Іван і язиката жінка

Було це ще за панщини. Жили собі чоловік і жінка: він ходив у ліс за дровами, за звіриною полювати, а вона в печі палила, йому їсти варила.

Пішов якось чоловік у ліс, аж бачить — стоїть під сосною в кущах казанок із золотом. Подумав-подумав: звідкіля він міг тут узятися? Невже якийсь багач або нечиста сила заховала скарб?

Накрив чоловік той казанок сухим ломаччям, оглянув місцину, щоб запам’ятати, та й пішов оглядати свої сітки, що розставив на звірину. Аж дивиться — в петельку потрапив заєць. Зрадів чоловік, забрав того зайця та й пішов до річки. А там у його нереті риба. Заглянув у нерет, а там — отакенна щука. Вийняв щуку, а на місце запхав у нерет зайця. Поніс щуку у ліс — та в петельку. Дивно, та хитро зробив.

Прийшов чоловік додому, а жінка до нього:
— Що ж ти прийшов без дров?
— А, жінко-жінко, я такий слабий сьогодні. Завтра обоє підемо й принесем.
— Добре.

На другий день рано встали чоловік і жінка, пішли у ліс. Привів чоловік жінку у запримічене місце і каже:
— Онде під сосною є трохи сухого гілляччя, забери його.

Стала жінка гілля брать, аж під ним — казанок із золотом.
— Чоловіче, я золото найшла!
— О, яка ж ти щаслива… Ходімо, там у петельці повинен заєць бути.

Підійшли вони до петельки.
— Чоловіче, тут щука сидить.
— Ох ти, яка ти щаслива… Ходімо до річки, там у нереті повинно ще більше бути.

Пішли вони до річки, підняли з води нерета.
— Чоловіче, заєць в нереті…
— Ов, то вельми добре.

Забрали вони казанок із золотом, щуку і зайця. Ідуть додому, а край дороги корчма. Заглянув туди чоловік, а там — гармидер, п’яниці гомонять.
— А що то так гомонять? — питається жінка.
— Е, тихше, жінко, — каже чоловік, — то наш пан ковбасою вдавився. То люди й гомонять, як би то його врятувати.

Прийшли чоловік і жінка додому, скоро й розбагатіли, стали в багатстві жить-поживать. Та не вродився ще той, хто б жінці догодив. Вередлива жінка незабаром посварилася з чоловіком:
— Ах, то ти такий? Піду та й панові скажу, що ти знайшов казанок із золотом.

І пішла. Надибала пана та й каже:
— Мій чоловік знайшов казанок із золотом, а вам, пане, не признається.

Дав пан дурній бабі келишок горілки, посадив у кімнаті, а гуменного посилає:
— Піди-но, позви до мене Івана.

Пішов гуменний.
— Іване, тебе щось пан требує.
А Іван уже сам знає чого, та питає:
— А чого він мене требує?

Прийшов Іван до пана.
— Ах ти ж негідник, Іване!
— Чого, панойку?
— Як чого? Ти ж золота казанок найшов? І не признаєшся?
— Вперше чую, пане.

Пан — до Іванової жінки:
— А розкажи-но, коли то було.
— А тоді, пане, — стала розказувать жінка, — як пішли ми в ліс; стали глядіть, чи немає в петельці зайця, а там, бачимо, сидить щука.
— Як пішли ми до річки, підняли з води нерета, чи немає риби, а там — заєць.

Викарячив пан очі та до жінки:
— Хіба може таке бути?
— Панойку, то було в той день, коли ти в корчмі ковбасу їв і вдавився.

Тут пан як схопиться, покликав своїх слуг і наказав їм всипать Івановій жінці гарячих різок — за образу. А сам до Івана:
— То, Іване, якась дурна у тебе жінка.