Два скрипалі з Стратспі

Еластер та Джон — так звали двох скрипалів, що жили у містечку Стратспі. Бідними , як церковні миші були ці двоє. До того ж останнім часом їм не везло, і тому вирішили  вони податися у містечко Інвернесс.

Звичайно, у дорогу вони відправилися пішки, а не у позолоченій кареті. А по дорозі заходили у села й там грали: іноді за кілька пенсів, а частіше лише за вечерю або нічліг.

– Сподіваюся, у Інвернессі нам більше повезе, — сказав Еластер, коли вони були вже поблизу міста.

– У будь якому випадку, гірше не буде, — сказав Джон, зі смутком дивлячись на своє лахміття і на великий палець ноги, що визирав з черевика.

Але на жаль, у Інвернессі їх не чекала удача. Коли вони нарешті дісталися до міста, прийшла зима, і земля сховалася під високими заметами снігу. Скрипалі дістали з футлярів свої скрипки й заграли веселу пісеньку. Але на вулиці не було ні душі, і нікому було їх слухати. Добрі мешканці Інвернесса поховалися по хатах і грілися біля своїх вогнищ.

– Ми даремно стараємося, — зітхнув Джон. – Скрипки на бік, і пошукаємо краще, де б заховатися від цього злющого вітру.

У цей час з темряви пустельної вулиці виринув якийсь старий.

– Добрий вечір, джентльмени, — скрипучим голосом привітався він. – Ви, я бачу, музиканти?

– Вони самі, — відповів Еластер. – Та тільки у таку ніч уся наша музика на вітер.

– І у кишенях вітер, і у шлунку вітер, — підхопив Джон. – Одним словом: ми горе-скрипалі.

– Якщо погодитеся грати для мене, я наповню ваші шлунки, і ваші кишені, — сказав старий.

Не встигнув він закінчити, як Джон і Еластер скинули скрипки під підборіддя й…

Про таку вдалу зустріч вони й не мріяли!

– Ні-ні, — зупинив їхній старий, кладучи руку Еластеру на плече. – Не тут. Ідемте зі мною.

– Дивний старий, — встиг прошепотіти на вухо своєму приятелеві Джон.

– Е-е, за ним так за ним, — відповів Еластер. Старий рушив у дорогу, а скрипалі за ним.

Так вони дійшли до Тонауричського пагорба. Піднявшись до середини пагорба, старий зупинився перед великим будинком. З вулиці здавалося, що у будинку нікого немає. Ніде не світилося, навколо стояла мертва тиша. Старий піднявся сходами до масивних дверей, і  не встиг він постукати, як двері безшумно відчинилася.

Скрипалі завмерли на місці й у здивуванні глянули один на одного. Джону стало не по собі, і він вже був готовий щодуху втікати, та Еластер  нагадав йому, що їх чекає тепло й гарна вечеря.

Розгніваний затримкою, старий обернувся і сердито сказав, щоб вони поспішили, якщо не надумали порушити угоду. Та тільки скрипалі переступили поріг дивного будинку, як двері за ними теж безшумно зачинилися. Отут вони нарешті побачили світло й почули шум, веселі вигуки й сміх. Старий провів їх ще через одні двері, і вони опинилися у розкішній бальній залі небаченої краси.

У кутку стояв довгий стіл, заставлений дивовижними стравами. Від одного його  вигляду у Джона й Еластера  потекли слинки.

За столом сиділи прекрасні дами й кавалери, вбрані у шовки і оксамити, усі у мереживах і прикрасах.

– Сідайте до стола і їжте не соромлячись, — запросив друзів гостинний старий.

Скрипалі не потребували особливого запрошення. Давненько їм не доводилося так смачно поїсти й стільки випити! Та коли вони вже наїлися й напилися вдосталь, Джон раптом помітив, що старий кудись зник. Він сказав про цей своєму другові, на що той відповів:

– По правді кажучи, як він виходив з зали, я не бачив, але у цьому дивному будинку мене ніщо не здивує. Вставай, Джон, бери свою скрипку, і давай зіграємо на подяку за таку прекрасну вечерю.

Скрипалі заграли, а ошатні кавалери й дами пішли у танок. Чим швидше миготіли у повітрі смички, тем швидше кружляли танцюристи. Ніхто й не думав про утому. Еластеру й Джону здалося, що вони грають лише півгодини, коли раптом у залі зненацька знову з’явився старий.

– Досить грати! – наказав він. – Скоро світатиме. Вам пора.

Із цими словами він дав скрипалям по мішкові з золотом.

– Але ми грали зовсім недовго й навіть не втомилися, за що ж нам стільки грошей? – запитав чесний Джон.

– Беріть і йдіть, — коротко відповів старий. Молоді люди слухняно взяли гроші й пішли, дуже задоволені своєї удачею.

Першим дивну зміну у навколишньому помітив Еластер, коли вони були вже близько до міста.

– Звідки тут ці нові будинки? – здивувався він. – Ручаюся, учора ввечері на цьому місці був пустир.

– Увечері було темно, — відповів Джон, — ти міг їх не помітити. До того ж ці будинки мені зовсім не здаються такими вже й новими.

– А цей міст ти вчора бачив? – запитав Еластер.

– Точно не пам’ятаю, — невпевнено відповів Джон.

– Якщо б він був учора, ми б по ньому пройшли, так?

Джона почали брати сумніви. Усе тепер видавалося йому не таким, як учора. Він вирішив звернутися до першого зустрічного й з’ясувати, чи там вони перебувають, де думають. Але першим, кого вони зустріли, виявився дуже дивно одягнений пан і, коли Джон запитав його про міст і будинки, він зі сміхом відповів, що вони стоять на цьому місці вже давним-давно. Прощаючись із ними, він знову розсміявся, помітивши:

– Ну й дивна ви парочка! Ви мабуть з костюмованого балу йдете у такому смішному старомодному одязі?

Звичайно, новим їх одяг назвати не можна, але що у цьому смішного?

Та Джон з Еластером подумали, що неввічливо глузувати з їхнього одягу, коли сам перехожий був чудернацько вбраний. Однак, опинившись на вулицях міста, вони помітили, що усі чоловіки, жінки й діти одягнені так само дивно. І у крамницях був виставлений дивний, незнайомий одяг. Ба, навіть розмовляли усі з якимось дивним, незнайомим акцентом. А самих скрипалів піднімали на сміх, коли вони зверталися до кого-небудь з питаннями. Всі чомусь здивовано витріщалися на них.

– Давай краще повернемося у Стратспі, — запропонував Еластер.

– Що ж, тут нас більше ніщо не тримає, — погодився Джон. – Та й люди тут мені не дуже подобаються. Вони поводяться з нами як з якимись дурнями.

І друзі повернули назад, у Стратспі. Цього разу вони вже подорожували верхи — грошей у них було досхочу, вони могли заплатити й за постій, і за обід.

А на скрипках вони тепер грали тільки для власного задоволення.

Але, добравшись до рідного міста, вони ледь впізнали його. Тут теж усе перемінилося: і вулиці, і будинку, і мости, і люди —усе.

Вони зайшли до фермера за молоком, і дізналися, що  у того вже нова дружина. У всякому разі, ні вони її не знали, ні вона їх. Діти, що бавились перед школою, не привіталися з ними й не підбігли до них, як це зазвичай робили. Та й сама школа змінилася, стала більшою і дах на ній перефарбували.

Тоді вони поспішили до свого кращого друга Джеймса, місцевого коваля, щоб розповісти йому, яка їм випала удача, а заодно й запитати, чому це раптом усе так перемінилося у їхньому рідному Стратспі і як поживають їхні спільні знайомі.

Однак  коваль виявився зовсім незнайомою людиною, якого вони ніколи раніше не бачили, а про їхніх друзів він і не чув.

Не на жарт стривожені молоді люди направилися до церкви, сподіваючись там побачити кого-небудь зі знайомих і вже в них дізнатися, що ж таке сталося. Але церква теж стала іншою, це вже не була маленька скромна споруда, яку вони пам’ятали, вона стала більшою і багатшою, тільки цвинтар поруч із нею не змінився.

Вони відчинили хвіртку й пішли по доріжці між могилами. Раптом Еластер схопив Джона за рукав.

– Нічого дивного, що ми не застали вдома коваля Джеймса! – вигукнув він. – Ось його могила.

Не вірячи очам своїм, Джон уважно прочитав напис на могильній плиті.

– Але це ж неймовірно! – сказав він. – Коли три тижні назад ми залишали Стратспі, Джеймсові було лише двадцять років, як і нам, а тут написано, що він помер у дев’яносто три роки.

Друзі-Скрипалі оглянули поглядом інші могили. Усі їхні знайомі вже були поховані тут.

– Тепер я усе зрозумів! – вигукнув Еластер. – Тоді, у Інвернессі, ми грали для прекрасних фей і їхніх веселих кавалерів, а той старий, напевне, був їхнім королем! – Та додав зі смутком: — Довго ж ми там грали. Занадто довго…

Ось так  буває: здається, провів у країні ельфів лише півгодини, а повернувся у рідні місця й нікого не впізнаєш: хто постарівся, а кого вже й на світі немає.

Як на крилах летить час в цій веселій, вічно юній чарівній країні.