Як звірі приятелювали

Зустрілися якось ведмідь, вовк і лисиця та й бідкаються, що часто й густо їм доводиться без вечері засинати. Ото й умовилися: що вполюють, порівну ділити. Домовилися та й заприятелювали.

По якімось часі подалися всі троє полювати. Коли це біжить сарна. Упіймали вони її, скрутили в’язи, посідали в холодочку та й давай ділитися.

От ведмідь і загадує вовкові, щоб ділив. Той і почав:

– Голову тобі, бо ти – пан наш і голова всьому, ніжки – лисичці, бо любить вона бігати, а…

Не встиг вовк і добалакати, як ведмідь його гуп по голові, аж луна в горах пішла. А ведмідь повернувся до лисиці й каже:

А тепер, лиско, діли ти!

Хитра лиска задзявкотіла:

– Голову, ведмедику, тобі, бо ти наш господар, і серединку тобі, бо хто ж, як не ти, дбає про нас, мов татуньо, та й ноги тобі, бо кожен твій крок тільки для того й є, аби ми гараздували.

– Отак, отак, лиско! Дуже славно, дуже мудро. Хто це тебе й навчив! – вигукнув ведмідь.

– Ти щойно так вперіщив вовкові, що годі було не навчитися,– відповіла лисичка.