Хоробрий півник

Повертався дід Пешко з базару верхи на своєму ослику, погойдувався і співав собі під ніс. Під’їхав він до дерев’яного мосту через річку, що протікала біля села, вдарив п’ятами віслюка, щоб той ішов швидше, і став його понукати:

— Но, Марку, но!

Ослик заквапився, але коли біг підтюпцем через міст, підкова на його лівій задній нозі зачепилася за поламану дошку і відірвалася. Лежить на мосту і блищить, наче срібний півмісяць.

У цей час з боку літнього царського палацу з’явилася позолочена карета, запряжена парою вороних коней із зірками на лобі та хвостами до самої землі.

— Царська карета їде! — подумав старий і звернув в сторону, щоб дати їй дорогу.

Коні мчали так швидко, що іскри летіли з-під копит. Повернув старий голову і задивився на вершників, які скакали за каретою.

Зупинилася позолочена карета на мосту. Дверцята відчинилися, звідти з’явився чоловік з короною на голові і щось наказав найближчому вершнику. Той зіскочив з коня, нахилився, підняв з землі якусь дрібничку і поклав у руку, що висунулась з карети. Трохи згодом і карета, і вершники зникли за поворотом дороги.

— Що вони знайшли на мості? — промовив спантеличений дід Пешко і понукав осла, але той раптом зашкутильгав.

Старий зліз із осла, оглянув його ноги. Помітивши, що однієї підкови немає, сумно похитав головою і повів Марка на поводі. Увійшовши на своє подвір’я, він витягнув з-за пазухи вузлик з дрібними, перерахував її, побачив, що грошей на нову підкову не вистачить, і важко зітхнув:

— Куди я тепер подінусь зі своїм кульгавим Марком?

А в діда Пешко, крім осла, був ще півник у жовтих чобітках і з обскубаним хвостом. Підійшов він до свого хазяїна і сказав:

— Не журися, діду Пешко! Я бачив, хто забрав підкову нашого Марка. Не будь я Півником із обскубаним хвостом, коли не поверну її тобі.

І хоробрий півник вирушив до царського палацу. Ішов він, ішов і врешті дійшов до річки, а ні броду, ні мосту там не було. Стоїть він на березі і думає, як перебратись на протилежний бік. Думав він, ворожив і, нарешті, сказав:

— Ось уже знайшов над чим роздумувати!

Нахилився півник із обскубаним хвостом, витягнув шию, роззявив дзьоб і почав пити. Всю річку до дна випив і перейшов на другий бік.

Пішов далі. Зайшов у густий ліс. Раптом вискакує звідти лев і гарчить:

— Гей, ти, що ходить на двох ногах, хто тобі дозволив увійти до мого лісу? Повертайся, або я тебе з’їм!

— Ще чого! — відповів півник. — Ану забирайся з моєї дороги!

А лев уже й пащу роззяв.

— Гей, ти, такий-сякий, — розсердився півник, — не хочеш забиратися?

І, витягнувши шию, клюнув лева і проковтнув його.

Пізно ввечері півник із обскубаним хвостом дістався царського палацу, перелетів у сад і вмостився на гілці прямо перед відчиненим вікном царської спальні. Там, на кришталевому столику, що стояв біля ліжка царя, блищала підкова осла діда Пешко.

— Ку-ку-рі-ку-у! — крикнув півник і замахав крилами.

Цар прокинувся і страшенно розгнівався.

— Хто сміє порушувати мій царський сон? — грізно вигукнув він.

— Я! — відповів півник.

— Чого тобі треба?

— Підкову!

— Не віддам! Вона мені на щастя! — відповів цар, схопив підкову і засунув собі за пазуху.

Тоді півник закукурікав ще сильніше.

— Довго ти кукарікатимеш? — спитав цар.

— До ранку не дам тобі спати, якщо не повернеш підкову.

— То ти так? — погрозив йому цар і тричі вдарив у долоні.

Тієї ж миті дев’ять придворних вбігли в його спальню і впали перед ним на коліна.

— Що накажеш, пане?

— По-перше, наказую затопити велику піч, у якій печуть хліб для всього мого війська! По-друге, наказую схопити цього півника та живим кинути його туди!

Як цар наказав, так і зробили придворні. Затопили велику піч і кинули в неї півня діда Пешко.

Але півник не злякався. Як тільки ступив на жар, промовив:

Водолій, водолій,

всю водичку пролий,

жар погаси,

півника спаси!

Не встиг вимовити ці слова, як з нього ринула річка, яку він випив, і залила піч. Вугілля згасло.

Вранці півень, живий і здоровий, вискочив із печі і почав ходити садом, під вікном розгніваного царя. А ввечері, тільки той заснув, знову почав кукурікати.

— Ти знову за своє? — схопився цар. — Я тобі покажу!

І звелів придворним кинути півника у звіринець, де сиділи голодні вовки та лисиці.

Опинившись у звіринці, півник замість того, щоб проковтнути від страху язик, роззяв дзьоб і крикнув:

Лев, лев, молодець,

доведи, що ти сміливець!

Лев вискочив і швидко передушив усіх вовків та лисиць. А півник живим та здоровим вилетів із звіринця.

На третю ніч він знову закукурікав під відчиненим вікном царя. І тому довелося скоритися, бо ніхто не міг помірятись силами з хоробрим півником. Вийняв цар із-за пазухи підкову, надів її півника на шию і закричав:

— Ось тобі підкова, забирайся геть з моїх очей!

Півник вирушив у село, щоб скоріше потішити бідного діда Пешко, а лев повернувся до лісу.