Два брати і жінка-ворожка

Були два брати: один вельми багатий, а другий бідний. Бувало, бідний прийде до багатого брата, а той йому то те, то се дасть.

Пішли вони якось жито жати. Нажали, в снопи пов’язали, поскладали у копи. Найшла темна хмара. Бідний брат сів під своєю копою, а багатий — під своєю. Бідний брат і каже до своєї жінки:
— Піду я, жінко, до свого брата, попрошу в нього хліба, хай дасть хоч поїсти.
— Іди, — каже жінка.

Пішов бідний до свого багатого брата, став під копою і слухає, що він із своєю жінкою говорить. А багатий саме каже до жінки:
— Ех, жінко, що ж воно таке, що наш брат вельми робить, а в нього немає нічого? Так же само він оре, як я, і сіє, як я, і стільки гною навозить, як я, ну і бідний.
А жінка й каже:
— Бо то через мене.
— Та як через тебе? — здивувався багатий.
— А, як дожду Великодня, всі в церкву підуть, то я перекинуся свинкою та й понюхаю, понюхаю йому той гній, потопчу, потопчу, і вже на тому гноєві не може нічого вирости.
— Ти так, жінко, не роби.
— А вже я інакше не можу. Як я так не зроблю, то згину: задушать ті, що мене тому навчили. Вже я мушу так робити.

Виліз бідний брат з-під копи, вже й не просив нічого у багатого брата, а прийшов до своєї жінки.
— А що, — питає жінка, — просив у брата хліба чи ні?
— Ні, не просив, бо я не смів.
— Як не смів, то якось проживемо, перебудемо.

І бідний розказав жінці, що чув під копою старшого брата.

Дочекався він Великодня і каже:
— Ну, жінко, то ти ходила кожного року до церкви, а вже сьогороку я піду.
— Йди, — каже жінка.

Убрався бідняк і мовби до церкви йде, а сам пішов у хлів, притулився там і чекає. А жінка багатого брата теж вбралася і мовби до церкви пішла, але ж до церкви не пішла, а перекинулася рябою свинею і пішла в хлів до бідного брата. Прийшла, ходить по хліві, нюхає, а бідняк за сокиру — і гепнув по свині.

Як він її зарубав, то аж тоді пішов до церкви. І вже він там був доти, поки служба не кінчилася і всі люди не пішли додому. Тоді і він іде.

А багатий брат виглядає своєї жінки з церкви, виглядає, дожидає, а її й нема. Стрічає брата:
— Чи ти, брате, не бачив моєї жінки в церкві?
— Ні, не бачив.
— Ну, то її вже, певно, нема. Мабуть, доходилася… Ходи, брате, хоч ти до мене пообідати.

Йде бідний брат до багатого, обідає, а тоді каже:
— Хіба твоя жінка чародійниця була?
— Була чародійниця.
— То я якусь свинку зарубав у своєму хліві. Ходімо подивимось.
— Коли, брате, зарубав, то ти її, мою жінку, зарубав.

Приходять вони, висовують свиню з хліва і здирають з неї шкуру — і бачать, що під нею жінка, вбрана так, як до церкви йшла.
— Ну, раз, брате, ти її зарубав, — каже багатий брат до бідного, — туди їй і дорога. Бо ти через неї не жив, а мучився.