Дідова казка

Жив Дід-сусід, що знавсь на давнині.
Якось на вулиці зустрівсь мені,
За звичаєм почав язик гострити
І казку говорити:
— Бог в шостий день узявсь людей творить,
Та був утомлений, не захотів мудрить:
Щоб вивести нову породу,
Тварин готових брав,
В людей перетворяв,
Не дуже дбаючи про досконалість роду.
Не вірю в бога я і не молюсь
(Сміявся з себе сам Дідусь),
А ось ходжу, трушусь:
На кого не погляну —
На всіх один аршин,
Підозру маю на людей погану —
Кого робив з яких тварин?
От, скажемо, ота голоколінна,
Що куштра їй припала до чола.
«Я, – каже, – вам надійна зміна!»
А бездум ув очах, як у осла.
На батьківських хлібах живе, ледача,
Єдиний зміст життя у танцях бачить,
До півдня спить, не відала роси,
До праці не проси.
Он, гляньте, преться товстомордий,
Аж очі заплили, обличчя горде-горде;
Недавнечко судилося, бридке,
Бо матері допомагать не хоче;
Він за копійку видере вам очі;
Такий не думає про щастя про людське
І про майбутнє не інакше мріє,
Як про кусок смачний, що шлунок гріє.
Хіба він, ви скажіть мені,
Не суміш пса й свині?..
Он стрічний плентає, розмахує руками,
Цей радість життьову вимірює чарками;
Нікчема, а шипить, і ганить наше все,
І конкурує з гусаками —
Ніс вище голови несе…
На казку Дідову сміюся,
Кажу: – Радій, Дідусю!
Свиней, Собак та Гусаків
Вже гонять геть з усіх боків.