Дмитрик у Країні Синіх Троянд

Зошит із геомудрії

Знайомтеся – це Дмитрик Метелко! Знаєте, чому він такий здивований?

Він щойно увійшов до кімнати свого старшого брата Петрика пошукати папір для малювання й раптом почув глухий таємничий голос:

– Гей, дядечку!..

Удома нікого не було, тож Дмитрик спершу трошки злякався. У нього навіть майнуло в голові: втечу швиденько до ванної кімнати й заховаюся за пральною машиною! Але тікати не став, бо був уже великим. До того ж дуже кортіло дізнатися, хто ж це говорить.

Дмитрик роздивився довкола. На столі брата Петрика лежав хвостатий паяльник.

Цей не вмів розмовляти, а лише тихенько потріскував, коли його чорного хвоста встромляли в розетку. Блискучий будильник на підвіконні знав усього два слова: «Дзинь!» та «Цок-цок!», а пузаті гантелі спроможні були вимовити лише: «Гуп! Гуп!», та й то якщо впадуть на підлогу.

– Я тут, дядечку, я тут! – знову пролунав таємничий голос. Він долинав – тепер було вже зрозуміло – з нової шафи в кутку кімнати. Дмитрик позадкував до дверей і відважно гукнув:

– Хто це там сидить у шафі?!

– Я не сиджу, а стою! – сказав голос. – І мені це вже набридло! Відімкни, будь ласка, дверцята – я вийду!

– Спочатку відповідай, хто ти! – зажадав Дмитрик.

– Я – Кібрик. Я добре тебе бачу. Я вмію дивитися крізь стіни…

– От чудасія! – здивувався хлопець. – А мене навчиш?

– Спробую…

– Ура-а!

Дмитрик двома стрибками опинився біля шафи й повернув ключ у замку. Дверцята розчинилися. За ними стояв робот з яскраво-зеленими очима. Він привітно кивнув вусиками антени й, плавно переставляючи ноги, рушив кімнатою.

«Висо-окий! – майнуло в голові в Дмитрика. – Вищий за тата!»

Робот Кібрик завмер обличчям до стіни. Його очі спалахнули, як два зелених прожектори.

– Бачу за стіною розгардіяш, – сказав він сумно. – Не прибрано, все розкидано. Певно там, у сусідній кімнаті, мешкає жахливий нечепура. Ти з ним знайомий?

– Так, – почервонів Дмитрик. – Там мешкаю я…

Кібрик зітхнув так потужно, що з книжкової полиці зірвався старий Петриків зошит і закружляв кімнатою. Дмитрик спіймав його й прочитав на обкладинці: «Зошит із геомудрії».

– На жаль, – сказав робот, – вчитися бачити крізь стіни тобі ще зарано. Спочатку я навчу тебе прибирати. Зачекай тут на мене дві з половиною хвилини.

Кібрик розвернувся і діловито попрямував до Дмитрикової кімнати, а зажурений Метелко відкрив зошит з геомудрії й почав шукати, де в ньому можна помалювати.

– А йди-но сюди! – голосно покликав його Кібрик. – Готово! Я навів у тебе ідеальний порядок.

Дмитрик зазирнув – і не повірив своїм очам. Усі речі в кімнаті були старанно складені охайними купками. У першій купці лежали авторучка, автомобіль і апельсин. У другій – бризкалка, бублик, бінокль, бриль. До наступної купки робот склав усе, що починалося на літеру «В»: вертольотик, вудку й ватрушку…

– Учись, як треба прибирати! – гордовито промовив Кібрик. – Я розклав твої речі за алфавітом. Це дуже зручно.

– Ти так гадаєш? – невпевнено спитав Дмитрик.

– Авжеж! Тепер ти легко знайдеш усе, що тобі потрібно. Наприклад, тобі потрібна…

– …жуйка! – підказав Дмитрик.

– Хай по-твоєму – жуйка так жуйка. Раніше ти шукав би її з годину – спочатку сам, потім разом із мамою. А відтепер ти знаєш, що вона там!

І Кібрик показав на купку, де лежали журнал, жолудь, жуйка та дохлий жук.

– Здорово! – сказав Дмитрик. – Ти чудово наводиш лад. А малювати ти вмієш?

– Ні, – зітхнув Кібрик. Його зітхання було легеньке, але золотаві фіранки на вікні затріпотіли, наче від вітру.

– Хіба батьки не малюють з тобою? – спитав Дмитрик.

– Мої батьки, – сказав робот, – юні техніки. Вони змайстрували мене й навчили різних професій. Я працював зварювальником, пожежником, кухарем, сталеваром…

– Ого! – здивувався Дмитрик.

– Я вмію керувати кораблем, трактором, літаком і автомобілем…

– Ого-го! – здивувався Дмитрик.

– Я дуже швидко рахую, – вів далі Кібрик. – Можу перелічити всі зірки на небі та всі піщинки на пляжі. Я креслю, фотографую, а малювати не вмію. Батьки вважають, воно мені ні до чого.

– Це неправильно! – вигукнув Дмитрик. – Людина повинна вміти малювати!

– Але ж я робот, – сказав Кібрик. – Сам я не можу навчитися, а вони мене не вчать… Вчора один із моїх батьків, Петрик Метелко, показав у клубі юних техніків твої малюнки. Мені вони так сподобались, що я вирішив із тобою познайомитись. Петрик пішов із клубу останнім, і я непомітно рушив за ним. Я не знав, як потрапити до квартири, але мені пощастило: вам саме привезли нові меблі, я крадькома забрався до шафи, що стояла біля під’їзду, й вантажники потягли мене нагору. «Що ж так важко, достобіса! – лаялись вони. – Звідки взялася ця клята шафа на нашу голову?..» Всю ніч я простояв у шафі, а вранці, коли Петрик пішов до школи, хотів вийти. Та дверці були замкнені. Ламати їх я не схотів: шкода! Раптом бачу крізь них: входиш ти, мій дядько.

– Я твій дядько? – здивувався Дмитрик.

– Атож, дядько! Адже ти брат мого батька Петрика Метелка.

– Тепер зрозуміло… Добре, дядько так дядько. Товаришуймо? Я навчу тебе малювати. Це не важко, ось побачиш!

Він попорпався в купці «Ф». До неї потрапили чудові речі: фарби, фотоапарат, фантик і футболка із зеленим крокодилом. Під футболкою Дмитрик знайшов – як ви гадаєте, що? Ну звичайно ж, фломастери! Правда, їх лишилося усього два – синій та чорний.

Дмитрик відкрив Петриків зошит і намалював чорним фломастером Кібрика. А щоб картинка була веселішою, прималював до його долоні букет синіх троянд.

– Ну як, подобається? – спитав він робота.

– Гарно! – похвалив Кібрик. – Але чому троянди сині? Таких не буває.

– А я гадаю, – сказав Дмитрик, – на світі є сині троянди. Вони ростуть в одній дивовижній країні… У Дивувандії!

Робот замислився, в його голові щось заклацало, а його залізна рука, що обіймала Дмитрика за плечі, почала нагріватися, як праска.

– Що з тобою? Ти занедужав? – занепокоївся Дмитрик.

– Ні, я здоровий, – відказав Кібрик. – Просто я енергійно міркую. Поясни мені, що таке «дивовижний».

Я не знайшов цього слова у себе в голові.

– Дивовижний, – почав було Дмитрик, – це означає… Навіть не знаю, як сказати. Краще намалюю.

– Знову мене? – зрадів Кібрик.

– Ні, Дивовижного Капітана! Він плаває до Дивувандії, Країни Синіх Троянд!

Дмитрик знайшов у зошиті ще одну вільну місцинку, й за хвилину капітан був готовий. Його ноги в чудових флотських черевиках стояли на вершині Петрикового трикутника. Дмитрик трохи поміркував і зробив із трикутника скелю. Кашкет капітана впирався в якесь незрозуміле слово. «Ме-ді-а-на», – з натугою прочитав Метелко і вирішив: хай капітана звуть Медіан.

– Тепер ти зрозумів, що значить «дивовижний»? – спитав Дмитрик робота.

– Ні, не зрозумів… – сумно промовив Кібрик.

– А ти намалюй його сам – може тоді зрозумієш?

– Твій капітан – вигадка, й Дивувандія теж, – відповів робот. – Я не зможу намалювати те, чого немає на світі.

Він зітхнув, і зошит із Медіаном злетів, наче його підхопив буревій. Він шалено закрутився серед кімнати, і з цього виру виник високий чоловік у капітанському строї.

– Га-га! Це мене немає на світі?! – загорлав він так голосно, що задзвеніли шибки. – У затоці стоїть мій корабель. Негайно рушайте за мною! Я запрошую вас до Дивувандії!..

Пригоди на жуйковозі

Корабель капітана Медіана називався «Карась», але пахло на ньому не рибою, а мандаринами. Це був корабель-жуйковоз: він возив до Дивувандії мандаринову жувальну ґумку. І тепер він теж її віз – цілих чотири ящики. Дмитрикові ноги самі пішли палубою до цих духмяних ящиків з помаранчевими наклейками.

– Стоп! – зупинив Дмитрика капітан й насунув йому на голову безкозирку.

– З цієї хвилини, – сказав він урочисто, – ти не просто хлопчик, ти – юнга!

Кібрик теж отримав безкозирку, але відразу вдягти її не зміг. Спочатку довелося проколоти в ній дві дірочки для антени. Погляньте, як йому пасує матроський кашкетик! Правда, гарний? Такому матросові можна сміливо довірити штурвал.

– Юнго, віддай кінці! – скомандував капітан.

«Які ще кінці?» – розгублено подумав Дмитрик і відповів:

– Так я їх у вас не брав…

– Кінці, – підказав йому Кібрик, – це по-морському канати. Віддати кінці – значить відв’язати корабель від берега.

– Ага, зрозуміло! – сказав Дмитрик і відв’язав «Карася».

– Малий вперед! – наказав Кібрикові Медіан. Морською мовою це означає, що корабель має йти повільно. А Метелко подумав, що капітан звертається до нього: біжи, малий, вперед! І побіг. Добіг до самого носа корабля – і зупинився збентежений…

– Юнго Метелко, надраїти палубу! – прогримів гучномовець. Дмитрик здогадався, що це говорить капітан.

Драїти – означає мити й чистити. Це слово Дмитрик знав. «Нумо на кухні підлогу надраїмо», – казав йому щонеділі батько.

Дмитрик знайшов пусте цеберко з мотузкою. А водогінного крана не побачив ніде й вирішив зачерпнути з моря.

Цеберко застрибало на хвилях, потім сьорбнуло води. Мотузка відразу натяглася, мов струна. Дмитрик щосили потягнув цеберко, а воно щосили потягло Дмитрика.

– Мамо! – закричав юнга Метелко, вивалюючись за борт. Та в цю мить хтось міцно вхопив його за п’ятку.

– Раз-два, взяли! – скомандував сам собі капітан Медіан і витяг хлопця разом із цеберком на палубу.

– Якесь нещасне відро подужало мого юнгу! – сказав він сердито. – Мабуть, мало каші їв!

І він відправив робота на камбуз – варити манну кашу.

Поки Кібрик варив, Дмитрик був рульовим. Він стояв за гарним дерев’яним штурвалом. Покрутиш його праворуч – і «Карась» іде праворуч. Покрутиш ліворуч – і «Карась» ліворуч. Але рульовий Метелко намагався не крутити без дозволу – боявся, що корабель налетить на скелю. А скель довкола було бага-а-ато! Гострих, дуже схожих на трикутники в Петриковому зошиті з геомудрії.

– Що таке геомудрія? – спитав Дмитрик у капітана.

– Як ти сказав? – здивувався Медіан. – Ану повтори!

– Геомудрія! – повторив Метелко. – Так було написано на зошиті, в якому я вас намалював.

– Не «геомудрія», а геометрія! – зареготав капітан. – Ти помилився, коли читав. Ге-ге-ге! Але ти – га-га-га! – чудово помилився. Геометрія дійсно дуже мудра наука – го-го-го!..

Від сміху в капітана потекли сльози, він став витирати їх великою хусткою й не помітив жахливої небезпеки. А Метелко дивився на нього й теж не завважив, що «Карась» прямує просто на скелю.

«Трах-тарарах!» – пролунав гуркіт; це залізний ніс корабля вдарився об кам’яний виступ. Від сильного поштовху Медіан з Дмитриком упали на палубу.

– Корабельна аварія! У носу пробій! – гукнув, підводячись, капітан. Рульовий Метелко теж підвівся й почав обмацувати ґулю на голові. У цей час із камбуза на палубу вийшов Кібрик. Він ніс повне відро манної каші з варенням.

– Смачного! – промовив робот. – Займуся ремонтом.

Він переніс ящики з жуйкою на корму. Від їхньої ваги вона опустилася у воду, а ніс «Карася» задрався, як у хвалька. Діра-пробоїна піднялася разом із носом. Тепер вона була над водою.

– Лишилось її заварити, – сказав Кібрик. – Адже я, між іншим, й електрозварник.

«Клац!» – на животі в робота відчинилися дверцята. За ними капітан із Дмитриком побачили шафку, в якій лежали й висіли різні інструменти. Кібрик узяв звідти зварювальний пістолет. Потім дістав великі ножиці, вирізав із залізного листа чималу латку й закрив нею діру-пробоїну.

– Латку з матерії пришивають голкою, – сказав він Дмитрикові, – а цю я пришию зварювальним пістолетом. Увімкни його в розетку в мене на спині, адже він електричний.

Кібрик підніс пістолета до латки і сказав: «Нумо!» З пістолета забилася об залізо маленька блакитна блискавка. Вона так яскраво сяяла, що Дмитрик із Медіаном примружились. А робот дивився на електричну блискавку зеленими очима й акуратно вів її уздовж краю латки.

– Готово! – сказав робот. – Латку приварено.

– А чи не відпаде вона від ударів хвиль? – спитав капітан. – У морі бувають такі-і величезні хвилі! Вищі за слона!

– Моїй латці не страшний жоден слон, – образився Кібрик. – Її можна хіба що відпиляти залізною пилкою, але це дуже важко.

– Дякую, Кубрику! – сказав капітан.

– Я не Кубрик, а Кібрик, – виправив його робот.

– Байдуже, – сказав Медіан. – Мені звичніше говорити «Кубрик». Бо це гарне морське слово.

– Гарне, – погодився робот, – але мене звуть Кібрик. Правда, дядечку Дмитрику?

– Юнга – твій дядько? – здивувався капітан.

– Так, він – брат мого тата, Петрика Метелка.

– Отакої! – вигукнув Медіан. – А скільки ж цьому дядькові років?

– Було п’ять, а буде сім! – з гордістю відказав Дмитрик. Він хотів було додати, що невдовзі піде до школи, та в животі в нього голосно забурчало.

– Це сигнал обідати! – сказав капітан. – Ми зовсім забули про відро з манною кашею.

– І полуничним варенням! – додав Дмитрик, ковтаючи слинку. Такого апетиту він не мав ще ніколи.

– Де твоя миска, Кубрику? – спитав капітан.

– Я не Кубрик, а Кібрик, – сказав робот. – Миска мені не потрібна. Я працюю не на каші, а на електриці.

– Вона смачна? – зацікавився Дмитрик.

Кібрик не відповів. Його очі, спрямовані на сусідню скелю, яскраво спалахнули:

– Бачу за скелею великий корабель під чорними вітрилами! Називається «Акула».

– Пірати! – закричав Медіан. – Цього ще бракувало! Заводь, Кубрику, мотор – і повний вперед!

– Я не Кубрик, а Кібрик, – знову виправив його робот.

– Гаразд, не сперечайся! Заводь!

Але двигун не заводився – у ньому щось поламалося.

– Юнго Метелко! – наказав капітан. – Біжи вниз, ремонтуй мотор! А ми з Кубриком будемо захищатись!

І він здійняв над «Карасем» три різнокольорових прапорці, які морською мовою означають «УРА!».

Дмитрик потрапляє до піратів

Утім, Дмитрик і на думці не мав спускатися до машинного відділення. Він заскочив на камбуз і схопив довгу виделку. Замість щита він узяв кришку від каструлі. Прихопив ще й сірники: хтозна, може, знадобляться в бою.

Озброївшись, Дмитрик повернувся на палубу і сховався за ящиками: він боявся, що капітан його прожене. А піратське судно «Акула» вже з’явилося з-за скелі. На його щоглах роздувалися вітрила, чорні від бруду.

Біля штурвала «Акули» стояв отаман Горлохват. На плечі в нього сидів чорний ворон і курив цигарку. Решта піратів лежали голі до пояса на купі матраців і засмагали.

Побачивши «Карася», вони ліниво звелися на ноги й почали позіхати та чухатись.

Ворон Крук виплюнув недокурок і хрипко гукнув капітанові Медіану:

– Дай закур-рити!

– Не курю! – відповів Медіан, сміливо дивлячись на крилатого розбійника.

– Пірати, ви чули?! – загорлав Горлохват. – Цей довгань ображає нашу пташку! Не дає їй закурити!

– У-у-у-у! – хором завили пірати й замахали кривими шаблюками. – Віддавай нам жуйку, поки живий!

– Ви бандити й бешкетники! – відказав Медіан. – Нічого ви в мене не отримаєте, крім добрих стусанів!

– Ну ти, кар-рась! – вилаявся ворон Крук. – Кр-рий його з гар-рмати!

– Заряджай, братки! – заволав Горлохват. – Всиплемо цьому сміливцю!

Однак ледачі пірати не поспішали заряджати гармату. Нікому з них не хотілося підіймати важке ядро.

– Заряджай, Нахабо! – наказав Горлохват товстому пірату.

– Не можу, у мене живіт болить! – плаксивим голосом відповів той.

– Тоді ти, Дурношльопе! – звернувся отаман до іншого розбійника.

– А чого це я?! – заверещав хирлявий Дурношльоп. – Я що, гірший за інших? Лоботряс нехай заряджає! Або Нехлюй!..

– Провалитися мені на цьому місці! – розлютився Горлохват. – Свині ви ледачі, а не пірати!

– Кр-рокодили!– додав ворон Крук. – Кр-реветки!

– Усі тут ледарі гидкі, крім мене! – гримав Горлохват і тупотів ногами.

– І кр-рім мене! – змахнув крилами ворон Крук. – Я без-пер-рер-рвно кр-ружляю над мор-рем! Я р-розвідувальний вор-рон!

– Хочете ви жуйки чи ні, я вас питаю?! – гукнув Горлохват.

– Хо-о-очемо!.. – загули пірати і знову замахали шаблями.

– Тоді впер-ред! – гаркнув Горлохват, повертаючи штурвал «Акули».

Капітан Медіан стояв біля рубки «Карася» і гнівно зиркав на піратів, що наближалися. У руці він тримав відро з манною кашею. Ви спитаєте: чому відро? Та тому, що на мирному жуйковозі не було жодної зброї.

– Гей, ти, залізне опудало! – крикнув Кібрикові Горлохват. – Притули свого капітана до стіни, бо він зараз впаде з переляку!

У голові в робота заклацало: він шукав там слово «опудало».

– Ги-ги-ги!.. – заіржали пірати. Вони були вже зовсім поруч – ось-ось перестрибнуть зі своєї «Акули» на жуйковоз!

Капітан Медіан швидко видерся з відром на дах рубки, прив’язав до нього мотузку і щосили розкрутив навколо себе. Відро зі свистом пролітало над самісінькими головами піратів. З переляку вони посідали навпочіпки.

– Кар-раул! – каркнув ворон Крук. Лише Горлохват не розгубився: він порачкував до гармати, щоб заштовхнути в неї ядро.

Дмитрик зрозумів, що треба рятувати капітана. «А що як влаштувати в піратів пожежу? – подумав він. – Тоді Горлохват не встигне вистрілити!» І юнга Метелко стрибнув на палубу «Акули», аби підпалити величезну купу матраців і подушок.

Тим часом робот Кібрик відшукав у себе в голові слово «опудало». Слово було дуже образливе. Кібрик важко зітхнув. Від цього здійнявся шалений вітер, він налетів на чорні піратські вітрила і стрімко поніс «Акулу» далеко в море. Медіан з Кібриком не помітили, що разом із піратами зник і Дмитрик. Вони гадали, що юнга лагодить мотор «Карася».

Загибель «Акули»

– До біса!! Куди нас несе?! – злякано волали пірати. Перш ніж вони отямились, Дмитрик устиг сховатися під матрацами.

– Пр-ровалитися мені на цьому місці! – почувся лютий голос Горлохвата. – Злякалися якогось нещасного відра з манною кашею!

– Не пір-рати ви, а мокр-рі кур-рки! – крикнув розвідувальний ворон.

Дмитрик обережно відігнув край матраца і побачив піратів. Вони сиділи на борту, мов на паркані, чухались, курили та спльовували на палубу. Перед ними, червоний зі злості, походжав Горлохват і трусив волохатими кулачищами.

– Чотири ящики жуйки! – кричав він. – Нам би їх вистачило аж на місяць!..

– Окр-рім жуйки «Кар-рась» везе чер-рвінці! – крикнув ворон. Пірати пороззявляли роти.

– Звідки ти знаєш? – недовірливо спитав Нехлюй.

– Двер-рці! На животі в р-робота двер-рці! – відповів ворон Крук.

Отаман дзвінко ляснув себе по лобі:

– Як це я сам не допетрав! У животі залізного опудала заховано багатство! Золото, червінці!

– Золотце! Червінчики! – загалдикали пірати. – За залізними дверцями багатство!

– Лети та знайди жуйковоз! – наказав Горлохват розвідувальному воронові. – Незабаром стемніє. Ми нападемо на нього вночі, і тоді – провалитися мені на цьому місці – всі гроші й жуйка будуть наші!

– Наші! Наші!.. – радісно повторювали пірати, жадібно потираючи руки.

Ворон відлетів.

– А вечеря сьогодні буде? – запитав товстий Нахаба.

– Ти ж казав, у тебе живіт болить! – нагадав з усмішкою Нехлюй.

– Він болить із голоду, – сказав товстун. – Вари, Дурношльопе, вечерю, поки світло!

– Я що, гірший за всіх? – заверещав низенький Дурношльоп.

– Вари, бо зараз отримаєш у мене! – замахнувся на нього Нахаба.

– Пр-рипинити! – загарчав Горлохват. – Станьмо колом і лічимось. На кого випаде, той і варитиме!

Пірати обступили Горлохвата й почали лічитися. Дмитрик запам’ятав цю лічилку слово в слово. Ось вона:

ПЕРША ПІРАТСЬКА ЛІЧИЛКА

Ати-бати, ми пірати,
Волохаті та вусаті.
Подавайте нам дукати,
І червінці, і рублі!
Лежимо – і ані руху,
Тільки чешемо за вухом,
А коли в шлунку сухо,
Ми грабуєм кораблі!

Варити випало похмурому пірату на прізвисько Лобуряка.

– От непруха! – пробурчав він і поплентався на камбуз. Решта піратів рушили за ним, щоб підганяти та квапити.

Дмитрик теж був голодний, але зовсім про це забув. Він розмірковував, як врятувати своїх друзів від нічного піратського нападу. Можна виделкою проколупати дно «Акули», щоб вона потонула, а самому стрибнути в море і поплисти. Непогана думка! От якби ще вміти плавати…

Поки він міркував, зовсім стемніло. У темряві залопотіли крила: це повернувся розвідувальний ворон.

– На північ! – крикнув він піратам. – Навкр-руги мор-рок! Гар-рно підкр-р-радемося!

І тут Дмитрик додумався: треба зіпсувати компас «Акули», щоб розбійники не знали, де північ. Він виповз із-під матраців і навшпиньках побіг до штурвала.

Біля штурвала світився компас завбільшки з тарілку. Дмитрик підніс до нього виделку – і стрілка жваво повернулася до неї. Підніс металевого ґудзика від курточки – стрілка зацікавилась і цією залізячкою. Тоді Дмитрик відірвав один за одним усі свої гарні, блискучі ґудзики і підсунув їх під компас. Стрілка повернулася до них, наче принюхувалась. Вона вказувала тепер не на північ, а на південь!

«Молодець!» – похвалив себе Дмитрик. Із таким компасом пірати не знайдуть жуйковоза. А він, юнга Метелко, спустить зараз на воду піратську шлюпку й повеслує до своїх друзів.

Дмитрик не боявся заблукати в морі. Він знав від брата Петрика одну дуже важливу річ: на небі є Полярна зірка – вона завжди на півночі. Отож уночі ця зірочка замінює компас тим, хто не має компаса!

Шлюпка висіла за бортом «Акули» на канаті. Щоб її спустити, треба було покрутити вал лебідки, схожий на дерев’яний вал криниці. Дмитрик взявся за корбу, крутнув – і тут лебідка, яку ніколи не змащували, голосно рипнула.

Тим часом пірати, лежачи на матрацах, обгризали зварені Лоботрясом кістки. Вони їли жадібно, аж за вухами лящало, і тому нічого не почули. А ворон Крук сидів на щоглі. Він поцупив на камбузі здоровецьку костомаху й метикував, де б її сховати. Ворон почув рипіння лебідки й побачив Дмитрика.

– Р-руки вгор-ру, кар-расику! – злобно вигукнув він зі щогли. Величезна кістка випала з дзьоба і так вдарила Горлохвата по голові, що з його очей посипалися гарячі іскри. Від цих іскор загорілися напхані соломою матраци. Пірати миттю скочили на ноги й заволали:

– Пожежа!

– Тр-римай його! – кричав ворон. Він мав на увазі Дмитрика, але пірати цього не знали й вирішили, що ворон з переляку з’їхав з глузду.

Тим часом юнга Метелко спустив шлюпку, зісковзнув до неї по канату і відштовхнувся від борту піратського корабля. Він уже взявся за весла, як раптом на нього накинувся ворон Крук. Ось коли знадобилися виделка з кришкою! Дмитрик зумів відбитися ними від лютого розбійника.

А пожежа швидко ширшала. Пірати не знали, як з нею боротися. Вони вміли боротися лише з мирними людьми.

«Бабах!» – вибухнула бочка з порохом. Загорілися вітрила та щогли.

– Рятуйся, хто може! – крикнув Горлохват і, схопивши єдине рятувальне коло, стрибнув у море.

– Тр-римайся! – закаркав ворон, сідаючи на голову своєму господареві.

– А як же я?.. А як же я?!. Рятуйте мене!.. – здійняли ґвалт інші пірати.

– Гей, хлопчику! Візьми мене до човника! – зарюмсав Нахаба. – Я дам тобі за це шоколадку!

– Візьми краще мене! – урвав його Нехлюй. – Я подарую тобі шабельку!

– Врятуєш мене – отримаєш гармату! – пообіцяв Лобуряка.

– Знову я гірший за всіх?! – заверещав Дурношльоп. – Ой, у мене, здається, штани горять!..

Дмитрикові стало шкода піратів:

– Не треба мені ваших подарунків! Я врятую вас задарма, якщо дасте чесне слово, що кинете розбійничати.

– Даю два чесних слова! – підстрибнув Дурношльоп.

– Даю чотири! – перебив його Нехлюй.

– Вісім! – вигукнув Лобуряка.

– А я – аж дванадцять! – заридав Нахаба, розмазуючи по щоках рясні сльози. – Даю дванадцять чесних слів, що більш не буду розбійничать! Я продаватиму морозиво!..

– Чудово, – сказав Дмитрик і підгріб до «Акули».

Пірати, відштовхуючи один одного, почали стрибати до шлюпки.

– І нас візьми, хлопчику! – закричав Горлохват, який бовтався разом із вороном у рятувальному колі. – Провалитися мені на цьому місці, якщо ми образимо хоча б муху!

– Чер-рв’ячка!.. – каркнув ворон.

– Чудово, – сказав юнга Метелко і підібрав їх також.

– Який гарний хлопчик! – мовив Горлохват, підморгуючи піратам.

– Який добрий! – підхопив Лобуряка і вишкірив зуби.

– Який безкорисливий! – прогугнявив Нахаба. – Дай ми тебе за це обіймемо!

– Не треба мене обіймати, – зніяковів Дмитрик.

– Пірати, ви чули?! – обурився Горлохват. – Цей паскудний хлопчисько не бажає, щоб ми його обіймали!

– У-у-у-у!-завили пірати.

– Він нас образив, – вів далі Горлохват, – і за це ми можемо викинути його зі шлюпки, як кошеня. Але ми вчинимо інакше: візьмемо його в заручники. Замкнемо в нашій печері й не випустимо, поки залізне опудало не віддасть нам своє багатство!

– Золото! Червінчики! – здійняли галас пірати, жадібно блискаючи очима.

– А чесне слово? – вигукнув Дмитрик. – Ви ж дали чесне слово!

– Га-га-га! – заіржали пірати. – Знайшов кому вірити! Ми ж негідники!

І Дмитрик зрозумів: чесне слово негідника не годиться. Ні-ку-ди не годиться! І вірити негідницькому слову не можна.

Втеча з печери

На світанку шлюпка підійшла до берега. На березі височіла велетенська Іржава Скеля, об яку з гуркотом билися хвилі. Вони підхопили шлюпку й понесли до чорної діри. Це був вхід до піратської печери.

– Приїхали! – сказав отаман, запалюючи смолоскип.

– Ласкаво просимо, бранцю! – прогугнявив Нахаба, виштовхуючи Дмитрика зі шлюпки. – Зараз ми тобі по-ка-а-ажемо – ги-ги! – як ми живемо!..

Круті східці, прорубані в скелі, вели до печерної зали. З її стелі звисали довжелезні кам’яні бурульки – сталактити. Попід стінами стояли пузаті скрині – у них пірати зберігали награбоване добро.

– Хай вам біс, попрацюю за вас, нероб, розпалю багаття! – пробурчав Горлохват і підпалив смолоскипом масні ганчірки, звалені посеред зали. Пірати вмить полягали навколо вогню на шкурах та матрацах.

– Ми будемо грітися та жерти ковбасу, – сказав отаман Дмитрикові. – А тебе, кар-расю, посадимо в найхолодніше, найстрашніше місце печери!

– За що?!

– За те, що через тебе згоріла моя «Акула»! – проревів Горлохват і потягнув Дмитрика до маленьких залізних дверей у дальньому кутку зали. «Гржир-рж!» – зі скреготом повернувся ключ в іржавому замку, й нещасний бранець опинився сам у темній норі, з глибини якої долинали лячні шурхоти.

Пірати очікували, що Метелко почне гамселити в двері та голосно ревти. Вони гадали, Дмитрик почне кричати: «Випустіть мене звідси! Я буду слухняним!» Та юнга Метелко не кричав. Він щільно затис собі долонею рота. Ні, не така він людина, аби просити в негідників пощади!

– Ти диви, мовчить! – здивувався Нехлюй.

– Скор-ро закр-ричить! – пообіцяв ворон.

– Так! – підтвердив Горлохват. – І тоді він погодиться робити все, що ми накажемо. Він допоможе нам заграбастати скарб залізного опудала!

Тим часом Дмитрик згадав, що в кишені його курточки є сірники. Він запалив один, другий – і побачив кажанів. Це вони шурхотіли в глибині нори.

Зустріти в темряві кажана не надто приємно, але це набагато приємніше, ніж зустріти серед білого дня пірата. Дмитрик трошки заспокоївся, сказав кажанам: «Киш!» – і став дивитися крізь шпаринку в дверях на розбійників.

Вони пили вино та жерли ковбасу.

– Ох і міцне пійло! – крекнув Горлохват, висмоктавши крізь горлечко цілу пляшку. Його очі та ніс налилися кров’ю, язик почав заплітатися. Решта піратів теж на очах п’яніли й поводились дедалі безглуздіше.

– Ти мене поваж-жаєш? – чіплявся до всіх Дурношльоп. Нехлюй розважав компанію: рачкував і гострим носом катав підлогою порожню пляшку.

– Годі валяти дурня! – гаркнув на Нехлюя отаман. – Ти пірат, а не клоун!

– Які з нас тепер пірати! – махнув рукою Лобуряка. – Уся наша зброя потонула… І гар-гармата! І пі-пістолети!

– Невдовзі матимемо нову зброю! – пообіцяв Горлохват. – Не вірите? Тоді я відкрию вам… це саме… як воно називається?

– Секр-рет! – підказав ворон Крук.

– Спочатку скаж-жи: ти мене поваж-жаєш? – причепився до нього Дурношльоп, але Горлохват з розмаху надів йому на голову глиняний глечик.

– Відкрию вам секрет! – вів далі Горлохват. – Байдик Четвертий Лежень, король усіх ледарів, кличе нас служити в ледарській поліції. Він дасть нам зброю, зрозуміло?

– Зрозуміло! Зрозуміло!.. – загудів у глечику Дурношльоп.

– Він дасть нам зброю, – продовжив отаман, – а ми за це допоможемо йому підкорити працелюбів. І тоді вони будуть на нас… на нас…

– Пр-рацювати! – підказав ворон Крук.

– Саме так – працювати! – кивнув Горлохват. – Зовсім забув це слово… І тоді працелюби будуть працювати на нас та інших ледарів!

– Ех, здорово!.. Заживемо – супер!.. – загомоніли пірати.

– Випустіть мене! Тут душно і темно! – пролунав жалібний голос.

– Еге-е! Я ж казав, що цей хлопчисько з «Карася» проситиме пощади! – зрадів Горлохват.

– До чого тут хлопчисько? Це я прошу! – пролунав той самий голос. Він долинав з глечика на голові Дурношльопа.

– Тьху ти! – вилаявся Горлохват і вдарив кулаком по глечику. Той розлетівся вщент.

– А ось і я! – з безглуздою усмішкою промовив Дурношльоп і знепритомнів.

А Дмитрик подумав: треба попередити працелюбів, що ледарі хочуть їх підкорити. Аби тільки якось вибратися з цієї страшної печери!

Він знову запалив сірника. Нора вела вглиб скелі. Рухатись нею можна було тільки поповзом. І Дмитрик поплазував.

Нора повернула ліворуч, потім праворуч і круто пішла вгору. Дмитрик чіплявся нігтями за кам’яні виступи, щоб не зірватися. Він подряпав лікті та коліна, але не звертав на це уваги. Щохвилини він запалював нового сірника й роздивлявся, куди повзти далі. Й не помітив, як коробок спорожнів – залишився однесенький сірник… Йому стало моторошно. Позаду пірати, попереду – чорний морок… І раптом із цього мороку долинув тоненький голосок:

– Хлоп-чику-чик-чику!

Голосок був ніжний, і Дмитрик не злякався.

– Хлопчику-цвірінь-цвірінь! – почув він знову.

Дмитрик запалив останнього сірника – і кого ж, гадаєте, він побачив?

Горобця! Горобчика!

Цвірінькаючи, сіра грудочка поскакала від Дмитрика, ніби запрошуючи його за собою. Коли Дмитрик відставав, вона зупинялася і дзвінко повторювала своє «Цвірінь-цвірінь!».

А лаз піднімався, повертаючи в різні боки. Ось іще один поворот – і в очі вдарило денне світло! Воно проникало крізь розколину в Іржавій Скелі.

Дмитрик вискочив назовні слідом за горобчиком. Вискочив – і охнув від несподіванки: він стояв на кам’яному прискалку над прірвою. Далеко внизу пінилися хвилі, вони набігали на берег, усіяний чорними дошками, але туди було страшно навіть глянути.

З трьох боків скеля, з четвертого – прірва… У скрутне становище потрапив юнга Метелко!

– Ех ти, сірий! – сумно сказав він горобчикові. – Марно ти цвірінькав!

Аж раптом побачив у небі гроно повітряних кульок.

Різнокольорове гроно швидко наближалося. Його тягнув за собою білий лелека. «Гарно! – подумав Дмитрик. – От би намалювати!» Він гадав, що лелека летить кудись на свято.

Але білий лелека сів на прискалок поруч із Дмитриком і простягнув йому в червоному дзьобі кінець мотузки. На іншому її кінці тріпотіли повітряні кульки – сині, рожеві, зелені…

– Привіт! – промовив Лелека.

– Привіт! – відповів Дмитрик.

– Це посилка, – сказав Лелека. – Я листоноша.

Він витягнув дзьобом із сумки, яка висіла в нього під крилом, поштову листівку. Дмитрик по складах прочитав адресу:

Іржава Скеля
Прискалок над прірвою
Хлопчику в безкозирці

– Отже це мені? – запитав Дмитрик.

– Тобі, – підтвердив Лелека.

– «Смі-ли-во стри-бай, не втрачай ні перлини!» – прочитав Метелко на звороті листівки.

– «Ні хвилини!» – поправив його Лелека.

Внизу був підпис: «Бабуся Грибуся».

Дмитрик поглянув на камені біля підніжжя скелі, на вузький берег з чорними дошками, і в голові в нього запаморочилось. Легко цій Бабусі давати пораду «Стрибай!». Сама б спробувала стрибнути з такої висоти!

– Минуло півхвилини, – нагадав Лелека. – Поквапся.

– У-у-у-у! – пролунало страшне виття позаду, з печери. Дмитрик зрозумів: за ним женуться. Треба стрибати. Іншого виходу немає! Він міцно вхопився за мотузку і зробив крок у прірву…

Кульки не дали Дмитрикові розбитися. Їх надули гарячим повітрям. А гаряче повітря дуже легке, воно завжди рветься до неба, – от кульки й тягли Дмитрика вгору. Якби їх було більше, вони б, напевно, потягли його під самісінькі хмари. Але кульок у гроні було рівно стільки, щоб Дмитрик не падав, а плавно, як на парашуті, опускався до підніжжя скелі.

– Не втечеш, гидкий хлопчиську! – горлали з кам’яного прискалку пірати. – Начува-айся!.. Зараз наша пташка тобі так задасть!..

– …пр-росто кошмар-р! – каркнув ворон Крук і з нальоту проклюнув синю кульку. Злетів – і знову поринув униз, проклюнув зелену. Якщо лопнуть іще кілька кульок – Дмитрикові кінець!

– Цвірінь-рінь-рінь! – дзвінко викрикнув Горобчик. По-гороб’ячому це означає «Всі на допомогу!».

– Цвірінь-рінь-рінь! – повторила гірська луна, і звідусіль стрімголов прилетіли тисячі горобців. Вони збилися в щільну зграю, подібну до парасольки, і прикрили собою кульки та Дмитрика. А білий Лелека наздогнав ворона й ударив його широкими грудьми.

– Мене пор-ранено, тер-рмі-ново лікар-ря!! – закричав той, втікаючи нагору, до піратів.

Дмитрик плавно приземлився під скелею на вузькому березі, де лежали повикидані хвилями чорні дошки. Це були залишки розбитих бурями кораблів. Кілька дошок було складено одна до одної біля самої води. Ними діловито походжав великий строкатий дятел і дзьобом забивав цвяхи.

– Це тесля. Будує пліт, – мовив Лелека.

Дмитрик з повагою подивився на Дятла.

Той міцно збив чорні дошки докупи і постукав по них дзьобом, наче когось кликав.

На цей стукіт з води висунула свій довгий зубчастий ніс Риба-пилка. Вона рівненько відпиляла краї дошок там, де вказував їй Дятел.

– Пліт готовий, – мовив Лелека і вийняв із поштової сумки під крилом щось загорнуте в газету.

– Що це? – спитав Дмитрик.

– Ще одна посилка від Бабусі Грибусі, – відповів Лелека.

– Пончики-чик-чики! – процвірінькали горобці. Тільки тоді Дмитрик згадав, що з учорашнього ранку нічого не їв.

– Дякую вам усім із Бабусею! – сказав Дмитрик. – І тобі, Лелеко. І тобі, Дятле. І Рибі-пилці, якщо вона мене чує!..

– Подув попутний вітер, – суворо промовив Лелека. – Мерщій у дорогу!

Юнга Метелко зняв курточку і приладнав її до щогли плота як вітрило. Лелека довгим дзьобом сильно відштовхнув пліт від берега.

– А хто така Бабуся Грибуся? – гукнув Дмитрик. – І куди я припливу?

Він поміркував трохи і прокричав третє запитання:

– Як знайти працелюбів?..

Але вітер дув з боку берега, швидко несучи пліт у море, і Лелека не почув Дмитрикових запитань.

Водолаз шукає Дмитрика

А тепер повернімося на жуйковоз «Карась», який стоїть на тому ж місці, біля Трикутних скель, де відбувся бій з піратами. Там капітан Медіан і робот Кібрик шукають безвісти зниклого юнгу Метелка. Адже вони не помітили, як Дмитрик перестрибнув на піратський корабель.

Спочатку вони гадали, що Дмитрик грається з ними в схованки. Вони обнишпорили весь жуйковоз, зазирнули навіть у двигун і у відро з манною кашею, але нікого не знайшли. Тоді капітан Медіан вирішив перехитрити Дмитрика. Він став посеред палуби і голосно гукнув:

– Гей, юнго, виходь, я тебе бачу!

Але Дмитрик не вийшов.

– Та куди ж він подівся?! – розгубився капітан.

– Напевно, впав у воду, – сумно промовив робот. – Напевно, він впав у воду та… та… та…

Якесь страшне слово застрягло в Кібрика в горлі. Медіан ляснув робота по спині, щоб йому було легше сказати.

– …та потонув, – договорив робот, знімаючи з голови безкозирку. З його зелених очей, наче сльози, закрапало мастило.

– Не плач! – сказав Медіан. – Я відмінний водолаз. Ми піднімемо юнгу з дна і повернемо до життя. Швидше допоможи мені вдягнутись!

Робот заходився надягати на капітана водолазне вбрання. Спершу він натягнув на нього до самого підборіддя гумовий комбінезон. Потім поклав йому на плечі важку мідну накидку, схожу на круглий широкий комір. Надів на голову шолом і міцно-міцно пригвинтив його болтами до мідного коміру. Але це ще не все!

Щоб вода не виштовхнула нашого водолаза, як корок, робот повісив йому на груди важкі свинцеві тарілки, а на ноги надів водолазні калоші з товстими свинцевими підошвами.

Насилу переставляючи ноги, водолаз Медіан спустився по мотузяній драбинці з корабля і зник під водою. За ним тягнувся довгий шланг, подібний до тих, з яких поливають газони. Таким шлангом водолазові подають повітря, щоб він міг дихати на глибині. А телефонний дріт поряд зі шлангом дозволяє йому розмовляти зі своїм кораблем.

Медіан спустився на дно і став роздивлятися крізь кругле віконце в шоломі. Він бачив сірі лоби каменів, зелені водорості. Повільно й поважно пропливли дві морські зірки. Промайнув жвавий морський коник, дуже схожий на шахового коня.

– То як, ти знайшов дядька Дмитрика? – пролунав у навушниках голос робота.

– Поки що не видно, – відповів Медіан. – Але я шукатиму.

Він ходив по дну навколо «Карася» й оглядав кожен камінь, кожну ямку в піску. Коли стемніло, ввімкнув ліхтар. На яскраве світло підпливали зацікавлені риби.

– Чи не бачили мого юнгу? – питав їх Медіан, але риби лупали очима й мовчали.

Настав ранок. Стомлений водолаз все ще шукав Дмитрика на дні моря. А юнга тим часом плив на плоту, що його побудував Дятел, і наминав Бабусині пончики з повидлом. Вітер весело напинав курточку-вітрило і пригнав Дмитриків пліт просто до жуйковоза. Уявляєте, як зрадів юнга Метелко, побачивши свій корабель!

А з «Карася» Дмитрика не помітили. Медіан щойно виліз із моря на палубу, і робот Кібрик допомагав йому зняти водолазний костюм. Дмитрик хотів гукнути: «Доброго ранку!» – але передумав. Він вирішив здивувати своїх друзів. По залізному ланцюгу від якоря він видерся на палубу і сховався за ящиками з мандариновою жуйкою.

– Клянуся геометрією, – говорив Кібрику Медіан, – я зробив усе, що міг! Я розділив морське дно на квадрати й обнишпорив кожен із них. Я ходив навколо «Карася» по колу. Але все марно – юнги ніде немає. Можна подумати, що він розчинився у воді, як цукор!

– Мій дядько не цукровий, – образився Кібрик.

– Це правда, – відповів Медіан. – Але куди ж він усе-та-ки подівся?

Робот сумно схилив голову. Вусики його антени повисли, наче гілки плакучої верби.

– Який хороший був дядько Дмитрик! – сказав він. – Який добрий! Обіцяв, що навчить мене малювати…

– А який допитливий! – зітхнув Медіан. – Хотів дізнатися, що таке геометрія, а я йому так і не пояснив…

– Ех! – додав капітан. – Якби тільки юнга знайшовся, я б дозволив йому рулити до самої Дивувандії!

– Ура-а! Я буду рульовим! – закричав Дмитрик і вискочив з укриття.

– Присягаю геометрією, це він! – вигукнув капітан Медіан і кинувся до Дмитрика. На радощах вони з Кібриком стискали його в обіймах, міцно плескали по спині й тягали за вуха. «Наче в день народження, – подумав Метелко, – тільки подарунків немає». Потім він ще трішки поміркував і вирішив, що зустріч з вірними друзями – найкращий подарунок.

Робот читає дивувандську газету

Врешті-решт капітан і робот звільнили Дмитрика з обіймів, і він розповів їм про свої пригоди. Розповів і те, що почув у печері: король ледарів Байдик Четвертий зі своєю піратською поліцією хоче підкорити працелюбів.

– Ти знаєш, де живуть працелюби? – запитав він капітана.

– У Дивувандії, – сказав Медіан. – До них якраз і пливе наш «Карась».

– Тоді пливімо швидше, – попросив Дмитрик. – Інакше ледарі нападуть на них раніше, ніж ми припливемо!

– А мотор ти полагодив? – хитро спитав Медіан.

– Ні, – зізнався Дмитрик. – Я все одно б не зумів.

– «Не зумів, не зміг!» – передражнив його капітан. – Вчися в Кубрика – він усе вміє! Поки я був на дні моря, Кубрик відремонтував наш мотор. Він полагодив його швидше, ніж смажать яєчню.

– Я не Кубрик, а Кібрик, – виправив його робот, але капітан його не слухав. Він уже голосно командував:

– Усі по місцях! Якір підняти!..

Дмитрик став до штурвала, адже капітан дозволив йому рулити до самої Дивувандії. Тепер він, рульовий Метелко, буде насторожі. Не хвилюйтесь, він більше не вріжеться в жодну скелю!

«Карась» ішов повним ходом. Капітан командував. Дмитрик кермував. Лише Кібрик нудьгував без роботи. Він попросив у Дмитрика газету, в яку Бабуся Грибуся загорнула пончики з повидлом.

– «Дивувандські новини», – прочитав він уголос її назву.

– От бачиш, а ти не вірив, що Дивувандія існує! – весело сказав Дмитрик.

– «Вчора працелюби побудували нову залізницю, – читав робот. – Вона з’єднала Бамбаламськ із Деревом Добрих Справ. Новою дорогою їздить паровозик Чип-Чип, який давно дружить з Бабусею Грибусею та її онучкою Тягнучкою».

– Нічого не розумію! – розгублено сказав Кібрик. У голові в нього заклацало.

– Не напружуйся марно, – порадив йому капітан. – Читай далі. Що не зрозумієш – я згодом поясню.

Робот став читати другу сторінку. Ось що було там надруковано:

ВІТАЄМО!

Сьогодні в Сталевара день народження. Працелюби подарували йому оберемок синіх троянд, а Трамвай Бажань виконав його бажання: загартував усіх дітей Дивувандії, щоб вони були міцними, як сталь, і ніколи не кашляли.

– Мені здається, я божеволію, – стривожився робот. – Де це бачено, щоб трамвай виконував бажання? Він повинен возити пасажирів, а не чаклувати!

– Ну як ти не розумієш! – вигукнув Дмитрик. – Це ж дивувандський трамвай!

– Нісенітниця, нісенітниця! – твердив Кібрик уперто. – А від нісенітниці я можу перегоріти. Якщо я перегорю, замініть, будь ласка, у мене під пахвою запобіжника.

Третю сторінку робот читав мовчки. Зазирнімо йому через плече і почитаємо разом:

ДО НАС ПЛИВЕ ЖУЙКОВОЗ «КАРАСЬ» ІЗ МАНДАРИНОВОЮ ЖУВАЛЬНОЮ ГУМКОЮ

Всі діти Дивувандії з нетерпінням на нього чекають. Вчора ввечері біля Трикутних скель на жуйковоз напали ПІРАТИ з Королівства ледарів.

Хлопчик з «Карася» потрапив до них у полон!

Бабуся Грибуся, сидячи на Дереві Добрих Справ, побачила це в підзорну трубу. Сьогодні вранці вона послала на допомогу бідоласі Лелеку, Горобчика й Дятла з Рибою-пилкою.

ПРОДОВЖЕННЯ ЦІЄЇ ХВИЛЮЮЧОЇ ІСТОРІЇ ЧИТАЙТЕ В НАСТУПНОМУ НОМЕРІ НАШОЇ ГАЗЕТИ!

– Ну й країна! – промимрив робот. – Бабуся лазить по деревах! Вона повинна сидіти не на гілці, а на лавці біля будинку і робити неслухняним дітям зауваження…

Він глянув на останню сторінку з оголошеннями:

ЗНІМУ
голову разом із шиєю Кролику, що обгризає мої грядки.

Квіткар Коренеплід

ПРОДАЄТЬСЯ солодкий вишневий кисіль у пляшках та на розлив. Гроші за кисіль надсилати за адресою:

Королівство ледарів, Його Величності Байдику Четвертому Лежню у власні руки!

– Так-так, – промовив Кібрик. – Цікаво, хто випускає цю газету? Ага, ось і прізвище редактора: Сорока-Білобока.

– Це не прізвище, – сказав капітан Медіан. – Газету випускає справжня сорока. Вона краще за всіх знає дивувандські новини.

У робота з вух пішов дим.

– Птах не може випускати газету! – заговорив він, блимаючи зеленими очима. – Це нісенітниця, дурниця і маячня. Попереджаю: ще трохи – і я перегорю.

– Звикай, Кубрику! – сказав капітан. – У Дивувандії ще не те побачиш!

І він почав розповідати про Країну Синіх Троянд.

Дмитрик запам’ятав цю розповідь і пізніше записав її. Ось що вийшло:

«Колись, дуже давно, у Дивувандії було тільки одне місто. Жили в ньому працелюби та нероби. Працелюби орали землю, вирощували хліб і годували ледарів-нероб. Удобрювати землю тоді ще не вміли, а без добрив вона швидко втрачала силу і починала родити замість хліба пустельні колючки. Тому працелюби йшли все далі від міста – туди, де земля ще лишалася родючою. Зрештою вони побудували власне місто. У ньому з ранку до вечора стукотять ковальські молоти: «Бам-балам!» На честь цього веселого дружного стукоту працелюби назвали своє місто Бамбаламськом. А місто нероб стало називатися Ледарськ. Ви гадаєте, без працелюбів ледарі загинули від голоду? Ні, на їхнє щастя, у Ледарську є Кисільне озеро. І ось уже багато-багато років ледарі їдять вишневий кисіль. Тільки кисіль! Тричі на день! Ви уявляєте, як він їм обрид? Деякі ледарі стали навіть піратами, аби його не їсти.

Ну а хто ж така Бабуся Грибуся? Багато хто вважає її доброю чарівницею. Але сама вона називає себе інакше: «Директорка Дерева Добрих Справ». Живе Бабуся разом з Онучкою Тягнучкою в дуплі великого старого дуба. У гарну погоду вона сидить на гілці, плете для Тягнучки панчохи та сукні й поглядає в довгу підзорну трубу: кому б зробити добру справу?»

– Мені вона зробила аж три! – вигукнув юнга Метелко. – Врятувала з печери, нагодувала пончиками та допомогла повернутися на жуйковоз!

– Незабаром ти з нею познайомишся, берег уже близько, – сказав Медіан і дав Дмитрикові бінокль. – Бачиш височезний дуб? Це і є Дерево Добрих Справ.

– А що там за помаранчеві цятки на гілках? – запитав Дмитрик.

– Мандарини, – пояснив капітан. – А жолуді в цього дуба шоколадні…

«Бум-мс!» – пролунав гуркіт, це бідолашний Кібрик звалився на палубу. Його запобіжник не витримав стількох жахливих нісенітниць.

Дмитрик на Дереві Добрих Справ

Капітан Медіан замінив роботові запобіжника, й мандрівники зійшли з «Карася» на берег. Посеред синьої від троянд галявини росло Дерево Добрих Справ. Дмитрик відразу побіг до нього.

– З приїздом! – сказали з Дерева. – Гей, хлопчику, відкрий рота!

Дмитрик відкрив – і в рот йому влетів шоколадний жолудь.

– Ну що, влучно я кидаю? – запитали з Дерева.

Р-раз! – і з верхівки дуба з’їхала по мотузці, ніби циркачка, кудлата засмагла дівчинка з веселими очима.

– Привіт! – сказала вона, обсмикуючи руду плетену сукню. – Мене звуть Тягнучка. А як тебе?

– Ніяк! – відповів Дмитрик, тому що раптом зніяковів.

– Цікаве ім’я, – похвалила Тягнучка. – Послухай, Ніяку, а по деревах ти лазити вмієш?

– Ще й як! – сказав юнга Метелко.

– Ну тоді полізли до мене в гості! Взагалі в нас із бабусею є ліфт, але без нього набагато цікавіше.

Р-раз! – і вона зникла в листі дуба. Дмитрик, як міг, поліз за нею, голосно сопучи і розштовхуючи носом мандарини.

Певно, Тягнучка зачепилася сукнею за сучок, тому що слідом за нею тяглася руда вовняна нитка. Ця нитка привела Дмитрика до великого дупла, в якому кудлата Онучка мешкала зі своєю Бабусею. Ліворуч від входу висіла блакитна поштова скринька, а праворуч стояв на товстих гілках холодильник із намальованим на дверцятах білим ведмедем.

Тягнучка сиділа на порозі дупла, теліпаючи довгими ногами.

– Бабуся в Бамбаламську, – сказала вона. – Невдовзі повернеться. Хочеш морозива?

Відчинила холодильник – і Дмитрик охнув з подиву. Якого тільки морозива в ньому не було! У пачках! У трубочках! У скляночках! Шоколадне, мармеладне, виноградне!.. Дмитрик примружився і взяв навмання «Дивувандське бананове з суничним кремом».

Морозиво було дивовижно смачним! Дмитрик з’їв його миттю і поглянув на Тягнучку: чи не запропонує другу порцію? Та вона сказала:

– Лізьмо вище! Залишилося п’ять хвилин. О восьмій вечора я повинна зробити добру справу.

– Яку? – спитав Дмитрик.

– Побачиш!

І дівча зникло, лише руда сукня майнула в зеленому листі.

Дмитрик, пихкаючи, подерся слідом. Він ніколи ще не лазив по таких величезних деревах, але не міг же показати цій Онучці, що боїться висоти.

Ось юнга Метелко доліз майже до вершини дуба. Вище було тільки гніздо Лелеки-Листоноші. Тягнучка сиділа в гамаку між гілками і, дриґаючи ногами, дивилася в підзорну трубу, що висіла на мотузочці, немов ялинкова іграшка.

– Швидше сюди! Залишилась одна хвилина! – нетерпляче покликала вона юнгу Метелка.

Але Дмитрик ніби прилип до стовбура. До гамака треба було пройти гілкою цілих три кроки.

– Та ти не бійся, – сказала Онучка. – Бабуся ходить тут щодня!

– Я не боюся, я перепочиваю, – почервонів юнга Метелко.

– Гаразд, відгадай поки що загадку, – запропонувала Тягнучка. – Без лапок, без вух, а зайчик. Ну?..

Дмитрик так здивувався, що забув про свій страх і легко пройшов по гілці до гамака.

– Залишилося півхвилини, – сказала Тягнучка. – Ну що, здаєшся?

Вона дістала з кишені дзеркальце і стала ловити ним сонячний промінь.

– Відгадав! – зрадів Дмитрик. – Без лапок, без вух – це ж сонячний зайчик!

А зайчик вистрибнув у дівчинки з долоні і поскакав через дивувандський ліс, віддзеркалюючись від настромлених на ялинки дзеркальних верхівок. З останньої ялинки він стрибнув до озера й відскочив від дзеркального коропа, який чекав на нього, плаваючи на боку. У підзорну трубу було видно, як зайчик весело застрибав Бамбаламськом, відбився від вітрини універмагу, від фари баштового крана і влетів у відкрите вікно на п’ятнадцятому поверсі. У кімнаті спав Пекар. Зайчик сів йому на перенісся, і Пекар одразу прокинувся. Він посміхнувся, вийшов на балкон і помахав Тягнучці рукою, а потім почав старанно робити вечірню зарядку.

– От і зробили добру справу, – сказала Тягнучка. – Розбудили Пекаря, адже йому час до праці.

– Хіба він працює ввечері? – здивувався Дмитрик.

– Так. І ввечері, і вночі, аби вранці в магазині був свіжий хліб.

«Чип-чип! Чип-чип!..» – запихкало вдалині. Понад лісом пливла в бік Дерева Добрих Справ кучерява біла хмарка.

– Паровозик! Бабуся їде! – радісно закричала Онучка. Вона вхопилася за мотузку і – р-раз! – зісковзнула на галявину. А Дмитрик залишився в гамаку. Не вмів він так – і годі!..

– Гей, Ніяку! Поквапся! – покликала Тягнучка.

– Я ніякий не Ніяк! – відповів юнга Метелко. – Мене звуть Дмитрик…

– Нарешті представився! – пирснула Онучка. – Ну гаразд, сиди, я пришлю тобі ліфт.

Вона пронизливо свиснула – і над головою в Метелка закрутилася гілка, намотуючи на себе ланцюг. До ланцюга був прив’язаний Крокодил. Піднімаючись, він бурмотів:

– Не бійся, я добрий! Я тільки візьму тебе зубами за комір і доставлю вниз!

– Не треба! Я сам, без ліфта! – вигукнув юнга Метелко і миттю з’їхав по мотузці додолу.

– Отак би відразу! – схвалила Тягнучка.

Вони побігли на край галявини – до будиночка з вивіскою «Станція Бабусине-Грибусине». Посеред платформи сиділи на ящиках із жувальною Гумкою капітан Медіан та робот. Побачивши Тягнучку, обидва звелися на ноги, й капітан віддав їй честь.

«Чип-чип! Чип-чип!..» З лісу виїхав паровозик із чотирма різнобарвними вагонами. З вагонів із веселим гамором висипали діти, а слідом на платформу вистрибнула Бабуся Грибуся. Рум’яна, товстенька, у великому круглому капелюсі, вона справді була схожа на гриб. Останнім виліз дивувандський поет – Осел Іполит. На голові в нього теж красувався капелюх, тільки солом’яний.

– Шикуймося! – затріщала з даху будиночка Сорока-Білобока. – Я сфотографую вас для своєї газети. Гості з Бабусею – у центрі! Хлопчику, поправ безкозирку! Всі радісно дивляться на Осла Іполита, який читає гостям свої нові вірші!..

Осел Іполит став на задні ноги, вдарив себе копитом у груди й урочисто продекламував:

Яка зворушлива ця мить!
У мене навіть хвіст тремтить.
Ура-ура! Іо-іо!
Я вам кажу: «Ласкаво про!»

Дмитрик заплескав у долоні найголосніше.

– Що таке «ласкаво про»? – спитав він у Тягнучки.

– Це означає «ласкаво просимо», – пояснила вона. – Осел Іполит жахливий роззява і часто губить кінці слів.

Капітан Медіан роздав усім, хто був на галявині, мандаринові жуйки – цілий ящик.

Решту ящиків робот завантажив у потяг, щоб Паровозик відвіз їх до Бамбаламська.

Лише Бабуся Грибуся відмовилась від частування. Вона запросила всіх до Дерева Добрих Справ, спритно піднялась на його нижню гілку і рівно о восьмій, коли в Дмитриковому місті по телевізору йде вечірня казка, почала розповідати вечірню билицю…

Паровозик Чип-Чип

(Перша вечірня билиця)

Жив собі маленький паровоз Чип-Чип. Він тягав по дзвінких рейках потяги. Так-так! І дорогою наспівував веселу пісеньку:

Під сосною білий гриб,
Чипу-чипу-чип-чип-чип!
А зимою – білий пух,
Чипу-чипу-чух-чух-чух!
Між кущів якась примара.
Я пускаю білу пару.
Чипу-чипу, чиф-чиф-чиф –
Ні примари, ні кущів!

Якось Чип-Чип стояв на станції та обідав – їв хрумке вугілля й запивав холодною водою. Щойно він проковтнув останню вуглинку, як підійшла дівчинка з книжкою в руці.

– Ти любиш загадки? – спитала вона.

– Ух-чух-чух! – відповів Чип-Чип, що значить паровозячою мовою «Дуже люблю!».

– «Цілий рік стоїть бабуся в тому самому кожусі», – сказала дівчинка. – Що це таке?

– Кожух бабусі – це, певно, моя пара, – відповів Чип-Чип. – Вона завжди біла – що влітку, що взимку.

– Ні, – сказала дівчинка, – ти помилився. Поміркуй як слід.

Чип-Чип міркував, пихкав-чмихав, але так нічого й не вигадав. Він так старанно думав, що в нього почала боліти голова. І він попросив дівчинку викликати до нього лікаря.

Лікар надягнув білий халат, простукав Чип-Чипа молотком і сказав:

Це, безперечно, хвороба сердечна.
Я вам у маслянку наллю валер’янку.
Ще й літр зеленки туди я додам –
Я сам її п’ю, отже раджу й вам!
І не тягайте тяжкі вантажі –
Я не дозволив, так всім і кажіть!
Більше гуляйте на свіжому лузі!
Все, я поїхав у гості до друзів.

– Отакої! – мовила дівчинка. – Це я в усьому винна. Якби не моя загадка, ти б не захворів.

– Так, – прошепотів Паровозик, – я занедужав. У мене, здається, підвищились тиск і температура.

– Пусте! – сказала дівчинка. – Я тебе зараз вилікую. Бабуся в тому самому кожусі влітку і взимку – це ялинка! І не треба тобі пити жодної зеленки. Й гуляти луками теж не треба, ти ж не корова!

– Ялинка! – зрадів Чип-Чип. – Як же я сам не допетрав! Тут на світлофорі загорівся зелений сигнал, і Паровозик вирушив у дорогу.

– Хочеш, я тобі теж задам загадку? – гукнув він наостанок дівчаті. – «Маленький, чепурненький, крізь землю пройшов» – що це?

– Гриб, – відповіла дівчинка.

– А ось і ні, – засміявся Чип-Чип, – це я! Це я проїхав крізь тунель!

Він швидко тягнув за собою довгий важкий потяг та голосно й весело співав:

Схожий я хіба на гриб,
Чипу-чипу-чипу-чип?!
Це велика сміхота,
Чипу-чипу-тра-та-та!

Ліс Загадкових Звуків

Бабуся Грибуся закінчила свою вечірню бувальщину і сказала весело й суворо:

– А тепер, шибеники-бешкетники, я послухаю вас. Які добрі справи зробили ви сьогодні?

Діти закричали навперебій:

– Я мамі кашу зварив!..

– Я поливала дерева!..

– А я голосно співав з балкона, щоб усім було приємно!

– Наступного разу співай тихіше, – попросила Бабуся. – Ти налякав бегемота в зоопарку.

Вона покликала дітлахів ближче до Дерева і влучно кинула кожному в руки – як ви гадаєте, що? Шоколадний жолудь! За ним пачку морозива! А за нею – мандарин.

– Упс! Пши-пши-пши! – запихкав Паровозик на станції Бабусине-Грибусине. Його мовою це означало «Час вирушати!».

Хлопчики та дівчатка побігли до вагонів. На світлофорі загорілося зелене світло. Поїзд рушив. Він повертався до Бамбаламська.

– Дякуємо! – кричали Бабусі діти й махали з вагонів руками. Навздогін за поїздом дико затупотів пасажир, що відстав, – Осел Іполит.

– А тепер – спати, дорогі гості! – наказала Бабуся. – Завтра рано вставати. Особисто я, ледь зійде сонце, мушу розбудити Поливальника Вулиць. – І вона свиснула у два пальці, викликаючи Крокодила-Ліфтера.

– На добраніч! – сказали Дмитрик із капітаном і пішли до жуйковоза. Робот Кібрик крокував за ними мовчки й повільно.

Біля трапа робот зупинився.

– Дядечку! – покликав він Дмитрика тихенько. – Ти зовсім забув про те, що… те, що… те, що…

Його голос дедалі тихішав, зелені очі згасали, а залізні ноги почали плутатись.

– Клянуся геометрією, він зараз знепритомніє! – занепокоївся капітан Медіан. – Що з ним таке, йоксель-моксель?!

– Аку… Аку… – ледь чутно промовив Кібрик.

– Акула! – здогадався капітан. – Його, напевно, вкусила акула!

– На галявині – акула? – здивувався Дмитрик.

– Чому б і ні? – відповів Медіан. – У Дивувандії все можливо!

– Чому ж ми її не бачили?

Капітан на мить замислився.

– А тому, – відповів він упевнено, – що то була акула-невидимка!

– Аку… – прошепотів Кібрик і затих.

– Акумулятор! – раптом здогадався юнга Метелко. – «Аку» – це значить «акумулятор», а не «акула»! У Кібрика розрядився акумулятор – так-так! – мені його показував Петрик. Це така електрична батарея, на якій працюють роботи.

– Гм-м! – відкашлявся Медіан. – Я, здається, трохи помилився. Але це, клянуся геометрією, остання помилка в моєму житті!

Кібрика під’єднали довгим дротом до електричної розетки корабля.

– До ранку оживе, – сказав Медіан і вдарив у мідний дзвін. Це був сигнал «Усім спати!». Однак Дмитрикові спати анітрохи не хотілося. Він лежав у кубрику на вузькій койці та згадував слова робота: «Ти зовсім забув про те, що… те, що…»

Про що ж Дмитрик забув? Він думав з усієї сили, але здогадка вислизала від нього, як ртутна кулька. Ану спробуй спіймати її в голові, повній дивовижних пригод!

Проте Дмитрик спіймав. Він скочив з койки та кинувся будити капітана.

– Вставайте, вставайте! – трусив він його за плече. – Ми забули!.. Ми зовсім забули!..

– Хр-р-р! – хропів Медіан, як три мотори. Щоб його розбудити, треба було вистрелити з гармати, а де її взяти?

Тоді юнга Метелко збіг трапом і помчав до Дерева Добрих Справ.

– Підніми мене до Тягнучки! – попросив він сонного Крокодила. – Це дуже важливо!

– Ліфт не працює, – позіхнув Крокодил. – Приходь уранці.

І грізно додав:

– А будеш іще галасувати – я тебе з’їм.

Тут по Дмитриковій щоці ковзнула вовняна нитка. «Знов Тягнучка зачепилася за сучок!» – здогадався Дмитрик. Як ви гадаєте, що він зробив? Ну звичайно ж, посмикав за цю нитку, що витягнулась із сукні Онучки! І Тягнучка, якій не спалося, з’їхала по мотузці на галявину.

– Привіт! Що сталося?

– Король усіх ледарів, – сказав Дмитрик, – збирається підкорити працелюбів. Я дізнався про це в піратській печері.

– Чого ж ти мовчав?!

– Забув, – винувато зітхнув Дмитрик. – Пам’ятав, пам’ятав – і раптом забув…

– Ех, ти! – сказала Тягнучка. – Стій тут.

За хвилину вона повернулася з роликовими ковзанами:

– Швидше взуваймо – і до Бамбаламська! Треба попередити працелюбів.

Ковзани були особливі – щоб їздити по рейках. Тягнучка їхала попереду. Рейки тихо дзвеніли.

Зійшов місяць, його лимонне світло відбили дзеркальні верхівки дерев – і Дмитрик помітив на шпалах помаранчеву наклейку від ящика з мандариновою жуйкою. Її, напевно, зронили з потяга. «Гарна», – подумав Дмитрик і підібрав наклейку.

Нічний ліс був сповнений загадкових звуків. Тріск, шарудіння, скрип… Ось у хащі спалахнули чиїсь жовті очі… Ось хтось сонно забурмотів у папороті…

Душа Дмитрика втекла в п’яти, але кудлата Онучка впевнено їхала вперед, і його душа потихеньку повернулася на місце.

Проїхали невелику платформу з назвою «Станція Пелюстки». І раптом із-за повороту вискочив чорний вухатий звір! Він кинувся до Онучки, але дівчинка не злякалася. Присіла навпочіпки, стала гладити страховисько, примовляючи:

– Пушок… Пушок… Ну що в тебе сталося?

Після цих слів звір видався Дмитрикові не таким уже й великим. Можна сказати, навіть маленьким. Це був Кролик, якому Квіткар Коренеплід обіцяв зняти голову разом із шиєю.

Пастка Квіткаря

Що ж сталося з Кроликом? Аби це зрозуміти, ми маємо спершу познайомитися з Квіткарем Коренеплодом.

Ось він обережно ступає між квітковими грядками – маленький, лисий, в окулярах. У руці тримає сріблясту лійку, штани підгорнуті до колін, а на засмаглій маківці сидить бджола. Гадаєте, вона його вжалить? Ніколи! Бджоли товаришують із Коренеплодом – адже він вирощує квіти, з духмяного соку яких виходить чудовий мед.

Він не лише квіткар, а ще й селекціонер – людина, що вирощує нові, небувалі рослини. Це він виростив дивовижні сині троянди, які квітнуть тепер по всій Дивувандії, крім Королівства ледарів. Не люблять троянди нероб, а хто взагалі їх любить?

Коренеплід живе не в місті, а в лісі, неподалік від станції Пелюстки. Має цікаву роботу. Та от біда: Кролик Пушок унадився щоночі обгризати в нього квіти на грядках.

Посадив Коренеплід чудовий ТЮЛЬПАН. Кролик відгриз задню половину – й від тюльпана лишився ТЮЛЬ. Тюль, погодьтеся, корисна річ для фіранок, але Коренеплід дуже розгнівався:

– Я квіткар, а не фіранкар!

Наступної ночі чорний Кролик обгриз квітку ВОРОНЕЦЬ. Він з’їв лише останні три літери. Вранці Коренеплід вийшов полити квіти й не повірив своїм очам: на місці яскраво-рожевого воронця сидів чорний ВОРОН із довгим дзьобом.

Хтось інший зігнав би птаха та й кинувся на пошуки злочинця, але Коренеплід був доброю і розсудливою людиною.

«Хе-хе! – міркував він, – Кролик ще дурненький і не розуміє, що так чинити соромно. Отож я маю йому це пояснити».

Увечері він посадив спеціально для Кролика смачну духмяну квітку з назвою ФІАЛКА. Коли стемніло, з-за дерев визирнув Пушок і залюбки схрумав останні чотири літери. Залишилося ФІ, а слово «фі» всіма мовами світу означає «Як тобі не соромно!».

Кролик дійсно засоромився. Він втік до лісу й почав шукати, що б іще з’їсти. В очі йому впала невисока лісова квітка – БАРАНЧИК.

«Чудово! – зрадів Пушок. – Якраз вистачить на вечерю, їстиму тепер лісові квіти, а садові більш не обгризатиму».

Він відкусив від баранчика останні дві літери і раптом – отакої! – почав голосно гикати:

– ИК!..ИК!..

А з решти літер утворився чудернацький рогатий звір – БАРАНЧ, схожий водночас на кабана й на барана. Кролик жахнувся і кинувся навтьоки.

А Баранч теж набрався страху і, не розбираючи потемки дороги, побіг в інший бік. Він промчав повз будиночок Коренеплода – просто по квітах! – і витоптав цілу грядку. Відтак знов кинувся до лісу. Ще довго звідти долинав тріск – це Баранч ломився крізь хащі.

Наступного ранку Коренеплід ходив похмурий, мов хмара: він вирішив, що грядку витоптав Кролик.

– Це не Пушок, а справжній шибеник! – бурмотів він собі під носа. – Все, досить! Мій терпець урвався! Покажу йому, де раки зимують!..

Позаду будинку був невеличкий ставок, в якому росла гарна річкова квітка ЛОТОС. Пушок давно зазіхав на неї, пробігаючи берегом, але дістати з води не міг. Коренеплід узяв цвяхи, молоток, пилку і став лаштувати містки.

«Отже, – міркував Квіткар, – Пушок підійде містками впритул до лотоса, й вийде ЛОТОСПУШОК. Він – хрум-хрум! – почне їсти. З’їсть С, зжере О, проковтне літеру Т. І що тоді виникне? ЛОПУШОК! Нещасний Пушок, мені його шкода: вночі він перетвориться на лопушок…»

– Ох! – мовив Коренеплід, забиваючи останній цвях. – Яка жахлива пастка! Зроблю я, мабуть, Кроликові страшне попередження, щоб він сюди більш не бігав.

І він попросив Сороку надрукувати в газеті якомога загрозливіше оголошення. Пам’ятаєте, робот читав його на «Карасі»?

ЗНІМУ голову разом із шиєю Кролику, що обгризає мої грядки.

Квіткар Коренеплід

Дуже страшне оголошення! Та Пушок був неписьменним кроликом і не читав газет.

Пізно ввечері, коли Коренеплід заснув, він знову пристрибав до його будиночка. Пушок був дуже голодний і все ще гикав після баранчика. Він помітив дерев’яні містки, підкрався по них до лотоса й – хрум! – з’їв літеру С. Вийшло: ЛОТОПУШОК. Він роззявив рота, аби зжерти О, проте раптом надзвичайно засоромився – ще дужче, ніж учора.

«Така гарна квітка, – подумав Кролик, – а я її зіпсував. І Квіткаря шкода – змарнував його роботу…»

– Буду чесним кроликом! – мовив Пушок рішуче й не став ковтати літеру О. Він пострибав до лісу, а на місці квітки ЛОТОС, яка втратила останню літеру, залишилась на розвагу Коренеплоду чудова гра ЛОТО.

І все б нічого, якби чесний, але голодний Кролик не врізався на бігу в молоденький колючий кущ. Це була лісова ШИПШИНА. Пушок мимохіть розламав куща навпіл. Ох і не пощастило бідоласі! З мирної шипшини вийшли гострий ШИП та ШИНА. ШИП боляче вколов Кролика спереду, а важка ШИНА покотилася на нього ззаду – і хтозна-чим би воно скінчилося, якби не Онучка з Дмитриком, що їхали до Бамбаламська по рейках на роликових ковзанах.

Тепер ви розумієте, чому чорний Кролик так стрімко біг їм назустріч?

Зустріч із ледарською поліцією

Кролик Пушок поспіхом розповідав Онучці та Дмитрикові про свої пригоди й повсякчас озирався: чи не женеться хто за ним?

– Не тремти так, – сказала Тягнучка. – Ми поїдемо далі, а ти біжи поряд, і ніхто тебе не чіпатиме.

– Не можу бігти, – сумно відповів Кролик. – Я маю спершу поїсти, бо інакше помру.

– Зараз щось придумаємо! – заспокоїла його Тягнучка. – Онде росте СИРОЇЖКА. Вона смачна. Їж, не бійся, тільки не поспішай! З неї утвориться щось цікаве.

– Не страшне? – спитав Кролик.

– Анітрохи не страшне. Смачного!

Кролик жадібно накинувся на сироїжку, проковтнув літеру А, потім чотири наступні – й утворився… СИР. Чималий кусень золотавого сиру!

Тягнучка простягла його Дмитрикові:

– Сховай за пазуху. З’їмо на сніданок. А тепер за мною! До Бамбаламська!

«Дуже полюбляє командувати», – подумав Дмитрик, але нічого не сказав, бо кудлате дівча вже неслося на ковзанах по рейках. Поруч із нею біг чорний Кролик.

– Наздоганяй! – гукнули вони юнзі Метелку.

Наступна станція називалася Великий Каштан. Перед нею стояв світлофор, мигтів жовтим оком і нудно торочив людським голосом:

– Обережно, каштанопад! Обережно, каштанопад!..

Онучка з Кроликом зупинилися.

– Що, каштанчиків злякалися? – засміявся Дмитрик. – Ану дайте дорогу!

Раптом попереду щось гучно бовкнуло й затріщало, наче з даху впав кавун.

– Що це? – здивувався Дмитрик.

– Каштанчик упав, – відповіла Тягнучка.

«Нічогенькі каштанчики! – вжахнувся Метелко. – Такий як вріже по голові!»

Вони обережно проїхали під Великим Каштаном і побачили на галявині дивні гори. Кам’яні – не кам’яні, сніжні – не сніжні…

– Це Посудні гори, – пояснила Тягнучка. – Гори немитого посуду. Таких немає в жодній іншій країні.

– Ну й чудасія! – здивувався Дмитрик. – А звідки вони взялися?

– Розумієш, тут поблизу живе одна принцеса, вона ніколи не миє посуд. Поїла – й викидає.

– Вона що, несповна розуму? – спитав Метелко.

– Тс-с-с! – перебив його чорний Кролик. – Сюди хтось іде!..

– Пр-ровалитися мені на цьому місці! – пролунав за деревами брутальний покрик.

– Горлохват! – впізнав Дмитрик голос отамана піратів.

– Підкрадайтеся швидше! – горлав Горлохват. – Поліціянти ви чи дохлі черепахи?!

Тягнучка схопила Дмитрика за руку, а Кролика за довге вухо, й вони стрімголов побігли до Посудних гір.

Бій у Посудних горах

Ледве наші мандрівники сховалися за горами, як із лісу вервечкою вийшли пірати. Вони були в сірих мундирах ледарської поліції й у високих рипучих чоботях.

Попереду скрадався Горлохват, за ним – злобний Лобуряка, за Лобурякою, сопучи, плентався товстий Нахаба. А хто це там четвертий – хитрий, з гострим носом? Та це ж Нехлюй! За ним, повискуючи колесом, сунеться порожній візок, якого штовхає низенький Дурношльоп.

– Стій! – скомандував отаман. – Тут зробимо засідку. Всім зрозуміло, що наказав нам Його Величність Король?

– Авжеж! – відповів Дурношльоп.

– Тоді поясни, що ти зрозумів, – зажадав отаман.

– Не можу, – скривився Дурношльоп, – мені чоботи тиснуть.

Горлохват розлютився:

– Хай тобі грець! Доведеться тлумачити все спочатку. Але попереджаю: якщо знову не втямите, я продірявлю ваші ледарські шкури!

І він тицьнув кожному попід носа великий чорний пістолет.

– Отже, повторюю, – товкмачив Горлохват. – Бачите стежку під каштаном? Нею невдовзі вертатиметься з поля Тракторист. Він зранку… це саме… як воно називається? Орав землю. Ми нападемо на нього, зв’яжемо й доставимо візком до Ледарська, у Тюремну вежу Його Королівської Величності.

– А хто візка штовхатиме? Знов я? – заскімлив Дурношльоп. – Ні-ні-ні!

– Цить! – гримнув на нього Горлохват. – Ти б краще спитав: а чому це Його Ледарська Величність вирішила напасти саме на Тракториста?

– Зрозуміло, чому! – втрутився Нахаба. – Мабуть, Тракторист найслабкіший з працелюбів.

– Найслабкіший? Га-га! – вишкірив зуби отаман. – Та в нього сили вистачить на чотирьох! Просто він має, провалитися мені на цьому місці, надзвичайно важливу професію. Так сказав королівський мудрець Мерзотель.

– Що ж у ній такого важливого? – похмуро спитав Лобуряка. – Катається собі полем на тракторі…

– Ги-ги-ги! – заіржав Горлохват. – Ну й дурень же ти! Тракторист не катається, а орає й посіває… Тьху ти! Оре й сіє. Він оре землю та сіє хліб. Так сказав королівський мудрець.

– Ну то й що? – спитав Нахаба, копирсаючись у носі.

– А ось що: ми схопимо Тракториста – і працелюби залишаться без борошна і без круп. У них зникнуть каші, хліб, млинці…

– І тістечка! – облизнувся Нехлюй.

– Так, – підтвердив Горлохват, – і тістечка! У Бамбаламську почнеться голод. Працелюби стануть хирлявими, як кульбабки. Ось тоді, каже Мерзотель, ми й підкоримо їх усіх одним пальцем.

– Мізинчиком! – радісно вигукнув Дурношльоп. – Оп-паньки!

Отаман поплескав його по спині:

– Ти, я бачу, герой!

– Авжеж, я такий! – відповів Дурношльоп, випинаючи кволі груди.

– Тоді для тебе є завдання, – вів далі Горлохват. – Бери ціпок і сідай під каштан. Як побачиш Тракториста, кричи «Улю-лю!» та кидай ціпка в листя. Каштани посиплються на Тракториста, мов град. Він знепритомніє, і ти його мі-і-іцно зв’яжеш.

– Чому все я та я! – вискнув Дурношльоп. – А ви що робитимете?

– Не хвилюйся! – відказав Горлохват. – На нас чекає інша неабияка справа. Наш розвідувальний ворон, наша оката пташка додивилась, що залізне опудало стоїть на березі без догляду. Ми прогуляємось до нього, виламаєм дверцята на животі й повернемося з повним мішком золота!

– Ур-а-а! – заверещали Нахаба, Лобуряка та Нехлюй.

– І я, і я з вами! – заскиглив Дурношльоп. – Я сам нудьгуватиму в засідці!

– Тобі ж чоботи тиснуть, – хитро нагадав Нехлюй. – Тож сиди й мовчи.

– Прип-пинити розмови! – гаркнув Горлохват. – Оголошую Дурношльопу королівський наказ: як почує кроки, нехай кричить «Улю-лю!» й кидає ціпка в каштан. Решта – ш-шикуйсь! Мішок для золота взяли? До залізного опудала – щоб його попутало! – кроком руш!..

– Еге-ге, що ж нам робити? – прошепотів Дмитрик Тягнучці. – Мені б зараз хоч якусь зброю!

Він сунув руку в кишеню, але зброї не знайшлося. Там лежала тільки помаранчева наклейка від ящика з мандариновою жуйкою.

– А посуд хіба не зброя? – вигукнула Тягнучка, залізаючи на Посудні гори.

– Бий піратів! – заволала вона та жбурнула брудну тарілку в Горлохвата.

– «Дзинь!» – задзвеніла від удару голова отамана. «Бом-мс!! Бам-мс!!!» – це влучили йому в лоба салатниця й чавунна сковорідка.

Отаман захитався і впустив пістолет.

– Наших б’ють! – заверещав Дурношльоп і впав, оглушений емальованою каструлею.

«Це ж не Тягнучка, – подумав Дмитрик, – це справжній посудомет!» Вони з Кроликом ледве встигали подавати їй «метальні снаряди». Кожен влучав точнісінько в ціль! Пірати кинулися врозтіч.

– Боягузи! – загорлав Горлохват. – Кого злякались? Це ж дівч…

Він не договорив слово «дівчисько», бо йому в рота влетів ополоник. Отаман вирячив очі та з ополоником у роті дременув рачки за рештою.

– Ура! – закричали Дмитрик та Кролик.

– Ну як, влучно я? – гордо спитала Тягнучка.

Пірати заховались за деревами і почали радитись. Онучка теж влаштувала військову нараду.

– Ми маємо взяти їх у полон, – сказала вона.

– Так! – пискнув Кролик.

– Але це не так уже й легко, – вела далі Тягнучка.

– Важкувато! – зітхнув Кролик.

– Я придумала воєнну хитрість, – сказала Тягнучка.

– Не одна ти така розумна! – шмигнув носом юнга Метелко і вийняв із кишені помаранчеву наклейку.

Дмитрик зашепотів свою хитрість Кроликові в ліве вухо, а Онучка зашепотіла в праве. У нещасного Пушка запаморочилося в голові. Він кивнув на знак згоди, взяв у зуби Дмитрикову наклейку та шмигнув у кущі.

А пірати страшно заревли й пішли в атаку. Перед собою вони котили посудонепробивний візок із хмизом.

– Здавайся, така-сяка! – горлав Горлохват. – Ох і задамо ми тобі!

Тягнучка смикнула Дмитрика за рукав:

– Біжімо!

І вони понеслись по шпалах у зворотний бік. Пробігли під Великим Каштаном, потім під світлофором, який без упину товкмачив: «Обережно, каштанопад!» Позаду гупали чоботи – погоня!

– Стій, стрілятимемо! – верещали пірати.

Саме тут стали в пригоді Дмитрикові військові хитрощі. Кролик Пушок сидів за кущем, з рота в нього стирчала НАКЛЕЙКА. Він пропустив Дмитрика з Тягнучкою, кинувся під ноги розбійникам та миттю відгриз від наклейки дві перші та дві останні літери. Утворився КЛЕЙ. Ціла калюжа чудового клею! Пірати забігли в неї й прилипли. А Кролик зник у кущах.

Він зірвав великий ЛОПУХ і, як навчила його Тягнучка, з’їв три перші літери.

– УХ! – пролунав такий розгонистий вигук, що в Кролика ледь серце не розірвалося. Однак Пушок не злякався. Він стрибав навколо приклеєних розбійників і хутко обгризав лопух за лопухом.

– УХ!.. УХ!.. УХ!.. – лунало з усіх боків.

– Ви оточені! – гукнули піратам дітлахи. – Беремо вас у полон!

І розцілували Кролика: Дмитрик у ліву щічку, а Онучка в праву.

Марно пірати смикались, намагаючись звільнитися, – їхні чоботи міцно приклеїлись.

– Пропала моя головонька, – заскиглили Нехлюй і Нахаба.

– Отут мені й кінець, – заридав Лоботряс.

– Зарано плачете, йолопи! – гаркнув Горлохват. – Робіть як я!

Він вистрибнув із чобіт і кинувся навтьоки до Великого Каштана. Решта дременули за ним.

А під Каштаном тієї ж миті отямився Дурношльоп, збитий з ніг емальованою каструлею. Він зачув тупіт піратів і вирішив, що то йде Тракторист.

– Улю-лю! – загорлав він, жбурнув ціпка в крону дерева і швидко накрився каструлею. Навкруги загупало, затріщало…

Коли гуркіт ущух, під деревом лежали чотири знетямлених пірати. Е-ге-ге, а де ж Дурношльоп? Із землі стирчить тільки каструля, що була в нього на голові. Виявляється, в каструлю вдарив важелезний каштан й увігнав Дурношльопа, наче цвях, у землю.

Дмитрик зняв каструлю з голови пірата, узяв його за вуха, але висмикнути із землі не зміг. Відтак, як у казці про ріпку, потягли утрьох: Дмитрик за Дурношльопа, Онучка за Дмитрика, Кролик за Онучку. Все марно! І тут до них долинула весела пісенька – це з поля повертався Тракторист. Він побачив побитих каштанами піратів і став робити їм штучне дихання.

– Це негідники! – сказав йому Дмитрик. – Вони хочуть підкорити працелюбів!

– Так! – підтвердила Тягнучка. – Вони хотіли посадити вас до в’язниці, аби працелюби охляли та стали слабкими, як кульбабки!

– Отакої! – здивувався Тракторист. Він поклав чотирьох піратів на візок, а Дурношльопа висмикнув із землі та взяв його під пахву.

– Відвезу до лікарні, – сказав він дітлахам. – Нехай їх спершу вилікують, а тоді побачимо.

Принцеса Невмія

– Ми переможці, ту-ру-ру! – заспівала Тягнучка, стрибаючи на одній ніжці. – Скажу Бабусі, нехай нагородить вас шоколадними медалями.

– Як на мене, краще орденом, – запишався Кролик. – Шоколадно-морквяним із родзинками!

І раптом він відчув запах сліз.

Хто може плакати в лісі вночі? Чи не заблукав хтось? Ні, це плакала в своєму лісовому палаці принцеса Невмія – та, що викидала немитий посуд.

Ви спитаєте, чому вона його не мила? Та тому, що не вміла! Вона не вміла навіть закип’ятити молоко, яке щоранку привозив їй паровозик Чип-Чип. Молоко втікало в неї з каструлі й текло гарячими струменями на подвір’я, де завжди стояла велика біла калюжа.

У Невмії було дванадцять котів – дванадцять рудих вусатих ледарів. Вони або спали, або пили з молочної калюжі, а полювати не збиралися.

Не дивно, що мишей у будинку розвелося сила-силенна. Принцеса дуже їх боялася і, як тільки сутеніло, ховалася під кришталевий ковпак.

Миші так знахабніли, що почали водити хороводи навкруги ковпака та робити Невмії гримаси. Вона тепер не могла вийти навіть удень. Так і лишилася б Невмія назавжди під ковпаком, якби не Кролик. Після бійки з піратами він задер носа та учув цим носом її гіркі сльози.

– Там хтось плаче, – прошепотів Пушок і лапкою вказав на палац принцеси.

– Це Невмія, – сказала Тягнучка. – Цікаво, чого це вона реве?

– Ходімо подивимось, – запропонував Дмитрик. – Може, на неї теж напали ледарі?

– Не нападуть! – махнула рукою Тягнучка. – Вона ж їхня дальня родичка, троюрідна племінниця ледарського короля!

– Все одно треба дізнатися, що сталося, – рішуче сказав Дмитрик.

– Ох, не люблю білоручок! – зітхнула Тягнучка. – Ну та нехай вже, ходімо!..

Вони обійшли Посудні гори та молочну калюжу. Кролик сміливо дріботів поряд з Онучкою: мав надію заробити ще одну нагороду. Раптом під ногами заверещало – так люто і пронизливо, що Дмитрик підстрибнув, а Кролик дременув у кущі.

– Спокійно, хлоп’ята, це кіт! – сказала Тягнучка. – Він спав, а ви йому на хвіст наступили…

Обережно ввійшли до палацу і зазирнули до зали, залитої місячним сяйвом. Посеред зали під кришталевим ковпаком сиділа, сховавши обличчя в долоні, Невмія. Вона тремтіла й обливалася слізьми, а навколо…

– Ой! – вискнув Кролик і позадкував до виходу.

– Ой! – прошепотіла Онучка і теж подалася назад.

А юнга Метелко від подиву широко роззявив рота.

Навколо ковпака марширували на задніх лапках миші.

Вони крокували строєм по сорок мишей в ряду. Їх було, напевно, сім тисяч, і всі разом вони співали лячну пісню. Хто з вас хоробрий – може її послухати. Ось вона:

ЛЯЧНА ПІСНЯ МИШЕЙ

Кроком руш, мишаче військо!
Де сховалось те дівчисько?
Безпорадним нечепурам
Ми влаштуємо тортури!
Плач, принцесо! Плач, Невміє!
Ми тебе не пожалієм!
Все з’їмо і – смакота!
Зваримо кота!

Парадом керував мишачий ватажок на ім’я Миш’як. Він стояв на маківці кришталевого ковпака й махав сірником, як диригент паличкою. Зненацька він повернувся в бік Дмитрика й заворушив вусами, принюхуючись.

– Сир! – гукнув він пронизливо.

– Сир! – підхопило жадібним хором мишаче військо.

– Сир! – сказала Тягнучка, хапаючи Дмитрика за руку. – Кинь їм швидше наш сир, бо вони тебе зжеруть!

– Е, ні! – відповів юнга Метелко. – Чого б це я боявся якихось мишей!..

– Вперед! – наказав Миш’як.

Дмитрик вискочив на ґанок. Миші за ним.

Дмитрик кинувся до залізниці. Миші – слідом.

Дмитрик миттю надів роликові ковзани й помчав у напрямку Бамбаламська. Миші неслися навздогін, мов сіра хвиля.

«Попереду має бути озеро, – згадав Дмитрик. – Ускочу в човен і попливу, а вони потонуть… Ох, здається, наздоганяють! До чого ж підлі – сім тисяч на одного!»

Та ось нарешті й озеро. Пляж. І, як на біду, жодного човна! Самі лише дерев’яні грибки та біла скриня на коліщатках з написом «Морозиво».

«Пропав!» – подумав юнга Метелко, жбурнувши в мишей роликовими ковзанами. А ноги самі понесли його до скрині.

Дмитрик підняв кришку. Скриня була порожня. «Може, залізти всередину? – майнула думка. – Ні, зроблю інакше!»

Він вихопив із-за пазухи кусень сиру та вкинув у скриню.

– Сир! – вискнув Миш’як.

– Сир!! – гукнули сім тисяч мишей і ринули вслід за сиром. Щойно в скриню вскочила остання миша, Дмитрик захлопнув залізну кришку й побіг назад. Тягнучка з Кроликом нетерпляче чекали на нього біля палацу принцеси.

– Дивись, живий та здоровий! – зраділа Тягнучка. – Тільки спотикається чомусь.

– Я спотикаюся від утоми, – відказав Дмитрик. – За мною весь час хтось женеться – то пірати, то миші…

А Невмія все ще сиділа під ковпаком. Добре хоч плакати перестала.

– Гей, принцесо, виходь! – гукнула Тягнучка. – Мишей вже нема, а роботи багато.

– Я-кої ще ро-боти? – пробелькотіла Невмія.

– Звичайної. Будеш зараз мити свій посуд.

– Я не вмі-ю…

– Нічого, навчимо! – сказала Онучка.

– У мене сукня зо-лота. Я її забрудню…

– Надінеш фартушок, то й не забрудниш, – заспокоїла Тягнучка.

Вона взяла велику ганчірку й показала Невмії, як слід мити.

Дмитрик із Кроликом узяли лопати та засипали молочну калюжу піском.

Дванадцять голодних котів прокинулись, не побачили ні молока, ані недоїдків і, грізно нявкаючи, пішли шукати мишей…

Дмитрика лікують теплими малюнками

Вранці Бабуся нагородила Кролика орденом Моркви, а юнзі Метелку сказала:

– Лізь на Дерево, герою. Їж усе, що тобі смакує, тільки не лусни!

Спершу Дмитрикові смакували мандарини. Він їв їх, поки не стомився обдирати шкірку. Потім йому сподобались шоколадні жолуді. Дмитрик вирішив з’їсти рівно сто штук, але весь час помилявся з підрахунком і починав спочатку. Крекчучи, він доліз до холодильника з білим ведмедем на дверцятах.

– Гей, ведмедику, – спитав, – яке морозиво тут у тебе найкраще?

– Покуштуй-но для спроби – буде все до вподоби, – заговорив намальований ведмідь. – Ось пломбір з маракуї – дивовижно смакує!.. Смаковите та ласе ескімо з ананасів!…

Не встигав Дмитрик доїсти одне морозиво, як білий ведмедик починав вихваляти інше, і юнга Метелко безперервно їв порцію за порцією. Він і не помітив, як увесь укрився інеєм.

– Ананасне – прекрасне!.. І сливове – чудове!.. – пригощав далі ведмідь.

На щастя, з’явилася Тягнучка. Спершу вона не впізнала Дмитрика – їй здалося, що це Дід Мороз. Потім охнула, тричі пронизливо свиснула – і на цей свист прилетів рожевий вертоліт.

– Людина замерзає! Мерщій до лікарні! – сказала Тягнучка Пілоту.

– Полуничне – незвичне!.. – неслось їм навздогін: щедрий ведмедик не вгавав…

Вертоліт сів на великому ґанку бамбаламської лікарні. Підкотилося Самохідне Ліжко на коліщатках, Пілот з Тягнучкою поклали на нього Дмитрика, і Ліжко поїхало довгим коридором до дванадцятої палати.

– А тобі, дівчинко, не можна! – суворо сказало воно Тягнучці, яка бігла слідом. – Лікарня – це тобі не жарти!

В палаті їх зустріла Медсестра.

– Скажи «А-а-а»! – попросила вона Дмитрика.

– Кх-а-а-а!.. – хрипко заспівав він, широко роззявивши рота.

Тут увійшов огрядний Доктор, глянув йому в горло і промовив:

– Так, усе зрозуміло: ларингіт і ангіна! Апетит винуватий! Три компреси із вати, три гірких аспіринки й зігрівальні картинки!

Медсестра дала Дмитрикові три пігулки, спритно вкутала його ватою і принесла кольорові палички крейди:

– Зараз я намалюю тобі теплі картинки.

– Як-як? – не зрозумів Дмитрик.

– Зігрівальні малюнки, – пояснила Медсестра. – Вони в нас замість гірчичників.

І намалювала просто на стіні верблюда, що крокує пустелею.

– Ну як? Зігріває? – спитала вона, але Дмитрик не встиг відповісти: до палати увійшли робот Кібрик і капітан Медіан.

– Стороннім вхід заборонено! – сердито проскрипіло Самохідне Ліжко.

– Отакої! – вигукнув капітан. – Це ми сторонні, чи хто? Я прийшов до свого юнги!

– А я – до свого дядечка, – сказав Кібрик. – Доброго дня, шановна Медсестро!

– Востаннє кажу вам: звільніть приміщення! – зажадало Ліжко.

– Замовкни, – сказала Медсестра, – як тобі не соромно! Це чудово, що до хворого прийшли друзі: вони намалюють йому зігрівальні картинки. Малюнки друзів – найтепліші. Так-так!

– Дур-ниці! – пробурчало Ліжко.

Капітан Медіан поглянув на намальованого Медсестрою верблюда, примружився і сказав:

– Гарний! Я їздив на такому ж, коли був в Африці. Бери, Кубрику, крейду та малюй далі.

– Я не Кубрик, а Кібрик, – сумно промовив робот. – І я не вмію малювати.

– Зараз навчишся, – пообіцяв капітан. – Що у світі найгарячіше?

– Сонце, – відповів Кібрик.

– Ось і накресли його вгорі. Коло – а від нього промені на всі боки.

Кібрик накреслив.

– Наче справжнє! – похвалив Медіан. – Тепер накресли піраміду.

Кібрик накреслив.

– Саме на таку піраміду я видерся колись в Єгипті, – сказав Медіан. – Вона з каменю й розжарюється на осонні – ух-х!.. Присягаюсь геометрією, юнго, тобі вже спекотно! А тепер, Кубрику, накресли свого дядечка верхи на верблюді.

Робот набрався сміливості й намалював голову-коло, ніс-трикутник, тулуб-овал…

– Дякую, Кібрику, – сказав Дмитрик. – Ось ти й навчився малювати.

– Я дуже старався, – відповів робот. – Адже це – твої ліки.

– Теж мені лікар знайшовся! – прорипіло Ліжко. – А йдіть-но обоє звідси по-доброму, а мені час рушати з хворим на прогулянку!

Змова проти Сталевара

Пірати, яких відвіз до лікарні Тракторист, лежали в десятій палаті. Вони довго не поверталися до тями: каштани таки добряче їх побили. Медсестра мазала їх зеленкою, робила уколи, накладала компреси – і до ранку пірати одужали, але вирішили й надалі прикидатися хворими.

– Скажемо, що в нас болить серце! – запропонував Нахаба.

– Ги-ги-ги! – зареготав Горлохват. – Хто ж нам повірить? Адже всім відомо, що ми – безсердечні!

– Гланди! – придумав Нехлюй. – Будемо жалітися на гланди!

– А що це таке і з чим його їдять? – спитав Лоботряс, але цієї миті до палати увійшли Доктор із Медсестрою.

– Як наші спра-ави? – весело проспівав огрядний Доктор.

– Гла-а-анди… – жалібно застогнали пірати. – Гла-анди болять!

– Скажіть «а-а-а!» – звеліла Медсестра.

– Г-а-а-а!.. – завили пірати, широко роззявивши роти.

Доктор став зазирати в їхні горлянки, але звідти так тхнуло тютюном, що бідолаха не витримав і знепритомнів.

Горлохват дихнув на Медсестру – і вона теж знепритомніла.

– Під стіл їх, братки! – гаркнув Горлохват. – Поки вони оговтаються, ми встигнемо виконати другий наказ Його Ледарської Величності.

– Хіба вона ще щось наказала? – спитав Дурношльоп.

– Так, – відповів Горлохват. – Вона розумна й далекоглядна – не те що ти, куряча голово! Вона передбачила, що через тебе, пустоголового Дурношльопа, ми не захопимо в полон Тракториста. І наказала нам у разі промаху напасти на іншого Дуже Важливого Працелюба.

– Та це ж Доктор із Медсестрою! – зрадів Нехлюй. – Ми на них уже напали! Відвеземо їх до Ледарська – і тоді всі працелюби почнуть хворіти, чхати, кахикати…

– Та йди геть! – скривився отаман. – Газети треба читати! Тоді б ти знав, що в день народження Сталевара Бажальний Трамвай виконав його бажання…

Він витяг з-під подушки уривок газети і прочитав уголос:

– «…виконав його бажання: загартував усіх дітей Дивувандії, щоб вони були міцними як сталь і ніколи не хворіли». Затямив? А з дітей виростають дорослі. Отже, лікарі в Дивувандії невдовзі будуть непотрібні. Тепер угадайте, грім вас побий: а хто ж тоді потрібен? Дуже потрібен! Дуже-дуже!

– Кухар! – облизнувся Нахаба. – Я їсти хочу.

– Швець! – сказал Дурношльоп. – Мені чоботи тиснуть.

– Кравець! – перебив його Лоботряс. – Мій поліційний мундир учора вночі луснув по швах!

– Припинити!!! – загорлав Горлохват так, що здригнулися стіни.

Пірати замовкли.

– Провалитися мені на цьому місці, – вів далі отаман, – кожен із вас має рацію. Потрібні й кухар, і кравець, і швець – куди від них подінешся? Але кухар не мав би чавунних казанів, кравець – сталевих ножиць, а швець – залізного молотка, якби не Сталевар! Так сказав королівський мудрець Мерзотель.

– Отже, братимемо Сталевара? – здогадався Нехлюй.

– Так! – сказав Горлохват. – Запроторимо голубка-сталеварчика до Тюремної вежі. Без нього в Бамбаламську не зможуть робити сталеві інструменти, сталеві машини, і вся робота скоро завмре! Зупиняться – ги-ги-ги! – заводики, заіржавіють залізнички. Поламається трактор – а нового нема. Почнеться страшенний голод, працелюби стануть слаб-ки-и-ими, мов ягнятка, й тоді ми, провалитися мені на цьому місці, скрутимо їх…

– …у баранячий ріг! – гаркнули хором пірати.

– Слухайте, що вигадав Мерзотель, – казав отаман. – Один із нас назбирає мелатобрюх… ні, металобрих… Тьху ти! Різні старі залізяки. Він доставить їх візком до Сталевара та й скаже: «Навчи мене, як зварити з них сталь». Сталевар зрадіє, дасть йому велику лопату…

– Що ви всі на мене вирячились? – нервово спитав Дурношльоп.

– А просто так. Ги-ги-ги! Дасть Сталевар йому лопату, почне вчити, і тут з’явимось ми вчотирьох у білих халатах. Я скажу Сталеварові: «Ви небезпечно хворі – у вас дика свинка. Лягайте у візок, ми повинні відвезти вас до ізолятора». «А хто ж сталь варитиме?» – спитає він. «Ваш учень, – скажу я. – Оцей, з лопатою». І якщо Сталевар сперечатиметься, Дурношльоп вдарить його лопатою по голові!

– Так я і знав! – заскиглив Дурношльоп. – Знов я! Не треба мені жодної лопати! І залізяки збирати теж не хочу!..

– Цить, замовкни! – гаркнув Горлохват. – Лягайте всі колом, полічимося. Кому випаде, той і піде по металобрик виконувати королівський наказ.

ДРУГА ПІРАТСЬКА ЛІЧИЛКА

Ати-бати, ми пірати
Із десятої палати.
Не послали нас за грати
Працелюби-диваки.
Нас годують, нас лікують,
Ми ж тут заколот готуєм!
Кожен з нас людей мордує,
Кожен – лікар навпаки!

Збирати металобрухт випало Нахабі. Він виліз із ватного компресу і, важко зітхаючи, поплентався до дверей.

Машина із залізним хоботом

Самохідне Ліжко неспішно везло Дмитрика лікарняним парком. На клумбах духмяніли сині троянди, над ними кружляв Медичний Джміль. Помітивши хворого, він підлітав до нього і дзижчав:

– З-з-зичу з-заліз-з-зного з-здоров’я!

На вузькій алеї Ліжко ледь не зіштовхнулося з візком, що його котив Нахаба. Він був у лікарняній піжамі та капцях, але Дмитрик відразу його впізнав. І Нахаба впізнав юнгу Метелка, бо в того на маківці над ватяним компресом красувалася безкозирка із золотими літерами: «КАРАСЬ».

– Яка зу-устріч! – хитро примружився Нахаба і простягнув Дмитрикові долоню. Однак Дмитрик не схотів ручкатись і сховав правицю за спину.

– Чом це ти такий нечемний? – спитав пірат.

– Бо ти негідник, – відповів юнга Метелко. – А негідникам руки не подають.

Пірат навіть присвиснув з подиву:

– Ну й дива!

Але похопився і сказав, зітхнувши:

– А втім, ти маєш рацію. Я насправді був негідником, але тепер я перехо… перево… підкажи-но! Пере-ви-хо-вався!

– Ж-жахливий ш-шахрай! – продзижчав із кущів Медичний Джміль.

– Хіба ти не бачиш, – вів далі Нахаба, – що я збираю металобрухт? А знаєш, навіщо? Я вирішив стати учнем Сталевара!

– Учнем Сталевара?! – вигукнув Дмитрик. – Справді? Я би теж хотів.

– Так у чому річ?! – зрадів Нахаба. – Здамо твою койку на брухт – і Сталевар візьме нас обох!

– Рятуйте! – злякано вискнуло Ліжко і рвонуло навтьоки. Дмитрик гепнувся додолу, а коли звівся на ноги, від Ліжка вже й сліду не лишилося.

– Хай йому грець! – махнув рукою Нахаба. – У Сталевара, напевно, своїх залізяк вистачає.

Він зісмикнув із Дмитрика вату, постелив її на дно візка і спитав:

– Хочеш бути дужим?

– Авжеж хочу! – відповів Дмитрик.

– Тоді вези мене, розвивай м’язи, – сказав Нахаба, лягаючи на вату. – Поїхали!

Дмитрик покотив візок і невдовзі побачив блакитну стрілу, на якій було написано: «ДО СТАЛЕВАРА».

Сталевар варив сталь у мартенівській печі. Дмитрик поглянув здаля на її вікна – і заплющив очі від гарячого блиску.

Підлога навколо печі була залізна. Вона весело гуділа під ногами засмаглого Сталевара. Дмитрик посмикав його за рукав брезентової куртки:

– Дядечку, навчіть нас, будь ласка, сталь варити!

– Так, навчіть, ми мріємо про це, – промимрив товстий Нахаба. – Ну й спека у вас! Дайте мені газованої води.

– Ондечки в кутку автомат, – сказав Сталевар. – Наливає безкоштовно.

І Нахаба, обливаючись потом, поквапився до води.

– Ти юнга? – спитав Сталевар у Дмитрика. – Це добре: моряки не цураються жодної роботи. Та безкозирку поки що зніми.

І він дав Дмитрикові кашкета з прикріпленими до козирка блакитними окулярами, щоб полум’я не засліплювало очей.

– Будеш моїм помічником, – посміхнувся Сталевар. – Ану згадай: що матуся кидає до каструлі, коли варить кашу?

– Крупу, – відповів Дмитрик.

– Правильно. А я кидаю у свій мартен сталевий та чавунний брухт.

Він сів за кермо чудернацької машини: чотири колеса, довгий залізний хобот, а на кінці хобота здоровезний совок – і під’їхав до великої купи металобрухту. Скільки там було всякого непотребу! Іржава гусениця від трактора, стара водогінна труба, зламані підшипники, якісь сковорідки… Завалочна машина набирала їх у свій совок і просувала хоботом у вікно мартена.

– Гей, чому вода без сиропу? – гукнув із кутка Нахаба, та Сталевар його не чув.

Тоді пірат зажадав:

– Хлопче! Зганяй швиденько до крамниці та принеси мені лимонаду!

– Сам біжи, неробо, – гордо відповів Помічник Сталевара Метелко.

– Що ти сказав? Ану повтори! – рикнув Нахаба і, люто розчепіривши пальці, рушив до Дмитрика.

Цієї миті Сталевар наказав:

– Починаємо плавку! Помічник, повернути червоний кран!

Дмитрик повернув. У печі спалахнуло полум’я. Воно рвалося до металобрухту збоку, як цепний пес, і дихало так гаряче, що навіть Сталевар із Помічником відступили на кілька кроків. А пірат Нахаба не витримав – втік до автомата з водичкою і звідтіля погрожував Дмитрикові волохатим кулаком.

Шалений факел налітав на брухт із різних боків і розжарив його спершу до червоного сяйва, потім до білого. Зрештою, на Дмитриків подив, у печі не лишилось ані тракторної гусениці, ані сковорід, ані підшипників – вони розплавились і стали вогняною рідиною. Рідка сталь закипіла, як манна каша. Дмитрикова матуся взяла б ложкою пробу: чи слід додати трохи солі або цукру? І Сталевар теж просунув у піч довгу, як спис, ложку. Він зачерпнув нею сталь і вилив тонким струменем на залізну підлогу біля мартена.

– Загуста ще, – сказав. – Та й колір іще не такий, як слід. Бери, помічнику, лопату – додамо ще дещо!

– Цукру чи солі? – спитав Дмитрик.

– Влучно жартуєш! – засміявся Сталевар. – Он лежать сірі камінці – кидай їх у піч! Сталь без них як недосолена каша…

– Провалитися мені на цьому місці! – пролунало зненацька. – У них найнебезпечніша хвороба – дика свинка, а вони працюють! Ану, Сталеваре, і ти, хлопче, – негайно лягайте у візок!

Це кричав Горлохват. Він перевдягнувся лікарем. За ним крокували троє піратів, перевдягнені санітарами.

– Ви часом не поглухли? Ми – «швидка допомога». Ми відвеземо вас до в’язн… Тьху ти! До ізолятора!

– А хто ж сталь варитиме? – спитав Сталевар.

– Ваш учень, – відповів Горлохват і вказав на Нахабу.

– Ох, він і наварить! – засміявся Сталевар. – Слухайте, немає в нас жодної дикої свинки. Навіть нежитю нема. Хто варить сталь – ніколи не хворіє, хіба ви цього не знали? А ще лікарі!..

– Ніякі вони не лікарі! – закричав Дмитрик і повернув червоний кран до кінця.

Факел у печі аж підстрибнув, обдавши піратів лютим жаром, і вони відступили.

Нахаба облив їх водою з відра.

– Біжіть в атаку! – гукнув він хоробро. – Поки ви мокрі, жар вам не зашкодить. Уперед!

Пірати так очманіли від цього холодного душу, що навіть не сперечалися. Вони вихопили з-під білих халатів великі ножі й кинулись в атаку.

– Кидайте їх он туди, до вагонетки, – вказав їм рукою Сталевар. Він вирішив, що ці диваки хочуть поздавати ножі на брухт.

Спершу Дмитрик розгубився: що робити?! А наступної миті насунув безкозирку, вскочив у завалочну машину і скерував її назустріч ворогам. Залізний хобот витягнувся, підчепив совком Дурношльопа. Решта піратів жахнулися і кинулися навтьоки.

Вони побігли донизу східцями. Машина котилася слідом. Вони помчали провулком. Завалочна машина не відставала. Вони дременули головною вулицею. Машина неслася за ними, грізно вимахуючи совком, в якому верещав і дриґав ногами переляканий до смерті Дурношльоп.

А в Бамбаламську якраз було спортивне свято. Всі охочі бігли наввипередки. На головній вулиці натягли фінішну стрічку, поруч стояли судді з секундомірами та походжав схвильований Осел Іполит – він складав нові вірші.

Пірати з переляку мчали так швидко, що обігнали кращих бігунів. Уболівальники на тротуарах дружно плескали в долоні та кидали їм сині троянди. Всі гадали, що це команда медиків, – недарма ж вони в медичних халатах! Сорока-Білобока носилася над ними з фотоапаратом і скрекотала:

– Усміхаймося пр-риязніше – і я сфотогр-рафую вас для своєї газети!

Коли пірати підбігали до фінішу, Осел Іполит звівся на задні ноги, передніми притис до грудей солом’яного бриля і почав декламувати:

Ви переможці! О-ля-ля!
Я вас усіх поздоровля!
Ця перемога нелегка!
Але чому ви утіка?

Від подиву Іполит упустив бриль, та й усім було дивно: «команда медиків» не зупинилася на фініші, а побігла далі.

– Ну й дива-а! – сказав Осел, підібрав капелюха і знову впустив: повз нього пронеслася завалочна машина з Дурношльопом у совку…

Пірати бігли з останніх сил. Зойки Дурношльопа позад них лунали все голосніше.

– Не втечете! – шепотів Помічник Сталевара Метелко. Він не знав, що його наздоганяє на мотоциклі Автоінспектор і теж шепоче:

– Не втечеш!

Дуже суворий штраф

На головному майдані Бамбаламська стоїть будівля пожежної команди з високою спостережною баштою – каланчею. Раніше нагорі вдень і вночі походжав Пожежник й уважно дивився: чи не загорілось бува десь? Та відколи з’явилися телефони, вусатий спостерігач на каланчі став не потрібен. Тепер, ледь запахне димом, бамбаламці телефонують за номером 01:

– Горить! Запишіть мерщій адресу!.. – І червона машина з хоробрими пожежниками мчить приборкувати вогонь.

Втім, старовинна каланча все одно потрібна – на ній встановлено головний годинник міста. Він помітний звідусіль і показує точний бамбаламський час. А ще з башти відкривається чудовий краєвид Бамбаламська та околиць. Щоправда, зараз нагору не пускають, бо іде ремонт.

Ось погляньте: баштовий кран почав піднімати на каланчу нові сталеві поручні. Завтра вранці прийде Зварювальник і приварить їх замість старих. Машиніст крана замилувався з кабіни своїм гарним зеленим містом і не помітив, що до поручнів причепилися пірати, які втекли від юнги Метелка.

Чому ж Дмитрик їх не наздогнав? Та тому, що почув наказ Автоінспектора:

– Водій машини з хоботом, негайно зупиніться!

Довелось натиснути на гальмо.

Четверо розбійників утекли. П’ятий, Дурношльоп, випав із совка і теж дременув.

Автоінспектор зліз із мотоцикла і промовив:

– Добридень! Чому порушуєте? Ви їхали на червоне світло, перевищували дозволену швидкість та везли пасажира, не пристебнутого паском безпеки.

– Ой! – злякався Дмитрик.

– За все це, – сказав Автоінспектор, – з вас буде стягнуто два штрафи: Суворий і Дуже Суворий.

– Ой-ой-ой! – пролепетав Дмитрик.

– Я хотів подарувати вам шоколадний торт, а тепер не подарую. Це Суворий Штраф.

– Ще й який суворий! – прошепотів Дмитрик, ковтаючи слинки.

– А Дуже Суворий Штраф буде такий, – вів далі Автоінспектор. – Ви підете зараз до пожежників, візьмете в них папірець з олівцем і сім разів напишете ось такі вірші:

Навіть кішка та корова,
Пес і навіть муха
Чули ці чотири слова
Про безпеку руху:
ПОВАЖАЙМО КОЖЕН
ПРАВИЛА ДОРОЖНІ!

– Не треба цього штрафу! – благально промовив Дмитрик. – Краще не даруйте мені аж чотири шоколадні торти!

Однак Автоінспектор козирнув, сів на мотоцикла та поїхав. Отож Дмитрикові лишилося тільки йти по олівець та папір…

На майдані біля входу на каланчу стояла пожежна машина. Вона сяяла, як новенька іграшка, – навіть очам боляче було дивитися. За кермом сидів пожежник на прізвище Сплюх і мужньо дивився просто перед собою. Решта бійців пожежного загону тренувалися всередині будівлі: лазили в протигазах по канату та підтягалися на турніку.

– Дядечку, – спитав Дмитрик у Сплюха, – олівчика не дасте?

Сплюх, не повертаючи голови, дав Дмитрикові олівчик.

– А папірця ви, певно, не маєте? – з надією спитав Метелко.

– Маю, – відповів Сплюх. – Пожежник має все!

І дав йому папірець.

Дмитрик зітхнув, примостився на сходинці пожежної машини і почав виводити на папері друкованими літерами: НАВІТЬ КІШКА ТА КАРОВА…

Він вивів лише один рядок і вибився із сил. А написати треба було сім разів по шість рядків.

«Так я й до завтра не скінчу, – подумав Дмитрик. – А завтра, до речі, мій день народження. Отакий маю подаруночок…»

«Кап!» – це з правого ока Дмитрика викотилась сльозинка і впала на літеру А в слові КАРОВА.

Раптом щось задзвеніло, загуркотіло, й на площу в’їхав зелений трамвай. Над ним вилися бджоли, наче він був із цукру.

– 3-з-загадай з-заповітне баж-жання! – продзижчав хтось просто Дмитрикові у вухо. Це дзижчав Медичний Джміль, який прилетів із бджолами.

– Моє заповітне, моє найбільше бажання, – промовив юнга Метелко, – аби вірші, які дав Автоінспектор, самі написались на папері сім разів.

Не встиг він закрити рота, як бажання здійснилося: вірші написалися сім разів. А до слова КАРОВА підкотилася літера О, виштовхнула літеру А зі сльозинкою і стала на її місце.

Ти, на жаль, мій любий друже,
Знаєш грамоту не дуже.
Де ти бачив тих кАров?
Дін-ділень! Бувай здоров! –

дзвінко проспівав зелений трамвай і з гуркотом щез у провулку. Лише тоді Дмитрик допетрав, що це був Бажальний Трамвай.

– Ну от скажіть – хіба не прикро витратити одне-єдине бажання на штраф? Адже можна було замовити Трамваю все, що завгодно! Наприклад, пожежну машину – як у Сплюха. Або рожевий вертоліт. Або…

«Бам!.. Бам!.. Бам-балам!..» – закалатав на каланчі головний годинник міста. Сплюх миттю увімкнув радіоприймач.

– У Бамбаламську – двадцята година! – оголосив диктор. – Слухайте вечірню билицю Бабусі Грибусі…

Як Сплюх став пожежником

(Друга вечірня билиця)

У місті Бамбаламську на вулиці Садовій жив чоловік на прізвище Сплюх. У його квартирі було три кімнати: спальня, позіхальня та дрімальня. Вікна всіх кімнат були щільно зачинені, й на них висіли чорні штори, аби з вулиці не влетів сонячний зайчик.

Ви вже, мабуть, зрозуміли, що понад усе на світі Сплюх любив спати? Він умів спати солодко-солодко й довго-довго. Інколи він усе ж просинався й казав собі так:

– Піду, напевно, прогуляюсь!

Або так:

– Чи не вирушити мені в мандри?

А відтак, натягнувши улюблений халат, переходив зі спальні до дрімальні чи навіть до далекої позіхальні. А там знову завалювався на м’який диван.

Інколи Садовою вулицею з веселим дзвоном пробігав розмальований ромашками зелений трамвай. Услід за ним завжди летіли бджоли, бо ромашки були мов живі. Ви вже знаєте, що трамвай цей не простий, а чарівний. Він приїздить до кожного іменинника й виконує будь-яке його бажання. І до Сплюха він теж приїхав. А Сплюх – ви не повірите! – спав навіть у день свого народження і не почув, що за дверима дзвонить Чарівний Трамвай. Тоді гість акуратно витер колеса об килимок і в’їхав до квартири крізь замкову шпарину (чарівникові це дуже просто!).

Дінді-лінді, дін-ділень!
Сором спати цілий день! –

почав дражнити він Сплюха. А потім розсердився й гукнув: «Ваш квиток!!!» Лише тоді Сплюх прокинувся.

Гість відкашлявся, взяв гармошку (може ви бачили таку між трамвайними вагонами) і заспівав приємним металевим голосом:

Я Бажальний твій Трамвай –
Все, що хочеш, побажай!
Зажадай відро компоту
Та живого бегемота –
І одержиш, я кажу це
Аж ніяк не жартома.
Побажай пірнути з мосту,
Шаблю гостру, або просто
Я тебе аж три зупинки
Згоден везти задарма!

Проте Сплюх мав лише одне-єдине бажання – поспати. Спати ж він міг і без Чарівного Трамвая. Тому він не знав, що сказати, позіхав, щось мимрив і нарешті вимовив:

– Бажаю, щоб усі бамбаламці були щасливі! Нехай сплять цілодобово й бачать приємні сни!

Не встиг він стулити рота, як усі мешканці міста міцно поснули. А Сплюх сказав трамваю «До побачення» і знову накрився ковдрою, втішений своїм гарним вчинком. Він так солодко засопів носом, що бджоли, які прилетіли за Чарівним Трамваєм, посідали на цей ніс, – адже вони завжди сідають на солодке!

– Ой, мамцю! – зойкнув ужалений Сплюх, який відразу прокинувся. Він розчинив вікна, позривав із них чорні штори і почав виганяти ними бджіл. А тоді побіг до телефону й подзвонив до швидкої допомоги:

– Рятуйте! Мені дуже боляче!! У мене пухне ніс!!!

Однак лікар і санітари спокійно спали в машині з червоним хрестом, і ніхто не вирушив рятувати Сплюха.

Бідолашний Сплюх кинувся до крана, аби змочити ніс холодною водою. «Кап-кап», – сказав кран і замовк, бо на водогінній станції, яка жене воду по трубах, усі працівники спали глибоким сном.

Як ви гадаєте, що вдіяв Сплюх? Так, він сів і заплакав! А потім помчав до аптеки, аби купити для розпухлого носа якісь ліки.

Він вибіг на вулицю і раптом побачив дим: це горів дах високого будинку. Біля будинку стояв червоний автомобіль, в якому дружно хропли вусаті пожежники в захисних шоломах.

– Що я наробив! – жахнувся Сплюх. – Треба негайно їх розбудити!

Він схопив вогнегасник, і шиплячий струмінь звідти бризнув Головному Пожежникові просто у вуса. Однак Головний Пожежник не прокинувся, а тільки почав пускати губами бульбашки. І Сплюх зрозумів, що гасити пожежу доведеться йому самому.

Він надів для хоробрості мідний шолом і, гублячи капці, поліз пожежною драбиною на палаючий дах. Йому було моторошно, але в будинку спали люди, і треба було негайно, поки не пізно, їх рятувати.

– У-у-у!.. – завив вогонь і простягнув до Сплюха свої люті язики.

– Ось я тебе! – вигукнув Сплюх, знімаючи довгий халат. Він став бити хижі язики халатом, поки не прибив їх усі. А потім затанцював з радощів просто на даху, забувши про вжалений ніс.

Тим часом з-за рогу виїхав Чарівний Трамвай. Він дуже нудьгував без своїх друзів-іменинників.

Хто на даху? Сплюх чи ні?
Може, сниться це мені?!.. –

здивувався він, поглянувши вгору.

– Слухай! – закричав йому Сплюх. – Я хочу поміняти своє бажання! Нехай бамбаламці сплять лише вночі, а діти – ще трохи по обіді! А я зовсім не спатиму, я хочу бути пожежником!

Не встиг він це вимовити, як опинився в пожежній машині. Тепер він був одягнений не в дірявий халат, а в гарну форму із широким шкіряним поясом.

– Ну й чудасія, пожежа сама вщухла! – сказав, прокинувшись, Головний Пожежник. Відтак він помацав свої мокрі вуса і здивувався ще більше.

А Сплюх мовчав, наче це його не стосується. Він сидів біля вікна пожежної машини і махав рукою до перехожих. І сонце весело сяяло на його мідному шоломі.

Тягнучка лякається вперше в житті

Миттю день пролетів! От уже й вечір. Бабуся Грибуся розповідає по радіо свою билицю, юнга Метелко, пожежник Сплюх і всі бамбаламські дітлахи слухають… А де ж Онучка Тягнучка? Давненько ми її не бачили – з тієї самої пори, як Самохідне Ліжко не пустило її до Дмитрика в лікарню.

Гадаєте, Тягнучка повернулася тоді додому? Ні-і, вона влізла на дерево біля лікарні та почала дзеркальцем пускати у вікно палати на другому поверсі сонячних зайчиків. Онучка хотіла розвеселити Дмитрика. Але підлетів Медичний Джміль і продзижчав:

– З-за пус-стощ-щі вж-ж-жалю. Зліз-зай! Ж-живо!

Які ще пустощі – вона ж людину лікує! Але сперечатися з Медичним Джмелем марна річ: він суворий і впертий. Тягнучка зістрибнула на землю й показала Джмелеві язика. «Як не можна на дерево, залізу на Дмитриків балкон!» – вирішила вона.

На балконі Тягнучка знову витягла люстерко. Сонячний зайчик стрибнув на стелю палати, а звідтіля на кінчик верблюжого носа.

– Ап-чхи! – голосно чхнув намальований на стіні верблюд.

– Бувай здоров! – гукнула з балкона Тягнучка.

– Дякую, – ввічливо сказав верблюд.

– Як почуваєшся? – спитала Тягнучка. Вона думала, що говорить із Дмитриком, в якого через застуду змінився голос.

– Нормально, – відповів верблюд. – Тільки копита не підковані.

– Чиї копита?!

– Як це – чиї? – сказав верблюд. – Мої!

– Ну й жарти в тебе, Дмитрику! – пирхнула Тягнучка й увійшла з балкона в палату. Проте юнги Метелка там не було. Самохідне Ліжко повезло його на прогулянку, але Онучка цього не знала.

– Агов! – гукнула вона. – Ти де?

– Я тут, – відповів верблюд зі стіни.

– А де Дмитрик?

– Їде на мені верхи. Хіба не схожий?

Тягнучка поглянула на чоловічка, якого намалював робот, і вперше в житті злякалась. Вона вирішила, що якийсь злий чарівник на прохання піратів перетворив Дмитрика на картинку.

– Бабуся! Тільки Бабуся допоможе! Треба надіслати їй телеграму, хай приїде…

Тягнучка зістрибнула з балкона і помчала на телеграф.

Тягнучка знайомиться з Годинникарем

Пам’ятаєте Дятла-теслю, який змайстрував Дмитрикові пліт? Так ось, телеграфістом у Бамбаламську працює його брат – теж, ясна річ, Дятел.

Коли прибігла Тягнучка, він саме вечеряв: довбав шмат дубової кори із солодкими комашками. Але телеграма – справа термінова. Дятел узяв аркушик паперу, який простягнула йому у віконце Тягнучка, і дзьобом почав рахувати слова:

ДЕРЕВО ДОБРИХ СПРАВ БАБУСІ ГРИБУСІ ДМИТРИК СТАВ КАРТИНКОЮ НА ВЕРБЛЮДІ ПРИЇЖДЖАЙ НЕГАЙНО ЦІЛУЮ ТВОЯ ОНУЧКА

Якщо розставити розділові знаки, то Онуччине повідомлення виглядало б так: «Дмитрик став картинкою на верблюді. Приїжджай негайно. Цілую, твоя Онучка». Але Тягнучка написала без крапок і ком, тому, отримавши телеграму, Бабуся прочитала її інакше:

ДМИТРИК СТАВ КАРТИНКОЮ. НА ВЕРБЛЮДІ ПРИЇЖДЖАЙ. НЕГАЙНО ЦІЛУЮ. ТВОЯ ОНУЧКА

– Дмитрик став картинкою! – вигукнула Бабуся так голосно, що з Дерева посипались шоколадні жолуді. – Став картинкою – значить, одужав і чудово виглядає. Я страшенно рада! Треба провідати його. Але чому це навіжене дівча хоче, щоб я приїхала на верблюді? І чому вона цілує мене негайно? Вітер у неї в голові!

За хвилину Дятел вручив Тягнучці у відповідь телеграму:

БАМБАЛАМСЬК ТЯГНУЧЦІ ДУЖЕ РАДА ЗА ДМИТРИКА КРПК ПРИЇДУ ВВЕЧЕРІ ПАРОВОЗИКОМ КРПК НА ВЕРБЛЮДІ БУДЕШ ЇЗДИТИ САМА КМ ЯКЩО ПОДОБАЄТЬСЯ КРПК ТВОЯ БАБУСЯ

– Нічого не розумію! – сказала Тягнучка Дятлові. – Нісенітниця якась! Чому це Бабуся рада за Дмитрика, якого перетворили на картинку?

Але Дятел замість відповіді повісив над віконцем табличку:

ПЕРЕПРОШУЮ – Я ЗАЙНЯТИЙ!

І знову став ласувати комашками.

– Гаразд, не заморочуйся, – сказала собі Тягнучка. – Бабуся все пояснить. Тільки б швидше приїхала!

Вона глянула на свій ручний годинник, піднесла його до вуха – стоїть.

Завела – стоїть. Потрусила – стоїть.

«Віднесу його тим часом до Годинникаря», – вирішила Тягнучка.

…Бамбаламський Годинникар працює в Годинному провулку неподалік головної площі. Весь провулок до самих дахів повниться звуками з його майстерні: «Бім-бом!.. Цок-цок!.. Ку-ку!..». І навіть «Кукуріку!», тому що в Дивувандії є годинники не лише з зозулею, але і з півнем. А біля входу в майстерню час від часу лунає голосне «Іго-го!» – це ірже кобила на ім’я Хвилинка, запряжена в старовинну карету. Уявляєте, який відбувається концерт?

Ви спитаєте: чому Годинникар їздить каретою, а не автомобілем? А тому, що лагодить багато старовинних годинників і полюбляє все старовинне. Цією каретою їздив ще його прадід, він теж був годинникарем і змайстрував на пожежній каланчі головний годинник міста.

– Ну й часи настали! – вигукнув Годинникар, щойно дівчинка переступила його поріг. – Ви читали сьогоднішню газету?

І він простягнув Тягнучці «Дивувандські новини». Ось що було там надруковано:

БИТВА В ЛІСІ

Минулої ночі біля станції Великий Каштан дівчинка Тягнучка напала на п’ятьох озброєних поліцейських ледарського короля й закидала їх брудним посудом. Усіх поліцейських у тяжкому стані доставлено до бамбаламської лікарні. Сорока-Білобока

– Ця Сорока все переплутала! – тупнула ногою Тягнучка. – Виходить, що розбійниця я, а не вони! До того ж, я була не сама…

Та Годинникар її не слухав.

– До чого дожили! – журився він уголос. – Дівчинка б’ється з поліцією! Скажіть самі, хіба це нормально? Ви повинні танцювати, малювати, вишивати…

– Танцювати я теж умію, – урвала його Тягнучка. – Ось дивіться!

Вона заспівала: «Парам-пам-пам», закрутилася, як дзиґа, а потім зробила сальто й пройшлася на руках.

– Ну й танці! – зітхнув Годинникар. – Давайте сюди ваш годинничок…

Він розібрав Тягнуччин годинник.

– Так я і знав. Від ваших бійок перекосився камінь. Його треба вирівняти.

– Хіба в годинниках є камені? – здивувалася Тягнучка.

– Авжеж! – сказав Годинникар і показав їй крихітний рубіновий камінець із вузькою, як волосинка, дірочкою посередині.

– У цю дірочку вставляється вісь годинникового коліщатка, щоб воно крутилося рівненько, не хиталось та не бовталось. Камені в годинниках – все одно що підшипники в машині… Втім, навіщо я вам це пояснюю? Адже ви – дівчинка. Вас повинні цікавити сукні, ляльки, зачіски…

– Ку-чері! – пронизливо прокричала механічна зозуля.

– Тільки-так! Тільки-так! – поважно погойдували маятниками старовинні годинники.

– Іго-го-о!.. – заіржала за дверима кобила Хвилинка. І раптом усе замовкло. У майстерні стало так тихо, що було чути, як за портретом прадіда плете павутину павучок.

Годинникар з подиву зронив пінцет і схопився на ноги.

– Дівчинко! – промовив він, дуже хвилюючись. – Вам не здається, що всі годинники… всі годинники… що всі годинники раптом…

– Зупинились, – підказала Тягнучка. – Це не здається, це так і є.

– І ви спокійно про це говорите?! – вигукнув Годинникар. – Та чи ви розумієте, які нещастя спіткають наше місто, якщо зупиниться час?! Почекайте на мене, я перевірю, чи працює годинник на каланчі…

Він схопив старовинний високий капелюх – циліндр – і підтюпцем побіг провулком на головну площу.

Засідка на каланчі

Слухайте, ми ж зовсім забули про піратів! Вони втекли від завалочної машини й причепилися до нових поручнів, які піднімав на каланчу баштовий кран. Отже, тепер пірати на каланчі, але про це ще ніхто, крім нас, не знає.

Ось погляньте: лежать і стогнуть. Хто схопився за живіт, хто за ногу, хто за груди. Все в них болить, адже бігати вони не звикли…

– Кля… Кля… – хрипить Горлохват. Він хоче сказати про Дмитрика «клятий хлопчисько», та не може.

Нарешті пірати відсапались.

– Хай тільки потрапить мені до лап цей кар-расик! – прошипів Нехлюй.

– Засмаж-жу в сметані! – видавив із себе Лоботряс.

– З’їм – і кістки виплюну! – пообіцяв Нахаба. – А Дурношльоп їх зариє.

– Гей, Дурношльопе! – звернулись до нього пірати. – Куди це ти позираєш?

– Бачу внизу залізне опудало, – відповів Дурношльоп. – Воно вийшло з магазину «Іграшки».

– Ии-х-х! – прохрипів Горлохват. – Я ж казав, що в животі в нього багатство! Гляньте, скільки іграшок накупило!..

Вулицею дійсно крокував робот Кібрик, обвішаний коробками з іграшками. Він гадав, що Дмитрик все ще в лікарні, й хотів потішити його. Робот купив по одній іграшці на кожну літеру алфавіту: автомобіль, бичка, вовка тощо. Лише на літеру Ь він нічого не купив. А чому – ви й самі здогадаєтесь.

Капітан Медіан теж шукав гостинці для Дмитрика. Він пішов до харчової крамниці та замовив Продавцеві ось що: абрикоси, банани, вишні, груші, диню, ескімо – знову, як бачите, все за алфавітом. Робот Кібрик довів йому, що це дуже зручно – так буде легше навести в палаті в Дмитрика ідеальний порядок.

Капітан та робот домовилися зустрітись біля лікарні, щоб разом увійти зі своїми подарунками до палати юнги Метелка.

– Их-х! – люто вирячив очі Горлохват. – Витрачають гроші на іграшки, на ягідки! А нам на горілку не вистачає. Треба пограбувати їх у затишному місці.

– Правильно! Усі вниз! Грабувати! – заґелґотіли пірати й почали спускатися вузькими закрученими сходами.

Раптом позаду хтось гаркнув:

– Кр-ругом!..

Перелякані пірати здійняли руки вгору. Та це був їхній старий приятель, розвідувальний ворон. Він щойно прилетів із Ледарська.

– Секр-ретний наказ кор-роля! – гордовито прокричав ворон Крук і дзьобом подав отаману перев’язаний мотузкою пакет.

У пакеті були лист і бризкалка зі снодійною рідиною. Отаман понюхав бризкалку:

– Запах – відпадний!.. Приберіть-но лапи! Стояти стр-рунко! Читаю листа Його Величності. «Ми, Байдик Четвертий Лежень, Король Усіх Ледарів, наказуємо нашій поліції зламати головний годинник Бамбаламська, а Годинникаря приспати снодійною рідиною та доправити до Ледарська. Хто добре виконає цей наказ, отримає від нас медаль і відро вина».

– Кр-рикнемо кор-ролю ур-ря! – запропонував ворон.

– Ур-ря! – гаркнули пірати.

…О двадцятій годині десять хвилин головний годинник на каланчі зупинився. А разом із ним зупинилися й замовкли всі годинники Бамбаламська, як замовкає без диригента оркестр. По радіо в цю мить Бабуся Грибуся закінчила розповідати вечірню билицю. Її герой – Сплюх – сидів у пожежній машині й пишався, а Дмитрик непомітно мацав на ній усілякі кнопочки.

– Яке лихо! – пролунав відчайдушний вигук: це на майдан вибіг Годинникар.

– Яка біда! Яка ганьба! – кричав він, обмахуючись на бігу циліндром. – Що сказав би мій прадідусь?!

Він відімкнув старовинним ключем двері каланчі й поспішив по східцях нагору. Дмитрик, звичайно ж, ув’язався слідом – хотів подивитися, що буде далі.

А пірати з бризкалкою ховалися саме нагорі – біля годинника, який вони зламали. Вони порснули снодійною рідиною на Годинникаря, відтак на юнгу Метелка – й ті миттю поснули.

– Гар-рний ул-лов! – вищирився Горлохват. – Чекали на одного, а вхопили двох! Де наш візок?

– Зник! – радісно повідомив Дурношльоп. – Лишився в Сталевара!

– Обійдемось без нього, – сплюнув отаман. – Довеземо бранців на машині. Завтра в Його Ледарської Величності день народження, от і подаруємо їй пожежну машинку, ги-ги-ги!..

За хвилину до пожежника Сплюха підійшли незнайомі люди в медичних халатах. Вони несли на дерев’яних будівельних ношах Годинникаря та Дмитрика.

– У них найзаразливіша хвороба – дика свинка! – сказав головний. – Вези нас, хоробрий пожежнику, до лікарні, та мерщій!

Ви, певно, здогадалися, що то були пірати. А Сплюху таке й на думку не спало. Він завів мотор, увімкнув сирену й помчав у бік лікарні.

– Цей хлопчик брав у мене олівчик, – сказав він Горлохвату. – Брав олівчик, а потім повернув. Скажіть, я не міг заразитися від нього через олівчик?

– Ще й як міг! – підхопив Горлохват. – Дика свинка дуж-же любить пожежників.

– Що ж мені робити?– злякався Сплюх.

– Поки не вмер, біжи до Доктора!

І Сплюх, щойно під’їхали до лікарні, побіг.

– Дорогий Докторе, допоможіть! – крикнув він з порога. – У мене дика свинка!

– Яка-яка? – здивовано перепитав Доктор.

– Дика!..

Доктор любив говорити віршами, але після того як пірати дихнули на нього тютюном, вірші в нього більш не виходили. Тому він спитав просто:

– Ви часом не божевільний?

– Ні, – відповів Сплюх. – Я пожежник! Біля воріт стоїть моя пожежна машина!

Доктор визирнув у вікно: жодної машини не було. «Я мав рацію, – подумав Доктор. – Бідолаха з’їхав з глузду»…

Автоінспектор женеться за піратами

Пірати не вміли керувати пожежною машиною. Куди ж вона поділася? Стояла біля воріт лікарні – і раптом зникла, мов мильна бульбашка. Схоже на диво, чи не так? Та все пояснювалося просто. Щойно Сплюх побіг до Доктора, пірати розвернули брезент (він завжди є в пожежника) і напнули його, мов вітрило. Вітер саме дув куди треба – у бік Ледарська. Машина під вітрилом швидко покотилась вулицею, дивуючи перехожих.

Незабаром вона була вже за містом. Вітер гнав її дорогою уздовж озера. А на пляжі стояла на коліщатках скриня для морозива – саме та, до якої вскочили уночі сім тисяч мишей. Пірати нічого про мишей не знали. Вони гадали, що в скрині справді морозиво.

– Візьмемо її на буксир! – сказав Горлохват. – Подаруємо Його Ледарській Величності!..

У Бамбаламську тим часом відбувалася жахлива плутанина. Кіно починалося з великим запізненням або взагалі не починалося, з вокзалу не вирушали потяги, у печі в Пекаря згоріли булки, які він вчасно не витяг – і все тому, що ніхто не знав, котра година. Втім, завтра вранці буде ще гірше: всі запізняться на роботу. Просплять вчителі й учні, будівельники, продавці… Навіть радіо проспить. Життя в Бамбаламську розхитається, як старе велосипедне колесо. А ледарі тільки цього й чекають: їм тоді легше буде підкорити працелюбів!

Стривожені бамбаламці зібралися на головній площі. З вікон пекарні бурхав дим від горілих булок.

– Де поділася наша машина з брандспойтом? – дивувались пожежники.

Інші питали одне в одного:

– Де Годинникар?

Вирішили роздивитися з каланчі. Відправили туди найбільш гострооких: Тягнучку й капітана Медіана.

– Клянусь геометрією! – вигукнув капітан. – Бачу пожежну машину під вітрилом!

– На ній пірати! – закричала Тягнучка. – Вони забрали Дмитрика з Годинникарем!

– Не втечуть! – сказав Автоінспектор, осідлавши мотоцикла. Він насунув свій рожевий шолом на самісінькі брови й помчав навздогін за піратами.

– Порушую, – шепотів він, червоніючи з сорому. – Перевищую дозволену швидкість. За це я себе оштрафую: хотів собі купити мандаринову жуйку, а тепер не куплю…

– За кор-рмою інспектор-р-р!.. – каркнув ворон Крук. Він сидів на висувній пожежній драбині, яку пірати встановили замість щогли.

– Наздоганяє! – захвилювалися пірати. – А гармати в нас нема…

– Повний вперед! – наказав Горлохват. – Ану, всі дміть у вітрило!

– Ф-ф-фу!.. Ф-ф-фу!.. – захукали розбійники, але це їм не допомогло.

Тоді Горлохват схопив вогнегасника й полив із нього дорогу перед Автоінспектором.

Дорога вкрилася бульбашками, схожими на мильну піну. Мотоцикл послизнувся на них і з’їхав в озеро.

– Викупавсь, голубок! – зареготав Горлохват. – Провалитись мені на цьому місці, тепер він нас не наздожене!..

Поки Автоінспектор гнався за піратами, робот Кібрик розібрав годинник на каланчі й виніс на площу зламані зубчасті коліщата.

– Треба скувати нові, – сказав він ковалям. – Я можу вам допомогти.

– Ми б і самі впорались, – відповіли ковалі. – Але для годинникових коліщат потрібна особлива сталь – найтвердіша.

– Я зварив би вам таку сталь, – сказав Сталевар. – Але для моєї мартенівської печі потрібне паливо – мазут.

– Я привіз би Сталеварові тридцять три цистерни мазуту, – промовив паровозик Чип-Чип, – але по нього треба їхати до нафтовиків.

– Так рушай швидше! – попросили бамбаламці.

– Не можу! – зітхнув Паровозик. – Не можна їздити залізницею, якщо не знаєш, котра година.

– Клянусь геометрією, я вам допоможу! – вигукнув капітан Медіан. – Я зроблю сонячний годинник!

Він звелів усім розступитися, взяв у пожежників лопату і встановив серед майдану, подібно до щогли, довгу рівну палицю. Відтак попросив школярів принести грудку крейди і просто на бруківці накреслив навколо палиці рівненьке коло.

– Це циферблат сонячного годинника, – гордо сказав капітан. – А тінь від палиці замінить стрілку.

– А де ж цифри? Де рисочки? – спитали бамбаламці.

– Їх ми намалюємо завтра, – відповів Медіан. – Коли сонце здійметься в саму височінь, настане рівно дванадцята година, і в цю мить тінь від палиці вкаже нам, де намалювати цифру 12…

– А раптом не буде сонця? – захвилювались бамбаламці.

– Буде! – впевнено пообіцяв Синоптик. – Я передбачив на завтра сонячну погоду без опадів.

– Ура, ми врятовані! – зрадів Диктор. – Я дивитимусь на сонячний годинник і оголошуватиму час по радіо!

– Ось тоді я зможу вирушити в пу-у-уть! – бадьоро загудів Чип-Чип.

– Паровозик привезе від нафтовиків паливо для мартена, і я зварю найтвердішу сталь, – пообіцяв Сталевар.

– Ми скуємо з неї зубчасті коліщата! – хором сказали ковалі.

– А ми з Годинникарем візьмемо їх і полагодимо годинник на каланчі, – закінчив робот. – Однак де Годинникар? І де мій дядечко Дмитрик? Чому їх досі нема?

– Не хвилюйся, – відповіли бамбаламці. – Невдовзі з’являться. Гей, Тягнучко! Що там видно з каланчі? Чи Автоінспектор уже переміг піратів?

Але Тягнучка, хоч як вдивлялася, нічого не побачила, бо сонце сіло за ліс.

На майдані засвітилися ліхтарі, але ніхто не йшов додому. Всі чекали на Автоінспектора, аби привітати його з перемогою.

– Він відчайдух, борець і молодець! – говорили бамбаламці. – Він поборе піратів однією лівою!..

Раптом над каланчею залопотіли крила і пролунав пронизливий крик:

– Шикуйсь! Музики, вперед!

Це була Сорока.

– Автоінспектор вертається з поля бою! Усі вітають його квітами!..

Бамбаламці замахали синіми трояндами й гвоздиками, пожежники заграли на мідних трубах марш – і раптом усі завмерли від подиву. На площу, високо задравши голову, ступив верблюд. На ньому сиділи Бабуся Грибуся і мокрий Автоінспектор, а за верблюдом повільно котився прив’язаний до нього мотоцикл.

– Добрий вечір! – крикнула Бабуся. – Паровозик Чип-Чип не приїхав, тому я вирушила в путь верхи. І, уявіть, мені це дуже сподобалось! Тепер їздитиму лише на верблюді.

– А чому Автоінспектор увесь мокрий? – спитали з юрби.

– Тому, що заїхав в озеро, – зніяковів Автоінспектор. – Вода потрапила в двигун, і він заглух. Мотоцикл не заводиться, а то б я показав цим піратам!..

– Він дуже старався, – сказала Бабуся. – Він зробив усе, що міг. А тепер міркуймо, як нам бути далі.

Тягнучка з друзями їде до Ледарська

Як врятувати Годинникаря та Дмитрика? Бамбаламці міркували про це, поки на майдані не згасли ліхтарі. А згасли вони тому, що на електростанції скінчилось вугілля. А вугілля скінчилося тому, що паровозик Чип-Чип все ще не знав, котра година, і не міг поїхати до шахтарів.

– Ранок покаже, – голосно сказала в темряві Бабуся. – На світанку щось вигадаємо, а зараз – негайно всім спати!

І вона прив’язала до ліхтаря і до верблюда гамак для себе та Онучки.

Стомлені бамбаламці розійшлися по домівках і міцно поснули. Вони проспали б світанок, але Пушок забіг до міста у своїх кролячих справах і побачив ПИРІЖОК! Він лежав біля дверей крамниці – напевно, хтось впустив.

– Смачно пахне! – облизнувся Кролик і проковтнув рум’яну літеру П, потім И…

ПИРІЖОК умить перетворився на гострий РІЖОК! І дуже боляче вколов Кролика в ніс.

– У-ю-юй! – завищав Пушок.

Від цього вереску прокинулася Тягнучка.

Тягнучка розбудила Диктора.

Диктор увімкнув радіостанцію і розбудив усіх.

– Доброго ранку, дорогі радіослухачі! – бадьоро заговорив він. – У Бамбаламську зараз… Ох, перепрошую, невідомо, котра година… Робіть зарядку, вмивайтеся, а я розповім вам новини. У короля Байдика сьогодні день народження. Він влаштовує в своєму палаці маскарад. Приїдуть гості та артисти з різних країн, але ми, працелюби, не привітаємо підступного короля. Ми повинні врятувати з ледарського полону Годинникаря та хлопчика Дмитрика… Дівчинко, не виривай у мене мікрофона! Дівчинко, я Бабусі поскаржуся!

– Увага! Це важливо! – почули бамбаламці голос Тягнучки. – Я маю план, як можна їх врятувати! Ось слухайте – і якщо вам сподобається, плесніть у долоні…

Тягнучка швидко розповіла про свій задум. У відповідь пролунав такий одностайний сплеск, наче вистрелили з гармати.

– Ого-го! – здивувалася в Годинному провулку кобила Хвилинка.

Того ж ранку з Бамбаламська виїхала прикрашена прапорцями карета Годинникаря. У ній сиділи Тягнучка, капітан Медіан та Автоінспектор. Гляньте на малюнок: їх важко впізнати! Автоінспектор вирядився цирковим борцем, а Тягнучка і Медіан – акробатами. На руках у Тягнучки – якийсь фокусник. Поважний, вуса-атий, чорнявий!

На ньому білий високий капелюх, краватка-метелик та окуляри. Він тримає афішу, на якій написано: ВІДОМИЙ ФОКУСНИК КОШУП

Тільки нас не обдуриш! Прочитаємо КОШУП справа наліво – і дізнаємось його справжнє ім’я.

Каретою править робот Кібрик. Для нього не знайшлось відповідного костюма, тому бамбаламський Маляр просто його розфарбував. Тепер Кібрик схожий на клоуна, і пірати, маємо надію, не здогадаються, хто він.

Поряд із Кібриком стоїть макітра. Гадаєте, найцікавіше в ній – вареники всередині? Аж ніяк! Макітра – шоколадна! Для чого вона потрібна нашим героям – це поки що секрет.

«Іго-го-о-о!..» – ірже кобила Хвилинка.

«Цок-цок-цок» – цокотять копита об бруківку.

«Рип-рип-рип» – рипить старовинна карета. Ось вона проминула озеро, проїхала повз зорані Трактористом поля. Бачите скособочений прикордонний камінь край дороги? «ЗЙЛВ», – надряпано на ньому. Це означає, що звідси починається Земля Його Ледарської Величності.

– Попереду густий ліс, – промовив робот Кібрик. Утім, він помилився: це був не ліс, а високі, як дерева, бур’яни й кропива. Хто ходив туди по гриби, той вертався зранений колючками, скусаний комарами, а в кошику приносив самі поганки. Знаєте, як називається це місце? Жахливі Комарині Хащі!

– Бачу попереду руїни, – заявив Кібрик і знов помилився: то було місто Ледарськ. Усі будинки в ньому мали жалюгідний вигляд: адже ледарі ніколи нічого не ремонтують.

Карета під’їхала до міської брами, від якої лишилася скривлена половинка. Біля брами в затінку на купі засмальцьованих подушок куняв стражник з алебардою.

– Хто такі й навіщо приїхали? – спитав він, розплющивши одне око.

– Ми циркові артисти! – відповів капітан з вікна карети. – Приїхали на день народження короля Байдика.

Стражник розплющив друге око:

– А що це у вас так приємно пахне?

– Вареники, – відповів капітан.

– Що-що? Вареники?! – Стражник так і вп’явся очима в макітру. – Давайте сюди ваші вареники! Я надійно збережу їх у своєму шлунку!

– Хо-хо! – засміявся капітан. – Не дамо! Це наш подарунок Його Величності.

– Так подаруйте йому саму макітру! – запропонував стражник, роняючи слинки. – А за вареники я вам дам вишневого киселю. Повний казанок!

– Пий його сам, – сказав Медіан. – Кубрику, повний вперед!

І карета заторохкотіла брудними вулицями Ледарська.

Король Байдик прокинувся

Цього ранку король Байдик Четвертий спав і бачив гарний сон: начебто придворна курочка знесла нарешті яєчко. Король звелів своєму кухареві негайно його зварити. «Слухаюсь, Ваша Величносте!» – вклонився кухар і раптом – тррах! – упустив яєчко…

Байдик прокинувся дуже злий.

– Відрубати кухарю голову, – наказав він мудрецю Мерзотелю, який тримав на золотій таці королівські капці.

– Відрубати кухарю голову! – гукнув Мерзотель піратам, що чекали за дверима спальні.

– Відрубати кухарю голову!! – передали пірати наказ короля служникам, а служники – стражникам.

Стражники схопили кухаря й потягли до Тюремної вежі, аби стратити.

– Нам наснилося, – сказав Байдик, потягуючись, – що він розбив яєчко.

– Який негідник! – обурився Мерзотель. – А цікаво, де він його взяв?

– Курочка знесла, – сказав король. – Курочку нагородити.

– Нагородити курочку! – крикнув Мерзотель піратам.

– Нагородити курочку!! Курочку нагородити!!! – лунало палацом далі. І курочці почепили на шию медаль із портретом Його Ледарської Величності.

– Який у нас сьогодні день? – спитав Байдик, позіхаючи на весь рот. – Сп’ятниця чи безтурбота?

– Нічогонеділок! – вклонився мудрець. – День народження Вашої Ледарської Величності!

– А де подарунки? – нетерпляче спитав король.

– Під вікном вашої спальні, – сказав Мерзотель, надягаючи королю капці. – Справжня пожежна машина та скриня морозива!

– Морозиво – це смачно! – повеселішав Байдик. – А що Моя Величність робитиме з пожежною машиною?

– Бібікатиме! – сказав мудрець.

Король Байдик почухався, поправив на голові корону й гукнув: «Агов!» До спальні увійшли пірати. Вони вели Годинникаря та юнгу Метелка.

– Ми виконали наказ Вашої Ледарської Величності! – доповів Горлохват. – Годинник працелюбів назавжди зупинився, а Годинникар – ось він, перед вами.

– А це що за хлопчик? – спитав король.

– Це наш головний ворог, – наввипередки заґелґотіли пірати. – Він спалив наш корабель. Він утік з нашої печери в Іржавій Скелі. Він гнався за нами на машині з великим совком і ледь не згріб нас, як сміття!..

– І тобі, хлопче, не соромно? – поцікавився Байдик.

– Анітрохи! – відповів юнга Метелко.

– Отже, ти зовсім безсоромний, – гидливо сказав Мерзотель. – Тебе треба обов’язково стратити. І Годинникаря теж. Але сьогодні Його Величність добрий. Підпишіть мале-е-сенького листа, і король вас відпустить.

– Якого ще листа? – спитав Дмитрик.

– Така дрібниця!.. Усього кілька слів. Ось послухайте.

І Мерзотель прочитав жалібним голосом:

– ДОРОГІ ПРАЦЕЛЮБИ! ПІДКОРІТЬСЯ КОРОЛЮ БАЙДИКУ, ІНАКШЕ ВІН НАС СТРАТИТЬ.

– Ото й усе! – лагідно сказав король. – Крихітний листочок. Потрібні лише ваші підписи.

– Я вам навіть ручку вмочу в чорнило! – запропонував Мерзотель.

– Він навіть марку сам приліпить, – пообіцяв Байдик.

– Ну й турботливі ж ви! – сказав Годинникар. – Тільки марно непокоїтесь. Якби я підписав цю гидоту, мій прадідусь назвав би мене боягузом і зрадником.

– Все з тобою зрозуміло, – зітхнув король. – Тобі жити набридло. Ну а хлопчик підпише. Адже так, хлопчику?

– Я погано пишу, – буркнув Дмитрик. – Я краще намалюю.

Мудрець посадив Дмитрика за столик поруч із королем, дав непідписаного листа, ручку й чорнильницю.

– Тільки не підглядайте! – зажадав юнга Метелко і щось хутко намалював.

– Ось мій підпис, – сказав він.

Мерзотель глянув – і весь затрусився.

– Ва… Ва… Ва… Ва-ва-ша Величносте, – вимовив, затинаючись, мудрець. – Тут намальовані Ви…

– То й що? – сказав Байдик. – Я люблю, коли Мою Величність малюють.

– Але він іще намалював коко… коко… ко-коваля…

– Еге, зрозуміло! – сказав король, милуючись собою в люстерку. – Коваль, напевно, цілує нашу руку.

– Аж ніяк! – вискнув Мерзотель, який вже тремтів від люті. – Ко-коваль б-б-б’є Ва-вашу Величність молотом нижче спини…

– Де-де? – перепитав король.

– Саме в те місце, – відповів Мерзотель, – яким Ви зволите сидіти на троні…

«Дзинь!» – це Байдик упустив люстерко.

«Трах!» – це він пожбурив у Дмитрика чорнильницю, але влучив у мудреця.

– Нахабний хлопчисько! Гидкий! Ката сюди! – закричав король і затупав ногами.

– Кат зайнятий, Ваша Величносте, – сказав Мерзотель, подаючи королю чарку із заспокійливими краплями. – Кат дуже зайнятий: він гострить сокиру, щоб відрубати голову вашому кухарю.

– Кухаря поки що випустити, – наказав король. – Нехай готує святковий обід. А цих двох після маскараду стратити!

– Ги-ги-ги! – заіржав отаман піратів, хапаючи Дмитрика за комір. – Домалювався, голубчику!

Решта піратів накинулись на Годинникаря й заламали йому руки за спину.

– Посадіть їх у Тюремне підземелля, – звелів Байдик. – У найдальший його кінець, аби не втекли.

– Провалитися мені на цьому місці, не втечуть! – прогарчав Горлохват.

Пірати обшукують робота

Байдик Четвертий Лежень з’їв на сніданок тарілку вишневого киселю з гірчицею та хріном. Не дивуйтеся! Адже кисіль звичайний, солодкий, смертельно йому набрид.

Після сніданку король влаштував собі тиху годину, та раптом перелякано зіскочив із ліжка: йому наснився коваль, що б’є його нижче спини.

– Клятий хлопчисько! Навіть спати перехотілося! – пробурчав Байдик. – Добре, займемося державними справами – приміряємо нові шати.

До спальні урочисто увійшов королівський кравець. Він ніс на дерев’яних плечиках святкову нічну сорочку, яку шив увесь рік до дня народження короля. Байдик її надів. Лівий рукав був набагато довший за правий.

– Така нині заморська мода, – промовив кравець, низько вклоняючись.

– А чому збоку дірка? – спитав Байдик.

– Це отвір для вентиляції, – пояснив кравець. – Аби тіло Вашої Величності провітрювалось…

Потім Байдик покликав свого цирульника, тобто перукаря. Цирульник посадив короля в крісло й улесливо спитав:

– Яку зачіску бажаєте цього року – ледачурку чи байдиківочку?

– Байдиківочку, – відповів король, – спереду чубчик, а ззаду кучері.

Цирульник засопів, заклацав тупими ножицями – і через три години обстриг короля наголо.

– Що ти зробив? – загорлав король, побачивши себе в дзеркалі. – Що це за зачіска?

– Ледащиця, – шанобливо прошепотів перукар. – Дуже зручна! Вашій Ледарській Величності не треба навіть зачісуватись.

– Не зачісуватись – це добре, – сказав Байдик. – Але Моя Величність воліла кучері та чубчик.

– Виростуть, – пообіцяв перукар, – на все свій час. До того ж, під короною зачіску не видно.

Король надів на святкову нічну сорочку золотий пасок і пішов у двір бібікати. Біля пожежної машини возився Мерзотель – він зливав на землю бензин.

– Зверніть увагу на цю чудову калюжу, – хитро сказав мудрець. – На честь дня народження Вашої Величності вода стала різнокольоровою, як райдуга!

– Гарно говориш, – похвалив король. – Накажемо тебе нагородити. Коли нам знову насниться, що королівська курочка знесла яєчко, ти його отримаєш!

Тим часом до палацу вже прибували артисти, запрошені на маскарад. Приїхав Дресирувальник Хробаків. Явився Ковтач Водогінних Труб. Прискакав Чоловік-Стрибунець, що вмів підстрибувати до стелі.

Ось до парадного ґанку під’їхала карета, якою править залізний клоун. Це розфарбований робот Кібрик. Чи впізнають його пірати? Ох, боюся, що впізнають! Нехлюй націлив на нього свій гострий ніс.

– Когось він мені нагадує, – сказав Нехлюй. – Це часом не залізне опудало?

– Саме воно! – зрадів Нахаба. – Погляньте, на животі – дверцята!

– А за ними – багатство! Золото, червінчики! – жадібно загомоніли пірати й оточили карету.

– Хто ви такі? – спитав прибульців Горлохват.

– Я відомий фокусник Кошуп! – пропищав Кролик і показав афішу. – А це мої друзі: два акробати, борець і клоун.

– Агов, клоуне! – сказав отаман Кібрикові. – Що там у тебе в животі? Багатство?

– Багатство, – чесно признався робот.

– Багатство!! – радісно завили пірати, хапаючись за зброю.

– А відчини-но дверці! – зажадав Горлохват.

«Клац!» – дверцята відчинилися.

– Провалитися мені на цьому місці! – загарчав отаман. – Жодного багатства тут немає!

– Тут самі залізяки, – плаксиво сказав Нахаба.

– Молоток, викрутка та інший мотлох, – підтвердив Нехлюй.

– Вони гроша ламаного не варті! – простогнав Дурношльоп.

А насуплений Лоботряс тільки сплюнув з досади.

– Ех-х! – сказав Горлохват. – Відпустіть його. Ми помилились, це не залізне опудало.

І пірати, чортихаючись, поплентались до королівської їдальні, де розпочиналося свято.

Святковий обід у Байдика

Робот поставив прикрашену прапорцями карету біля Тюремної вежі. Тягнучка й решта пасажирів попрямували до палацу, а Кібрик став годувати кобилу Хвилинку. Він простягав їй травичку й уважно дивився крізь товсті стіни вежі. Побачив ката, який гострив сокиру, але Годинникаря з Дмитриком не виявив.

Далі Кібрик помітив за залізними дверима закручені штопором східці. Вони вели до підземелля. Кібрик почав прогулюватися навколо вежі, вдивляючись зеленими очима крізь землю. Збоку це виглядало так, наче він шукає загублену монетку.

– Гей, клоуне, що тобі тут треба? – спитали стражники.

– Шукаю свого дядечка, – чесно відповів Кібрик.

Стражники зареготали: вони вирішили, що клоун пожартував.

А робот угледів нарешті дядечка Дмитрика – глибоко-глибоко! Дядечко та Годинникар сиділи спиною до спини, зв’язані товстою мотузкою. Кібрик повернувся до карети і змінив різнокольорові прапорці над нею. Ці прапорці були не звичайні, а сигнальні. Вийшло важливе повідомлення.

«ДЯДЕЧКО В ПІДЗЕМЕЛЛІ», – прочитали Капітан і Онучка, побачивши прапорці з вікна палацу.

«ДЯДЕЧКО В ПІДЗЕМЕЛЛІ», – прочитала в підзорну трубу Бабуся Грибуся.

– Пошлемо на допомогу десант! – вигукнула вона й викликала рожевий вертоліт.

А тим часом король Байдик у святковій нічній сорочці відзначав день свого народження. Він сидів у засміченій їдальні на розхитаному троні, приймаючи подарунки. Ледарський швець подарував йому діряві пантофлі, ледарський квіткар – букет кропиви. Заморський гість – Ковтач Водогінних Труб – вручив королю мильницю зі шматком мила.

– Навіщо воно мені? – здивувався Байдик.

– Пускати мильні бульбашки, Ваша Величносте! – шепнув Мерзотель, який сидів поряд із королем, підклавши під себе м’яку подушку.

– Авжеж! – зрадів король. – Моя Величність любить пускати бульбашки… Хто ще приніс нам подарунок?

– Ми! – урочисто пропищав фокусник Кошуп. – Прийміть од нас, циркових артистів, цю шоколадну макітру з варениками.

– Шоколадна макітра з варениками! – захлинувся від радощів Байдик. – Наказуємо негайно розпочати обід!

Фальшиво та врізнобій заграли ледарські музики. Гості в масках сіли до столу.

– Оголошую меню! – прокричав королівський кухар. – На перше – юшка з киселю. На друге – кисільні тефтелі! На третє – кисіль. Смачного!

Їсти кисільний обід, та до того іще й пересолений, нікому не хотілося. Але відмовитись було неможливо, тому кожен хитрував, як міг. Ковтач Труб з апетитом проковтнув замість юшки кусень іржавої водогінної труби. Мудрець Мерзотель надів маску слона, голосно втягав кисіль хоботом і тихенько виливав під стіл. Усі заздро зиркали на короля Байдика та на його макітру.

– Хто добре їстиме, – пообіцяв король, – отримає на закуску морозиво.

– Кисільне? – понуро спитали гості.

– Справжнє! – хвалькувато сказав Горлохват. – Гей, служники, вкотіть сюди скриню з морозивом! Артисти, досить жерти, розважайте Його Ледарську Величність!

Артисти радісно повставали з-за столу. Першим виступив фокусник.

– Мене зовуть Кошуп! – пропищав він гордо і – хо-о-оп! – вхопив королівську макітру.

– Віддай! – заволав Байдик.

– Потерпіть, пане королю, – сказав Пушок. – Теж мені МАКІТРА! Зараз Ви побачите диво.

Він заворушив вусами, вигукнув: «Енц, бенц, дренц!» – і відкусив від неї по дві літери з кожного боку. Як ви гадаєте, що лишилося від макітри? Товстий КІТ!

Гості заплескали в долоні. Пушок зняв білого капелюха й розкланявся.

– Стратити фокусника! – затупав ногами король. – Він знищив мої вареники!

– Аж ніяк! – прошепотів йому на вухо мудрець. – 3 цього кота можна зробити дванадцять макітр вареників.

Король умить заспокоївся і наказав кухарю зі стражниками спіймати кота.

– А тепер виступає наш борець! – оголосив Пушок.

Під звуки музики на середину зали вийшов Автоінспектор.

– Хто хоче з ним поборотися? – спитав Кролик. – Хто тут найсильніший?

– Я! – сказав Горлохват і виліз із-за столу.

– Роздягайтеся до трусів, – сказав йому Пушок. – Та зніміть маску бегемота.

– Я без маски. Ти що, сліпий?! – гаркнув отаман піратів.

– Ох, вибачте, – пропищав Кролик. – Енц, бенц, дренц – починаймо!

Отаман піратів, не гаючи часу, схопив Автоінспектора за горло та почав душити.

– Це заборонений прийом! Так нечесно! – закричали Кролик, Тягнучка й Медіан.

– Тисни його, Горлохвате! – волали ледарі, а король Байдик – голосніше за всіх.

Однак Автоінспектор вирвався! Він звалив пірата на живіт і став перевертати його на лопатки.

– Чини опір! Напружуй м’язи! – горлали ледарі, але м’язи пірата через пияцтво та лінощі були м’якими, мов кисіль.

Горлохват програв. Король Байдик зі злості розбив свою тарілку. Натомість виступ акробатів королю сподобався: високий чоловік та дівчинка перекидалися, стрибали, тримали одне одного на здійнятих руках.

Поруч із королем сиділа його троюрідна племінниця – принцеса Невмія. Їй сподобався костюм акробатки, сплетений з рудої вовни.

«Де я бачила подібну сукню? – намагалася згадати Невмія. – Теж плетена й теж руда… Згадала! У ній була дівчинка, яка навчила мене мити посуд».

– Нагородіть її, Ваша Величносте! – попрохала принцеса. – Вона хороша.

– Нагородити дівчинку, вона хороша, – звелів Байдик.

– Як накажете нагородити? – спитав мудрець.

– Ми виконаємо її бажання, – відповів король. – Будь-яке бажання. Але тільки маленьке!

– Дівчинко! – покликав мудрець Тягнучку. – Тобі дуже пощастило: Його Ледарська Величність згоден виконати твоє маленьке бажання.

– Зовсім крихітне. Манюсіньке, – швидко додав король.

– Дякую! – сказала Тягнучка. – Я б хотіла подивитись на Тюремне підземелля. Кажуть, воно дуже заплутане і в ньому можна заблукати.

– Можна заблукати? – усміхнувся мудрець. – Та в ньому НЕМОЖЛИВО НЕ ЗАБЛУКАТИ! Вийти звідти можу тільки я, та й то з ліхтарем!

– Ой, як цікаво! – підстрибнула Тягнучка. – Покажіть його мені та моїм друзям.

Мерзотель почав перешіптуватися з королем.

– Ну зробіть, Ваша Величносте, що вона просить, – тихо сказала Невмія. – Ця дівчинка та хлопчик у безкозирці врятували мене від мишей!

«Еге-е! – здогадався король. – Акробатка дружить з хлопчиною в безкозирці!»

– Тепер зрозуміло, звідки вона є та навіщо сюди приїхала! – прошепотів у королівське вухо мудрець.

Хитрощі королівського мудреця

Мудрець Мерзотель відімкнув величезним чорним ключем залізні двері Тюремної вежі й почав спускатися з ліхтарем гвинтовими східцями. За ним ішла Тягнучка з Кроликом на руках, за Тягнучкою – Автоінспектор і Медіан, а позаду гуркотіли чоботами стражники зі смолоскипами.

– Вам страшенно пощастило, – говорив Мерзотель. – Король нікому ще не дозволяв оглядати своє підземелля. Я водив сюди лише тих, кого мали стратити, ге-ге-ге!..

За східцями починалися підземні коридори. Вони розходились у різні боки, як лінії на долоні. Той, хто потрапляв сюди вперше, завжди блукав. Але королівський мудрець бував тут частенько, тому знав дорогу відмінно.

– Привіт! – бурмотіли до нього волохаті павуки, що сиділи на стінах. А великий рогатий жук проскрипів:

– І як вам ведеться?

Все голосніше крапала вода зі стелі підземелля, все тьмяніше горіли смолоскипи стражників.

– Стоп! – сказав мудрець. – Далі Чорна зала. Там сидять злочинці, яких сьогодні стратять: Годинникар і зухвалий хлопчисько.

– Як цікаво! – вигукнула Тягнучка. – Можна, ми на них подивимось?

– Гаразд, – погодився хитрий Мерзотель, що тільки й чекав цього. – Візьміть один смолоскип і йдіть уперед, а я тутечки постою.

Тягнучка та її друзі дійшли зі смолоскипом до Чорної зали й побачили Дмитрика з Годинникарем. Кролик миттю перегриз мотузку, якою їх було зв’язано.

– Ми врятуємо вас! – прошепотіла Тягнучка. – Я тягну за собою вовняну нитку, завдяки їй ви знайдете вихід із підземелля.

– Як же ми відчинимо залізні двері? – спитав Дмитрик. – Адже вони замкнені!

– Щось вигадаємо, – сказала Тягнучка. – Тримайте нитку! Нам час вертатись, поки ледарі нічого не помітили…

– Га-га-га! – долинув з темряви сміх королівського мудреця. – Можете не поспішати: вас усіх заарештовано. Як я вас обдурив?!

Мудрець та стражники швидко вийшли з підземелля, й Мерзотель замкнув чорним ключем двері вежі.

– Де ви поділи моїх друзів? – спитав у них робот Кібрик.

– Не твоя справа, клоуне! – відказали стражники. – Хто ти такий, щоб лізти до нас із запитаннями?!

– Я робот, – сказав Кібрик, широко розвів руки і згріб усю компанію в оберемок, наче дрова. – Відповідайте, де мої друзі?

– Рятуйте! – заверещали стражники.

А королівський мудрець вигукнув:

– Квадрат круглий!!!

Це була жахлива нісенітниця, а роботи від нісенітниць перегоряють. У голові в Кібрика голосно заклацало, з неї повалив сірий дим, зелені очі замиготіли й погасли.

– Бачили, як треба? – сказав Мерзотель стражникам. – Убив його двома словами! А ви, телепні, навіть кота спіймати не можете!

Мудрець повернувся на маскарад, а кухар зі стражниками стали шукати кота й нявкати:

– Няв!.. Няв-няв!.. Виходь, котяро! Королю дуже кортить вареників!..

Кроти-парашутисти

Кепські справи: наші герої зачинені під землею, робот Кібрик перегорів і завмер біля карети. Лишається кобила Хвилинка, та що вона може?..

«Жжик!.. Жжик!.. Жжик!» – лунає з Тюремної вежі: це королівский кат гострить свою сокиру. Та не втрачаймо надії: ще є рожевий вертоліт! Він летить із Бамбаламська з незвичайними пасажирами.

Пам’ятаєте, як Бабуся помітила сигнальні прапорці й гукнула генеральським голосом: «Пошлемо на допомогу десант!»? Вона викликала вертоліт і попросила лісових кротів терміново зробити Добру Справу.

Дізнавшись, чого від них хочуть, кроти погодились. Вертоліт доправив їх до Бамбаламська. Ткачі якнайшвидше зробили парашутну тканину, Кравець розкроїв її своїми великими ножицями й разом зі Швачкою пошив кожному кротові парашута.

Де, крім Дивувандії, побачиш кротів-парашутистів? Погляньте, як вони спускаються з неба просто до Тюремної вежі!

Вдало приземлилися.

– За роботу, друзі! – сказав Старший Кріт, поправляючи темні окуляри. Р-раз! – і всі зарилися в землю. Кожен риє, куди хоче. Якщо нагострити вуха, то ми почуємо, як з-під землі лунає: «Перепрошую!» – це означає, що двоє кротів випадково зіткнулися носами.

Кроти дорились до підземелля, але бранців не знайшли. Було чути тільки, як накрапує в темряві вода та шурхотять павуки. Лише Старший Кріт, найдосвідченіший, потрапив куди треба – до Чорної зали. З високої стелі посипалася земля – просто Дмитрикові на безкозирку, – а відтак звідти пролунало:

– Добридень. Радий знайомству. Я – Кріт.

– Добридень, – відповіли бранці. – Ти що тут робиш?

– Хочу звільнити вас. Я вирив чудовий підземний хід. Плазуйте за мною, будь ласка.

Із цими словами Кріт щез. Капітан здійняв смолоскип і висвітлив чималу діру в стелі.

– Високо! – промовив капітан. – Вище за щоглу мого жуйковоза.

– Потрібна драбина, – сказав Автоінспектор. – Без драбини нам туди не дотягтись.

– Що ж робити? – спитали Дмитрик і Кролик.

– Не просити ж нам драбину в короля! – вигукнув Годинникар.

А Тягнучка раптом зробила радісне сальто – напевно, знову щось намудрувала. Сказала лише три слова: «Ми ж акробати!» Та Медіан її зрозумів. Він плеснув себе по лобі:

– Ге-ге! Як це я сам не допетрав? Зробимо живу піраміду!

Годинникар злякано замахав руками:

– Тільки, будь ласка, без мене! Я цього не вмію!

– Доведеться навчитися, – сказав капітан. – Іншого шляху нема.

І Годинникар, стогнучи: «Що сказав би мій прадідусь?!» – видерся на широкі капітанові плечі.

На плечі Годинникареві став Автоінспектор. На плечі Автоінспекторові – Тягнучка. На плечі Тягнучці – юнга Метелко. На безкозирку юнги вліз Кролик Пушок.

– Ура! – пискнув Кролик і прошмигнув у діру в стелі. Сяк-так забрався туди й Метелко.

– Давай руку! – сказав він Онучці, та ось біда – не дотягнувся до неї…

Уявляєте, як засмутився Дмитрик? Не міг же він тікати вдвох із Кроликом і покинути друзів у підземеллі!

– Вертаюся, – прошепотів він зі сльозами. – Прощавайте, батьки! Прощавай, брате Петрику!

– Годі рюмсати! – сердито крикнула знизу Тягнучка. – Тут і без тебе вогко. Вибирайтеся швидше звідси та спробуйте відімкнути двері вежі!

– А ви? – спитав Дмитрии. – Як ви знайдете ці двері?

– Ну ти й нетямущий! – пирснула Онучка. – Моя нитка дорогу вкаже. Куди вона – туди й ми.

Підземний хід, який прорили кроти, вивів Пушка та Дмитрика до пожежної машини. «Бум, бум! Ту-ру-ру!» – грала в палаці ледарська музика. Драбина машини, яка слугувала піратам за щоглу, все ще була піднята догори.

Дмитрик із Кроликом швидко піднялися нею до вікна королівської їдальні та сховалися за дірявою шторою позаду короля і Мерзотеля.

Нудний маскарад добігав кінця. Гості позіхали й нетерпляче позирали на скриню з морозивом.

– Спершу всім доїсти кисіль! – наказав їм королівський мудрець. – Морозиво отримають лише ті, у кого будуть порожні миски!

– А що в нас після морозива? – спитав король.

– Підемо дивитись на страту працелюбів, – нагадав Мерзотель.

«Дзинь!» – це впустила ложку принцеса Невмія.

– Невже ви не помилуєте їх, Ваша Величносте? – звернулась вона до Байдика.

– Нізащо! – відповів Мерзотель.

– Нізащо! – повторив король.

– Але це жор-сто-ко. Я не роз-мов-ля-ти-му з вами, – промовила принцеса та знепритомніла.

– І не треба, – сказав Мерзотель.

– Оце налякала! – пробурмотів Байдик.

А Дмитрик із Кроликом угледіли крізь дірки в шторах, що з-під м’якої подушки, на якій сидів Мерзотель, визирає величезний чорний ключ.

– Це ключ від Тюремної вежі! – пропищав Пушок.

– Ми його дістанемо, – сказав Дмитрик. – Здається, я знаю, як це зробити…

І він пошепки розповів Кроликові свою нову воєнну хитрість.

Останній фокус Кошупа

Пил зі штори, яку ніколи не прали, потрапив Кроликові в ніс. Він голосно чхнув: «А-псик!» – і пискнув самому собі:

– Бувай здоров!

– Хто там чхає? Заарештувати! – наказав король.

– Не треба, – сказав Кролик, виходячи з-за штори. – Мене вже заарештували.

– Я його заарештував, – підтвердив королівський мудрець.

– Так чому він чхає тут, а не у в’язниці?! – тупнув ногою Байдик Четвертий.

– Чхав я на вашу в’язницю, – нечемно відповів Кролик. – Я славнозвісний Кошуп! І для мене нічого не варто перетворити Вашу Величність на звірятко.

– На яке ще звірятко? – розгубився король.

– На змію, мокрицю або павука, – сказав Пушок. – Можна на стоніжку.

– Ой! – злякався король.

– Він бреше! – сказав мудрець. – Ви БАЙДИК. Якщо він відкусить від вас три літери посередині, то Ваша Величність перетвориться на БАК для сміття, а це не так вже й страшно.

– Вай! Не хочу! – закричав король, дриґаючи ногами.

– Заспокойтеся, Ваша Величносте, – сказав мудрець. – Він нічого від вас не відкусить. Він кусає лише те, що приємно пахне: квіти, трави, шоколад, – а ви, пробачте, не милися понад тридцять років.

– Отже, ми його не боїмося? – спитав король.

– Анітрохи, Ваша Величносте! – вклонився Мерзотель.

– Тоді хапайте його, негідника! – загорлав Байдик, вказуючи на Кролика.

– Зачекайте! – пропищав Пушок. – Спершу я покажу свій останній фокус.

Він змахнув білим капелюхом і відчинив скриню для морозива. А в ній – ви пам’ятаєте? – сиділи голодні миші.

– За мною! – наказав Миш’як, вистрибуючи зі скрині. І сім тисяч мишей ринули за ним у королівську їдальню.

Що тут почалось! Перелякані ледарі подерлися на стіл. Заморський артист – Чоловік-Стрибунець – підстрибнув до стелі й ухопився за люстру. А Кролик скочив до стільця Мерзотеля й вихопив з-під подушки ключ від Тюремної вежі.

– Сторожа, сюди!! На допомогу! – верещали Байдик і ледарі, тупцюючи на столі. Вбігли стражники. Вони несли в сітці кота, якого нарешті впіймали.

– Випустити його! – наказав мудрець. – Хай розжене мишей!..

Кота витрусили із сітки. Ще донедавна він був шоколадною макітрою, яку подарували королю. Миші жадібно заворушили вусами: вони почули смачний запах.

– Шоколадний кіт! – пронизливо завищав Миш’як.

– Шоколадний кіт!! – підхопило хором його сіре військо й кинулось на кота.

Кіт з переляку підскочив до стелі та вчепився в штани Чоловіка-Стрибунця. Чоловік-Стрибунець звалився з люстри просто на Горлохвата. Горлохват змахнув кулаком і влучив у вухо Лоботрясові. Знялася буча. Стіл не витримав і з тріском розвалився. А де ж кіт? Він давно втік із їдальні, і сім тисяч мишей помчали за ним.

Поки в палаці тривала ця веремія, Дмитрик із Кроликом відімкнули ключем двері Тюремної вежі й випустили бранців.

– Присягаюся геометрією, – сказав капітан, побачивши завмерлого біля вежі робота, – наш Кібрик знову перегорів! Полагоджу його дорогою.

Автоінспектор сів за кермо пожежної машини й завів мотор.

– А як же моя Хвилинка? Я її тут не покину! – мало не плакав Годинникар. – Будь ласка, знайдіть для неї в машині місцинку!..

Раптом пролунали крики й забряжчала зброя. На драбину пожежної машини полізли з вікна пірати, а на ґанок, вимахуючи алебардами, вибігли стражники.

– Юнго, до брандспойта! – наказав капітан.

– До чого? – перепитав Дмитрик.

– До пожежного шланга!

Юнга Метелко зрозумів. Він ухопив брезентову кишку і спрямував потужний струмінь води на ворогів. Пірати забулькотіли й полізли назад у вікно. А стражників змило з ґанку, наче й не було.

– У машину! – наказав капітан. Проте мотор раптом заглух, адже Мерзотель вранці злив майже весь бензин.

Знову гупають чоботи стражників, знову лізуть з вікна пірати. Пропали наші герої, накладуть вони головою…

– Е ні! – всміхнувся капітан. – Нас так просто не візьмеш. Усі до карети, мерщій! Юнго, беремо Кубрика, раз-два!..

Автоінспектор скочив на передок карети, схопив вуздечку.

– Іго-го-о!.. – тривожно заіржала кобила Хвилинка і чимдуж помчала брудною вулицею.

Байдик люто затрусив кулаками:

– Наказуємо наздогнати!

Він так розлютився, що забув про свої лінощі й заліз разом із піратами до пожежної машини.

– А ви чого заклякли? – гукнув король мудрецю та Чоловікові-Стрибунцю. – Сідайте Дурношльопові на коліна!..

Пірати здійняли брезентове вітрило. Вітер дув у бік Бамбаламська, і пожежна машина покотилася навздогін за втікачами.

Пірати шукають чорний ґудзик

Кобила Хвилинка бігла битим шляхом крізь Жахливі Комарині Хащі. Кропив’яні дерева хиталися, схиляючись просто до карети, й люто шипіли:

– Ус-сіх покус-саємо!..

Фокусник Кошуп, який героїчно тримався в Ледарську, загубив у палаці свою афішу і знову став звичайним боязким кроликом. Він забився в куток карети, тремтів і час від часу повторював:

– Ой, боюся!

Тягнучка пестила його за вухом.

Капітан Медіан міняв роботові електричний запобіжник.

Дмитрик із Годинникарем дивилися назад, на машину з вітрилом, і квапили Автоінспектора:

– Пірати наближаються! Будь ласка, їдьте швидше!

– Не можу, – відповідав Автоінспектор. – Учора я вже перевищив швидкість і нізащо не порушу більше правила руху. Навіть не просіть!

– Я щось придумала, – сказала Тягнучка. – Зроби, Пушку, ще одну Добру Справу!

– А вона не страшна? – спитав чорний Кролик.

– Зовсім не страшна, – заспокоїла його Онучка. – Треба просто прикинутись чорною кішкою та перебігти піратам дорогу.

– Здорово! – схвалив капітан.

– Чудова думка! – сказав Годинникар.

А Дмитрик порадив:

– Підв’яжи йому вуха, аби були коротшими!

Карета виїхала з ледарських Хащів. Почалися поля працелюбів. Сонце вже сіло, і в сутінках пірати не розгледіли, що чорна кішка, яка перебігла їм дорогу, насправді є кроликом. А Пушок ще й нявкнув:

– Няв! Няв!

Забобонні пірати спустили вітрило, й пожежна машина зупинилась.

– Провалитися мені на цьому місці! – вилаявся Горлохват. – Далі їхати не можна.

– Спіткає нещастя, – запевнив Мерзотель.

– Так, нещастя, – повторив король. – Ух, клятий кіт!..

– Я знаю один прийом, – сказав Нехлюй. – Ми всі маємо потриматися за чорний ґудзик – і тоді кіт не рахується!

– Він має рацію, Ваша Величносте, – підтвердив Мерзотель.

– Так давайте сюди ґудзика! – загорлав Байдик.

Однак на одязі п’ятьох піратів, королівського мудреця й самого короля був лише один ґудзик, та й той жовтий. Решта давно відірвались. А в заморського Чоловіка-Стрибунця ґудзиків не було взагалі: його зелений комбінезон застібався на блискавку…

– Лети до Ледарська й дістань, де хочеш, чорного ґудзика! – наказав отаман піратів воронові Круку.

– Гар-разд! – каркнув розвідувальний ворон і полетів.

Тим часом карета з нашими героями весело їхала до Бамбаламська. Втім, радіти було зарано: кобила Хвилинка раптом закульгала.

– Загубилась підкова, – зітхнув Автоінспектор. – Треба негайно скувати нову.

– От біда! Ми ж не маємо інструментів! – затужив Годинникар.

– Зараз усе буде! – промовив робот Кібрик, якого нарешті полагодили.

Він вийшов із карети, відкрив дверці в себе на животі та витяг усе необхідне.

– На спині в мене розетка, – сказав він. – Дядечку Дмитрику, під’єднай до неї, будь ласка, цю грудку заліза.

Дмитрик так і зробив. Електричний струм розігрів залізну грудку до червоного кольору, потім до білого. Кібрик схопив її кліщами, поклав на камінь край дороги та молотком викував підкову. Він остудив її в калюжі, попросив кобилу підняти копито і ретельно прибив підкову цвяхами.

А король, мудрець і пірати нетерпляче чекали на ворона з чорним ґудзиком.

– Де його носить?! – лютував король. – Ми вже їх не доженемо!

– Можу допомогти, Ваша Величносте, – запропонував Чоловік-Стрибунець. – Я миттю дожену карету, якщо ви обіцяєте добре мені заплатити.

– Чесне королівське! – пообіцяв Байдик Четвертий. – Отримаєш діжку золота – тільки дожени.

– Захопи їх у полон! – сказав Мерзотель.

– Разом із залізним опудалом! – прогарчав Горлохват.

Чоловік-Стрибунець узяв два заряджених пістолети, підстрибнув – і зник.

– Рулі-рулі-рулі-рулі, ось тобі чотири дулі! – вишкірився король. – Банку киселю він у нас отримає, а не діжку золота!..

Тим часом робот Кібрик закінчив свою роботу. Він поскладав ковальське знаряддя і замкнув дверці на животі. Раптом із неба пролунав постріл.

– Іго-го-о-о! – злякано заіржала Хвилинка: куля шарпнула їй кінчик вуха.

Це стріляв Чоловік-Стрибунець. Він наближався велетенськими стрибками й кричав:

– Усіх застрелю!.. Якщо не здастеся!.. Разом із залізним!.. Опудалом!..

Робот Кібрик знав це слово. Йому стало дуже прикро. Він сумно зітхнув, і від цього зітхання здійнявся справжній буревій. Чоловіка-Стрибунця закрутило в повітрі, понесло в Жахливі Комарині Хащі – й відтоді ніхто про нього більше ніч-чого не чув.

Трамвай виконує «бажання» короля

Розвідувальний ворон Крук добув усе ж таки чорного ґудзика. Він прилетів з ним із Ледарська й гордо повідомив:

– Вкр-р-рав у др-ре-сир-рувальника хр-робаків!

– Ух ти мій вороночку! Пташечко ненаглядна! – розчулився Горлохват.

– Нагородити вороночка, – наказав король. – Віддамо йому дресированих хробаків, нехай їсть собі на здоров’я.

Байдик потримався двома руками за чорного ґудзика.

Мудрець покатав його в долонях, те ж саме зробили й пірати.

А останній з них, Дурношльоп, поклав ґудзика до рота і проковтнув. «Тепер мені пощастить більше за всіх!» – думав він, сяючи з радощів.

– Можемо рушати далі, Ваша Величносте! – сказав королю мудрець. – Чорний ґудзик знищив чари чорного кота, і сьогодні нам щаститиме!

– Тоді вперед! У погоню! – наказав король.

– Мар-рно кр-ричиш, – прокаркав зі щогли ворон. – Кар-рета зникла за обр-рієм!

– Упустили! – ляснув себе по короні Байдик Четвертий.

– Через навіженого кота! – зітхнув мудрець.

– Зустріну цього кота – начищу йому писок! – хоробро пообіцяв Дурношльоп. – Ось побачите!

З люті король зірвав із себе маскарадну маску – великий червоний ніс із картону. Він хотів було розтоптати цей безглуздий ніс, але передумав і повісив його на кермо пожежної машини.

– Не вішайте носа, Ваша Величносте, – сказав Мерзотель. – Не все ще втрачено! У Бамбаламську є Бажальний Трамвай, він виконає будь-яке Ваше бажання, адже Ви сьогодні іменинник!

– Так, ми іменинник! – випнув груди король. – Хай тільки спробує не виконати нашого бажання!

– Проте майте на увазі: не так усе й просто! – вів далі мудрець. – Трамвай приїжджає лише до тих, хто любить працювати. Або ще любитиме.

– Це не про нас, – сказав Байдик Четвертий Лежень.

– І не про нас! – вишкірились пірати.

Мудрець підняв вказівного пальця:

– Трамвай треба обдурити! Заховайте корону, надіньте знов свого носа – і він вас нізащо не впізнає.

– Так! Не впізнає! – сказав король. – А яке бажання Моя Величність йому замовить?

– Аби працелюби підкорились ледарям, – нагадав Мерзотель.

– Авжеж! – зрадів Байдик. – Це найбільше наше бажання!

Пірати здійняли вітрило. Пожежна машина поїхала далі.

– Провалитися мені на цьому місці! – радісно гарчав Горлохват. – Підкоримо голубків-працелюбчиків і заживемо – просто блиск!..

От уже машина тихо котиться вулицями Бамбаламська. Навкруги – ні душі. Може, бамбаламці сплять? Ні, вони гуртом зустрічають на головній площі карету з героями.

– Як бачите, нам уже щастить! – сказав мудрець. – Ніхто нам не заважає!

– Недаремно ми трималися за чорний ґудзик! – реготнув Нехлюй.

Раптом з-за рогу з голосним дзвоном виїхав зелений Трамвай. Машина з ледарями ледве в нього не врізалась. Мудрець смикнув короля за нічну сорочку:

– Кажіть бажання, мерщій!

– Гей ти! – гукнув Байдик. – Зупинись!

Але Бажальний Трамвай їхав собі далі, наче не помітив ледарів.

– Стій, тобі кажуть! – загорлали пірати й побігли за Трамваєм.

– Ти що, сліпий? Іменинника не бачиш? – ревів, мов бегемот, отаман.

Трамвай загальмував.

– Що вам потрібно? – спитав він металевим голосом. Він міг, звичайно, спитати це віршами, але не хотів старатися заради таких грубіянів.

– Ух-х-х!.. Іменинничка не помітив! – насварив його кулаком Горлохват.

– Та я тобі зараз усі шибки повибиваю! – пообіцяв Нахаба.

– Тихо! Навіщо цей гамір? – втрутився Мерзотель, проштовхуючи короля ближче до Трамвая. – Він виконає наше бажання по-доброму. Вибити шибки ми завжди встигнемо.

– Хто ви такі? – спитав Трамвай.

– Ми працелюб, – відповів Байдик. – Ми іменинник.

– Щось не схожі ви на працелюбів, – сказав Трамвай.

– Провалитись мені на цьому місці! – присягнувся отаман піратів.

– Егеж, провалитись нам на цьому місці! – повторив Байдик Четвертий Лежень.

– Добре, – погодився Трамвай, – я виконаю ваше бажання.

І пірати з королем і мудрецем Мерзотелем провалилися. Були – й загули.

– Кр-р-рах! – полохливо каркнув ворон Крук і полетів геть із Бамбаламська.

А Бажальний Трамвай поїхав собі далі.

Дінді-лінді! Працелюби
Не бувають злі та грубі! –

проспівав він бджолам, які летіли за ним.

Два різнокольорових слова

Наступного ранку Годинникар з допомогою Кібрика полагодив годинника на каланчі. «Бам-балам!» – калатнув той дзвінко й весело. «Бам-балам! Бам-балам!..» – відгукнулися молоти ковалів.

Капітан Медіан та юнга Метелко готували «Карася» до відплиття: перевіряли мотор, заправляли його пальним. Трохи згодом Дмитрик узяв цебро зі шваброю та надраїв палубу до такого блиску, що від неї через ліс і озеро пострибали сонячні зайчики. Вони скакали вулицями Бамбаламська, видзвонюючи на віконних шибках та вітринах:

Від-пли-ва-ємо до-дому –
Це не крапка, тільки кома!
Дуже швидко сплине час,
Ми повернемось до вас

Рівно опівдні паровозик Чип-Чип привіз на станцію Бабусине-Грибусине проводжаючих. Услід за ним приїхав Бажальний Трамвай з бамбаламцями, які не вмістились у поїзді. А лісовою просікою примчала пожежна машина Сплюха і привезла тих, хто не вліз у Трамвай.

– Не юрміться! Шикуйтесь! Я повинна сфотографувати вас для газети! – стрекотіла з Дерева Добрих Справ Сорока-Білобока. – Гості с Бабусею – досередини! Хлопчику, витри носа! Усі схвильовано дивляться на Осла Іполіта, який читає прощальні вірші!

Іполіт звівся на задні ноги, урочисто змахнув передніми і прочитав:

Сьогодні друзі уплива…
Які сумні оті слова!
Прийміть подяку і хвалу!
Я міцно в губи вас цілу…

І Осел, витираючи копитом очі, по черзі чмокнув Дмитрика, Капітана та робота.

– А тепер, Дмитрику, ти кажи! – запропонувала Бабуся.

– Я не вмію говорити так гарно, як Іполіт, – знітився юнга Метелко. – Краще ми з Кібриком малюватимемо веселі картинки й надсилатимемо вам поштою.

– Я швидко їх доставлятиму! – запевнив з Дерева Лелека-Листоноша.

Пожежники роздули рум’яні щоки, аби заграти прощальний марш.

– Хвилинку! – зупинила їх Бабуся Грибуся. – Дмитрик був іменинником і витратив своє бажання на Дуже Суворий Штраф. Бр-р-р, як негарно вийшло! Треба здійснити, як виняток, його друге бажання. Трамваю, ти згоден?

Дін-ділень, хай буде так.
Ще одне кажи, хлопчак! –

проспівав Бажальний Трамвай юнзі Метелку.

– Навіть не знаю, що побажати, – розгубився Дмитрик.

– А я знаю, – мовив Кібрик. – Ти зник з дому чотири дні тому, перед власним днем народження, і навіть записки не залишив. Мій батько Петрик і твої батьки страшенно хвилюються. Тебе, напевно, розшукує поліція.

– Ой! – прошепотів Дмитрик і сказав Трамваю: – Зроби, будь ласка, щоб ніхто не хвилювався – ні мама з татом, ні Петрик, ані поліція. Хай вони гадають, що я пішов погуляти і зараз повернусь.

– Буде зроблено! – відповів Трамвай.

– А де ж Тягнучка? – здивувався Дмитрик. – Чом її не видно?

– Гадки не маю! – розсердилася Бабуся. – Люди відпливають, а її десь вітер носить. Ох і пустунка!

«І Автоінспектора чомусь нема», – подумав Дмитрик…

– Юнго, підняти якорі! – пролунав, наче грім, голос капітана.

Робот Кібрик завів мотор і став до штурвала.

Пожежники знову роздули щоки й заграли на мідних трубах марш.

Жуйковоз «Карась» рушив у відкрите море.

Раптом у небі почулося стрекотіння. Навздогін летів рожевий вертоліт.

Ось він завис над «Карасем», з вікна висунувся Автоінспектор і закричав у рупор:

– Я хотів подарувати вам смачний торт! І зараз подарую! Його щойно спік Кондитер! Я мчав до вас на мотоциклі! Але той зламався! Й Онучка зробила Добру Справу! Прилетіла за мною на вертольоті!

Дверці вертольота відчинилися, звідти визирнула Тягнучка і влучно кинула капітанові три букети синіх троянд. А слідом спустила на мотузці зеленого Крокодила з великою круглою коробкою в зубах.

– Гарний торт! – сказав Крокодил, коли Дмитрик узяв коробку. – Сам би з’їв. Ну, бувай!

Онучка потягнула Крокодила назад, і тут – ви не повірите! – на лоб юнзі Метелку крапнула гаряча сльозинка.

– Тягнучко! – крикнув Дмитрик. – Не плач, ми ще побачимось!

А Тягнучка показала йому язика та прокричала сердито:

– Я не плачу! Це Крокодил!..

– Дивовижна дівчинка! – сказав капітан.

– Ди-во-виж-на! – повторив робот Кібрик.

А Дмитрик здійняв над кораблем сигнальні прапорці. Вийшли два різнокольорових слова, зрозумілих Онучці з Бабусею і кожному морякові: ДО ПОБАЧЕННЯ!

КІНЕЦЬ