Дівчина-сирітка

З’явилась якось в одному селі жінка з дочкою, оселилася та й живе собі тихо і мирно. Але, видно, не проста
була, грамоти знала, навіть сам староста до неї ходив, коли треба було казенний папір розібрати.

Жила вона та й занедужала бідолашна — ледве з двору виходить. Прибігла якось дочка, а мати хрестик над дверима свічкою малює.

— Що це ви, мамо, робите? — питає дівчина.

— А це, щоб ніяке зло у хату не ввійшло!

Закінчила малювати та так і впала на ліжко, ледве дихає, а дитині своїй говорить:

— Оленко, люба, кінчається моя дорога на цьому світі. Лишаю я тебе саму. Як ти без мене будеш? Важке тут життя, та й зима на порозі, треба і піч топити, і їсти варити, по господарству дбати, а рученята в тебе ж маленькі (Оленці й тринадцяти не минуло). Слухай мене, дитино, уважно та добре запам’ятай, що я казатиму. Ось як поховають мене, то ти вже не полінуйся, а тричі до мене на могилку, як стемніє, приходь і посидь там до півночі. І що б не сталося — не лякайся.

Сказала — та й оддала Богові душу.

Залишилася сирітка, та люди добрі поприходили, поховали матір, пом’янули як слід, бо добра вона була, і люди того не забули.

Хтось хотів і дівчинку до себе взяти, та вона не пішла.

— Чого,— каже,— я з своєї хати піду? Якось до весни доживу, а там уже, що Бог дасть.

Ось на перший день після похорону запнула вона хустинку і йде до матері на могилку. Люди давно по хатах розійшлись, село наче вимерло. Страшно їй іти на кладовище, але робить, як мати казала. Приходить до могилки, сяк-так примостилась І жде, що ж воно далі буде. А на кладовищі тиша, аж у вухах тіснить, місяць примарним світлом усе навколо заливає, видно, як удень. Сидить дівчинка, уже дрімати почала, аж тут торкнула її плече мати. Дівчина до неї, а вона відсторонилась, усміхнулась сумно і подає їй намисто з коралів, а їх там і не злічити.

— Оце скільки коралів на ньому, стільки щасливих років матимеш, і ніяка нечисть до тебе не підступиться і зло стороною обійде. Тільки гляди, намисто не знімай і нікому не давай. А як будеш додому іти, то кого б не стріла — не лякайся і намисто не віддавай. Сміливо йди, що б не стрілось — воно вбік одлетить, а ти в хату і двері зачини.

Сказала, і нема її.

Треба було б Оленці те намисто відразу на шию почепити, а вона йде і в руках його несе. Тільки до села дійшла, як бачить на дорозі чорного кота, очі горять, спину вигнув, кігті гострі випустив та до дівчини:

— Віддай намисто,— шипить.— А то я тобі очі видряпаю, кігтями серце вийму.

Злякалась дівчинка, кинула намисто і тікати. Забігла в хату, двері зачинила, не роздягаючись у ліжко впала. Ось прокидається вона, а вже білий день надворі, ніяк не добере Оленка, чи то наснилось їй, чи й справді було.

Однак ввечері, як стемніло, знову до матері на могилку пішла.
І знову місяць вийшов. Опівночі, як задрімала Оленка, підійшла до неї нечутно мати і каже:

— Донечко люба, я ж тобі казала — йди, не лякайся, ніякої тобі біди не буде.

Та з тим і подає їй пояс гаптований.

— Оцей пояс із себе не знімай та нікому не давай. Він тобі доброго чоловіка дасть, господаря в хату, батька дбайливого твоїм дітям. А як оце йтимеш, кого б не зустріла, пояса не віддавай, йди своєю дорогою.

І пішла собі мати.

Дівчина й пішла додому. Їй би підперезатись, а вона пояс у руках несе. Тільки до села дійшла, а на дорозі пес чорний здоровенний. Очі горять, іклами клацає, аж іскри сипляться, та й підступає до дівчини:

— Віддай мені пояс, бо на шматки розірву!

Злякалась Оленка, пояс кинула, додому побігла, впала на ліжко й проспала до обіду. А як прокинулась, думає:.

«Чи не намарилося це мені?»

Настає третій вечір. Знову збирається Оленка і йде на кладовище. Вийшов місяць, примарним світлом усе залив. Незчулась, як і мати перед нею стоїть.

— Оленко, Оленко! Чом ти мене не слухаєш, чого всякої нечисті лякаєшся? Іди прямо на неї, з дороги не звертай. Дивись, дитино моя, останній раз бачимось, більше я ніколи не прийду і нічим не зараджу. Ось тобі каблучка чарівна, на пальці носи, нікому в руки не давай, хто б тебе не просив, а як буде тобі в чому потреба — зніми каблучку з пальця, що в ній побачиш, те й виймеш. Ти не дивись, що туди тільки палець входить — ти й сама ввійдеш і мене там знайдеш.

Наділа Оленці каблучку на палець і зникла.

Побігла Оленка додому, тільки до села дісталась, а на дорозі кабан чорний страшний, шерсть наїжилась, писком землю риє й за себе кидає.

— Віддай каблучку,— реве,— а то іклами роздеру і в землю зарию!

Злякалась Оленка за каблучку схопилася, та згадала, що тільки каблучка допоможе їй з матусею побачитися, зупинилась:

— А нізащо не віддам. Хоч розірвися, а каблучки не дам.

Та й пішла на нього. Дивиться, а того кабана вже нема, а тільки тінь затріпотіла і до старости в двір шмигнула. А то в старости жінка відьмою була.

Прибігла дівчина додому, двері зачинила, Богові помолилась і спати лягла.

А старостисі не спиться, аж зубами скрегоче, що каблучку не відняла. Ось вона чоловіка під бік штовхає.

— Чуєш, старий, я оце думаю, а чи не лишилося коштовностей у Оленчиної матері? Вона не проста була жінка, грамоти знала, травами лікувала, повинна щось мати. А в нас дочка підросла, треба про придане дбати. То піди завтра до Оленки та й скажи їй, що мати податки не сплатила, так хай вона пошукає, чим заплатити.
Може, там якусь каблучку угледиш, то й забери.

— Що це ти серед ночі верзеш? — розсердився староста.— Хіба сирітськими слізьми розживешся?

Та як почала вона його гризти, він уже й не радий, що її зачепив.

А Оленка рано-вранці встала, подивилась на каблучку та й каже:

— А дай я й справді каблучку спробую! Хочу млинців смажених із сметаною!

Руку в каблучку і вийняла усе те з неї. Підкріпилася дівчина, зраділа — ну, тепер не пропаду!

А тут якраз староста суне в хату:

— Чи знаєш ти, що твоя мати не всі податки заплатила, недоїмки лишилися, треба платити.

А дівчина сама грамоти знала, мати навчила, вона на те старості каже:

— Ні, моя мати усе справно платила, але якщо щось — то давайте книги податкові, подивимось.

— А ти що — грамоті навчена? — дивується староста.

— Мати навчила,— одказує дівчина та запрошує старосту до столу, до млинців гарячих із сметаною. А старосту жінка з хати голодного виперла, то він як допався до млинців — як за себе кидав. Однак каблучку на пальці у дівчини запримітив.

— То матуся подарувала,— каже дівчина.

Подякував староста та з тим і пішов. Тільки в хату заходить, а жінка мало не в очі кидається — приніс чи ні каблучку!

— Нічого в неї нема,— сторопів од того староста,— тільки каблучка материна на пальці.

— Так чого ж ти не забрав, старий дурню! — аж заходиться жінка.

— Хоч гопки скачи, а сироту зобижати не стану,— уперся староста.— Бери ось гроші, піди й купи в неї.

— Як я піду,— верещить, не тямлячись, жінка,— як там хрест над дверима свічкою намальований!

Сказала та й прикусила язика, але староста зміркував, що тут щось нечисте. «Треба мені до неї придивитись,— думає.— Що воно за птиця!»

Побігла відьма до Оленки, а староста піддивляється, що ж воно буде. А та до хати підбігла й у віконце — стук-стук… Оленка з хати виходить, заходити запрошує, а капосна жінка на те:

— Та я на хвилиночку. Чи не продасте каблучку? Бо маємо дочку заміж віддавати, а воно було б не зайве.

Та гроші в руку тикає. Але Оленка руку відсторонила і грошей не бере, і каблучку не продає. Зрозуміла з ким справу має, згадала, як тінь у двір до старости шаснула.

«Чи не там моє намисто і пояс?» — думає дівчина.

Побачив староста, що жінка до сироти в хату не заходить, то и зовсім зажурився:—«Не дай Бог, вона мені й дочку занапастить, затягне у своє відьмацьке кодло — що тоді робити?»

А жінка прибігла, аж зубами скрегоче:

— Не продала клята дівка каблучки! — й бігає по хаті туди- сюди.

Дочка ж старости одказує:

— Чого це ви, мамо, так побиваєтесь? Ви ж мені намисто і пояс гарненький подарували. Нащо мені та каблучка?

— Не твого розуму, дурна,— сердиться мати.

А староста все на вус мотає, зрозумів він, що, видно, в сирітки відняла клята жінка і намисто коралове, і пояс гаптований.

Надходить ніч. А у старости думка посторожувати жінку: що вона вночі робити стане? Ліг він, захропів, а сам одним оком підглядає. Ось опівночі жінка його штовхнула в бік, а він ще дужче захріп. Тоді вона тихенько встає, заслінку в печі відкриває, під припічком глек дістає, сорочку знімає та чимось намазується.
А тоді в піч кинулась — аж загуло!

— Відьма! — жахнувся чоловік і аж на постелі підскочив.—Що робити?

Ось він устав, заслінку закрив. А далі по хаті ходить, потилицю чухає. Уже півні заспівали, і в димарі щось як гепнеться, аж загуло.

— Ага, прилетіла, клята! Постривай же ти у мене!

А відьма в димарі вовтузиться, а заслінку відкрити не може. Крутилась, крутилась, а вже сіріти починає. Дай, думає, у двері якось зайду. Вилізла з димаря, а надворі мороз, аж шкварчить, вона босоніж по снігу стрибає, бо двері зачинені, бігала-бігала кругом хати, а тоді не витримала, давай у шибки стукати.

Чоловік, звісно, злякався, а вона біля вікна плаче та проситься. Не витримав він і в хату пустив. Заходить вона вся в сажі, як мара, дрижаки її беруть. Так і впала на підлогу. Пожалів її чоловік, од сажі обтер, у ліжко поклав. Та її лихоманка трусить, не відпускає, вона і каже:

— Віднеси ти Оленці те намисто і пояс, я вже довіку нікому капості чинити не стану!

Одніс староста намисто і пояс Оленці, благав, щоб пробачила його жінці нечисті справи.

— Ідіть собі з Богом,— каже Оленка — й на каблучку глянула, а звідти мати згідно головою киває.— Може,— веде далі Оленка,— я й вам чимось допоможу.

Пішов староста, а сирітка зняла з пальця каблучку та й зайшла у неї. А там справжнісінький рай: левада зелена-презелена, верби шумлять, квіти цвітуть, по руті-м’яті до неї мати йде, наче лебідка сива пливе. Обняла вона донечку, розцілувала та й питає, чого вона прийшла. А Оленка їй усе розповіла.

— Хай той староста,— одказує мати,— на сволоці хреста лампадою випече, то й жінка його від ремесла нечистого отямиться.

Вернулась Оленка, пішла до старости, а його жінка в пропасниці корчиться, обличчя струпом укрилось. Та як випік хреста на сволоці староста лампадкою, крикнула старостиха і впала, наче мертва. А через хвилину очутилась — лице біле, як після хвороби страшної, то одкинуло од неї нечисть. Кинулась вона в ноги Оленці, сльозами заливається, дякує їй.

Так і пішла слава за Оленкою, люди з болячками до неї приходили, а вона їх на білий світ повертала.

Стрівся їй парубок, чемний та добрий, та й стали вони жити- поживати, добра наживати. А дні їх щасливі, як корали з намиста в’язалися, на добро і щастя низалися.