Місячне озеро

У густих джунглях жило багато слонів. Їхній ватажок був справді велетенським і піклувався про своє стадо, як ніхто. Радість безтурботного слонячого існування враз обірвалася, коли прийшла посуха. Кілька років не було дощу. Річки і ставки пересохли. Дерева зачахли, більшість птахів та тварин загинули, а деякі покинули хащі у пошуках води. Слони, страждаючи від безвіддя, теж вирішили податися геть. Найвитриваліші з них за наказом свого вожака далеко відійшли від джунглів, щоб знайти воду, і після довгих днів пошуків змогли натрапити на чимале озеро, про що з радістю протрубіли проводиреві. Довідавшись таку новину, спраглі слони з джунглів чимдуж вирушили до водойми.

Неподалік озера жили зайці. Вони стрибали в полі, нічого не відаючи, коли прийшло слоняче стадо. Велетні так поспішали дістатися до води, що зовсім не зауважили малих куцохвостих, і багатьох потоптали своїми ногами. Коли про це дізнався заєць-ватажок, то зібрав усіх своїх:

– Слони вбили й покалічили немало нашого брата. Ми не можемо дозволити, аби так тривало і далі. Треба знайти спосіб захистити себе.

Зайці думали й гадали над його словами. Один із них, найменший зайчик, підвівся і сказав:

– Можливо, мені вдасться зарадити цьому горю.

– Як? – запитав найголовніший.

– Мусите відправити мене гінцем до слонів, – відповів зайчик, – тоді все владнається. Я знаю, що вчинити і що сказати, щоб залагодити справу.

Старшина погодився, і маленький зайчик поспішив до стада слонів. Недалеко від озера малий побачив їхнього велетня-ватажка, який розмовляв з кількома іншими слонами.

Зайчик миттю вискочив на одну скелю і закричав:

– О вожаку! Будьте ласкаві, вислухайте моїх слів!

Проводир слонів почув його голос, підійшов і промовив:

– Хто ти?

– Я – посланець, – відповів заєць.

– Посланець від кого? – здивувався ватажок.

– Посланець від місяця, – той йому.

Слон кинув оком на своє стадо, потім на зайця і запитав:

– Яке послання ти маєш від нього?

– Місяць сказав: «О ватажку слонів! Ти привів своє стадо до мого священного озера. Твої тварини забруднили мою водойму і на своєму шляху винищили тисячі безвинних зайців. Ти знаєш, що я хранитель зайців, а головний над усіма зайцями світу живе зі мною, отже, не годиться куцохвостим гинути. Якщо ж не підкоришся мені, тяжко покараю тебе і твою ватагу».

– Закон на боці місяця, – заговорив схвильований велетень, – багато ваших під нашими ногами погинуло. Обіцяю, більше не будемо зайцям завдавати лиха. Я повинен попросити у місяця пробачення. Скажи, як мені вибачитися перед ним?

– Ходи зі мною сам один, я приведу тебе до місяця.

Заєць пострибав, а слон рушив за ним. На спокійному плесі озера з’явилося відображення місяця. Куцохвостий вказав на нього і промовив:

– Оце тут ти можеш побачитися з місяцем.

– Я хочу попросити у нього пробачення, – вийшов уперед слон.

Сказавши це, він занурив хобот у воду озера, через що поверхнею води розійшлися брижі і відображення місяця затремтіло.

– Ні, ні! – вигукнув зайчик, – цим ти тільки розлютив місяць!

– Чому? Хіба я щось зробив? – запитав слон.

– Ти знову торкнувся води священного озера і запхав у нього свій хобот.

– Будь ласка, попроси, щоб місяць мене пробачив, – занепокоївся слон. – Я і моє стадо більше ніколи нічого не зробимо з цією священною водою і не мучитимемо зайців.

Малий погодився. Оскільки місяць пробачив велетня та його стадо, то слон радісний повернувся до своїх та скерував їх назад, додому.

Слони повернулися у рідні хащі. Дуже скоро у їхніх джунглях пішов дощ – і всі зажили, як і раніше. Але вони так ніколи і не второпали, що заєць їх обдурив.