Еуен Конгар

У давнину жив у світі бідний селянин. І було в нього дві корови та один кінь. Господь послав цьому селянинові сина, сміливого, вродливого і тямущого хлопчину. Звали його Еуен Конгар.

Коли хлопчик підріс, він прийшов до батька і сказав:

– Любий татку, я б дуже хотів піти до школи, бо вченим на цьому світі живеться набагато легше, ніж неписьменним.

– Я б з радістю відправив тебе до школи, але ми бідні, як церковні миші. Мені не буде чим заплатити за твоє навчання.

– Батьку, продайте, будь ласка, одну корову. Цих грошей має вистачити.

Бідолашний селянин важко зітхнув, але все ж таки пішов на ярмарок і продав одну корову. Він зміг заплатити і Еуен успішно провчився у школі цілий рік. Був він таким старанним і ретельним учнем, що і батько, і вчителі, дивлячись на нього, натішитися не могли. А тому, коли підійшов термін, бідний селянин продав свою другу корову, а за нею і коня, тільки щоб заплатити за навчання сина.

І ось, коли минуло три роки, селянський син став справжнім ученим і розумом нічим не відрізнявся від університетського професора.

Тоді на гроші, що залишилися, він пошив собі одяг, зовні чорний, з середини – білий, і пішов до батька.

–  Дорогий мій тату, – почав він. – Я дуже вдячний вам за турботу. З самого мого народження ви годували і напували мене, і я за весь цей час не чув жодного поганого слова. Але тепер настав час покинути ваш прекрасний будинок і пошукати щастя в іншому місці. Пам’ятайте, батьку, я вас ніколи не забуду, і як тільки влаштуюся в цьому житті, одразу за вами повернуся.

Сказавши так, селянський син зібрав нехитрі пожитки в мішок і вирушив дорогою куди очі дивилися.

Незабаром зустрівся йому багато одягнений пан, що повільно їхав  на випещеному коні.

– Гей, хлопче, – гукнув його пан, – що це ти тут робиш?

– Я йду шукати собі роботу.

– А що ти вмієш робити?

– Я вмію читати і писати і, зізнатися, роблю це  не гірше за професорів в університеті.

–  Тоді ти мені не підходиш. Прощавай.

І з цими словами пан пришпорив коня і незабаром зник за поворотом.

Проте хитромудрий хлопець не розгубився. Він швидко скинув з себе одяг, вивернув його на білий бік і побіг через поле, навперейми багато одягненому пану. Незабаром він почув за спиною стукіт копит.

– Гей, хлопче, – гукнув його пан, не впізнавши в селянському синові юнака, з яким розмовляв кілька хвилин тому, – чи не шукаєш ти роботу?

–  Зізнаюся, шукаю.

– А що ти вмієш робити?

– На жаль, дуже похвалитися не можу. Я не вмію ні читати, ні писати. Батько мій завжди був бідний як церковна миша, а тому не міг віддати мене до школи.

– Що ж, ти мені підходиш.

І з цими словами чаклун – а багатий незнайомець був не хто інший, як могутній чаклун – підхопив юнака, посадив його собі за спину і відвіз до свого замку.

– Зараз мені треба буде поїхати, і поїхати надовго. Вдома мене не буде рівно один рік і один день. Ти ж маєш наглядати за моїми птахами та моїми кіньми. Птахів у мене п’ятдесят, а коней десять. У замку нічому не дивуйся. Ти не побачиш тут інших слуг, проте ні в чому не знатимеш відмови. Дивись, виконуй свою роботу добре, і я тобі щедро віддячу.

Чаклун зібрався в далеку дорогу і швидко помчав геть. Конгар залишився у замку сам.

Хлопцем він був непоганим, а тому старанно доглядав птахів і коней. У вільний час він гуляв замком і навколишнім садом і дивувався красі і розкоші. Справді, у чарівному замку він не бачив ні родичів господаря, ні слуг. Однак три рази на день в одній із кімнат як за помахом чарівної палички з’являлося смачне частування. Еуен нічого не потребував.

І ось одного разу, коли Конгар, досхочу попрацювавши, безцільно блукав замковими кімнатами, в одній з них він побачив принцесу неземної краси.

– Що ви тут робите, Ваша Високість? – запитав селянський син.

– Я тут живу. Я один із тих коней, про яких ти так добре дбаєш. Господар цього замку, злий чаклун, перетворив мене на коня. Багато сміливців вже намагалися врятувати мене, проте чаклун одержував гору над усіма сміливцями і перетворював їх на інших коней і птахів. Якщо ж ти доглядатимеш за нами старанно, то чаклун після повернення побажає нагородити тебе. Він запропонує тобі вибрати в замку річ, яка тобі сподобається. Тоді піди в стайню і серед усіх коней вибери там сірого в яблуках, що стоїть третім від початку в лівому ряду. Цим конем буду я. Тільки пам’ятай: багато сміливців намагалися обдурити чаклуна, і він щоразу  із ними жорстоко розправлявся. Дивись, щоб і з тобою не сталося нічого поганого.

– Я не боюся чарівника. Але, як я подивлюся, тут побувало вже багато сміливців, і всі вони або загинули страшною смертю, або були перетворені на коней та птахів.

– Ти правий. Якби ти був грамотним, я б дала тобі книги чаклуна, і ти зміг би їх усе прочитати!

– Тоді знай, що я обдурив чаклуна. Я вмію і читати і писати, так що з радістю прочитаю всі  ці книги, якщо вони тільки допоможуть здобути гору над господарем замку.

Принцеса дала Конгару чаклунські книги, він прочитав їх, і швидко опанував чарівним мистецтвом, бо був хлопцем кмітливим, розумним і старанним.

Коли ж минув один рік і один день, у замок повернувся чаклун. Йому дуже сподобалося, як Конгар доглядав його птахів і коней, а тому він сказав юнакові:

– Ти попрацював на славу. Ось тобі п’ятсот золотих монет – це добра плата за твої зусилля. Скажи, чи ти не хочеш залишитися в мене ще на рік?

– Ні, пане, дякую вам за щедрість, але я хотів би тепер повернутися до батька. Боюся, що йому без мене доводиться нелегко.

– Ну що ж, якщо таке твоє остаточне рішення, то так тому і бути. Дозволяю тобі в нагороду за свою працю вибрати собі в замку те, що тобі найбільше припаде до серця.

Недовго думаючи юнак пішов у стайню і вибрав там сірого коня в яблуках, що стояв третім від початку в лівому ряду.

– Невже ти справді хочеш забрати цю шкапу? – вигукнув чаклун. – Подумай як слід. Тут повно кращих коней. Вибирай будь-якого!

– Ні, кажіть що хочете, але мені подобається ця конячка. Її я й візьму.

– Ну постривай, мерзотнику! – розлютився чаклун. – Думаєш, що зумів мене провести? Забирай  цього коня, але знай: я знайду тебе і відплачу  за це!

Недовго думаючи Конгар скочив на сіру в яблуках конячку і поскакав геть. Як тільки вони від’їхали від замку чаклуна, кінь перетворився на прекрасну принцесу.

–  Дякую тобі за порятунок, хоробрий юначе, – сказала принцеса. – Тепер мені треба повернутися додому, до мого батька короля. Але я тебе не забуду. Рівно через рік приходь до його двору, і я винагороджу тебе. Не забудь – рівно за рік!

Сказавши так, принцеса розтанула в повітрі, а Конгар, подивувавшись чудесам, що творяться на білому світі, пішов собі своєю дорогою.

Чи довго, чи коротко, але дістався він того села, де жив його батько. На околиці він зустрів одного знайомого жебрака. Ось тільки той його не впізнав, бо на юнаку був багатий камзол, який більше личило носити дворянину, ніж синові селянина.

– Скажи мені, добрий чоловіче, – звернувся Конгар до жебрака, – чи не тут живе батько славного хлопця Еуена Конгара? А якщо ти його знаєш, то скажи: як він живе?

– Жити він, тут живе, пане. Ось тільки живе він гірше нікуди, бо ми з ним давно вже зрівнялися у багатстві. У мене немає жодної монети, і в його кишені вітер гуляє. Загалом, перебивається він із хліба на воду і скоро, гадаю, душу Богу віддасть від такого життя.

Дуже засмутився Конгар, почувши такі слова. Коли ж він підійшов до рідного дому, то побачив свого батька – худого та виснаженого. Він сидів на камені біля порога, опустивши голову на руки.

– Вітаю тебе, батьку. Як поживаєш? – звернувся до нього Конгар.

– Що вам треба, пане? Навіщо ви смієтеся з бідного селянина?

— Невже ти не впізнав мене? Це ж я, твій син Евен Конгар! Я цілий рік старанно працював у далеких краях і за працю свою отримав цілих п’ятсот золотих монет. Після цього я поспішив повернутися додому, щоб допомогти тобі.

Тут селянин впізнав свого сина і зрадів понад всяку міру. Конгар наступного дня встав раніше і побіг на ярмарок, де накупив  їжі. Привіз він додому і яловичини, і свинячих ребер, і ковбас, і ароматного сиру, і білого хліба, і пива, і барило вина… Загалом, чого він тільки не купив на ярмарку!

Як побачив бідний селянин усю цю розкіш, так у нього очі й розбіглися. І стали батько із сином жити-поживати, горя не знати.

Коли ж грошей майже зовсім не залишилося, Конгар підійшов до батька і сказав:

– Батьку, у нас залишилася лише одна золота монетка. Але не бійся, бідним ти більше не будеш, якщо звісно зробиш усе так, як я тобі скажу. Завтра рано-вранці ти підеш на ярмарок і продаси там бика, якого знайдеш біля свого порога. Проси за нього двісті монет – і не монеткою менше. Багато хто з тобою торгуватиметься, але ти в жодному разі не поступайся. Зрештою, у тебе куплять бика за призначену тобою ціну. Ти бика віддай, але мотузку з його шиї обов’язково залиш собі.

– Та як же я залишу мотузку? Всі знають, що худобу продають разом з мотузкою – і ніяк інакше. У наших краях споконвіку так заведено. І хто я такий, щоб міняти порядок речей?

– Як би там не було, але зроби так, як я тобі сказав.

– Гаразд, сину. Все одно нам нема звідки взяти цього бика.

Однак наступного ранку, коли старий селянин прокинувся, він побачив біля свого порога красеня бика з новенькою мотузкою на шиї.

Здивувався старий такому диву і пішов шукати сина, щоби поділитися з ним радістю. Але, як він не шукав Конгара, знайти його не зміг. Та й немає в цьому нічого дивного, бо його син, який опанував чаклунську науку, обернувся на бика.

Повів старий бика на ярмарок. Багато хто, там підходив і биком цікавився. Однак щоразу, почувши ціну, вони намагалися торгуватись. Старий твердо стояв на своєму.

Коли сонце почало хилитися до заходу, до старого селянина підійшов дивний хлопець. Волосся в нього було руде, а очі – різнокольорові: одне око каре, друге – зелене.

– Скільки коштує твій бик?

– Двісті монет.

– Е-е-е-е … ціна немала, але бик мені подобається,  тому я купую його, не торгуючись.

— То бери  чоловіче, коли ми сторгувалися. Ось тільки мотузку я залишу собі.

– Ну ні, так не робиться, – обурився рудий покупець. – Скотину завжди продають із мотузкою, подобається тобі це чи ні.

– Як хочеш, але тільки я сказав своє слово. Мотузка залишається у мене – і все. Ти ж можеш йти своєю дорогою, гроші ціліші будуть.

–  Будь ти проклятий, старий, ти і твій бик! – розлютився покупець і зник.

Зрештою, перед самим закриттям ярмарку до старого селянина підійшов один багатий м’ясник і, трохи поторгувавшись для пристойності, купив бика за встановлену ціну.

Старий, задоволений, пішов додому, помахуючи мотузкою.

А м’ясник привів бика в хлів і залишив там на ніч. Він збирався вигідно перепродати його старому шинкарю наступного ранку. Однак, коли він прийшов у хлів, бика й слід пропав.

— Ну як, батьку, — запитав Конгар, повернувшись додому, — чи сподобалося тобі торгувати на ярмарку?

– Та кому б така торгівля не сподобалася, адже я вторгував за цього бика цілих двісті монет!

Ішов час, і гроші в батька із сином знову закінчилися.

– Батьку, – сказав тоді Конгар, – завтра ти підеш на ярмарок і продаси там коня, якого знайдеш зранку біля нашого порога. Продаси його за триста монет. І як би з тобою не торгувалися, не поступайся жодною монеткою, а то нам з тобою туго прийдеться. Коли ж продаси коня – а ти його продаси неодмінно, не сумнівайся, – вуздечку новому господареві нізащо не віддавай.

– Ну де це бачено, щоб продати коня та без вуздечки! – обурився старий селянин.

– Подобається тобі це чи ні, але тобі, тату, доведеться зробити так, як я скажу. Інакше біда.

– Гаразд, що з тобою сперечатися. Все одно коня, навіть найкращого, ніхто за такі гроші не купить. Ще дивно, як тоді бика купили.

І ось наступного ранку, коли селянин прокинувся і вийшов у двір, він побачив там прекрасного коня.

– Ось це добрий подарунок, – відповів селянин, узяв коня під вуздечку і повів його на ярмарок.

Багато хто цікавився там чудовим конем, багато хто торгувався, але старий селянин наполягав на своїй ціні в триста монет і не поступався жодною монеткою.

Зрештою до нього підійшов той самий рудий чоловік, що й минулого разу.

–  Скільки ти хочеш, за свого коня? – спитав він селянина.

– Не багато не мало, а триста монет.

– Ти просиш чимало, але кінь мені подобається, а тому я купую його.

– Ось це я розумію, добра розмова. Бери коня, тільки вуздечку мені віддай.

– Е-е-е… ні! Де це бачено: коня без вуздечки продавати, та ще й за такі гроші! Віддай мені вуздечку – і ділу кінець.

– Не хочеш, як хочеш. Але вуздечка залишиться зі мною – ось моє останнє слово.

– Щоб тобі разом із твоїм конем крізь землю провалитися! – розлютився рудий чоловік і зник у натовпі.

Надвечір коня у старого купив один багатій із сусіднього міста. Він привів його в стайню, поставив у стійло, але наступного ранку коня там, як не бувало. Шукав його багатій, шукав, та все без толку.

Конгар же знову повернувся до батька, і вони зажили приспівуючи, не знаючи ні горя, ні злиднів. Але час минав, і грошей ставало все менше і менше, поки врешті-решт у них не залишилася лише одна жалюгідна монетка.

– Не засмучуйся, батьку, – сказав Конгар. – Якщо ти зробиш усе, як я скажу, то ми з тобою більше ніколи не дізнаємось ні біди, ні злиднів. Завтра вранці ти побачиш біля нашого порогу віслюка. Відведи його на ярмарок і продай за двісті монет. І хоч би скільки з тобою торгувалися, не поступайся. Зробиш усе, як я тобі кажу, і ми з тобою житимемо в теплі та достатку. А ні – то чекай на біду. Тільки в жодному разі не віддавай вуздечку!

– Гаразд, зроблю все, як ти скажеш. Звичайно, мені все це не до вподоби, адже в наших краях так торгувати не прийнято, але ти ще жодного разу не радив мені нічого поганого. А тому роби, як знаєш. Я ж у всьому тебе слухатимуся.

І справді, наступного ранку старий побачив біля свого ґанку гарного віслюка. Зрадів він і пішов, насвистуючи, на ярмарок. Там на віслюка багато хто звертав увагу, але старий просив за нього занадто багато грошей, і покупці, відчайдушно поторгувавшись, йшли геть.

Зрештою до старого селянина підійшов рудий чоловік з різними очима і сказав:

– Скільки коштує твій осел?

– Не багато не мало, а двісті монет.

– Я купую твого осла! – вигукнув рудий чоловік і, кинувши старому гроші, схопився на осла і помчав геть.

– Стій, – закричав старий, – стій, негіднику! Мені потрібна моя вуздечка!

–  Пізно, – на повному скаку крикнув йому рудий чоловік, – тепер вона моя!

Рудий чоловік вдарив осла палицею, дав йому п’ятами по ребрах, і нещасна тварина поскакала щосили вперед.

Зрештою чаклун (а це був він) зупинився перед кузнею і сказав ковалеві:

– Підкуй мого осла. Та зроби йому важчі підкови. Думаю, що на пудів п’ять буде саме те, що треба.

–  Та ви, мабуть, з глузду з’їхали! Яка ж тварина потягне такі підкови!

– Роби, що я кажу. А я вже тебе не скривджу. Щедро заплачу.

Охопила тут жадібність коваля. І хоча дивний чоловік йому не подобалася, він пішов кувати підкови. А тим часом віслюка оточили маленькі діти коваля. Вони почали дражнити його, смикати за хвіст і вуха, щоб послухати, як той  смішно реве. Але тут віслюк цей заговорив людським голосом:

– Дітки, відв’яжіть мене, і я вам щось покажу.

Здивувалися діти та відв’язали віслюка. А той одразу ж обернувся зайцем і кинувся геть.

Вискочив тут із кузні рудий чаклун і кинувся до дітей:

– Де мій осел?

– Він обернувся зайцем і втік геть у той ліс.

Тоді чаклун перетворився на вовка і пустився в погоню. Побачив заєць, що його наздоганяє вовк, обернувся голубом і злетів високо-високо у синє небо. Однак чаклун, не був дурнем, перетворився на яструба і полетів слідом за голубом.

І так вони летіли не годину й не дві, і став уже яструб наздоганяти голуба, але вони якраз підлетіли до королівського палацу. Тут Конгар обернувся золотою обручкою і впав прямо на палець своєї прекрасної принцеси, яка сиділа біля вікна.

Побачив це чаклун, і охопила його страшна лють. Вирішив він за будь яку ціну зловити хороброго юнака.

На той час король був тяжко хворий, і жоден лікар не міг йому допомогти. Тоді до королівського палацу прийшов чаклун і сказав:

– Я допоможу королеві.

Усі дуже зраділи та проводили його до королівських покоїв. Чаклун навів на короля цілющі чари, і вже надвечір правитель тієї країни був здоровий і веселий.

– Ну, мій добрий друже, – сказав король чаклунові, – проси в нагороду все, що ти хочеш.

– Ваша Величність, подаруйте мені ту обручку, що ваша дочка носить на безіменному пальці.

– Буде по-твоєму, – сказав король. – Зараз вже пізно, і моя дочка спить, але завтра приходь у палац і ти отримаєш своє.

Однак Конгар не дарма вивчав чаклунське мистецтво. Він дізнався про все, що задумав чаклун, і, дочекавшись ночі, набув свого звичайного людського вигляду. Дуже здивувалась принцеса, побачивши у своїх кімнатах чоловіка. А Конгар сказав їй:

– Не бійтеся мене, прекрасна принцесо. Це я визволив вас із замку злого чаклуна. Тепер допоможіть мені. І якщо ви ще не передумали, я з радістю стану вашим чоловіком.

– Що ви, любий мій Конгар! – вигукнула принцеса. – Я не передумала і з радістю стану вашою дружиною. Кажіть же, що я маю зробити.

— Завтра батько покличе вас до себе. Він звелить вам віддати лікарю, що вилікував його, золоту обручку, яка з недавніх пір прикрашає ваш палець. Не роздумуючи, погоджуйтесь. Тільки скажіть, що хотіли б самі надіти цю обручку на палець лікаря. Коли ж будете надягати обручку, то впустіть її, ніби ненароком, на підлогу. А далі справа за мною.

– Добре, я все так і виконаю.

Вранці король покликав до себе і сказав їй:

– Ось та людина, яка врятувала мене від вірної смерті. На подяку я пообіцяв йому подарувати все, чого він тільки не забажає. Він захотів отримати в дар твою обручку, і я сподіваюся, що ти виявиш розсудливість і без заперечень віддаси йому прикрасу.

– Батьку, я з радістю віддам йому обручку. І на подяку за ваш порятунок навіть одягну йому її на палець.

Коли ж принцеса впустила обручку на підлогу, Конгар відразу перетворився на горошину. Чаклун обернувся на чорного півня і спробував склювати горошину, проте хитрий Конгар перекинувся на лисицю і з’їв чаклуна в один присід. Потім він знову перетворився на людину.

– Батьку! – вигукнула принцеса. – Це та людина, яка визволила мене із замку чаклуна. Я дуже люблю його і хочу вийти за нього заміж.

Король негайно погодився на весілля і по всій країні почалися веселі гуляння. Старого батька Конгара привезли до палацу, і він став там жити-поживати та добра наживати.