Як ведмідь оленярем був
Паслася на галявині череда оленів. Напав на череду тигр. Відбив декількох оленів і погнав у тайгу. Одного розірвав, а інші від страху повтікали. І стали вони самі по собі пастися.
Зустрів цих оленів ведмідь.
Був ведмідь дуже старим, полював погано.
Побачив ведмідь оленів і подумав про себе: Ось удача сама до мене прийшла! Зберу я цих оленів. Оленярем стану, як люди. Олені приплід давати будуть. М’яса мені на усе життя вистачить. А пасти оленів – не велика хитрість!
Зрадів ведмідь. Загнав оленів в одне місце, до свого барлога ближче. Сам до оленів придивляється – якого першого з’їсти.
Бачать олені – не чіпає їх ведмідь, стали спокійно пастися. Стали мох шукати: ходять, голови до землі нахиляють. Дивиться ведмідь, зрозуміти не може – що таке олені роблять? Начебто щось слухають … Ведмідь злякався: може, олені слухають, чи не йде їх господар?
Підійшов ведмідь до одного оленя і запитує:
— Що слухаєш?
Мовчить олень, не відповідає. У другого оленя запитав, і той подивився на ведмедя й теж промовчав. Смішно оленям: захотів ведмідь оленярем стати, а сам не знає, що олені їдять!
Бігав, бігав ведмідь від одного оленя до іншого, задихався навіть. Говорить сам собі:
— Ой і важка це робота!
Поки олені весь мох не з’їли, быля ведмежого барлога паслися. Мох з’їли – сталі далі йти. Знову ведмедя страх взяв: отак можуть олені й зовсім піти. Не знав ведмідь, що людина за оленями кочує. Став ведмідь своїх оленів назад заганяти. Поки одного до барлога зажене, другий втече мох шукати.
Зовсім вибився ведмідь із сил, не може оленів назад повернути. Довелося йому за оленями йти. Іде ведмідь, оглядається – шкода йому теплий барліг. Але й оленів втратити не хочеться. Зітхає, але йде, від барлога усе далі й далі…
— Ой, – говорить він, – важка ця справа – оленів пасти! Якби знав, нізащо б не узявся!
Далеко ведмідь від барлога відійшов. Отут попалися йому назустріч вовк із лисицею.
— Привіт! – кажуть. — Що ти робиш отут?
— Ось, – говорить ведмідь, – оленярем став.
Лисиця хвостом завиляла, головою замахала.
— Давно пора, – відповідає. – Ми із сусідом вовком давно оленями обзавелися. Зараз добре живемо, оленяче м’ясо їмо.
— Тільки тяжко мені з оленями, – говорить ведмідь.
— Це з незвички, – відповідає лисиця. З незвички дуже важко. Не знаю, як ти взимку будеш пасти своїх оленів…
Задумався ведмідь; а – як же йому взимку те з оленями бути? Взимку його на сплячку потягне, а коли він засне – втечуть олені. Де їх тоді шукати?
Просить він лисицю й вовка:
— Допоможіть мені оленів пасти!
А лисиця хитра була. Для вигляду задумалася, а у самої тідьки одна дума – як би ведмедя обдурити. Відповідає вона ведмедеві:
— Ой, не знаю я, як з тобою бути! Не впораємося ми. Дуже важко. Але один одному допомагати треба. Давай своїх оленів. Навесні прийдеш – назад забереш.
Погнали лисиця з вовком оленів у тайгу.
А ведмідь пустився танцювати, радіє. Думаю собі: обдурив я цих дурнів! Усю зиму будуть вони за рогами ганятися. А я навесні й улітку буду ситий: усе м’ясо мені дістанеться! Побіг ведмідь у барліг. На зиму заліг.
Відігнали лисиця з вовком череду подалі у ліс. Перерізав вовк оленів. Цілу зиму два ошуканці були ситі.
Лежить ведмідь у барлогу, лапу ссе. У сні оленів бачить: ходять жирні прежирні, сало з них на землю капає. От поїм я м’яса навесні – думає ведмідь. Чим сильніше у нього з голоду у животі бурчить, тим жирніші йому олені сняться.
Ось весна прийшла. Сонечко сніг розтопило. Струмки по землі потекли, стали дерева бруньки набирати. Прокинувся ведмідь зі своєї спячки, з барлога виліз. Іде по тайзі.
Приходить клишоногий до лисиці з вовком. А ті за зиму відгодувалися, гладкі та товсті стали. Вибігла лисиця назустріч, метушиться, немов від радості, не знає куди дорогого гостя посадити, без зупинки говорить, ведмедеві рота не дає розкрити.
Запитує її ведмідь:
— Ну, де мої олені, сусідко? Заголосила лисичка, лапками замахала:
— Біда з твоїми оленями, сусіде, уся череда пропала!
— Як – пропала? – здивувався ведмідь.
— Втекла, – відповідає лисиця.
— Як так втекла? – розсердився ведмідь.
— А ось так, втекла – і кінець!
— А де ж ваші олені? – запитує ведмідь, а сам навколо дивиться і бачить – валяються скрізь оленячі черепи так кістки.
Ще сильніше заголосила лисиця, сльозу пустила так вовка під бік вдарила, що й той від болю заревів.
— Та з нашими оленями біда сталася! – плаче, схлипує лисиця. – Не вберегли ми своєї череди! Наших оленів, сусіде, моль поїла!
— Як – моль? – запитує ведмідь.
— Напала моль на оленів – у них же хутро густе! – Та як взялася поїдати оленів, ми й оком моргнути не встигли, як все багатство втратили… – Дивиться лиса на оленячі кості й у голос реве. – Ой, мої милі! Які ви були гарні! Та я вас так любила, мої кохані!
Шкода стало ведмедеві лисичку. Утішати її став: – Не плач, сусідко, не таке ще буває!..
Почухав у потилиці, подумав.
– Нічого, – каже, – не зробиш, якщо моль з’їла. Видне, не бути мені оленярем, сусідко. Ніколи більше не стану оленів тримати!
Поплентався ведмідь до лісу і більше до оленів не підходить.
Джерело:
“Амурские сказки”
Видавництво: “Хабаровское книжное издательство”
1975 р.