Довідник Гіменея

У мене, Сандерсона Пратта, є думка, що систему освіти у Сполучених Штатах треба підпорядкувати бюро прогнозів погоди. Я обґрунтую свою точку зору, а ви спробуйте довести, з якої причини наших викладачів не можна перевести до метеорологічного відділу. Читати вони, я думаю, вміють, тож спокійно змогли б проглянути ранкові газети, а отриманий прогноз телеграфувати у головний центр. Але є й другий бік медалі. Я хочу розповісти вам, як погода зробила з нас із Айдахо Гріном до дідька освічених хлопців.
Ми саме тинялися в горах Біттер Рут у штаті Монтана, шукаючи золоті жили. У Валла-Валла один бородань, вочевидь, невиправний оптиміст, видав нам гроші, провізію і спорядження як аванс за майбутнє золото. От ми й длубалися потихеньку в передгір’ї, а харчу в нас було достатньо, щоб прогодувати армію в період перемир’я.
І от одного дня зустрічаємо ми поштаря з Карлоса, і в результаті цей поштар трощить три бляшанки консервованих слив-угорок і збагачує нас свіжою газетою. Газета публікує детальний прогноз погоди, і та його частина, яка стосується Біттер Рут, обіцяє теплу і ясну погоду з легеньким західним вітерцем.
Увечері дужий холодний вітер зі сходу приніс у гори снігопад. Ми з Айдахо перебралися до старої занедбаної хижки подалі від нашого табору, подумавши, що сніг у листопаді — явище тимчасове. Та коли снігу намело до пояса, стало ясно, що це не жарти і ми опинились у сніговому полоні. Добре хоч натягали до хижки вдосталь дров, доки їх іще можна було знайти під снігом. Оскільки провізії вистачило б на двомісячну облогу, ми спокійно сиділи і спостерігали за шаленством сил природи.
Якщо у вас виникне бажання розпалити в двох людях іскру братовбивства, просто зачиніть їх на місяць у кімнаті завбільшки шість на сім кроків. Мало хто витримає таке випробування.
Коли перші сніжинки кружляли в повітрі, ми з Айдахо Гріном скалили зуби над жартами один одного і вихваляли речовину, яку знайшли в старій каструлі й одностайно вирішили називати «хлібом». Але вже за три тижні Айдахо виголосив таку промову:
— Я ніколи не мав нагоди чути, як кисле молоко крапає на дно жерстяного бідона, падаючи з повітряної кулі, але впевнений, що ці звуки здаватимуться райською музикою в порівнянні з нудними потоками убогих думок, які вихлюпує твій рот. Оте невиразне чвякання, яке мені доводиться слухати щодня, нагадує коров’ячу жуйку, з тією тільки відмінністю, що корові, на відміну від декого, вистачає здорового глузду жувати її мовчки.
— Містере Грін, — кажу я, — ти колись був моїм другом, тому я не сказав одразу, що якби у мене був вибір — опинитися в клятій хижі з тобою чи зі звичайнісіньким рудим цуценям-дворнягою, то мій супутник зараз би мовчки лежав, скрутившись калачиком, під дверима.
Словесні перестрілки тривали пару днів, потім у хижі запанувала мертва тиша. Ми поділили кухонні знаряддя, і тепер Айдахо готував собі харч з одного боку вогнища, а я — з другого. Вікна замело снігом, тож вогонь доводилося підтримувати день і ніч.
Бачте, наша з Айдахо освіта обмежувалася букварем і складними математичними обчисленнями на взірець «У Джонні було три яблука, а у Джека — п’ять яблук…» на шкільній дошці. Жоден із нас ніколи не замислювався над продовженням навчання, хоча у своїх блуканнях країною ми здобули непогану практичну освіту і могли у крайньому разі зійти за вихованих джентльменів. Лише під час вимушеного відлюдництва ми вперше усвідомили, що якби свого часу вивчали Гомера, давніх греків, дроби і філософію, нам було б набагато легше скоротати час у роздумах. Бачив я хлопців із вищою освітою на багатьох ранчо на Заході, і правду кажучи, вона їм не заважала нормально працювати. Якось на Снейк Рівер верховий кінь Ендрю МакВільямса заслаб на гельмінтоз, то Ендрю послав по одного з тих диваків, що називають себе ботаніками. Посильний, хороший хлопець, намотав десять миль, і марно, кінь-бо потім усе одно здох.
Одного ранку Айдахо, штовхаючи паличкою верхню поличку, до якої не міг дотягнутися рукою, звалив на підлогу дві книжки. Я кинувся до них, але Айдахо злісно поглянув на мене і вперше за тиждень розтулив рота.
— Дивись не зламай пальців, — сказав він. — Хоч ти не кращий за сплячу мускусну черепаху, я — за чесну угоду і пропоную тобі більше, ніж батьки, які народили тебе, невдаху нещасного, і випустили в світ не привітнішим за гримучку та не приємнішим за морожену ріпу. Зіграймо партійку в карти, а переможець першим обере собі книжку.
Переможцем виявився Айдахо. Він обрав книжку, я взяв другу, ми попленталися кожен до свого кутка і заходилися читати.
Клянусь, я так не радів би самородку вагою пів-кілограма, як цій книжці. Айдахо ж дивився на свою, як маля на цукерку.
Моя радість виявилася невеликою, п’ять на шість дюймів, і носила назву «Довідник Геркімера на всі випадки життя». Я можу помилятися, але досі вважаю «Довідник» найкращою книгою за всю історію людства. Я зберігаю її до сьогодні й завдяки їй можу змусити розгубитися будь-якого мудрагеля. Поговоріть зі мною про Соломона чи газету «Нью-Йорк Триб’юн». У Геркімера є статті і про царя, і про газету. Певно, чолов’язі довелося добряче попітніти протягом років так п’ятдесятьох і подолати мільйони миль, щоб довідатися так багато. «Довідник» оповідав про чисельність жителів усіх міст, визначення справжнього віку дівчини і кількість зубів у верблюда. Я дізнався про найдовший тунель у світі, кількість зірок на небі, і коли курчата вилуплюються з яйця, і якою має бути жіноча шия, і що таке губернаторське право вето, і який вік римських акведуків, скільки фунтів рису можна купити, якщо відмовитися від трьох кухлів пива на день, і середню річну температуру в Августі штату Мен, і скільки потрібно зерна, щоб засадити акр моркви в рядочок, а ще про протиотрути, кількість волосинок на голові у білявки, і як зберігати яйця, про висоту всіх гір на планеті, дати усіх війн і битв, як рятувати потопельників і жертв сонячного удару, як робити динаміт, вирощувати квіти і застеляти ліжко, що робити до приходу лікаря — і прочитав іще сотні корисних порад. Якщо і було щось невідоме Геркімеру, то в житті воно мені не зустрічалося точно.
Я проштудіював довідник, у якому вмістився в весь університетський курс, за чотири години. Я забув про сніг за вікном, забув про те, що ми зі старим Айдахо були в опозиції. Він сидів як статуя на стільці й читав свою книжку, а на його обличчі крізь жорсткі бакенбарди проглядав теплий і загадковий вираз.
— Гей, Айдахо, — кажу я, — що у тебе за книжка?
Айдахо теж забув про ворожнечу і відповів спокійно, без злоби і в’їдливості.
— По-моєму, це том Омара X. М.
— Омар X. М., а повністю? — питаю я.
— Просто Омар X. М. — каже він.
— Айдахо, ти брехун, — мене трохи розізлило, що мене намагаються розвести як малого. — Ніхто не буде підписувати книжку ініціалами. Або це Хейді Майкл Омар, або Харві Майлз Омар, або Хільда Мейсон Омар. Чому ти не можеш сказати по-людському, замість з’їдати імена, наче корова, яка жує сорочку, що сушиться у дворі?
— Сенді, що написано, те й сказав, — тихо відповів Айдахо. — Це збірка віршів, написаних Омаром X. М. Спочатку я не міг допетрати, про що вона, але потім наче натрапив на золоту жилу. Я не проміняв би її й на пару червоних ковдр.
— Ну й на здоров’я, — кажу я. — Що мені потрібно, то це неупереджена істина і реальні факти, пожива і користь для мізків. Саме те, до речі, чого і сповнена книжка, яка дісталася мені.
— Те, що ти читаєш, це статистика, найнижчий розряд інформації. Вона отруює мозок. Я надаю перевагу системі здогадок старого X. М. Він любить посмакувати винце. Його улюблений тост — «За лінощі!» Він постійно буркотить, але разом із тим його розповідь так щедро приперчена пияцтвом, що навіть найгірші закиди сприймаються як запрошення перехилити чарочку. Це — поезія, — веде далі Айдахо, — не те що нікчемне, мерзенне чтиво, яке намагається наповнити змістом метри і кілограми. Коли треба пояснити філософську думку засобами природи, куди там твоїм свердлам, рядкам, параграфам, анатомічним вимірам і річній кількості опадів до старого доброго X. М.
Відтоді так і повелося. Цілісінькі дні ми з Айдахо читали свої книжки, єдину розраду в нашій хижці. Снігова буря дозволила нам досягнути найвищого рівня кваліфікації. Якби на той момент, коли розтанув сніг, ви несподівано підійшли до мене і запитали:
«Сандерсоне Пратт, скільки коштуватиме покрити квадратний метр даху бляхою двадцять на двадцять вісім, по дев’ять з половиною доларів за ящик?» — я відповів би за проміжок часу, за який сонячне світло зі швидкістю сто дев’яносто дві тисячі миль на секунду проходить віддаль, рівну довжині держака лопати. Багато людей здатні на таке? Розбудіть чоловіка серед глупої ночі й накажіть швидко назвати кількість кісток у людському скелеті за винятком зубів або відсоток голосів у законодавчому органі штату Небраска, необхідний для подолання губернаторського вето. І якою буде відповідь? Спитайте — й почуєте.
Про користь, яку Айдахо отримав від читання свого X. М., я не можу судити. Він за кожної нагоди (тобто коли розтуляв рота) вихваляв мудрість любителя вина, але мене мучать сумніви з цього приводу.
Цей Омар X. М., як я зрозумів зі слів Айдахо, нагадує собаку, для якого життя — це прив’язана до хвоста консервна бляшанка. Мало не загнавши себе до смерті, він падає на землю, висолопивши язика, дивиться на бляшанку і каже: «Якщо ми не можемо змінити світ, давайте нап’ємось за мій рахунок».
Крім того, він, здається, був персом, а я зроду не чув, щоб у Персії зробили щось путнє, за винятком турецьких килимів і мальтійських кішок.
Тієї весни ми з Айдахо знайшли багате родовище. У таких випадках ми швидко продавали ділянку і їхали далі. На кожного припало по вісім тисяч доларів, і ми тихенько оселилися в маленькому містечку Роза на річці Сальмон, щоб відпочити, насолодитися нормальною їжею і побалувати горлянки чимось міцненьким.
Місто разюче відрізнялося від поселень навколо копалень. Розташоване посеред долини, воно було далеке від постійного гаму і болячок, наче втекло за сотні миль від копалень. Трамвайна лінія завдовжки три милі простягала свої дроти по околиці, ми з Айдахо цілий тиждень роз’їжджали в одному з вагончиків, виходячи вночі біля готелю «Сансет-В’ю». Таких начитаних і досвідчених мандрівників, як ми, не могли не прийняти в найкращому товаристві Рози. Нас запрошували на найвишуканіші й найрозкішніші розваги місцевої еліти. На вечорі фортепіанної музики й у благодійному змаганні з поїдання перепілок на користь пожежників у міському палаці ми вперше зустріли місіс де Ормонд Семпсон, королеву місцевого вищого світу.
Місіс Семпсон була вдовою і власницею єдиного двоповерхового будинку, пофарбованого в жовтий колір і помітного з будь-якої точки міста, наче лисе кам’янисте плато посеред прерії. Двадцять два представники сильної половини людства, не враховуючи мене й Айдахо, боролися за право назвати це жовте диво своєю власністю. Потому як із зали винесли зошити з нотами і перепелині кісточки, почалися танці. Двадцять три хвацькі хлопці водночас підлетіли до вдови, запрошуючи її на танець. Я ж вирішив зробити хід конем і запропонував провести її додому, пошивши інших залицяльників у дурні.
Дорогою додому місіс Семпсон каже мені:
— Як сьогодні яскраво сяють зорі на небі, містере Пратт!
— За шанс радувати нас, — відповідаю я, — їм доводиться виконувати велику і похвальну роботу. Ось та яскрава зоря розташована на відстані шістдесят шість мільйонів миль. Її світло доходить до Землі за тридцять шість років. За допомогою шестиметрового телескопа можна побачити сорок три мільйони зірок, включно з зірками тринадцятої величини, світло від яких буде видне на Землі навіть за двадцять сім тисяч років після їхнього вибуху!
— Боже мій! — каже місіс Семпсон. — Ніколи б не подумала! Вечір такий теплий! Я аж спітніла після швидких танців.
— Це легко пояснити, — кажу я, — якщо врахувати, що на вашому тілі одночасно працюють два мільйони потових залоз. Якби витягнути й об’єднати всі канали потових залоз, кожен із яких завдовжки шість сантиметрів, їхня загальна довжина дорівнювала б сімом милям.
— Боже мій! — вигукує місіс Семпсон. — Ви наче описуєте поливальний канал, містере Пратт. Звідки ви набралися таких відомостей?
— Я спостережливий, місіс Семпсон, — хвалюсь я. — Подорожуючи світом, я не заплющую очей.
— Містере Пратт, — провадить вона, — освічені чоловіки завжди викликали у мене захват. У нашому місті серед тупуватих горлорізів так мало справді освічених людей! Тим приємніше спілкуватися з культурною людиною. Я в будь-який зручний для вас час радо прийму вас у себе.
Так я здобув прихильність господині жовтого будинку. Щовівторка і щоп’ятниці наприкінці дня я заходив до вдови і розповідав їй про дива всесвіту, відкриті, зібрані та зведені в таблиці Геркімером. Айдахо, разом з іншими чесними лютеранами міста, намагався підбити клинці до місіс Семпсон в інші дні тижня.
Я й гадки не мав, що Айдахо намагається завоювати місіс Семпсон, користуючись порадами старого X. М., доки якось, збираючись піти нарвати для неї кошик диких сливок, я не зустрів леді на стежці, що вела до її будинку. Блиск в очах у поєднанні з капелюшком, що з’їхав набік, не віщував нічого хорошого.
— Містере Пратт, — відразу перейшла до справи місіс Семпсон, — якщо я не помиляюсь, містер Грін — ваш друг?
— Уже дев’ять років, — відповідаю я.
— Негайно порвіть із ним усі стосунки. Він не джентльмен.
— Пані, — кажу я, — він, певна річ, простий житель гір, грубуватий, не без таких слабкостей, як марнотратство і брехливість, але навіть у найкритичніших випадках я не зміг би, поклавши руку на серце, не визнати, що він таки джентльмен. Можливо, своєю неотесаністю, самовпевненістю і любов’ю до хвастощів Айдахо ображає ваше чуття прекрасного, але його душа, пані, має надстійкий імунітет до найменшого впливу зла і надмірності. Провівши дев’ять років пліч-о-пліч з Айдахо, — запевняю я вдову, — я не можу його ні в чому звинуватити, і мені гірко чути, як це робите ви.
— Дуже великодушно з вашого боку, містере Пратт, — каже місіс Семпсон, — намагатися пом’якшити грубіянство свого друга, але факт залишається фактом — він робив мені пропозиції достатньо огидні, щоб знеславити леді.
— І як він тільки міг! Але я вам вірю. У мого друга є один недолік, і винна в тому снігова заметіль. Коли нам довелося довгий час просидіти в хатині, заметеній снігом,він став прихильником оманливої і непевної поезії, яка й зіпсувала його чисту душу.
— Що зіпсувала, то точно, — погодилася місіс Семпсон. — З першого дня нашого знайомства він постійно цитує безбожні віршики якоїсь Рубі Ят, яка, судячи з її поезії, та ще цяця.
— Значить, Айдахо перемкнуло на іншій книжці, бо ту, що він читав у горах, написав чоловік під псевдонімом X. М.
— Краще б містер Грін читав того X. М., байдуже, що він там понаписував. Бо сьогодні ваш друг перетнув усі межі. Надіслав мені букет, а в ньому — пришпилена записка. Містере Пратт, погодьтеся, що поважну жінку не можна не впізнати з першого погляду, та й усі знають, яке місце я посідаю в Розі. Невже схоже на те, щоб я підстрибом побігла за чоловіком із глеком вина і хлібиною у руках, і співала та витанцьовувала з ним попід деревами? Я можу за обідом випити трішки сухого червоного, але не маю звички ходити з пляшкою у лісову хащу і влаштовувати там оргії. А він тут хоче принести свої улюблені віршики. Так він сказав. Нехай сам бере участь у скандальних пікніках. Або нехай запрошує Рубі Ят. Упевнена, жіночка не відмовиться, хіба що їй уже набридли такі прогулянки. І що ви тепер думаєте про цього джентльмена, вашого друга, містере Пратт?
— Бачите, місіс Семпсон, — кажу я, — швидше за все, слова Айдахо — це чиста поезія, і він не хотів вас скомпрометувати. Можливо, це був прийом поетичного мовлення, який називається метафорою. Це — нехтування законами і правилами поведінки, але пошта дозволяє пересилку віршів на тій підставі, що у них ідеться зовсім про інше, ніж те, що в них написано. Я був би радий за Айдахо, якби ви його пробачили, — продовжую я, — і ми б змогли покинути нижчі світи поезії і подумки перенестися до всесвіту дійсності та уяви. Такого чудового дня, місіс Семпсон, — веду я далі, — ми повинні перебувати в гармонії з навколишнім світом. Хоча зараз надворі й тепло, ми мусимо пам’ятати, що на екваторі лінія вічних снігів пролягає на висоті чотирьох з половиною кілометрів. Між 40 і 49 градусами широти вона сягає висоти від однієї до двох із половиною тисяч метрів над рівнем моря.
— О містере Пратт, — каже місіс Семпсон, — як приємно слухати ваші розповіді про дивовижні явища, особливо після нікчемної поезії розпусниці Рубі!
— Присядьмо на колоду на узбіччі, — кажу я, — і викиньмо з голови грубість і жорстокість поетів. Красу слід шукати у славних колонках достовірних фактів і наукових мір. Узяти бодай колоду, на якій ми з вами сидимо. З погляду статистики вона прекрасніша за поему. Судячи з кілець, вік дерева дорівнював шістдесятьом рокам. На глибині шістсот дев’ять метрів воно перетворилося б на вугілля через три тисячі років. Найглибша у світа шахта міститься у Кілінгворті, поблизу Нью-Кастла. Вугільна вагонетка завдовжки метр двадцять, дев’яносто один сантиметр завширшки і вісімдесят п’ять сантиметрів заввишки витримає тонну вугілля. Якщо пошкоджено артерію, її треба перетягнути джгутом вище від рани. У людській нозі тридцять кісток. У лондонському Тауері трапилася пожежа у 1841 році…
— Продовжуйте, містер Пратт, — зітхає місіс Семпсон, — ваші ідеї такі неповторні та приємні!
Але справжній зоряний час Геркімера (ну і мій, звісно) настав за два тижні.
Я прокинувся серед ночі від голосних криків за вікном: «Рятуйте! Пожежа!» Скочив із ліжка, вдягнувся і швиденько побіг на вулицю, щоб не проґавити найцікавішого. Коли ж нарешті втямив, що палає будинок місіс Семпсон, я сам заверещав як порося і за дві хвилини був на місці.
Перший поверх жовтого будинку охопило полум’я, а все населення Рози, включно з собаками, з лементом, зойками і гавканням швендяло під ногами у безпорадних пожежників. Айдахо щосили виривався з рук шістьох вогнеборців, які силкувалися втовкмачити йому, що перший поверх охоплений вогнем, і йти туди — це вірна смерть.
— Де місіс Семпсон? — заволав я.
— Її ніде не видно, — відповів пожежник. — Вона спить на другому поверсі, ми намагалися туди дістатися, але зараз це неможливо, а спеціальної драбини у нас немає.
Я підбіг якнайближче до полум’я, де було світліше, і витягнув із внутрішньої кишені «Довідник Геркімера». Взявши його до рук, я не зміг втриматися від посмішки — мене-бо оп’янило збудження.
— Геркі, старий, — прохав я, швидко гортаючи сторінки, — ти мені ніколи не брехав і не дозволяв потрапити в халепу. Давай, старий, давай, скажи мені, що робити?
Я відкрив сторінку 117, розділ «Що робити під час нещасних випадків». Пробіг поглядом по сторінці — і знайшов! Добрий старий Геркімер, він нічого не випустив з уваги.Там було написано:
ЗАДУХА ВІД ДИМУ АБО ГАЗУ
Найкращі ліки — насіння льону. Покладіть декілька насінин у зовнішній куточок ока.
Я запхнув «Довідник» назад у кишеню і затримав хлопчака, що пробігав повз мене.
— Слухай сюди, — сказав я, витягуючи з гаманця гроші, — біжи до аптеки і купи на долар насіння льону. І хутко, одна нога тут, а друга там. За це отримаєш іще один долар.
— Ми врятуємо місіс Семпсон! — ошелешивши натовп цією заявою, я жбурнув додолу плаща і капелюха.
Пожежники схопили мене за руки.
— У тебе немає шансів, — кричали вони, — там пекло і стеля от-от завалиться.
— А як інакше, — хоробро вигукую я, хоча серце моє готове шугнути в п’яти, — я можу покласти насіння льону в очі місіс Семпсон?
Я заїхав ліктями по мармизах двох пожежників, підставив ніжку одному цивільному, а другого відправив у нокаут. Звільнившись від доброзичливців, я ввірвався до хати. Знаєте, коли я потраплю до пекла, то відразу напишу вам листа і розповім, чи гірше там, ніж було в охопленому вогнем жовтому будиночку, але, якщо чесно, то думаю, що навряд. Я підсмажився ліпше за курчат, яких нашвидкуруч печуть у ресторанах. Нестерпний вогонь і дим двічі змушували мене впасти на підлогу, на сором Геркімеру, але пожежники вчасно рятували мене потоками води, і я таки дістався кімнати місіс Семпсон. Пані була непритомною, тому я закутав її у покривало і завдав собі на плечі. Ну, а підлога другого поверху була не в такому страшному стані, як здавалося пожежникам, бо в іншому разі я би звідти нізащо не вибрався.
Я виніс місіс Семпсон із будинку і поклав на землю, подалі від вогню. Звісно, всі двадцять два претенденти на руку і серце хутко злізлися і стали юрмитися навколо неї, прискаючи на нещасну жінку водою. Але тут повернувся хлопець із насінням льону. Я стягнув покривало з голови місіс Семпсон. Вона розплющила очі та прошепотіла:
— Це ви, містере Пратт?
— Ш-ш-ш, — сказав я, — не розмовляйте, доки я не дам вам ліків.
Обійнявши її рукою за шию, я обережно підняв голову леді, розірвав пакетик із насінням і якнайніжніше поклав їй у зовнішній куточок ока три насінинки.
Тут, де не взявся, підлітає місцевий ескулап, щось хрюкає собі під носа, міряє пульс місіс Семпсон і запитує мене, що я, власне, роблю із потерпілою.
— Я не лікар, але можу довести наукове підґрунтя своїх дій.
Мені подають плащ, я витягую з нього «Довідник».
— Розгорніть на сторінці 117, — кажу я, — ліки від задухи димом або газом. Там написано покласти насіння льону в зовнішній куточок ока. Я не знаю, чи насіння поглинає дим, чи активізує роботу нервів гастро-гіпопотамусу, але так радить Геркімер, фахівець із бездоганною репутацією. Якщо ви хочете провести консиліум, нема питань.
Старий лікар бере книгу і читає її крізь окуляри при світлі пожежного ліхтаря.
— Бачте, містере Пратт, — каже він, — ви схибили на пару рядків, призначаючи лікування. Рецепт від задухи радить винести потерпілого якомога швидше на свіже повітря і всадовити його. Насіння льону використовують у разі потрапляння в око пилу і попелу. Але, врешті-решт…
— Послухайте мене, — перебиває лікаря місіс Семпсон, — я хочу урвати ваш симпозіум. Насіння льону — це найдієвіші ліки, які я в житті приймала.
З цими словами вона підводить голову і схиляє її мені на плече.
— Сенді, любий, поклади насінинку в друге око. Якщо ви навідаєтесь у містечко Роза, ви одразу зауважите чудовий новий жовтий будиночок, у якому господарює місіс Пратт, колишня місіс Семпсон.
А якщо ви надумаєте зазирнути всередину, то побачите в центрі вітальні мармуровий стіл, на якому на червоному сап’яні лежить «Довідник Геркімера на всі випадки життя», готовий дати пораду з будь-якого питання стосовно людського щастя і мудрості.