Голуб-мандрівник

Колись-то давно у степах, де було чимало споруд для зрошування, простіше кажучи, глибоких ям з водою, гніздилися дикі голуби. Серед них мешкало двоє пташенят, друзів-нерозлийвода. Вечорами перед сном вони розповідали одне одному казки, вранці разом співали, а вдень шукали зернят у полі, гралися і літали в зграї з іншими своїми сусідами. Веселун і Співун жили собі не тужили.

Одного дня Веселунчик побачив вдалині зелену гору і показав її другові зі словами:

«Летімо, подивимося, що там?»

Співун відмовився:

«Ні, братику, далека дорога. До того ж, нам ніде не буде краще, ніж тут. Може там вороги-птахолови чи ще якась небезпека чигає?»

«Ой, ти так боїшся всього, а я вже вирішив, що побачу цілісінький світ, про все-все довідаюся, бо таке нудне існування – то не життя. Спимо щоночі в норі, яку називаємо домом, щодня гуляємо в полі, яке звемо Батьківщиною. Світ великий, мене кличуть мандри».

«Друже, та що там дивитися, вдома в нас є хліб і до хліба, маємо тисячу друзів і знайомих. Чого ж то летіти туди, де станемо чужинцями і ніхто не покличе нас гратися?»

«А я чув, що подорожувати дуже повчально, всі великі люди світу хвалили мандрівництво. Якщо ж у нас вдома так добре, то чого тут не хочуть жити ні яструб, ні сокіл, ні павич?»

Довго голуби сперечалися, але все марно, Веселун полетів до далеких зелених-зелених гір сам. В дорозі йому траплялися різні дивовижі, та коли Веселун долетів до підніжжя гір, його серце раділо, як ніколи раніше. Він вмостився на квітучому деревці і промовив сам до себе:

«Як добре жити на гілочці, споглядати зелень і струмки, милуватися сяючими зірками в темряві нічній, тур-тур-тур, тур-тур-тур…»

Сонце заходило і ще не встиг голуб відпочити з дороги, коли здійнявся вітер, набігли хмари, почалася страшна гроза з громом і блискавкою. Гілки кидало в різні боки і Веселун зовсім не мав де притулитися. Голубові вдалося сховатися під кущем троянди, там він тремтів від холодного дощу до самого ранку. Він тихенько туркотів: «Як я зле зробив, що подався сам у невідомі світи і не послухав поради доброго друга…»

Отак помалу він дотягнув до ранку. Посвіжіло, сонце осяяло поле і гору, Веселун знову сів на гілці милуватися краєвидом. Неподалік пролітала качка, але наш голуб сидів самотою, бо не знав її мови. Він, було, хотів заспівати, як колись, але слова застрягали йому в горлі, тільки настирлива думка не покидала: «Чи ж не краще було залишитися вдома?» Веселун нарешті вирішив, що омріяну мандрівку він здійснив, світ побачив, можна й повертатися. Саме в ту мить він побачив яструба з гостреними кігтями, що летів просто на нього. Серце Веселуна злякано застукотіло, він ще не зігрівся після холодної ночі, а на нього чигала нова небезпека. В одну мить голуб згадав друга Співуна і загадав, що коли вдасться вирватися від хижака, то він геть покине думки про подорожі.

З іншого боку Веселун побачив орла, що теж полював на нього. Затремтів усім тілом голуб і вже зовсім не міг втямити, що ж робити. Орел був прудкішим, ніж яструб, і вже кружляв навколо дерева, ніби думав собі, що ця слабка пташка – маленький шматочок їжі, не вартий особливих старань; що б не сталося, сніданок забезпечений. Тут підлетів і яструб, простягнув лапу до голуба і ледь не вхопив його першим. Орел вважав себе царем серед птахів і неабияк розлютився з такої зневажливої поведінки іншого хижака:

«Якщо ти ще хоч трохи наблизишся, то я не залишу жодної пір’їни на твоїй голові».

«Чого б тобі лютувати?», озвався яструб, «здобич належить мені, я перший її побачив».

Вони зчепилися дзьобами і кігтями, аж страшно було дивитися. Веселун, побачивши, як справа обернулася, кинувся з дерева вниз, скоренько заховався в якусь нору, де просидів аж дотемна. Вночі голуб теж не виходив, страждаючи від голоду й спраги, все згадуючи свого друга Співуна. Коли розвиднілося, а навколо було тихо-тихо, птах поволі вийшов назовні, трусячись і гублячи пір’я, подався в поле шукати їжі. Невдовзі він побачив кругленького вгодованого голуба, що сидів на землі біля розсипаних зернят рису і проса. Веселун не міг втриматися, дзьобнув смакоту і тут зрозумів, що потрапив у пастку птахолова.

– Брате, – заволав він до ситенького пташка, – ми з тобою одної породи. Чого ж ти не сказав мені, що снідати тут небезпечно?

– Я промовчав з чотирьох причин, – повагом відказав домашній голуб. – По перше, хоч ми й родичі, але я з того і хліб їм, що кожного дня мене лишають коло сильця для приваби тобі подібних. Не буде здобичі, то мене самого пустять на шашлик. По-друге, Бог дав тобі зрячі очі, то чого ж не розплющити їх? Треба було подумати спершу, роздивитися, що тут не рисове поле і хіба би хто залишив зерно для такого вельможі, як ти? По-третє, я сам свій вік живу, нема в мене друга, щоб настанови давав та поради. Хіба ти не знаєш, що той, хто багато мучився і терпів, з усього серця хоче, щоб інші теж цього зазнали для науки? І останнє, четверте, я тебе не кликав до мене в гостину. Ти мене й не питав, чиї це зернята. Тепер сиди тут, щоб не думав лише про власний живіт.

Веселун, зрозумівши, що йому нічого сказати такому мудрецеві, все ж попросив розкрити таємницю тієї пастки, що тримала його за ніжку, але вгодований голуб затуркотів, що й сам би радо звільнився зі своєї служби, якби ж знаття. Наш голуб-мандрівник не сидів без діла, а все шарпав мотузки, крутився так і сяк, лопотів крильцями та вирвався таки з великими зусиллями. Забувши про голод, він пішов звідти так швидко, як міг, аж поки не дістався до краю якоїсь ниви. Там він побачив якісь руїни і подумав собі, що це не найгірше місце для перепочинку.

Не так воно сталося. Якийсь сільський хлопчина раптом вигулькнув з-за стіни і поцілив у Веселуна камінцем. Птах впав у глибоку яму, звідки шибеникові не вдалося його дістати, тому малий пішов далі своєю дорогою. Голуб згадував свою рідну нірку в старій ямі для зрошування полів, та й просидів з пораненим крилом біля руїн ще цілий день і ніч, а потім з великими зусиллями виліз на світ Божий і пошкандибав додому.

Було пообіді, коли Співун побачив друга, втомленого, змученого. Він запитав, що це сталося з Веселуном і почув у відповідь:

«Казали, що мандри приносять неабияку користь і досвід безмірний, тому я думав собі, що інші місця кращі, ніж це. Тепер-то я знаю, що є у світі багато на що подивитися, але радість і спокій отримуєш лише з друзями у рідному краю».