Казка про снігурика і квіти на шибі

Одної неділі, коли пелюстки снігу злітали на церковну баню, на дахи й вулиці міста, діти почали ліпити коло церкви снігурика. Старий отець думав спершу, що то білий ангел зійшов з ікони, а потім засміявся і поблагословив дитяче діло.

На другий день блукало вулицями міста самотне створіння з янгольським лицем, але на нього не звертали уваги, бо про такого снігурика не писали книги й не грали в театрі. В кінці прийняли його на службу, і люди стали звикати до нього, хоч не мали з цього багато користи, бо він тільки вдивлявся в заходи сонця і прислухувався музиці рік.

Настала весна, почав топитися сніг, тоді його лице стало прозоріти й сумніти. Його серце таяло, бо воно було зі снігу.

— Тобі краще б піти через Шибине Озеро в зимовий край, — радили йому добрі люди.

— Може й справді? — подумав снігурик і пішов через гаї, поля й кладки над річками в світ-за-очі.

По довгім часі він натрапив на Шибине Озеро, але вже настала ніч, і можна було тільки чути, як високі ялиці шепотіли з вітрами. Часом йому здавалося, що він чує тихесенький сміх і плюскіт, такий, гейби хто мачав гилля в воду. Тут і там блимало якось дивно червоне каміння в воді і наводило на нього страх.

Нараз поволі надплив по воді місячний образ і освітив цілу картину довкола: Багато дівчат гойдалося у звислім гіллі ялиць, що торкалося поверхні води. Дівчатам здавалося те дуже смішне, і вони мусіли сміятися. Червоне волосся, що спливало їм від голови аж до стіп, було як золото місяця в складках озера.

— Наш човен! — кликнули вони, коли побачили місячний образ, і пострибали в воду; вони плили під поверхнею озера й виранали знечев’я, а їх білі тіла можна було поміняти з розквітлими водними лілеями.

— Вони такі, як сніг, — думав снігурик.

Вкінці дівчата доплили до місячного кола в воді й повилазили на нього.

— Візьміть мене зі собою! — кликнув їм снігурик, а русалки задзвонили сміхом. Коли місячне лице принесло їх там, де він стояв, вони потягнули його за обі руки до себе й відбили від берега. Тоді вони почали його лоскотати, аж йому закрутилася голова. Так залоскотали б вони його на смерть, аж на щастя з’явилася перед ними знечев’я їх королівна. Як тільки пустунки побачили її корону з танцюючих блудних вогнів, вони сковзнулися з пошаною в воду і десь глубоко доторкнулися чолами озерного дна.

Королівна русалок вміла ходити по воді, як зоряне проміння, не замочивши своїх ніг вище кісточок. Вона прибігла до снігурика й просила прощення за своїх русалок, обіцявши сповнити кожне його бажання.

— Завези мене до зимового краю, — просив він її.

— Той край лежить по другім боці озера; місячне лице завезе нас зараз туди, — сказала королівна, одягнена в легесеньку сукенку зі срібних риб’ячих лусок, але снігурикові здавалися ті луски сніжаними зорями, а личко королівни — ніжними хризантемами, квітами, що цвітуть найближче зими.

— Коли ми припливемо до берега, то місячний образ замерзне в воді, бо там — дуже зимно, — сказала вона, і якраз вони причалили до берега.

— Прийди над озеро, коли тобі буде сумно! — кликнула ще королівна і побігла скоро назад, бо вона боялася, щоб її серпанок із жабуриння не замерз на місячному крузі.

Врадуваний снігурик розглядався. Ліс сильно пахнув свіжим снігом, а здалля мерехтіло до нього мале світельце, до якого стелилася перед ним доріжка, посипана яличними шпильками. Коли він прийшов близько до того світла, побачив замок із замерзлого водопаду, що відблискував сяйво зір.

— Що це? — кликнув снігурик, бо нараз він побачив повно таких снігуриків, як він сам, але то були тільки відзеркалення на льодових стінах ідолівці водопадового замку. Перед входом ждали легкі, тесані сани, і снігурик побіг зловити двох швидких оленів, щоб накласти на них віжки.

— Тепер я можу досхочу дивитися на коралеві заходи сонця, прислуховуватись, як шемерить сніг і як шумлять ялиці, — думав він.

Але незадовго снігурик почав тужити за квітами, яких не було в його краю, тому він посанкувався, дзеленькаючи дрібними дзвіночками, над озеро, щоб побачити королівну русалок з лицями подібними до цвіту хризантем. Там грайливі русалки ломили руки над замерзлим образом місяця, що був їхньою іграшкою. Снігурикові стало їх жалко, тому він навчив їх ковзатися по льоду, щоб заступити їм забаву з місяцем. Від того часу русалки полюбили його й не пустували більше. Це було добре, бо незадовго він забрав їх королівну, щоб зробити її княгинею зимового краю. Вони їхали через ліс, і пробуджені ялиці сипали на них весільні серпанки з тонкого, срібнотканого снігу, а блудні вогні висіли, як золотий дощ, зі здивовання над озером, що покрилося нараз квітчастими узорами, такими самими, як дід-Мороз на празник снігурика людям на шиби малює.

Курітіба, 27.11.1950

Видавництво “Дніпрова хвиля”, Мюнхен, 1956