Котик – піяніст

Мурчик не пам’ятає ні своєї мами, ні братчиків, ні сестричок. Не награвся з ними вдосталь, хоч гратися дуже любить. Мурчик був ще дуже маленький, коли пані Дора поклала його в картонову коробку з-під солодких бубликів і принесла до свого самітного дому на околиці великого фабричного міста.

Пані Дора вподобала собі Мурчика передусім тому, що він був дуже похожий на її улюбленого котика з часів, коли вона була ще малою дівчинкою та жила в Києві з татом і мамою. Багато років проминуло з того часу, але пані Дора не забула свого давнього товариша забав і, як тільки побачила подібне до нього котеня, випросила його для себе.

Два дні пахнув Мурчик бубликами, і два дні пані Дора вчила Мурчика пити молоко. Хоч Мурчик був голодний, вмочав у молоко не ротика, а носика, а потім смішно пчихав і відмовлявся пити. Але він був пильним учнем, і третього дня вже сам хлептав молоко.

Пані Дора хвалила котика, втирала його мокру борідку й повчала, що кожний „порядний кіт” мусить уміти сам умиватися. Так і сталося. Незабаром Мурчик сам вмивався лапками, а пані хвалила його і гладила теплою долонею м’який волохатий хребет. То була найкраща нагорода за те, що Мурчик став „порядним котом”.

Одного разу Мурчик сидів на піяніні й цікаво приглядався, як по кімнаті літала велика муха. Мав сильне бажання погратись із мухою.

„А що, якби спіймати муху лапками?” — подумав.

Муха покрутилась коло вікна, вдарилася голівкою об шибку, а потім обернулась і полетіла якраз понад Мурчиком. Котик смішно підстрибнув угору, намагаючись зловити муху лапками. Мухи не зловив, утратив рівновагу і звалився необачно на клявіші піяніна.

— Бум-бум! — забурчали струни, ніби розсердились, що таке мале, нечемне котеня не дає їм спокійно відпочити після того, як пані Дора, що була вчителькою музики, переграла на них три великі сторінки, густо записані нотами. Мурчик спершу злякався і сховався під фотель. Але незабаром зовсім забув про цю пригоду, і на другий день знову сидів поважно на м’якім табуреті коло піяніна.

Минав короткий зимовий день. Сонне сонце, збираючись іти на спочинок, кинуло крізь шибки в кімнату на прощання кілька блідих промінчиків. Промінчики лягли на клявіші піяніна. В той же час за вікном у саду вітер похитав галузками бузку, і від того промінчики заскакали по клявішах, мов малі світляні зайчики. Мурчик побачив ці ясні рухомі плями світла й подумав собі, що з ним хтось хоче гратися. Він зіп’явся дибки, став на задні лапки й кинувся на клявіші ловити дивних зайчиків.

— Бум-бу-рум! — знову розсердилися струни, і наш котик пустився навтікача. Але тепер Мурчик уже менше боявся, бо бачив, що ніхто за ним не женеться.

З кухні виглянула його люба пані й з усміхом запитала:

— Мурчику, це ти так учишся на піяніста?

Мурчик подумав: пані не гнівається, значить — усе гаразд. І ще щось, мабуть, подумав котик, бо з того часу брався на хитрощі. Коли пані була в кухні, а йому самому ставало нудно, він вилазив на віко піяніна і згори чотирма лапками скакав на клявіші. Струни відзивалися, Мурчик додавав до їх звуків своє тужливе сольо „м’яв” і дивився на двері кухні. Відти виходила усміхнена пані, брала котика на руки і гладила по спинці. Вона догадалася, чого котик скаче на клявіші, й раділа, що має такого розумного котика. Котик мурликав і з великого задоволення жмурив блискучі зелені очі.

З того часу всі сусіди пані Дори стали називати котика піяністом.