Як дружба перемогла страх

Жив-був у лісі зайчик-боягуз, який усього боявся. На відміну від інших зайців, він боявся не лише вовків, лисиць та мисливців, а ще й привидів. Звичайно, жодних привидів у лісі не було, але наш зайчик чомусь вірив в їхнє існування.

– Не бійся, зайчику! То не вовки виють, а вітер, – заспокоювали його друзі їжачок та кабанчик.

– Якщо це не вовки, то, певно, привиди! – тремтів зайчик-боягуз, ховаючись за кабанчиковою спиною.

Непросто було зайчику жити зі своїми страхами. Але якщо страх перед хижими звірями та мисливцями допомагав йому зберегти життя, то страх перед тим, чого немає, псував йому життя.

Якось зайчик та кабанчик поверталися разом додому з лісової школи. Раптом неподалік почулося якесь шарудіння та дивні звуки, схожі на шипіння.

– Ой, що це? – затремтів зайчик-боягуз.

Кабанчик озирався навколо та не міг зрозуміти, звідки ці звуки.

– Слухай, мабуть то змія шипить. Тікаємо звідси! – сказав кабанчик. Йому було страшно не менше за зайчика.

– Ні, то не змія. В нашому лісі немає змій, – відповів зайчик. – То привид!

Виявилося, що змій зайчик боїться менше, ніж привидів. Адже він точно знав, що у їхньому лісі лише вужі зустрічаються.

– Тікаймо! – закричав зайчик. Але раптом його довге вушко зачепилося за гілку, і він не зміг зрушити з місця!

– Кабанчику, привід схопив мене! – заверещав зайчик.

Кабанчик намагався швидко визволити зайчика з пастки за допомогою свого п’ятачка. Втім, швидко зробити це не виходило. Тим часом, шарудіння та шипіння продовжувалися. Аж ось серед цих звуків почулося слабке: “Рятуйте!”

– Чуєш? Хтось кличе на допомогу! – сказав зайчик. – Мабуть, привід вже когось схопив!

– Це, мабуть, змія вже на когось напала! – відповів наляканий кабанчик. – Що робити?

І тут зайчик зрозумів, що це голос їхнього друга – їжачка!

– Кабанчику, треба рятувати їжачка від привида! Можливо, якщо цей привид побачить, що нас багато, то злякається і втече.

Зайчику було дуже моторошно, але він не міг кинути друга в біді.

– Ти зі мною? – запитав зайчик.

Кабан кивнув, і зайчик, вхопившись за його щетину, пішов туди, звідки лунав голос їжачка.

– Їжачку, тримайся! Ми зараз проженемо змію. Стій на місці, ані руш! – голосно сказав кабанчик.

– Привиде, ми тебе не боїмося! Йди геть від їжачка! – додав зайчик, а його голос тремтів від страху.

– Друзі! – зрадів їжачок. – Тут немає ані привидів, ані змій. Я потрапив у яму, а мої лапки заплуталися в гілках та листі. Допоможіть мені вибратися!

Зайчику та кабанчику вистачило однієї хвилини, щоб визволити друга.

Незабаром вони пили чай з малиною біля їжакової хатки та розмовляли:

– Хіба ти не боїшся привидів? – запитав кабанчик зайчика.

– Звичайно, боюся. Але треба було рятувати їжачка, а ще ти був поруч, і я відчував твою підтримку. – А ти хіба змії не боявся?

– Боявся, але не міг залишити друга в біді, – відповів кабанчик.

– Ви обоє проявили себе, як справжні друзі та сміливці, – сказав їжачок. – Ви перебороли свої страхи заради того, щоб мене врятувати. Кожен з нас чогось боїться, але ми здатні керувати своїм страхом. Які ж ви молодці, я вами пишаюся!

З того часу кабанчик більше не боїться змій, а зайчик не боїться привидів.