Коралові острови

Велика Книга Пустельника і подорож у невідоме

– Мамо, розкажи мені казку на добраніч, – попросив Миколка, зручно вмощуючись у своєму ліжечку. Мама накрила синочка теплою ковдрою, пригасила лампу і, сівши поруч з ним, почала розповідь.

* *

У Веселковому океані були Коралові острови. Вони нагадували розірвану низку намиста, що пливе за водою. Було їх там дев’ять.

На одному з них жив маленький хлопчик на ім’я Миколка. Його хатка стояла в затінку вічнозелених дерев. І хоч була вона дуже скромною, жилося в ній спокійно і добре. Батьки Миколки щодня дбали про те, щоб сім’ї нічого не бракувало. Мама поралася в хаті. Тато ловив рибу і доглядав за садом, в якому росли небачені плоди: банани з полуничним смаком, цукеркові шишки, кавуни з морозива, коктейльні яблука та інші дивовижні фрукти. Урожаї збирали небачені, оскільки земля, рясно скраплена живильними дощами і випещена сонцем, була в їхній місцевості родючою. Острів забезпечував мешканців усім необхідним, тому вони спокійно виконували свої повсякденні обов’язки, працювали пліч-о-пліч, а ввечері сідали в плетені крісла біля домівок і допізна розмовляли. Інколи вони співали пісень про давні часи, стукаючи брязкальцями з незвичайних мушель, які тисячами прибивалися до берега. Вони ніколи не покидали своїх домівок, тому ніхто з них не бачив інших островів, крім того, на якому народилися.

Миколка частенько сидів на веранді свого будинку, дивлячись на океан.

Ген-ген виднілися обриси суходолу, тож він мріяв про те, щоби побачити його зблизька. Погожого дня йому навіть вдавалося роздивитися окремі деталі. Це ще більше розпалювало в ньому бажання вирушити в невідоме. Іноді океан викидав на берег зернятко, про яке нічого не знав навіть тато, уламок кори або дуже гарний камінчик, з якого мама відразу робила шийну прикрасу. Хлопчик не раз замислювався над тим, звідки прибилися ці незвичайні предмети, яким людям вони приносили втіху в повсякденному житті і які таємниці приховують у собі інші острови. З кожним днем у ньому росла велика мрія…

Одного дня він набрався сміливості й звернувся до батька:

– Татусю, а ти думав коли-небудь про те, як живуть люди на інших островах?

– Думав, синку, але мені і тут добре, – усміхаючись відповів той.

– Татусю, – прошепотів хлопчик, – я відчуваю, що мушу про це дізнатися.

Чоловік уважно подивився на сина, відклав убік щойно зірваний інжирофінік і почав розповідати:

– Колись давним-давно на нашому острові жив один Пустельник, і була в нього книга, до якої він записував свої мудрі думки. Пустельник частенько читав її острів’янам, тому вони нині такі добрі та щасливі. Якось він вирішив поділитися своїм вченням з іншими народами, які мешкали на Кораловому архіпелазі. Утім, як я чув, Мудрецю не вдалося осягти мету своєї мандрівки. Незадовго до того, як він мав дістатися Останнього острова, почався сильний шторм, під час якого Пустельник загинув. Тож десь і понині живуть люди, які нічого не знають про його вчення…

– А що сталося з Книгою, тату? – запитав Миколка, неабияк зацікавлений розповіддю, якої раніше не чув.

– Пустельник залишав по одному уривкові Книги на кожному острові, на який потрапляв. Він безперечно знав, кому що потрібно.

– А на нашому острові він теж щось залишив? – Миколці ставало дедалі цікавіше.

– Ти бачив маленьку хатку в Павутиновому лісі ?

– Та ж кожна дитина знає про неї, тату! – пожвавився хлопчик.

– Саме там мешкав Пустельник, саме там зберігається уривок його Книги.

– Ходімо туди, я так хочу його побачити! – нетерпеливився син.

Тато погодився. Павутиновий ліс видавався глухим і темним, але в ньому було тихо і спокійно. Не дивно, що Пустельник вирішив оселитися саме тут. Тиша завжди сприяє роздумам. Будиночок мав старенький вигляд, але було видно, що острів’яни дбають про нього. Всередині майже нічого не було, крім стола. На столі стояла дерев’яна скринька, а в ній лежав аркуш, на якому Пустельник колись написав: «НЕ БІЙСЯ МРІЯТИ».

Миколка спочатку замислився над словами, які прочитав, а потім сказав:

– Тату, Пустельник мав рацію. Коли я мрію, то почуваюся щасливим!

– Я почуваюся найщасливішим, коли мої мрії справджуються, – усміхаючись відповів батько.

– А якась із них справдилася?

Тато задумався на мить, а потім промовив, дивлячись синові в очі:

– Так, адже в мене народився син, Миколка.

Почувши це, хлопчик замовк. Тато ніколи раніш не розмовляв так із ним. Він відчув, що вже не є тим маленьким Миколкою, яким був досі, що попереду якісь незвичайні події. Він запитав:

– Тату, а тобі ніколи не хотілося вирушити в невідомі краї, щоб знайти загублені аркуші Книги, а потім доправити їх на Останній острів?

– Старійшини кажуть, що це до снаги лише маленькому хлопчику, який мріє…

– Тату, – тремтячим голосом запитав Миколка, – можливо, що… що це я той хлопчик?

– Ми з мамою давно про це здогадувалися, особливо, коли ти цілими днями дивився на океан, занурившись у власні думки. Утім, чекали того дня, що ти сам це збагнеш. Ось, візьми перший аркуш і рушай у дорогу, синку. Може, тобі вдасться віднайти всю Книгу Пустельника й ощасливити багатьох людей.

Наступного дня Миколку розбудили звуки, що долинали з набережної. Тато з ентузіазмом чистив маленький човен, який за традицією на острові отримувала кожна дитина в день народження. Нині він смолив днище й оглядав весла. Миколка обожнював свого товариша морських пригод, на якому вони разом із татком часто ходили в море в пошуках риби і веселкових перлин. У дитинстві човен слугував Миколці за колиску, а з роками став невід’ємною частиною його життя. І човен, і весла були вирізьблені з карамельного дерева, твердого, наче камінь, що пахло найкраще у світі.

З тремтливим серцем Миколка вирушив у дорогу. Мама спакувала його невеличкий рюкзак, поклавши до нього теплий одяг і смачні хлібці, які виростив тато і які ніколи не черствіли. Прощаючись, вона сказала:

– Синку, колись вода принесла ось це скельце. Я хотіла зробити з нього підвіску, але нині віддаю тобі, можливо, ти дізнаєшся, як воно дісталося нашого берега. – І жінка вклала синові в руку фіолетовий предмет.

– А від мене, – сказав тато, – прийми ось це прибите хвилями зернятко. Посади його в тій місцевості, звідки воно походить, і чимскоріш повертайся додому.

Зернятко було жовтим і великим. Миколка раніше не бачив нічого подібного.

На ґанку з’явилася бабуся, яка також тримала щось у руці.

– Миколко, коли моя бабуся була маленькою дівчинкою, вона знайшла на березі ось цю монетку, – сказала жінка.

Старенька тримала в руці чималий срібник. На лицевому боці монети була викарбувана велика розгорнута книжка, а на зворотному – силует чоловіка, що читає.

– Візьми її собі. Вона стільки років пролежала серед моїх пам’ятних дрібничок… Можливо, срібник пригодиться тобі під час мандрівки, – сказавши це, бабуся потай витерла сльози. Вона дуже любила свого онука – їй боляче розлучатися з ним нині.

Миколка лагідно поглянув на своїх рідних, обвів поглядом улюблені місця: маленьку хатку в затінку вічнозелених дерев, поле, на якому грав у футбол, татусів сад, затоку, в якій пірнав… І хоч йому було шкода покидати все це, бажання вирушити в невідоме перемогло.

За кілька хвилин вперше в житті він відчалив від берега, прямуючи до острова, якого ніколи не бачив. Океан був надзвичайно спокійним і, здавалося, сприяв морській подорожі. Весла ритмічно занурювалися у воду.

Оглядаючись, він ще довго бачив постаті рідних людей, які на березі махали йому на прощання. Вони ставали все меншими, поки зовсім не зникли. Хлопчик неквапливо веслував, роздумуючи над своїм рішенням. «Чи здолаю я дорожні труднощі? Чи знайду Книгу Пустельника?»

Веселкова Пані і пляшечка з чарівним туманом

На схилі дня Миколка побачив невідомий материк. Берег виглядав зовсім інакше, ніж це було на рідному острові. Перед очима хлопчика постала безрадісна картина: чорний пісок і скеляста стіна, за якою ховався краєвид. «Чи ж міг здолати її Пустельник?» – міркував він, намагаючись помітити бодай якусь щілину, через яку зміг би протиснутися всередину. Миколка пристав до берега і вирішив обійти зловісну фортецю довкола. За годину повернувся на те саме місце, з якого вийшов. Скелястий мур приховував у собі якусь таємницю, але яку саме? Чи є взагалі за цією стіною життя? Хлопчик вирішив обійти мур ще раз. Він рухався тепер неспішно, ковзаючи рукою по скелі, аж раптом намацав невеличку тріщину в мурі, крізь яку почув дивовижний аромат. Маленький мандрівник спробував роздивитися хоч щось, що крилося по той бік шпаринки. Таємничий острів потопав у веселковому тумані, від якого йшов неймовірний запах. Пахло свіжістю, квітами, лісом і водночас газованим оранжадом. Туман стелився над містечком, яке лежало в невеличкій долині, і спокійно плив собі над червоними дахами будинків. Чепурними вуличками неспішно походжали люди. У центрі острова виблискувало веселкове джерельце, з якого щохвилі хтось черпав воду і в спеціальному глечику ніс додому. «Як туди потрапити?» – Миколка замислився. Та не встиг він щось придумати, як відчув, що з невеличкої шпаринки в скелі просочується веселковий туман й легенько осідає на його тілі, ваблячи його до середини. Туман був таким ніжним, таким чарівним, що схвильований Миколка незчувся, як опинився по той бік скелястої стіни.

– Хто ти? – почув запитання, тільки-но його ноги торкнулися землі. Він обернувся. Неподалік джерельця стояла прекрасна Веселкова Пані, загорнута в прозору шаль. Видавалася вона дуже милою і спокійною.

– Мене звати Миколка. Я мешкаю на сусідньому острові. Хочу перепливти увесь Кораловий архіпелаг, щоб віднайти загублену Книгу Пустельника і доправити її мешканцям Останнього острова. На думку татка, вона їм дуже потрібна. Чи могли б Ви допомогти в цьому? Я нічого не знаю про ці краї, ні того, звідки розпочати пошуки, – ґречно попросив хлопчик.

– Я знаю, де захований скарб, який ти шукаєш. Однак роздобути його буде нелегко, – спокійно промовила прекрасна незнайомка.

– Але де ж він? – запитав нетерпляче маленький мандрівник. Відповідь Веселкової Пані переконала його в тому, що тато мав рацію.

– Він лежить на самісінькому дні цього джерела, – почув він у відповідь. – Багато років тому, коли Пустельник проповідував на острові своє вчення, з’явився дуже поганий чоловік, який заздрив Пустельникові, адже багато людей приходило, щоби послухати його мудрі розповіді. Якось він настільки розлютився, що жбурнув подарований уривок Книги у воду. Вже не одне століття він лежить на дні джерела, тому що ніхто з нас не вміє плавати. На жаль, наш острів, як ти помітив, повністю відрізаний від світу.

– Дозволите мені пірнути? – запитав Миколка.

Він дуже любив пірнати. Багато часу проводив у затоці, поглинутий цим заняттям. Мама частенько подовгу чекала на сина, поки він накупається і прийде додому попоїсти. Нині в нього не було ніякого страху перед стрибком у воду – лише радісне хвилювання, адже Книга Пустельника зовсім поруч.

Веселкова Пані, побачивши, що маленький мандрівник готовий пірнути, кивнула головою на знак згоди. Миколка відважно занурився в іскристу воду.

Джерело виявилося дуже глибоким і холодним. На дні було досить темно. Якоїсь миті хлопчикові забракло повітря, аж раптом він схопив руками невідомий предмет і підняв його на поверхню. Веселкова Пані заплескала в долоні.

Миколка тримав у руках сувій кори. «Отакої! – подумав він. – Та це ж кора з дерева жовтої мангоабрикоси». Вона була досить твердою і міцною. Хлопчик впізнав її, адже тато часто користувався нею, коли ремонтував дах. Він обережно розгорнув сувій. Всередині був текст, написаний рукою Пустельника. Чарівний туман у ту саму мить осів на аркуш зі словами: «ДІЛИСЯ ТИМ, ЩО МАЄШ».

Миколка подумав про маму, яка завжди пригощала сусідів пирогами, що пекла, і тата, який радо ділився пагінцями своїх незвичайних рослин. Зрозумів, що ділячись, батьки були по-справжньому щасливими, як і ті, кого вони обдаровували. Якоїсь миті він затужив за своїми рідними, але водночас подумав про людей з Останнього острова, і так йому стало їх шкода! Може, вони ніколи нічого ні від кого не отримували і ні з ким нічим не ділилися. Захотілося якнайскоріше вирушити в дорогу. Хлопчик подякував Веселковій Пані за допомогу, а вона подарувала йому на згадку пляшечку з пахучим веселковим туманом. Оповитий ніжною пеленою туману Миколка перенісся за скелястий мур. Там він поклав до свого рюкзака подарунок й уривок Книги, підкріпився хлібцем і поплив далі у своєму човнику.

* *

– Що було далі, мамо? – з цікавістю запитав Миколка.

– Завтра розповім тобі, куди помандрував хлопчик. А нині подумай, чим зможеш поділитися з Улянкою. Телефонувала тітонька – вони приїжджають до нас завтра на увесь день. На добраніч, синку! Спи солодко!

У скельному гроті

– Мамо, які пригоди чекають сьогодні на нашого мандрівника? – запитав увечері Миколка.

– Ось послухай, – відповіла мама, і вже за мить її синочкові здалося, що то він подорожує Кораловим архіпелагом.

Миколка був дуже щасливий. Перехилившись через борт, він побачив у воді власне обличчя. Радо відзначив, що веселковий туман залишив на його волоссі гарненьку згадку про себе – сріблясту чуприну, яка легенько виблискувала на сонці. Миколці дуже кортіло повернутися додому і розповісти татові про те, що він мав рацію, адже Пустельник насправді загубив аркуші зі своєї Книги, хотілося поділитися з ним тим, що йому вдалося віднайти другий уривок. Утім, хлопчик розумів, що не може марнувати часу.

Маленький мандрівник рушив далі, однак цього разу йому не вдалося дістатися берега до настання сутінків. Ніч застала його посеред дороги. Хлопчик дуже втомився, його охопив страх. Води океану були чорними, а небо затягнуло велетенськими хмарами. Він самотньо дивився поперед себе і тужив за домівкою, за м’якеньким ліжечком на затишному горищі, де стільки разів слухав, як шумить океан. Хлопчик почувався там цілком безпечно, навіть під час бурі. Нині йому було погано. «Та ж я і вдень, і вночі мріяв про те, щоб помандрувати в незнані світи, – заспокоював себе подумки. – Усе має вийти! Пустельник, безсумнівно, мене оберігає», – повторював він собі, дивлячись на зловісну воду і грізне небо. Врешті-решт, згорнувшись калачиком, Миколка заснув на дні човна, як це було в дитинстві. Він встиг лише зі страхом подумати про те, що човен дрейфує в невідомому напрямку, але, на щастя, досить швидко його здолав сон.

Прокинувшись на світанку, хлопчик усміхнувся. Небо було блакитним, а вода спокійною і чарівною, як ніколи. Відпочилий і сповнений запалу він поплив далі, спритно веслуючи та вишукуючи на обрії нові пригоди. Близько полудня він побачив у далечині гірські вершини, які так сильно іскрилися, що аж сліпило очі.

З кожною хвилиною Миколка наближався до якогось казкового видива, яке мерехтіло і виблискувало в небачений досі спосіб. З північної сторони острова височіли величні гори з півпрозорого каменю, який вигравав фіолетовими, рожевими і білими барвами. Видавалося, що їх витесали зі скла або криги. Коли крізь них пробивалися сонячні промені, усе довкола вкривалося рожевою тінню. Гори здіймалися над рівниною, вражаючи розмірами й урочистою красою.

Приголомшений тим, що постало перед його очима, Миколка зійшов на берег і роззирнувся довкола. Острів здавався напрочуд чистим. Він побачив людей у білому одязі і подумав, що сьогодні тут якесь свято. Біля підніжжя гори, на кам’яній лавці, спираючись руками на різьблений дерев’яний ціпок, сидів старий чоловік. Він уважно розглядав прибульця, його очі світилися мудрістю і добротою, тому Миколка сміливо наблизився до старця.

– Сто років не бачив жодного мандрівника на нашій землі, – приязно сказав старий. – Востаннє тут був Пустельник.

– Ви його знали? – вигукнув Миколка.

– Знав.

– Яким він був? – запитав хлопчик із неприхованою цікавістю, яка наростала.

– Спокійний, мудрий. Він завжди дивився в очі, звертаючись до людини.

– Чи правда, що він залишив на вашому острові уривок своєї Книги?

– А чому ти про це питаєш, друже?

– Я пливу на Останній острів. Хочу переказати тамтешнім мешканцям вчення, яким не встиг поділитися Пустельник.

Старий чоловік зраділо подивився на Миколку і сказав:

– Є на нашому острові уривок Книги Пустельника, але вже давно його ніхто не тримав у руках! Я відведу тебе туди.

Миколка, серце якого стугоніло, поспішив услід за своїм провідником. Той привів його до найпрекраснішої в цій місцевості гори.

– Багато років тому острів’яни висікли тут печеру, – розповідав далі старець, – і сховали в ній уривок Книги, про якути розпитуєш. Печеру закрили, поставивши двері з відшліфованого гірського каменя, – додав він. Миколка помітив розкішні двері, за якими ховався скарб. – Коли хтось бажав почитати Книгу Пустельника, – продовжував чоловік, – приходив сюди і в цілковитій тиші вбирав у себе її мудрість. На жаль, однієї ночі з гір зійшла величезна лавина, яка їх пошкодила.

Миколка спробував відчинити двері, але марна справа: вони не рушили з місця.

– Нічого не вдієш, мій друже, – лагідно відізвався дідусь і торкнувся пальцем невеличкого отвору біля дверних завіс. – Поглянь-но, Миколко, ось у чому проблема. Під час зсуву маленький уламок відколовся в цьому місці, згодом його віднесло припливом. Відтоді завіси не ходять, а тому годі комусь відчинити двері.

Миколка замислено слухав старого чоловіка, аж раптом вигукнув:

– Так, звичайно! Авжеж, це він! – І став похапцем викидати речі зі свого рюкзака, щось шукаючи. За мить він стискав у долоні молочно-фіолетовий камінчик, з якого матуся хотіла зробила чудесну оздобу на шию. Старець остовпів.

– Звідки це в тебе? – запитав він.

– Море викинуло його на мій берег. Ось перевіримо, чи він сюди підійде.

Хлопчик обережно приклав камінчик до щілини біля завіс. З роками, омитий водами, він став гладеньким, проте ідеально заповнив собою отвір.

– Здається, він триматиме тепер завісу, – із надією в голосі сказав старенький.

Миколка легенько натиснув на клямку й обережно відчинив двері. Острів’яни, які спостерігали за усім цим, заплескали в долоні. Всередині печери на скелястій полиці лежав старий аркуш із Книги Пустельника. Хлопчик прочитав: «УСМІХАЙСЯ І БУДЬ ДОБРОЗИЧЛИВИМ».

– Прекрасно, мій маленький друже, – відізвався дідусь. – Для чого має лежати Книга в печері? Візьми її і неси далі!

Миколка задумався. Перед його очима постала картина: мама, яка з усмішкою виконує свої щоденні обов’язки, тато, що приязно ставиться до світу, сусіди і родичі, які ніколи нікому не роблять зла. Ці спогади посилили його бажання якнайшвидше занести Книгу на Останній острів.

– Дякую за усмішку і доброзичливість, мій провіднику, – сказав Миколка. Спакувавши свій безцінний скарб, маленький мандрівник попрощався і поплив далі.

* *

– А що, а що ж було далі, мамо? – запитав Миколка.

– Чи знайшов Миколка наступний острів, дізнаєшся згодом, синку, – але за однієї умови.

– Якої?

– Я б хотіла, щоб завтра ти увесь день усміхався. Сказавши це, мама поцілувала сина перед сном.

Під квітковою парасолькою

– Мамо, сьогодні я усміхався так часто, як ти цього хотіла, – сказав наступного вечора Миколка.

– У такому разі залюбки розповім тобі про ще одну пригоду Миколки.

Хороше було веслувати у світлі призахідного сонця. Час від часу хлопчик спостерігав за рідкісною мушлею або гарною рибкою у воді, інколи він бачив незнайому рослину, яку несла хвиля, або птаха, що сідав на його човен, щоб перепочити. Хлопчик озирнувся. «До побачення!» – промовляли до нього багряні гори, вигляду яких йому не забути ніколи.

На світанку він помітив жовту смугу суходолу, яка м’яко виступала в море. Переконавшись, що човен безпечно пристане до берега, хлопчик зручно вмостився і заснув глибоким сном.

Його розбудило цвірінчання птахів – такого співу він ніколи раніше не чув. Ранок дихав свіжістю і бадьорістю. Хлопчик уже не відчував тієї втоми, яка була звечора. Він сів, розглядаючись довкола. «Яке зелене повітря!» – захоплено промовив про себе. І справді, від розмаїття чарівних рослин, між якими пробивалися промені ранкового сонця, повітря видавалося зеленкуватим. Старі дерева кидали тінь на низькорослі рослини, а ті у відповідь обдаровували багатством форм і кольорів. Здавалося, що тут усе на своєму місці, незважаючи на те, що їх ніхто спеціально не садив. Таткові поля, хоч і були чудовими, однак виглядали інакше. Барвисті квіти росли безладно, однак ніщо не свідчило про брак смаку. Рослини вільно обирали собі сусідів і прекрасно почувалися серед них. Посеред величних дерев, папоротей, ліан, мохів, квітів і трав розгулювали тваринки, поглинуті власними справами.

Миколка здогадався: тут немає людей. Острів його полонив. Він завжди думав, що навколо його хатинки ростуть найпрекрасніші дерева на світі, однак тутешні пейзажі були просто казковими. Його серце сповнилося радістю: як добре, що на світі є такі чудові закутки! «Це моя найкраща прогулянка», – подумав хлопчик, розглядаючи своє відображення в струмку.

На острові росли квіти, які дуже нагадували справжні парасольки. Вони утворювали над водою барвистий тунель. Їхні пелюстки були прозорими, помережаними тоненькими прожилками. Коли вони відцвітали, то закривалися подібно до парасольок. Пізніше з них рясно висипалися чималі насінини, що за кілька днів проростали новими парасольковими дивами.

Миколка сів під однією з таких квіток і відчув себе, наче в кольоровому наметі. Він не противився, коли до його кишені впало кілька округлих насінин. Квіти були такими гарними, що йому захотілося посадити їх колись біля свого дому.

Потім хлопчик з усією старанністю, на яку був здатен, намалював усе, що побачив: птахів із дивовижним пір’ям, рибок із блискучою лускою, які виринали з води, ніжних метеликів, мурашок, сонечок та інших тваринок, назви яких не знав, а ще квіти з чудесними суцвіттями, ліани, лишайники і трави. Закінчивши малювати, маленький мандрівник подумав: «Хто мені підкаже, чи був тут Пустельник? Хто допоможе дізнатися про все?»

Миколка вирушив на пошуки Книги.

Пополудні він дістався великої галявини. Бджоли завзято дзижчали над медунками, зайці прислухалися до якихось звуків, що долинали здалека, дятли стукали по деревах, вишукуючи короїдів. Галявина лежала посеред острова. Маленький мандрівник з цікавістю розглядав місцевість, аж раптом його погляд зупинився на предметі, який не вписувався в ландшафт. Це була стара, трохи крива з одного боку, дерев’яна діжка, вкрита до половини мохом і плющем.

– Як вона тут опинилася? – міркував уголос хлопчик. – Можливо, її викинуло на берег? Одначе як вона сюди потрапила? – Адже, щоб дістатися галявини від узбережжя, треба йти півдня.

– Це Пустельник! – Миколка аж вигукнув від несподіваного відкриття. – Мабуть, Пустельник прикотив сюди діжку і заховав у ній свій рукопис! – У хлопчика не залишалося сумнівів.

Обруччя діжки ледве втримувало трухляві дошки. «Ще трохи – і від діжки не зосталося б ані сліду», – подумав він. Миколка обережно відігнув одну з дощечок і побачив на дні два висушених, твердих, наче жерсть, листки десертника, між якими Пустельник колись вклав свій рукопис. У ньому старанним почерком було виведено: «НЕ ЗНИЩУЙ ПРИРОДУ».

Хлопчик пригадав собі слова, які часто повторював тато: «Природа – це безцінний дар, який отримав кожен. Не можна її нищити».

Миколка розумів Пустельника, а нині зрозумів краще татка. Маленький мандрівник почувався на цьому острові дуже щасливим. На ньому було настільки гарно, що рука не піднялась би, щоби щось знищити. Він не раз спостерігав за тим, як радів тато, коли бував серед улюблених рослин на свіжому повітрі. Батьки часто-густо нагадували йому про те, щоб цінував зелені дари, небесну блакить і живих істот, які мешкають на планеті разом із людьми. Для маленьких жителів його рідного острова це була цілком природна й очевидна річ.

Зелений острів глибоко запав Миколці в душу. Вгамувавши спрагу джерельною водою та наповнивши нею свою баклажку, хлопчик рушив далі.

* *

– Матусю, чи Миколка потрапив на Останній острів?

– Завтра розповім, що було далі.

– Мамо, а можна посадити на нашому подвір’ї якесь дерево?

– Поговори про це з бабусею. Думаю, вона порадить тобі щось. Однак пам’ятай, що за деревом треба доглядати.

– Як гадаєш, я міг би якось назвати своє дерево?

– І як би ти назвав його?

– Наприклад… дерево Пустельника?

– Блискуче! Спи спокійно, синку. Добраніч!

Порятунок Спопелілого острова

– Матусю, бабуся погодилася посадити дерево на нашому подвір’ї. – Миколка радісно сповістив мамі свою новину. – Ми купили саджанець і посадили його біля входу в будинок. Можливо, моє дерево буде вічнозеленим? Хотів би я поговорити про це з Миколкою…

– Уяви собі, що ви разом пливете на наступний острів і ти йому про все розповідаєш….

– А що трапилося потім? Щось незвичайне?

* *

Перебування на Зеленому острові неабияк вплинуло на хлопчика. Він розумів, що зазнав чогось надзвичайного, тому нетерпляче чекав на нові пригоди.

Утім, морська подорож ставала дедалі важчою. Усе більше припікало сонце, клімат помітно змінювався. Води в баклажці було все менше, тому Миколка пив її тепер маленькими ковтками, попри те, що його мучила спрага. Час від часу хлопчик зволожував свій одяг веселковою водою, щоб не впасти від утоми. Адже він мусив увесь час веслувати! Миколка боявся, що той запас води, який він мав, закінчиться ще до того, як він досягне мети. Перед очима хлопчика почало рябіти, у нього розболілася голова і дуже пересохло в роті. Він втрачав останні сили.

На схилі дня, коли маленький мандрівник уже майже не рухався, перед ним завиднівся плаский, наче тарілка, сріблясто-чорний, немов обвуглене дерево, берег. Хлопчик насилу витяг на берег човен і ледь живий добрався до першої огорожі. Господарі дому, побачивши змученого хлопчика, не стали розпитувати, хто він і звідки, а відразу поклали спати. Прокинувшись зранку, він побачив, що лежить у бідній хатинці.

За столом сиділи люди, споживаючи убогий сніданок. Вони були сумними і тихими. Привітавшись із захожим, жестом запросили поснідати з ними.

Миколка витяг із рюкзака кілька хлібців і поклав на стіл. У відповідь на це господар сказав:

– Ми живемо у великих злиднях. Минулого літа наш острів згорів. Вогонь повністю знищив наші запаси, а немилосердне сонце, яке досі пече, не залишило нам жодної рослини. Усе чекаємо на дощ, однак не маємо ані насінини, щоб відновити посіви. Ми в розпачі.

Миколка дуже засмутився. Він згадав, якою родючою була земля на рідному острові, як раділи вони врожаям. Татко напевно чимось зарадив би. У голові хлопчика зненацька промайнула думка: на дні рюкзака лежить таткове зернятко, яке він знайшов колись на узбережжі.

– Господарю, – звернувся Миколка до чоловіка, – я маю одне зернятко. Можливо, ти про нього щось знаєш?

– Ти тільки подивись, люба, – з недовірою вигукнув чоловік, – та це ж зернятко Великого Рисівника! Яке ж воно велике і гарне! Друже, достатньо однієї цієї насінини, щоб виростити з неї ціле рисове поле! Тільки б упав дощ! – гарячково повторював господар дому, якнайобережніше вкладаючи зернятко в горня.

У серці чоловіка зродилась надія. До вечора чутка про Хлопчика, Який Приніс Зернину, облетіла увесь острів. Відтоді Миколку так і називали – Хлопчик, Який Приніс Зернину. «Як добре, що тато дав мені це зернятко, – міркував він. – У батьковому саду воно загубилося б серед інших зернин, а тут може врятувати людям життя». Було видно, як не терпиться острів’янам посадити насінину, однак небо і далі було чистим, без жодної хмаринки, а розпечене повітря пашіло жаром. «Може, – подумав Миколка, – коли всі принесуть хоча б по краплинці води і поллють зернятко, воно проросте?» Він поділився своїми роздумами з господарем дому – і той аж сплеснув у долоні.

– Чудова ідея! Як тобі віддячити за все, що ти зробив для нас, Миколко?

Маленький мандрівник у відповідь на це розповів, куди прямує і чого шукає. Він зізнався в тому, що сподівається знайти на Спопелілому острові Книгу Пустельника. Чоловік журливо замислився.

– Давно вже ніхто з острів’ян не читав цієї Книги. Багато років тому наш острів спіткало лихо, подібне до того, про яке я тобі розповів. Клімат на острові дуже жаркий, тому не раз горить земля. Хтось із мешканців поклав Книгу до залізної скрині і закопав, щоб вогонь не знищив її. На жаль, Книгу досі не знайшли… – сумно додав чоловік.

Миколка став роздивлятися довкола: усюди лежали обвуглені залишки дерев і будинків, безладно валялися покинуті речі. «І як тут знайти скриню, заховану під землею?» – хлопчика охоплювали сумніви.

Вирішив, що розпитає острів’ян про все наступного дня, а сьогодні допоможе господареві обробити рисове поле.

Вони подалися до найпрохолоднішого куточка острова, де від невеличкого пагорба падала тінь. Мешканці острова вже чекали на них, тримаючи по краплинці води в руках. Чоловік почав копати лунку, аби посадити в ній зернинку. Аж раптом його лопата наткнулася на якусь перешкоду.

– Мабуть, камінь, – сказав господар, намагаючись його відкопати.

Утім, лопата все більше стукала по чомусь великому і твердому, а за хвилину перед очима Миколки виринуло… віко залізної скрині! Хлопчик недовірливо розглядав знахідку.

– Миколко, – вигукнув чоловік, – та це ж твоя скриня! Лишень поглянь: ми знайшли Книгу Пустельника!

І справді, на дні скрині лежав аркуш рукопису, на якому вже знайомим почерком було написано: «У РОЗПАЧІ НЕ ЗНЕВІРЮЙСЯ». Коли Миколка прочитав ці слова вголос, довкола стало тихо. Першим озвався господар:

– З розпачу ми ледве не зневірилися. Ми забули про ці мудрі слова, які залишив нам Пустельник, а все тому, що скриня лежала глибоко в землі. Однак рано чи пізно піде дощ…

Люди поглянули на небо: ген-ген на обрії бовваніла маленька, наче повітряна кулька, хмаринка.

– Наш острів повернеться до життя! – вигукнув чоловік. – У нас є зернятко, ми обробимо попелом наші поля. – Друже, – звернувся він до Миколки, – якнайшвидше пливи до мешканців Останнього острова і розкажи їм усе, що побачив.

Після того, як остання крапелька води зросила посаджене насіння на рисовому полі, хлопчик, попрощавшись із господарями, рушив далі.

У його вухах звучали слова: «У розпачі не зневірюйся». Чомусь пригадалася бабуся. Відколи пам’ятав, вона була слабкою, часто хворіла, але ніколи не занепадала духом, завжди цікавилася світом і життям своїх рідних.

Він ні разу не чув, щоб його бабуся на щось скаржилася або мала пригнічений вигляд. Вона ніколи не пасувала перед труднощами, хоча причин для хвилювання не бракувало. Бабуся повторювала: «Усе ще владнається, усе владнається».

Миколка аж засумував за бабусиною приказкою. Як би він хотів почути її нині, очікуючи на чергові пригоди. З цими думками хлопчик плив океаном на своєму невеличкому човнику. За якийсь час він побачив, як над Спопелілим островом збираються велетенські хмари. «Дякую, Пустельнику», – полегшено зітхнув Миколка. Хлопчик вірив, що за деякий час там усе владнається, що рисові поля розростуться і покриють більшу частину острова.

* *

– Мамо, як гадаєш, там випав дощ?

– Я впевнена в цьому.

– Чуєш, і в нас пішов дощ, – сказав хлопчик, визираючи у вікно.

– Поллє твоє деревце, – усміхаючись відповіла мама.

Як вчилися терплячості на Зорепадному острові

– Коли нарешті Миколка осягне мету своєї мандрівки?

– Попереду в нього ще чотири острови, синку.

– До якого ж він добереться сьогодні?

– Слухай…

Хлопчик завзято веслував на своєму човнику, який лагідно погойдувався на хвилях океану. Вже сутеніло, коли перед його очима замайоріла на обрії маленька смужка материка. Миколка страшенно зрадів.

Він розумів, що на нього чекає ще одна пригода, що з кожною хвилиною все ближчим стає до нього Останній острів – мета його подорожі. Діставшись уночі нового острова, маленький мандрівник завмер від подиву: на землю рясно падали великі зірки, заливаючи небувалим сяйвом небосхил. Миколка лише одного разу бачив, як падає зірка. Однак тільки-но він загадав бажання, як вона зникла. А тут зорі падали безперестанку. Хлопчик зійшов на берег як зачарований. Він не зводив очей з неба, дивом дивуючись. Маленький мандрівник подумки назвав місцевість, до якої потрапив, Зорепадним островом.

Раптом хлопчик відчув різкій біль у нозі. Він необережно наступив на щось гостре, що глибоко врізалося в підошву. Зціпивши зуби, Миколка мало не розплакався. Кожен крок супроводжувався нестерпним болем. Здалека виднілися вогники світла, але як дістатися туди? Він ліг на м’яку траву і затужив за мамою. Мама завжди піклувалася про нього, коли він хворів, вміла угамувати його біль. Згорнувшись калачиком, хлопчик за якусь мить заснув.

Коли він прокинувся, побачив дівчинку, що пильно приглядалася до нього. Миколка страшенно їй зрадів. Дівчинка заговорила:

– Мене звуть Маринка, а тебе?

– А я Миколка. Уже багато днів мандрую на Останній острів, щоб знайти Книгу Пустельника.

– А що скоїлося з тобою?

Миколка глянув на ногу, яка набрякла і дуже боліла: у підошву глибоко впивалася мушля.

Дівчинка, не чекаючи на відповідь, допомогла йому підвестися і сказала:

– Треба обов’язково познайомити тебе з моїми батьками.

Діти поволі рушили дорогою, яку показувала Маринка. Її батьки радо привітали Миколку. За сніданком хлопчик поділився тим, які мав пригоди, розповів, куди прямує. Татко дівчинки уважно оглянув зболілу ногу Миколки, потім обережно витяг із підошви гостру мушлю. Чоловік дістав зілля, яке сохло в них за вікном, приготував настій і став прикладати примочки до хворого місця.

– Чи, бува, Ви не знаєте, де Книга Пустельника? – запитав Миколка, коли перев’язали його ногу.

– Знаю, – відповів тато дівчинки.

– О, то ходімо туди чимскоріш! Я хочу негайно вирушити в дорогу! – кваплячись вигукнув Миколка.

– Розумію, – усміхаючись відповів чоловік, – що тобі не терпиться якнайшвидше потрапити на Останній острів, але спершу твоя нога повинна остаточно загоїтися.

– О, ні! – озвався хлопчик. – Погляньте, я почуваюся вже значно краще. Він спробував стати на ногу, але, відчувши різкий біль, замовк.

– Друже, – сказав тато дівчинки, – подумай, що буде, коли тобі стане гірше під час подорожі. Чим промиватимеш рану в дорозі? На тебе чекає далека мандрівка… Тобі потрібні сили, щоби подолати таку велику відстань.

– Але ж… – почав Миколка.

– Ходімо, мені здається, що Пустельник приберіг дещо для тебе на нашому острові.

І він повів хлопчика до прибережного маяка.

– Цей маяк, – сказав він, – дуже старий, він стоїть тут з давніх-давен. Колись маяк настільки сподобався Пустельнику, що він оселився біля нього. Мудрець ночами вдивлявся в океанську далечінь, записуючи свої мудрі думки. Саме тут він і залишив уривок своєї Книги.

Хлопчик обережно піднявся кам’яними сходами нагору. Маяк був такий високий, що з нього можна було розгледіти увесь Кораловий архіпелаг. Тато Маринки підвів Миколку до телескопа, і тому на якусь мить видалося, що він крізь телескоп бачить вдалині вічнозелені дерева, а під ними – рідний дім.

Коли Миколка досхочу насолодився прекрасними краєвидами, чоловік вказав йому на напис, який висів у рамці на стіні: «БУДЬ ТЕРПЛЯЧИМ».

Хлопчику здалося, що Пустельник написав їх саме для нього. Татко Маринки усміхнувся і сказав:

– Чи ще наполягатимеш на тому, щоб негайно покинути наш острів?

– Так, Ви маєте рацію. Почекаю, доки загоїться нога, а тоді попливу далі.

Хлопчик забрав із собою віднайдений скарб.

«Будь терплячим, будь терплячим…» – подумки повторював він. Пригадав своїх батьків. Тато терпляче доглядав за своїми саджанцями. Ніколи при цьому не сердився. Знав, що є речі, яких не можна пришвидшити. Що не робив – робив старанно, присвячуючи кожній справі стільки часу, скільки було потрібно. Очевидно, мама також прислухалася до того, що говорив Пустельник, оскільки з дивовижною терплячістю неквапом виконувала свої хатні обов’язки. Миколка подумав про те, що його батьки були по-справжньому щасливі. Усміхнувшись до себе, хлопчик пішов бавитися зі своєю новою товаришкою – та бігала пагорбами і повторювала рахуванку-забавлянку, якої навчилася від своєї мами:

«Фіку-міку, фіки-ки.
Намистинки попливли.
Фікі-мікі, фіка-ка,
Стара Книга Пустельника».

Завдяки дбайливому догляду добрих людей рана на нозі Миколки швидко гоїлась, з кожним днем хлопчик ставав усе міцнішим. Він сумлінно дотримувався поради Пустельника, а тому терпляче очікував на цілковите одужання. Нарешті настав той день, коли Миколка міг вирушити в дорогу. Маринка зняла намисто, яке завжди носила на шиї, і простягла його хлопчикові на прощання:

– Візьми на згадку моє намисто. Я зробила його з гарбузового дерева.

Намистин було дев’ять. На кожній із них виднілося маленьке зображення, яке дівчинка намалювала власними руками.

– Я часто піднімаюся на маяк і там через телескоп спостерігаю за островами Коралового архіпелагу. Уявляю собі, що десь на них так само мешкають люди. Погожої днини мені вдається навіть розгледіти обриси тих чи інших речей.

Миколка уважно розглядав намистини. На першій намистинці Маринка намалювала високі дерева.

– Та це ж мій острів! – зраділо вигукнув хлопчик. На другій він побачив веселку. На третій – фіолетові гори, а четверта була зеленою, наче Зелений острів. Ще одна була сірою, як попіл, тому нагадала йому Спопелілий острів. Він уже не сумнівався, що намистинка із зіркою вказує на Зорепадний острів. Його погляд затримався на інших намистинах.

– А потім… Що ти бачила потім, Маринко?

– Чотири вежі. Їх було чітко видно через телескоп.

– А ця? – запитав Миколка, розглядаючи ще одну намистину.

– Мабуть, трохи згодом дізнаєшся.

Остання намистина була звичайним маленьким уламком дерева.

– А це таємниця, – промовила Маринка. – Коли доберешся до Останнього острова, вирішиш сам, що на ньому намалювати.

Миколка подякував своїй товаришці за чудовий дарунок. Поклавши його в рюкзак і попрощавшись з усіма, він помандрував далі.

* *

– Мамо, як гадаєш, що означали вежі на тій намистині? – запитав Миколка.

– Дізнаєшся, синку, завтра. Будь терплячим…

Забавлянка-рахуванка і відімкнений сейф

– Мамо, сьогодні мені наснився незвичайний сон, – поділився наступного дня Миколка. – Я вже знаю, що трапилось на острові з чотирма вежами!

– У такому разі сьогодні ти розповіси, якою була нова пригода Миколки, – вирішила мама.

– Так, я маю розповісти тобі про все.

Миколка радів тому, що прислухався до порад Маринчиного тата, адже з хворою ногою подорож давалася б значно важче. Веслуючи, хлопчик думав про те, що Маринка, мабуть, спостерігає за ним крізь телескоп. Тому час від часу озирався, щоби помахати їй рукою або пустити сонячного зайчика.

Часами він схилявся над водою, щоб виловити веселковий бурштин для мами. Уявляв собі, як вона зрадіє подарунку. Миколка вдивлявся в далечінь, намагаючись розгледіти чотири вежі, аж поки пополудні вони не замаячіли на горизонті. Вежі немовби роззиралися навкруги і були візитівкою Сьомого острова.

Наближаючись, хлопчик поступово відкривав для себе небачену досі місцевість. Тут усе було збудоване із сірого грубого каменя: і вежі, і будинки. Вулички були вимощені бруківкою. Лише де-не-де виднілася зелень. Острів мав гнітючий і непривітний вигляд. На ньому мешкали похмурі люди. Схоже було на те, що їх постійно щось тривожить, що вони увесь час над чимось роздумують. Острів’яни мали зосереджені обличчя і наморщені чола.

Головна вулиця привела Миколку до найвищої на острові будівлі. Він почувався таким маленьким, коли підіймався широкими кам’яними сходами нагору. Хлопчик несміливо постукав у вхідні двері, які грізно нависали над ним, і ті прочинилися. За дверима двоє суворих стражів рукою вказали, куди йти далі. Миколці, який досі нічого не боявся, стало раптом лячно в темному коридорі. У кінці коридору були ще одні масивні двері – провагавшись якусь мить, хлопчик відчинив їх й опинився на порозі великої зали. Вона була щільно заставлена столами, які аж прогиналися під вагою книжок. За кожним столом сидів чоловік, поринутий у роботу.

Атмосфера видавалася дуже напруженою. Багато науковців навіть не помітило появи хлопчика – лише один із них, глянувши на Миколку, ухопився руками за голову і вигукнув:

– Ми ще не готові!

– Не розумію, – щиро здивувався хлопчик. – До чого ви не готові?

– Уже багато років ми чекаємо на маленького хлопчика, який прийде по Книгу Пустельника, але досі не готові її віддати, – промовив той упалим голосом, нервово соваючись на стільці.

Миколка не міг нічого второпати. Він чекав бодай якихось пояснень. Оговтавшись трохи, чоловік пояснив:

– Книга Пустельника захована в потаємному сейфі. Щоб відімкнути його, потрібен пароль. Однак та людина, яка знала його, обдурила нас, а потім безслідно зникла. Відтоді ми безперервно працюємо над тим, щоб відновити пароль. Я привіз із сусіднього острова найкращі словники і довідники, та все даремно. Нам видається, що мета близько, однак бракує головного слова, яке допоможе відкрити сховок.

Раптом один із вчених рвучко підвівся зі стільця і, затинаючись з хвилювання, вигукнув на всю залу:

– Бі-лі-гри-би! Бі-лі-гри-би! Так! Бі-лі-гри-би! – і вибіг з приміщення.

Миколка усе більше дивувався.

– Це триває роками… – у голосі чоловіка бринів усе виразніший розпач.

Миколка хотів уже запитати, що саме триває роками, як ще один вчений підстрибнув на стільці і вигукнув:

– Любі мої! Є, є! Ро-га-ли-ки! Ро-га-ли-ки! – і майнув услід за своїм колегою.

За мить прожогом стрімголов вилетів третій, махаючи аркушем з нотатками і вигукуючи:

– Па-ште-ти-ки! Справді! Паштетики!

Згодом вони повернулися назад, розчаровані та похнюплені, і знову засіли за стоси книжок.

– Куди вони так бігають? – спантеличено запитав Миколка.

– Вони бігають до сейфа, щоб випробувати пароль. І, як бачиш, усе марно. Усе марно…

Коли знову почувся радісний вигук:

– Ось-по-плив-ли-на-ли-сни-ки! На-лис-ни-ки!!! Налисники!

Автор чергового відкриття, незважаючи ні на кого, мугикав собі під ніс «ось попливли налисники, ось попливли налисники», водночас він кумедно підстрибував, показуючи свої закороткі штанці. Миколка не втримався і порснув сміхом. Ситуація, яка складалася, була досить смішною і незрозумілою. Утім, коли він побачив, що самому чоловікові не до сміху, споважнів.

– Як звучить частина паролю, яку ви знаєте? – запитав хлопчик.

У відповідь вчені стали дружно повторювати:

«Фіку-міку, фіки-ки,
… попливли.
Фікі-мікі, фіка-ка,
Стара Книга Пустельника».

Після слова «попливли» настала пауза.

– Бракує лише одного слова, лише одного… – Миколкин співрозмовник почав нервово ходити туди-сюди.

Миколка замислився, він намагався зрозуміти вченого. Аж раптом його осяяло: хлопчик узяв до рук подароване намисто і проказав уголос рахуванку, якої навчився на Зорепадному острові:

«Фіку-міку, фіки-ки,
Намистинки попливли.
Фікі-мікі, фіка-ка,
Стара Книга Пустельника».

У залі запанувала тиша. Вчені підвели здивовані очі на маленького хлопчика: він в одну мить знайшов те, над чим вони билися роками. Миколка рішуче промовив:

– Я впевнений, що це і є те слово, якого бракувало. Я абсолютно впевнений: йдеться про намистинки. Намистинки, які уособлюють Коралові острови!

Ні один вчений не рушив з місця. Запанувала цілковита тиша.

За якусь мить озвався Миколка:

– Чи не могли б ви показати мені сейф? Чоловік, що перед тим розмовляв із хлопчиком, кивнув ствердно головою. Подолавши лабіринт довжелезних коридорів, вони невдовзі добралися до місця. Сейф, якого давним-давно ніхто не відмикав, був вмурований у стіну. Миколка, ставши перед ним, якнайвиразніше проказав:

«Фіку-міку, фіки-ки,
Намистинки попливли.
Фікі-мікі, фіка-ка,
Стара Книга Пустельника».

Деякий час нічого не відбувалося, а потім враз почувся скрегіт дверцят, які відкрилися. У глибині сховку лежав аркуш, на якому уже знайомим Миколці почерком було написано: «ЗАВЖДИ ГОВОРИ ПРАВДУ»

Супутник Миколки радісно схопив знахідку:

– Прошу тебе, дозволь перед тим, як попрямуєш далі, прочитати ці слова місцевим мешканцям, адже ми стільки років не бачили Книги Пустельника!

Решта вчених недовірливо розглядала аркуш.

– Але чому Пустельник залишив тут саме ось цей листок? – запитав Миколка.

– Багато років тому на нашому острові мешкав один володар, який обманював своїх підданих. І це призвело до лиха, – відізвався інший вчений.

Миколка пригадав, як одного разу сказав таткові неправду. Було це навесні. Татко порався в той час на своїй незвичайній грядці, саджаючи на ній свої чарівні рослинки. Тоді він з особливою любов’ю ходив коло саджанця вершкового тортовика, який вперше випустив пагони. Тато дуже ним пишався.

– Будь обережним, синку, – попросив він Миколку, – не бався з м’ячем поблизу цієї грядки. Я вирощую тут рідкісний вид вершкового тортовика, – гордо додав він.

Та якось Миколка знехтував проханням батька: м’ячик впав просто на рослинку і зламав її.

Хлопчик дуже злякався, тому вирішив нічого не казати. За вечерею тато видавався дуже засмученим.

– Знаєш, синку, – сказав він, – хтось зламав мій тортовик. Чоловік подивився малому просто у вічі.

Миколка похнюпився, але не сказав ані слова. Ввечері він довго не міг заснути, усе крутився у своєму ліжечку, перед його очима стояв зажурений батько. На душі хлопчика було кепсько. Вранці Миколка неохоче з’їв сніданок. Розмова за столом не клеїлась. Коли тато взявся до роботи, хлопчик підійшов до нього.

– Татусю, це я зламав вершковий тортовик. Ти мене застерігав, але я не послухався тебе, і мій м’яч полетів на грядку.

Чоловік глянув на сина і промовив:

– Найважливіше те, що ти сказав мені правду. Я знав, що тортовик пошкоджено ударом м’яча, оскільки на піску залишився від нього слід. Лише боявся, що тобі забракне відваги зізнатися в усьому. Це було б значно гірше, ніж зламаний пагінець. Він підійшов до сина і міцно пригорнув до себе. Хлопчик почувався надзвичайно щасливим – у нього наче камінь скотився з душі.

– Татусю, я допоможу тобі ростити тортовик, – пообіцяв Миколка.

* *

«Пустельник був дуже мудрим, – подумав Миколка. – Коли я сказав татові правду, мені стало так легко на серці».

Наступного дня маленький мандрівник поплив далі. Човен плавно рухався над водою, а карамельні весла видавалися легшими, ніж були дотепер. Миколці не терпілося розкрити таємницю наступного острова, дізнатися, що ж означає книга, яку намалювала Маринка. Він дедалі частіше думав про те, що Останній острів близько, зовсім близько…

* *

– Чи тобі сподобався мій сон, матусю?

– Захоплива історія! Солодких снів, синку! Можливо, тобі сьогодні насниться, хто розбив моє улюблене дзеркальце у ванній кімнаті. Я знайшла кілька уламків під ванною… – сказала мама, виходячи з кімнати.

Антиквар з Книголюбного острова

– Мамо, здається я знаю, хто розбив твоє дзеркальце, – нерішуче почав Миколка, вмощуючись у ліжечку ввечері.

– І хто ж це? – запитала мама.

– Вчора я бавився у ванній з підводним човником, і мені забракло дзеркальця, яке б виринало на поверхню води. Ну, знаєш…

– Перископ?

– Еге ж. Але… воно вислизнуло з рук і…

– І розбилося?

– Так.

– Тішуся з того, що ти сказав мені правду. У мене розумний і дуже хороший син!

– І хоробрий , як Миколка з Коралових островів?

– Звичайно!

– Про що я дізнаюся сьогодні?

– Ось послухай…

Миколка усе більше думав про те, що чекає його на Останньому острові. Серце хлопчика завмирало з радості і невизначеності одночасно.

Цього разу він плив досить довго. Ранок видався дуже холодним. Маленький мандрівник уперше побачив, як Веселковий океан укривається тонким шаром льоду. Хлопчик захоплено торкався криги, що танула під руками. Пливти ставало дедалі важче, доводилося посилено гребти веслами.

Миколка із вдячністю подумав про маму, яка вклала в човен теплий светр і вовняні шкарпетки. Нині вони стали хлопчикові у великій пригоді, так само, як смаковиті хлібці татка, якими він ласував під час подорожі.

Побачивши вдалині шафрановий обрис суші, Миколка неабияк зрадів. Він причалив до берега і вистрибнув швиденько з човна. На острові була осінь, дерева мали незвичайне забарвлення, яке залишало дивовижні сліди на землі. Стояла погожа днина. Миколка помітив, що люди, які прогулювалися островом, мали під пахвами книжки. Час від часу вони сідали на ту чи іншу лавку, і читали, читали, читали… Таких читачів довкола була сила-силенна. Хлопчик здивовано спостерігав за усім цим: невже він потрапив на острів, де обожнюють вчитись? Немовлята у візках тримали мініатюрні книжечки з казками, вишукані жінки і чоловіки обмінювалися фоліантами в розкішних оправах, а молоді люди зачитувалися брошурками, які купували в мандрівних торгівців. У парках просто неба містилися читальні. На кожній вуличці була книгарня. Серед численних вивісок траплялися такі, на яких писалося: «Бібліотека. Ласкаво просимо!» Вулиці мали незвичні назви: Казкова, Легендарна, Міфологічна, Романна, Комедійна та багато інших, про які Миколка ніколи раніше не чув.

На майдані стояв пам’ятник: витесана з каменю велика розгорнута книга, яка символізувала острів. Миколці здалося, що він уже десь бачив це.

Нагулявшись вволю, хлопчик зайшов до затишної читальні на вулиці Словниковій і там довго розглядав різноманітні книжки, які лежали на відстані витягнутої руки. З «Атласу тварин» він дізнався, як називаються тваринки, що проживали на Зеленому острові.

А порівнюючи власні малюнки з тими, які знайшов у книжках, Миколка дійшов думки, що тут він знайде усе, що його цікавить. Маленький мандрівник побачив на великій карті світу Веселковий океан і Коралові острови, дізнався, як збудувати більший човен для себе і звести новий паркан для татка, вичитав, як виростити солодкий вафельник та які жувальні гумки є найсмачнішими у світі.

Цілковито поглинутий книжками Миколка забув про час.

Удома хлопчик мав кілька книжок, але не дуже любив їх читати, тоді як татко частенько ввечері брав до рук книжку з домашньої бібліотеки, що переходила від покоління до покоління. Нині йому дуже захотілося дізнатися, про що ті книжки, тому вирішив: як тільки повернеться додому, прочитає їх.

Лише коли споночіло і в читальні загорілося світло, Миколка пригадав, навіщо сюди прибув. Утім, його схилило на сон, і він незчувся, як заснув, поклавши голову на книжку. Вранці з’ясувалося, що таких у залі було багато, тож нікого не здивував вигляд сонного хлопчика. Миколка вирішив не зволікати з пошуками Книги Пустельника, він відчував, що саме тут, на цьому острові, а не деінде, щось відомо про неї. Він підійшов до чоловіка, який допомагав читачам вибирати книжки.

– Вибачте, я шукаю одну книжку, тобто Книгу, – виправив себе Миколка.

– Залюбки допоможу Вам, – почув шанобливо у відповідь. – У нас є Книги рослин, а ось тут – Книга хімії і фізики. Крім того, можемо запропонувати Історичні та Пригодницькі книги. Будь-яку з них легко знайти, адже вони розмішені в алфавітному порядку. Можливо, потрібна книжка на літеру «Б»? Ось, наприклад, книги про балет, балкон, Балтійське море, батон, баранів, барометри, батарейки і бавовну.

– Мені йдеться про дещо особливе, – несміливо перебив бібліотекаря хлопчик. – Зізнаюся, що я здивований такою кількістю книжок, яку тут побачив.

– Можливо, потрібна книга про живопис? Ось погляньте! – завзято переконував працівник бібліотеки.

– Хм… знаєте, пане, я шукаю… Велику книгу Пустельника, – нарешті насмілився вимовити хлопчик.

– Велику книгу Пустельника? – здивувався чоловік. – Досі про неї ніхто не питав. Це найстаріша книга на цьому острові, тому вона зберігається в антикварному відділі. У нас її немає.

Миколка поспішив на пошуки антикваріату. Хлопчик вперше чув це слово, тому увесь час повторював його вголос, щоб не забути. «Антикваріат, антикваріат, антикваріат», – він не уявляв, чого можна очікувати від «антика» і «вар’ята».

Як з’ясувалося, антикваріатом називалася крамничка, в якій продавалися старовинні книжки, їх було тут дуже багато, ними були заставлені стелажі, довкола пахло папером і шкірою. Продавець стояв на високій драбині під самісінькою стелею і витирав пил з якоїсь старої книжки. Було видно, що робить це залюбки і досить вправно. Здавалося, що він знається на книжках і може розповіси про кожну з них. Миколка пройнявся почуттям довіри до чоловіка.

– Чим можу допомогти? – ввічливо прозвучало згори.

– Я шукаю Велику книгу Пустельника, – Миколка вирішив відразу сказати, за чим прийшов.

– Велика книга Пустельника, Велика книга Пустельника, – бурмотів собі під ніс антиквар, спритно сходячи донизу. – Це не тут. Ні, і не тут… Є! – вигукнув він, долаючи останній щабель.

Миколка чудово знав почерк, яким були написані три однакових слова: «ЧИТАЙ, ЧИТАЙ, ЧИТАЙ».

Він уже збагнув, чому на острові так люблять книжки.

– Що мені зробити, щоб її отримати? – запитав він.

Антиквар блимнув на хлопчика, і той відразу зрозумів, що дістати Книгу буде непросто.

– Як ти вже знаєш, це найстаріша книжка на острові. Вона дуже дорога.

Миколка зажурився, адже він зовсім не мав грошей, ба більше, взагалі не знав, якими грошима тут користуються. Він оперся на прилавок і замислився. Продавець помітив збентеження хлопчика, але нічим не міг зарадити.

– Отже, знайду якусь роботу і зароблю гроші на Книгу. Дякую Вам щиро! На все добре! – сказав він, прямуючи до виходу. Аж раптом його вкотре осяяло! Він пригадав мить, коли прощався з батьками і бабусею. Так, бабуся подарувала йому монету з розгорнутою книжкою! «Зараз, зараз… – схвильовано думав він, – чи це можливо?!»

– Перепрошую, – хлопчик поспішив назад до прилавка, викладаючи на ньому все, що було в рюкзакові. – Прошу Вас, гляньте ось на це! – Миколка був майже впевнений, що йому таки пощастить. На його долоні лежала бабусина монета.

Антиквар обережно взяв до рук срібник і напрочуд швидко оцінив його вартість.

– Це надзвичайно рідкісна і дуже дорога монета, – сказав він. – Коштує більше, ніж Книга Пустельника. Я колекціоную старовинні монети і добре знаюся на них. У моїй колекції такої ще не було.

Серце Миколки просто вилітало з грудей, коли він насмілився запитати:

– У такому разі, чи не могли б ми… обмінятися ними?

– Задля справедливості я мав би дати тобі ще ось це, – і він поклав перед хлопчиком кілька дрібних монеток, на кожній з яких була так само викарбувана розгорнута книжка – символ острова.

– Дякую, дякую від усього серця!

– Я теж тобі дякую. Мабуть, на сьогодні крамничка вже закрита. Мені не терпиться скликати членів нумізматичного товариства.

Миколка не зрозумів, про що йдеться антикварові. Йому стало ніяково. Утім, у першій-ліпшій читальні він розкрив словник складних слів і за хвильку вже знав, що нумізмат – це колекціонер старовинних монет. Маленький мандрівник дуже пишався собою.

Згадавши про гроші, які йому дав антиквар, хлопчик зайшов до невеличкої книгарні неподалік парку.

– Чи не могли б Ви порадити мені якусь дитячу книжку?

– Так, маємо дещо цікавого для тебе, – відповіла продавчиня і подала Миколці книжку з яскравими ілюстраціями.

«Коралові острови», – прочитав він. Назва йому сподобалася, тож вирішив, що подарує її дітям на Останньому острові. Заплативши за книжку, маленький мандрівник знову вирушив у дорогу.

* *

– І що? Що було далі? – допитувався Миколка. – Діти з Останнього острова зраділи?

– Про це дізнаєшся уже завтра, синку. А нині маю для тебе приємну несподіванку. Мама тримала в руках книжку про підводні човни. Такої книжки Миколка ще не мав, тож вони почали разом роздивлятися в ній кольорові малюнки.

На Останньому острові

– Матусю, розповіси сьогодні, чи Миколці пощастило дістатися Останнього острова?

– Так, сьогодні ми попрощаємося з нашим маленьким мандрівником, – відповіла мама.

«Моя мандрівка потихеньку добігає кінця», – подумав Миколка, погойдуючись на своєму човникові посеред веселкових вод і згадуючи про свої недавні пригоди.

Чим далі плив він, тим більше тужив за батьками. «Мабуть, уже достигли мої улюблені кислички», – Миколка сумовито пригадав смачний пиріг із кисло-солодкими фруктами, який випікала мама на підвечірок. Тепер він розумів, яким дорогим був для нього рідний острів, як він дорожить усім тим, що з ним пов’язано.

На щастя, подорож видалася легкою і приємною, ніщо не віщувало бурі, якої так боявся Миколка. Він увесь час пам’ятав, що саме через це Пустельник не зміг дістатися Останнього острова. Клімат знову потеплішав. З настанням ночі хлопчик підкріпився хлібцем і вирішив, незважаючи на суцільну темряву, пливти далі. Перед ранком йому вдалося трохи поспати, щоб відновити сили. В якомусь сенсі він боявся Останнього острова. «Пустельнику, – подумки просив Миколка, – додай мені відваги».

Коли розсіявся ранковий туман, перед маленьким мандрівником на горизонті замаячіли обриси острова, до якого він прямував. Однак, чим більше хлопчик наближався до нього, тим сумнішим ставав. Уже здалеку він помітив на острові поламані дерева, понівечені чагарники і витоптані трави. Деінде виднілася якась маленька чарівна рослинка.

Утім, заклопотані своїми думками люди не помічали її краси. Зелень тут була не зовсім зеленою, а блакить – не зовсім блакитною. «Ой, леле, – подумав здивовано Миколка, – та тут не цінуються дари землі і неба! Якби вони побували на Зеленому острові, то перестали б нищити природу!» Він, не вагаючись, витяг зі свого рюкзака малюнки, які зробив на Зеленому острові, і прикріпив їх на великій похмурій стіні, що містилася на майдані. На малюнках був зображений мох, папороть, медунка, різноманітні дерева, квіти, схожі на парасольки, зелена трава – усе, що встиг змалювати Миколка. Хлопчик пригадав також, що має насіння квітки-парасольки, тому відразу заходився сіяти його під мурами. Він уявляв, як уже за кілька днів розквітнуть чудесні парасольки і закриють собою потворну сіру стіну. Люди, які в цей час проходили, кидали свій погляд на захожого, але нічого не говорили.

Повсюдно стояв неприємний запах, що так дошкуляв Миколці. На його рідному острові ранки були чистими, прозорими, такими, що наснажували кожного дня життям. А тут ранок був задушливим і непривітним: земля не пахла землею, а трава – травою. Якоїсь миті хлопчик пригадав, що має в рюкзаку пляшечку, яку подарувала йому Веселкова Пані ще на самому початку мандрівки, і настрій його поліпшився. Миколка швиденько відкрив її, і повітря ураз наповнилося неймовірним запахом свіжості, квітів, лісу і газованого оранжаду. На хвильку навіть здалося, що він знову потрапив на Веселковий острів. Лишень тут ніхто не ставився до нього з такою приязню, як це було там. Ніхто не відповідав усмішкою на його усмішку.

Маленькому мандрівникові дуже хотілося пити. З надією він постукав у двері одного із будинків і попросив води, але ті з гуркотом зачинилися перед його носом. Миколка спантеличився – з ним ще такого не траплялося. Хлопчик не знав, як бути, тому сів біля мурів і став із цікавістю розглядати людей, про яких стільки думав під час своєї подорожі. Ті мовчки кудись поспішали. Мами не усміхалися до своїх дітей, а діти – до своїх мам. Миколка спробував заговорити з мешканцями будинку, який стояв неподалік, однак вікна і двері з тріском зачинилися перед ним. Хлопчик помітив, що ніхто нікого не відвідує. Кожен у поспіху повертається після роботи до свого дому і там годинами засиджується біля якогось дивного предмета. Він був схожим на великий ящик, який говорив і мерехтів так неприємно, що Миколка аж замружився, коли побачив його крізь прочинені двері. «Мені це не подобається, – подумав він. – Які дивні люди! Я боюся їх». Маленькому мандрівникові хотілося плакати. Здавалося, що усе пішло шкереберть. «Кому потрібна тут Книга Пустельника, якщо мене навіть не помічають? Що робити далі? Що ж я намалюю на останній намистинці, яку подарувала Маринка? Я не зможу зобразити на ній цей дивний острів…» – Миколку охопив смуток.

Аж ось він почув:

– Гей, ти навіщо посіяв оте насіння? Не варто було цього робити – все одно затопчуть.

– Як затопчуть? – чудувався з того Миколка.

– Бо затопчуть. Затопчуть ще до того, як воно проросте, і край! Розумієш?

– Не розумію. Треба бути терплячим. Адже квіти не ростуть за кілька годин, – намагався пояснити хлопчик.

– Яке там «терплячим»!.. І взагалі, що це означає – тер-пля-чим? – вимовив по складах співрозмовник Миколки.

Це був його одноліток. Звали хлопчика Теодор. Він уже не одну годину сидів неподалік байдикуючи, як це було зазвичай, оскільки нічим особливо не цікавився.

– Я не можу пояснити значення цього слова. – А за мить тихенько додав: – Бо я не такий мудрий, як Пустельник.

– Який ще Пустельник? – Теодор перестав обдирати кору з дерева.

– Це людина, котра багато років тому вирушила в подорож, щоб дістатися твого острова, але так і не добралася сюди.

– А навіщо Пустельник плив до нас? – знічев’я запитав маленький острів’янин, розглядаючи пильно кору, якої наздирав із дерева.

– Щоб ощасливити людей.

– Але вони тут дуже щасливі! – досить самовпевнено і різко відповів Теодор.

Тієї самої миті з будинку неподалік почувся пронизливий крик і плач. Не було жодних сумнівів, що одна із «щасливих» родин переживає важкі часи.

Хлопчик задумано прислухався до того, що діялося, а потім наважився запитати:

– Може, Пустельник таки став би нам у пригоді? Якщо побачиш його, запроси до нас! Подивимося, що це за людина. Бувай! Лечу, зголоднів! – Теодор схопився з місця.

– Постривай, пригощу тебе чимось! Ось візьми! – Миколка похапцем дістав з рюкзака хлібці.

– Дякую, але в мене немає грошей.

– Навіщо гроші? Їж на здоров’я, – зі щирою усмішкою сказав Миколка.

Хлопчик недовірливо дивився на свого нового знайомого.

– Як це «візьми»? Просто так узяти? – дивувався він.

– Так. Пустельник казав: «ДІЛИСЯ ТИМ, ЩО МАЄШ».

– Ти знову про того Пустельника? – далі чудувався хлопчик, простягаючи руку за смачним хлібцем.

– Я багато днів плив на ваш острів, щоб розповісти про нього.

– Звідки ти?

– З острова вічнозелених дерев.

– Я не знаю, де це.

– Можеш зазирнути в атлас – там усе знайдеш, – відповів Миколка, і відразу пошкодував про це, адже йому не хотілося бути мудрієм.

– Терпіти не можу книжок. Мені нудно читати, – сказав із набитим ротом Теодор.

– Шкода, бо я саме хотів запропонувати тобі одну книжку.

Миколка дістав із рюкзака «Коралові острови».

Хлопчик наспіх погортав книжку і недбало засунув її під светр.

– Гаразд, – сказав він. – Позичаю. Можливо, завтра прийду. Бувай!

Миколка засмутився. Єдина людина, яка забажала з ним поговорити, пішла. Хлопчик боявся залишатися вночі просто неба самотою. «Дивно, – міркував він. – На жодному острові, де я побував, мені не було так погано, як тут». Миколка старанно повиривав бур’ян довкола парасольок, які посіяв, а потім сів, поринувши у власні думки.

Надвечір, на його подив, з’явився Теодор із книжкою під пахвою.

– Не хочеш її читати? – запитав розчаровано Миколка.

– Та ні, що ти! Дідусь прочитав мені сьогодні майже все і сказав, щоб я тебе привів до нього.

– Тобі читає книжки дідусь?

– Так, тому що я… – хлопчик трохи знітився, – не вмію читати. Бери свій рюкзак і ходімо. Я тебе відведу.

Шлях до дому, де мешкав Теодор, пролягав серед занедбаних будинків і бридких вуличок і був не найприємніший. «Тут нікого нічого не цікавить», – із сумом подумав Миколка.

Дідусь Теодора мешкав у будинку, де проживало кілька родин. Сходовий майданчик був непривітним і брудним.

Старий чоловік привітався з гостем і промовив:

– Мій онук розповів, що ти прибув на наш острів з якимсь завданням.

– Так, я маю доправити вам Книгу Пустельника, – відповів хлопчик.

І почав довгу розповідь про свої мрії, про те, як одного дня вирушив у мандри і познайомився з Веселковою Пані, як полагодив зіпсовані завіси в скельному гроті з допомогою камінця, яким чудовим виявився Зелений острів, як зернятко Великого Рисівника врятувало Спопелілий острів, як він вчився терплячості на Зорепадному острові, як за допомогою звичайної рахуванки-забавлянки відкрили сейф, як він захопився читанням на Книголюбному острові і з якими труднощами роздобував окремі аркуші з Книги Пустельника.

Нарешті Миколка дістав з рюкзака й саму Книгу та поклав її перед старим чоловіком. Дідусь з онуком уважно слухали Миколку, а коли той закінчив розповідь, у кімнаті запала невимовна тиша. Затамувавши подих, старець гортав сторінки Великої книги, а потім сказав:

– Треба, щоб якомога більше людей почуло твою розповідь. Можливо, завтра мені пощастить запросити сусідів. Це неймовірно, просто неймовірно! – повторював старий чоловік.

Пізніше Миколка розповів про свій острів, про своїх батьків… За розмовами минула вся ніч – спати полягали аж над ранок. У серці хлопчика зажевріла надія.

Дідусь дотримав слова. Наступного дня до його маленької оселі прийшло кілька людей, які бажали почути розповідь Миколки. Слава про нього, як про того, хто приніс таємничу Книгу, стрімко розлетілася островом. За кілька днів помешкання дідуся вже не вміщало слухачів. Тож Миколка виходив на вулицю і говорив, говорив, говорив… Крім того, він щоденно ходив до муру і там доглядав за своїми квітами. Тепер йому в цьому допомагав Теодор, з яким він заприятелював. Вони багато часу проводили разом і все більше розуміли один одного. Теодор помітно пожвавився. Невдовзі маленький острів’янин відкрив першу невеличку читальню для дітей, і це його так надихнуло, що він аж сяяв із радості.

Кінець місії

Так минали тижні. Якогось дня зацвіли біля кам’яної стіни парасольки. Були вони такими гарними, що Миколці захотілося плакати від щастя.

Квіти стали неабиякою окрасою місцевості, тому острів’яни із задоволенням стали приходити до мурів. Тут вони могли відпочити, порозмовляти або почитати книжку. Миколці здавалося, що вони усміхаються, дивлячись на дивовижні рослинки. Запах квітів, змішаний із веселковим туманом, був настільки тонким, що поліпшувалося самопочуття людей. Дозріле насіння парасольок, як і на Зеленому острові, у великій кількості розліталося на всі боки.

Згодом Миколка помітив цю дивовижну квітку у вікні одного із будинків неподалік муру, а потім – у другому, а за ним – у третьому. Він дуже зрадів. Чарівна рослинка поволі завойовувала серця мешканців Останнього острова – довкола все ставало яскравим і привабливим.

Книга Пустельника переходила з рук у руки. За кілька тижнів Миколка помітив, що мешканці Останнього острова стають значно спокійнішими, лагіднішими і привітнішими. Уже не чути було, щоб грюкали двері, вляглася метушня на вулицях. Садки біля будинків вигравали безліччю барвистих парасольок. Матусі усміхалися до своїх дітей, а діти усміхалися до своїх матусь. Миколка спостерігав за цим з великою радістю й усе частіше думав про те, що його місія добігає кінця, що треба скоро повертатися додому. Він розумів, що мине ще багато часу, поки тут запанує лад і спокій, якого так прагнув Пустельник. А проте сподівався, що зробив усе, що було в його силах.

Він дістав подароване намисто і став гадати, що ж намалювати на останній намистинці. Врешті-решт маленькими літерами, які дуже нагадували почерк Пустельника, написав: «Усе можливо».

Миколка вирішив повертатися додому. Він поговорив про це з дідусем Теодора, і той сказав на прощання слова, які назавжди закарбувалися в пам’яті хлопчика:

– Завдяки Книзі Пустельника і тому, що ти нам розповів, на наш острів повернулося життя і надія.

Спакувавши свій маленький рюкзак, Миколка попрощався з усіма й рушив до свого човника – незмінного товариша під час його мандрівки. На березі хлопчик побачив Теодора – той чекав на нього із самого ранку. Миколка підійшов до свого нового друга і почув:

– У мене теж колись була мрія, яка ніяк не здійснювалася. Я хотів мати такого друга, як ти, але не міг ні з ким подружитися. Я хотів тобі сказати на прощання, що мрії справджуються, адже ти став моїм другом.

– Я теж радію тому, що познайомився з тобою, і вірю, що ми колись неодмінно зустрінемося. Бувай!

Друзі щиро обійнялися.

Миколка невтомно веслував. Він хотів якнайшвидше опинитися в затінку вічнозелених дерев серед своїх найближчих людей. Хлопчик пропливав мимо островів, на яких побував раніше.

Він зрадів тому, що на Книголюбному острові відкрилися дві нові читальні. А в середмісті сьомого острова повісили табличку з текстом знаменитої рахуванки. На Зорепадному острові так само падали зірки. Родина Маринки знову із прихильністю прийняла до себе Миколку, тож він зміг перепочити в них перед тим, як попливти далі. Спопелілий острів уже не виглядав згарищем, оскільки тут пройшли рясні дощі, і він ожив. Де не глянь – колосилися поля Великого Рисівника, а комори вщерть були наповнені запасами. Зелений острів став ще мальовничішим. Тут хлопчик зміг підкріпитися і збадьоритися. На третьому острові молочно-фіолетові гори так само прегарно виблискували, а на Веселковому острові його зустрів той самий похмурий скелястий мур. Острів’яни радо вітали Миколку, розпитуючи про все, що сталося з ним під час подорожі.

Серце Миколки забилося лунко, коли одного ранку побачив здалека вічнозелені дерева. Погожий вітер допоміг хлопчикові легко здолати решту шляху.

Він почувався найщасливішою дитиною у світі, потрапивши ввечері в обійми батьків, які так за ним тужили.

Наступного дня хлопчик сидів на порозі рідного дому, вдивляючись у простори океану. Він мріяв про те, як побачиться з Маринкою і Теодором, за якими вже сумував…

* *

– Мамо, а він ще побачить колись своїх друзів? – запитав заслухавшись Миколка.

– УСЕ МОЖЛИВО, синку… Нехай сьогодні тобі насняться Коралові острови. На добраніч!