Оленчина пригода

Холодно стало зайчикові в полі, і побіг він додому — до Оленчиного садочка. Проліз крізь дірку в паркані і сів під ялиною. Та недовго сидів, бо дуже їсти захотів. Вискочив з-під ялини і почав по садочку стрибати, мерзлу траву підривати та корінці гризти. Гриз-гриз, та не наївся, тільки дужче втомився і пострибав до кущика, щоб відпочити та хоч трохи зогрітись.

А на кущику давно вже листя немає, і холодний вітер крізь голі гілки аж свистить, продуває.

— О-ох! — зітхнув бідний зайчик. — Доведеться мені з голоду та холоду пропадати.

Сів він під кущем, зігнувся, очка закрив, лап­ки підібгав, вушка на спину поклав та й задрімав. А тут з неба сніжок почав падати-падати, за гілки чіплятись, землю укривати. І хоч як вітер його крутив та з садочка гнав, але не вигнав.

І засипав білий сніжок і траву, і стежки, і хату, і той кущик, де спав зайчик вухатий. І зайчика притрусив злегенька, і виріс над зайчиком горбок
біленький. А зайчик спав, не журився, бо таки добре під снігом угрівся .

Мала Оленка у вікно на сніг дивилась і без праці нудилась. А, як перестав сніжок падати, вона й побігла до мами сказати:

— Мамо, мамо! Піду я сніжок розкидати!

Мама каже :

— Іди, сніжок трохи промети і зайчикові моркви там поклади. Він тепер дуже голодний.

— Добре, каже Оленка, — тільки нашого зайчика давно вже в садочку немає, він десь у полі гуляє.

Взяла Оленка моркви в кишеню, одяглась тепленько, вхопила лопатку маленьку та й побігла в садок працювати — сніжок розкидати.

Кидала-кидала, аж до того кущика докидала, де наш зайчик під снігом сидів. Угледіла Оленка горбок той біленький тай каже :

— Бач, як під кущем намело! Треба цей горбок розрівняти.

Та тільки встромила в горбочок лопату, а звідти щось — плиг! Просто їй до ніг. Оленка злякалась, лопатку впустила, моркву розгубила та й побігла чимдуж у хату.

— Ой, мамо! — ще з порогу закричала: — У нас у садочку звір сидів, він мене злякався і кудись заховався. Ходім його шукати!

А мама засміялась :

— Ой, ти ж чудненька! То, мабуть, зайчик маленький. А де ж ти моркву діла?

— Та-а, — каже Оленка, — я розгубила.. . Бо як зайчик тікав, він мене налякав. Я зараз піду і всю моркву під кущик покладу.

Оленка двері відчинила та так і заніміла, бо на стежці зайчик сидів і моркву гриз аж хрумтів.

Та такий, видно, радий був, що і в теплі поспав і моркву на обід від Оленки дістав.