Казка про відьму та тринадцятеро чортів

Рано-вранці, ще до світанку, прокинулась відьма, аби зварити чарівне зілля.

Тихенько шепочучи щось над казаном, вона мрійливо посміхається, а її яскраво- зелені очі сяють від захоплення та нетерпіння.

Тринадцятеро чортів, які вже три століття проживають із відьмою в одній печері, здивовано дивляться на неї з усіх темних куточків. Такою вона їм зовсім не подобається.

Видершись нагору, дванадцятий чорт глибоко вдихає солодкий аромат та ледь не падає від жаху на підлогу.

– От біда, – шепоче він, – відьма варить приворотне зілля!

– Біда, біда – підхоплюють усі інші дванадцятеро чортів та хапаються за голову.

Відьма закохана.

Та зовсім не княжич полонив її серце, а звичайний юнак, який щоранку випасає худобу неподалік від печери. Здавалось, і нема у ньому нічого такого – невідьомського він роду та зовсім нічим не відрізняється проміж інших юнаків. Але щось у ньому подобається відьмі. Щось таке, що можна тільки відчути, лише затамувавши подих та звільнившись від усіх думок.

Ніколи не кохала відьма та гадки не мала, що ж це таке. Але зустрівши його на третій день Великодня, наче прокинулась вона від довгої мари. Спочатку збентежилась, а пізніше – зраділа. І відтепер думки про юнака не полишають відьму ні на мить.

От і зараз, перемішуючи у казані траву дурман, здатну викликати видіння та довгий сон, марить відьма тим юнаком, який навіть не здогадується про її існування.

– Навіщо він тобі? – питає другий чорт. – Він не нашого роду! Хіба минулої п’ятниці, в ніч на тринадцяте, водяник не подарував тобі каблучку зі смарагдом? Але ти відмовила йому! Відмовилась від смарагду, каменю демонської сили та невразливості! Ти відмовилась від нього!

– Навіщо він тобі? – запитує восьмий чорт. – Він не чародійського роду! Чи знаєш ти історію його пращурів? Я чую їх, вони промовляють до мене! Уявляєш, його прапрадід теж був пастух! І батько прапрадіда також пас корів! Жодного княжича, лише простолюдини! Навіщо він тобі?

Але відьма наче не чує їхніх слів. Трохи кропиви, пір’їн чорного ворона, трави кликун – і зілля майже зварене. Розпустивши довге чорне волосся, відьма витанцьовує біля казана, уявляючи себе з коханим на відьомському збіговиську, що має відбутись наступного тижня. Тоді вона одягне своє улюблене плаття червоного кольору, наче кров, і танцюватиме з ним, доки не проспівають перші півні.

– Ти причаруєш його, і що? – допитується одинадцятий чорт. – Відьомський вік – довгий, а людський – ні. Чи кохатимеш ти його, коли у нього посивіє волосся? А якщо він набридне тобі вже на третій день? Від привороту нема відвороту!

– Що ти знаєш про нього? – питає третій чорт. – Що він любить? Про що думає? Які має мрії? Про що ви говоритимете опівночі, коли згаснуть зорі? Навіщо він тобі?

Тринадцятий чорт – найхитріший серед свого біснуватого роду. Він спокійно дивиться, як його брати вмовляють відьму. Чорт від початку розуміє, що всі ці розмови – марні та несуттєві. Коли інші чорти нарешті втомлюються і замовкають, він промовляє до відьми лагідним улесливим голосом, обіцяючи в ніч на Івана Купала знайти для неї переліт-траву, барвисту як веселка, що вночі світиться зоряним сяйвом.

Від цих слів відьма здригається – адже немає нічого кращого для чародійки за переліт-траву. Найбажаніша мрія усіх відьом, зірвавши її, станеш навіки щасливим. Але чи можливе щастя без нього?

Дванадцятеро чортів, затамувавши подих, дивляться, як замислилась відьма. Якщо вона прислухається до їхнього брата, вони й надалі усі разом спокійно житимуть тут у темній вологій печері, як і прожили минулі століття.

Та відьма думає недовго. Її зелені очі ще більше сяють, коли вона наливає у келих зілля і починає жадібно його пити.

Тринадцятеро чортів здивовано дивляться на неї та, голосно рохкаючи, розбігаються по темним куточкам печери.

– Відтепер я не відьма! – кричить вона. – І відмовляюсь від відьомського роду! Від братів-вовкулаків та злих чародійок! Відтепер, коли до мене хтось заговорить, я не зрозумію ані слова, бо почую лиш вітер, а не їх голоси! Я – не відьма! Звичайна людина, що без власного роду, але дуже щаслива, бо його я люблю!

Не відчуваючи ніг, відьма вибігає з печери та йде шукати свого коханого.

Тринадцятеро чортів сумно позіхають і починають радитись між собою щодо подальшої нечистої долі. Життя у печері без відьми немає жодного сенсу. Тому вони вирішують на найближчому збіговиську переселитись до більш злішої чародійки, яка б не розчарувала їх, як ця закохана відьма.