Мара

Якось зібрався чоловік з жінкою на ярмарок жито продавати то й каже дітям:

— Васильку і Василино, ви ж нікуди з двору не йдіть, а особливо, боже борони, до лісу. А то Мара заморочить, заведе хтозна-куди. А ми вам гостинців з ярмарку привеземо.

Поїхали вони, а діти стоять коло тину, дивляться, як батько волів поганяє: цоб, сивий, цабе, рябий!
Покрутились вони надворі, а далі Василина і каже:

— Давай, Васильку, в хаті закриємось і нікого не пустимо, аж поки тато з мамою приїдуть.

— Давай,— одказує Василько.— А в хаті, знаєш, що будемо робити? В Мару гратися!

А та Мара — тільки згадай — уже в хату завіялась та під припічком заховалась.

— Як гратися будемо? — питає Василина.

— Ти очі заплющ, ходи по хаті і приказуй:

Я Мара, примара.
Поведу із двора.
Заведу, заморочу
Кого схочу.

Ось так вони граються, а Мара відчинила двері й повела їх за собою, уже і з двору вийшли, лісом ідуть, а діти очі заплющили, наспівують та приказують:

Я Мара, примара,
В мене грає дітвора.
Хто за мною іде.
Того й слід пропаде.

Ударився Василько із заплющеними очима об дерево, розплющив очі, а кругом ліс. Він струснув сестричку за плече, глянула вона й плакати почала. Коли чують — гілля тріщить, хтось лісом іде. Злякались вони та під ялинку і сховались.

А на галявину виходить чоловік, очі в нього заплющені, на голові кучері сиві та довгі, біля шиї мереживо колесом, штани на ньому вузенькі та короткі — до колін, а взутий у черевики з пряжками блискучими. Зупинився він, носом покрутив, витяг хустку, піт з лоба витер і пішов далі, руки наперед виставивши, тонкою тичкою дорогу пробує.

— Хто це? — смикає брата Василинка.

— Хіба не видно — чужинець,— одказує Василько.

За чужинцем з гущавини дід виходить, замість очей у нього самі щілинки зостались, чи самі витекли, чи викололи йому їх.
Йде, гриби збирає, одного гриба в кошик, а другого додолу. А за ним дві молодиці, їм очі квітчастими хустками зав’язано, збирають суниці, вже давно горщики повні, а вони все досипають та досипають, а їм байдуже: торох-торох язиками. За ними дівка біжить стрімголов, очі у неї в небо дивляться, ноги об землю спотикаються, намисто з шиї сиплеться, а вона все ловить ті намистини, усе ловить.

Потім дивляться — цуцик біжить задом наперед, хвостиком виляє, гавкає, аж заливається, а голосу не чути. За ним сільський голова йде, шапку аж на очі насунув. Ступне крок, шапку з голови зриває — та об землю. Потім знов піднімає, на очі насуває, а далі ступне — і шапкою об землю… А за головою воли бредуть, а на возі батько й мати сидять. То батько править: цоб, цабе, то мати пересяде на його місце та вже править навпаки: цабе, цоб. А за возом діти неслухняні біжать із заплющеними очима, в Мару граються. Придивився — начеб вони.

— Тікаймо звідки! — прошепотів Василько.

Побігли вони лісом щосили, а назустріч їм знов чужинець іде, тонкою тичкою дорогу пробує, а за ним дід сліпий сунеться, а далі молодиці торохтять…

Побігли діти в інший бік. А їм назустріч знов чужинець, за ним дід сліпий сунеться, молодиці торохтять, песик біжить задом наперед…

Зовсім перелякались Василько і Василинка. Василько й каже:

— А давай тих дітей, що за возом ходять, спитаємо, чого вони лісом вештаються.

Як порівнялися з ним діти, смикнув Василько хлопчика за рукав:

— Чого ви, як навіжені, із заплющеними очима лісом блукаєте?

Стрепенувся хлопчик та як скрикне — і бігом з лісу разом з дівчинкою. Тут і батько з матір’ю очі розплющили, сів батько на своє місце, пужално в руки взяв, волів додому прямує. Як цьвохне батогом, аж голова здригнувся, шапку на потилицю збив, почухав потилицю, плюнув і прямо пішов. По дорозі цуцика підчепив ногою, аж той заскавучав, перевернувся головою вперед і побіг за головою. Дівчина очі додолу опустила, схопилась за разок намиста, воно й падати у траву перестало. А молодиці хустки на шию пересунули, подивились одна на одну, побігли з лісу біжкома.
Тут одна вернулась, діда під руку взяла:

— Додому вже пора, дідусю, грибів у вас давно вже повна корзина.

Тільки чужинець, наче й не чув нічого, далі лісом подався, довгою тичкою дорогу пробує.

Прибігли Василько та Василина додому, тільки двері зачинили, а вже батько ворота відчиняє, волів у двір заводить. Вибігли діти батька з матір’ю стрічати.

— Ач, які діти слухняні,— каже мати.

Виймає їм з вузлика пряників та глиняних півників, а батько бубликів в’язку — приходьте ще у казку.