Горіхи (казка десята)

Бувають роки грибні, бувають роки ягідні, а бувають і горіхові. Цей рік видався горіховим. Горіхів було стільки, що в Володьки очі розбігалися в різні боки, а в маленької Вероніки паморочилося в голові.

— Час для горіхів не настав, — сказала мама. – Рано ще.

—  Яке рано, – пирхнув Володька. — Он їх скільки висить. А то білки все зберуть.

—  Все не зберуть. Та вони ще й не збирають.

—  Ще як збирають. Я сам учора бачив їх у ліщині.

Якось вранці Володька взяв кошик, вудку і попрямував до ліщини. Вероніка, природньо, пішла слідом.

— А навіщо тобі вудка? — спитала вона.

—  Побачиш, – сказав Володька.

Дорогою до них пристав товстий Хомуля.

— А навіщо вам вудка? — безглуздо хихотів він. — Ви збираєтесь у ліщині рибу ловити?

Зрештою, вони прийшли. Горіхів справді була прірва. Але як не стрибали Хомуля та Вероніка — не змогли дістати жодного горіха.

Тоді Володька розмотав вудку, вибрав кущ багатший і, розкрутивши волосінь, закинув її на вершечок. Гачок зачепився. Їжачок почав тягти волосінь і пригинати кущ до землі. Але ліщина виявилася надзвичайно пружною.

— Чого дивитеся? – закричав Володька. – Давайте тягніть!

Вероніка і Хомуля кинулися йому на допомогу. Кущ поступово пригинався до землі. Горіхи були вже над головою.

— Ми з Хомулем триматимемо, а ти, Вероніко, рви!

Поки Вовка та Хомуля тримали гілку, Вероніка швиденько збирала горіхи.

— Уф-уф, – пихкав Володька: лапи в нього зовсім затекли. — Чи багато там ще?

— Багато-багато, – захоплено пищала Вероніка.

І тут Хомулі спало на думку, що його можуть обдурити, Прямо перед його носом висіла п’ять великих горіхів. «Я собі нарву більше», — подумав він, потягнувся за горіхами і випустив гілку.

Ліщина випросталась — і Володька разом з горіхами злетів угору. І завис на вершечку. До землі було високо.

— Лопух! – закричав він на Хомулю. — Тепер біжи, поклич когось.

Хомуля відразу втік. Але нікому нічого говорити не став, бо пішов по горіхи без дозволу.

А Володька все чекав на нього і відчайдушно лаявся. Вероніка сиділа внизу і ойкала: вона збігала б за допомогою, але боялася заблукати.

І тут поряд з Вовкою з’явилося знайоме білченя Філя.

— Привіт! Ти що це, вирішив по деревах лазити? — спитав він.

— Угу, – буркнув Вовка. Йому дуже захотілося вдарити білченя, але лапи були зайняті. – Гімнастикою займаюся.

— Ну, ну! – сказав Філя і втік.

А Володька висів з останніх сил і думав:

«Ну, постривай, Хомуля! Я тобі влаштую…»

І тут знову з’явився Філя. Але не один, З ним прискакали чотири його сестри.

— Тримайся міцніше!

Білки – одна за одною – стали застрибувати на Володькіну гілку. Гілка опустилася дуже низько. І Володька легко стрибнув на землю.

— Уфф! – сказав він.

Вероніка дістала горіхи з кишені і запропонувала білкам:

— Пригощайтеся!

— Вони ще не дуже стиглі. Ми вже куштували! – Заявили ті. Проте від частування не відмовилися.

— Приходь до нас у гості. Я навчу тебе по деревах лазити, — сказав Філя Володькові на прощання.

— У мене ще два горіха залишилося, — сказала братові Вероніка, коли вони підходили до будинку.

— Для Хомулі?

— Не для Хомулі, а для тата і мами.

Вероніка про все розповіла мамі, хоча Володька був проти.

— Я ж казала, що ще рано, — сказала Їжачиха. — Стиглі горіхи самі падають. Розстелиш простирадло, трусиш кущ — горіхи й посипляться.

— А ти нам даси простирадло? — спитав Володька.

Мама пообіцяла дати старе простирадло. І їжачок вирішив, що через тиждень-другий вони підуть у ліщину ще раз. І влаштують справжній горіхопад. Тільки ось Хомулю він із собою нізащо не візьме.