Як Володька переміг Вовка (казка чотирнадцята)

У не дуже дрімучому лісі жили білки, зайці, єноти, їжаки і навіть один борсук, якого ніхто ніколи не бачив. Але ні вовки, ні лисиці там не водилися. Дорослі казали, що раніше вони жили у цих місцях, а потім чомусь пішли.

— Ех, шкода, — казав заєць Семен. — Якби тут з’явився вовк, я йому показав би!

Семен займався карате і іноді демонстрував їжачку Володькові різні прийоми та удари. Для цього він вибирав трухляві осики та сухі ялинки, а потім із силою бив задніми лапами. Бувало, що дерево з шумом падало на землю.

— Ось для чого потрібні сильні ноги, — казав Семен. Він і бігав найшвидше в лісі. Навіть три старші сестри не могли його наздогнати.

Семен раз у раз попадав у різні історії: то він тікав від собаки лісника, то, вискочивши на шосе, проскакував під колесами вантажівки.

Володька захоплювався силою, швидкістю і сміливістю приятеля. Сам на таке він ніколи б не наважився.

І ось одного разу сорока принесла новину: на околицях з’явився вовк. Сороці ніхто в лісі особливо не вірив, але всі раптом занепокоїлися. Заняття у лісовій школі тимчасово скасували. Білки лише у крайньому випадку спускалися з дерев. Зайчиха заборонила дітям виходити із дому. А хом’яки забили чорний вхід і поставили на двері ще один замок, хоч їх і так було три.

Володьку і Вероніку теж перестали пускати на вулицю.

— До хвіртки і ні на крок далі! – суворо наказав тато.

Одного дня Володька почув знайомий свист, І перед будинком з’явився заєць Семен.

— Тебе ж замкнули, – здивувався Володька.

— А я втік. Через чорний вхід! Що, через цього вовка я буду цілими днями стирчати вдома і дивитись, як сестри грають у фантики? Пішли на гойдалку!

Батьків будинку не було.

— Добре, — сказав їжачок. – Тільки не надовго.

Вони вже майже дійшли до гойдалки, коли ззаду почулося шарудіння. Володька озирнувся і…

До цього він бачив вовка лише на картинці. Справжній вовк виявився набагато більшим. І зуби в нього були більші. А очі горіли, мов болотяні вогні.

Володька відразу зрозумів, що додому йому не втекти. Ноги у їжачка були коротенькі. І вовк наздогнав би його за дві секунди. Можна було звернутися клубком, як вчив тато. Але у Володьки майнула інша думка. Недаремно білки вчили його лазити по деревах. Він кинувся до найближчої берези і, допомагаючи собі голками, видерся на товсту гілку.

Втім, вовка їжачок не особливо цікавив. Він клацнув зубами і кинувся на зайця, Хоча Семен швидко бігав, але  було зрозуміло, що вовк його наздожене. Семен почав нарізати кола, він так часто робив, щоб у переслідувача закрутилася голова. Але хижак не відставав. Їжачок розумів, що треба щось робити.

— Стрибай на дерево! – крикнув він.

Семен почув пораду друга і, високо підстрибнувши, повиснув на гілці сусідньої берези.

Вовк з подивом подивився на їжака і зайця, які висіли на гілці.

— Ну, висіть, висуни! — зневажливо сказав він зайцю. І більше нічого не сказав. Розмовляти зі здобиччю він вважав нижче своєї гідності.

Вовк ліг під Семеновою березою і навіть прикрив очі, немов кажучи: «Ну, куди ти від мене дінешся?»

— Семене, підтягуйся! – закричав Володька.

— Не можу, — простогнав заєць. – У мене передні лапи слабкі, Я довго не витримаю.

Володька почав гарячково думати. І тут у його голову прийшла рятівна ідея — треба перелізти на сусіднє дерево і допомогти Семену залізти на гілку.

Гілка його берези саме досягала до тієї, де висів нещасний Семен. Висота була невелика – з білками Володька і вище лазив.

— Тримайся, — сказав він другу і потихеньку почав перебиратися на сусідню березу. До мети залишалося зовсім небагато, як раптом гілка під лапою хруснула і Володька полетів униз.

Потім Семен так описував подвиг їжачка.

— Він опинився над вовком – і сміливо стрибнув йому прямо на спину!

Але Володька відчував зовсім інше. Він відчув, що приземлився на щось м’яке та кудлате. І це м’яке і кудлате раптом схопилося, завило і помчало зі страшною швидкістю.

Вовк, у спину якого встромилося всі сто п’ятнадцять Володьчиних голок, завив на весь голос і кинувся тікати. Володька хотів зіскочити, але голки міцно застрягли в шерсті хижака. Збоку це виглядало, ніби Володька — ковбой, що осідлав дикого коня.

Вовк намагався струсити нахабного їжака зі спини, але нічого не виходило. Невідомо, скільки б тривала ця гонитва, якби біля струмка вони не налетіли на низьку гілку верби. Вовк проскочив під гілкою, а Володька з усього розмаху врізався у неї. Гілка зігнулася і вистрілила Володькою назад. Вовк, навіть не озирнувшись, перемахнув через струмок і зник. А їжачок  рвонув додому.

Тата та мами вдома не було. Володька хотів домовитись із Семеном, щоб той нікому нічого не розповідав. Але виявляється, багато хто в лісі бачили цю гонитву, а другі чули вовче виття.

Того ж дня Володька став героїчною особистістю. Подивитися на їжака, що осідлав вовка, приходили із сусідніх гаїв. Прийшов навіть Борсук, який мав славу домосіда і виходив з дому не частіше, ніж раз на рік.

Щоправда, вдома герою влаштували гарну прочуханку. Володька почав пояснювати, що він не навмисне. Але йому не повірили.

— Найгірше – це коли кажуть неправду, – засмутився тато Їжак.

— Це все вплив Семена, — сказала мама.

«Ну й гаразд, — подумав Вовка. — Якщо правді ніхто не вірить, нехай я буду героєм…»

А через день Сорока принесла нову звістку: вовки вирішили забратися з цих місць. Вона чула, як один вовк розповідав іншому, що в не дуже дрімучому лісі оселилися божевільні їжаки, які лазять по деревах і стрибають на вовків.

Сорока стверджувала, що сама чула цю розмову. Звичайно в сорочі балачки ніхто особливо не вірив. Але вовки з того часу більше не з’являлися.