Мандрівний замок Хаула (розділи 1-7)

Розділ перший,
у якому Софі розмовляє з капелюшками
У країні Інгарії, де такі речі, як семимильні чоботи і шапки-невидимки, існують насправді, народитися найстаршим із трьох дітей — неабияке безталання. Усім відомо, що коли ви, всі троє, вирушите на пошуки щастя, саме тебе першого спіткає невдача, та ще й найдошкульніша.

Софі Хаттер була найстаршою з трьох сестер. Вона навіть не була дитиною бідного лісоруба, що давало би їй бодай якусь надію на успіх. Ні, її батьки були цілком заможними: вони тримали крамничку дамських капелюшків у процвітаючому містечку Маркет-Чиппінг. Щоправда, мати Софі померла, коли тій було два рочки, а її сестричці Летті — лише один.

Їхній батько одружився на наймолодшій зі своїх продавщиць, гарненькій блондинці на ім’я Фанні. Фанні невдовзі народила третю сестру — Марту. Це мало би перетворити Софі та Летті на Бридких Старших Сестер, але насправді всі три дівчинки виросли дуже навіть гарненькими — хоча Летті все-таки називали найвродливішою. Фанні ставилася до всіх трьох дівчаток однаково ніжно й ніколи жодним чином не виділяла Марту.

Містер Хаттер пишався своїми трьома доньками і віддав їх у найкращу в місті школу. Софі була найстараннішою. Вона надзвичайно багато читала — і дуже швидко з’ясувала, наскільки мізерними є її шанси на цікаве майбутнє. Це було для неї розчаруванням, проте вона залишалася цілком щасливою, доглядала сестричок і готувала Марту до пошуків щасливої долі, коли настане пора. Оскільки Фанні була постійно зайнята в крамниці, за меншими доглядала саме Софі. А поміж меншими не обходилося без криків і навіть смикання за волосся. Летті аж ніяк не збиралася бути наступною невдахою після Софі.

— Це нечесно! — кричала Летті. — Чому це Марті має дістатися все найкраще тільки тому, що вона наймолодша? Я вийду заміж за принца, ось побачите!

Марта на це завжди відказувала, що хто-хто, а от вона зуміє стати казково багатою навіть і не виходячи ні за кого.

Після цього Софі доводилося відтягувати їх одну від одної і зашивати їм сукенки. Як на те, вона дуже спритно вправлялася з голкою. А згодом Софі й сама почала шити одяг для сестер. На минуле Травневе свято, незадовго до початку цієї історії, вона пошила для Летті темно-рожевий костюмчик, про який Фанні сказала, що він виглядає так, ніби куплений у найдорожчій крамниці у Кінгсбері.

Приблизно тоді ж усі знову заговорили про Відьму Пустирищ. Подейкували, нібито Відьма погрожувала вбити дочку короля, і нібито король наказав своєму лейб-магу, чарівникові Саліману, вирушити на Пустирища, аби впоратися з Відьмою. І скидалося на те, що чарівник Саліман не тільки не впорався з Відьмою, а й сам був нею вбитий.

Тому коли через кілька місяців після цього на пагорбах над Маркет-Чиппінгом зненацька з’явився високий чорнезний замок, із чотирьох високих шпилястих веж якого вилітали хмари чорнющого диму, всі були цілком переконані, що це Відьма знову вибралася з Пустирищ і збирається тримати в остраху всю округу, як то вона вже була зробила п’ятдесят років тому. Люди і справді дуже налякалися. Ніхто не виходив на вулицю сам-один, а надто поночі.

А що було ще страшнішим, то це те, що замок не стояв на місці. Іноді він давав про себе знати довгою смугою чорного диму понад заростями вересу на північному заході, іноді височів над скелями на сході, а іноді спускався з пагорбів і зупинявся серед вересу просто за останньою фермою з північного боку. Часом навіть можна було побачити, як він рухається, випускаючи з веж брудно-чорні клуби диму. Якийсь час усі були впевнені, що замок ось-ось таки спуститься у долину, і мер не раз говорив, що варто було би послати до короля за підмогою.

Але замок і далі блукав поміж пагорбами, і якось-то з’ясувалося, що він належить ніякій не Відьмі Пустирищ, а чарівникові Хаулу.

Ну, а Хаул був досить-таки недобрим чарівником. Хоча наразі ніщо не свідчило про те, щоби він хотів покинути пагорби, всі знали, що він для розваги викрадає молодих дівчат і висмоктує з них душі. А дехто казав, ніби він пожирає їхні серця. Він був украй бездушним і безсердечним чарівником, і та дівчина, яка дозволила б йому захопити себе зненацька, опинилася б у страшній небезпеці. Софі, Летті та Марті, як і всім іншим дівчатам у Маркет-Чиппінгу, було наказано нікуди не ходити поодинці, і це їх украй дратувало. Вони дивувалися, до чого б це чарівникові Хаулу мали придатися викрадені ним душі.

Однак незабаром Софі, Летті та Марту спіткав зовсім інший клопіт: містер Хаттер несподівано помер якраз тоді, коли Софі підросла настільки, що вже могла залишити навчання у школі. Саме тоді й виявилося, що містер Хаттер трохи занадто пишався своїми дочками. Через рахунки за навчання крамничка зав’язла в боргах. Одразу після похорону Фанні сіла у вітальні в їхньому будинку, зовсім поруч із крамницею, і пояснила донькам усе, як є.

— Боюся, вам доведеться покинути школу, — сказала вона. — Я вже рахувала і так, і сяк, і все одно виходить, що якщо я хочу і майстерню не втратити, і про вас подбати, то в мене немає іншого виходу, ніж віддати вас ученицями в хороші місця. Залишати вас усіх трьох при крамниці непрактично. Це мені не по кишені. Отже, ось що я вирішила. Спочатку Летті…

Летті підняла очі. Вона так і пашіла здоров’ям і чудовою вродою, яку не могли приховати навіть горе і жалобне вбрання.

— Я би хотіла вчитися далі, — сказала вона.

— І будеш, хороша моя, — сказала Фанні. — Я домовилася, що тебе візьмуть ученицею в кондитерську пані Цезарі на Ринковій площі. Вони славляться тим, що ставляться до учнів, як до королівен і королевичів, так що тобі там має бути дуже добре, та й корисному ремеслу навчишся. Пані Цезарі — наша добра клієнтка і добрий друг, вона погодилася зробити мені послугу і знайти у своїй кондитерській місце ще й для тебе.

Летті розсміялася так, що стало зрозуміло, що вона нітрохи не задоволена.

— Що ж, дякую, — сказала вона. — Як усе-таки добре, що я люблю готувати!

Фанні полегшено зітхнула. Часами Летті поводилася неймовірно розважливо.

— Тепер Марта, — сказала Фанні. — Я розумію, що ти ще занадто мала, щоб іти працювати, тому вже якийсь час думала, як би влаштувати тебе ученицею в таке місце, де би ти могла собі спокійно залишитися надовго, і щоби потім ця наука тобі придалася, чим би ти не вирішила зайнятися. Ти знаєш мою давню шкільну подругу Аннабель Ферфакс?

Марта, тоненька і білява, уп’ялася у Фанні великими сірими очима майже так само розважливо, як Летті.

— Це та така страшенно балакуча? — запитала во‑на. — Хіба вона не відьма?

— Так, і в неї гарненький будиночок і повно клієнтів з усієї Складчастої Долини, — поспішила підтвердити Фанні. — Вона дуже добра жінка, Марто. Вона навчить тебе всьому, що сама знає, і, я думаю, представить своїм впливовим знайомим із Кінгсбері. Отож, щойно закінчивши навчання, ти відразу ж будеш влаштована.

— Так, вона приємна жінка, — погодилася Марта. — Гаразд.

Софі, слухаючи цю розмову, думала, що Фанні залагодила все саме так, як і мало бути. Летті, середня сестра, навряд чи добилася би в житті чогось путнього, от Фанні й прилаштувала її туди, де вона могла зустріти вродливого молодого підмайстра і бути з ним щасливою. Марті, яка збиралася зробити все, аби розбагатіти, мали в цьому допомогти заможні друзі та відьомське ремесло. Що ж до самої Софі, то вона нітрохи не сумнівалася, що її чекає. Тож для неї не було несподіванкою, коли Фанні сказала:

— Що ж до тебе, люба Софі, то буде цілком справедливо, якщо ти успадкуєш капелюшну крамницю, коли я відійду від справ, адже ти найстарша. Тому я вирішила, що сама візьму тебе в учениці й дам можливість вивчити наше ремесло. Що ти на це?

Навряд чи Софі могла би сказати, що їй просто нічого іншого не залишається. Вона чемно подякувала Фанні.

— Отже, все владналося! — сказала Фанні.

Наступного дня Софі допомогла Марті спакувати одяг, а ще через день усі вони проводжали її в дорогу на підводі візник. Марта виглядала маленькою, напруженою і знервованою, адже шлях до Складчастої Долини, де жила пані Ферфакс, пролягав через пагорби, якраз неподалік Мандрівного Замку чарівника Хаула. Не дивно, що Марта боялася.

— У неї все буде чудово, — сказала Летті.

Вона відмовилася від будь-якої допомоги в укладанні речей, і коли підвода візника зникла з очей, Летті просто запхала всі свої манатки в наволочку і заплатила шість пенсів сусідському хлопчиськові-чистильнику, щоби він відвіз їх у тачці до кондитерської пані Цезарі на Ринковій площі.

Летті крокувала за тачкою, і вигляд у неї був набагато радісніший, ніж очікувала Софі. Здавалося навіть, що Летті рада струсити зі своїх ніг пилюку капелюшної крамниці.

Хлопчисько-чистильник повернувся з нашвидкуруч нашкрябаною запискою від Летті, де сповіщалося, що вона вже розмістила свої речі в дівчачій спальні та що в Цезарі, здається, дуже весело.

Ще через тиждень візник привіз лист від Марти, яка писала, що доїхала щасливо і що пані Ферфакс «дуже мила і до всього додає мед. Вона тримає бджіл».

Після цього Софі досить довго нічого не чула про своїх сестер, бо як тільки Марта і Летті поїхали, почалося і її власне навчання.

Софі, звичайно, вже багато чого знала про капелюшне ремесло. Ще зовсім малою дитиною вона гасала по двору, де вимочували заготовки і натягували їх на болванки, а з воску і шовку робили квіти, фрукти та інші прикраси. Вона знала людей, які у них працювали. Більшість цих людей прийшли сюди на роботу тоді, коли її тато був хлопчиком. Вона знала Бессі, єдину продавщицю, що залишилася. Вона знала клієнток, які купували капелюшки, і чоловіка, який привозив із села солом’яні заготовки для капелюхів, котрим іще треба було надавати форму на болванках у сараї. Вона знала й інших постачальників і навіть знала, як роблять фетр для зимових капелюхів. Фанні не так уже й багато залишалося її навчити — хіба що як найкраще переконати клієнтку придбати капелюшок.

— До потрібного капелюшка її треба підводити поступово, моя дорога, — говорила Фанні. — Спочатку покажи ті, котрі їй не вельми личитимуть, і тоді як тільки дама приміряє потрібний капелюшок, вона відразу зрозуміє, у чому різниця.

Насправді ж Софі майже не довелося продавати капелюшки. Після того, як вона день чи два побула в майстерні, а тоді ще один день провела разом із Фанні у магазині тканин і в торговця шовком, мачуха посадила її прикрашати капелюшки. Софі сиділа в маленькій ніші в задній кімнаті крамниці й пришивала троянди до чепчиків та вуалетки до велюрових капелюшків, оторочувала їх шовком, викладала на крисах букетики з воскових ягід і зроблених зі стрічок квітів. Робота їй вдавалася і загалом подобалася. Але Софі почувалася самотньою і трохи нудьгувала. Працівники майстерні були занадто старі, щоби Софі було з ними весело, до того ж ставилися вони до неї, як до сторонньої особи, та ще й такої, котра згодом мала стати тут хазяйкою. І навіть Бессі ставилася до неї так само. Зрештою, Бессі говорила тільки про фермера, за якого збиралася заміж через тиждень після Травневого свята. А ще Софі трохи заздрила Фанні, яка будь-якої хвилини могла вирватися з крамниці у справах до торговця шовком.

Найцікавішим у тому всьому були розмови відвідувачок. Жодна із них не могла купити капелюшок, не обмінявшись при цьому чутками. Софі сиділа у своїй ніші, шила і слухала, що мер терпіти не може зеленини, що замок чарівника Хаула знову перемістився до скель, що невже ж він справді… шу‑шу-шу, шу‑шу-шу… Коли розмова заходила про чарівника Хаула, голоси завжди ставали тихішими, але якось Софі вдалося розібрати, що місяць тому він таки впіймав у долині одну дівчину. «Синя Борода!» — прошепотіли відвідувачки, а тоді знову заговорили на повний голос, мовляв, Джейн Фер’є зробила собі просто обурливу зачіску. Ото вже хто справді не приверне уваги навіть чарівника Хаула, не те що порядних чоловіків. А по-тім, знову пошепки, швиденько і з осторогою згадували про Відьму Пустирищ. Відтак Софі починало здаватися, що чарівник Хаул і Відьма Пустирищ якось пов’язані — або принаймні мають багато спільного.

— Здається, вони просто створені одне для одного. Їх варто було б посватати, — зауважувала вона, звертаючись до капелюшка, який саме прикрашала.

Однак до кінця місяця у крамниці пліткували вже тільки про Летті. Скидалося на те, що кондитерська Цезарі з ранку до ночі була напхом напхана чоловіками, кожний із яких закуповував гори тістечок, вимагаючи, щоби обслуговувала його саме Летті, і тільки Летті. Їй уже зробили десять шлюбних пропозицій. Кандидати різнилися за рангом — від сина мера до хлопця-підмітайла, а вона всім відмовила, заявивши, що ще занадто молода, щоби приймати рішення.

— Що ж, з її боку це розважливо, — сказала Софі чепчикові, до якого саме пришивала шовкову оборку.

Фанні дуже тішилася таким новинам.

— Я знала, що в неї все буде добре! — радісно сказала вона.

При цьому Софі чомусь здалося, ніби Фанні задоволена, що Летті тут більше немає.

— У крамниці капелюшків Летті шкодила би торгівлі, — пояснила Софі чепчикові, прикрашаючи його шовковими стрічками кольору печериць. — Навіть ти, старосвітський і немодний, виглядав би на ній казково. А інші дами дивилися би на Летті й дратувалися б.

З кожним тижнем Софі розмовляла з капелюшками дедалі частіше й частіше. Більше їй ні з ким було порозмовляти. Фанні більшу частину дня бігала десь у місті, залагоджуючи справи або намагаючись залучити покупців, а Бессі була зайнята у магазині, обслуговуючи клієнток і ділячись із ними своїми весільними планами. У Софі з’явилася звичка надягати кожен тільки-но закінчений капелюшок на болванку, так що це виглядало майже як голова без тіла, а потім для розваги розповідати капелюшку, яке тіло буде колись під ним. Софі трохи лестила капелюшкам, адже покупцям теж доводиться лестити.

«У вас такий загадковий вигляд», — зверталася вона до капелюшка, повністю затягнутого вуаллю з ледь помітними блискітками. Кремовому капелюшку з трояндами під широкими крисами вона казала: «Ви вийдете заміж за справжнього багатія!» А ядучо-зелений солом’яний капелюшок із загнутим зеленим пером запевняла: «Ви виглядаєте юною, немов весняний листочок». Рожевим чепчикам Софі говорила, що вони чарівні, а модним капелюшкам, прикрашеним оксамитом, — що вони вигадливі. Що ж до чепчика, отороченого печеричними стрічками, то йому Софі сказала:

— У тебе золоте серце, й одного разу хтось високопоставлений це помітить — і закохається в тебе!

Річ у тім, що вона жаліла цей чепчик, надто вже простим і недоладним він виглядав.

Наступного дня в крамницю зайшла Джейн Фер’є і купила його. «А зачіска в неї таки справді дивнувата, — подумала Софі, нишком визирнувши зі своєї ніші. — Вона виглядає так, ніби Джейн накрутила волосся на коцюбу».

Софі було трохи шкода Джейн, що вона вибрала саме цей чепчик. Але в ті дні, здавалося, всім раптом знадобилися нові капелюшки і чепчики. Чи то далися взнаки комерційні зусилля Фанні, чи то просто настала весна, одначе капелюшна торгівля виразно набирала обертів.

— Мабуть, мені не треба було так поспішно відсилати Летті та Марту, — дещо винувато говорила Фанні. — З таким обсягом продажу ми зуміли б дати собі раду.

З наближенням Травневого свята наплив покупців настільки зріс, що Софі теж довелося надягти скромну сіру сукню і взяти на себе частину роботи в крамниці. Однак попит був такий, що за обслуговуванням покупців у неї просто не залишалося ні хвилинки на прикрашання капелюшків, тому вечорами вона брала роботу додому і при світлі лампи працювала до пізньої ночі, щоби було що продавати завтра. Особливо жваво розходилися ядучо-зелені капелюшки на кшталт того, який купила собі дружина мера, а також рожеві чепчики. А за тиждень до Травневого свята одна відвідувачка забажала собі чепчика з печеричними стрічками — точнісінько такого, який був на Джейн Фер’є, коли та втекла із графом Каттеракським…

Того вечора Софі зізналася собі за шиттям, що життя в неї таки нуднувате. Цього разу вона не стала розмовляти з капелюшками, натомість як тільки закінчувала капелюшок, негайно приміряла його на себе перед дзеркалом. А саме цього, як з’ясувалося, не треба було робити. Строга сіра сукня зовсім не пасувала Софі, причому особливо не пасувала вона до її почервонілих від роботи очей, а оскільки волосся в неї було золотаво-руде, їй не личили ні ядучо-зелені капелюшки, ні рожеві чепчики. У чепчику з печеричними стрічками вона виглядала страшенно похмуро.

— Ну зовсім як стара діва! — вирішила Софі. Не те щоби їй хотілося втекти з графом, як Джейн Фер’є, чи, тим більше, закрутити голову половині міста, як Летті, щоби їй усі навперебій пропонували руку і серце…

Однак Софі все-таки хотілося щось зробити, хоч вона і не знала достеменно, що саме, — аби тільки це було хоч трішечки цікавіше, ніж просто прикрашати капелюшки. Наразі Софі вирішила наступного дня знайти хвилинку, щоби збігати побалакати з Летті.

Але Софі до Летті так і не збігала. Чи то не змогла знайти часу, чи то сили, чи то Софі раптом здалося, що до Ринкової площі надто вже далеко, чи то вона згадала, що їй самій загрожує небезпека від чарівника Хаула, — так чи інакше, з кожним днем вибратися на зустріч із сестрою ставало все складніше і складніше.

І це було дуже дивно. Софі завжди вважала, що в неї майже настільки ж сильна воля, як у Летті. А тепер з’ясовувалося, що деякі речі вона здатна робити тільки тоді, коли немає іншого виходу.

— Що за дурниці! — сказала собі Софі. — Ринкова площа звідси всього за два квартали! І якщо бігцем…

Тож вона пообіцяла собі піти до Цезарі, коли капелюшна крамниця закриється на Травневе свято.

Тим часом до крамниці долинула нова чутка. Подейкували, начебто король посварився зі своїм братом, принцом Джастіном, і принц подався у вигнання. Ніхто до пуття не знав, що стало причиною сварки, однак принц і справді зо два місяці тому проїжджав через Маркет-Чиппінг інкогніто, і ніхто його не впізнав. Граф Каттеракський, виявляється, прибув сюди за наказом короля, щоби відшукати принца, а замість цього зустрів Джейн Фер’є. Софі слухала і сумувала. Ось завжди воно так: усе найцікавіше стається з кимсь іншим. Та все ж було б добре якось побачитися з Летті.

Настало Травневе свято. Народні гуляння на вулицях почалися мало не вдосвіта. Фанні пішла рано, а Софі ще треба було доробити декілька капелюшків. За роботою вона співала. Зрештою, Летті зараз теж працює. По святах кондитерська Цезарі відкрита до півночі.

«Куплю собі їхнє вершкове тістечко, — вирішила Софі. — Я вже сто років таких не куштувала». Вона дивилася у вікно — і бачила юрми людей у яскравому одязі. Вони торгували сувенірами, ходили на дибах, і її саму невдовзі охопив радісний настрій.

Але коли Софі нарешті накинула на своє сіре плаття сіру ж таки шаль і вийшла на вулицю, від її гарного настрою не лишилося й сліду. Вона почувалася пригніченою і розгубленою. Навколо було надто багато людей, які реготали і галасували, надто багато гамору і тисняви. Софі здалося, ніби кілька місяців сидіння за шиттям перетворили її чи то на стару бабу, чи то на майже каліку. Вона загорнулася в шаль і почала пробиратися попід стінами, щоб її, бува, не затоптали ногами у святкових туфлях і не заштурхали ліктями в довжелезних шовкових рукавах. Коли десь угорі несподівано затріскотіли вибухи, Софі здалося, що вона от‑от знепритомніє. Вона підняла голову — і побачила замок чарівника Хаула прямісінько на пагорбі над містом: так близько, що здавалося, ніби він всівся на комини. З усіх чотирьох веж Мандрівного Замку виривалося блакитне полум’я, викидаючи блакитні вогняні кулі, які вибухали високо в небі, і це було досить-таки страшно. Видно, чарівника Хаула чимось роздратувало Травневе свято. А може, він намагався взяти в ньому участь — на власний спосіб. Софі була надто настрашена, тож її це не обходило. Вона радо повернулася би додому, якби не те, що півдороги до Цезарі було вже пройдено. І Софі кинулася бігцем.

«Чому це я вирішила, ніби мені хочеться цікавого життя? — запитувала вона себе на бігу. — Я би тоді боялася ще більше. А все тому, що я найстарша!»

На Ринковій площі зробилося ще гірше — наскільки це взагалі було можливо. На площі розташовувалася більшість розважальних закладів. Молоді люди проходжалися по ній дженджуристо і чваньковито, за ними тяглися, замітаючи пилюку, їхні плащі з щонаймоднішими довгими рукавами, а молодики притупували черевиками з масивними пряжками, що їх буднього дня їм би й на гадку не спало взути, горлаючи непристойні жартики і чіпляючись до дівчат. Ну, а дівчата церемонно прогулювалися парочками, з нетерпінням очікуючи, коли ж це до них нарешті почнуть чіплятися.

Отже, Травневе свято йшло собі, як ішло, та Софі навіть і це лякало. І коли молодик у дивовижному блакитному, затканому сріблом костюмі звернув увагу на Софі й вирішив трохи почіплятися до неї, вона метнулася до дверей якоїсь крамнички і спробувала сховатися.

Молодик здивовано підніс брови.

— Не бійся, сіренька мишко, — сказав він і посміхнувся, співчутливо дивлячись на Софі. — Я лише хотів почастувати тебе вином. Ну, чого ти так перелякалася?

Від його співчутливості Софі зробилося страшенно ніяково. До того ж молодий чоловік справляв абсолютно приголомшливе враження: він здався Софі дуже дорослим, тим більше, що на вигляд йому було далеко за двадцять. А ще він мав продовгувате, тонке обличчя, на якому лежала печать життєвого досвіду, і волосся делікатного золотистого відтінку. Хвости рукавів у нього були найдовші на цілу площу, з дорогими фестонами і зі срібними вставками.

— Ах, спасибі, сер, ви дуже люб’язні, — насилу промимрила Софі. — Я… я йду відвідати сестру.

— Що ж, зрозуміло, ідіть собі, — розсміявся запаморочливо чарівний юнак. — Хто я такий, щоби заважати прекрасній дамі побачитися із сестрою? Та, може, ви дозволите мені провести вас, адже ви така налякана?

Наміри в нього були якнайкращі, однак Софі засоромилася ще сильніше.

— Ні, ні! Ні, спасибі, сер! — видихнула вона і кинулася від нього геть по вулиці.

На додачу до всього іншого, від молодика линув тонкий аромат коштовних парфумів. Запах гіацинтів так і переслідував Софі. Який витончений, думала вона, пробираючись поміж столиками, виставленими на площі перед вікнами Цезарі.

За столиками не було де і яблуку впасти. Усередині теж зовсім не було місця, до того ж там було так само гамірно, як на площі. Софі відразу зрозуміла, де саме в ряду продавщиць стоїть Летті, тому що прилавок перед нею обліпила, обмінюючись жартами й дотепами, ціла компанія фермерських синків. Летті, яка стала ще гарнішою і ще більш стрункою, лукаво посміхаючись, моторно розкладала тістечка, спритно зав’язувала пакети і, вручаючи покупки, відповідала на жарти. Стояв регіт. Софі довелося силою проштовхуватися до прилавка.

Летті її побачила. На якусь мить Софі здалося, що її сестра вражена до глибини душі.

Потім очі в Летті широко розплющилися, посмішка стала ще відкритішою і вона голосно вигукнула:

— Софі!

— Можна з тобою поговорити? — закричала Софі. — Де-небудь! — безпомічно додала вона, коли міцний, обтягнутий дорогою тканиною лікоть грубо відштовхнув її від прилавка.

— Хвилиночку! — крикнула у відповідь Летті. Вона повернулася до напарниці-продавщиці та щось їй шепнула.

Продавщиця кивнула, просяяла і стала на місце Летті.

— Вам доведеться задовольнятися мною! — повідомила вона юрбі. — Хто наступний?

— Але ж я хочу побалакати з вами, Летті! — заволав хтось із фермерських синків.

— Побалакайте наразі з Керрі, — запропонувала Летті. — А мені треба побалакати із сестрою, а не з вами!

Ніхто особливо не заперечував. Покупці проштовхнули Софі до далекого кінця прилавка, де її сестра вже махала до неї рукою, піднявши перегородку, і просили не затримувати Летті допізна. Коли Софі протиснулася за перегородку, Летті обхопила її за талію і потягла в задню кімнату, де чекали своєї черги нескінченні дерев’яні лотки з рядами тістечок. Летті висунула звідкись дві табуретки.

— Сядь, — звеліла вона сестрі. Потім простягнула руку до найближчого лотка, не дивлячись, і вручила Софі вершкове тістечко. — Тобі знадобиться, — чомусь додала вона.

Софі знеможено впала на табуретку, вдихаючи густий аромат тістечок і відчуваючи, що найбільше у світі вона хоче в цю мить заплакати.

— Ой, Летті! — схлипнула вона. — Я така рада тебе бачити!

— Ну, а я дуже рада, що ти сидиш, — відповіла Летті. — Розумієш, я не Летті. Я Марта.

Розділ другий,
у якому Софі змушена вирушити на пошуки щастя
— Що? — Софі витріщилася на дівчину, яка сиділа на стільці навпроти. Дівчина виглядала цілком як Летті. На ній було Леттіне блакитне плаття, одне з двох найкращих, саме того чудового блакитного відтінку, що так їй личив. У неї було Леттіне темне волосся і Леттіні сині очі.

— Я Марта, — повторила її сестра. — Скажи, кого ти застукала за розрізанням Леттіних шовкових панталончиків? Я Летті про це не розповідала. А ти?

— І я ні, — приголомшено промимрила Софі. Тепер-то і вона бачила, що це Марта. Хоча голова була Леттіна, але нахил голови був Мартин, як і звичка обхоплювати руками коліна й вертіти великими пальцями один навколо одного. — А чому?..

— Я страшенно боялася, що ти до мене врешті-решт прийдеш, — вела далі Марта, — бо кому-кому, а тобі я мусила би в усьому зізнатися. Наскільки ж мені тепер легше, коли ти вже все знаєш! Тільки пообіцяй, що нікому не розповіси. Я знаю, що коли ти пообіцяєш, то не розповіси. Ти ж така чесна!..

— Обіцяю, — сказала Софі. — Але навіщо?.. І як?..

— Це ми з Летті так влаштували, — сказала Марта, вертячи великими пальцями, — бо Летті хотіла вчитися чаклувати, а я — ні. Летті має голову на плечах і бажає для себе такого майбутнього, щоби жити своїм розумом, — от тільки попробуй скажи це матері! Мати занадто заздрить Летті, щоби помітити, що вона має голову на плечах!

Софі якось не вірилося, що Фанні справді така, але вона вирішила наразі не звертати уваги на ці слова.

— Ну, а ти що?

— Їж тістечко, — сказала Марта. — Воно смачне. Ну, розумієш, я ж також іноді вмію кумекати. За якихось два тижні в пані Ферфакс я знайшла те заклинання, яким ми користуємося. Я вставала ночами і потайки чи-тала її книжки, нічого складного в цьому заклинанні немає. Потім я спитала в неї дозволу відвідати сім’ю, і пані Ферфакс погодилася. Вона така люб’язна. Подумала, що я занудьгувала за домом. От я взяла це заклинання і приїхала сюди, а Летті поїхала до пані Ферфакс і прикинулася, ніби вона — це я. Найтяжче було першого тижня, коли я ще не нічого знала, а всі думали, ніби я це знаю. Просто страхіття. Але потім з’ясувалося, що я подобаюся людям, — а так воно й буває, якщо вони подобаються тобі, — і все стало цілком добре. Та й пані Ферфакс досі ще не вигнала Летті, тож, думаю, вона теж дає собі раду.

Софі жувала тістечко, не відчуваючи смаку.

— А чому ти вирішила це зробити?

Марта гойдалася на ослінчику, посміхаючись на всю ширину Леттіного личка і вертячи пальцями так швидко, що вони почали зливатися у веселий рожевий вихор.

— Я хочу заміж і десятеро дітей.

— Але ти ж іще не стала дорослою! — здивувалася Софі.

— Ще ні, — погодилася Марта. — Тільки-от, розумієш, щоб устигнути народити десятьох, я повинна почати якнайшвидше. А так у мене буде час почекати і побачити, чи той, хто мені сподобається, любить мене тому, що я — це я. Заклинання поступово перестає діяти, і з часом я ставатиму все більше схожою на себе.

Софі була настільки вражена, що доїла тістечко, так і не помітивши, яке воно на смак.

— А чому десятьох?

— Тому що я хочу саме стількох, — пояснила Марта.

— А я й не знала!

— Ну, не могла ж я говорити про це на кожному кроці, коли ти всіляко підтримувала маму в тому, що мені треба вирушити на пошуки щастя, — сказала Марта. — Тобто ти думала, що мамі хочеться саме цього. Я теж так вважала, поки не помер тато, але тоді я побачила, що вона просто хоче нас позбутися: запхнувши Летті туди, де навколо неї щодня будуть крутитися юрми чоловіків, один із яких врешті-решт візьме її заміж, а мене відправивши якомога далі! Я так розлютилася, що вирішила: а чому б і ні? От я й порозмовляла з Летті, яка була розлючена нітрохи не менше, ніж я, і ми з нею все владнали. Тепер із нами все гаразд. От тільки через тебе ми тривожимося. Ти занадто розумна і вродлива, щоби змарнувати все своє життя в капелюшній майстерні. Ми з Летті про це говорили, але так ні до чого і не додумалися.

— Та в мене все добре, — заперечила Софі. — Хіба що я трохи нуджуся.

— Усе добре?! — вигукнула Марта. — Та, видно, куди вже краще, раз ти не приходила сюди багато місяців, а оце раптом з’явилася в цьому страхітливому сірому платтячку й шалі, і вигляд у тебе такий, ніби ти навіть мене боїшся! Що мама з тобою зробила?

— Нічого, — знічено сказала Софі. — Ми були дуже зайняті. Марто, не треба так говорити про Фанні. Вона ж твоя мати.

— Так, і я досить схожа на неї, щоб її розкусити, — відрізала Марта. — Саме тому вона й відіслала мене подалі — чи принаймні спробувала це зробити. Мама знає: якщо хочеш когось експлуатувати, зовсім не обов’язково погано з ним поводитися. Вона знає, яка ти сумлінна. Вона знає про твій пунктик — нібито ти приречена бути невдахою тільки тому, що найстарша. Вона обвела тебе навколо пальця і змусила гарувати на неї. Можу побитися об заклад, що вона тобі не платить.

— Але я ж іще в ученицях! — заперечила Софі.

— І я так само, але мені платять, — відрізала Марта. — Тому що Цезарі розуміють, що я на цю платню заслуговую. Ця ваша капелюшна крамниця останнім часом гроші лопатою загрібає — а все завдяки тобі! Це ж ти зробила той зелений капелюшок, у якому дружина мера виглядає немов красуня-школярка?

— Ядучо-зелений, ага. Я його прикрашала, — сказала Софі.

— А той чепчик, що був на Джейн Фер’є, коли вона зустріла того свого шляхтича! — не вгамовувалася Марта. — Та ти просто геній у всьому, що стосується капелюшків і одягу, і мати прекрасно це знає! Ти підписала собі вирок, коли пошила Летті отой рожевий костюмчик до минулорічного Травневого свята! А тепер ти заробляєш гроші, а мати вештається собі по місту без діла…

— Вона займається закупівлями, — сказала Софі.

— Закупівлями! — вигукнула Марта. Пальці у неї так і мигтіли. — Та з цим можна впоратися за половину ранку! Я бачила її, Софі, і чула дещо з того, що про неї говорять. Вона виїжджає в найманій бричці, у новому вбранні, купленому на зароблені тобою гроші, і наносить візити в усі підряд особняки в долині! Подейкують, нібито вона збирається купити оту таку велику резиденцію на самому кінці долини й облаштувати її за останньою модою. Ну, а ти що?

— Як на мене, Фанні цілком заслуговує на відпочинок і задоволення, вона ж тяжко працювала, щоби нас виростити, — зауважила Софі. — Думаю, мені тоді залишиться крамниця.

— Яке щастя! — в’їдливо вигукнула Марта. — Послухай-но…

Але цієї миті два порожні стелажі для тістечок біля входу до кімнати роз’їхалися, і в проміжок поміж ними встромив голову підмайстерок.

— Здається, я почув твій голосок, Летті, — сказав він, усміхаючись водночас по-дружньому і грайливо. — Передай там, що вже допеклася нова партія.

Його присипана борошном кучерява голова знову зникла.

Софі подумала, що цей хлопець досить вродливий. Їй закортіло запитати, чи це не він подобається Марті, але вона не встигла. Марта поспішно піднялася, продовжуючи говорити.

— Я мушу покликати дівчат, щоби віднести все до крамниці, — сказала вона. — Допоможи-но мені. Візьмися з того кінця… — вона потягнула на себе найближчий лоток, і Софі допомогла їй занести його в людну і гамірну крамницю. — Тобі треба щось із собою зробити, Софі, — пихкала Марта на ходу. — Летті весь час повторює, що не знає, як ти даєш собі раду без нас, ти ж без нашої допомоги не вмієш ставитися до себе з належною повагою… І вона має рацію!

У крамниці лоток у них забрала пані Цезарі, схопивши його обома могутніми руками, голосно про щось розпорядилася, і за Мартою в комору метнулася вервечка людей, щоби принести нові лотки. Софі гукнула «до побачення!» і стала пробиватися до виходу. І далі забирати у Марти час було б неправильно. Крім того, Софі захотілося побути самій і подумати.

Вона помчала додому.

Уже почалися феєрверки, вони здіймалися з лугу над річкою, де був ярмарок, немовби змагаючись із блакитними вибухами над вежами Мандрівного Замку Хаула. Від того Софі ще більше відчула себе якоюсь недолугою, наче каліка.

Вона думала і думала над почутим від Марти, думала про це більшу частину наступного тижня, але так нічого і не добилася, крім іще більшої розгубленості і незадоволення. Виходило, що насправді все зовсім не так, як їй дотепер здавалося. Марта і Летті її просто ошелешили. Виявляється, всі ці роки вона їх ніскілечки не розуміла! Проте повірити, що Фанні саме така, якою її змалювала Марта, Софі все-таки не могла.

Часу на роздуми було скільки завгодно, тому що Бессі в належний час узяла відпустку, аби влаштувати весілля, і Софі залишилася практично сама. Фанні і справді дуже часто не було в крамниці (хтозна, вешталася вона чи займалася справами), а після Травневого свята торгівля сповільнилася.

Через три дні після розмови з Мартою Софі набралася хоробрості й запитала у Фанні:

— А можна мені вже одержувати платню?

— Звичайно, любонько, адже ти стільки працюєш! — лагідно відповіла Фанні, поправляючи перед дзеркалом у крамниці капелюшок, прикрашений трояндами.

— Сьогодні ввечері я розберуся з рахунками, тоді й подивимося, — і вона втекла.

Так і не дочекавшись Фанні, Софі закрила крамницю і забрала додому доробляти решту сьогоднішніх капелюшків.

Спочатку Софі було соромно, що вона піддалася Мартиним словам, але коли Фанні так і не заговорила про платню — ні того вечора, ні протягом усього тижня, — Софі почала схилятися до думки, що Марта таки має рацію.

— Можливо, мене справді використовують, — говорила вона черговому капелюшку, обтягаючи його червоним шовком і прикрашаючи восковими вишнями, — але хтось же повинен це робити, бо інакше в нас не буде капелюшків на продаж!

Вона закінчила цей капелюшок і взялася за наступний, дуже стильний, чорно-білий, і тут їй сяйнула зовсім нова думка.

— Ну і що, якщо в нас не буде капелюшків на продаж? — запитала Софі в капелюшка. Вона оглянула готові капелюшки, натягнуті на болванки, а також інші, звалені на купу, — вона ще мусила їх прикрасити.

— Що у вас доброго? — запитала вона їх. — Яка мені з вас користь? Ніякісінької!

У цю мить Софі була на волосок від того, щоби втекти з дому і вирушити на пошуки щастя, але вчасно згадала: вона ж найстарша, тож їй однаково нічого не світить. Вона зітхнула і взялася прикрашати чорно-білий капелюшок.

Наступного ранку вона знову була в крамниці зовсім сама, а крім того, вона знову була роздратована.

Раптом усередину ввірвалася молоденька дівчина, дуже проста на вигляд, крутячи за стрічки непоказний печеричний чепчик.

— Погляньте-но сюди! — закричала ця юна леді. — Ви сказали мені, що це точнісінько такий чепчик, як той, котрий був на Джейн Фер’є, коли вона зустріла свого графа! Брехня! Зі мною не сталося нічого подібного!

— І це не дивно, — відповіла Софі, від несподіванки не зумівши стриматися. — Якщо ви настільки немудра, що, маючи таке обличчя, носите такі чепчики, у вас не вистачить розуму і на те, аби помітити самого короля, навіть якби він у вас у ногах валявся, — якщо, звичайно, він не остовпіє від самого лише погляду на вас!

Юну леді заціпило. Потім вона жбурнула чепчиком у Софі й вискочила з крамниці. Софі акуратно прибра-ла чепчик у кошик для сміття. Їй чомусь майже до болю сперло у грудях дихання. Софі давно знала правило: втратиш терпіння — втратиш клієнта. Ну, а щойно Софі переконалася, що це — щира правда. Однак думка про те, наскільки це, виявляється, приємно, неабияк її спантеличила.

Одначе опам’ятатися Софі не встигла. Знадвору долинули скрип коліс та цокіт кінських копит, і в крамниці стало темно: вікно заступила карета. Задзвенів дзвоник, і в двері впливла напрочуд огрядна пані — Софі таких ніколи й не бачила. З плечей клієнтки спадала соболина накидка, а обтисле чорне плаття так і виблискувало діамантами. Погляд Софі передусім прикував крислатий капелюх дами — він був оздоблений справжніми страусовими перами, пофарбованими так штудерно, що вони відтінювали рожеві, зелені й блакитні відблиски діамантів, але при цьому залишалися чорними. Отож це був дуже дорогий капелюх. Обличчя дами було продумано прекрасним. Горіховий відтінок волосся дуже молодив її, тільки от… Софі перевела погляд на молодого чоловіка, який увійшов у крамницю слідом за дамою, — і побачила рудуватого юнака, вбраного вкрай елегантно, але блідого і страшенно стривоженого. Він глянув на Софі з благанням і жахом. Юнак був набагато молодший від дами. Софі аж оторопіла.

— Панна Хаттер? — запитала дама голосом мелодійним, проте владним.

— Так, — відповіла Софі. Вигляд у юнака став іще стривоженіший. Імовірно, дама була його матір’ю.

— Я чула, ви продаєте просто божественні капелюшки, — проспівала дама. — Покажіть.

Софі ще недостатньо опанувала себе, щоби наважитися на відповідь.

Вона вийшла назустріч клієнтці й стала демонструвати капелюшки. Жоден із них, звичайно, не відповідав розкішному вигляду дами, до того ж молодий чоловік не зводив із Софі погляду, і їй було страшенно ніяково. Що швидше дама переконається, що тут для неї нічого немає, то швидше ця пара звідси нарешті піде. Скориставшись порадою Фанні, Софі почала із найневдаліших капелюшків. Дама відразу ж почала відкидати їх один за одним.

— Просто чарівно, — фиркнула дама на адресу рожевого чепчика.

— Травнева троянда, — обізвала вона ядучо-зелену соломку.

А про вуаль із блискітками заявила:

— Загадковий вигляд. Як банально. А що ви ще можете запропонувати?

Софі подала їй шикарний чорно-білий капелюшок — єдиний, котрий міг бодай трішки зацікавити таку розкішну даму.

Дама презирливо оглянула капелюшок.

— Такий убір не личитиме геть нікому. Ви даремно забираєте в мене час, панно Хаттер.

— Я роблю це тільки тому, що ви прийшли до мене в крамницю і попросили показати капелюшки, — заперечила Софі. — Бачите, пані, це маленька крамниця в маленькому містечку. Навіщо вам було взагалі… — тут молодий чоловік, що стояв за спиною дами, зойкнув і замахав руками, немовби намагаючись перестерегти Софі, —…завдавати собі клопоту і заходити сюди? — закінчила Софі, і їй стало цікаво, що ж тепер буде.

— Я завжди завдаю собі клопоту, щоби покарати тих, хто непоштиво поводиться з Відьмою Пустирищ, — жорстко, з металом у голосі, проговорила дама. — Мені чимало доводилося чути про вас, панно Хаттер, і мені не до вподоби ні конкуренція, ні ваші настрої. Я прийшла, щоби зупинити вас. Ось вам! — і вона простягнула руку та махнула нею перед лицем Софі.

— Ви хочете сказати, що ви і є Відьма Пустирищ? — здригнулася Софі. Від жаху і здивування в неї щось сталося з голосом.

— Так, — відповіла дама. — І нехай це навчить вас не лізти в мої справи.

— А хіба я в них лізла? Це якась помилка! — прокректала Софі. Тепер молодий чоловік дивився на неї з непідробним жахом, але вона не розуміла, чому це так.

— Ніяка це не помилка, панно Хаттер, — сказала Відьма. — Ходімо, Гастоне! — вона повернулася і попливла до виходу.

Поки юнак запобігливо відкривав перед Відьмою двері, та знову обернулася до Софі.

— До речі, ви не зможете нікому розповісти про те, що вас зачарували, — додала вона.

Двері за нею бамкнули, немов похоронний дзвін.

Софі поторкала обличчя, щоби дізнатися, що так вразило молодого чоловіка. Пальці намацали м’які зморшки. Софі подивилася на руки. Вони теж були в зморшках і страшенно кістляві, з роздутими венами на тильному боці та вузлуватими пальцями. Софі підібрала поділ сірої спідниці — й побачила висхлі худі литки і ступні, від яких черевики повипиналися горбами. Ці ноги належали не менш ніж дев’яносторічній бабі, і виглядали надто вже по-справжньому.

Софі кинулася до дзеркала — і з’ясувала, що тепер вона не може не шкутильгати. Обличчя в дзеркалі виявилося цілком спокійним, тому що нічого іншого вона і не сподівалася побачити. На Софі дивилося лице сухорлявої старої, виснажене, коричневувате, обрамлене рідкими пасмами сивого волосся. Софі побачила свої власні очі — жовті, сльозаві, причому вираз цих очей здавався досить-таки трагічним.

— Не переживай, бабцю, — сказала Софі своєму відображенню. — На вигляд ти цілком здорова. Крім того, тепер ти значно більше схожа на себе справжню.

Вона обміркувала своє становище цілком спокійно. Усе навколо теж стало якимось спокійним і відстороненим. Софі навіть не надто сердилася на Відьму Пустирищ.

— Звичайно, якщо випаде нагода, треба буде з нею поквитатися, — сказала собі Софі. — Але взагалі-то якщо Летті з Мартою зуміли перевтілитися одна в другу, то і я зможу пожити в такому вигляді. Проте залишатися мені тут не можна. Фанні мій вигляд би приголомшив. Що ж. Це сіре плаття цілком придатне, аби у ньому ходити, однак іще треба взяти мою шаль та що-небудь поїсти.

Софі пошкутильгала до дверей крамниці й акуратно повісила на них табличку «Зачинено». Її суглоби рипіли на ходу. Йти доводилося повільно. Однак Софі з полегшенням з’ясувала, що вона вельми міцна стара. Софі зовсім не почувалася слабкою чи хворою — тільки скутою.

Софі прошкутильгала за шаллю й накинула її на голову і плечі, як то роблять старі жінки, а потім почовгала в дім, узяла гаманець, в якому було кілька монет, кусень хліба і трохи сиру.

Вона вийшла за поріг, акуратно поклала ключ у звичайну схованку і зашкутильгала по вулиці, дивуючись, як це вона досі така спокійна.

На якусь мить вона замислилася, чи не сходити їй попрощатися з Мартою. Однак Софі непокоїла думка, що Марта її не впізнає. Простіше було просто піти. Софі вирішила, що напише сестрам, як тільки добереться туди, куди йде, і почовгала через луг, де був ярмарок, через міст, а тоді далі — у поля за рікою.

Стояв теплий весняний день. Софі відчула, що навіть перетворення на стару бабу не позбавило її здатності насолоджуватися краєвидом і травневими пахощами живоплотів, хоча, правду кажучи, краєвид трішки розпливався у неї перед очима. Та й спина почала боліти. Одначе Софі вперто шкутильгала вперед, думаючи про те, що, як не крути, а ціпок був би у цій ситуації вельми доречним. Відтак вона позирала на паркани, повз які проходила, шукаючи поглядом якої розхитаної жердини.

Судячи з усього, очі в неї були вже не такі добрі, як дотепер. Десь через милю їй здалося, ніби вона бачить якусь тичку, але коли Софі нарешті дочовгала до тієї тички, з’ясувалося, що це нижній кінець палиці. А на верхньому її кінці красувалося старе опудало, яке хтось пожбурив у чагарі. Софі підняла опудало. Замість обличчя в нього була зів’яла ріпа. Софі відчула до цього опудала якусь дивну симпатію. Вона не стала розбирати опудало на частини, щоби взяти собі ціпок, а застромила його між гілками. Тепер опудало хвацько височіло над кущем глоду, а обтріпані рукави на його тонких ручках-патичках майоріли на вітрі над парканом і торішнім сухостоєм.

— Ну ось, — сказала Софі. Власний надтріснутий старечий голос так її розсмішив, що вона раптом вибухнула деренчливо-скрипучим реготом. — Ні на що особливе ми з тобою вже не придатні, правда, друже? Може, якщо я прилаштую тебе там, де тебе бачитимуть, ти зможеш повернутися на своє поле.

Вона зашкутильгала далі, але тут їй спала на гадку одна річ, і вона повернулася.

— Якби я не була приречена на невдачу через своє родинне становище, ти б оце зараз ожив і допоміг би мені знайти своє щастя, — сказала вона опудалу. — Але однаково я бажаю тобі успіху.

Вона зробила ще декілька кроків, і її знов розібрав сміх. Що ж, мабуть, вона таки справді не сповна розуму, зі старими жінками це часто трапляється.

Ціпок собі вона знайшла десь через годину, коли присіла на горбок перепочити і поїсти хліба із сиром. З живоплоту в неї за спиною долинав якийсь шум: придушений вереск, а тоді відчайдушні ривки, від яких із глоду облітали пелюстки. Софі опустилася на кістляві коліна, спробувала зазирнути крізь переплетіння листя, квітів і колючок у гущавину живоплоту — і виявила у заростях худющого сірого пса. Пес потрапив у безвихідь: в обв’язаній навколо його шиї мотузці якимось чином заплутався міцний ціпок, і цей ціпок намертво застряг між двома гілками, так що пес ледве міг рухатися. Його знетямлені від страху очі дивилися просто в обличчя Софі.

Дівчиною Софі боялася собак. Навіть тепер, будучи старою бабою, вона досить-таки занепокоїлася, помітивши націлені на неї два ряди гострих білих зубів у вищиреній пащі звіра. Але тої ж миті Софі сказала собі: «Навряд чи в моєму теперішньому становищі варто перейматися такими дрібницями», — і намацала в кишені ножиці. Вона простягла руку з ножицями вглиб куща і спробувала розрізати мотузку на шиї пса.

Пес же зовсім очманів. Він сахнувся від неї, сіпнувся і загарчав. Але Софі й далі хоробро пиляла мотузку.

— Ти помреш від голоду або задихнешся, друже, — вимовила вона своїм надтріснутим старечим голосом, — якщо не даси мені розрізати цю мотузку. Взагалі-то я думаю, що хтось уже намагався тебе задушити. Напевно, саме тому ти так сахаєшся.

Мотузка була обмотана навколо собачої шиї надзвичайно туго, до того ж ціпок жахливо в ній позаплутувався. Софі довелася досить довго орудувати ножицями, поки нарешті мотузка розпалася, а пес звільнився з полону.

— Хочеш хліба із сиром? — запитала у нього Софі. Але пес тільки загарчав на неї, протиснувся на протилежний бік живоплоту і зник.

— Така-то мені від тебе вдячність! — дорікнула Софі, потираючи занімілі руки. — Ну що ж… Проте хоч-не-хоч, а подарунок ти мені залишив!

Вона витягла з кущів злощасний ціпок — і з радістю виявила, що це справді ціпок для прогулянок, прекрасно відполірований і оббитий залізом.

Софі доїла хліб та сир і попрямувала далі.

Схил ставав дедалі крутішим, тож ціпок виявився дуже до речі.

Софі бадьоро дріботіла вперед, на ходу балакаючи з ціпком. Зрештою, старі часто розмовляють навіть самі із собою.

— Оце вже дві зустрічі, — казала вона. — Дві зустрічі — й ані на шеляг чарівної винагороди. Жодної користі з жодної з них. Зрештою, ти — хороший ціпок. Я не нарікаю. Але я впевнена, що мала би бути і третя зустріч, хоч і не знаю, чарівна вона буде чи ні. Взагалі-то я наполягаю на ще одній зустрічі! Цікаво, яка вона буде.

Третя зустріч сталася аж надвечір, коли Софі вже по-справжньому заглибилася в пагорби.

Путівцем їй назустріч ішов, насвистуючи, якийсь сільський житель. «Пастух, — вирішила Софі, — мабуть, загнав овець у кошару і повертається додому». Це був симпатичний парубійко років сорока. «От тобі й маєш! — сказала собі Софі. — Ще сьогодні вранці я вважала б його зовсім старим! Це ж треба, як міняється точка зору!»

Коли пастух побачив Софі, яка бурмотіла щось собі під ніс, він ґречно поступився їй дорогою, притиснувшись спиною до живоплоту, і дуже сердечно привітав-ся із нею:

— Доброго вечора, матусю! Далеко йдете?

— Матусю? — здивувалася Софі. — Я вам не матуся, юначе!

— Це всього лише ґречне звертання, — пробелькотів пастух, ще сильніше втискаючись у живопліт. — Я просто хотів поштиво поцікавитися, чи далеко вам іще йти, побачивши, що ви так пізно прямуєте в гори. Ви ж не встигнете в Апер-Фолдинг до заходу сонця, правда?

Софі над цим якось іще не замислювалася. Вона зупинилася на стежці й поринула у задуму.

— Байдуже, — сказала вона, звертаючись почасти до себе самої. — Коли вирушаєш на пошуки щастя, то радше перестаєш зважати на дрібниці.

— Та що ви таке кажете, матусю! — вигукнув пастух. Він уже обминув Софі, і від цього йому явно полегшало. — Нехай, але я однаково бажаю вам щастя, матусю, якщо тільки, звичайно, ваше щастя не в тому, щоби наводити пристріт на чужу худобу! — і пастух рушив униз схилом — дуже широкими кроками, майже бігцем.

Софі обурено глянула йому вслід.

— Він подумав, ніби я відьма! — поскаржилася вона ціпкові.

Ні з того ні з сього Софі чомусь захотілося налякати пастуха, крикнувши йому вслід якусь гидоту, але це було би неґречно. Софі рушила по схилу пагорба вгору, весь час бурмочучи собі під ніс.

Невдовзі живоплоти закінчилися, почалися голі узбіччя, а ще далі відкрилися зарості вересу, за якими виднілися крутосхили, порослі жовтою шелестливою травою. Софі похмуро йшла вперед. Її вузлуваті старі ноги сильно розболілися, крім того, почали боліти і спина, і коліна. Софі так стомилася, що перестала бурмотіти і просто шкутильгала, задихаючись, доки сонце не опустилося зовсім низько. І раптом Софі чітко усвідомила, що більше не зможе ступити ні кроку. Вона гепнулася на придорожній камінь і замислилася, що ж їй тепер робити.

— Зручне крісло — оце й усе, що мені зараз потрібно для щастя! — видихнула вона.

Камінь виявився чимось на кшталт оглядового майданчика, з якого Софі відкривалася чудова панорама на пройдений нею шлях. Перед Софі в променях призахідного сонця розляглася мало не вся Долина — з її полями, огорожами і живоплотами, вигин ріки, розкішні вілли багатіїв, дахи яких сліпучо виблискували серед садів, — аж до синіх гір, що виднілися ген далеко.

Унизу розкинувся Маркет-Чиппінг. Софі бачила добре знайомі їй вулиці. Ось Ринкова площа, а ось і кондитерська Цезарі. Здавалося, вона могла б кинути камінчик у комин будинку по сусідству з капелюшною майстернею.

— Як це, виявляється, близько! — невдоволено сказала Софі своєму ціпкові. — Стільки пройти — і все заради того, щоби опинитися над своїм же власним дахом!

Сонце сідало, і на камені стало холодно. Неприємний вітер, здавалося, дув із усіх боків, хоч як Софі не намагалася від нього сховатися. Вона піймала себе на тому, що все більше і більше думає про крісло біля каміна, — а ще про пітьму і диких звірів. Але навіть якби вона зараз пішла назад у Маркет-Чиппінг, то добралася б туди допіру глибокої ночі. Відтак із таким же успіхом, очевидно, можна йти уперед. Вона зітхнула і піднялася, скриплячи суглобами. Це було жахливо. У неї геть усе боліло.

— Я навіть не уявляла, з чим доводиться миритися старим людям! — просапала Софі, з натугою піднімаючись на пагорб. — Зрештою, не думаю, щоби мене з’їли вовки. Я для них надто суха і кістлява. Хоч якась розрада!

Швидко смеркалося, вересовища стали сірувато-блакитними. Вітер посилився. Кректання Софі і хрускіт її суглобів голосно відлунювали в неї у вухах, тож до неї не відразу дійшло, що не все це скрипіння і сапання йде від неї. Вона підняла голову і підсліпувато примружила очі. Через Пустирище зі скреготом і гуркотом на неї сунув Мандрівний Замок чарівника Хаула. З-за його чорних зубчастих мурів у небо били хмари чорного диму. На вигляд замок був високий, прямовисний, важкий, бридкий — і справді лиховісний.

Софі сперлася на ціпок і почала за ним спостерігати. Вона навіть не дуже злякалася, їй було радше цікаво, як він пересувається. Але головна думка, яка крутилася в цю мить у її голові, була про те, що весь цей дим неодмінно свідчить, що десь за високими чорними стінами Мандрівного Замку палає велике вогнище.

— Ну скажи, а чому б і ні? — запитала вона в ціпка. — Навряд чи чарівникові Хаулу для його колекції аж настільки потрібна моя душа. Він же викрадає тільки молоденьких дівчат!

Вона підняла ціпок і владно помахала ним у бік замку.

— Стій! — закричала вона.

Мандрівний Замок слухняно зупинився — з гуркотом і скреготом — десь за п’ятдесят футів вище по схилу. Софі не без вдячності пошкутильгала до нього.

Розділ третій,
у якому Софі потрапляє в Мандрівний Замок й укладає одну угоду
У чорній стіні, найближчій до Софі, виднілися величезні чорні двері, тож вона бадьоро зашкутильгала туди. Зблизька Мандрівний Замок виглядав ще бридкіше, ніж здалеку. Для такої ширини він був явно зависокий, до того ж мав неправильні обриси. Наскільки Софі могла розрізнити в дедалі густішій пітьмі, замок було збудовано з великих каменів, чорних, як вугілля, і так само, як і вугілля, різного розміру та форми. Коли Софі підійшла ближче, від стін на неї війнуло холодом, одначе цим Софі годі було злякати. До того ж вона згадала собі про крісло коло каміна, відтак нетерпляче простягнула руку до дверей.

Рука не змогла їх торкнутися. Якась невидима стіна зупинила її приблизно за фут від дверей. Софі роздратовано потяглася до неї пальцем. Коли їй знову нічого не вдалося, вона простягнула до неї ціпок. Очевидячки, невидима перешкода закривала двері повністю: від найвищої частини, куди Софі могла дотягтися лише ціпком, — і до порога, з-під якого вибивався прим’ятий верес.

— Відчинись! — прокректала Софі.

На невидиму стіну це не справило жодного враження.

— Ну гаразд, — сказала Софі. — Я знайду, де в тебе чорний хід.

Вона зашкутильгала до рогу Мандрівного Замку ліворуч від неї, бо він був і ближче, і трішки нижче по схилу. Але повернути за ріг їй не вдалося. Невидима стіна знову зупинила її, як тільки вона стала біля нерівних наріжних каменів. Отут уже Софі, навіть і не намагаючись стриматися, вимовила слово, якого навчилася від Марти і яке не годиться знати ні бабусям, ні юним дівчатам, і зашкутильгала схилом угору, проти годинникової стрілки, до правого рогу Мандрівного Замку. Перешкоди там не виявилося. Софі зайшла за цей ріг і вперто зашкутильгала до других великих чорних дверей, рівно посередині стіни замку.

Перед цими дверима теж була невидима перешкода.

Софі сердито зиркнула на двері.

— Як на мене, це вкрай негостинно, — сказала вона.

З-за зубчастої стіни на неї бухнув чорний дим. Софі закашлялася. Тепер вона розлютилася вже по-справжньому. Вона була стара і слабка, їй було холодно, все її тіло боліло.

Надходила ніч, а Мандрівний Замок стояв собі перед нею і бухкав димом.

— От я наскаржуся на тебе Хаулу! — заявила Софі і сердито вирушила до третього рогу. Там перешкоди теж не було — очевидно, замок треба було обходити проти годинникової стрілки.

У третій стіні, трохи збоку, виднілися ще одні двері. Вони були набагато менші й обшарпаніші, ніж двоє перших дверей.

— Ага, ось, нарешті, і чорний хід! — видихнула Софі.

Але тільки-тільки Софі добралася до цих дверей, як Мандрівний Замок знову почав рухатися. Земля задрижала. Стіна затряслася і заскрипіла, і двері почали віддалятися від Софі.

— Не смій! — закричала Софі. Вона підбігла до дверей і стала люто гамселити в них ціпком.

— Відкривайся! — загорлала вона що мала сили.

Двері різко відчинилися всередину, при цьому і далі відпливаючи кудись убік. Софі люто зашкутильгала вслід за ними і все-таки приноровилася поставити на поріг одну ногу. Вона стрибнула, нога зірвалася, отож Софі стрибнула знову, а чорні камені навколо дверей затряслися і заскрипіли, тому що Мандрівний Замок, рухаючись по нерівному схилу, почав набирати швидкість. Зненацька Софі зрозуміла, чому він такий кособокий. Як на те, взагалі дивно, що він ще досі не розвалився.

— Не можна ж так обходитися з власним будинком! — обурено простогнала Софі, з натугою пропихаючись усередину. Щоби не випасти, їй довелося закинути ціпок усередину і зависнути на дверях.

Трохи віддихавшись, Софі виявила, що просто перед нею хтось стоїть — і також тримається за двері. Він був на голову вищим від Софі, але вона відразу зрозуміла, що то ще зовсім дітвак, лише трішки старший від Марти. І цей шмаркач, судячи з усього, хотів зачинити двері й випхати її, Софі, назад, у ніч, із теплої, світлої, чудової кімнати, яку вона встигла помітити за спиною у дітвака.

— Спробуй-но тільки вигнати мене, хлопче! Що за нахабство! — вигукнула Софі.

— Та я й не збирався вас виганяти, — запротестував він. — Просто поки ви тут, я не можу зачинити дверей! А вам, взагалі, чого треба?

Софі зазирнула за спину хлопця. З балок стелі звисали всілякі дивні штукенції, хтозна, чи не чаклунські: гірлянди цибулин, пучки трав і зв’язки невідомих висушених корінців. Було в кімнаті й відверто чаклунське приладдя: книги в шкіряних палітурках, вигадливі пляшки, колби й реторти, і навіть старий, побурілий, вищирений людський череп.

А з протилежного боку Софі вгледіла вогнище, в якому ледь помітно палахкотів пломінець. Судячи з диму назовні, вогню мало би бути значно більше, але ж це, напевно, лише якась комірчина Мандрівного Замку. Пломінець саме дійшов до рожевуватого сяйва з блакитними язичками, які витанцьовували на полінах, а поруч із ним — у найтеплішому і найзатишнішому місці — розташовувалося низьке крісло з подушкою, і все це було для Софі значно важливішим, аніж усякі там дими.

Софі відштовхнула хлопчика і впала у крісло.

— Ось воно, моє щастя! — сказала вона, влаштовуючись якомога зручніше.

Софі відчувала справжнє блаженство. Вогонь зігрівав занімілі ноги, крісло підпирало спину, і вона вирішила, що якщо комусь раптом спаде на думку зрушити її зараз із місця, для цього знадобиться надзвичайно могутня і вкрай войовнича магія.

Хлопчик зачинив двері. Потім він підібрав з підлоги ціпок Софі й запобігливо приставив його до крісла. Софі виявила, що рух Мандрівного Замку по пагорбах тут зовсім не відчувається: ані віддаленого гуркоту, ані найменшого здригання. Чудасія!

— Скажи чарівникові Хаулу, — звеліла вона хлопчикові, — що цьому Мандрівному Замку подорожувати, на мою думку, просто небезпечно — він же на ходу може розвалитися!

— Замок зачарований, він не розвалиться, — запевнив її хлопчик. — А крім того, вибачте, Хаула зараз немає вдома.

Софі вирішила, що це добра новина.

— А коли він повернеться? — дещо стривожено запитала вона.

— Тепер уже не раніше, ніж завтра вранці, — відповів хлопчик. — А що вам треба? Може, вам чимось допомогти? Я підмайстер Хаула, мене звати Майкл.

— Боюся, що допомогти мені зможе тільки сам чарівник Хаул, — поспішно і твердо сказала Софі і, найпевніше, це було щирою правдою. — Я почекаю, якщо ти не проти.

Було очевидно, що насправді Майкл проти. Він безпорадно тупцяв над Софі, яка примостилася в кріслі.

Щоб раз і назавжди втовкмачити йому, що простому хлопчиськові-підмайстру її звідси вигнати не вдасться, Софі заплющила очі і вдала, начебто спить.

— Передай йому, що мене звати Софі, — пробурмотіла вона.

А тоді додала — для певності:

— Баба Софі.

— Та вам же доведеться всю ніч тут сидіти, — розгубився Майкл.

Оскільки саме цього Софі й хотілося, вона прикинулася, ніби не чує. Зрештою, вона і справді провалилася в дрімоту. Адже все це ходіння її страшенно виснажило. Тоді Майкл залишив її у спокої і відійшов до столу, на якому горіла лампа.

«Хоч є де переночувати, — сонно подумала Софі. — Нехай і під не зовсім чесним приводом. Раз цей Хаул такий негідник, обдурити його, мабуть, невеликий гріх».

Насправді ж до того часу, коли Хаул повернеться і почне щось казати, Софі мала намір опинитися якнайдалі звідси. Вона нишком, напівсонними очима, зиркнула на підмайстра. Дивно — таке ввічливе, миле хлоп’я. Адже вона, Софі, ввірвалася сюди справді досить грубо. Він же ні словом їй не дорікнув. Напевне, Хаул тримає свого підмайстра в шорах. Щоправда, Майкл нічим не нагадував виснаженого раба. Це був високий темноволосий хлопчина з приємним, відкритим обличчям, ще й одягнений вельми пристойно. Щиро кажучи, якби Софі на власні очі не бачила, як обережно він наливає зелену рідину з вигадливої пляшки у колбу, наповнену загадковим чорним порошком, вона б вирішила, що це син процвітаючого фермера. Як дивно!

«Із чарівниками, одначе, завжди все дивно», — подумала Софі. А в цій кухні — чи то майстерні? — було напрочуд затишно і спокійно. Софі нарешті гарненько заснула і навіть почала посапувати.

Вона не прокинулася навіть тоді, коли на столі щось спалахнуло і пролунав приглушений гуркіт, а потім коротке негарне слово, що його Майкл поспішно проковтнув.

Вона не прокинулася і тоді, коли Майкл, облизуючи обпалені пальці, вирішив облишити чаклунство до ранку і вийняв із шафки хліб та сир.

Вона не ворухнулась, коли Майкл зі страшним грюкотом скинув її ціпок, тому що перегнувся через крісло, щоби дістати і підкинути у вогонь поліно, і навіть коли Майкл, зазирнувши у відкритий рот Софі, сказав у бік вогнища:

— У неї всі зуби цілі. Отже, це не Відьма Пустирищ.

— Якби це була вона, я би її не впустив, — сердито відгукнувся голос із вогнища.

Майкл знизав плечима, підібрав ціпок Софі та знову запобігливо поставив його на місце. Потім він не менш запобігливо підклав у вогнище наступне поліно і пішов спати кудись нагору.

Серед ночі Софі прокинулася від того, що біля неї хтось захропів. Вона не без роздратування підскочила — і зрозуміла, що хропіла вона сама. Софі здавалося, що спала вона не довше ніж хвильку, але за цю хвильку Майкл устиг зникнути і прихопив із собою лампу. Певна річ, учень чарівника навчається цього упродовж першого ж тижня. А вогонь у вогнищі тим часом уже майже згас. Він неприємно дрижав і потріскував.

У спину Софі повіяло холодним протягом.

Софі пригадала, що перебуває в замку чарівника, а також зненацька виразно усвідомила, що десь зовсім поруч, на столі, лежить людський череп.

Софі здригнулась і роззирнулася навколо, з натугою покрутивши задубілою старою шиєю. Однак довкола себе побачила лише темряву.

— А чому б це нам не зробити вогонь яскравішим?.. — проговорила вона.

Деренчливий голос пролунав нітрохи не голосніше, ніж потріскування вогнища. Софі здивувалася. Вона думала, що її голос луною прокотиться просторими залами замку. Зате поруч із нею виявився кошик дров. Софі простягнула руку і кинула у вогонь одне з полін, від чого у комин зметнувся вихор синьо-зелених іскор. Софі підклала у вогнище ще одне поліно і відкинулася в кріслі, не втримавшись, однак, щоб не зиркнути — таки справді дещо нервово — через плече, тому що багряні відблиски полум’я затанцювали на відполірованому до блиску черепі. Кімнатка виявилася зовсім крихітною. У ній не було нікого, крім черепа і Софі.

— Він уже обома ногами в могилі, а я — поки що тільки однією, — потішила себе Софі.

Вона повернулася до вогнища, в якому тепер палахкотіло яскраве синьо-зелене полум’я.

— Мабуть, у дереві була якась сіль, — пробурмотіла Софі.

Вона всілася якомога зручніше, поклавши вузлуваті ноги на коминкові ґрати, примостила голову в куточку крісла і почала сонно розмірковувати, що їй потрібно зробити вранці.

Однак Софі трохи відволікало те, що у вогні їй почало ввижатися чиєсь невиразне обличчя.

— Вузьке блакитне лице, — зашепотіла Софі собі під ніс, — дуже довге і вузьке, з тонким блакитним носом. Оті кучеряві зелені язички зверху — достоту волосся. А що, як я не піду, поки не повернеться Хаул? Гадаю, чарівники вміють знімати закляття. Оті багряні вогники внизу — зовсім як рот. Ну й страшнючі в тебе зуби, мій друже. А замість брів у тебе два зелені пучки полум’я…

Що найцікавіше, у всьому вогнищі було тільки два острівці жовтогарячого вогню — якраз під зеленими бровами, нібито очі, а посередині кожного з них яскріли багряні відсвіти. Софі ввижалося, що вони дивляться на неї, як справжні зіниці.

— З іншого боку, — вела далі Софі, дивлячись на жовтогарячі вогники, — щойно закляття буде знято, не встигну я й оком моргнути, як він з’їсть моє серце.

— А ти не хочеш, щоби твоє серце з’їли? — поцікавилося полум’я.

Софі не сумнівалася: з нею заговорило саме полум’я. Софі чудово бачила, як багряно-синій рот вогненного обличчя рухається у такт словам. Голос у нього був чимось схожий на голос Софі — такий же надтріснутий, як і в неї, до того ж у цьому голосі поскрипувало і стугоніло палаюче дерево.

— Звичайно ж, не хочу, — відповіла Софі. — А хто ти?

— Вогненний демон, — пояснив багряний рот.

У його голосі було більше скигління, ніж поскрипування, коли він додав:

— Я прив’язаний до цього вогнища за умовами угоди. Я не можу звідси нікуди зрушити! — тут його голос знову став зухвалим і тріскучим. — Ну, а як щодо тебе? Я бачу, що на тебе накладено закляття.

Це остаточно позбавило Софі сонливості.

— То значить, ти це бачиш! — вигукнула вона. — А зняти закляття ти можеш?

Запала тиша — гаряча і палахка, жовтогарячі очі на вогненному обличчі демона оглянули Софі від голови до ніг.

— Сильне закляття, — врешті-решт сказав демон. — Як на мене, це скидається на роботу Відьми Пустирищ.

— Так воно і є, — сказала Софі.

— Але справа не тільки в цьому, — протріщав демон. — Я розрізняю в цьому заклятті два шари. Ну і, як я бачу, ти нікому не можеш про це розповісти. Ну, хіба що тому, хто й так уже про це знає.

Він ще трохи подивився на Софі.

— Мені треба було б дослідити твоє закляття, — сказав він трохи згодом.

— А скільки часу це займе? — запитала Софі.

— Та, мабуть, трохи забере. Або трохи більше, ніж трохи, — відповів демон.

І додав, м’яко і вкрадливо мерехтячи:

— А чи не уклала би ти зі мною угоду? Я зніму з тебе закляття, якщо ти погодишся розірвати угоду, яка мене зв’язує.

Софі насторожено вдивилася у вузьке блакитне обличчя демона. Вигляд у нього, коли він робив цю пропозицію, був явно підступний. У всіх книжках, які Софі доводилося читати, говорилося, наскільки небезпечно укладати будь-які угоди з демоном. До того ж не було жодних сумнівів у тому, що цей демон надзвичайно злий. Узяти хоча б ці його довжелезні багряні зуби…

— А ти це чесно? Зовсім чесно? — поцікавилася вона.

— Ну, не зовсім, — зізнався демон. — Але хіба тобі хочеться залишатися в такому вигляді до самої смерті? Я думаю, що це закляття скоротило тобі життя років десь так на шістдесят.

Думати про це було огидно, тому досі Софі намагалася уникати цієї думки.

Проте ця думка якраз усе і змінювала.

— А що, твоя угода — вона з чарівником Хаулом, так? — запитала Софі.

— Авжеж, — сказав демон.

У його голосі знову почулося скигління.

— Я прикутий до цього вогнища і не можу відсунутися далі, ніж на фут. Я змушений виконувати більшу частину тутешньої магії. Я повинен утримувати Мандрівний Замок, переміщати його і влаштовувати різні спецефекти, щоби відлякувати людей, а також робити все інше — все, що тільки забажає Хаул. А Хаул, щоби ти знала, зовсім безсердечний.

Софі не треба було пояснювати, що Хаул безсердечний. З іншого боку, цей демон, швидше за все, нітрохи не кращий.

— А ти що, зовсім нічого не маєш із цієї угоди? — поцікавилася Софі.

— Ну, якби я нічого з неї не мав, я б і не став її укладати, — відповів демон із сумовитим мерехтінням. — Але якби я знав, як воно буде, то нізащо би на це не погодився. Мене експлуатують.

Попри всю свою упередженість, Софі відчула, що їй шкода демона. Вона згадала, як робила капелюшки для Фанні, поки Фанні гуляла містом.

— Добре, — сказала вона. — Які умови угоди? Як мені її розірвати?

Синє обличчя демона перетнула нетерпляча багряна усмішка.

— То ти згодна укласти угоду?

— Якщо ти погоджуєшся зняти з мене закляття, — відповіла Софі з непереборним відчуттям, що сказала щось абсолютно фатальне.

— Значить, ми домовилися! — вигукнув демон, і його довгасте обличчя злетіло аж попід комин. — Я зніму з тебе закляття, коли ти розірвеш мою угоду. Обіцяю, тої ж таки миті!

— Ну, то скажи мені, як її розірвати, — зажадала Софі.

Жовтогарячі вогники блимнули на неї, а тоді відвели погляд.

— Не можу. За нашою з ним угодою, ні я, ні чарівник Хаул не маємо права розкрити головну умову цієї угоди.

Софі зрозуміла, що її обвели круг пальця. Вона уже відкрила рот, збираючись повідомити демона, що, в такому разі, він може просидіти у своєму вогнищі до судного дня.

Демон збагнув, що в неї крутиться на язиці.

— Не поспішай відмовлятися! — протріщав він. — Ти все зрозумієш, треба тільки уважно дивитися і слухати! Благаю тебе, постарайся! Час показав, що ця угода не принесла нам із Хаулом нічого доброго! А свого слова я завжди дотримую! Зрештою, вже сам факт, що я отак тут стирчу, свідчить, що я справді дотримую слова!

Демон говорив цілком серйозно, і при цьому він схвильовано підскакував на полінах.

Софі знову йому поспівчувала.

— Але якщо мені треба дивитися і слухати, то мені доведеться залишитися тут, у Мандрівному Замку Хаула, — запротестувала вона.

— Усього лише десь на місяць! І не забувай, що мені ж також потрібен час на те, щоби дослідити твоє закляття! — благально промовив демон.

— Ну, але як я зможу пояснити йому, чому я тут? — запитала Софі.

— Придумаємо що-небудь! Хаул у справах зазвичай зовсім безпорадний… Знаєш, — додав демон з лютим сичанням, — він настільки поглинутий самим собою, що майже не помічає того, що робиться довкола нього. Ми зможемо водити його за носа весь час, поки ти залишатимешся тут.

— Ну, добре, — згодилася Софі. — Я залишуся. А ти придумай для мене відмовку.

Вона зручно вмостилася в кріслі, демон же взявся думати. Думав він уголос, бурмочучи з потріскуванням і мерехтінням, і це нагадало Софі, як вона розмовляла з ціпком по дорозі до Мандрівного Замку. Від отих думок вогонь розгорівся з таким радісним і могутнім ревінням, що Софі знову задрімала. Вона пам’ятала, що демон запропонував їй кілька варіантів. Софі пригадувала, що кивала у відповідь на ідею прикинутися нововіднайденою двоюрідною тіткою Хаула і на дві інші ідеї, притягнуті за вуха ще відвертіше, але спогади ці були надто невиразні. Демон врешті-решт навіть заспівав якусь тиху мерехтливу пісеньку. Нічого схожого на цю мову Софі ніколи не чула — принаймні вона думала, що не чула, поки не вловила в ній слово «горщечок», надзвичайно виразно повторене кілька разів, — причому звучала пісенька неймовірно сонно. Софі міцно заснула, з невиразною підозрою, що саме зараз її зачаровують, а не тільки розважають, але це її не вельми турбувало. Зовсім скоро вона звільниться від закляття…

Розділ четвертий,
у якому Софі виявляє кілька дивних речей
Коли Софі прокинулася, вона була вся залита денним світлом. Оскільки Софі твердо пам’ятала, що жодних вікон у Мандрівному Замку не було, то спочатку подумала, що заснула за прикрашанням капелюшків — і їй приснилося, ніби вона пішла з дому.

Вогонь у вогнищі перед нею майже згас, залишилися тільки блідо-рожеві жарини і сизий попілець, і це ще раз переконало її у тому, що вогненний демон їй просто-на-просто приснився.

Однак перша ж спроба поворухнутися засвідчила, що деякі речі їй аж ніяк не приснилися. Усі кості Софі голосно затріщали.

— Ой! Як боляче! — вигукнула Софі — й почула свій слабкий і надтріснутий голос.

Софі провела вузлуватими пальцями по лиці — й намацала зморшки. Тут з’ясувалося, що весь учорашній день вона перебувала в шоковому стані. Тільки тепер Софі по-справжньому розлютилася на Відьму Пустирищ за те, що вона з нею зробила, — страшенно, неймовірно розлютилася.

— Ходить по крамницях і зачаровує ні в чому не винних людей! — закричала Софі. — Ну, я їй іще покажу!

Злість змусила її різко схопитися на ноги, під акомпанемент потріскування і скрипіння у вогнищі, і пошкутильгати до одного з вікон. На превелике здивування Софі, за вікном виявилося приморське містечко. Вона побачила круту немощену вуличку, вздовж якої стояли невеличкі й убогі на вигляд хатинки, а з-над їхніх дахів стриміли щогли. За щоглами Софі розгледіла море, яке виблискувало під сонячним промінням. Море вона бачила вперше в житті.

— І де ж це я? — запитала Софі в черепа, який стояв на столі. — Ой, ні, друже, можеш не відповідати, — поспішно додала вона, згадавши, що це все-таки замок чарівника, і обернулася, щоби роздивитися кімнату.

Це була зовсім невеличка кімнатка з масивними чорними балками під стелею. При денному світлі стало видно, що тут неймовірно брудно. На кам’яних плитах підлоги виднілися плями жиру, за коминковими ґратами височіла купа попелу, а з балок звисало обліплене пилюкою павутиння. Навіть череп — і той густо вкривала пилюка. Софі машинально витерла його і пішла зазирнути в раковину — ген за столом.

Софі побачила, що раковина майже по вінця заповнена сірувато-рожевим слизом, а з рукомийника в неї скапує білий слиз, і її аж пересмикнуло. Очевидно, Хаула нітрохи не турбувало те, в якому свинарнику доводиться жити його слугам.

Решта Мандрівного Замку, судячи з усього, була за котримись із чотирьох низьких чорних дверей.

Софі відкрила найближчі, у стіні за столом.

За ними виявилася простора ванна кімната. По-суті, вона не посоромила б навіть і найрозкішнішого палацу: тут не бракувало речей і аксесуарів на кшталт ватерклозета, душової кабіни, величезної ванни на пазуристих лапах і гігантських дзеркал. І в той же час тут було ще більше бруду, ніж у кімнаті. Софі здригнулася, зазирнувши у ватерклозет, її пересмикнуло від гидотного кольору ванни, потім вона сахнулася, побачивши пишну рослинність у душовій кабіні, і їй вдалося запросто уникнути вигляду власного зморщеного обличчя в дзеркалах, схованих за плямами і патьоками безіменних речовин. Самі ці безіменні речовини тіснилися на величезній полиці над ванною. Вони були в слоїчках, коробочках, тюбиках і сотнях порваних коричневих пакетиків та паперових мішечків.

Зрештою, найбільший слоїк назву все-таки мав. Він називався «СУШИЛЬНИЙ ЗАСІБ», про що свідчили великі кривулясті літери. Софі навмання витягнула з полички один із пакетиків. На ньому було нашкрябано «ШКІРА», і Софі чимшвидше поклала його назад. На сусідньому слоїчку такими ж кривульками було нашкрябано «ОЧІ». А на одному з тюбиків було написано «ДЛЯ ГНИТТЯ».

— А він, видно, таки працює, — пробурмотіла Софі, з осторогою зазираючи в умивальник. Коли вона повернула синьо-зелений кран, імовірно, латунний, в умивальник потекла вода, і він став виглядати не настільки безнадійно. Софі сполоскала руки й обличчя, не торкаючись раковини, одначе скористатися «СУШИЛЬНИМ ЗАСОБОМ» вона все ж не наважилася. Отож Софі витерла руки об спідницю і вирушила до наступних чорних дверей.

Ці двері вели на хисткі дерев’яні сходи. Софі почула кроки десь нагорі й поспішно зачинила двері. Мабуть, вони вели кудись на горище. Софі зашкутильгала до наступних дверей. Тепер їй ходилося набагато легше. Софі помітила це ще вчора: вона таки справді ще нівроку міцна стара.

Треті двері виходили в убогий внутрішній двір, обнесений високими цегляними стінами. Там височів штабель дров, а попід стінами, мало не до самого верху, стриміли безладно накидані купи всілякого залізного непотребу: колеса, відра, шматки бляхи, дроти. Софі зачинила і ці двері, досить-таки здивована, бо цей двір аж ніяк не пасував до решти замку. Та й, зрештою, жодного замку над цегляними стінами не було видно: вгорі синіло небо. Відтак єдине, що спало Софі на думку, — що це якраз і є та округла частина, куди вчора ввечері її не пустила невидима стіна.

Софі відчинила четверті двері, за якими була лише комірчина для мітел, на ручках яких висіли два ще цілком пристойні, одначе геть запилюжені оксамитні плащі. Софі поволі причинила і ці двері. Відтак залишалися тільки двері в стіні з вікном — саме ті, в які Софі вчора ввійшла. Вона пошкутильгала до них і обережно їх відчинила.

Софі на мить завмерла, дивлячись, як за дверима поволі пропливає горбистий краєвид, як під порогом пригинається верес; вона відчувала, як вітер ворушить її поріділе волосся, і вслухалась у гуркіт і скрегіт великих чорних каменів. Тоді вона зачинила двері й підійшла до вікна.

За вікном Софі знову побачила приморське містечко. Причому це була ніяка не картинка. Жінка з будинку навпроти вимітала за поріг сміття. За дахом височіла щогла, на якій різкими ривками напиналося вітрило із сірого полотна. Саме цієї миті воно наполохало зграйку чайок, які знялися у повітря і стали кружляти на тлі блискотливої морської синяви.

— Нічого не розумію, — звернулася Софі до черепа.

Та нараз їй здалося, що пломінець уже майже погас, тому вона пішла і підклала у вогнище кілька полін, а тоді вигребла трохи попелу.

Між полінами затанцювали зелені язички полум’я, маленькі і кучеряві, а за ними вгору зметнулося подовгувате синє обличчя із зеленим вогняним чубом.

— Доброго ранку, — звернувся до неї вогненний демон. — Не забувай, що ми уклали угоду.

Значить, їй таки справді нічого не приснилося. Софі була не вельми тонкосльозою, але тут вона сіла в крісло і просиділа досить довго, дивлячись на вогненного демона, що тремтів і розпливався в неї перед очима, не звертаючи уваги на шум, який долинав згори. Цей шум, очевидно, мав означати, що Майкл уже прокинувся, а ще за кілька хвилин з’ясувалося, що він стоїть коло Софі з трохи заклопотаним, а трохи сердитим виглядом.

— Ви все ще тут? — поцікавився він. — Чого вам треба?

Софі шморгнула носом.

— Я стара… — почала вона.

Однак більше вона нічого не змогла про себе сказати — власне, все сталося так, як і пообіцяла їй Відьма. Добре хоч, що вогненний демон сам про все здогадався.

— Ну, старість рано чи пізно трапиться з кожним із нас, — сухувато проговорив Майкл. — Може, ви хочете поснідати?

Софі зрозуміла, що вона таки справді дуже міцна стара.

Востаннє Софі підкріплялася хлібом із сиром учора в обід і встигла зголодніти як вовк.

— Авжеж! — вигукнула Софі, а коли Майкл пішов до буфету, вона підхопилася і зазирнула йому через плече, щоб побачити, що там є їстівного.

— Боюся, у нас тільки хліб із сиром, — ще сухіше промовив Майкл.

— Але ж там цілий кошик яєць! — здивувалася Софі. — А ото хіба не бекон? Та й випити чогось гарячого не завадить… Де у тебе чайник?

— Немає, — відповів Майкл. — У нас тільки Хаул уміє готувати.

— Я також умію готувати, — заявила Софі. — Зніми-но мені он ту сковорідку — і сам у всьому переконаєшся!

Вона потягнулася за великою чорною сковорідкою, яка висіла в буфеті на стінці, хоча Майкл усіляко намагався її втримати.

— Ви мене не зрозуміли, — сказав Майкл. — Це Кальцифер, вогненний демон. Він не схилить голови ні перед ким, окрім Хаула. Він не дозволить, щоби на ньому готували.

Софі обернулася і гостро глянула на вогненного демона. Він злісно блимнув у відповідь:

— Я не дозволю, щоби мене експлуатували!

— То ти хочеш сказати, — звернулася Софі до Майкла, — що тобі щоразу доводиться обходитися без теплого пиття, поки не повернеться Хаул?

Майкл ніяково кивнув.

— Тоді це тебе експлуатують! — сказала Софі. — Дай-но її сюди.

Софі вирвала сковорідку з Майклових рук (він нізащо не хотів її відпускати!), кинула в неї бекон, застромила в кошик з яйцями дерев’яну ложку — і з усім цим добром підійшла до вогнища.

— Ну, Кальцифере, — сказала вона, — годі комизитися. Нахиляй голову.

— Ти мене до цього не змусиш! — протріщав вогненний демон.

— Ще й як змушу! — проскрипіла у відповідь Софі з тією люттю, яка частенько зупиняла навіть її сестричок у розпал бійки. — Тільки спробуй не послухатися — і я заллю тебе водою. Або візьму щипці — й заберу в тебе обидва поліна, — додала вона, з хрускотом у кістках опускаючись на коліна перед вогнищем.

Нахилившись, вона шепнула:

— А ще я можу розірвати нашу угоду або розповісти про неї Хаулу. Що ти на це?

— Прокляття! — засичав Кальцифер. — Майкле, чому ти її сюди впустив?!

Він став неохоче нахиляти своє блакитне обличчя, аж доки зверху не залишилося тільки декілька зелених язичків полум’я, що танцювали на полінах.

— Дякую, — сказала Софі і притиснула зелені язички полум’я важкою сковорідкою, щоби не дати Кальциферові знову піднятися.

— Сподіваюся, твій бекон пригорить, — здавлено огризнувся Кальцифер з-під сковорідки.

Софі вкинула в сковорідку тонко нарізаного бекону. Сковорідка була добра, тож розігрілася швидко. Бекон зашкварчав, відтак Софі довелося обгорнути руку спідницею, щоби не обпектися. Двері відчинилися, але через шипіння Софі цього не розчула.

— Не роби дурниць! — нагадала вона Кальциферові. — І не крути головою, бо мені ще треба вибити яйця.

— А, Хауле, привіт, — безпорадно вимовив Майкл.

При цих словах Софі обернулася — можливо, аж занадто поспішно — і стала розглядати господаря Мандрівного Замку. Високий зеленоокий юнак у напрочуд розкішному блакитному зі срібним шиттям костюмі завмер. Він навіть не встиг поставити у куток гітару.

Тим часом Софі порядкувала коло вогню і доволі-таки спокійно розглядала Хаула.

Хаул відкинув пасмо білявого волосся, яке спадало йому на очі, та, у свою чергу, став зацікавлено розглядати Софі. На його подовгастому вузькому обличчі з’явився здивовано-розгублений вираз.

— Хто ви така? — поцікавився Хаул. — Де я міг бачити вас раніше?

— Ви мене не знаєте, — впевнено збрехала Софі.

Врешті-решт, перша і єдина її зустріч із Хаулом була настільки короткою, що він заледве встиг назвати її сірою мишкою, — тож це можна було вважати правдою.

Софі припускала, що їй належало би подякувати долі за тодішню щасливу втечу, однак зараз, щиро кажучи, її займала лише одна думка: «Боже милостивий! Та цей чарівник Хаул, при всій його злостивості, — всього лише двадцятирічна дитина! Бути старою — надзвичайно корисна річ», — думала вона, перевертаючи бекон на сковорідці.

Софі радше погодилася б умерти, ніж дала би зрозуміти цьому дженджуристому молодикові, що якраз вона і була тією дівчиною, яку він пошкодував на Травневому святі. Серця і душі тут ні при чому. Хаул ні про що не довідається.

— Вона каже, що її звати Софі, — пояснив Майкл. — Прийшла вчора ввечері.

— А як їй вдалося змусити Кальцифера нагнутися? — запитав Хаул.

— Вона мене залякала! — здушено і жалібно пропищав Кальцифер з-під шиплячої сковорідки.

— Це мало кому вдається, — замислено зауважив Хаул.

Він поставив гітару в куток, підійшов до вогнища, рішуче відсунув Софі набік — і запах бекону змішався із запахом гіацинтів.

— Кальцифер не любить, коли на ньому готує хтось, крім мене, — повідомив він, обгортаючи долоню довгим хвостом рукава, щоби взятися за ручку сковорідки. — Передайте мені, будь ласка, ще дві скибки бекону та шість яєць і розкажіть, навіщо ви сюди прийшли.

Софі дивилася на блакитний самоцвіт у вусі Хаула і передавала йому яйця по одному.

— Навіщо я сюди прийшла, юначе? — перепитала вона. Після всього, що вона побачила в Мандрівному Замку, відповідь здавалася очевидною. — Я прийшла, бо я ваша нова прибиральниця.

— Невже? — здивувався Хаул, розбиваючи яйця одною рукою і кидаючи шкаралупу у вогонь, де Кальцифер жадібно пожирав її, як пес, із гарчанням і цямканням. — А хто це сказав?

— Я це кажу, — відповіла Софі.

А тоді благочестиво додала:

— Я беруся навести тут лад, хоч мені, мабуть, і не вдасться виправити вашу зіпсовану душу.

— Хаул зовсім не зіпсований, — сказав Майкл.

— Зіпсований, зіпсований, — заперечив Хаул. — Ти забуваєш, Майкле, наскільки негідно я поводжуся навіть у цей момент!

Він різко повів підборіддям у бік Софі.

— Що ж, якщо вам настільки кортить бути корисною, добра жінко, то відшукайте ножі та виделки і поприбирайте зі столу.

Під столом виявилися високі табурети. Майкл повитягував їх звідти і почав згортати різний мотлох зі стільниці набік, щоби звільнити місце для ножів і виделок, які вийняв із шухляди в столі. Софі взялася йому допомагати. Вона, звичайно, аж ніяк не сподівалася, що Хаул їй зрадіє, але наразі він нічим не показав, що погоджується на те, аби вона залишилася після сніданку. Оскільки Майклові, очевидно, не треба було допомагати, Софі зашаркала до свого ціпка й повільно і досить демонстративно поставила його в комірчину для мітел. Коли й це не привернуло уваги Хаула, вона заявила:

— Якщо хочете, можете призначити мені місячний випробувальний термін.

Хаул не відповів нічого, крім: «Майкле, дай-но, будь ласка, тарілки», — і піднявся, тримаючи в руках паруючу сковорідку.

Кальцифер розігнувся, причому аж ревонув від полегшення, і потягнувся вгору, злинувши аж під комин.

Тоді Софі зробила ще одну спробу приперти чарівника до стінки.

— Якщо мені доведеться цілий місяць тут прибирати, — сказала вона, — то я мушу знати, як виглядає і де розташована решта Мандрівного Замку. Бо тут я знайшла тільки цю кімнату і ванну.

На її превелике здивування, Майкл і чарівник вибухнули реготом.

Причину їхнього реготу Софі зрозуміла аж під кінець сніданку.

Їй так і не вдалося загнати Хаула в кут. Судячи з усього, він узагалі не любив відповідати на будь-які запитання. Тоді Софі облишила його і запитала про те ж саме Майкла.

— Поясни їй, — сказав Хаул. — Може, тоді нарешті вона перестане доскіпуватися.

— Ніякої «решти замку» немає, — сказав Майкл. — Крім того, що ви вже бачили, є ще тільки дві спальні нагорі.

— Що?! — вражено вигукнула Софі.

Хаул з Майклом знову розреготалися.

— Мандрівний Замок винайшли Хаул і Кальцифер, — пояснив Майкл, — і тримається він завдяки Кальциферу. Всередині це просто старий будиночок Хаула в Портхавені, і тільки у цій частині він справжній, себто дійсно існує.

— Але ж Портхавен — містечко, розташоване за багато миль звідси, біля самого моря! — вражено сказала Софі. — Як на мене, це нікуди не годиться! Чого ж тоді цей ваш величезний бридкий Мандрівний Замок гасає пагорбами над Маркет-Чиппінгом і лякає всіх його мешканців?

Хаул знизав плечима:

— А ви напрочуд безпосередня бабуся! Я досяг того щабля своєї кар’єри, коли змушений справляти на всіх належне враження як своєю могутністю, так і злостивістю. Змусити короля думати про мене добре я не в змозі. А торік я образив одну надзвичайно могутню особу, і тепер мені потрібно триматися якнайдалі від них обох.

Як на Софі, це був вельми своєрідний спосіб триматися якнайдалі, однак вона припустила, що у чарівників свої стандарти, не такі, як у звичайних людей.

Незабаром Софі виявила, що в Мандрівного Замку є й інші особливості. Вони саме закінчили снідати, і Майкл узявся складати тарілки в заляпану слизом раковину, коли почувся гучний глухий стукіт у двері.

Кальцифер бухнув полум’ям:

— Кінгсберійські двері!

Хаул, який зібрався іти до ванної, повернувся до дверей. Над дверима була вставлена в одвірок квадратна дерев’яна клямка, на кожній із чотирьох боків якої стояла позначка фарбою. Зараз ручка була повернена вниз зеленою позначкою, однак Хаул, перш ніж відкрити на стукіт, повернув її вниз червоним.

Надворі стояв чоловічок у жорсткій білій перуці й у крислатому капелюсі поверх неї. Вбраний цей чоловічок був у золото і багрянець; у руках він тримав багато прикрашений стрічками жезл.

Чоловічок поклонився. Кімнату заполонив аромат гвоздики та флердоранжу.

— Його Величність Король переказує вам свої вітання. Він повелів передати вам плату за дві тисячі пар семимильних чобіт, — урочисто виголосив чоловічок.

За спиною посланця Софі встигла помітити обриси карети, яка стояла на вулиці, вщерть забудованій розкішними особняками з фресками і барельєфами; далі виднілися вежі, шпилі та куполи — настільки пишні, що Софі раніше навряд чи могла собі уявити таку красу. Вона аж пошкодувала, що посланцеві знадобилося так мало часу, щоби витягнути величезний шовковий гаманець, повний дзвінких — вочевидь, золотих — монет, а Хаулові — щоби прийняти гаманець, вклонитися і зачинити двері. Хаул повернув квадратну клямку назад, знову вниз зеленою міткою, і засунув гаманець у кишеню. Софі помітила, що Майкл не відривав від гаманця стривоженого погляду.

Потім Хаул пішов-таки до ванної, гукнувши на ходу: «Кальцифере, пусти-но гарячу воду!» — і надовго зник.

Софі не змогла стримати свою цікавість.

— А хто це був там, за дверима? — запитала вона в Майкла. — Тобто я хотіла сказати: де це було?

— Ці двері виходять у Кінгсбері, — пояснив Майкл, — де живе король. Гадаю, цей чоловік був чиновником лорда-канцлера. Знаєш, — занепокоєно звернувся він до Кальцифера, — я волів би, щоби він не давав Хаулові цих грошей.

— А чи Хаул дозволить мені тут пожити? — запитала Софі.

— Якщо дозволить, то ніколи більше не заганяйте його в кут, — порадив Майкл. — Він свавільний — і ні від кого цього не потерпить.

Розділ п’ятий,
у якому занадто багато прибирання
Софі вирішила, що їй доведеться переконати Хаула, ніби вона просто надзвичайна прибиральниця, справжній скарб. Вона зав’язала своє сиве волосся якоюсь старою ганчіркою, засукала рукави на худющих старих руках і обернула навколо пояса, на кшталт фартуха, стару скатертину, взяту з комірчини з мітлами. Думка про те, що прибирати доведеться лише в чотирьох кімнатах, а не в цілому замку, неабияк втішала. Софі взяла віник і відро й почала поратися.

— Що відбувається?! — в один голос вигукнули охоплені панікою Майкл і Кальцифер.

— Прибирання, — твердо відповіла Софі. — Це ганьба — жити в такому свинюшнику.

— Тут не треба прибирати, — висловився Кальцифер.

— Хаул вас вижене! — пробурчав Майкл.

Однак Софі не стала їх слухати. На всі боки розлетілися хмари пилу. У розпал усього цього у двері знову постукали. Кальцифер спалахнув полум’ям і гукнув:

— Портхавенські двері! — а тоді розкотисто чхнув, вистреливши пурпурними іскрами у щільну завісу пилюки.

Майкл відійшов від столу і пішов до дверей. Софі, яка вдивлялася в них крізь імлу, котру сама ж таки і здійняла, помітила, що цього разу Майкл повернув квадратну клямку в одвірку так, що внизу опинилася сторона з синьою міткою. Тоді він відчинив двері на ту вулицю, яку було видно у вікно.

Там стояла маленька дівчинка.

— Будь ласка, пане Фішер, — сказала вона. — Я прийшла по ті чари для мами.

— Чари безпеки для татового човна, так? — перепитав Майкл. — Зачекай хвилинку… — він повернувся до столу і відсипав на папірчик порцію порошку з якогось слоїка. Тим часом дівчинка подивилася на Софі з такою ж цікавістю, з якою Софі дивилася на неї. Майкл загорнув порошок у папірчик і вручив його дівчинці зі словами: «Скажи мамі, нехай розвіє ці чари вздовж човна. Вони триматимуться навіть у шторм».

Дівчинка забрала папірчик і простягнула йому монетку.

— А що, на чаклуна тепер ще й відьма працює? — запитала вона.

— Ні, — відповів Майкл.

— Ти це про мене? — втрутилася Софі. — Авжеж, дитинко. Я найкраща і найчистокровніша відьма у всій Інгарії.

Майкл зачинив двері.

Вигляд у нього був сердитий.

— Тепер це вмить рознесуть по всьому Портхавену! Хаулові це може не сподобатися.

Він знову повернув клямку зеленою міткою вниз.

Софі тільки хихикнула сама до себе, анітрішки не розкаюючись. Можливо, вона набралася таких думок від свого віника. Адже якщо всі вважатимуть, що вона працює на Хаула, може, це спонукає його залишити її в Мандрівному Замку. Дівчиною Софі було б страшенно соромно за таку свою поведінку. А як стару її не обходило, що саме вона сказала чи зробила. Очевидно, це була неабияка полегкість.

Вона з цікавістю підійшла подивитися, як Майкл піднімає камінь у вогнищі й ховає туди отриману від дівчинки монетку.

— Що це ти робиш?

— Ми з Кальцифером хочемо зібрати трохи грошей, — зніяковіло відповів Майкл. — А то Хаул витрачає все, що ми заробляємо, до останнього пенні.

— Нікчемний марнотратник! — протріщав Кальцифер. — Він розтринькає королівські грошики швидше, ніж я спалю поліно! Ні крихти здорового глузду!

Софі розприскала воду з раковини, щоби прибити пилюку, і це змусило Кальцифера зіщулитися під комином. Тоді вона заново підмела підлогу. Мела вона до дверей, бо хотіла ще раз поглянути на квадратну клямку над ними. Четвертий бік, якого Софі ще не бачила в дії, був позначений чорним. Міркуючи, куди він може вести, Софі почала завзято змітати зі стелі павутиння. Майкл аж застогнав, а Кальцифер знову розпчихався.

Саме в цей момент із ванної вийшов Хаул, за ним тягнувся тонкий аромат парфумів. Виглядав він навдивовижу елегантно. Навіть срібні вставки і вишивка на його костюмі, здавалося, пояскравішали. Він кинув погляд у кімнату і поспішно відступив назад у ванну, прикриваючи голову блакитним зі сріблом рукавом.

— Припиніть це негайно! — заволав він. — Залишіть бідних павуків у спокої!

— Це павутиння — просто ганьба! — заявила Софі, змітаючи його додолу.

— Ну, тоді зніміть павутину, але павуків не чіпайте! — сказав Хаул.

«Видно, в нього якась нездорова спорідненість з павуками», — подумала Софі.

— Тоді вони наплетуть іще павутини, — сказала вона.

— І переловлять мух, а це дуже корисно, — наполягав Хаул. — І, будь ласка, не розмахуйте мітлою, коли я ходжу по своїй власній кімнаті.

Софі сперлася на мітлу і дивилася, як Хаул йде по кімнаті і бере гітару. Коли він узявся за засув, Софі запитала:

— Якщо червона мітка веде в Кінгсбері, а синя — у Портхавен, то куди веде чорна мітка?

— Ну що ви за доскіплива баба! — вигукнув Хаул. — Вона веде до моєї особистої криївки, а де це — вам знати не слід! — з цими словами він відчинив двері, за якими пропливали розлогі вересовища і пагорби.

— А коли ви повернетеся, Хауле? — трохи розпачливо запитав Майкл.

Хаул вдав, ніби не почув.

— Тільки спробуйте вбити хоча б одного павука, поки мене не буде! — попередив він Софі.

І двері за ним із грюкотом зачинилися.

Майкл багатозначно глянув на Кальцифера і зітхнув. Кальцифер вибухнув злісним тріскучим реготом.

Оскільки ніхто не пояснив Софі, куди пішов Хаул, вона дійшла висновку, що він знову вирушив полювати на дівчат, і взялася за роботу з іще більшим праведним запалом, аніж доти. Після того, що сказав їй Хаул, вона не наважувалася покривдити павуків, відтак постукала по балках мітлою з криком: «Геть, павуки! Геть звідси!» Павуки з жахом розбіглися навсібіч, і підлога виявилася присипана павутиною. Софі, певна річ, довелося підмести її ще раз. Після цього вона стала навкарачки і взялася скребти дошки.

— Чому би вам нарешті не вгамуватися? — поцікавився Майкл, сидячи на сходах — поза межами досяжності Софі та її мітли.

Кальцифер, скулившись на дальньому кінці решітки, буркнув:

— Як я тепер шкодую, що уклав із тобою угоду!

Софі ж і далі завзято скребла.

— Вам же самим буде краще, якщо тут буде гарно і чисто, — відповіла вона.

— Але зараз мені просто нестерпно! — запротестував Майкл.

Хаул повернувся тільки пізно ввечері. На той час Софі домелась і доскреблась до того, що ледве волочила ноги. Вона зсутулилася в кріслі, відчуваючи, як ниє кожна кісточка. Майкл схопив Хаула за хвостатий рукав і потягнув чарівника до ванної. Софі здогадалася, що там запальним шепотом Майкл виливає наболіле. Фрази на кшталт «нестерпна, жахлива баба» і «чути нічого не хоче!» Софі прекрасно розчула, навіть незважаючи на ревіння Кальцифера: «Хауле, вгамуй її! Вона ж нас зводить зі світу!» Однак коли Майкл нарешті відпустив Хаула, той поставив Софі лише одне запитання:

— Ви не вбивали павуків?

— Звичайно, ні! — різко відповіла Софі. Біль у суглобах зробив її дратівливою. — Вони тільки подивилися на мене — і тут же порозбігалися. А хто вони? Це ті дівчата, серця яких ви з’їли?

— Ні, — розсміявся Хаул. — Просто павуки, — і замріяно подався нагору.

Майкл зітхнув. Він пішов у комірчину з мітлами і довго там нишпорив, поки не витягнув старе складане ліжко, солом’яний матрац, кілька пледів, а тоді порозкладав усе це в ніші під сходами.

— Сьогодні вам краще буде спати отут, — сказав він Софі.

— То що, значить, Хаул дозволив мені залишитися? — запитала вона.

— Не знаю! — роздратовано відповів Майкл. — Хаул ніколи не зв’язує себе жодними зобов’язаннями. Я провів тут півроку, перш ніж він помітив, що я тут живу, і взяв мене до себе в учні. Просто я подумав, що вам тут буде зручніше, ніж у кріслі.

— Тоді спасибі тобі величезне, — з вдячністю промовила Софі.

Спати на ліжку справді набагато зручніше, ніж у кріслі, до того ж якби Кальцифер серед ночі почав нарікати на голод, Софі зможе встати до вогнища і підживити його полінцем.

Кілька наступних днів Софі нещадно відчищала Мандрівний Замок від бруду. Їй було по-справжньому добре. Переконуючи себе, що шукає якихось натяків чи підказок, вона відмила вікно, прочистила забитий стік у раковині та змусила Майкла прибрати все зі столу і з полиць, щоби вона могла їх відскребти. Їй почало здаватися, що навіть у черепа з’явився той самий страдницький вигляд, як у Майкла: ним весь час совгали. Тоді Софі підвісила до балок біля вогнища старе простирадло, щоби вичистити комин, і змусила Кальцифера нахилити голову. Кальцифера все це страшенно дратувало. Він вибухнув недобрим сміхом, коли Софі виявила, що сажа розлетілася по всій кімнаті — й усе треба відчищати заново.

З цим у Софі завжди були клопоти. Нещадності їй не бракувало, бракувало методики. Утім, у її нещадності теж була методика: Софі зміркувала, що якщо вона буде мити і прибирати все підряд, то чи рано пізно наткнеться на таємний сховок із викраденими Хаулом дівочими душами або пережованими серцями (зрештою, це може бути будь-що, аби тільки воно допомогло їй з’ясувати суть Кальциферової угоди). Врешті-решт їй раптом сяйнула думка, що димохід, біля якого незмінно стоїть на чатах Кальцифер, — чудова схованка. Одначе там не виявилося нічого, крім надзвичайної кількості сажі, яку Софі згребла в мішки і винесла у двір. Двір, до речі, посідав одне з перших місць у її списку можливих схованок.

Щоразу, коли Хаул повертався до Мандрівного Замку, Майкл і Кальцифер починали на весь голос скаржитися йому на Софі. Однак Хаул справляв враження взагалі неприсутнього. Не помічав він і чистоти. І того, що в буфеті тепер було повно печива, варення та різної зелені, відповідно до сезону.

Це сталось тому що, як і пророкував Майкл, Портхавеном поширилися чутки. Люди приходили тільки для того, щоби глянути на Софі. У Портхавені її прозвали пані Відьма, а в Кінгсбері — мадам Чарівниця. Хоча ті, що підходили до кінгсберійських дверей, були вбрані краще, ніж ті, хто стукав у портхавенські двері, ні одні, ні другі не наважувалися викликати настільки могутню особу просто так. Тому Софі щоразу доводилося припиняти роботу, аби кивнути, усміхнутися і прийняти дарунок — або покликати Майкла, щоби той нашвидкуруч приготував якісь чари. Декотрі дарунки були зовсім навіть непогані — малюнки в рамках, разки мушельок, практичні фартухи. Фартухи Софі були потрібні завжди, а мушельки і малюнки вона розвішувала у своєму закутку під сходами, і там незабаром стало по-домашньому затишно.

Софі розуміла, що коли Хаул її вижене, їй бракуватиме всього цього. Вона все більше і більше боялася, що саме так він і зробить. Не може ж він не помічати її безконечно!

Попри те, невдовзі Софі взялася за ванну кімнату. Її прибирання забрало кілька днів, бо перед кожним виходом Хаул сидів там так довго, що здавалося, ніби він ніколи звідти не вийде. Коли ж він нарешті виходив із ванної, залишаючи там повно пари і запашних чарів, у ній починала господарювати Софі.

— Ану подивимося, що в них за угода! — бурчала вона на ванну, хоча головною її ціллю, певна річ, була полиця з пакетами, слоїчками і тюбиками. Вона зняла їх усі до одного (під тим приводом, що їй треба відмити й відчистити поличку) — і більшу частину дня доскіпливо їх вивчала, намагаючись дошукатися, чи зілля з написами «ОЧІ», «ШКІРА» і «ВОЛОССЯ» не виготовлялося з очей, шкіри і волосся зниклих дівчат. Однак, попри всю її прискіпливість, Софі довелося визнати, що на полиці стояли тільки креми, порошки і фарби. Якщо колись це і були дівчата, думала Софі, то Хаул, мабуть, скористався тюбиком «ДЛЯ ГНИТТЯ» і розчинив їх у мийнику так ретельно, що годі було й намагатися щось відшукати. Щоправда, Софі чомусь таки сподівалася, що все це не більше ніж косметичні засоби.

Трохи прибравши, Софі знову порозкладала все на поличці й узялася скребти підлогу. Увечері, коли вона влаштувалася в кріслі, відчуваючи, як ниє кожна кісточка, Кальцифер пробурчав, що через неї він досуха вичерпав одне з гарячих джерел.

— А де ці гарячі джерела? — запитала Софі. Останнім часом вона стала страшенно цікавою.

— Переважно під Портхавенськими Болотами, — відповів Кальцифер. — Але якщо ти й далі будеш витрачати воду такими темпами, мені доведеться брати воду з Пустирищ. Коли ти нарешті покінчиш із прибиранням і з’ясуєш, як розірвати мою угоду?

— На все свій час, — відповіла Софі. — Як я маю вичавити з Хаула умови угоди, якщо його ніколи не буває вдома? Він що — завжди зникає так надовго?

— Тільки коли упадає за дамою, — сказав Кальцифер.

Коли ванна засяяла чистотою, Софі відшкрябала сходи і майданчик нагорі. Тоді вона вирушила в Майклову кімнатку. Майкл, який досі, здавалося, похмуро приймав Софі — немов своєрідне стихійне лихо, — перелякано зойкнув і кинувся рятувати свої найцінніші скарби. Вони зберігалися в старій скриньці під його поточеним шашелем невеликим ліжком. Майкл поспішно вихопив скриньку з-під носа Софі, але вона встигла помітити блакитну стрічку і марципанову трояндочку над чимось, що надто вже скидалося на пачку листів. «Значить, Майкл у когось закоханий!» — сказала вона сама собі, розчиняючи вікно (воно також виходило на портхавенську вуличку) і вивішуючи Майклову перину на підвіконня — провітритися.

Софі помітила, що останнім часом її цікавість стала просто непереборною, тим більше вона здивувалася сама із себе, що не стала питати в Майкла, хто ця дівчина і як йому вдається оберігати її від Хаула.

Із Майклової кімнати Софі вимела таку гору пилюки і сміття, що мало не засипала Кальцифера з головою, прагнучи все це спалити.

— Ти мене доконаєш! Ти така сама безсердечна, як і Хаул! — закашлявся Кальцифер, від якого залишилися тільки зелена чуприна та вершечок видовженого блакитного чола.

Майкл же поклав свою дорогоцінну скриньку в шухляду столу, а шухляду замкнув на ключ.

— Якби ж то Хаул нас послухав! — забідкався він. — І чого він так довго морочиться з тою дівулею?

Наступного дня Софі хотіла почати прибирати у дворі. Однак того ранку в Портхавені почався дощ, він стукотів у вікно і затікав у комин, та так, що Кальцифер аж сичав від роздратування. Двір теж був частиною портхавенського будиночка, і коли Софі відчинила двері, там лило як із відра. Софі накинула фартух собі на голову і нашвидку дещо зробила у дворі, зовсім не довго: вона навіть не встигла промокнути. Їй вдалося знайти відро вапна і квач. Вона занесла все це добро у будинок і взялася за стіни. У комірчині для мітел відшукалася стара драбина, тож Софі побілила ще й стелю між балками.

У Портхавені дощило два дні — хоча, коли Хаул відчинив двері, повернувши ручку зеленим униз, і вийшов на пагорб, там було погідно і сонячно, а по вересу, обганяючи Мандрівний Замок, мчали тіні великих хмар. Софі вибілила свій куточок, сходи, майданчик нагорі, а також Майклову кімнатку.

— Що тут сталося? — запитав Хаул, повернувшись додому на третій день. — Якось посвітлішало.

— Це Софі, — замогильним голосом відповів Майкл.

— Можна було здогадатися, — кинув Хаул і зник у ванній.

— Помітив! — шепнув Майкл до Кальцифера. — Мабуть, дівчина ось-ось піддасться на його залицяння!

Наступного дня в Портхавені все ще мрячило.

Софі пов’язала голову ганчіркою, засукала рукави і вдягнула фартух. Вона озброїлася віником, відром і милом, і тільки-но Хаул ступив за поріг, вона, наче підстаркуватий ангел помсти, кинулася прибирати в Хауловій спальні.

Вона відкладала цю роботу насамкінець, бо, чесно кажучи, по-справжньому боялася щось знайти. Досі вона не наважувалася навіть зазирнути в кімнату чарівника. «Це надто нерозумно», — думала вона, шкутильгаючи нагору сходами. Тепер вона вже напевне знала, що всю могутню магію в Мандрівному Замку виконує Кальцифер, Майкл робить чорну роботу, а Хаул розгулює цілими днями, полюючи на дівчат, і експлуатує учня з демоном точнісінько так само, як Фанні експлуатувала її саму. Софі ніколи не вважала Хаула аж надто могутнім чарівником. А тепер вона не почувала до нього нічого, крім презирства.

Коли Софі нарешті піднялася сходами, то виявила, що Хаул стоїть у дверях своєї спальні. Він недбало спирався на одвірок, перекриваючи Софі прохід.

— Ні, у мене прибирати не треба, — несподівано люб’язно сказав він. — Дякую, але мені подобається, коли брудно.

Софі витріщилася на нього.

— Ви звідки? Я ж бачила, що ви пішли!

— А мені якраз і треба було, щоби ви так подумали, — сказав Хаул. — Ви вже зробили все, що могли, і з Майклом, і з бідолахою Кальцифером. Напрошується висновок, що сьогодні ви збиралися впасти на мою голову. І хоч що би вам не наговорив Кальцифер, я таки справді чарівник. Невже ви думаєте, що я не вмію чаклувати?

Цей незаперечний факт перекреслював усі умовиводи Софі. Але вона нізащо в житті не зізналася б йому в цьому.

— Усім відомо, що ви чарівник, юначе, — суворо відповіла вона. — Однак це жодним чином не змінює того факту, що цей ваш Мандрівний Замок — найбрудніше місце, яке мені будь-коли доводилося бачити.

Софі зазирнула в кімнату з-понад звисаючого рукава Хаула — блакитного і розшитого сріблом. Килим на підлозі був заляпаний, як земля під пташиним гніздом. Вона помітила обшарпані стіни і полицю, забиту книгами, причому деякі з них здавалися дуже дивними на вигляд. У цій кімнаті не було видно й сліду купи погризених дівочих сердець, проте ці серця могли бути сховані де-небудь під закритим балдахіном величезним ліжком — або ж за ним. Балдахін аж посірів від пилу і не давав побачити, куди виходить вікно.

Хаул махнув рукавом у Софі перед обличчям.

— Ну-ну! Не будьте надто влізливою.

— Я зовсім не влізлива! — обурилася Софі. — Ця кімната…

— Ви влізлива, — сказав Хаул. — Ви страшенно влізлива, жахливо властолюбна, до огидного охайна стара пані. Тримайте себе в руках. Ви отруюєте життя всім нам.

— Але ж це свинарник! — вигукнула Софі. — Я є така, яка є, і я нічого не можу з собою зробити!

— Можете, — сказав Хаул. — Бо, скажімо, моя кімната подобається мені такою, як вона є. Ви не можете заперечити, що я маю повне право жити у свинарнику, якщо мені так хочеться. А тепер спускайтеся, будь ласка, вниз і придумайте собі інше заняття. Дякую. Ненавиджу сваритися.

Софі залишилося тільки пошкутильгати геть, подзенькуючи відром.

Вона була трохи ошелешена і неабияк здивована тим, що Хаул не викинув її з Мандрівного Замку, заставши на місці злочину. Однак оскільки він цього не зробив, Софі вирішила взятися за наступну невідкладну справу. Вона відчинила двері біля сходів, подивилася, що дощик майже перестав, і зробила вилазку в двір, де почала завзято розбирати купи мокрого сміття.

Пролунав металевий брязкіт, і знову з’явився Хаул, — злегка похитнувшись, він виник прямо посередині величезного листа іржавої бляхи, що його Софі саме збиралася пересунути.

— І тут теж не треба нічого робити, — сказав Хаул. — Знаєте, а ви просто жахлива. Залиште двір у спокої. Я знаю, де і що тут лежить, а якщо ви тут усе гарненько поприбираєте, то я вже не зможу знайти речей, потрібних мені для транспортних чарів.

«Ага, — подумала Софі, — значить, в’язка душ або скринька з пережованими серцями десь тут».

Вона не на жарт розлютилася.

— Я тут саме для того, щоби поприбирати! — закричала вона на Хаула.

— Тоді вам доведеться підшукати собі нову життєву мету, — сказав Хаул.

На якусь мить їй здалося, що йому теж ось-ось увірветься терпець.

Його дивовижні світлі очі дивилися на Софі мало не гнівно.

Але він узяв себе в руки і додав:

— А тепер ідіть-но у дім, ви, гіперактивна бабо, і знайдіть собі якусь іншу забавку, доки я не розсердився. Бо я ненавиджу сердитися.

Софі склала на грудях кістляві руки. Їй зовсім не подобалося, коли на неї гнівно дивляться очима, схожими на скляні кульки.

— Авжеж, ви ненавидите сердитися! — відрізала вона. — Ви ж не любите нічого неприємного, правда? Ви вислизач, ось ви хто! Ви просто вислизаєте, ви втікаєте від усього, що вам не до серця!

Хаул видушив із себе щось схоже на усмішку:

— Що ж, тепер ми обоє знаємо недоліки одне одного. Але зараз ідіть-но, будь ласка, у дім. Ну ж бо! Вертайтеся в дім, будь ласка! — і він посунув на Софі, махаючи руками у бік дверей. Один із його рукавів при цьому зачепився за гострий край якоїсь іржавої залізяки — і з тріском порвався.

— Прокляття! — вигукнув Хаул, піднімаючи сріблясто-блакитні обривки. — Погляньте, до чого ви мене довели!

— Я можу це зашити, — запропонувала Софі.

Хаул обдарував її скляним, хоч, може, всього лише крижаним поглядом.

— Знову ви за своє, — сказав він. — Як вам, мабуть, подобається догоджати! — він обережно затиснув порваний рукав між пальцями правої руки і протягнув його між ними. Сріблясто-блакитна тканина виходила з-поміж пальців цілісінькою.

— Ось, — сказав Хаул. — Тепер вам усе зрозуміло?

Софі пошкутильгала до будинку, почуваючи себе дитиною, яку не взяли на ярмарок. Чарівникам і справді не треба працювати, як усім. А хвилину тому Хаул продемонстрував їй, що він таки чарівник, з яким треба рахуватися.

— Але чому ж тоді він мене не прогнав? — сказала вона, звертаючись чи то сама до себе, чи то до Майкла.

— Для мене це незбагненно, — відповів Майкл. — Думаю, що він це робить заради Кальцифера. Просто переважно люди, які сюди приходять, або взагалі не помічають Кальцифера, або ж бояться його до кольок у животі.

Розділ шостий,
у якому Хаул виражає свої почуття за допомогою зеленого слизу
Ні того дня, ні упродовж кількох наступних Хаул нікуди не виходив. Софі тихенько сиділа в кріслі біля вогнища, намагаючись не потрапляти Хаулові на очі, і думала. Вона зрозуміла, що хоча Хаул, безумовно, і заслужив на таке її ставлення, насправді вона зганяла на його Мандрівному Замку свою злість на Відьму Пустирищ. До того ж її трохи засмучувало те, що вона перебуває в Мандрівному Замку під надуманим приводом. Хаул, може, і думав, нібито Кальциферу сподобалася Софі, але сама вона чудово знала, що Кальцифер просто схопився за можливість укласти з нею угоду. Софі схилялася до думки, що їй доведеться розчарувати Кальцифера.

Однак у такому настрої вона пробула недовго.

Софі знайшла цілу купу Майклового одягу, який потребував штопання. Вона витягла з кишені наперсток, ножиці та нитки і взялася за роботу.

До вечора Софі настільки збадьорилася, що навіть стала підспівувати дурнуватій пісеньці Кальцифера про горщечки.

— Радісно працюється? — саркастично поцікавився Хаул.

— Я з радістю зайнялася б іще чимось, — відповіла Софі.

— Якщо вам конче почувати себе зайнятою, то можете полагодити мій старий костюм, — повідомив Хаул.

Це означало, що Хаул більше не сердиться — і Софі полегшено зітхнула, бо вранці вона майже злякалася.

Було зрозуміло, що дівчина, за якою полював Хаул, наразі від нього вислизала. Софі чула, як Майкл задавав йому само собою зрозумілі в цій ситуації запитання, а Хаул старанно уникав відповіді на кожне них. «Він вислизач, — пробурмотіла Софі парі Майклових шкарпеток. — Не хоче сам собі зізнатися, який він зіпсований». Вона спостерігала, як Хаул по вуха поринає в роботу, щоби приховати свою невдоволеність. Що ж, це була річ, яку Софі прекрасно розуміла.

За робочим столом Хаул працював набагато завзятіше і швидше, ніж Майкл, компонуючи чари майстерно, але якось недбало. Судячи з виразу обличчя Майкла, ці чари були радше не звичайні й зовсім не прості у виконанні. Однак Хаул раз у раз кидав усе, так і не доробивши, мчав у свою кімнату, щоби простежити за чимось, про що він нікому нічого не розповідав (поза всяким сумнівом, це було щось украй зловісне), — а тоді ненадовго вибігав у двір, щоби вичаклувати ще якісь грандіозні чари.

Якось Софі легенько прочинила двері — і була вражена, побачивши, що Хаул, цей витончений, елегантний чарівник, стоїть на колінах у грязюці, зв’язавши довгі рукави ззаду на шиї, щоби не плуталися під руками, й акуратно прилаштовує в якусь незрозумілу конструкцію загадкову масну залізяку.

Це були чари для короля. Тому що приходив ще один виряджений і напахчений посланець із листом і довжелезною промовою щодо того, чи не міг би Хаул приділити дещицю свого дорогоцінного часу, який, поза будь-яким сумнівом, украй потрібен йому для виконання інших незмірно важливих завдань, і скерувати свій всемогутній і гострий розум на вирішення однієї малесенької проблемки, з якою зіткнувся Його Королівська Величність, а саме: чи не міг би Хаул зметикувати, як можна провести армійський обоз трясовинами і по бездоріжжю. Відповідь Хаула була напрочуд ввічлива і пишномовна. Він сказав: «Ні». Тоді посланець заговорив знову і не замовкав іще півгодини, після чого вони з Хаулом поклонилися один одному, і Хаул погодився виготовити ці чари.

— Якось воно доволі зловісно виглядає, — сказав Хаул Майклові, коли посланець пішов. — І поясни мені, що потягло Салімана піти в Пустирища і зникнути? Здається, король думає, ніби тепер цим займуся я.

— Саліман, як не глянь, куди менш винахідливий, аніж ви, — сказав Майкл.

— Я занадто ввічливий і поступливий, — похмуро зауважив Хаул. — Треба було здерти з нього ще більше.

Не менш «занадто ввічливим і поступливим» Хаул був із замовниками з Портхавена, проте, як занепокоєно зазначив Майкл, якраз тут клопіт полягав у тому, що з них Хаул правив неймовірно мало. Напередодні Хаул годину вислуховував довгий список причин, чому дружина моряка наразі не може заплатити йому ні пенні, а тоді майже за безцінь пообіцяв одному капітанові начарувати йому сприятливого вітру на все плавання. Від Майклових докорів Хаул відкрутився, влаштувавши йому урок магії.

Софі пришивала ґудзики на сорочки Майкла і слухала, як Хаул проходить із Майклом якесь заклинання.

— Я знаю, що я недбалий і недостатньо ретельний, — говорив Хаул, — але тобі зовсім не конче наслідувати мене. Перш за все уважно прочитай заклинання від початку до кінця. Багато чого ти дізнаєшся вже із самої форми: чи це заклинання, яке виконується саме по собі, чи таке, яке розпочинається саме по собі, чи це просте словесне заклинання, чи змішане словесно-діяльне. Отож, з’ясувавши це, перечитай усе заново і подумай, які місця в заклинанні діють так, як написано, а які внесені, щоби збити з пантелику і заморочити голову. Зараз ти поступово переходиш до дедалі сильніших чарів. Невдовзі ти переконаєшся, що в усіх чарах могутності завжди є щонайменше одна навмисна помилка або головоломка, щоби запобігти їх випадковому вживанню. Тобі доведеться навчитися їх виявляти. А зараз візьми ось це заклинання…

Вслухаючись у невпевнені відповіді Майкла на запитання Хаула і спостерігаючи за тим, як Хаул вишкрябує на папері якісь кострубаті значки своїм дивним пером, яке не треба було мачати в чорнильницю, Софі раптом зрозуміла, що й сама може багато чому навчитися. Їй спало на думку, що раз Марта зуміла знайти в пані Ферфакс заклинання, щоби помінятися місцями з Летті, то й вона, Софі, може знайти потрібне їй заклинання — тут, у Мандрівному Замку чарівника Хаула. Якщо пощастить, їй не доведеться покладатися на Кальцифера.

Коли Майкл остаточно забув, багато чи мало чарівник Хаул брав із жителів Портхавена, цілком задоволений цим Хаул покликав його у двір — допомогти виготовляти чари для короля. Софі зі скрипом піднялася на ноги і зашкутильгала до столу. Саме заклинання виявилося цілком зрозумілим, але Софі ніяк не могла дати собі ради із закарлючками Хаула.

— Ніколи в житті я ще не бачила такого почерку! — поскаржилася вона черепу. — Це він пером чи коцюбою?! — Софі кинулася перебирати всі папірці на столі й почала ретельно роздивлятися порошки і рідини у кривобоких слоїчках.

— Так, я потикаю носа у не свої справи, що тут скажеш, — звернулася вона до черепа. — Але ж і мені дісталося по заслузі. Я всього лише довідалася, як лікувати пташину чумку і як позбутися коклюшу, а також як здійняти вітер і як вивести заріст на обличчі. Правда, якби Марта перейняла від пані Ферфакс навіть тільки ці уміння — і більше нічого, вона б і досі залишалася в неї.

Коли Хаул повернувся знадвору, Софі здалося, ніби йому хочеться перевірити, чи всі речі, покинуті ним на столі, лежать на своїх місцях. Та насправді чарівник просто страшенно нервував. Здавалося, він не знає, куди себе подіти. Уночі Софі чула, як Хаул, не знаходячи собі місця, ходить туди й назад по кімнаті. Вранці він провів у ванній тільки годину. Поки Майкл, збираючись до королівського палацу в Кінгсбері, надягав свій найкращий костюм — темно-синій, оксамитний, і поки вони удвох загортали приземкуваті чари в золотий папір, Хаул просто місця собі не знаходив.

Як на такий поважний розмір, чари виявилися несподівано легкими. Майкл міг нести згорток сам, обхопивши його обіруч. Хаул повернув ручку над дверима червоним донизу і випустив підмайстра між різнобарвні будинки.

— На ці чари вже чекають, — сказав Майклові Хаул, — та все ж тобі доведеться прождати майже весь ранок. Скажеш їм, що з цими чарами навіть дитина дасть собі раду. Покажи їм усе. А до твого повернення я підготую заклинання могутності, щоби ти над ним попрацював. Бувай.

Він рвучко зачинив двері — і знову почав знервовано метатися по кімнаті.

— Щось мені не сидиться, — раптом заявив він. — Піду прогуляюся пагорбами. Передайте Майклові, що заклинання, про яке я говорив, лежить на столі. А це — вам, щоби було чим зайнятися.

На коліна Софі нізвідки впав сірий з червоним костюм, такий же розкішний, як і блакитний зі сріблом. Тим часом Хаул узяв з кутка гітару, повернув ручку зеленим донизу і ступив на розколошканий вітром верес над Маркет-Чиппінгом.

— Йому не сидиться! — буркнув Кальцифер.

Над Портхавеном висів туман. Кальцифер втиснувся під свої поліна і посмикувався у різні боки, щоб ухилитися від крапель, які падали в комин.

— А чи думає він, як почуваюся я, прив’язаний до такого вогкого вогнища?!

— Ти б хоч натякнув мені, як розірвати твою угоду, — нагадала Софі, розправляючи сіро-червоний костюм. — Боже, який ти гарний, хоча й поношений! Тебе пошили спеціально, щоби приваблювати дівчат, правда?

— Я тобі вже натякав! — просичав Кальцифер.

— Тоді ти мусиш натякнути мені ще раз, — знизала плечима Софі, відклала костюм набік і почовгала до дверей.

— Якщо я тобі натякну і скажу, що це натяк, це буде вже пряма вказівка, а на це я не маю права, — заявив Кальцифер. — Куди це ти?

— Хочу зробити одну річ, яку не наважувалася зробити при них, — відповіла Софі.

Вона повернула квадратну ручку чорною міткою вниз. І відчинила двері.

За дверима було ніщо. Воно не було ні чорне, ні сіре, ні біле. Ні матове, ні прозоре. Воно не рухалося. Воно не мало запаху і не було відчутне на дотик. Коли Софі дуже обережно просунула туди палець, їй не стало ні тепло, ні холодно. Вона не відчула взагалі нічого. Одним словом, за дверима не було нічого — абсолютно і цілковито.

— Що це? — запитала Софі Кальцифера.

Кальциферові було так само цікаво, як і Софі. Він вихилив блакитне обличчя за ґрати, щоби подивитися, що там за дверима. Він навіть про туман забув.

— Не знаю, — прошепотів він. — Я ці чари тільки підтримую. Я знаю лише, що це з того боку Мандрівного Замку, який ніхто не може обійти. Як на мене, це десь дуже далеко.

— Як на мене, то це десь аж за Місяцем! — сказала Софі.

Вона зачинила двері й повернула ручку зеленим донизу. Повагавшись хвилину, вона зашкутильгала сходами вгору.

— Хаул замкнув двері на ключ, — гукнув їй Кальцифер. — Він сказав, щоб я попередив тебе, якщо тобі знову закортить поткнути туди свого носа.

— Ой! — зойкнула Софі. — Що ж там у нього таке?

— Поняття не маю, — відповів Кальцифер. — Я не знаю нічогісінько з того, що робиться нагорі. Ти навіть не уявляєш, як мені через це паскудно! Насправді я навіть не бачу, що відбувається навколо Мандрівного Замку, я можу бачити тільки в тому напрямку, куди рухається Мандрівний Замок.

Софі, якій чомусь стало так само паскудно, як і Кальциферові, сіла і почала лагодити сіро-червоний костюм. Незабаром після цього повернувся Майкл.

— Король мене відразу прийняв, — почав Майкл. — Його величність… — він оглянув кімнату — і його погляд наткнувся на порожній куток, де зазвичай стояла гітара.

— О, ні! — вигукнув Майкл. — Невже знову ця панянка? А я ж думав, що вона вже давно в нього закохалася — і що все закінчилося сто років тому! Що ж її стримує?

Кальцифер злісно засичав:

— Ти неправильно тлумачиш його поведінку! Безсердечний Хаул побачив, що ця дама так просто не здасться. Він вирішив залишити її в спокої на кілька днів — а раптом це допоможе. Ось і все.

— От чорт! — посмутнішав Майкл. — До добра це не доведе! А я так сподівався, що Хаул ось-ось знову стане розсудливим!

Софі жбурнула костюм собі на коліна.

— Ну, знаєте! — вигукнула вона. — Як ви можете так легковажно говорити про такі огидні речі! Ну добре, нехай Кальцифера звинувачувати не можна: він усе-таки злий демон. Але ти, Майкле!..

— Чого це раптом я злий?! — запротестував Кальцифер.

— Якщо ви думаєте, що я спокійно до цього ставлюся, то це неправда! — образився Майкл. — Якби ви тільки знали, скільки ми мали неприємностей через те, що Хаул раз у раз закохується! Нас уже і по судах тягали, і кавалери зі шпагами на нас чигали, і мамусі з качалками, і татусі та дядечки з кийками. А ще — тітоньки. Тітоньки — це просто жах. Вони ганяються за нами зі шпильками до капелюхів. Але найгірше — це коли дівчина, довідавшись, де мешкає Хаул, сама з’являється на порозі, заплакана й нещасна. І тоді Хаул завжди втікає через задні двері, а нам із Кальцифером доводиться мати справу з ними всіма!

— Ненавиджу нещасних, — втрутився Кальцифер. — Капають сльозами прямо на мене. Хай би вже краще злилися.

— А тепер давайте з’ясуємо одну річ, — сказала Софі, вчепившись вузлуватими пальцями в червоний атлас. — Що саме Хаул робить з цими бідними дівчатами? Мені казали, що він їсть їхні серця і висмоктує душі…

Майкл зніяковіло засміявся:

— Ви, мабуть, із Маркет-Чиппінга. Коли ми вперше привели Мандрівний Замок туди, де розташоване ваше містечко, Хаул послав мене очорнювати його ім’я. Ну, і я… е-е-е… Саме це я і сказав. Я нічого не вигадував. Тітоньки зазвичай називають його серцеїдом. Власне, це таки правда, але в переносному значенні.

— Хаул дуже непостійний, — пояснив Кальцифер. — Дівчина його цікавить лише доти, доки сама в нього не закохається. А після того він і чути про неї не хоче.

— Але поки вона в нього не закохається, він не зупиниться, — люто додав Майкл. — І тоді від нього нема ніякого пуття. Я завжди з нетерпінням чекаю, коли дівчина нарешті його покохає. Тоді все стає набагато кращим.

— Аж доки його не вистежать, — нагадав Кальцифер.

— Міг би уже додуматися називатися вигаданими іменами, — презирливо зауважила Софі. Презирство мало приховати той факт, що вона раптом відчула себе наївною дурепою.

— Е, та він завжди так робить! — сказав Майкл. — Він просто обожнює називатися вигаданими іменами і прикидатися як не одним, то іншим. Навіть коли не упадає за дівчиною. Хіба ви не помітили, що в Портхавені він — чаклун Дженкін, у Кінгсбері — маг Пендрагон, а в Мандрівному Замку — Хаул Жахливий?

Софі цього не помітила, а тому відчула себе ще більше дурепою. Оскільки її змусили відчути себе дурепою, Софі розсердилася.

— І все-таки я вважаю, що це мерзенно — робити дівчат нещасними! — заявила вона. — Це безсердечно і безглуздо!

— Таким уже він є, — зауважив Кальцифер.

Майкл присунув до вогню триногий ослін, сів на нього — і, поки Софі шила, розповідав їй про перемоги Хаула, а також про те, які клопоти вони через них мали. Софі впівголоса розмовляла з ошатним костюмом. Вона все ще почувала себе цілковитою дурепою.

— То це ти пожирав серця, га, костюме? Чому ж це тітоньки так дивно говорять про своїх племінниць? Мабуть, ти і їх зводив з розуму, красунчику. Ну, і як воно — коли за тобою женеться розлючена тітонька, га?

Коли Майкл розповів їй історію однієї тітоньки, котра йому особливо запам’яталася, Софі спало на думку, що насправді це добре, що чутки про Хаула дійшли до Маркет-Чиппінга саме в такому вигляді. Якби не це, думала Софі, яка-небудь свавільна дівчина — як ото Летті — могла б сильно зацікавитися Хаулом, і все це закінчилося б украй погано.

Майкл саме згадав про обід, а Кальцифер, як завжди, важко зітхнув, коли двері навстіж розчинилися і ввійшов Хаул, ще більш роздратований, ніж завжди.

— Хочете поїсти? — запитала Софі.

— Ні, — кинув Хаул. — Кальцифере, у ванну — гарячої води.

На мить він невдоволено завмер на порозі ванної.

— Софі, ви тут випадково не поприбирали на поличці з чарами?

Софі відчула себе ще дурнішою, ніж досі. Ніщо у світі не змусило б її зізнатися в тому, що вона перебрала всі слоїчки і пакетики в пошуках частин дівочих тіл.

— Я нічого не торкалася, — благочестиво відповіла вона, беручись за сковорідку.

— Сподіваюся, це правда, — стривожено прошептав Майкл, коли двері до ванної зачинилися.

Поки Софі смажила обід, з ванної долинали шум і плюскіт.

— Ллє багато гарячої води, — повідомив Кальцифер з-під сковорідки. — Певно, волосся фарбує. Сподіваюся, ти не чіпала його чарів для волосся. Як на пересічного чоловіка з волоссям кольору баговиння, він несамовито пишається своєю зовнішністю.

— Замовкни! — гаркнула на нього Софі. — Я там усе поставила на місце!

Вона так розлютилася, що вивернула на Кальцифера сковорідку з яєчнею із беконом.

Кальцифер, звичайно, з превеликим задоволенням зжер яєчню, спалахуючи і чавкаючи. Софі присмажила на тріскотливому полум’ї другу порцію. Вони з Майклом поїли і стали збирати зі столу, а Кальцифер облизував блакитним язиком багряні губи, коли двері ванної стрімко розчинилися і з них вилетів Хаул, аж виючи від розпачу.

— Погляньте! — кричав він. — Ви тільки погляньте! Подивіться, що зробили сили хаосу — в особі однієї цієї жінки — з моїми чарами?!

Софі з Майклом обернулися і подивилися на Хаула. Хаулове волосся було мокре, але нічим більше не відрізнялося від свого звичайного вигляду.

— Якщо ви маєте на увазі мене… — почала Софі.

— Так, вас! Дивіться! — закричав Хаул. Він з розгону упав на триногий ослін і тицьнув пальцем у своє мокре волосся. — Дивіться. Вивчайте. Досліджуйте. Моєму волоссю — кінець! Я схожий на сковорідку з яєчнею із беконом!

Майкл і Софі стривожено схилилися над його головою. Волосся до самих коренів залишилося колишнього лляного кольору. Єдиною відмінністю (та й то — якщо дуже вже придивлятися) був легенький, ледь помітний рудуватий відтінок. Софі він навіть сподобався. Цей відтінок трохи нагадував їй той колір, який колись мало її власне волосся.

— Як на мене, дуже мило, — сказала вона.

— Мило? — завив Хаул. — Ну і ну! Ви це спеціально зробили! Ви не вгамувалися, доки й мені не допекли! Тільки погляньте! Воно ж тепер зовсім руде! Мені доведеться ховатися, поки воно не відросте!

Він розвів руки у пристрасному жесті.

— О горе, горе! — заволав він. — Тортури! Жахіття!

У кімнаті стемніло. З усіх чотирьох кутів виринули і посунули на Майкла і Софі масивні туманні людиноподібні фігури, завиваючи на ходу. Спочатку ці завивання були радше стогонами жаху, тоді поступово підвищилися до зойків розпачу і ще вище — до вересків болю і страху. Софі затисла долонями вуха, але це не допомогло, зойки ставали все голоснішими і голоснішими, з кожною секундою — дедалі страхітливішими.

Кальцифер поспішно забився, розсипаючи іскри, вглиб вогнища і заховався там під найнижчим поліном. Майкл схопив Софі за лікоть і потяг її до дверей. Він крутнув ручку синім униз, копнув двері — й прожогом вискочив із Софі на вулицю Портхавена.

Тут завивання було майже таким самим жахливим. По всій вулиці відчинялися двері, і з них вибігали люди, затискуючи вуха руками.

— Може, не треба було залишати його самого в такому стані? — тремтячим голосом запитала Софі.

— Ні, треба, — відповів Майкл. — Тим більше, що він упевнений, що це — через вас.

Вони побігли містом, але їх і далі переслідували страхітливі крики. З ними разом бігла чимала юрба. Незважаючи на те, що туман змінився неприємною приморською мжичкою, усі помчали в гавань або на піщаний берег, де зойки і верески легше було стерпіти. Сіра гладінь моря, здавалося, трохи їх пом’якшувала. Усі стояли намоклими групками, дивлячись на імлистий білий обрій і на мокрий такелаж на пришвартованих суднах, аж поки виття не перейшло в титанічні схлипи, від яких аж серце розривалося. Софі раптом зрозуміла, що бачить море так близько вперше в житті. Їй страшенно засмутило, що вона не відчуває від цього жодної радості.

На зміну схлипам прийшли довгі тужні зітхання, а тоді настала тиша. Люди почали обережно повертатися в місто. Деякі з них бочком підбиралися до Софі.

— Пані відьмо, а що, з бідним чаклуном сталося якесь лихо?

— Він сьогодні трохи не в гуморі, — відповідав Майкл. — Ходімо. Думаю, вже можна ризикнути повернутися.

Коли вони проходили по кам’яній набережній, із пришвартованих суден до них стривожено гукали матроси — їх цікавило, чи ці крики не віщували бур або нещасть.

— Зовсім ні! — гукала їм Софі. — Усе вже закінчилося!

Однак вона помилялася.

Майкл і Софі підійшли до чарівникового дому. На вигляд це був звичайнісінький скособочений будиночок — Софі нізащо не впізнала б його, якби з нею не було Майкла.

Майкл якомога обережніше прочинив обшарпані двері. Хаул досі сидів на ослінчику в позі безмежного розпачу. Він з голови до ніг був покритий грубим шаром зеленого слизу.

Зеленого слизу було жахливо, неймовірно, нестерпно багато. Хаул ховався під ним повністю. Слиз сповзав із його волосся і плечей липкими хвилями, збирався купками на руках і колінах, стікав грудками по ногах і скапував з табурета липкими смужками.

На більшій частині підлоги повільно розповзалися калюжі слизу, подекуди перетворюючись на озерця. Довгі зелені щупальця слизу заповзли навіть у вогнище. Смердів слиз гидотно.

— Рятуйте! — хрипким шепотом заблагав Кальцифер. Від нього залишилися два малесенькі язички полум’я, які відчайдушно тріпотіли. — Ця зараза ось-ось мене загасить!

Софі підібрала спідницю і рішуче підійшла до Хаула якомога ближче. Щоправда, все одно вийшло не дуже близько.

— Ану припиніть! — гримнула вона. — Припиніть негайно! Ви поводитеся, як дитина!

Хаул не відповів і не ворухнувся. Його обличчя під шаром слизу було біле і трагічне, з широко розплющеними очима.

— Що нам робити? Він помер?! — запитав Майкл, тремтячи біля дверей.

«Майкл хороший хлопчина, — подумала Софі, — але в кризовій ситуації покладатися на нього не можна».

— Звичайно, ні! — відповіла вона. — І взагалі, якщо хочеш знати мою думку, мені просто шкода Кальцифера. Якби не це, хай би корчив із себе заливного вугра хоч до вечора! Відчини двері у ванну.

Поки Майкл обережно пробирався до ванної поміж калюжами слизу, Софі жбурнула у вогнище фартух, щоби загородити від слизу Кальцифера, і взялася за совок. Вона вигребла з вогнища купу жару і розсипала його по найбільших калюжах цієї гидоти. Гидота люто засичала. Кімната наповнилася парою, а сморід став просто нестерпним. Софі засукала рукава, зігнулася, щоби краще було вхопитися за покриті слизом коліна чарівника, і стала пхати його до ванної разом із ослоном. Ноги ковзали по слизу, зате ослін їхав по ньому, як санки по ковзанці. Підійшов Майкл — і став тягнути Хаула за заляпані слизом рукави.

Разом вони затягли чарівника у ванну. Оскільки він і далі відмовлявся рухатися самостійно, вони запхнули його в душову кабіну.

— Гарячої води, Кальцифере! — похмуро пропихтіла Софі. — Якнайгарячішої!

На те, щоб відмити Хаула від слизу, пішла година. Ще година пішла в Майкла на те, щоб умовити Хаула встати з ослона і переодягтися в сухе. На щастя, сіро-червоний костюм, який Софі саме встигла була полагодити, висів на спинці крісла, поза досяжністю слизу. А от блакитно-срібний був цілком знищений. Софі наказала Майклові замочити його у ванні. Тим часом сама вона, буркочучи і бурмочучи, набрала ще гарячої води. Вона повернула клямку зеленим донизу і вигребла весь слиз на пустирище. Мандрівний Замок залишав на вересовищі липкий слід, немов слимак, зате позбутися слизу таким чином було найпростіше. «Усе-таки життя в Мандрівному Замку має свої переваги», — думала Софі, відтираючи підлогу. Їй було цікаво, чи виття і вереск Хаула в замку було чути назовні. Якщо так, то їй було шкода мешканців Маркет-Чиппінга.

На цей час Софі вже стомилася і розлютилася. Вона розуміла, що зелений слиз став помстою Хаула щодо неї, і нітрохи не збиралася йому співчувати, коли Майкл нарешті вивів чарівника з ванної, одягненого в сіре з червоним, і турботливо посадив його в крісло перед вогнищем.

— Це ж просто нерозумно! — спалахнув Кальцифер. — Ти що, хотів позбутися найкращої частини своєї магії?!

Хаул не удостоїв його увагою. Він просто сидів і тремтів із трагічним виглядом.

— Я не можу змусити його говорити! — налякано прошепотів Майкл.

— У нього звичайна істерика, — відрізала Софі.

Марта і Летті нівроку вміли влаштовувати істерики, тож Софі прекрасно навчилася давати собі з ними раду. З іншого боку, просто надавати ляпасів чарівникові за істерику з приводу кольору його волосся було ризикованою справою. Так чи інакше, досвід підказував Софі, що справжньою причиною істерики надто рідко буває та, що подається як привід. Софі попросила Кальцифера посунутися і примостила між полінами горщик із молоком. Коли молоко зігрілося, вона налила повне горня і тицьнула його Хаулу.

— Пийте, — звеліла вона. — То через що ви здійняли весь цей гармидер? Через ту панянку, до якої ви весь час бігаєте?

Хаул скорботно сьорбнув молока.

— Так, — визнав він. — Я залишив її в спокої, щоби подивитися, чи вона згадуватиме про мене з ніжністю, але це нічого не дало. Коли я бачив її востаннє, вона ще вагалася. А сьогодні вона заявила, що кохає іншого…

Усе це було сказано таким нещасним голосом, що Софі стало по-справжньому шкода Хаула. Його волосся вже висохло і, як винувато зауважила Софі, справді стало майже рожевим.

— Вона — найпрекрасніша дівчина, яка будь-коли з’являлася у цих краях, — тужно вів далі Хаул. — Я ніжно її люблю, а вона нехтує моєю глибокою вірністю і думає про іншого. Та як вона могла захопитися іншим хлопцем, раз я приділив їй стільки уваги!? Зазвичай, як тільки я з’являюся, дівчата одразу поривають зі своїми хлопцями…

Співчуття Софі різко зменшилося. Їй раптом спало на думку, що якщо Хаулові так легко покритися зеленим слизом, то так само легко він може повернути собі колишній колір волосся.

— А чого ж було не дати дівчині приворотного зілля — і таким чином вирішити цю справу? — поцікавилася вона.

— Та ви що! — вигукнув Хаул. — Це тоді гра не за правилами. Тоді не було б жодного задоволення.

Співчуття в Софі іще поменшало. Отже, це гра?!

— А чи ви хоч раз подумали про бідну дівчину? — випалила вона.

Хаул допив молоко і з розчуленою усмішкою зазирнув у горня.

— Тільки про неї весь час і думаю, — зітхнув він. — Ах, мила, мила Летті Хаттер.

Бах — і від співчуття в Софі не лишилося ні сліду. На зміну йому прийшла тривога.

«Ой-ой, Марто! — вжахнулася Софі. — То ти, кажеш, зайнята! Виходить, той, про кого ти говорила, був зовсім не з кондитерської Цезарі!»

Розділ сьомий,
у якому Опудало не дає Софі покинути Мандрівний Замок
Лише надзвичайно сильний приступ болю в суглобах не дав Софі вирушити до Маркет-Чиппінга того ж вечора. Портхавенська мжичка пробирала її до кісток. Вона лежала у своєму затишному куточку, крекчучи від болю, і переживала за Марту. «Можливо, все не так погано, — міркувала вона. — Треба тільки повідомити Марту, що той залицяльник, у почуттях до якого вона не впевнена, — не хто інший, як чарівник Хаул. Це її відлякає. І треба обов’язково пояснити бідній дівчинці, що найпростіший спосіб позбутися Хаула — це сказати, що кохаєш його, а тоді пригрозити тітоньками».

Прокинувшись наступного ранку, Софі відчула, що коліна в неї все ще скриплять.

— А бодай би її, ту Відьму Пустирищ! — пошепки сказала вона ціпкові, збираючись іти.

Було чути, як у ванній виспівує Хаул: здавалося, ніби з ним ніколи в житті не траплялося істерики!

Проклинаючи свої неслухняні ноги, Софі навшпиньки підкралася до дверей — так швидко, як тільки могла. Звичайно ж, Хаул вийшов з ванної швидше, ніж Софі встигла добратися до порога. Софі оглянула його — доволі кисло. Чарівник виглядав напрочуд чепурним і сповненим сил, навколо нього поширювався ніжний аромат яблуневого цвіту. Сонячне світло, падаючи з вікна, сліпучо переливалося на його сіро-червоному костюмі; крім того, воно утворило навколо його волосся рожевуватий німб.

— Гадаю, такий колір волосся мені личить, — зауважив він.

— Та що ви кажете? — буркнула Софі.

— І до костюма пасує, — вів далі Хаул. — Ви прекрасно володієте голкою. Вам вдалося зробити цей костюм ще більш стильним.

— Гм-гм, — сказала Софі.

Хаул завмер, поклавши руку на клямку.

— Вам дошкуляє біль у кістках? — поцікавився він. — Чи, може, ви чимось засмучені?

— Засмучена? — перепитала Софі. — А чого б це мені бути засмученою? Хтось усього лише залив цілий Мандрівний Замок огидним желе із запахом тухлих яєць, оглушив весь Портхавен і так налякав Кальцифера, що бідолаха мало не зітлів на вуглик! Чому б мені бути з усього цього засмученою?

Хаул розсміявся.

— Нині мені, будь ласка, вибачте, — мовив він, повертаючи клямку червоним донизу. — Сьогодні мене хоче бачити король. Мабуть, мені до вечора доведеться протинятися в палаці, але коли я повернуся, то спробую щось вдіяти з вашим ревматизмом. І не забудьте передати Майклові, що заклинання для нього я залишив на столі.

Він посміхнувся Софі сонячною усмішкою і вийшов до кінгсберійських шпилів.

— Можна подумати, цього досить! — буркнула Софі, коли двері за чарівником зачинилися. Однак усмішка чарівника її неабияк злагіднила.

— Ну-ну, якщо його посмішка діє навіть на мене, то чому я дивуюся, що Марта сама не знає, чого хоче! — буркнула Софі.

— Перш ніж підеш, підкинь мені ще полінце, — нагадав Кальцифер.

Софі пошкутильгала до вогнища і поклала в нього ще одне поліно. Тоді вона знову пішла до виходу. Але тут зі сходів злетів Майкл, схопив зі столу рештки хліба і кинувся до дверей.

— Нічого? — запитав він Софі на бігу. У його голосі чулося збудження. — Я потім принесу свіжий. Я сьогодні маю одну дуже важливу справу, але до вечора повернуся. Якщо капітан прийде за заклинанням попутного вітру, то воно лежить на столі, там усе написано.

Він повернув ручку зеленим вниз і вискочив на вітряний схил, притискаючи шматок хліба до грудей.

— Побачимося! — гукнув він, і Мандрівний Замок проповз мимо, а двері зачинилися.

— Ну це ж треба! — у відчаї вигукнула Софі. — Кальцифере, а як відчинити двері, якщо в замку нікого немає?

— Тобі або Майклові відчиню я, — пояснив Кальцифер. — А взагалі, Хаул сам відчиняє двері.

Значить, якщо Софі піде, нікому не доведеться ночувати на вулиці. Вона не була впевнена, чи взагалі ще сюди повернеться, але зовсім не збиралася казати про це Кальциферові. Софі почекала, поки Майкл відійде далеко від Мандрівного Замку, щоби випадково з ним не перетнутися, і знову почовгала до дверей. Однак цього разу її зупинив сам Кальцифер.

— Якщо ти надовго, — сказав він, — залиш мені трохи дров у такому місці, щоби я міг до них дотягтися.

— Ти що, можеш сам брати дрова? — запитала Софі, від здивування забувши, що поспішає.

Замість відповіді Кальцифер простягнув блакитний язик полум’я, схожий на руку, на кінці розгалужений на зелені пальцеподібні відростки. Язик полум’я був не надто довгий; і не схоже було, що він сильний.

— Бачиш? Можу дістати майже до краю вогнища, — похвалився демон.

Софі склала перед вогнищем стосик дров, щоби Кальцифер міг дотягтися принаймні до верхніх.

— У жодному разі не підпалюй їх, доки не перенесеш за ґрати, — попередила вона і знову рушила до виходу.

Та не встигла вона дійти до дверей, як хтось постукав.

«Ну що за день! — подумала Софі. — Напевно, це капітан».

Вона взялася за ручку, збираючись повернути її вниз синім.

— Ні, це двері Мандрівного Замку, — сказав Кальцифер. — Але я не впевнений…

«Видно, Майкл за чимось повернувся», — вирішила Софі, відчиняючи двері.

На неї вирячилася голова з ріпи. Повіяло цвіллю. На тлі безкрайнього голубого неба метлявся подертий рукав, з якого стирчав кінець жердини. Він крутився, намагаючись зачепитися за Софі. Це було Опудало. Воно було зроблене з жердин і шмаття, проте живе, і тепер воно намагалося увійти всередину.

— Кальцифере! — заверещала Софі. — Додай замкові ходу!

Камені навколо дверного отвору заскреготіли і заскрипіли. Зеленувато-буре Пустирище стрімко метнулося назад. Дерев’яна рука Опудала стукнула по дверях, а тоді шкрябнула по стіні Мандрівного Замку — і раптом відстала. Опудало крутнуло другою рукою, здавалося, воно збиралося вчепитися за мур. Опудало прагнуло пробратися в Мандрівний Замок.

Софі різко зачинила двері.

«Це свідчить лише про те, як нерозумно вирушати на пошуки щастя, якщо ти найстарша дитина в сім’ї», — майнула думка в її голові. Адже це було те саме Опудало, яке вона сперла на живопліт по дорозі до Мандрівного Замку. Вона ще тоді якось там над ним жартувала. А тепер, так, ніби її жарти пробудили його до лихого життя, воно притяглося сюди і намагалося пацнути її по лиці. Софі підбігла до вікна подивитися, чи це одоробало все ще намагається пролізти в Мандрівний Замок.

Звісно ж, вона побачила лише сонячний день у Портхавені, дюжину вітрил, які нависали над дюжиною щогл над дахами навпроти, і зграї чайок, що кружляли в синьому небі.

— Як це складно — бути в кількох місцях відразу! — сказала Софі черепу на столі.

І тут Софі раптом відкрила для себе відразу всі недоліки старечого віку. Її серце стрибнуло, запнулося, а тоді закалатало так, ніби збиралося вирватися з грудей. Було боляче. Софі затремтіла, коліна в неї підігнулися. Вона подумала, що вмирає. Їй насилу вдалося добратися до крісла біля вогнища. Софі впала в крісло, задихаючись і тримаючись за груди.

— Щось сталося? — поцікавився Кальцифер.

— Так. Серце. Там, за дверима, було Опудало! — сапнула Софі.

— При чім тут Опудало до твого серця? — запитав Кальцифер.

— Опудало хотіло сюди залізти. Я страшенно злякалася. А серце… Та ти й так нічого не зрозумієш, дурний юний демоне! — простогнала Софі. — У тебе ж нема серця!

— А от і є, — заявив Кальцифер з такою самою гордістю, з якою він щойно демонстрував руку. — Унизу — там, де розжарена частина поліна. І не називай мене юним. Я на добрий мільйон років старший за тебе! Ну що, можна вже сповільнити Мандрівний Замок?

— Тільки якщо Опудало вже пішло, — сказала Софі. — То що, є воно там, чи ні?

— Не знаю, — відповів Кальцифер. — Воно ж не з плоті і крові, а я дійсно не бачу назовні, я ж тобі говорив.

Софі важко піднялася і знову потяглася до виходу. Їй було недобре. Вона повільно й обережно відчинила двері. За ними проносилися-летіли зелені кручі, скелі та багряні схили, від чого в Софі запаморочилося в голові, але вона схопилася за одвірок і вихилилася назовні, щоби глянути уздовж стіни на Пустирище позаду. Опудало відстало ярдів на п’ятдесят. Воно перестрибувало з однієї вересової купини на іншу з якоюсь лиховісною відвагою, розчепіривши руки-патики, щоб утримувати рівновагу на схилі. Наскільки Софі встигла помітити, Опудало потроху відставало. Але хоча йому бракувало прудкості, зате не бракувало наполегливості. Софі зачинила двері.

— Воно ще там, — сказала вона. — Скаче за нами. Давай швидше.

— Але це сплутає мені всі розрахунки, — вдався в нудні пояснення Кальцифер. — Я збирався обійти пагорби і ввечері повернутися туди, де нас залишив Майкл, саме на той час, щоб його підібрати.

— Тоді рухайся удвічі швидше й обійди пагорби два рази. Давай, треба відчепитися від цієї жахливої штуки! — почала наполягати Софі.

— Що за дурні примхи! — буркнув Кальцифер.

Однак він таки пришвидшив рух Мандрівного Замку. Софі вперше чітко відчула, як навколо неї скрегоче і гуркоче каміння. Вона сиділа в кріслі й думала, вмирає вона — чи, може, все-таки ні. Вона не хотіла вмирати зараз, так і не поговоривши з Мартою.

Минав час; незабаром від швидкого руху все в замку затряслося. Задзенькали пляшки. Череп застукотів об стіл. З полиці у ванній щось впало і плюснулося у ванну, де відмокав блакитно-срібний костюм Хаула. Софі відчула себе трохи краще. Вона знову підібралася до дверей і визирнула назовні. Вітер відразу розтріпав її волосся. Унизу стрімко проносилася земля. Пагорби, здавалося, повільно оберталися навколо замку. Скрегіт і гуркіт мало не оглушили Софі, а дим клубами виривався з коминів і відразу летів назад. Однак Опудало встигло перетворитися на малюсіньку чорну цятку на далекому схилі. Коли Софі визирнула наступного разу, воно зовсім зникло.

— Прекрасно. Отже, на ніч я зупинюся, — сказав Кальцифер. — Бо, щоб ти знала, я цілковито виснажений цією гонитвою.

Гуркіт затих. Речі перестали дрижати.

Кальцифер заснув, як засинає вогонь, сховавшись між полінами, поки вони не перетворилися на рожевуваті циліндри, присипані білуватим попелом, залишивши внизу лише натяк на присутність блакитно-зеленого демона.

До цього часу Софі помітно покращало. Вона пішла і виловила із слизуватої води у ванні шість пакетів і пляшечку. Пакети промокли. Після вчорашнього Софі не наважилася так їх і залишити, тому вона розклала все на підлозі, а тоді дуже обережно посипала зіллям, позначеним етикеткою «СУШИЛЬНИЙ ЗАСІБ». Пакети висохнули майже миттєво. Це надихало. Софі випустила воду з ванни і спробувала «СУШИЛЬНИЙ ЗАСІБ» на костюмі Хаула. Костюм теж висохнув. На ньому й далі були зелені плями, а ще він став ніби меншим, ніж був, проте для Софі було неабиякою приємністю виявити, що нарешті в неї хоч щось вийшло, як треба.

Софі настільки збадьорилася, що вирішила зайнятися вечерею. Вона згорнула все, що було на столі, у купу навколо черепа, відсунувши це добро аж на край столу, і стала різати цибулю.

— У тебе принаймні сльози не течуть, друже, — сказала вона черепу. — У кожного свої переваги.

Двері враз прочинилися.

Від переляку Софі мало не порізалася: вона подумала, що там знову опудало. Але це виявився Майкл. Він тріумфально ввірвався в кімнату і вивалив прямо на цибулю коровай, пиріг і коробку в біло-рожеву смужку. Тоді він обійняв Софі за кістляву талію й закружляв з нею по кімнаті.

— Усе чудово! Усе якнайкраще! — радісно вигукував він.

Софі стрибала і зашпортувалася, намагаючись врятувати свої ноги від Майклових черевиків.

— Спокійно, спокійно! — відсапнула вона. Їй дуже крутилася голова, але Софі намагалася тримати ніж так, щоби нікого з них не порізати. — Що — чудово?

— Летті кохає мене! — загорлав Майкл, відтанцьовуючи Софі майже у саму ванну, а звідти майже у саме вогнище. — А Хаула вона ніколи й не бачила! Це була помилка! — і вони вихором завертілися посередині кімнати.

— Чому б тобі мене не відпустити, поки цей ніж нікого не порізав! — придушено писнула Софі. — А заодно дещо поясниш!

— Гей-гоп! — закричав Майкл. Він знову крутонув Софі, а тоді жбурнув її в крісло. Софі геть захекалася.

— Учора ввечері я шкодував, що ви не пофарбували його волосся в синій колір! — сказав він. — А тепер мені байдуже. Коли Хаул сказав «Летті Хаттер», я навіть подумав, що зараз сам його у синій пофарбую! Ви ж самі бачите, як він про це все говорить. Я ж знав, що він кине цю дівчину одразу, як тільки доб’ється, щоби вона його покохала, як це було з усіма іншими. А коли я подумав, що це моя Летті, я… Ну, загалом, ви ж чули, він сказав, що є інший, і я подумав, що це я! От і помчав сьогодні у Маркет-Чиппінг. І тепер все гаразд! Напевно, Хаул залицяється до іншої Летті Хаттер. Моя Летті його навіть ніколи не бачила!

— Зачекай, давай уточнимо, — слабким голосом сказала Софі. — Ми з тобою говоримо про ту Летті Хаттер, що працює в кондитерській Цезарі, так?

— Авжеж! — тріумфально підтвердив Майкл. — Я закохався в неї, як тільки вона почала там працювати, і навіть повірити не смів, коли вона сказала, що кохає мене! У неї ж сотні залицяльників! І я б нітрохи не здивувався, якби серед них виявився і Хаул. Як мені полегшало… Я приніс вам торт від Цезарі — відсвяткувати. Куди ж я його подів? Ага, ось він.

Він тицьнув Софі біло-рожеву коробку. Їй на коліна посипалася дрібно нарізана цибуля, яка тим часом приліпилася до коробки.

— Скільки тобі років, дитя моє? — запитала Софі.

— Цього Травневого свята виповнилося п’ятнадцять, — відповів Майкл. — Кальцифер улаштував у Мандрівному Замку феєрверк. Правда, Кальцифере? Ой, та він спить… Ви, мабуть, думаєте, що я ще замалий для заручин — мені ще три роки ходити в учнях, а Летті ще довше, — але ми дали один одному слово і згодні почекати.

«Отже, за віком Майкл саме пасує Марті», — подумала Софі. Вона вже знала, що Майкл — симпатичний серйозний хлопчина, якого чекає кар’єра чарівника. Хай небеса благословлять Мартине серденько! А коли Софі пригадала собі те неймовірне Травневе свято, то зрозуміла, що бачила тоді Майкла серед галасливої юрби, котра стовпилася біля прилавка перед Мартою. А ось Хаул був тоді назовні — на Ринковій площі.

— А ти впевнений, що твоя Летті говорить тобі правду про Хаула? — занепокоєно запитала Софі.

— Абсолютно, — запевнив її Майкл. — Я ж знаю, коли вона бреше. Вона тоді перестає крутити великими пальцями.

— І справді! — розсміялася Софі.

— А ви звідки знаєте? — вражено запитав Майкл.

— Та вона ж моя сест… сестрина внучка, — відповіла Софі. — Ще навіть зовсім малою вона була не надто правдивою. Але вона ще дуже юна і… м-м-м… Добре, припустімо, вона з часом змінюється. Вона… м-м-м… через рік-два може виглядати зовсім інакше.

— Та й я так само, — кивнув Майкл. — Люди нашого віку весь час міняються. Нас це не турбує. Вона ж однаково залишатиметься моєю Летті.

«У певному сенсі — так», — подумала Софі.

— Ну добре, припустімо, Летті сказала правду, — Софі стривожено вела далі, — але якщо вона просто знає Хаула під іншим іменем?

— Та не хвилюйтеся, я теж про це подумав! — вигукнув Майкл. — Я описав їй Хаула — а мусите визнати, він таки впадає в око, — і вона справді не бачила ні його, ні його паскудної гітари. Мені навіть не довелося розповідати їй, що насправді він взагалі не вміє на ній грати. Він просто ніколи не потрапляв їй на очі, і вона крутила пальцями весь час, поки це говорила.

— Мені аж від серця відлягло! — сказала Софі й відкинулася на спинку крісла. Їй справді полегшало — за Марту вона більше не хвилювалася. Але полегшало не до кінця, бо було цілком очевидно, що ще однією Летті Хаттер в окрузі могла бути тільки справжня Летті. Якби існувала інша Летті, хто-небудь обов’язково попліткував би про це в капелюшній крамниці. Крім того, надто вже схоже на норовливу Летті було не поступитися Хаулу. До того ж Софі непокоїло, що Летті назвалася Хаулові справжнім іменем. Може, Летті й не була впевнена у Хаулових почуттях до неї, проте сама мабуть почувала до нього досить любові, щоб довірити йому таку важливу таємницю.

— Та що ви так розхвилювалися! — засміявся Майкл, нахиляючись над кріслом. — Погляньте лишень, який торт я вам приніс!

Коли Софі стала відкривати коробку, їй раптом спало на думку, що Майкл уже не ставиться до неї як до стихійного лиха — навпаки, він перейнявся до неї симпатією. Їй стало так приємно, і вона відчула до нього таку вдячність, що вирішила розповісти йому всю правду про Летті й Марту — а заодно і про себе саму. Це було б чесно — пояснити йому, з якою сімейкою він збирається породичатися. Коробка нарешті відкрилася. Усередині виявився найрозкішніший торт від Цезарі, весь у кремі, вишеньках і шоколадних завитушках.

— Ох! — сказала Софі.

Квадратна клямка над дверима сама собою повернулася вниз червоним, і ввійшов Хаул.

— Який чудесний торт! Мій улюблений, — зауважив він. — Звідки це?

— Я… е-е-е… я заходив до Цезарі, — ніяково і несміливо відповів Майкл. Софі глянула на Хаула. Як тільки вона збиралася розповісти, що зачарована, їй неодмінно що-небудь перешкоджало. Наприклад, чарівник, який невчасно повернувся додому.

— Скидається на те, що за ним варто пройтися, і навіть далеко, — промовив Хаул, прискіпливо роздивляючись торт. — Я чув, кондитерська Цезарі перевершує будь-яку з кондитерських у самому Кінгсбері. З мого боку нерозумно, що я жодного разу чомусь туди не заходив. А що це я бачу на столі — невже торт? — він підійшов ближче, щоб роздивитися. — Торт на перині з різаної цибулі. Череп чогось виглядає ображеним. — Він узяв череп і щиглем вибив у нього з очниці кілечко цибулі. — Бачу, Софі знову знайшла собі заняття. Що ж ти, друже, її не втримав?

Череп клацнув на нього зубами. Хаул здригнувся і поклав його назад на стіл.

— Щось сталося? — запитав Майкл. Судячи з усього, деякі ознаки були йому знайомі.

— Сталося, — підтвердив Хаул. — Мені треба знайти когось, хто очорнив би моє ім’я в очах короля.

— А що, із транспортними чарами щось не вийшло? — поцікавився Майкл.

— Та ні, працюють ідеально. У цьому ж якраз і весь клопіт, — пояснив Хаул, неспокійно крутячи на пальці кілечко цибулі. — Тепер король намагається приперти мене до стінки і змусити зробити ще дещо. Кальцифере, якщо ми не будемо вкрай обережними, він призначить мене придворним магом!

Кальцифер не відповів. Хаул метнувся до вогнища і виявив, що демон спить.

— Розбуди його, Майкле, — попросив він. — Мені треба з ним порадитися.

Майкл жбурнув у Кальцифера двома полінами і покликав його. Нічого не сталося — тільки піднялася тонесенька цівочка диму.

— Кальцифере! — закричав Хаул.

Це теж нічого не дало.

Хаул здивовано глянув на Майкла і взявся за коцюбу.

Софі ще такого не доводилося бачити.

— Вибач, Кальцифере, — сказав він, штурхаючи коцюбою під недогорілими дровами. — Прокинься!

Піднявся густий клубок чорного диму — і завис у повітрі.

— Відчепись, — буркнув Кальцифер. — Я стомлений.

Тут уже Хаул не жарт схвилювався.

— Що це з ним? Я його ніколи раніше таким не бачив!

— Думаю, це через Опудало, — сказала Софі.

Хаул обернувся на колінах і підняв на неї очі.

— А що ви тепер накоїли? — і не зводив з неї погляду весь час, поки Софі пояснювала. — Опудало? — перепитав він. — Кальцифер погодився розігнати замок через Опудало?! Шановна Софі, чи не були б ви такі люб’язні розповісти мені, як вам вдалося залякати вогненного демона, що він настільки вам підкоряється? Мені б надзвичайно хотілося про це дізнатися!

— Я його не залякувала, — відповіла Софі. — Я розхвилювалася через Опудало, а Кальцифер мене пошкодував.

— Вона розхвилювалася через Опудало, а Кальцифер її пошкодував, — повторив Хаул. — Дорога моя Софі, Кальцифер ніколи нікого не шкодує. Так чи інакше, сподіваюся, що сира цибуля і холодний пиріг на вечерю вам сподобаються, тому що Кальцифера ви мало не загасили.

— У нас ще є торт, — нагадав Майкл, прагнучи відновити мир.

Після їжі Хаул справді подобрішав, хоча весь час, поки вони вечеряли, чарівник тривожно позиркував на пригаслі у вогнищі дрова. Пиріг був добрий і холодним, а цибуля виявилася дуже смачною, коли Софі скропила її оцтом. Торт же смакував надзвичайно. За тортом Майкл навіть наважився запитати Хаула, чого від нього хотів король.

— Наразі нічого конкретного, — похмуро відповів чарівник. — Але зате він випитував мене про свого брата, причому досить зловісно. Скидається на те, що принц Джастін зник із палацу не просто так, а після старої доброї сімейної сварки з королем, от люди і почали різне балакати. Судячи з усього, король хотів, щоб я добровільно подався на пошуки його брата. А я виявився достатньо дурним, аби бовкнути, що не думаю, ніби чарівник Саліман загинув. Та це тільки погіршило справу.

— А чому ви хочете ухилитися від пошуків принца Джастіна? — суворо запитала Софі. — Хіба ви не могли би його знайти?

— А ви вмієте не тільки залякувати, а й грубіянити, чи не так? — зауважив Хаул. Він ніяк не міг пробачити їй Кальцифера. — Якщо хочете знати, я не бажаю в це вплутуватися саме тому, що впевнений: якраз я би його знайшов. Джастін і Саліман були нерозлийвода, а сварка зчинилася, бо Джастін сказав королю, що збирається йти шукати Салімана. На його думку, король не повинен був посилати Салімана, і перш за все — на Пустирища. Навіть ви маєте знати, що на Пустирищах мешкає одна пані, від якої самі лише неприємності. Торік вона пообіцяла засмажити мене живцем, а ще наслала на мене пристріт, якого мені досі вдавалося уникати тільки тому, що я додумався назватися іншим іменем.

Софі ледь не сповнилася благоговіння.

— Ви хочете сказати, що спокусили і покинули Відьму Пустирищ?!

Хаул відрізав собі ще шматок торта. Вигляд у нього був сумний і шляхетний.

— Не треба так про це говорити. Визнаю, якийсь час я думав, що захоплений нею. У певному сенсі вона дуже нещаслива жінка, їй дуже бракує любові, адже її до смерті боїться кожен чоловік в Інгарії. Мабуть, вам, люба Софі, це відчуття добре знайоме.

Софі аж рота роззявила від такої образи. Майкл поспішно втрутився:

— Ви думаєте, нам краще перемістити Мандрівний Замок? Адже для цього він і був придуманий…

— Це залежить від Кальцифера, — Хаул знову зиркнув через плече на ледь тліючі дрова у вогнищі. — Однак мушу сказати, коли я думаю про те, що за мною стануть полювати і король, і Відьма, мене охоплює непереборне бажання розмістити Мандрівний Замок на якій-небудь гарненькій похмурій скелі миль за тисячу звідси.

Майкл уже пошкодував, що подав голос. Софі розуміла, що він думає про тисячу миль, адже це страшенно далеко від Марти.

— А що станеться з вашою Летті Хаттер, — запитала вона Хаула, — якщо ви візьмете і переїдете?

— Сподіваюся, на той час з нею усе вже закінчиться, — безпристрасно відгукнувся Хаул. — Якби я тільки міг придумати, як мені спекатися короля… Знаю! — Він підняв вилку з грубим шматком бісквіта зі сметанковим кремом і тицьнув нею в бік Софі. — Ви можете очорнити моє ім’я в очах короля. Прикиньтеся моєю старенькою матінкою. Адже ви можете попросити короля за свого синьоокого синочка! — І Хаул обдарував Софі посмішкою, яка явно зачарувала Відьму Пустирищ, а може, навіть і Летті. Він вистрілив цією посмішкою уздовж вилки, понад кремом, прямо в очі Софі, й у неї запаморочилося в голові. — Якщо вам вдалося дошкулити Кальциферу, значить, і з королем ви легко дасте собі раду.

Софі дивилася на чарівника, долаючи запаморочення, і мовчала. Вона думала, що цього разу вона таки вислизне. Вона таки піде з Мандрівного Замку. З угодою Кальцифера нічого не вийшло. Хаул же у печінках сидить. Спочатку залив усе зеленим слизом, потім люто дивився на неї — і все через те, що Кальцифер зробив цілком добровільно. А тепер Хаул ще й просить її прикинутися його матінкою! Софі завтра ж вирушить в Апер-Фолдинг — розповісти про все Летті.

Розділ восьмий,
у якому Софі йде із Мандрівного Замку відразу на всі чотири сторони
На превелике полегшення Софі, наступного ранку Кальцифер спалахнув у вогнищі яскраво і бадьоро. Якби Хаул так не допік Софі, вона була б навіть розчулена тим, як щиро зрадів чарівник, побачивши Кальцифера.

— А я вже думав, старенький блукаючий вогнику, вона тебе прикінчила, — сказав Хаул, схиливши коліна біля вогнища так, що довгі рукави впали прямо в попіл.

— Та я просто втомився, — відповів Кальцифер. — Мандрівний Замок щось пригальмовувало. А мені ще ніколи досі не доводилося його тягати з такою швидкістю.

— Надалі не дозволяй їй намовляти себе на такі речі, — сказав Хаул. Він піднявся, граціозно обтрушуючи попіл із сіро-червоного костюма. — Почни сьогодні працювати із цим заклинанням, Майкле. А якщо прийдуть від короля, скажи, що я відлучився у терміновій особистій справі й повернуся тільки завтра. Я хочу побачити Летті, але цього посланцеві говорити не треба, — він узяв гітару і повернув ручку зеленим донизу, відчинивши двері в затягнуті хмарами пагорби.

Опудало було вже там. Як тільки Хаул відчинив двері, Опудало метнулося напереріз — і вдарило Хаула в груди головою-ріпою. Гітара жалібно дзенькнула. Софі слабко верескнула і від переляку вчепилася в крісло. Одною рукою-ціпком Опудало шкрябало, намагаючись ухопитися за двері. З того, як Хаул напружив ноги, Софі здогадалася, що на нього тиснуть з величезною силою. Опудало, поза сумнівом, твердо вирішило проникнути в замок.

Кальцифер висунув із вогнища блакитне обличчя. За ним в остовпінні завмер Майкл.

— Справді Опудало! — хором сказали вони.

— Та невже? Що ви кажете? — відсапнув Хаул. Він уперся ногою в поріг і натиснув. Опудало мішком відлетіло назад і впало у верес за кілька ярдів від Мандрівного Замку. Воно негайно підхопилося і знову застрибало до замку. Хаул поспішно поклав гітару на поріг і зіскочив назустріч Опудалові.

— Не треба, друже, — сказав він, виставивши вперед руку. — Повертайся, звідки прийшов.

Він повільно рушив уперед, тримаючи руку перед собою. Опудало трішки відступило, переміщаючись повільними й обережними стрибками.

Коли Хаул зупинився, Опудало теж зупинилося, застрягши однією ногою у вересі й метляючи лахміттям на руках точнісінько ніби людина, яка намагається протиснутися крізь юрбу. Це лахміття здавалося якимось божевільним наслідуванням Хаулових довгих рукавів.

— Не підеш? — запитав Хаул.

Голова-ріпа повільно покрутилася з боку в бік. От-же, ні.

— Боюся, таки доведеться, — сказав Хаул. — Ти лякаєш Софі, а хто знає, що вона наробить, коли її налякати. Якщо вдуматися, ти і мене лякаєш. — Хаул повільно підняв руки над головою — із зусиллям, так, ніби тримав у них величезний тягар. Він вигукнув незрозуміле слово, яке заглушив раптовий гуркіт грому. І тут раптом Опудало піднялося в повітря і полетіло геть. Його лахміття розвівалося, руки обурено метлялись і оберталися, а саме воно здіймалося усе вище і неслося кудись назад, все вище і вище, все далі і далі, аж поки не перетворилося на рисочку, що ширяла аж ген у небі, а тоді на ледь помітну цятку між хмар, доки зовсім не зникло.

Хаул опустив руки і пішов до дверей, витираючи обличчя тильним боком долоні.

— Беру свої прикрі слова назад, Софі, — сказав він, важко сапаючи. — Ця штука не може не непокоїти. Можливо, це вона весь учорашній день стримувала Мандрівний Замок. Її магія — одна із найсильніших, з якими мені будь-коли доводилося мати справу. До речі, що це було — усе, що залишилося від того, у кого ви прибирали востаннє?

Софі слабко хихикнула. Її серце чомусь знову давалося їй взнаки.

Хаул відразу зрозумів, що їй недобре.

Він кинувся до Мандрівного Замку, перестрибнувши через гітару, підхопив Софі під лікоть і посадив у крісло:

— Заспокойтеся, не треба хвилюватися…

І тут між Хаулом і Кальцифером щось відбулося — наче пробігла якась іскра. Софі це відчула, тому що Хаул тримав її за руку, а Кальцифер висунувся з вогнища. Хоч що це було, серце Софі тієї ж миті стало поводитися як слід. Хаул глянув на Кальцифера, знизав плечима і повернувся, щоби навантажити Майкла багатослівними настановами, як саме змусити Софі провести весь день у тиші та спокої. Тоді він узяв гітару і нарешті-таки пішов.

Софі лежала в кріслі і прикидалася, ніби їй удвічі гірше, ніж насправді. Вона чекала, щоб Хаул зникнув з очей. Він теж подався в Апер-Фолдинг, вельми і вельми недоречно, проте сама Софі ходила набагато повільніше і розраховувала опинитися на місці саме тоді, коли він уже вирушить назад. Головне було — не зустрітися з ним по дорозі. Софі нишком спостерігала за Майклом, який розклав своє заклинання і з головою в нього поринув. Вона почекала, аж поки він познімав з полиць грубі книги в шкіряних палітурках і з пригніченим виглядом почав гарячково робити нотатки. Коли Софі вирішила, що Майкл цілком поглинутий своїм заняттям, вона кілька разів пробурмотіла:

— Тут надто задушливо!

Майкл не звернув на це найменшої уваги.

— Нестерпно душно, — зауважила Софі, встаючи і шкутильгаючи до дверей. — Мені треба на свіже повітря.

Вона відчинила двері й вибралася назовні. Кальцифер на цей час послужливо зупинив Мандрівний Замок. Софі ступила у верес й оглянулася довкола, щоб зорієнтуватися. Дорога до Апер-Фолдинга піщаною стрічечкою вилася між пагорбами якраз від Мандрівного Замку. Звісно, Кальцифер постарався влаштувати все якнайзручніше для Хаула. Софі побрела до дороги. Їй було трошки сумно. Вона, звичайно ж, сумуватиме за Майклом і Кальцифером.

Вона майже добралася до дороги, коли ззаду почулися крики. Схилом за нею біг Майкл, а слідом за ним скакав Мандрівний Замок, випускаючи з усіх чотирьох веж схвильовані клуби диму.

— Що ж це ви робите? — вигукнув Майкл, наздогнавши Софі. З того, як він на неї дивився, Софі зрозуміла, що хлопчик вирішив, ніби через Опудало вона легенько звихнулася.

— Зі мною все гаразд! — обурено відповіла Софі. — Просто хочу відвідати дочку моєї другої сестри. Її теж звати Летті. Розумієш?

— А де вона живе? — підозріливо запитав Майкл, ніби вважав, що Софі може цього не знати.

— В Апер-Фолдингу, — відповіла вона.

— Та це ж більш як за десять миль звідси! — вигукнув Майкл. — А я обіцяв Хаулу простежити, щоби ви відпочивали! Нікуди я вас не пущу. Я пообіцяв йому мати вас на оці.

Софі це не дуже втішило.

Тепер Хаул думає, що Софі йому потрібна, бо він хоче, щоб вона зустрілася з королем!

Не дивно, що він не хоче випускати її з Мандрівного Замку!

— Ха! — сказала Софі.

— А крім того, — продовжував Майкл, потрохи опановуючи ситуацію, — Хаул, мабуть, теж пішов в Апер-Фолдинг.

— Я в цьому не сумніваюся, — сказала Софі.

— Ага, то ви так хвилюєтеся за ту дівчину, бо вона ваша внучата племінниця! — нарешті докумекав Майкл. — Ну, тоді зрозуміло. Але я однаково не можу вас відпустити.

— Я йду, — заявила Софі.

— Але якщо Хаул вас там побачить, він розлютиться! — не вгамовувався Майкл, вирішивши остаточно з’ясувати питання. — А оскільки я йому дещо пообіцяв, він розсердиться на нас обох! Ви повинні відпочивати!

І раптом, коли Софі вже була готова його стукнути, він вигукнув:

— Заждіть! У коморі ж стоїть пара семимильних чобіт!

Він схопив Софі за кістляве сухе зап’ястя і потягнув нагору, де їх чекав Мандрівний Замок. Софі довелося підстрибувати на ходу, щоби не заплутатися ногами у вересі.

— Але ж сім миль — відсапнула Софі, — це замало! А якщо я зроблю два кроки — задалеко!

— Ні, крок у них насправді десять з половиною миль, — сказав Майкл. — Так що ми опинимося майже точно в Апер-Фолдингу. Якщо ми надягнемо по чоботу і підемо туди разом, я зможу весь час мати вас на оці, а ви не перевтомитеся, до того ж ми встигнемо раніше за Хаула, так що він навіть і не дізнається, що ми там були. Це вирішить усі наші проблеми!

Майкл був такий задоволений собою, що Софі не наважилася нічого заперечити. Вона знизала плечима і вирішила, що Майклові краще буде дізнатися правду про обох Летті, перш ніж вони знову поміняються виглядом. Так буде чесніше. Але коли Майкл приніс із комори чоботи, Софі почала сумніватися. Вона бачила їх і раніше, але думала, що це два трохи деформовані шкіряні відра, від яких чомусь відірвали ручки.

— Встроміть туди ногу разом з черевиком, — пояснив Майкл, підтягнувши до дверей дві важкі циліндроподібні штуковини. — Це дослідні зразки тих чобіт, які Хаул виготовив для королівської армії. Пізніше нам вдалося зробити їх легшими і більше схожими на чоботи.

Вони із Софі сіли на поріг, і кожен натягнув по чоботу.

— Перш ніж ступити на землю, поверніться обличчям до Апер-Фолдинга, — попередив Майкл.

Вони піднялися, спираючись на ту ногу, що була взута у звичайний черевик, і обережно розвернулися так, щоби дивитися у бік Апер-Фолдинга.

— А тепер — зробімо один крок, — сказав Майкл.

Шух! Пейзаж раптом рушив повз них з такою швидкістю, що перетворився на дві смуги імли: земля — на сіро-зелену, а небо — на блакитнувато-сіру.

Вітер рвав на Софі волосся і тягнув усі зморщечки на її обличчі назад, аж їй почало здаватися, що на місце вона прибуде з половиною обличчя, та й то — аж за вухами.

Політ припинився так само раптово, як і почався. Навкруги було погідно і сонячно. Вони стояли по коліно в жовтцях посередині громадського пасовища Апер-Фолдинга. Корова неподалік ошелешено вирячилася на Майкла і Софі. Далі під деревами дрімали будиночки під солом’яними дахами. На лихо, відроподібний чобіт був такий важкий, що Софі, приземляючись, спіткнулася.

— Не ставте ногу на землю! — заволав Майкл, але було вже пізно.

Знову вжикнуло, усе навколо перетворилося на суцільний серпанок, і завив вітер. Коли це припинилося, Софі побачила, що опинилася в Складчастій Долині, біля самих болотистих горбів.

— Тьху, бодай би тобі! — вигукнула Софі, обережно розвернулася на нозі в звичайному черевику і зробила другу спробу.

Шух! Густезна імла… І ось вона знову на пасовищі біля Апер-Фолдинга, і знову вага чобота тягне її вперед. Краєм ока Софі помітила Майкла, який кинувся до неї, щоб її схопити, і…

Шух! Імла…

— Ну хіба не зараза?! — лайнулася Софі. Вона знову була серед пагорбів. Кривобокий чорний силует Мандрівного Замку мирно сунув неподалік. Кальцифер розважався, випускаючи чорні кільця диму тільки з одної вежі. Це було все, що Софі встигла помітити, бо наступної миті вона заплуталася черевиком у вересі і сперлася на другу ногу.

Шух! Шух! Цього разу Софі нанесла короткі візити на Ринкову площу в Маркет-Чиппінгу і на газон перед вельми розкішним особняком.

— Тьху! — крикнула вона. — Чорт! — по слову на кожне місце. Силою інерції її знову потягло вперед, і знову — шик! — вона опинилася на тому самому пасовищі. Величезний червоний бик неспішно підняв від трави свою закільцьовану голову і почав задумливо нахиляти роги.

— Я вже звідси йду, мила тваринко! — гукнула йому Софі, гарячково розвертаючись.

Шух! Назад до особняка. Шух! На Ринкову площу. Шух! Знов біля Мандрівного Замку. Софі вже почала до цього звикати. Шух! Ось і Апер-Фолдинг — тільки як же їй зупинитися?!

— А щоб йому трясця! — заволала Софі, знову опинившись біля болотистих пагорбів.

Цього разу вона дуже обережно розвернулася і дуже повільно й розважливо ступнула. Шух! І тут, на щастя, чобіт утрапив у коров’ячий корж, і Софі гепнулася в траву.

Майкл кинувся до неї і стягнув чобіт з її ноги, перш ніж вона встигла поворушитися.

— Дякую! — зморено сказала Софі, віддихуючись. — А то вже й не знала, як мені зупинитися!

Коли вони йшли пасовищем до будинку пані Ферфакс, серце в Софі калатало, але не сильніше, ніж зазвичай, якщо швидко переробити багато роботи. Софі була дуже вдячна Хаулові й Кальциферу за те, що вони з нею зробили, що би це не було.

— Непогана місцинка, — зауважив Майкл, ховаючи чоботи в живоплоті пані Ферфакс.

Софі з ним погодилася. Будинок пані Ферфакс здавався найбільшим у селі. Він був критий соломою, а стіни між чорними балками були побілені. Софі ще зі своїх дитячих відвідин пам’ятала, що до ґанку треба йти через сад, повний квітів і дзижчання бджіл. Над ґанком жимолость і білі виткі троянди змагалися, хто з них завдасть більше роботи бджолам. В Апер-Фолдингу стояв чудовий спекотний літній ранок.

Пані Ферфакс сама відчинила їм двері. Вона належала до тих пухленьких спокійних жінок з акуратними рядами лляних кучериків, від самого погляду на яких відразу починаєш радіти життю. Софі навіть позаздрила Летті — зовсім трішечки. Пані Ферфакс переводила погляд із Софі на Майкла. Востаннє вона бачила Софі рік тому сімнадцятирічною дівчиною і, звичайно ж, ніяк не могла впізнати її в дев’яносторічній бабі.

— Доброго вам ранку, — ґречно привіталася пані Ферфакс.

Софі зітхнула. Майкл заговорив:

— Це двоюрідна бабуся Летті Хаттер. Я привів її побачитися з Летті.

— Ах, тож-бо я подумала, що її обличчя здається мені знайомим! — вигукнула пані Ферфакс. — А виявляється — сімейна схожість. Заходьте, будь ласка! Летті зараз трохи зайнята, але можете наразі пригоститися ячмінними коржами з медом.

Вона відкрила двері ширше. Відразу ж мимо спідниці пані Ферфакс протиснувся великий колі, прослизнув між Софі та Майклом і пробігся по найближчій клумбі — квіти так і полетіли врізнобіч.

— Тримайте його! — зойкнула пані Ферфакс і рвонула слідом. — Зараз його не можна випускати!

Хвилини зо дві всі безладно гасали по саду: собака метався туди-сюди з тривожним дзявкотом, пані Ферфакс і Софі бігали за ним, перестрибуючи через клумби і плутаючись одна одній під ногами, а Майкл ганявся за Софі з криком: «Стійте! Вам знову стане погано!» Потім собака повернув за ріг будинку. Майкл зрозумів, що єдиний спосіб зупинити Софі — це зупинити собаку. Він кинувся за ним прямо по клумбах і вже біля самого саду за будинком устиг схопити собаку обіруч за густу вовну.

Софі пришкутильгала ближче і побачила, що Майкл намагається відтягнути собаку. При цьому він корчив такі дивні гримаси, що Софі спершу подумала, чи він не занедужав. Але Майкл так часто кивав головою у напрямку саду, що Софі зрозуміла, що він хоче звернути на щось її увагу. Вона визирнула з-за рогу, очікуючи побачити там щонайменше випущений із вулика бджолиний рій.

У саду були Хаул з Летті. Над ними цвіли густим цвітом старі замшілі яблуні, а віддалік стояв рядок вуликів. Летті сиділа в білому шезлонгу. Хаул стояв на одному коліні в траві біля її ніг, тримаючи її руку в обох своїх руках, і вигляд у нього був піднесений і палкий. Летті посміхалася йому так, як посміхаються тільки коли обожнюють. Але найгірше з усього було те, що Летті вже анітрішечки не була схожа на Марту. Вона була сама собою — тобто неперевершеною красунею. На ній була сукня такої ж біло-рожевої барви, що й яблуневий цвіт у неї над головою. Темне волосся стікало сяючими локонами по її плечах, а очі світилися любов’ю до Хаула.

Софі сховала голову назад і розгублено подивилася на Майкла, який ледве стримував колі, бо пес пручався і страшенно скімлив.

— Напевно, Хаул застосував заклинання швидкості, — прошептав Майкл. Він розгубився не менше, ніж Софі.

До них приєдналася захекана пані Ферфакс, яка намагалася підколоти неслухняний завиток лляного волосся.

— Поганий собака! — люто шепнула вона колі. — Ще раз так зробиш — зачаклую! — Пес кліпнув і позадкував. — Ану — в дім! І сиди там! — суворо вказала пальцем пані Ферфакс.

Колі струсив із себе руки Майкла і почав прокрадатися навколо будинку.

— Спасибі тобі величезне, — сказала пані Ферфакс Майклу, коли всі пішли за собакою. — Він увесь час норовить покусати гостя, який приходить до Летті. Додому! — суворо закричала вона у саду перед будинком, оскільки колі, судячи з усього, збирався повернути за ріг і пробратися під яблуні іншою дорогою. Пес скорботно глянув на неї через плече і понуро поповз у будинок через ґанок.

— Цілком ймовірно, що собака все розуміє краще, ніж ви, — зауважила Софі. — Чи знаєте ви, пані Ферфакс, хто цей Леттін гість?

Пані Ферфакс хихикнула.

— Маг Пендрагон, він же Хаул — чи як він там себе називає, — відповіла вона. — Тільки ми з Летті ніяк не показуємо, що нам це відомо. Я страшенно розвеселилася, коли він уперше з’явився у цьому домі, назвавшись Сильвестром Дубом, бо я зразу побачила, що він мене не пам’ятає, тоді як я його не забула, хоча за студентських часів він мав чорне волосся.

Пані Ферфакс уже встигла скласти руки на грудях і випростатися, приготувавшись теревенити цілісінький день.

Софі знала, що пані Ферфакс на це цілком здатна, до того ж Софі часто доводилося спостерігати це дещо раніше.

— Розумієте, він останній учень моєї старої вчительки, після нього вона перестала давати уроки. Коли ще мій пан Ферфакс був живий, він частенько вмовляв мене перенести нас обох у Кінгсбері — подивитися виставу. Мені дуже добре вдається переносити двох, якщо можна не поспішати. І я завжди забігала до старенької пані Пентстеммон, коли там бувала. Вона любить, щоб її учні не зникали. І от одного разу вона представила нам юного Хаула. Ах, як вона ним пишалася! А вона, знаєте, вчила і чарівника Салімана, обох їх учила, отож якось вона сказала, що Хаул удвічі здібніший…

— Невже ви не знаєте, яка в Хаула репутація?! — перебив її Майкл.

Встряти в монолог пані Ферфакс було настільки ж неможливо, як і прилаштуватися поскакати на скакалці, на якій уже скаче хтось інший. Дочекатися слушної миті непросто, але якщо вже потрапив, то потрапив. Пані Ферфакс обернулася, щоби подивитися на Майкла.

— Як на мене, більшість із того, що про нього розказують — це не більш ніж чутки, — заявила вона. Майкл відкрив було рота, щоб заперечити, але скакалка вже зробила оберт. — Отож я сказала Летті: «Це твій зоряний шанс, моя дорога». Я ж бо знаю: Хаул може навчити її в двадцять разів більше, ніж я, до того ж, мушу вам сказати, голова в неї кумекає куди краще, ніж моя, годі й рівняти, тож вона може досягти того ж класу, що й Відьма Пустирищ, але в добрих справах. Летті — хороша дівчинка, я її страшенно люблю. Якби пані Пентстеммон досі давала уроки, я би відіслала Летті до неї хоч завтра. Але вона вже не веде занять. Отож я й сказала: «Летті, до тебе залицяється чарівник Хаул, тож чому б тобі не закохатися в нього і не дозволити йому стати твоїм вчителем? Разом ви змогли б чимало досягти». Не думаю, щоб Летті попервах надто схилялася до цієї задумки, але останнім часом вона пом’якшала, а сьогодні в них, здається, все пречудово складається.

Тут пані Ферфакс зробила паузу, щоб обдарувати Майкла доброзичливою осяйною усмішкою, і Софі кинулася на скакалку.

— Але мені говорили, що Летті любить іншого, — сказала вона.

— Ви хочете сказати — співчуває? — уточнила пані Ферфакс, понизивши голос. — Ця його жахлива недолугість, — з натяком прошептала вона, — зрештою, вимагала б надто багато самозречення від будь-якої дівчини. Я так йому і сказала. Адже я і сама йому співчуваю…

Софі видавила із себе зачудоване:

— Он як?

— …Одначе закляття таке неймовірно сильне! І взагалі, це настільки сумно, — вела далі пані Ферфакс. — Мені довелося пояснити йому, що особа з моїми радше звичайними здібностями ніяк не може зняти закляття самої Відьми Пустирищ. Хаул — той міг би, але ж він, безумовно, не може його попросити, чи не так?

Тут Майкл, який уже давно нервово позирав на ріг будинку — бо якби звідти раптом з’явився Хаул, він би неминуче побачив їх із Софі, — зумів наступити на скакалку і зупинити її, сказавши:

— Гадаю, нам час іти.

— Ви впевнені, що не хочете завітати — скуштувати мого меду? — запитала пані Ферфакс. — Знаєте, я вживаю його майже в усіх своїх чарах! — і вона знову почала тріскотіти — цього разу про магічні властивості меду. Майкл і Софі цілеспрямовано подалися до хвіртки, а пані Ферфакс пливла за ними, не закриваючи рота і мимохіть випрямляючи стебла, прим’яті собакою. Тим часом Софі ламала голову, як би довідатися, звідки пані Ферфакс знає, що Летті — це Летті, і при цьому не засмутити Майкла. Пані Ферфакс, випрямляючи високий люпин, замовкла на мить, щоби перевести подих.

Софі рішуче її перебила:

— Пані Ферфакс, а хіба до вас не повинна була потрапити моя племінниця Марта?

— От пустунки! — вигукнула пані Ферфакс. Вона виринула з люпину, посміхаючись і хитаючи головою. — Так, ніби я не впізнаю свої власні медові чари! Я тоді так і сказала: «Я не хочу нікого тримати насильно, зате завжди готова вчити тих, хто сам хоче навчатися. Тільки-от, — сказала я їй, — жодих перевдягань. Або ти залишаєшся тут сама собою, або не залишаєшся взагалі». І все якнайкраще склалося, самі бачите. Ви точно не хочете почекати і запитати в неї самі?..

— Думаю, ми вже мусимо йти, — відповіла Софі.

— Ми мусимо вчасно повернутися додому, — додав Майкл, кинувши ще один тривожний погляд у бік саду. Він витягнув із живоплоту семимильні чоботи і поставив один із них перед хвірткою для Софі. — Цього разу я буду вас тримати, — попередив він.

Пані Ферфакс вихилилася з-над хвіртки, спостерігаючи, як Софі встромляє ногу в чобіт.

— Семимильники, — зауважила вона. — Уявіть собі, сто років їх не бачила. Напрочуд корисна річ для людини вашого віку, пані Ем-м-м… Я б і сама зараз не відмовилася від пари таких чобіт. Значить, це від вас Летті успадкувала чаклунські здібності? Не те щоб це обов’язково було сімейне, але не менш часто буває і…

Майкл схопив Софі за руку і смикнув. Обидва чоботи ступили на землю, і решта монологу пані Ферфакс зникла в черговому «шух!» і завиванні вітру. Наступної миті Майклові довелося впертися ногами в землю, щоб не врізатися в стіну Мандрівного Замку. Двері були відчинені. Зсередини долинало ревіння Кальцифера:

— Портхавенські двері! Хтось добивається в них, ще відколи ви пішли!

Розділ дев’ятий,
у якому в Майкла виникають клопоти із заклинанням
Як з’ясувалося, це був капітан.

Він нарешті прийшов за заклинанням попутного вітру — і його неабияк розсердило те, що йому довелося стільки чекати.

— Якщо я пропущу приплив, хлопче, — пригрозив він Майклові, — мені доведеться поговорити про тебе з чаклуном. Не люблю ледарів.

На думку Софі, Майкл поводився з ним аж занадто чемно, але сама Софі була надміру пригнічена, щоб утрутитися.

Коли капітан пішов, Майкл подався до столу супити брови над заклинанням, а Софі мовчки сіла штопати панчохи. У неї була лише одна пара панчіх, і її вузлуваті ноги протерли в них величезні діри.

Сіра сукня на цей час уже помітно обтріпалася і забруднилася. Софі подумувала, чи не наважитися вирізати з загиблого блакитно-срібного костюма Хаула найменш постраждалі від слизу клаптики, щоби пошити собі з них спідницю. Але на це вона все-таки не могла наважитися.

— Софі, — запитав раптом Майкл, піднімаючи голову від одинадцятої сторінки нотаток, — а скільки у вас племінниць?

Софі якраз дуже боялася, що Майкл почне задавати питання.

— Доживеш до моїх років, хлопчику, — відповіла вона, — втратиш лік. Надто вже всі вони схожі. Оці дві Летті, як на мене, могли би бути близнючками.

— Ой, та що ви, вони зовсім не схожі, — заперечив Майкл, чимало її здивувавши. — Ваша племінниця з Апер-Фолдинга зовсім не така вродлива, як моя Летті. — Він розірвав одинадцяту сторінку і заповнив дванадцяту. — Я радий, що Хаул не бачив моєї Летті, — вимовив він, почав тринадцяту сторінку й розірвав і її теж. — Коли пані Ферфакс сказала, що знає, хто такий Хаул, я мало не розсміявся. А ви?

— Ні, — відповіла Софі. Це ніяк не вплинуло на почуття Летті. Софі згадала, як сяяло обожнюванням її личко під квітучими яблунями. — Отже, немає жодної надії, — у відчаї запитала вона, — що хоча б цього разу Хаул закохався по-справжньому?

Кальцифер чмихнув зеленими іскрами в комин.

— Я боявся, що ви почнете так думати, — проговорив Майкл. — Ви б тоді обманювали себе так само, як пані Ферфакс.

— А ти звідки знаєш? — запитала Софі.

Кальцифер з Майклом перезирнулися.

— Хіба він сьогодні вранці не провів у ванній кімнаті не менш ніж годину? — спитав Майкл.

— Він стирчав там аж дві години, — сказав Кальцифер. — Накладав чари на обличчя. Самозакоханий дурень!

— От бачите, — промовив Майкл. — Тільки коли Хаул забуде це зробити, я повірю, що він закохався по-справжньому. Але не раніше.

Софі згадала, як Хаул стояв на одному коліні в саду і старанно стежив за тим, щоби виглядати якнайкраще, і зрозуміла, що Майкл і Кальцифер мають рацію. Їй спало на думку піти у ванну і спустити всі Хаулові чари для вроди в унітаз. Але вона не наважилася. Натомість вона зашкутильгала за блакитно-срібним костюмом. Решту дня вона вирізала з нього маленькі блакитні трикутнички, щоби пошити собі з них клаптикову спідницю.

Майкл лагідно погладив її по плечу, коли підійшов, щоб жбурнути всі сімнадцять сторінок своїх нотаток у вогнище, Кальциферові.

— Знаєте, врешті-решт до всього звикаєш, — сказав він.

Тепер уже Софі зрозуміла: заклинання Майклові не дається. Він покинув свої нотатки і вишкріб із вогнища трохи сажі. Кальцифер здивовано висунувся подивитися, що це він робить. Майкл дістав з одного з мішечків, що висіли на балках, якийсь зів’ялий корінець і поклав його в сажу. Потім, після напружених роздумів, він повернув клямку над дверима синім донизу і на двадцять хвилин зник у Портхавені. Повернувся він з великою закрученою мушлею і поклав її до сажі й корінця. Тоді він порвав на клаптики багато паперу і клаптики теж зсипав у загальну купу. Усе це він розмістив перед черепом і взявся дмухати, так що сажа і клаптики паперу розлетілися по всьому столі.

— Що це він робить, як ти думаєш? — запитав Кальцифер у Софі.

Майкл перестав дмухати і став товкти все, разом з папером, у ступці, час від часу з надією поглядаючи на череп. Нічого не сталося, тому Майкл почав додавати в ступку різні інгредієнти з мішечків і глечиків.

— Не подобається мені шпигувати за Хаулом, — оголосив він, розтираючи в ступці вже третій набір інгредієнтів. — Може, він і непостійний з жінками, тільки-от до мене він був надзвичайно добрим. Він підібрав мене, коли я був нікому не потрібним сиротою і сидів у нього на порозі в Портхавені.

— А як же воно так вийшло? — запитала Софі, вирізаючи черговий блакитний трикутничок.

— Мама померла, а батько потонув під час шторму, — відповів Майкл. — А коли таке стається, ти нікому не потрібен. З будинку мене виселили, бо мені не було чим платити за помешкання, я намагався жити подачками, але мене проганяли від дверей і з рибальських човнів, аж поки єдиним місцем, куди я міг податися, не стало, власне, оте єдине місце, якого всі боялися. Хаул тоді ще тільки починав помаленьку працювати під іменем чаклуна Дженкіна. Однак усі говорили, що в його будинку живуть дияволи, тому я зо дві ночі проспав на порозі, аж якось уранці Хаул відчинив двері, щоби піти по хліб, і я упав через поріг усередину, в будинок. Тож Хаул сказав, що я можу почекати всередині, поки він роздобуде якоїсь їжі. Я ввійшов, а тут був Кальцифер, і я почав з ним розмовляти, тому що ніколи раніше не бачив демона.

— А про що ви розмовляли? — запитала Софі: їй стало цікаво, чи не просив Кальцифер і Майкла розірвати його угоду.

— Він розповів мені про свої прикрощі й накапав на мене сльозами. А що, хіба ні? — просичав Кальцифер. — Йому, здається, й на думку спало, що в мене теж можуть бути прикрощі!

— Я й досі думаю, що жодних прикрощів у тебе нема. Ти просто багато бурчиш, — відрізав Майкл. — Але того ранку ти був зі мною дуже люб’язний, і я думаю, що це справило на Хаула враження. Але ж ви його знаєте, Софі. Він не сказав мені, що я можу залишитися. Тільки й того, що не вигнав. От я і став всіляко намагатися приносити йому користь — ну, наприклад, стежив за витратами, щоби він не все розтринькував, щойно одержавши, ну, і таке інше.

Вміст ступки вимовив «уф» і тихенько вибухнув. Майкл, тяжко зітхаючи, стер сажу з черепа і спробував нові складники. Софі почала розкладати на підлозі навколо ніг блакитні трикутнички, які збиралася зшивати.

— На початках я робив купу дурних помилок, — вів далі Майкл. — А Хаул був дуже терплячим до мене. Думаю, зараз я вже це переріс. І по-моєму, з грошима я йому справді допомагаю. Хаул купує дорогущий одяг. Він говорить, що ніхто не стане наймати чарівника, який виглядає так, ніби він не може заробляти своїм ремеслом.

— Та насправді йому просто подобаються ганчірки, — сказав Кальцифер. Його жовтогарячі очі стежили за роботою Софі доволі-таки багатозначно.

— Цей костюм був зіпсований, — виправдалася Софі.

— Не тільки ганчірки, — заперечив Майкл. — Пам’ятаєш, торік узимку, — тоді ми дожилися до того, що в тебе лишилося одне-єдине останнє поліно? То він пішов і купив оцей череп і ту свою дурну гітару! Я тоді був страшно злий на нього. А він сказав: вони красиві!

— А де ви взяли дрова? — поцікавилася Софі.

— Хаул вичарував їх від одного свого боржника, — відповів Майкл. — Тобто він так сказав — сподіваюся, не брехав. А їли ми морську капусту. Хаул каже, вона корисна.

— Смачнюща, — промуркотів Кальцифер. — Суха і хрустка.

— Ненавиджу, — зітхнув Майкл, дивлячись у ступку невидющим поглядом. — Нічого не розумію: мають бути сім інгредієнтів. А може, сім процесів? Так чи інакше, спробуймо пентаграму. — Він поставив ступку на підлогу і намалював крейдою навколо неї щось на кшталт п’ятипроменевої зірки.

Порошок вибухнув з такою силою, що трикутнички Софі полетіли у вогнище.

Майкл лайнувся і поспішно стер з підлоги крейдові позначки.

— Софі, — сказав він. — Я застряг на цьому заклинанні. Чи ви не могли би мені допомогти?

«Достоту школяр, який іде до своєї бабусі з занадто важким домашнім завданням», — подумала Софі, збираючи трикутнички і терпляче розкладаючи їх на підлозі заново.

— Глянути можна, — обережно відповіла вона. — Але ти ж розумієш, що я нічогісінько не тямлю в магії.

Майкл поспішно тицьнув їй у руки дивний блискучий папірець.

Вигляд у нього був незвичайний навіть як для чарів. Він був задрукований великими літерами, але всі літери були сіруваті й трохи ніби розмиті, до того ж по краях папірця теж були сірі розводи, немов грозові хмари на далекому обрії.

— Скажіть, що ви про це думаєте? — поцікавився Майкл.

Софі прочитала:

Йди і зірку, що падає з неба, впіймай,
Мандрагоровий корінь з дитям відшукай,
І скажи мені, де всі минулі роки,
І хто дідьку копито розтрощив-таки.
І навчи, як почути русалок пісні,
Як втекти від укусів облуди й брехні.
Відшукай вітер в полі, Який мчить добру волю.
З’ясуйте, про що тут говориться.
Другу строфу напишіть самі.
Софі була вкрай здивована. Їй і раніше доводилося потикати носа у заклинання, але нічого схожого на це вона ще ніколи не бачила. Вона перечитала заклинання, причому їй нітрохи не допомагали гарячкові пояснення Майкла.

— Пам’ятаєте, Хаул мені говорив, що складні заклинання завжди містять у собі загадку? Ну, я спочатку і вирішив, що тут кожен рядок — загадка. Замість зірки з неба я взяв сажу з іскорками, а замість пісень русалок — мушлю. А оскільки я подумав, що і сам можу вважатися дитям, то сам зняв корінь мандрагори, а перелік минулих років виписав з календарів, хоча тут я не впевнений — можливо, тут і помилився. І можливо, що там йдеться про листок щавлю: його прикладають до місць укусів… А я про це якось взагалі не подумав… Так чи інакше, а ніщо не спрацювало!

— І не дивно, — скривилася Софі. — Як на мене, це скидається на перелік неможливих речей.

Але Майкл із цим не погодився.

— Якщо все це неможливо зробити, — резонно заперечив він, — то й виконати це заклинання ніхто би не зміг.

— До того ж, — додав він, — мені страшенно соромно, що я шпигував за Хаулом, тому я хочу загладити свою провину тим, що добре виконаю це заклинання.

— Гаразд, — кивнула Софі. — Тоді давай почнемо із «З’ясуйте, про що тут говориться». Якщо вирішування теж є частиною заклинання, то ця фраза має привести все в дію.

Але і з цим Майкл також не погодився.

— Ні, — сказав він. — Це таке заклинання, яке розкривається в міру того, як ти його виконуєш. Це випливає з останнього рядка. Якщо дописати другу половину, в якій буде сказано, що все це значить, заклинання виконається. Такі заклинання переважно дуже складні. Спочатку треба визначитися з першою частиною.

Софі знову згребла блакитні трикутнички в купку.

— Тоді давай запитаємо Кальцифера, — запропонувала вона. — Кальцифере, хто…

Але і цього Майкл їй теж не дозволив.

— Ні, зачекайте. По-моєму, Кальцифер є частиною заклинання! Погляньте лише, як воно подається: «Навчи мене, скажи мені». Я спочатку подумав, що вчити треба череп, але це не спрацювало, отже, йдеться про Кальцифера.

— Ну, якщо тобі так не подобається все, що я говорю, розбирайся сам! — образилася Софі. — Я впевнена, що Кальцифер знає, хто розтрощив йому копито!

Кальцифер спалахнув.

— У мене взагалі немає ніг, не те що копит! Я демон, а не дідько! — з цими словами він забився під поліна, і весь час, поки Майкл і Софі обговорювали заклинання, було чути, як він там потріскує.

— Ото ще нісенітниці! — раз-у-раз бурчав Кальцифер.

На цей час заклинання вже неабияк заінтригувало Софі. Вона сховала свої блакитні спідничані трикутнички, витягла перо і папір і почала робити нотатки в тих самих кількостях, що й Майкл. До самого вечора вони з Майклом сиділи, невидющо втупившись у далечінь, гризли пера і закидали одне одного здогадами.

Типова сторінка нотаток Софі виглядала приблизно так:

Чи часник відлякує облудників? Я можу вирізати зірку з паперу і зробити так, щоби вона впала. Чи можна сказати про це Хаулові? Хаулу русалки більше до душі, ніж Кальциферу. Не треба думати, що в Хаула є добра воля. А в Кальцифера? І справді, де минулі роки? Чи не значить це, що котрийсь із цих сухих корінців має принести плоди? Посадити його? Поруч зі щавлем? У мушлі? Роздвоєне копито — майже у всіх копитних, крім коней. Підкувати коня часником? Вітер? Запах? Вітер від семимильних чобіт? Чи Хаул — диявол? Роздвоєні копита в семимильних чоботях? Русалки в чоботях?

Поки Софі все це писала, Майкл із не меншим розпачем запитував:

— А може, «вітер» — це вітрило? Повісити людину доброї волі на нок-реї? Але тоді це чорна магія…

— Давай-но повечеряємо, — запропонувала Софі.

Вони повечеряли хлібом і сиром, як і раніше, невидющим поглядом вдивляючись у далечінь. Врешті-решт Софі сказала:

— Майкле, заради всього святого, давай перестанемо висловлювати неймовірні припущення і спробуємо зробити точнісінько те, що там сказано. Де найкраще ловити падаючу зірку? На пагорбах?

— Портхавенські трясовини трохи рівніші, — відповів Майкл. — Тільки як? Падаючі зірки страшенно швидкі.

— Ми — теж, якщо ми будемо в семимильних чоботях, — нагадала Софі.

Майкл скочив на ноги, сповнений захвату і надій.

— Ви здогадалися! — вигукнув він і кинувся до комори по чоботи. — Ходімо спробуємо.

Цього разу Софі розсудливо прихопила із собою тростину і шаль, бо вже зовсім стемніло. Майкл узявся за клямку, щоби повернути її синім донизу, але тут сталося щось дивне. Череп на столі зацокотів зубами. А Кальцифер так і злетів аж під комин.

— Не хочу, щоби ви ішли! — заявив він.

— Ми ненадовго, — заспокоїв його Майкл.

Вони вийшли на вулиці Портхавена. Ніч стояла зоряна і ясна, Майкл і Софі на повні груди вдихали медвяне і п’янке, ледь прохолодне повітря. Однак не встигли вони пройти вулицю до кінця, як Майкл згадав, що вранці Софі було недобре, і почав турбуватися, чи не зашкодить нічне повітря її здоров’ю. Софі наказала йому не придурюватися. Вона хоробро постукувала ціпком, поки освітлені вікна не залишилися позаду; і тоді ніч раптом стала гулкою і всеосяжною, ще більш вогкою і прохолодною.

З Портхавенських боліт відгонило сіллю і сирою землею. Позаду іскрилося і тихесенько шелестіло море. Софі радше відчувала, ніж бачила, милі й милі простертої перед ними рівнини. Бачила вона лише смуги низького синюватого туману і бліді вогники на болотах, які тягнулися все далі і далі, зливаючись у сріблясту лінію там, де починалося небо. Ну, а небо займало всю решту простору. Чумацький Шлях скидався на смугу імли, яка піднялася з боліт, і крізь імлу мерехтіли яскраві зірочки.

Майкл і Софі стояли, тримаючи перед собою напоготові по чоботу, і чекали, поки котрась із зірок зрушиться з місця.

Десь через годину Софі довелося почати вдавати, ніби вона не тремтить, щоби не налякати Майкла.

А за півгодини озвався Майкл:

— Просто травень — не той місяць… Найкраще було б у серпні або в листопаді…

Ще через півгодини він стривожено запитав:

— А як же нам бути із мандрагорою?

— Давай спочатку з цим з’ясуємо, а тоді вже будемо далі думати, — відповіла Софі, зціплюючи зуби, бо боялася, що вони почнуть цокотіти.

Минуло ще трохи часу, і Майкл сказав:

— Софі, йдіть-но додому. Врешті-решт, це ж моє заклинання.

Але щойно Софі відкрила рот, щоби погодитися: мовляв, це дуже хороша думка, як одна з зірок відчепилася від небосхилу і білою рискою шуганула вниз.

— Осьдечки вона! — заверещала Софі.

Майкл застромив ногу в чобіт — і зник. Софі сперлася на ціпок і взула чобіт на секунду пізніше. Вжик! Чмок. Вона опинилася далеко серед боліт, і тепер була з усіх боків оточена туманом, пусткою і озерцями, які тьмяно мерехтіли. Софі вперлася ціпком у землю — і зуміла втриматися на ногах. Чобіт Майкла темною цяткою бовванів відразу ж за нею. Сам Майкл перетворився на відчайдушне чалапання ніг далеко попереду.

Падаюча зоря справді була тут. Софі бачила її — маленьку білу цятку, крихітний вогник, за кілька ярдів перед рухливою тінню, що нею був Майкл. Тепер яскрава цятка спускалася зовсім повільно, і скидалося на те, що Майкл цілком міг її впіймати.

Софі витягла ногу з чобота.

— Ну ж бо, ціпок! — прокректала вона. — Допоможи-но мені туди дістатися! — І вона щосили зашкутильгала до Майкла, перестрибуючи з купини на купину і не зводячи очей з білого вогника.

Коли вона наздогнала Майкла, той крадькома підбирався до зірки, витягнувши руки, щоб упіймати її. Софі бачила його силует у її світлі. Зірка ширяла в повітрі на рівні Майклових рук, випереджаючи його щоразу лише на крок. Здавалося, вона стривожено озирається — і дивиться на нього.

«Ну й чудасія!» — подумала Софі. Зірка складалася з чистого сяйва, вона висвітлювала біле коло болотної трави й шелюгів та чорні калюжки навколо Майкла, але при цьому в неї були великі стривожені очі, які пильно вглядалися в Майкла, і маленьке гостреньке личко.

Поява Софі налякала зірку. Вона метнулася вбік і заверещала пронизливим тріскучим голоском:

— Що це? Що вам треба?

Софі спробувала сказати Майклу: «Зупинись! Їй страшно!» Але вона так захекалася, що не могла перевести подих.

— Я всього лише хочу тебе впіймати, — пояснив Майкл зірці. — Я не зроблю тобі нічого поганого.

— Ні! Ні! — відчайдушно протріщала зірка. — Не можна! Я повинна вмерти!

— Але якщо ти даси себе впіймати, я тебе врятую, — лагідно запевнив її Майкл.

— Ні! — схлипнула зірка. — Краще вмерти!

Вона вислизнула з Майклових пальців. Майкл рвонувся за нею, але не встиг. Зірка метнулася до найближчого озерця, і чорні води на мить заяскріли спалахом білого сяйва. Потім було чути лише слабке, згасаюче шипіння. Коли Софі підшкутильгала ближче, Майкл стояв і дивився, як під темною водою гасне малесенька біла цяточка.

— Сумно, — сказала Софі.

Майкл зітхнув:

— Так. У мене мало серце з грудей не вискочило від цього. Ходімо додому. Годі вже з мене цього заклинання.

Чоботи вони шукали хвилин двадцять. На думку Софі, це було просто чудо, що вони взагалі їх знайшли.

— А знаєте, — промовив Майкл, коли вони понуро пленталися темними вулицями Портхавена, — я ніколи не зможу виконати це заклинання. Воно для мене занадто складне. Доведеться запитати Хаула. Ненавиджу здаватися, але зате нарешті від Хаула можна буде хоч чогось домогтися: адже Летті Хаттер піддалася на його залицяння.

Софі це нітрохи не втішило.

Розділ десятий,
у якому Кальцифер обіцяє Софі зробити натяк
Судячи з усього, Хаул повернувся, поки Софі та Майкл були поза домом. Він вийшов із ванни, коли Софі смажила на Кальциферові сніданок, і граціозно сів у крісло, такий причепурений, що аж осяйний. Хаул пахнув жимолостю.

— Люба Софі, — заговорив він. — Ви, як завжди, мали багато справ. Зізнайтеся, ви ж і вчора весь день тяжко працювали, незважаючи на мої поради. Навіщо ви зробили витинанку з мого найкращого костюма? Я просто по-дружньому запитую, з цікавості.

— Позавчора ви забруднили його своїм жахливим слизом, — нагадала Софі. — От я його й перешиваю.

— Але я і сам це можу, — сказав Хаул. — Здається, я вам показував. Я навіть можу зробити для вас пару семимильних чобіт, якщо ви скажете мені ваш розмір. Що-небудь практичне, наприклад, із коричневої телячої шкіри. Просто жах, як воно іноді буває: робиш крок на десять з половиною миль — і влучаєш точнісінько в коров’ячу ляпку.

— Це могла бути і бичача ляпка, — зауважила Софі. — Насмілюся припустити, що ви знайшли на них навіть і баговиння. Особа мого віку не може подовгу засиджуватися на одному місці.

— Але ви потрудилися навіть більше, ніж я припускав, — здивувався Хаул. — Бо я готовий заприсягнути, що коли вчора мені трапилося на мить відвести погляд від чарівного личка Летті, я бачив, як з-за рогу вистромився ваш довгий ніс.

— Пані Ферфакс — друг нашої сім’ї, — сказала Софі. — Звідки мені було знати, що ви також там будете?

— У вас є інтуїція, ось звідки, — відповів Хаул. — Від вас ніщо не сховається. Якби мені довелося залицятися до дівчини, яка живе на айсбергу посеред океану, рано чи пізно — і радше рано, ніж пізно, — я, піднявши голову, побачив би, як ви проноситеся над нами на мітлі. Щиро кажучи, наскільки я вас тепер знаю, я був би навіть розчарований, якби не застав вас — навіть якби опинився на айсбергу — у себе над головою.

— А що, і сьогодні теж ви збираєтеся на айсберг? — парирувала Софі. — Судячи з того, як учора виглядало личко Летті, біля неї вас більше ніщо не тримає!

— Ви несправедливі до мене, Софі, — промовив Хаул глибоко ображеним голосом.

Софі підозріло скосила очі. У відблисках червоного самоцвіту, що висів у Хауловому вусі, його профіль виглядав сумним і благородним.

— Минуть роки, перш ніж я покину Летті, — сказав він. — А насправді я йду, бо сьогодні мені треба знову побачитися з королем. То що, ви задоволені, пані Нишпорко?

Софі не змогла би сказати, чи повірила бодай одному його слову, хоча після сніданку Хаул справді вирушив у Кінгсбері: ручка була повернута вниз червоним. Від Майкла, який спробував розпитати його про загадкове заклинання, Хаул відмахнувся. Майкл, оскільки він, як з’ясувалося, не мав що робити, теж пішов — сказавши, що раз так, то він навідається до Цезарі.

Софі залишилася сама. Вона так і не повірила тому, що Хаул говорив про Летті, але їй і раніше доводилося помилятися в ньому: врешті-решт вона знала про нього тільки те, що їй розповіли Майкл і Кальцифер. Отож Софі зібрала всі блакитні трикутнички і з почуттям провини взялася вшивати їх назад у срібну сіть — усе, що залишилося від костюма.

І коли хтось постукав у двері, Софі аж підскочила, бо вирішила, що це знову Опудало.

— Портхавенські двері, — оголосив Кальцифер, блискаючи пурпуровою усмішкою.

Отже, все гаразд. Софі пошкутильгала до дверей і відчинила їх, повернувши ручку синім донизу.

Назовні виявився візок. Хлопчина років п’ятнадцяти, який сидів на козлах, хотів би знати, чи нема у пані відьми чогось такого, щоби підкови весь час не губилися.

— Зараз гляну, — сказала Софі і зашкутильгала до вогнища. — Що робити? — пошепки запитала вона.

— Жовтий порошок, четвертий слоїк на другій полиці, — прошепотів у відповідь Кальцифер. — У цих чарах головне — вірити, що вони подіють. Як віддаватимеш, гляди, щоби мала впевнений вигляд.

Софі відсипала жовтого порошку на квадратний клаптик паперу — так, як це робив Майкл, гарненько склала його і пошкутильгала до дверей.

— Ось, прошу, хлопче, — сказала вона. — Підкови триматимуться міцніше, ніж якби їх прибити сотнею цвяхів. Чуєш, конику? Тобі увесь рік не треба буде йти до коваля. З вас пенні. Дякую.

День видався гарячий.

Софі довелося відкласти шиття і продати, з допомогою Кальцифера, чари для прочищення стічних труб, чари для розшукування кіз і чари для варіння доброго пива.

І тільки раз вона мала трохи клопоту з клієнтом, який гупав у двері в Кінгсбері. Софі повернула ручку червоним донизу і побачила за дверима розкішно вбраного хлопця, ненабагато старшого за Майкла.

Білий як полотно, весь спітнілий, він стояв на порозі й у розпачі заламував руки.

— Пані чарівнице, заради всього святого! У мене завтра на світанку дуель. Дайте мені що-небудь, щоб я точно переміг. Я заплачу, скільки забажаєте!

Софі озирнулася через плече на Кальцифера, однак той почав корчити гримаси, що мало означати: готових таких препаратів немає.

— Це було б нечесно! — суворо сказала Софі. — І взагалі, дуелі — це погано!

— Тоді дайте що-небудь, щоби було по-чесному! — заблагав хлопчина у відчаї.

Софі глянула на нього уважніше. Він був іще майже зовсім малий (такий собі навіть не юнак, а юначечок) і смертельно наляканий. У нього був характерний зневірений вигляд людини, якій завжди в усьому не щастить.

— Піду подивлюся, чи щось вдасться зробити, — сказала Софі. Вона зашкутильгала до полиць і переглянула слоїчки. Один із них, позначений «КАЄННСЬКИЙ ПЕРЕЦЬ», здався їй найпривабливішим. Софі насипала на квадратик паперу чималу купку. Череп вона переставила ближче.

— Адже ти знаєшся на таких речах краще за мене, — шепнула вона.

Хлопчина нетерпляче зазирав з-за дверей. Софі взяла ніж і поводила ним над купкою перцю, сподіваючись, що це хоч трохи схоже на магічні паси.

— Ти маєш зробити так, щоби двобій був чесним, — пробурмотіла вона. — Чесним. Зрозумів?

Загорнувши перець у папірець, Софі пошкутильгала до дверей.

— Перед дуеллю треба висипати цей порошок у повітря, — наказала вона. — Тоді ти матимеш стільки ж шансів, скільки й твій суперник. Після цього тільки від тебе залежатиме, переможеш ти чи ні.

Юначечок сповнився такої вдячності, що спробував тицьнути Софі золотий. Софі навідріз відмовилася, тож він заплатив їй два пенси і пішов геть, весело насвистуючи.

— Почуваю себе шахрайкою, — зізналася Софі, ховаючи гроші під вогнищем. — А проте хотіла б я подивитися на цю дуель!

— Я теж, — протріщав Кальцифер. — А коли ти мене звільниш, щоби я і сам міг піти, щоб я не мусив пропускати такі видовища?

— Коли я отримаю бодай якийсь натяк щодо твоєї угоди, — відповіла Софі.

— Можливо, ти отримаєш його увечері, — сказав Кальцифер.

Ближче до вечора прибіг Майкл. Він неспокійно роззирнувся, чи Хаул не повернувся раніше за нього, а тоді, радісно наспівуючи, підійшов до столу і порозкладав речі на ньому так, щоби здавалося, ніби він весь день напружено працював.

— Аж завидки беруть, що ти так просто можеш пройти всю дорогу туди і назад, — зауважила Софі, пришиваючи блакитний трикутничок до срібної тасьми. — Як там Ма… моя племінниця?

Майкл із радістю облишив стіл і всівся на стільці біля вогнища, щоби розповісти, як саме він провів день. Потім він запитав, як минув день у Софі.

Отож коли Хаул плечем відкрив двері — руки в нього були зайняті оберемком різних пакунків, — Майкл навіть не встиг прикинутися зайнятим. Він розгойдувався на стільці, регочучи над історією про дуельні чари.

Хаул спиною зачинив двері й привалився до них, усією своєю постаттю демонструючи розпач.

— Ви тільки погляньте на себе! — гірко дорікнув він. — Нужда сміється мені в лице. Я цілісінький день працюю не покладаючи рук — і все заради вас. А тут ніхто, навіть Кальцифер, не вважає за потрібне бодай привітатися зі мною!

Майкл винувато підхопився, а Кальцифер гордовито зауважив:

— Я ніколи і ні з ким не вітаюся!

— Щось трапилося? — запитала Софі.

— Оце вже краще, — сказав Хаул. — Принаймні дехто із вас вдає, ніби помітив мене. Як це люб’язно з вашого боку, Софі. Так, щось трапилося. Король звернувся до мене з офіційним проханням розшукати його брата, додавши до цього офіційного прохання більш ніж прозорий натяк на те, що якби я заодно знищив Відьму Пустирищ, це було б вельми доречно. А ви тут сидите і регочете!

Стало зрозуміло, що Хаул у такому настрої, що ось-ось може вдатися до зеленого слизу.

Софі поспішно відклала шиття.

— Давайте я насмажу грінок і намащу їх маслом, — сказала вона.

— І це все, на що ви здатні перед лицем трагедії? — поцікавився Хаул. — Грінки! Ні, не вставайте. Я насилу приволік сюди ноги, аж згинаючись під різним добром, яке я приніс для вас, так що ви принаймні могли би продемонструвати зацікавленість — ну хоч із ввічливості. Тримайте.

І він вивалив Софі на коліна лавину пакунків і таку саму гору вручив Майклові.

Софі спантеличено розгортала пакунки. Там виявилися: кілька пар шовкових панчіх, дві коробки з розкішними батистовими нижніми спідницями з оборками і мереживом та з атласними вставками, пара черевичків з м’якесенької голубино-сірої замші, мереживна шаль і сіра муарова сукня з таким самим мереживом на манжетах і комірці, що й на шалі. Софі оглянула все це професійним поглядом — і їй перехопило подих. Саме лише мереживо коштувало цілий маєток. Вона трепетно погладила муар.

Майкл розгорнув новесенький елегантний оксамитний костюм.

— Ви, мабуть, витратили геть усе, що було в шовковому гаманці! — невдячно пробурчав він. — Мені цього не треба. З нас двох саме вам потрібен новий костюм.

Хаул підчепив носаком рештки блакитно-срібного костюма і скорботно підняв їх. Софі не покладала рук, але це все ще був не костюм, а одна суцільна дірка.

— Наскільки ж я самовідданий, — сказав Хаул. — Але я не можу відправляти вас із Софі чорнити моє ім’я перед королем у лахмітті. А то король ще подумає, що я погано піклуюся про свою стареньку матусю. Ну як, Софі? Черевики вашого розміру?

Софі пі%B