серце, сперлася на паркан і прошепотіла:

– Святий Боже! Щось трапилося?

Стриманий вираз обличчя Амвросія трохи її заспокоїв, а решту зробили його слова.

– Не сталося нічого такого, через що ви мали б непокоїтися, – відповів він чесно. – А зараз я попрошу вас відповісти на моє запитання.

– Звісно, звісно, – притакнула пані Сухарик поспішно. – Відповім, хоча й не дуже маю що сказати. Справді, я пішла спати доволі пізно, десь пів на одинадцяту, але не чула нічого підозрілого. Автомобіля поблизу не було, швидше за все.

Тут Амвросій окинув її здивованим поглядом. Тож його сусідка додала:

– Розумієте, моя Гортензія дуже боїться автомобілів, бо колись її ледь не переїхав якийсь шаленець. Відтоді вона щойно почує гуркіт мотора, то аж заходиться. А вчора ввечері навіть не закудкудакала. Я могла би не помітити авто, але вона напевно ні.

Це пояснення повністю переконало старого детектива. Він подякував пані Сухарик за інформацію і пішов розпитувати далі. Навідався ще до трьох сусідів, зустрівся з капралом Прутиком, але так і не дізнався нічого, що допомогло би йому знайти Кубу. Він лише пересвідчився, що попереднього вечора жоден чужий автомобіль не з’являвся в Містечку.

Тож Носик повернувся додому і, озброївшись потужною лупою, схилився над листом викрадачів. «Уся надія на нього», – подумав собі й почав ретельно вивчати замазаний штемпель на марці. Ні, він не помилився, коли вперше поглянув на конверт. Лист відіслано п’ятнадцятого травня з Теляткова, розташованого за двадцять кілометрів від Містечка.

– Бездарна спроба обвести мене навколо пальця, – бурчав собі попід ніс Амвросій. – Якщо вони живуть у Теляткові, то я – почесний житель Тель-Авіва. Адже Куба не телятко, щоб дати себе вести двадцять кілометрів на солом’яному налигачі! Інша справа, якби в них була машина. Але її не було. До того ж дата… Лист написано тринадцятого, а надіслано п’ятнадцятого травня. Якщо хтось так довго носить написаного листа – важливого листа! – це означає, що він не хоче опустити його в найближчу поштову скриньку, а чекає нагоди відіслати з іншої місцевості. Тож усе тут ясно як Божий день: викрадачів слід шукати ближче, а не в Теляткові. Значно ближче!

Пан Носик потер руки. Нарешті хоч якийсь промінчик світла! Пожвавившись від цього першого відкриття, він зацікавився великою плямою, яка виднілася внизу аркуша. Роздивився її, торкнувся, понюхав і аж усміхнувся, здогадавшись! Оліфа![1] А оліфа – не вода. Не кожен має з нею справи на щодень. Отож є ще один слід!

Кілька хвилин потому уважне око детектива розгледіло третій слід. Він звернув увагу на великі букви «М» і «Л», які повторювалися в листі. Обидві, безсумнівно, вирізнялися серед решти – незграбних і кривих. Писані розмашисто, і прикрашали їх химерні викрутаси… Було видно, що автор листа навчився їх писати особливо добре, може, навіть вправлявся, щоб вони виходили найгарніше. Не треба було мати великих детективних талантів, аби зрозуміти, що це означало. Адже це могло означати лише одне: літери «М» і «Л» були першими літерами імені та прізвища того, хто викрав Кубу. Обличчя Амвросія аж світилося від задоволення.

«Тепло… тепло… тепло», – наспівував він собі попід носом, ховаючи листа в конверт.

Дивні забави

Невеличкий прямокутник неба, який зазирав через заґратоване віконце, ще недавно мав колір стиглої помаранчі, а зараз посірів, і та сірість з кожною хвилиною ставала все сірішою. Куба спостерігав за цими змінами, нервово обмахуючись хвостом.

– Тиждень закінчується, – пробуркотів. – Третій день страшної нудьги. Аби він був уже останнім!

Власне кажучи, якби не та нудьга і хвилювання за Амвросія, якого він досі не зміг повідомити про свою долю, Куба почувався би не найгірше. Спати в комірчині, як виявилося, цілком стерпно, Прищуватий і Барило були втіленням гарних манер, а їжа в Старому млині з’являлася з гідною подиву регулярністю. Щоправда, не всі страви заслуговували відзнаки «Золота пательня», але гріх би було скаржитися.

Тільки ця нудьга…

Але саме нині щось мусило змінитися.

«Увечері розпочнемо», – сказав вранці Прищуватий до Барила. Почувши ці слова, вимовлені з таємничою міною, Куба нетерпляче очікував своїх «опікунів».

«Мали б уже бути тут, – наморщив він носа. – Невдовзі стемніє. До того ж я голодний…»

Однак минуло ще кільканадцять хвилин, перш ніж до його вух долинув звук велосипедного дзвоника – знак, що «опікуни» приїхали.

Куба, якого зачепило те спізнення, вирішив привітати їх холодно, але його повністю обеззброїв аромат яєчні з грудинкою, яка пахтіла в невеличкому горщику, що його Прищуватий і Барило привезли з собою. Куба чудово знав той горщик і вже за мить їв, аж за вухами лящало. Це не забрало в нього надто багато часу, бо порція була скупенька, а Куба – голодний. «Кімнатний песик на дієті, може, і вдовольнився б цим, – думав він, вилизуючи горщик, – але не я». Поївши, він промовисто поглянув на своїх годувальників, даючи їм зрозуміти, щоб у майбутньому поводилися краще. Вочевидь, вони зрозуміли його правильно, бо Прищуватий сказав:

– Йому мало. Але якщо нині добре себе покаже, його чекає винагорода.

«Значить, вони не передумали! – зрадів пес. – Нарешті щось почне відбуватися!»

Але відразу й притих, бо зауважив у руках Прищуватого річ, що сповнює огидою кожного пса, який себе поважає, – нашийник. Прищуватий, витискаючи із себе лицемірний посміх, наближався до нього з цим символом неволі. Куба позадкував на крок, хотів загарчати протестуючи, але вчасно усвідомив: якщо він хоче до кінця довести свій план, мусить стерпіти це приниження. Тож дозволив натягнути собі на шию цю ганебну річ, прив’язати до неї мотузок і дав вивести себе надвір.

Тут він на якусь мить забув про нашийник. Його вразив травневий вечір. Після проведеного в комірчині часу світ видався йому гарнішим, наче оновленим. Завмерши на місці, Куба слухав, як бринять зірки, жадібно вбирав у себе запах землі… Потім витягнув шию і задивився на миготливі вогні Містечка на горизонті. Один із них належав будиночку на вулиці Перелітних птахів. Який? Куба заплющив очі й побачив затишну оселю, стару лампу на комоді, своє кубельце в кутку…

«Що зараз робить Амвросій? – думав він собі. – Може, вечеряє на самоті? А може, стоїть біля вікна, виглядаючи мене?»

Від цих думок Кубу раптово охопила непогамовна туга за приятелем. Він мусив дуже стримуватися, щоб не вирватися від Прищуватого і не побігти туди – до того далекого світла. Мотузок різко шарпнули, і Куба повернувся до реальності.

– Ходімо! – кинув Прищуватий і подався до самотньої тополі, що росла в полі за кількасот метрів від млина.

Кубу надзвичайно цікавила мета цього походу, але дорогою не прозвучало жодного слова на цю тему. Аж коли вони спинилися біля тополі, Барило спитав:

– Ти взяв пакунок?

– А ти як думав? – відрізав Прищуватий, витягши з-за пазухи маленький згорток.

– Що в ньому?

Прищуватий хитро посміхався.

– Нагорода для пса.

– Кісточки?

– Ні. Голубині стегенця, брате!

Куба відчув, що в нього вже потекла слинка, а Барило скомандував:

– Ну то починаймо!

– Зачекай! – стримав його Прищуватий, роззираючись довкола, ніби хотів переконатися, що вони самі. Тоді поклав згорток під тополею і наказав псові: – Шукай, Кубо, шукай!

Куба якусь мить боровся сам із собою. З одного боку, не хотів показувати, що так одразу збагнув, про що йдеться, а з іншого – нізащо у світі не наважився б відмовитися від нагороди. Тож вичікувально поглянув на Прищуватого, а коли той повторив наказ, схилив голову і почав нюшити довкола дерева й нарешті схопив пакунок зубами.

– От бачиш! – вигукнув Прищуватий.

Він погладив пса, подумав над чимось і сказав Барилу:

– Тепер відійди на кілька кроків і погукай його.

– Ти хочеш відпустити його? – злякався Барило. – А що, як він утече?

– Я вірю в запах голубиних стегенець, – заспокоїв його Прищуватий. – Жоден розсудливий пес не відмовиться від такої смакоти. Зрештою, колись треба починати.

– Добре, починай!

Барило відійшов від тополі й покликав пса. Прищуватий пустив мотузок – мить напруги – і Куба рвонув до Барила.

– Непогано, – визнав Прищуватий. – Побачимо, чи вдасться наступна спроба.

Він наказав псові підійти, відібрав згорточок і поклав його на попереднє місце під тополею.

– Сидіти! – скомандував.

Куба слухняно виконав наказ, а Прищуватий, подаючи знак, аби він залишався на місці, підійшов до Барила. Він трохи нервувався. Витер тильною стороною долоні лоба і загукав:

– Принеси пакунок, Кубо!

«Охо-хо! Забава стає чимраз цікавішою, – пожвавився пес. – Тільки що за цим усім криється? Стривай… Стривай… щось до мене починає доходити… Мабуть, що… Ох, уже ця ваша нетерплячка! Ми можемо побавитись, але…»

Підняв голову і насмішкувато приглядався до Прищуватого. Того вже розбирала нетерплячка.

– Ну ж бо, принеси пакунок, Кубо! – повторив він.

«Хвилиночку! – подумки заспокоював його Куба. – Не нервуйся! Адже я не можу бути занадто розумним».

Викрадачі обмінялися розчарованими поглядами.

– Не розуміє, – сказав Барило. – Треба йому показати, що він має зробити.

– Знаю, – неохоче погодився Прищуватий і обернувся до пса.

Схилився над ним, підняв із землі згорточок і тицьнув його Кубі під ніс.

– Бери!

Куба клацнув зубами, притримуючи пакунок.

– Місце! – наказав Прищуватий і бадьорим кроком повернувся до Барила.

Опинившись біля нього, крикнув утретє:

– Принеси пакунок, Кубо!

«Що ж, тепер можу послухати», – пробурчав пес собі попід носа і помчав до Прищуватого й Барила. Він подумав, що на цьому сьогоднішні тренування закінчаться і настане час на винагороду, але помилився. Його чекало ще одне випробування. Найважливіше. Викрадачі пошепки перекинулися кількома словами і зненацька стали такими урочистими, ніби оце зараз братимуть участь у церемонії коронації перського шаха.

– Притримай пса! – звелів Прищуватий командирським тоном.

– Уже тримаю, – відповів Барило, хапаючи конопляну мотузку.

Прищуватий перевірив, чи це справді так, і поважно подався до тополі. Тут поклав згорточок із голубиними стегенцями, ще раз окинув поглядом довколишні поля і – так само урочисто, як і спершу – повернувся до свого друга, що тримав пса. Ставши поруч, оцінив поглядом відстань до дерева і наказав:

– А тепер зроби все це сам. Біжи до тополі і принеси пакунок! Давай! – і підштовхнув Кубу рукою.

Куба, якому вся ця розвага потроху почала набридати, цього разу виявився значно кмітливішим, аніж припускали викрадачі. Зірвався, добіг до тополі, схопив зубами пакунок і в кілька стрибків повернувся з ним до Прищуватого і Барила.

Обоє викрадачів вражено заніміли. В їхніх очах з’явилося щире захоплення. Коли вони трохи отямилися, Прищуватий взяв пакунок, розірвав папір і жестом, сповненим поваги, простягнув Кубі два апетитні й запашні голубині стегенця.

– Їж, – сказав він. – Ти на них заслужив. Відзначився на медаль.

Куба глипнув у його бік одним оком, яке нібито запитувало: «А чи не зарано та медаль?», і взявся до нагороди.

Хрумаючи делікатні кісточки, пес міркував: «Захоплюйтеся мною. Захоплюйтеся! Врешті незабаром ви переконаєтеся, що я здатен на більше. Тільки не знаю, чи й тоді ви будете такі задоволені, цієї миті. Так, шановні викрадачі! Ви забули, що я багато років служив великому Носикові. Ви забули – і це вас занапастить!»

Зошит у зеленій обкладинці
Інші казкиПомітки: Пригоди детектива Носика

Навіть допитливий розум пана Носика не міг відповісти на запитання, чому жоден із містечкових столярів не мав майстерні на вулиці Столярській, хоч така в Містечку й була. Один із трьох майстрів долота й рубанка вибрав собі вулицю Кошикову, другий – Лебедину, а третій облаштувався на вулиці Катеринщиків.

Власне перед першою з тих майстерень зупинився пан Носик і, задерши голову, вивчав гігантську вивіску над входом.

Читаючи кольоровий напис, що обіцяв недорогі й перевірені послуги, детектив водночас обмірковував, як йому зараз почати розмову.

Сюди його привела пляма оліфи, яку він виявив на листі викрадачів. У Містечку майстри тільки трьох ремесел щодня працювали з оліфою: лимарі[1], склярі[2] та столяри[3] – і серед них Амвросій сподівався знайти тих, хто викрав Кубу.

Амвросій вже відвідав лимарів і склярів, а сьогодні планував завітати до столярів. Учора йому не пощастило, він не натрапив на жоден слід, а як буде нині?

Детектив штовхнув двері й рішуче увійшов досередини.

– Доброго дня! – ґречно підняв капелюха.

– Вітаємо, пане інспекторе! – вискочив йому назустріч сам майстер. – Заходьте, заходьте! Чим ми можемо вам прислужитися?

Пан Носик блискавично оглянув приміщення майстерні. Купи дошок, банки з клеєм та фарбами, комплект розвішаних на стіні інструментів – все це його мало обходило. Однак він зацікавився помічником майстра, який завзято гемблював[4].

«За віком це міг би бути один із них», – подумав собі Амвросій. Адже він із самого початку вважав, що цю аферу затіяли молоді люди, які ще тільки стають на злочинний шлях. Про це свідчив насамперед наївний стиль їхнього листа. Тому Носик трохи довше затримав погляд на столярчуку і аж тоді звернувся до майстра.

– Питаєте, що мене привело до вас? – повторив. – Гм. Трохи дивна справа. Я би хотів замовити собі гарний самокат.

Майстер широко розплющив очі, а його помічник на хвильку затримав рубанок і обурено глипнув на Носика.

– Ні, я, звісно, не планую на ньому кататись, – з усмішкою пояснював детектив. – Це буде подарунок для мого похресника, який мріє саме про таку іграшку. Ви могли би щось таке змайструвати?

Майстер почухав потилицю.

– Оце так завданнячко! Я виготовляв різні речі, але досі ніхто не замовляв мені самоката. Я, звісно, можу спробувати, хоча волів би, щоб ви придбали собі десь готовий. О, я недавно бачив таку штукенцію в Голубкові!

– У Голубкові?

– Так, мій кузен має там іграшковий магазин. І саме в тому магазині… Ви часом не збираєтеся туди?

– Подумаю. Може, й виберусь. Можете мені дати адресу кузена про всяк випадок?

– Будь ласка. Вулиця Соловейків, 13.

Пан Носик скорчив заклопотану міну.

– Мушу записати собі… пам’ять уже не та… Але, як на зло, я не взяв свого блокнота. Може, ви, молодий чоловіче, – звернувся він до помічника, – зробите мені цю маленьку послугу і занотуєте адресу.

Помічник запитально глянув на майстра, який прикрикнув на нього:

– На що ти чекаєш, Антку? Ти не чув, що попросив пан інспектор?

Помічник збентежився, і його мов вітром здуло за портьєру, яка відділяла закуток майстерні. Звідти він за мить вийшов з аркушем паперу та олівчиком у руці.

– Можу записати, – доповів. – Пане майстре, повторіть адресу.

Майстер повторив – і Антик, помітно допомагаючи собі язиком, записав що слід.

– Будь ласка, – простягнув він аркуш Носикові.

Беручи його, Носик уважно пригледівся до хлопця, але не зауважив у виразі його обличчя нічого, що би свідчило про нечисте сумління. Ані сліду переляку, чи рум’янця, чи збентеження.

«Напевне, і цього разу я не вгадав, – подумав Амвросій. – Обличчя доброзичливе, ім’я ж починається на “А”, а не на “Л” чи “М”».

Кинувши оком на аркуш з адресою, він переконався, що Антик невинен. Адже його почерк нічим не нагадував писанину викрадачів. Звісно, лист, в якому призначалася зустріч у Березовому гаю, міг написати той другий викрадач, але Носик дуже добре знався на людях, і це підказувало йому, що Антик не має нічого спільного з викраденням. Інтуїція рідко підводила детектива.

Сховавши аркуш у кишеню, він подякував за пораду, де шукати самокат, і подався на Лебедину вулицю.

Там він не затримався, оскільки на дверях майстерні побачив коротке, проте дуже промовисте повідомлення: «Бізнес закритий, бо майстер хворий».

Сторож кам’яниці, в якій містилася майстерня, на запитання про підмайстрів чи учнів майстра поглянув на Носика з підозрою і розповів, що останнього учня він бачив там іще тоді, коли мав гарні кучері. І, кажучи це, погладжував себе по голій як бубон голові.

«Тепер мені залишилася тільки вулиця Катеринщиків!» – зітхнув подумки Амвросій і покрокував до останньої майстерні. Дорогою він роздумував, чи не слід вигадати якусь іншу причину для візиту, ніж самокат, але врешті-решт вирішив, що не варто. Розмова про самокат значно кумедніша, ніж, скажімо, про вішак для капелюхів. «Якби мій єдиний похресник, який уже підкручує посивілі вуса, дізнався, що я шукаю для нього самокат, він, напевне, луснув би зі сміху», – подумав детектив, заходячи до майстерні пана Синички.

– Ви шукаєте самокат? – зрадів майстер Синичка, почувши прохання Носика. – Ви потрапили куди слід! Зробити я вам його не зроблю, але самокат буде. Хлопці! – гукнув він до двох помічників, які складали шафу завбільшки з кам’яницю. – Ану ж бо загляньте до комори, трохи там розберіть те-се, то й, напевно, щось знайдете для пана інспектора. Або ні, стривайте. Піду з вами, бо як впущу туди вас самих, то зчините там такий розгардіяш, що я рік не знатиму, де в мене що лежить. Я дуже вас перепрошую, шановний пане, – вклонився він Носикові, – це ненадовго. Ви можете собі тим часом погортати газетку, вона ось там, на поличці.

Виливши з себе цей потік слів, майстер схопив помічників обіруч і зник із ними в дверях, які вели до комори.

Амвросій вирішив не марнувати ні хвилинки. Бистрим оком окинув майстерню, став навшпиньки, присів, позазирав туди й сюди, врешті підійшов до полички, на якій була газета. Вже потягнувся за нею, але враз став мов укопаний, серце його підскочило, мов м’яч, а очі прикипіли до зеленого зошита, що лежав поруч із газетою.

На обкладинці був підпис його власника, який називався Михайло Ластівка, а літери «М» і «Л» були такі, наче їх живцем видерли з листа викрадачів! Амвросій не мав і тіні сумніву, що лист та ім’я написано тією ж рукою. «Отже, злочинець перебуває тут, у цій майстерні! – думав, ошелешений відкриттям. – Він – один із помічників пана Синички! Але хто з них? Чи, може, обоє?»

Він занепокоєно зиркнув на двері комори. Порожні. Вони ще шукають. Це добре. Він має трохи часу, аби обміркувати, що робити.

«Спершу мушу дізнатися їхні імена, – вирішив. – Мушу довідатися, хто з них Михайло. Тільки як це зробити, аби не викликати підозр і не сполохати пташку?»

І враз лице детектива проясніло. Придумав!

Тієї ж миті в дверях показався пан Синичка, тріумфально розмахуючи самокатом.

– Будь ласка! Ми знайшли! Він трохи попсований, але ми його підправимо – і буде як новий. Правду кажу, хлопці?

Хлопці старанно притакнули і повернулися до складання шафи. Саме цього моменту чекав Носик.

– Михайло!.. – почав він голосно і стих, приглядаючися до обох помічників. – Мій похресник Михайло, напевне, буде дуже задоволений подарунком, – закінчив дещо тихше, виразно розчарованим голосом.

– Безсумнівно! – погодився з ним майстер Синичка.

Ця безневинна спроба показала, що Михайла в майстерні немає. Якби він був тут, то обов’язково обернувся б, почувши своє ім’я. А помічники і вухом не повели. «Де ж він у такому разі? – задумався Амвросій. – І як мені щось про нього довідатися? – глянув на самокат: – Він мені допоможе!»

– То коли я зможу його забрати? – запитав він.

Майстер щось собі прикинув.

– Десь за три дні, – відповів. – Спершу ми мусимо закінчити з тією шафою. Клієнт уже підганяє…

– Бачу, у вас багато праці. Вам згодився б іще один помічник, – хитро закинув Носик.

Лице майстра спохмурніло.

– Я маю ще одного, але… – махнув він рукою. – Узяв його, бо мама просила, хотіла конче сина на столяра вивчити, тільки йому не наука в голові. Приходить, коли хоче, нічим не переймається… Ось, бачте, нині його знову немає.

– Здається, я знаю цього ледацюгу, – провадив Амвросій. – Чи то не той Михайло з вулиці…. Ох, уже пам’ять не та!

– З вулиці Пивоварів, – поспішно підказав майстер Синичка. – Живе у восьмому будинку. Ви справді його знаєте?

– Ну… радше його маму, – завбачливо відступив пан Носик. – Колись вона мені розповідала про свої клопоти з сином.

«Не слід говорити надто багато, – мусив себе стримати детектив, – бо тут може бути його спільник».

Про всяк випадок він знову поглянув на помічників, аби прочитати з їхніх лиць, якої вони думки про товариша. Але обличчя обох хлопців виражали такий щирий осуд Михайла, таку цілковиту згоду з думкою майстра, що Носик відкинув думку про те, нібито хтось із них допомагав Михайлові в злочині.

Заспокоєний, він замовив майстрові самокат, попрощався з ним і, жваво вертячи ціпком, вийшов на залиту травневим сонцем вулицю.

«Кубо, мій вірний друже! – раптом подумав Амвросій зворушено. – Де б ти не був, не хвилюйся, до нашої зустрічі – лічені дні!»

Рятуйте, пане Носику!

Із майстерні пана Синички Амвросій подався прямісінько на вулицю Пивоварів – оглянути будинок, в якому жив Михайло Ластівка. Опинившись на місці, він задоволено зауважив, що навпроти будинку номер вісім – кав’ярня «Солодкий куточок».

– Непоганий спостережний пункт! – мовив упівголоса, заходячи досередини.

Кав’ярня була порожня. Лише молода кельнерка, шелестячи накрохмаленим фартушком, розставляла на столиках свіжі квіти. Пан Носик зайняв місце біля вікна, замовив гарячий шоколад і взявся до «Ранкових новин». Вдаючи, що читає, він щохвилини зиркав на обшарпану кам’яницю на протилежному боці вулиці. «Ну, мільйонери в ній явно не живуть», – подумав собі. Бідненькі фіранки на вікнах, на балконі провітрюється латана перина, худющий кіт, що вигрівався за вікном, дуже промовисто свідчили про це. «Може, за котримсь із тих вікон цієї миті крутиться Михайло? – гадав Амвросій. – Може, у підвалі чи якомусь сараї на подвір’ї скімлить ув’язнений Куба?»

Від цієї останньої думки Носика охопило гарячкове бажання зараз же, негайно, піти і перевірити це. Однак він змусив себе заспокоїтися. Тривалі роки переслідування злочинців навчили його, що найбільшим ворогом успіху є поспіх.

Ковтнув шоколаду і втретє почав читати замітку про виставку канарок. Але знову не закінчив, бо мимоволі визирав у вікно. Раптом щось промайнуло в брамі – і Амвросій ледь не випустив газету з рук. «Певне, він! Відчуваю, що це він!» Із брами вийшов кривоногий підліток у картатій сорочці, сплюнув перед собою і витріщився на селянський віз, яким підкидало на бруківці.

«Він», – ще раз подумки повторив Амвросій і подивився на кельнерку, наче шукаючи в неї підтвердження свого здогаду. Кельнерка впіймала його погляд і відірвалася від своєї справи.

– Вибачте, панночко! – почав Амвросій. – Чи отой парубок, що стоїть у брамі на другому боці вулиці, це… Чешик Коцюба? – випалив перше-ліпше ім’я, яке спало йому на думку.

Кельнерка підійшла до вікна, відхилила фіранку і заперечно похитала головою.

– Я не знаю Чешика Коцюби, шановний пане, – відповіла. – Але це напевно не він.

– О, – здивувався Амвросій. – А чому ви такі впевнені?

– Тому що це Михайло Ластівка, а раз він Михайло, то не може бути Чешиком, чи не так? – і вона розсміялася, задоволена власного відповіддю.

Носик також усміхався.

– Я спитав про того Чешика, – продовжував він добродушним тоном, – бо мені сказали, що він у товариша, у восьмому будинку. Я його не знаю, але маю до нього справу. Може, саме Михайло і є тим товаришем? Ви часом не знаєте, з ким він товаришує?

– Усіх його приятелів я не знаю, бо звідки мені знати? Але найчастіше бачу його з таким собі хлопцем, якого звуть Броник Опецьок.

– Зрештою, менше з тим! – додав легковажно Амвросій. – Якось дам собі раду. Дякую вам, панночко!

– Та нема за що, – зашарілася кельнерка і повернулася до своїх квітів.

Пан Носик знову перевів погляд на Михайла. А той потягнувся, широко позіхнув і рушив у бік ринку. Амвросій зачекав іще кілька хвилин, розплатився і вийшов із «Солодкого куточка».

На вулиці детектив завагався, що ж робити: йти за Михайлом і, ймовірно, наштовхнутися на його спільника чи, може, трохи обійти кам’яницю, щоб з’ясувати, чи немає там Куби. Недовго думаючи, він перейшов вулицю і зайшов у похмуру браму восьмого будинку. Повіяло холодом і запахло квашеною капустою. «Почну з подвір’я», – вирішив Амвросій і штовхнув наступні двері.

На подвір’ї, на щастя, не було жодної живої душі. Носик покрутився біля сараю, прогулявся перед підвальними віконцями, кілька разів прокашлявся – і нічого. Висновок був очевидний – ні в сараї, ні в підвалі Кубу не тримали. Якби він тут був, то відчув би присутність приятеля і озвався.

Залишалося ще два місця, де могли би тримати пса: Михайлове помешкання та горище. Амвросій повернувся до брами, знайшов у списку мешканців прізвище Ластівок і став підійматися на третій поверх, де вони жили. Спинився під їхніми дверима, закашляв, прислухаючись якийсь час, – знову нічого. Те ж повторилося на горищі.

«У цьому будинку його немає, – засмучено відзначив про себе Амвросій. – Кубу тримають деінде. Але де? Може, у того другого?» Розмірковуючи над цим, він поволі йшов у напрямку вулиці Перелітних птахів.

Звернувши на свою вулицю, Носик зауважив, що перед його будинком нервово походжає пан Францишек Цвяшок, працівник пошти на пенсії, з яким він час від часу грав у бридж. Амвросій мимоволі наддав ходи. Знав, що така нервова прогулянка не віщує нічого доброго.

І не помилився. Досить було глянути на обличчя пана Францишка, аби зрозуміти, що його сюди привели аж ніяк не карти. Його лице перетинали глибокі борозенки, а в очах зачаїлося страждання.

– Рятуйте, пане Носику! – зойкнув він, підбігши до детектива.

– Що трапилося, пане Францишку? – спитав здивований Амвросій.

Пан Цвяшок стривожено роззирнувся на всі боки, витягнув з кишені зім’ятий конверт і подав його Носикові.

У конверті був невеличкий аркуш, а на ньому написано таке:

Шановний пане! Послухайте будь ласка! Ваші голуби в небеспеці. Хтось хоче їх отруїти. Але ми можемо їх врятувати. А ви повинні нам заплатити за це п’ять тисяч злотих. Приготуйте гроші і чекайте наступного листа. Ми напишимо в нім, де ви маєте залишити гроші. Якщо повідомите про це поліції або комусь іншому – голубам кінець.

Кривоносий і Кориця

Пан Цвяшок не спускав очей з Амвросієвого обличчя. А коли той закінчив читати, запитав:

– Тепер ви розумієте?

Амвросій прекрасно розумів. Голуби – найбільша пристрасть пана Францишка. Він присвятив їм півжиття. Пишався ними, любив їх, дбав про них, як про власних дітей, яких ніколи не мав. І раптом – смертельна небезпека.

Носик ще раз глянув на лист. Почерк нічим не нагадував той, що був у його листі. І помилок менше. Тільки оцей підпис: «Кривоносий і Кориця». Звідки він знає ці прізвиська? Напевне, вони йому колись траплялися, але де й коли? Ну, пригадай же, пригадай! Ще одне зусилля, ще раз напруж думку і – ось воно! Тепер уже все ясно, геть усе!

Пан Францишек дивився на детектива з усе більшою тривогою. Звідки це пожвавлення в його очах, звідки ця радість? Хіба він не зміг зрозуміти?

– Пане Амвросію, – почав він. – Будь ласка, допоможіть мені. Я не можу піти в поліцію, бо вони зібралися стежити за мною. Я цілковито довірився вам. Не легковажте цим листом…

– Але ж я і не легковажу, – палко запевнив його Амвросій. – Я вас цілковито розумію. А зараз я в такому доброму гуморі, бо Кривоносий і Кориця вже, можна сказати, у моїх руках, а вашим голубам нічого не загрожує. Справді!

– Але… як таке може бути? – затинався пан Францишек. – Ви так швидко…

Амвросій тішився від душі.

– Мене звуть Носик, любий пане Францишку! А це щось та й значить. Зараз спокійно йдіть собі додому і чекайте наступного листа від тих двох негідників. Тоді й візьмемося до справи. Сподіваюся, що не самі. Якщо я не помиляюсь у своїх припущеннях, то ми матимемо помічника. До побачення! Поспішаю в бібліотеку, де сподіваюся знайти останню ланку ланцюжка, який складаю вже декілька днів.

Детектив залишив пана Францишка здивованого, але й втішеного – і бадьоро рвонув уперед.

Пані Зося, місцева бібліотекарка, добре його знала і привітала радісним вигуком:

– Добре, що ви прийшли! Ми щось для вас маємо!

Вона вискочила з-за столика, підбігла до полиці з книжками і за мить повернулася з «Портретами незвичайних псів» у руках.

– Ось, будь ласка! Вчора придбала. Тут пишуть про вас і вашого пса. Навіть є його фото. Ви вже бачили?

– Не тільки бачив, а навіть купив, – відповів Амвросій, хоч відчував, що пані Зося хотіла б почути заперечну відповідь.

– Шкода, – зітхнула бібліотекарка. – Я думала зробити вам сюрприз…

– Кожна книжка, яку я беру у вас, є сюрпризом, – втішив її Амвросій.

Бібліотекарка вдячно всміхнулася йому і запитала, яка книжка йому потрібна сьогодні.

– Нині попрошу щось із мого фаху, – відповів. – У вас є повість Онуфрія Ангелика «Чорний пес, або Таємниця корчми “Телячі ратички”»?

– У нас вона точно є, але зараз хтось її, здається, читає. Хвильку, я перевірю.

Вона схилилася над картотекою, перегорнула декілька карток і розвела руками:

– На жаль, книгу взяв інший читач.

– Ото не пощастило! – Амвросій вдав, що засмучений. – І хто ж це вихопив її мені з-під носа?

Бібліотекарка знову схилила голову над картотекою.

– Хвилиночку! – кілька швидких рухів пальцями і відповідь: – Пані Опецьок.

– Ота пані з вулиці Чаїної? – запитав Амвросій, хоча не знав жодної пані Опецьок з вулиці Чаїної.

– Ні. З Двірцевої.

Амвросій більше ні про що не запитував. На Двірцевій жив його давній приятель-антиквар, від якого він сподівався більше довідатися про пані Опецьок та Броника Опецька насамперед.

І він не прорахувався. Приятель, побіжно ознайомлений зі справою, розповів йому, що пані Опецьок – самотня літня жінка, яка утримує двох псів, кота і племінника. Чотирилапі не завдають їй особливих труднощів, натомість племінник наробив клопоту. Замість допомагати тітці виготовляти штучні квіти – єдине джерело прибутку – він волочиться з різними темними типами і б’є байдики.

– Нещодавно, – вів далі антиквар, – він навіть з’явився тут, у мене, у товаристві одного з тих своїх друзяк і питав про якийсь детектив. Стривай… як же він називався?

– «Чорний пес, або Таємниця корчми “Телячі ратички”», – підказав йому Носик.

– Дійсно. А звідки ти знаєш? – здивувався антиквар.

– Бо цей детектив відіграє важливу роль у всій афері, – пояснив Амвросій. – Броник і той другий, мабуть, прочитали тітчин екземпляр з бібліотеки і захотіли мати свій. Того й навідалися до тебе.

– Бачу, у тобі ще живе той давній, славний Носик, – сказав шанобливо антиквар. – Чи не занадто скоро ти подався на пенсію?

Амвросій сумно всміхнувся на це запитання.

– Не діймай мене, – попросив.

Далі розмова точилася довкола погоди, політики і здоров’я обох літніх чоловіків. Амвросій невдовзі знову був у гуморі, який дещо погіршився після запитання приятеля. Адже він знайшов те, що шукав: останню ланку свого ланцюжка!

Розмова з духом мірошника

Настінний годинник захрипів, ляснули маленькі дверцята – і зозуля, яка з них вискочила, прокукала одинадцять разів. Двадцять третя година. Амвросій заворушився в кріслі, аж пружини застогнали, і закліпав. «Я задрімав», – здивувався він собі. Детектив хотів лише трохи відпочити від вражень цього незвичайного дня – і заснув.

А день був таки незвичайний. Амвросій вже знав із цілковитою певністю, хто був автором листа, який призначив зустріч у Березовому гаю, дізнався ім’я його спільника і задля чого викрали Кубу. Він не знав лише, де саме перебуває Куба, але це сподівався з’ясувати найближчим часом.

Носик підвівся з крісла і підійшов до тахти постелити постіль. Він саме поклав на неї ковдру, коли хтось несподівано загрюкав у двері. Амвросій на мить застиг, вичікуючи, а коли стукіт повторився, підійшов до дверей і запитав:

– Хто там?

– Я, – відповів йому придушений незнайомий голос. – Мандрівний продавець мазі від мозолів. Це ви – Амвросій Носик?

– Звісно, – відповів Амвросій. – Я Носик, але ви не на того натрапили. Як на зло, у мене нема мозолів. Може, маєте щось для росту волосся?

– Не жартуйте, будь ласка, – благав голос за дверима. – Я не в справі мозолів.

– А в якій?

– У справі духів…

– Чого-чого?!

– Духів, – пролунала ще тихша відповідь.

Амвросій майже притулився обличчям до дверей, також стишив голос і спитав:

– Шановний! Скажіть мені, будь ласка, так щиро, як чоловік чоловікові, – що ви пили сьогодні?

– Тільки молоко, – вдарив себе в груди продавець мазі. – Козяче, – додав він, щоб не залишилося жодних сумнівів.

– Ви впевнені в цьому? – не повірив Носик.

– Цілковито. Як і в тім, що моя мазь – найкращий засіб від мозолів. Утім, я вам усе поясню, тільки впустіть мене, будь ласка.

Потішений таким неординарним візитом, детектив стенув плечима, крутнув ключ і відчинив двері.

– Будь ласка!

До помешкання увійшов невеличкий худий чоловік з метушливими очима і переляканим обличчям. Маленька скринька, обліплена кольоровими етикетками, вже здалеку говорила про те, чим він заробляє собі на життя.

Вбраний він був охайно, а велика краватка-метелик в горошок, яка кумедно підіймалася на шиї, додавала йому елегантності. Увійшовши до кімнати, він без запросин впав на стілець, витягнув із кишені хустинку і довго витирав нею лоб.

– Пане Носику! Ви вірите в духів?

Амвросій зробив серйозну міну, відповідно до запитання.

– Не вірю, – зізнався він, – але побоююсь їх.

– ?!

– Бачте, пане, – продовжив Носик, – я в них не вірю, але вони можуть про це не знати…

– Ви знову кепкуєте з мене, – обурився продавець чудодійної мазі від мозолів, – а я говорю цілком серйозно. Я зустрів духа.

Амвросія брала нетерплячка.

– Де? – кинув він сухо.

– Біля Старого млина.

– І як він виглядав?

Продавець мазі від мозолів знітився.

– Я його не бачив, лише чув.

– То з чого ви взяли, що то був дух?

– Бо він промовив до мене: «Зупинися, милосердний чоловіче, і послухай! Я – дух старого мірошника і маю справу до Амвросія Носика, який живе в Містечку на вулиці Перелітних птахів. Ти хотів би зробити мені певну послугу?» Ось так він сказав, тому я зупинився.

Амвросія мов підмінили. Його очі спалахнули цікавістю, він схопив продавця мазі за плече і струсонув, вигукнувши:

– Людино добра! Розкажи про все із самого початку! По порядку й докладно.

Продавець чудодійного засобу від мозолів спершу злякався цієї гарячковості, але швидко заспокоївся і, приємно здивований неочікуваною зацікавленістю господаря, взявся розповідати:

– Я повертався з одного з довколишніх сіл. Там мене застав вечір, я не зміг знайти нічлігу, тож поспішив до готелю в Містечку. Аби якнайшвидше опинитися в ліжку, я подався коротшою дорогою, повз Старий млин. Звісно, мені доводилося чути, що опівночі там з’являються духи, але я сміявся з того, як кожна розсудлива людина. Мушу вам зізнатися, що, коли я вже підійшов до тієї руїни, мені стало трохи моторошно, але я гримнув на себе і наддав ходи. Я вже майже минав руїну, коли почув щось, наче гарчання, а потім оті слова, які я вже вам переповів. Знаєте, що я пережив! Я немов закам’янів, ноги приросли до землі, я не міг ворухнутися, хоч і дуже хотів би. А тим часом глухий, загробний голос мовив далі: «Іди до Амвросія Носика і скажи, що я маю довірити йому важливу таємницю. Якщо він хоче дізнатися її, нехай нині опівночі прийде сюди, до Старого млина. Виконаєш моє скромне прохання, милосердний чоловіче?» І що я мав робити? Сказав, що виконаю, хоча слова застрягали мені в горлі. Загробний голос подякував мені, запевнив про пам’ять на тому світі, а я зірвався і чимдуж помчав до вас.

Продавець мазі замовк і не зводив очей з Носика, вичікуючи, як той оцінить цю небуденну пригоду. А Носик просто сказав:

– Гаразд. Я піду туди опівночі.

Тоді він поставив на стіл пляшку порічкового вина і майстерно скерував розмову в інше русло – на пригоди, які милий гість, безперечно, пережив у своїх численних мандрівках.

Розпрощалися вони, коли годинник із зозулькою показував двадцять третю тридцять п’ять. Амвросій провів гостя до дверей, перечекав кілька хвилин, а тоді схопив ціпок і ліхтарик та й вирушив на зустріч із духом.

«Я спізнююся, – думав собі дорогою, – але сподіваюся, що дух, який живе поза часом, не докорятиме мені за кільканадцять хвилин».

Було вже добряче по дванадцятій, коли детектив нарешті спинився перед чорним здоровенним вітряком. Він мусив трохи зачекати, поки заспокоїться серце, бо воно стугоніло, як шалене, і не тільки тому, що довелося йти швидко. Носик підійшов ще на декілька кроків ближче і впівголоса загукав:

– Кубо! Друзяко!.. Я тут!..

Щось підскочило всередині, і Амвросій почув добре знайомий, хоч трохи змінений зворушенням і радістю голос:

– Амвросію! О, Амвросію!..

Якийсь час друзі раділи, що знайшли один одного, що вони вже так близько. Далі Куба сказав:

– Заходь досередини! Двері замкнені на засув. Я маю стільки всього тобі розповісти!..

Авмросій, наче на крилах, гайнув до дверей, швидко впорався із засувом, штовхнув дверцята, що вели в комору, – і друзі впали один одному в обійми.

Коли пролунали перші радісні вигуки, коли Куба коротко розповів про все, що пережив від моменту викрадення, а Амвросій – про те, як натрапив на слід Михайла Ластівки і Броника Опецька, коли вже все було сказано, Куба запитав:

– А ти знаєш, як ті лобуряки хочуть мене використати? Знаєш, для чого вони мене викрали?

– Звісно, – відповів Амвросій.

– Справді?

Амвросію не так уже й часто вдавалося здивувати пса, тому-то цей вигук, сповнений недовіри і подиву, справив йому неабияку приємність.

– Справді, – повторив він. – Тебе викрали, щоб належно видресирувати і посилати по викуп, який треба було би приносити в призначене викрадачами місце. Правильно?

– Правильно, – визнав приголомшений пес. – Але як ти здогадався?

Амвросій трохи зачекав, бажаючи ще більше заінтригувати Кубу, а тоді сказав:

– Я взагалі не мусив здогадуватися. Вони самі мене до цього підштовхнули.

– Як це? Ти розмовляв із ними?

– О ні, вони ще не удостоїли мене такої честі, – вигукнув Амвросій. – Але твої турботливі опікуни вже написали листа із погрозами і вимогою викупу. І під тим листом зазначили прізвиська, взяті з однієї книжки…

– Я знаю які! – перебив його пес. – Кривоносий і Кориця!

Цього разу здивувався Носик.

– А ти звідки знаєш? Ти був з ними, коли вони писали?

Куба зрозумів, що тепер настав його зоряний час.

– Ні, – почав і далі вів неквапно, карбуючи кожне слово: – Але я також читав книжку Онуфрія Ангелика та іноді користуюся своєю псячою головою. Тож, коли мої «турботливі опікуни» – як ти зволив їх назвати – відвели мене першого разу під тополю і дали команду принести пакунок, я відразу пригадав «Чорного пса, або Таємницю корчми “Телячі ратички”». Кориця і Кривоносий, герої цього роману, так само дресирували свого пса, щоб потім він приносив їм викуп від невинних і заляканих людей. Неважко було здогадатися, що вони готують мене до такої ж ролі.

– Словом, – підсумував Амвросій, – і тобі, і мені допоміг Онуфрій Ангелик. Слава йому за це! Маєш ще якісь запитання?

– Одне. Кому мої «турботливі опікуни» написали листа і вимагали викупу? Хто має стати їхньою наступною жертвою?

– Францишек Цвяшок, власник найгарніших голубів у Містечку та його околицях. Вони погрожують отруїти птахів. Якщо він не віддасть їм п’ять тисяч злотих.

– Ото негідники! – аж нетямився від обурення пес. – Ти думаєш, вони могли б виконати свою погрозу?

– Хтозна. Я замало знаю їх.

– Мабуть, вони би не дуже вагалися! – думав уголос пес. – Але ж ми й так не допустимо, щоб вони потруїли голубів, правда? Що ти збираєшся робити далі?

– Зачекати на другий лист Кориці й Кривоносого, тобто Михайла і Броника, або ж Прищуватого і Барила – як ти їх назвав. Потім покласти пакунок на вказане місце – і впіймати їх на гарячому. Схвалюєш план?

– Схвалюю. Тільки ми мусимо обговорити певні подробиці. Але це за хвильку, бо мені раптово спало на думку одне запитання.

– Яке?

– Амвросію, – почав пес, а його голос зазвучав несподівано м’яко: – Скажи, ти дуже непокоївся за мене?

– Не дуже, – пролунала грубувата відповідь.

Із псячого серця вирвалося пронизливе зітхання.

– Я не надто сильно тривожився, – продовжував Амвросій, – бо знав, що якщо хтось викрадає геніального пса, то не для того, щоб його кривдити. До того ж я вірив у себе. Думаєш, я дозволив би зробити тобі щось погане?

Куба усміхнувся собі під носа.

– Я вже давненько замислююся, – сказав він, поглядаючи в темний кут комори.

– Над чим? – зацікавився Амвросій.

– Над тим, чого в тобі більше: зарозумілості чи прив’язаності до мене? От і зараз міркую над цим.

– Цікаво! – відповів йому в тон Амвросій. – Бо я часто роздумую над точнісінько таким самим питанням. Стосовно тебе, звісно!

Двійко друзів перезирнулися і вибухнули гучним, безтурботним сміхом.

Драматичний вечір у Старому млині

Увесь млин заполонили темрява й тиша. Лише іноді, коли сильніший подув вітру вдаряв у дерев’яну руїну, тріщала якась балка, скрипіла дошка чи грюкало щось на підлозі… Прищуватий і Барило, або ж Михайло Ластівка і Броник Опецьок, не запалювали свічки, яка стояла на млиновому камені. Адже остерігалися, що світло, яке просочувалося крізь діряві стіни, зрадило би їхню присутність у млині. Тож вони сиділи напотемки, притиснувшись до маленького віконця і втупивши очі в самотню тополю, яка невиразно бовваніла віддалік.

Добігала десята. А саме о десятій Францишек Цвяшок мав покласти під дерево пакунок із п’ятьма тисячами злотих. Напруга зростала. Фрази, які час від часу лунали, були короткі, нервові. Тільки Куба лежав спокійно, згорнувшись клубочком, і чекав на початок операції.

– Котра? – прошепотів Броник.

Рука Михайла помандрувала до очей.

– За п’ять.

– Думаєш, він прийде вчасно?

– Я взагалі не думаю. Чекаю.

– А що, як він узагалі не прийде?

– Прийде.

Вітер знову струсонув вітряком, і водночас хлопці почули звук, схожий на здушене «апчхи». На мить вони завмерли.

– Що це було? – ледь видушив із себе Броник.

– Не знаю. Певне, пес.

Поглянули на Кубу, який замотав головою і пирхнув, намагаючись наслідувати звук, що долинув і до нього.

– Пес!.. – видихнули хлопці полегшено і повернулися до спостереження.

– Якщо він запізниться, – почав Броник, – то буде так темно, що ми нічого не помітимо.

– Не каркай! – огризнувся Михайло. – Он місяць на небі.

Наче на підтвердження цих слів золотистий таріль викотився з-за хмар і трохи розсіяв пітьму.

Якийсь час обоє мовчали.

– Я вже всі очі видивився, – знову озвався Броник.

– То не витріщайся.

Броник на кілька хвилин замружився і саме тоді почув здушений вигук Михайла:

– Іде.

Хлопець умить розплющив очі, довго вдивлявся в темінь і врешті помітив якусь постать, що повільно рухалася до тополі. Судячи зі зросту, то був Францишек Цвяшок.

– Він! – підтвердив Броник приглушеним голосом.

Хлопці замовкли і не зводили очей із невиразної постаті. Тільки їхнє дихання стало швидшим і голоснішим. Постать тим часом підійшла до тополі, спинилася, вочевидь, роззирнулася довкола, а потім нахилилася, ніби кладучи щось на землю.

– Приніс, – вирвалося Броникові.

– Я ж казав, що так і буде, – нагадав йому Михайло хвальковито.

Знову прикипіли очима до Цвяшка. А той, виконавши обіцянку, хутко віддалявся в бік Містечка.

– Він напевно був сам? – запитав Броник.

– Ти ж бачив!

Броник кивнув головою, глянув на пса і докинув:

– То можемо вже його випустити.

– Почекай трохи. Обачність не завадить.

Вони ще якийсь час поспостерігали за місцевістю довкола тополі. Нічого підозрілого не відбувалося, тож Михайло вирішив:

– Починаймо!

Вони прудко відірвалися від віконця, підбігли до пса і, перечіпаючись об розкиданий на підлозі мотлох, випустили Кубу надвір. Хвилювалися значно більше, ніж під час першого тренування. І нічого дивного! То ж не голубині стегенця лежали під тополею!

Перед млином вдихнули на повні груди, ще раз оглянули місцевість, дали одне одному знак: усе гаразд. Тоді Михайлова рука лягла на загривок Куби. Вона тремтіла. Так само тремтів його голос, коли хлопець сказав:

– Ну ж бо, Кубо, покажи, на що ти здатний! Апорт!

Пес відразу зрозумів, про що йдеться, і без додаткового заохочення стрибнув у темряву.

– Побіг!.. – видихнули вони, разом із цим словом скидаючи з себе тягар непевності. Адже до останнього сумнівалися, що пес не утне їм прикрої несподіванки.

На щастя, не втнув. Біг далі, а хлопці дивилися, як він біжить, підганяли його подумки, нервувалися, коли він зникав з очей, переживали секунди, що минали, як у гарячці…

А пес подолав уже третину шляху, і все важче було вирізнити його в темряві. Він зникав у ній, зливався з нею; врешті щез у ній повністю. Настав момент найбільшої тривоги. Чи Куба й далі біжить до тополі? Чи забере пакунок? Чи повернеться з ним?

Вони ділилися цими сумнівами, намагаючись проникнути крізь темну пелену, що висіла над полями, але їхні зусилля були марні, їм уже тьмарилося і миготіло в очах, навіть тополю вже ледве бачили.

Раптом – не знати, чи це було за хвилину чи за п’ятнадцять? – місяць знову розсіяв слабке світло і…

– Повертається!!! – вигукнули обидва майже в один голос.

Справді, невеличка тінь майнула полем, швидко наближаючись до них. Куба! Куба! Хлопцям перехопило подих від хвилювання, і не в силі встояти на місці, вони кинулися навперейми псові, прагнучи якнайшвидше зустрітися з ним, якнайшвидше перевірити, чи не підвів він їх.

І ось вони вже біля нього, вже виривають йому з писка плаский пакунок, якусь мить шарпають його кожен до себе, а потім мчать із ним до млина, забувши про пса, який зі зневажливою посмішечкою квапиться за ними.

Увірвавшись досередини, вони схиляються над млиновим каменем, навпомацки шукають сірники, не можуть їх запалити, ламається один, тоді – другий, і ось нарешті тремтливий пломінчик гойдається над свічкою – і всередині світлішає. Михайло хапає обіруч пакунок, приглядається до нього, наче хоче побачити, що там, під сірим папером, ще доки розірве його, а тоді різким рухом шарпає обгортку і… кам’яніє! Тільки його очі стають щораз більші і більші, а губи кидають слова:

– Подивися!.. Подивися, як той старий пошив нас у дурні!..

Він трясе папером, з якого випадають чотири рожевенькі сосиски.

– Глянь, що він нам підсунув! – додає крізь стиснуті зуби.

Тієї ж миті різке світло ліхтарика розітнуло напівморок і прогримів гучний голос:

– Це не вам, серденька, не вам! Ці сосисочки для пса. А для вас ми маємо ось це!

Хлопчиська підскочили, як ошпарені, і побачили капрала Прутика, який показався з комірчини з кайданками в руці. А за ним висунувся Амвросій Носик. Млин закружляв разом із ними. Про втечу не було й мови. Вона нічого б не дала, до того ж ноги їх і так не слухалися. Тож обоє стояли без жодного слова, без найменшого поруху, втупивши очі в жорновий камінь – і чекали. Капрал Прутик тим часом підійшов до них і, спершу сховавши кайданки до кишені, схопив обох за комір й підштовхнув до виходу. Хлопці йшли покірно, як овечки.

Аж тепер Амвросій підбіг до Куби, присів, узяв псячий писок в обидві долоні, поглянув у вірні очі і сказав:

– Досить розлуки, друже! Час повертатися додому!

Куба зворушено потерся об його коліно, а потім із хитрою міною сказав:

– Залюбки, але не відразу.

– Чому?

– Бо я маю тут ще одну важливу справу.

– Яку?

– Мушу перевірити, чи ті сосиски насправді такі смачні, чи тільки такими видаються, – облизався пес.