Історія про нещасну курку

Жив колись могутній чарівник, і був у нього величний, блискучий півень і три курки. Одна курка несла золоті яйця, друга срібні, а третя ніяких, навіть звичайних, не несла. Дуже вона через це сумувала, тим більше що інші курки знущалися з неї, гнали від себе, а величний, блискучий півень, якого вона так любила, не розмовляв з нею і навіть не дивився в її бік.

Варто їй було знайти великого дощового хробачка або жирну личинку хруща, як налітали інші курки, забирали здобич та ще й примовляли: «Нічого тобі такі ласощі їсти! Ти навіть звичайних яєць не несеш, не те що золотих чи срібних, як ми. Пішла геть, ледарка!

Бідолашна курка була в розпачі, ніщо в житті не тішило її, цілими днями вона сумно сиділа, забившись у кут, і голосила: «Ко-ко-ко, краще б мені померти. Величний півень, якого я кохаю всім серцем, не звертає на мене уваги. Як я не намагаюся, мені не вдається знести яєчко. Ко-ко-ко, яка ж я нещасна курка!

Підслухав якось скарги нещасної курки могутній чарівник і втішив її:

— Почекай трошки, все зміниться. Твої сестри несуть золоті та срібні яйця, але ти призначена для більшого. З тебе зварять бульйон, який оживлятиме мертвих.

Ці слова чарівника почула його служниця, зла, погана дівчинка, яка мріяла вивчитися на відьму, і пробурмотіла:

— Бульйон, який оживлятиме мертвих? Він, мабуть, великих грошей коштуватиме…

І коли могутній чарівник поїхав у гості до свого друга чародія, служниця впіймала нешасну курку, зарізала, обскубала, обпалила, випатрала, кинула в горщик і стала варити живий бульйон. Але тільки вода закипіла, завирувала, з горщика почулося кудахкання:

— Ко-ко-ко, яка ж я нещасна! Ко-ко-ко, яка ж я нещасна!

Перелякалася служниця-відьма, схопила з вогню горщик, витягла ложку, вилку і ніж і почала квапливо їсти курку. Вона, дурна, вирішила, що коли з’їсть курку, та перестане кудахкати і чарівник ні про що не дізнається.

А чарівник у цей час сидів у будинку свого друга чародія. Вони вже обмінялися новинами, які знали, і тепер задля розваги показували один одному різні чародійські фокуси.

— А що це в тебе у вусі? — спитав чарівник у свого друга і витяг звідти довгого, мабуть, з метра хробака. — Не стежиш ти за вухами, бач яку погань розвів у них.

І чарівник викинув хробака за вікно.

— Та й ти теж добрий, — відповів чародій. — Який город у тебе у вухах! Давно, мабуть, не мив, раз у тебе в них редиска виросла.

З цими словами він висмикнув у чарівника з вуха пучок редиски, велику жовту ріпу, а на завершення яскраво-зелений огірок ще довший за хробака. Потім він дунув, і овочі, схопившись зі столу, вилетіли на вулицю і один за одним потрапляли в кошик жінки, що проходила повз. Та вирішила, що пішов редисочний сніг, чи огірковий дощ, чи ріповий град, налякалася і з усіх ніг кинулася бігти. Обидва чарівники сміялися до сліз.

— А зараз я тобі покажу таке, чого ти ще не знаєш, — похвалився господар-чародій.

Він зняв з себе халат, зкритив рукав на подобу труби і сказав:

— Варто мені подивитись у цей рукав, я побачу все, що захочу, на будь-якій відстані та крізь будь-які стіни.

— Ну, тоді скажи, що робиться в мене вдома, — попросив могутній чарівник.

— У тебе вдома, — почав чародій, дивлячись у рукав, — на столі стоїть тарілка бульйону, а за столом сидить дівчисько й обгризає курячу ніжку.

– Що! — у страшному гніві вигукнув могутній чарівник. — Вона зарізала курку, з якої я збирався зварити живий бульйон? Негайно лечу додому!

Він тричі вдарив по стільцю, на якому сидів, стілець перетворився на величезного орла, змахнув крилами, вилетів із кімнати і стрімко злетів у небо. Чарівник мигнути не встиг, як уже був удома.

Відьма в страху випустила з рук обгризену курячу ніжку, заревіла і почала канючити:

– Я більше не буду! Я більше не буду!

Але це їй не допомогло. Чарівник вихопив з умивальника скляну пляшку і голосно наказав:

– Лізь туди!

Відьма почала зменшуватися і раптом цівкою диму ковзнула в пляшку.

Чарівник щільно заткав її корком, повісив на шию орлу і звелів:

— Лети до себе додому. Я не хочу, щоб мій друг подумав, ніби я привласнив його стілець. Передай йому, щоб він ніколи ні в якому разі не випускав відьму з пляшки, бо вона наробить великих бід. І ще скажи, що тепер, коли він захоче дізнатися, яка погода, йому достатньо глянути на відьму у пляшці. Якщо губи у неї стиснуті, погода буде хороша, а якщо вона показує язик, піде дощ.

“Р-р-рум-м!” – проклекотів орел, змахнув крилами і полетів виконувати наказ.

А чарівник пройшовся будинком і  подвір’ям і зібрав усе, що викинула відьма: пір’я, тельбухи, голову. Бракувало тільки ніжки, яку відьма з’їла.

— Нічого, — сказав чарівник, склав усе разом і промовив заклинання. Тієї ж миті перед ним повстала жива курка. Правда, відразу ж впала: адже вона була однонога і не могла стояти.

— Не біда, — знову промовив чарівник і подався до майстерного золотих справ майстра. Той скував курці ногу із золота і приставив на місце, та так вдало, що вона бігала на золотій нозі ще краще, ніж на справжній.

Курка була шалено рада, що нова нога в неї сяє і блищить, зовсім як пір’я у величного, блискучого півня, а на кам’яних сходах стукає так дзвінко, немов десяток квочок кудахчуть разом, сповіщаючи про те, що знеслися.

Задоволена і горда своєю новенькою золотою ногою курка вийшла  у двір.

— Каліка! На протезі! Нога-стукалка! — заволали кури, які несли золоті та срібні яйця.

Вони накинулися на бідну курку із золотою ногою, стали її дзьобати, бити, ганялися за нею по всьому подвір’ю, доки вона в страху не злетіла на дерево. І найболючіше дзьобав і бився величний, блискучий півень.

— Сяяти тут можу тільки я і ніхто більше! — кричав він і дзьобав бідну курку з такою злістю, що тільки пір’я полетіло.

Перелякана курка сиділа на дереві і тихенько голосила:

— Ко-ко-ко, яка ж я нещасна! Я сподівалася, що тепер, після всього, що я зазнала, все буде добре, але стало ще гірше. Краще б я померла!

Пролітала повз злодійка сорока, помітила, що на дереві щось блищить, і вирішила, що непогано б це вкрасти. Сіла на гілку і спробувала відірвати у курки золоту ногу, але, зрозумівши, що сама не справиться, покликала інших сорок — зібралося їх не менше сотні. Адже відомо, що сороки дуже ласі на все блискуче.

Накинулися сороки на бідну курку, давай щипати з неї пір’я — так і полетіло воно за вітром. А оскільки кожній хотілося вхопити золоту ногу, зчинили вони страшний галас і крик. Курка мало не мертвою впала з дерева — просто під ноги могутньому чарівнику, який вийшов з дому дізнатися, що за переполох зчинився.

Подивився чарівник на перелякану курку — а на ній ні пір’їнки немає, вся шкіра в крові — і каже:

— Справді, нещасна ти. Але почекай трохи, потерпи. Коли з тебе зварять живий бульйон, ти станеш найзнаменитішою, найславетнішою куркою у світі.

Взяв він її на руки і приніс до хати. Ні пір’їнки на ній не лишилося, і зібрати їх було неможливо, всі до однієї забрав вітер. Тоді чарівник пішов до майстерного срібних справ майстра і звелів скувати курці пір’я зі срібла. Після цього вона почала так виблискувати, що дивитися на неї було одне задоволення. А золота нога стукала так дзвінко, наче кудахтала ціла зграя курей.

Радісна і горда нещасна курка побігла у двір показатися своїм сестрам. Ті разом із величним, блискучим півнем примчали подивитись, звідки таке сяйво і блиск, але побачивши, що це нещасна курка, і збагнувши, що видерти срібне пір’я не вдасться, обурено прокудахкали:

— Знову ця курка! Та вона ж гола, на ній немає жодного пір’я! Ні, з цією безсоромною особою ми не бажаємо мати жодних справ.

А величний півень заявив:

— Я, здається, вже сказав, що сяяти тут можу тільки я! Май на увазі, я не прийму від тебе жодного дощового хробака, доки ти не одягнешся знову в сірі пір’їнки!

— Але ж я не можу цього зробити! — сумно закричала нещасна курка. Півень не став її слухати і, розлючений, пішов.

Розплакалася курка, заголосила:

— Ой, чим далі, тим гірше. Ко-ко-ко, яка ж я нещасна!

Цілими днями тепер вона сиділа, забившись у куток, сумувала, і ні срібне пір’я, ні золота нога не тішили її.

Але курку чекала ще одна страшна біда — все через злу відьму. Сидячи в скляній пляшці на письмовому столі чародія, вона щодня бачила, як той чаклує, багато чому навчилася і стала ще вреднішою. «Тільки б вибратися з пляшки, — мріяла відьма. — Я їм тоді доведу, що вмію чаклувати не гірше. Вони в мене ще потанцюють».

Але чарівник міцно закоркував пляшечку та ще прив’язав корок до шийки мотузкою, так що вибратися з неї не було ніякої можливості. І тоді відьма придумала одну хитрість: коли треба було тримати рота закритим і показувати хорошу погоду, вона висовувала язик, ніби на дощ.

Побачив чародій висунутий язик і пробурчав:

— Дощ, виявляється, буде… А я збирався в гості до тітоньки Премудрої жаби. Добре, що глянув. Прийде залишитися вдома, щоб не промокнути.

Але так як робити йому було нічого, він з нудьги начарував величезний, на всю кімнату, яблучний пудинг і три сотні мишей, які взялися цей пудинг їсти, а коли з’їли весь до крихти, стали великими, товстими і круглими. Тоді чародій начарував три десятки котів, і ті кинулися ловити і їсти мишей. Усіх переловивши, вони, ситі й задоволені, розляглися на сонечку і заснули.

Глянув чародій на котів і здивовано вигукнув:

– Як так? Я думав, дощик буде, а насправді сонце світить! Чи не зіпсувалась моя відьма?

І він клацнув нігтем по пляшці.. Відьма  сиділа тихо, висунувши язик.

— Ні, дощ, мабуть, ось-ось піде, — зрадів чародій і кинув погляд на три десятки котів, що ліниво дрімали на сонці.

«Що мені, робити з цією котячою зграєю? – Задумався чародій. — Вони так нажерлися, що й поворухнутися не можуть. Ще б, з’їли три сотні мишей, а ті до того з’їли яблучний пудинг на всю кімнату». І чародій зі злості штовхнув одного кота: він був роздратований, бо повірив відьмі, що напророкувала погану погоду, і не поїхав у гості. Кіт навіть не поворухнувся.

Чародій узяв голий вербовий прут, і три десятки лінивих котів підстрибнули і перетворилися на три десятки сірих пухнастих котиків на прутику.

– Ну ось, – задоволено промовив чародій, – так вони виглядають куди приємніше і не крутяться під ногами.

І він поставив прутик у вазу з водою.

Потім він знову глянув на небо. Там щосили сяяло сонце. Він кинув погляд на пляшечку: відьма показувала язик.

– Ей ти! — крикнув чародій і клацнув по пляшці. — Сховай язика, дощу нема!

Відьма показувала язик.

“Може, він у неї зачепився за зуби”, – засумнівався чародій і струснув пляшечку.

Відьма все рівно показувала язик.

«Спробую перевернути пляшечку догори дном», — подумав чародій.

Але й догори ногами відьма все одно показувала язик.

“Винесу її на вулицю, нехай побачить, що показує неправильну погоду”, – вирішив чародій і вийшов з пляшкою з дому.

Але відьма і на сонці показувала язик.

– Ах ти негіднице! — вигукнув розлючений чародій і шпурнув пляшечку об стіну.

— Ти в мене дізнаєшся, як упиратися!

Пляшка розбилася, відьма вискочила і, поки чародій збирався вимовити закляття, обернулася цівкою диму і полетіла на хмарі.

— Втекла… — пробурмотів чародій. — Сподіватимемося, що великих бід вона не наробить.

Потім він повернувся до будинку, взув семимильні чоботи і вирушив у гості до Премудрої жаби, своєї тітоньки.

Відьма недовго просиділа в хмарі, де, до речі, страшно замерзла, і біля будинку могутнього чарівника спустилася на землю. Дуже їй хотілося помститися йому за те, що він загнав її в пляшку.

Торкнувшись землі вона знову набула людського вигляду і обережно зазирнула у вікно, щоб дізнатися, чим займається могутній чарівник. Він спав розсівшись у великому кріслі. На одному плечі в нього сиділа курка, що несе золоті яйця, на другому курка, що несе срібні яйця, а на голові — величний, блискучий півень. Усі вони міцно спали.

«А де, цікаво, нещасна курка? – задумалася відьма. — Якщо я в неї вирву серце і з’їм, чарівник не зможе її оживити. Оце буде помста так помста!»

Пішла відьма подвір’ям, садом і раптом бачить: у куточку сумно сидить нещасна курка. Кинулася на неї відьма, схопила, спробувала вирвати серце, та срібне пір’я виявилося надто міцним, не піддалося. І тоді відьма відірвала курці голову. Але сама з’їсти її не змогла і кинула собаці, що пробігала. Та – гам! — проковтнула курячу голову і побігла у своїх справах.

– Тепер чарівнику не вдасться оживити свою улюблену курку! — зраділа відьма, обернулася цівкою диму і полетіла по світу шукати, де б ще зробити якусь гидоту.

А чарівник міцно спав і не скоро дізнався про злодіяння відьми. Але блискучому півню, що сидів у нього на голові, наснилося, ніби з землі висунувся дощовий хробак. У сні півень підчепив його лапою і почав тягнути, проте хробак міцно сидів у землі і не вилазив. Тоді півень — уві сні — почав розпушувати дзьобом землю, продовжуючи тягнути хробака лапою, — і тут чарівник схопився, волаючи від болю. Виявляється, півень спробував вирвати в нього пасмо волосся та ще й при цьому довбав дзьобом у потилицю.

– От нахаба! Нещасна курка такого б собі не дозволила, — обурився чарівник і вигнав півня та курей із кімнати.

Раптом кури так розпачливо розкудахталися, так розхвилювалися, що чарівник вийшов подивитися, в чому річ. Вийшов і бачить: стоять дві курки та півень, а на землі лежить нещасна курка — без голови.

Підняв її чарівник і сумно промовив:

— Хто це тебе так? Мабуть, злі сороки знову зазіхнули на твоє срібне пір’я. Нічого, зараз знайду твою голову і оживлю тебе.

Але голову він, скільки не шукав, не знайшов, і не дивно: адже вона була в череві у собаки, що втік невідомо куди.

Зрештою довелося чарівнику припинити безуспішні пошуки. «Мені потрібно будь-що-будь оживити нещасну курку, — міркував він, — і заради цього я нічого не пошкодую. Адже в моїх чарівних книгах написано, що якщо я зварю з цієї курки живий бульйон, то стану багатим і щасливим ».

І тут він згадав, що в скриньці у нього лежить чудовий величезний діамант, отриманий у спадок від батька. Пішов чарівник до майстерного різьбяра по каменю і звелів вирізати з цього діаманту курячу голову. Приклав він цю голову до срібної шиї, промовив закляття — і ось перед ним повстала курка, що ожила.

Але тепер вона зовсім була не схожа на колишню. Уся вона сяяла і блищала, а діамантова голова вигралавала всіма кольорами веселки і до того ж була така міцна, що, навіть якби по ній почали бити молотком, на ній не залишилося б і маленької подряпини.

— Ну, тепер, — сказав задоволений чарівник, — тобі не страшні ніякі вороги. Іди у двір і послухай, що будуть говорити твої заздрісні сестри.

Вийшла нещасна курка з дому, і тільки інші кури побачили, як вона сяє, блищить і переливається, тільки зрозуміли, що їхні дзьоби нічого їй зробити не можуть, а її діамантовий дзьоб гостріший за ніж, обурено розкудахталися:

— Яка жахлива несправедливість! Ми щодня несемо для чарівника срібне і золоте яєчко, а він і не подумає хоч чимось віддячити нам. Зате цю дармоїдку він вбирає, наче вона куряча королева. Ні, з цією особою у нас не може бути нічого спільного!

А півень страшенно обурився через те, що його чудове пір’я, порівняно зі срібним пвр’ям і діамантовою головою нещасної курки, виглядає жалюгідним і убогим. Гнівно кинув їй:

— Слухай, розфуфирена нікчема! Не думай більше звертатися до мене! У мене в шлунку з’їджені хробаки корчаться від обурення, побачивши твоє хизування! Відтепер я тебе не знаю!

І знову нещасна курка залишилася на самоті, і знову була сумна. Вона сиділа, забившись у куточок, і голосила:

— Якби добрі курочки звернулися до мене з дружнім ко-ко-ко! Якби величний, блискучий півень глянув на мене лагідним поглядом! Якби я вміла нести хоча б звичайні яйця! Ко-ко-ко, яка ж я нещасна!

А відьма все летіла, летіла і прилетіла до королівського палацу. У вікні сиділа королівська донька і вишивала. Глянула відьма на принцесу, побачила, яка та гарна та славна, і від злості вирішила: «Зроблю зараз найбільше лихо, яке тільки можу. Зроблю так, щоби принцеса захворіла». Обернулася відьма сонечком і сіла на принцесені п’яльці. Стала принцеса просити сонечко:

— Сонечко, відлітай назад на зелений лужок, а то я можу ненароком вколоти тебе голкою.

Не встигла вона договорити, як сонечко влетіло їй у рот. І стільки було у відьмі злості та отрути, що принцеса відразу смертельно захворіла. Зблідла як полотно і впала без свідомості.

Король, її батько, скликав усіх лікарів своєї країни. Ті вислуховували та вистукували хвору, давали солодкі, кислі та гіркі мікстури, робили компреси та примочки, лікували сном та безсонням, наказували багато їсти та призначали голодну дієту, тримали у темряві та наказували побільше бувати на сонці, вимірювали та збивали температуру  –  робили все, що потрібно робити лікарям.

Однак нічого не допомагало: адже принцеса проковтнула сонечко, в яке обернулася зла відьма.

Хворій ставало все гірше і гірше, вона вже зовсім помирала. Король, який страшенно сумував через хворобу своєї улюбленої дочки, наказав оголосити по всій країні, що віддасть півкоролівства тому, хто вилікує принцесу.

Тут набігло багато бажаючих лікувати, та тільки ні в кого нічого не вийшло. І тоді король, розгнівавшись, закричав:

– Шахраї! Дармоїди! Їм тільки смачно їсти та солодко  пити за моїм королівським столом, а допомогти доньці ніхто не здатний! Досить! З того часу кожному, хто візьметься лікувати принцесу, але не вилікує, я звелю відрубати голову!

Певна річ, після такої обіцянки бажаючих лікувати принцесу більше не знайшлося. Але одного разу прийшов до короля палацовий охоронець і доповів:

— Ваша величність, біля воріт стоїть чоловік, він приніс курку зі срібним пір’ям, золотою ногою та діамантовою головою. Цей чоловік стверджує, що може вилікувати принцесу.

— А ти попередив, – поцікавився король, – що, якщо він не зуміє її вилікувати, йому відрубають голову?

— Попередив, ваша величність!

— Тоді веди його сюди! – наказав король.

І ось у зал, де в ліжку лежала смертельно хвора принцеса, увійшов, звичайно ж, могутній чарівник із нещасною куркою.

— Дозвольте, ваша королівська величність, — сказав чарівник, — зварити на ваших очах із цієї курки бульйон для принцеси. Але це буде не простий бульйон, а живий. Варто принцесі його з’їсти, і вона відразу одужає.

— Розведіть вогонь,— сказав король,— і принесіть каструлю з водою. А чи ти знаєш, що, якщо не зумієш вилікувати принцесу, тобі відрубають голову?

— Зумію, — запевнив чарівник і кинув курку в киплячу воду.

Минув деякий час, і король, якому не терпілося побачити принцесу живою та здоровою, поцікавився:

— Пахне вже бульйоном?

— Ні, ваша величність, — відповів слуга, що спостерігав за вогнем.

— А як він виглядає? — спитав король.

— Як проста вода, — відповів слуга.

— А що курка?

— Сидить у каструлі і кудахче: «Ко-ко-ко, яка я нещасна!» – відповів слуга.

— Розведіть сильніший вогонь, — розпорядився король, — видно, цю курку треба варити при більшій температурі.

Наказ був виконаний. Король трохи почекав і знову поцікавився, як справи. Але все залишалося як і раніше: бульйон не зварився, вода була прозора, а курка сиділа в каструлі, як у ванні, і голосила: «Ко-ко-ко, яка я нещасна!»

Розвели ще більший вогонь, але все залишалося без змін.

Король грізно насупився і звернувся до чарівника:

— Ану, відповідай: бульйон колись звариться чи так і залишиться водою?

Тремтячи від страху, чарівник пробурмотів:

— Ваша величність, наймилостивіший королю! Дозвольте зізнатися: я зробив найбільшу помилку. Цю курку довго переслідували вороги, і я зробив їй срібне пір’я, золоту ногу та діамантову голову, щоб ніхто більше не міг її образити. Але я зовсім забув, що із золота, срібла та діаманту супу не звариш. Ми можемо хоч рік кип’ятити цю курку на будь-якому вогні, але бульйону все одно не вийде, вода залишиться водою.

— Виходить, ти не можеш зварити живий бульйон? — вигукнув розгніваний король.

— Не можу, — сумно відповів чарівник.

— Прийдеться відрубати тобі голову, — сказав король. — Я від свого королівського слова не відступлюся.

За знаком короля один із стражників вихопив з піхов шаблю.

Глянув на нього чарівник і сумно подумав: «Мабуть, прийшла моя смертна година».

Відьма, що сиділа в горлі принцеси, захотіла помилуватися, як її ворогові, чарівникові, рубатимуть голову. Щоб побачити страту в усіх подробицях, вона вилізла і прилаштувалася у принцеси на губі. Чарівник помітив її і своїм чарівникським оком і  відразу побачив, що ніяке це не сонечко, а справжнісінька відьма. І він громовим голосом крикнув нещасній курці:

– Дзьобни її! Дзьобни!

Вилетіла курка з каструлі, дзьобнула своїм діамантовим дзьобом, і відьми не стало.

Тієї ж миті принцеса розплющила очі і встала з ліжка жива, здорова і така ж красива та славна, як була раніше.

Король наказав стражникові прибрати шаблю в піхви, а чарівникові сказав:

— Живого бульйону ти, звичайно, не зварив, але твоя курка врятувала мою дочку від смерті. За це я не лише дарую тобі життя, а й віддаю півкоролівства.

Зраділий чарівник на подяку подарував принцесі нещасну курку. З того часу курка жила в королівському палаці, і щодня їй подавали на золотій тарілці зерна пшениці, а на срібній дощових хробаків. А коли вона виходила на прогулянку, то десять строкатих півнів йшли попереду неї, десять позаду, а десять з обох боків. І всі тридцять кукурікали щосили і вигукували: «З дороги! Посторонися! Іде курка її високості принцеси, найщасливіша, найвезучіша курка на світі!»

Але курка подумки казала собі: «Якби мене могли бачити мої сестрички та величний, блискучий півень, що живуть у чарівника! Але вони мене не бачать, і тому мене ніщо не тішить. Ко-ко-ко, яка ж я нещасна!»