Історія про день, коли все пішло навиворіт

Рано-вранці, коли мама прокинулася, тато ще спав. Він лежав, накритий килимком, а ковдра була акуратно розстелена на підлозі. Ой! – Зітхнула мама. — Знову настав божевільний день, коли все йде навиворіт. Треба глянути, як там діти».

Вона увійшла до дочки. Дівчинка ще спала. Її ноги лежали на подушці, а голова під ковдрою. Коли мама поклала її правильно, дівчинка пробурмотіла: “А я ніякий не огірок!” — засміялася і знову заснула.

Ковдра на ліжку Кнуллі-Буллі здіймалася горою, але його самого не було видно. «А-а, – подумала мама. – Хлопчик накрився з головою». Вона відкинула ковдру – у ліжку лежала корова!

— Вибачте, шановна корово, ви не скажете, де Улі?

Корова щось спросоння промичала і знову заплющила очі.

«Ні, з цим днем навиворіт з глузду можна з’їхати, — зітхнула мама. — Присяду і відпочину трошки». Вона сіла на стілець, а стілець разом із нею поскакав на кухню. На кухонному годиннику було восьма.

– Ой! – Вигукнула мама. — Прийшов час готувати сніданок!

І вона знову глянула на годинник: він показував десяту. Тоді вона уважно придивилась і побачила, що на годинниковій стрілці висить Улі.

– Злазь негайно! – Наказала мама. — Через тебе час переплутався. Краще допоможи мені приготувати сніданок.

Улі зараз же схопився на муху, що пролітала, сів на неї  — р-раз! – Спустився на підлогу.

Мама та Улі поспішно поклали на плиту дрова та вугілля, налили в грубку води, чиркнули сірником і запалили воду. Коли вода та вугілля закипіли, мама принесла з комори козуб із яйцями.

— Скільки яєць треба приготувати? — вголос думала вона. — Отже, так: четверо дорослих та двоє дітей, чотири та двоє буде три. — Мама розбила дев’ять яєць і вилила їх у вугілля.

– Мамо, а що в нас сьогодні буде? – поцікавився Улі.

– День сьогодні ненормальний, – відповіла мама. — Я зроблю яєчню.

– Ні, – сказав Улі, – зроби окату яєчню.

– Ні, – розсердилася мама, – я зроблю  звичайну яєчню!

– А я хочу окату яєчню! – крикнув Улі. – Зроби окату яєчню!

Розчинилися двері, і в кухню увійшов білий кінь.

— Діти, перестаньте сперечатися, — сказала вона. — А то мені доведеться вас покарати. Яєчня і оката яєчня – це те саме. Роздягніться, будь ласка, тепліше: ми сьогодні поїдемо в гості до тітки в місто Фельдберг. Я вже запрягла тата.

Кінь вийшов, і тут пролунав тоненький голосок:

— Я також хочу з вами! Я також хочу поїхати!

– Це Міцці! — здивовано промовила мама і висунула ящик кухонного столу. Справді, там серед виделок, ложок та ножів лежала кішка.

— Ой, як я погано спала, — позіхнула вона. — Якась виделка колола мене в бік, а ложка весь час намагалася залізти в рот.

— Потрібно бути уважнішими, Міцці, — суворо сказала мама. — Ти ж поклала на свою постіль ополоник, а сама лягла з ложками.

Щоправда, на котячій підстилці лежав ополоник у нічній сорочці і міцно спав.

— Киш з мого ліжка! – зашипіла Міцці. Половник схопився, скинув нічну сорочку, пірнув в умивальник і швидко-швидко почав перечерпувати воду у відро.

— Ось як вмиваються виховані ополоники! – заявив він, сміючись срібним сміхом.

Кінь клацнув батогом. Він вже сидів на козлах, а тато, запряжений у візок, стояв, похмуро похнюпивши голову. Коли всі розсілися, він обернувся і глянув, скільки народу в колясці. Якби сідоків виявилося занадто багато, він просто відмовився б везти.

— Усі сіли? — спитав кінь. – Н-но, тату!

– Стійте! – Закричала мама. — А де тітонька Паліч?

— Тут я, — відповіла тітонька. — Кінь звелів мені висіти ззаду і сяяти очима замість задніх ліхтарів, інакше у Фельдберзі поліцейський Хойєр нас оштрафує.

— А де Пеггі? – продовжувала мама.

– Пеггі завинила, – відповіла тітонька Паліч, – і я не пустила її.

— А що вона наробила?

— Очі мені ганчірочкою не протерли, окуляри не втерли, — розповідала обурена тітонька Паліч, — і я її покарала – наказала їй до нашого повернення дочиста вилизати підлогу.

– Н-но! — знову скомандував кінь, і тато побіг риссю. Але, добігши до підйому на Шенфельд, він раптом позадкував і вкотив коляску заднім ходом назад у двір.

— Тату, що це ти? – здивувався Улі і схопив його під вуздечки. Кінь знову клацнув батогом, і тоді тато галопом помчав селом. Всі вікна витріщалися крізь людей і лопалися від реготу, зустрічні свині зупинялися і піднімали капелюхи, а стара акація так розвеселилася, що встала на гілки й затремтіла в повітрі корінням.

Тільки вони виїхали з села, як на дорозі біля кривої верби їм зустрілася величезна калюжа.

– Тпр-ру! — гукнув кінь і натягнув віжки. Але було вже запізно. Тато розтягнувся на всю довжину і відмовлявся встати

— Погані справи, — сказав кінь. — Прийде нам поїхати навиворіт. Ну що ж, посадимо тата у візок і повеземо його разом.

Так і вчинили.

До Фельдберга прибігли дуже швидко.

Біля дверей стояла фрау Вендль і обурювалася:

— Ну, хто так пізно приїжджає в гості? Я вже не чекала. Ану швиденько мити посуд.

Не встигли вони увійти до будинку, як з’явився поліцейський Хойєр.

— Вибачте, пане поліцейський, — сказав кінь, — у нас замість задніх ліхтарів тітонька Паліч очима виблискує.

– Не бачу, – заявив Хойєр. — Самі подивіться.

Всі подивились і не побачили очей.

— Де вони? — злякався кінь. — Невже тіточка Паліч їх загубила?

Але тут тітонька прокинулася.

– Ах, вибачте, – позіхаючи, сказала вона, – було так жарко, мене захитало, я задрімала і на хвилинку заплющила очі.

— Якщо очі у вас були заплющені, то ніхто задніх ліхтарів не бачив, а з цього випливає, що у вас їх не було. Тому я мушу заарештувати вас.

– Гаразд, – погодилися всі.

Але фрау Вендль попросила:

— Хойєре, дозвольте їм спочатку вимити посуд.

— Звичайно, звичайно, хай спочатку помиють, а потім я їх заарештую. Я, мабуть, також допоможу.

У кухні, куди привела їх фрау Вендль, на всіх столах і стільцях, на плиті і на підлозі стояв брудний посуд.

– Ой, ой, ой! – жахнулася мама. — Ось уже нудота перемивати ці гори! Ні, я краще на радіоприймачі помузикую.

— Нічого, — сказав тато, взявши тарілку, — ми з цим швидко впораємося. Посуд з гуми, а не з порцеляни.

І тато викинув тарілку у відчинене вікно. Вона впала в озеро і попливла хвилями.

— Ми їх усі кидаємо в озеро, посуд сам вимиється, а потім ми поїдемо на моторному човні і зберемо вже чистим.

Так і зробили. Тарілки, чашки, блюдця летіли у вікно, хлюпалися у воду, піднімаючи хмари бризок, а лебеді, що плавали там, попливли до протилежного берега, бо кому хочеться отримати по голові тарілкою, навіть якщо вона гумова.

Тут Уллі-Кнуллі схопив величезну-величезну супницю.

– Не смій, Улі! – закричала фрау Вендль. — Вона порцелянова! Вона втопиться!

Але Улі вже кинув її, та так сильно, що вона, перелетівши через озеро, полетіла вгору — все вище і вище, поки не засяяла на небі замість місяця.

– Ой! — сказала фрау Вендль. — Я ж попереджала! Моя улюблена супниця! У чому я тепер подаватиму суп?

– Бачиш, що ти накоїв! – обурився поліцейський Хойєр. — Зараз же поверни її назад!

Улі, ні слова не кажучи, одразу ж стрибнув із вікна в озеро прямо на місячну доріжку. Вона не розбилася, і Улі побіг нею нагору. Коли решта побачила це, то, не довго думаючи, теж кинулась за ним. Першою бігла сестричка Улі, за нею кішка і мама, потім тато, Хойєр і фрау Вендль, а позаду всіх білий кінь: він затримався, приладовуючи тітоньку Паліч замість задніх ліхтарів.

Вони піднімалися все вище, і ось уже будинок, і велика цегляна дзвіниця, і містечко Фельдберг стали маленькими, а потім стала маленькою навіть Земля. А довкола виблискували й сяяли великі зірки.

Нарешті, всі вони вступили на місяць, тобто на супницю, яка під час польоту так виросла, що в ній вистачило місця для всієї компанії.

— А вона ж не дуже міцна, — зауважив Улі, коли супниця задзвеніла під його ногами. Всі почали оглядатися і побачили, що супниця, виявляється, підвішена на сліпучо-білих променях.

— Давайте погойдаємося! — запропонувала сестричка і разом з Улі почала розгойдувати супницю, мов гойдалку. І вони гойдалися в небі серед сяючих зірок, та так, що Земля з містом Фельдбергом і озером то опинялася зовсім поряд, то ставала нескінченно далекою.

– Не так сильно! – просила мама. — Зірки позбиваєте!

Але вони розгойдували супницю все сильніше і ось збили одну зірку, потім другу, третю, а далі зірки посипалися як горох. Виблискуючи, вони летіли небом і зникали в глибинах ночі.

– Зупиніться! Зупиніться! — злякано кричала мама. — Пане Хойєре, стримайте їх!

Раптом срібні промені, на яких висіли гойдалки, тріснули, і всі вони: Улі і сестричка, тато і мама, кішка і поліцейський Хойєр, фрау Вендль і тітонька Паліч, білий кінь і супниця — полетіли вниз і хлюпнулися в озеро.

— Як мокро! — вигукнула мама й розплющила очі. Світало. Біля її ліжка стояв Улі з рушником у руках. Виявляється, він ненароком доторкнувся мокрим рушником до її обличчя.

— Ой, як добре, — сказала мама, — що це був тільки сон. А то вже в цей день все було надто навиворіт.