Щороку взимку мешканці Драконячого містечка влаштовували конкурс вогнедихання. Чий вогонь з пащі довше летить, той і виграв. Переможець отримував почесний кубок головного Вогнедиха, а для решти цього дня було велике свято.
«Невже доведеться пропустити конкурс?», – подумав засмучений Дро та вирішив йти до лікарки – драконеси Лілі.
– Лікарко, люба! Дай мені якусь чарівну пігулку. Я навіть на укольчик згоден, аби тільки горло не боліло, і я зміг випускати вогонь з пащі, – благав Дро лікарку Лілі.
– Та ні, дорогенький Дро. На жаль, так не буває, – відповіла Лілі, – Це тільки захворіти можна швидко, а одужання потребує певного часу. Пий теплий чай, полощи горло, і через тиждень дивись і одужаєш.
– Через тиждень? – розгубився дракончик Дро, – Але ж конкурс за два дні.
Засмучений Дро повернувся додому. Протягом двох днів він старанно виконував настанови лікарки Лілі. І хоч горло вже менше боліло, але з пащі замість гарячого вогню все ще виривалося льодяне дихання, від якого Дро самому ставало холодно.
Настав день конкурсу вогнедихання. Дракони, дракончики та драконеси збиралися на головній площі містечка, готуючись до змагання та свята. Щоб не засмучуватись, Дро вирішив погуляти, піти подалі від центру Драконового містечка.
Він і сам не помітив, як вийшов за межі свого міста та потрапив туди, де починалися людські селища, і куди драконам від давніх часів вхід заборонено.
Дро збирався повернути назад, та раптом почув: «Рятуйте, хто-небудь!»
Дракон пройшов трохи та побачив, що на озері, на маленькому шматочку криги стоїть дівчинка. До берега було недалеко, але дістатися до нього самотужки дівчинка не могла.
Дро кинувся в бік озера. Йому довелося порушити правило Драконового містечка – ніколи не приходити до людей, але кинути дитину в біді він не міг.
– Ой, лишенько, мені ще дракона тут не вистачало, – заплакала дівчинка.
Дро плавати не вмів, але був впевнений, що підлетить до дівчинки, схопить її та донесе до берега. Та де там! Вісім кілограмів морозива дались в знаки: він набрав трохи зайвої ваги і тепер не міг піднятися в повітря.
Раптом дракон згадав про своє льодяне дихання. Він щосили дмухнув на озеро, і воно вмить вкрилося товстою кригою.
– Дівчинко, тепер іди до берега, тільки не поспішай, – сказав Дро.
За дві хвилини дівчинка була на березі і обіймала свого незвичайного рятувальника.
– Ніколи так більше не роби! – сварив її Дро. – Не можна дітям самим гуляти по кризі. Наступного разу навіть не подумаю тебе рятувати!
– Я більше не буду, – пообіцяла дівчинка. – Ніколи-ніколи! А ти хіба не збирався мене з’їсти? – раптом налякано запитала мала.
– Їсти тебе? Та навіщо? – засміявся Дро. – Ми, дракони, давно вже не кривдимо людей, а мирно живемо у своєму Драконовому містечку.
– Це добре, – заспокоїлася дівчинка. – А можна я тебе на знак вдячності пригощу морозивом? Знаєш, яке воно смачне?
– А-а-а, тільки не морозиво! – закричав Дро. – Краще пригости мене чаєм, якщо в твоєму термосі він ще залишився.
Дівчинка пригостила Дракона чаєм і вирушила додому. Вона усім розповідала, як її на кризі врятував дракон. І ще розповідала, що дракони, виявляється, більше не чіпають людей і бояться морозива. Звісно, ніхто їй не повірив, а мама ще довго забороняла їй виходити з дому самій.
Дракон Дро повернувся у своє містечко і потрапив на свято. Він був такий радий, що допоміг дівчинці, що навіть перестав засмучуватися через конкурс, а святкував разом усіма драконами.
Через п’ять днів до Дро повернулася здатність дихати вогнем, і він почав готуватися до нових змагань. Як ви, напевно, здогадалися, наступного року Дро здобув на конкурсі перше місце та отримав почесний кубок головного Вогнедиха.
Дро, як і раніше, дуже любив морозиво. Але тепер він їв його потроху та не поспішаючи.
Дуже цікава оповідання