Осел мудрець

Було на світі славне звіряче царство. В тому царстві був славний цар Лев. А при тому славному царі був славний мудрець Осел.

Коли хто питався звірів, чому вони вважають Осла за мудреця, то звірі відповідали:

— Бо в Осла найдовші вуха. Звірі дуже поважали Осла і називали його — наш філософ! Осел! Наш наймудріший пан Осел! Як хотіли похвалити кого, то казали:

— Він розумний, як Осел.

А дітей заохочували до науки такими словами: — Вчися, дитино, вчися! Ослом будеш!

На дворі царя Лева був другий звір — Лис, звірятко дрібне, вуха коротенькі. Тому вважали Лиса за дурного. До того ще Лис був лякливий. Хвоста ніколи не задирав угору, а завжди волік по землі, як помело. Ні гордості, ні пихи в ньому не було. . .

І звірі, коли хотіли когось понизити, то казали: — Дурний, як Лис!

І вживали Лиса на царському дворі тільки до дрібної роботи: побігти кудись, замести хвостом сліди за кимсь, винюхати щось.

І досить було згадати про нього, як уже всі посміхалися. Всі були переконані, що дурнішого за Лиса звіра на світі нема.

***

Якось цар Лев захворів, і лікарі приписали йому відживлятися тільки курятиною. Хто ж міг подбати про курятину для царя, як не розумний пан Осел? Тож покликав цар Осла до себе і каже : — Мудрецю мій! Ти один можеш урятувати мені життя. Подбай, щоб я щодня мав курятину. За це дам тобі найсмачнішого сіна.

Осел мовчки кивнув головою і пішов виконувати волю царя. Збудував курник і посадив у ньому багато курей. Коли все було готове, скликав на нараду найбільших звірячих вельмож: Коня, Вола, Ведмедя і Вовка.

— Достойні панове! — звернувся до них Осел. — У нашому царстві багатьом звірам смакує курятина. Порадьте, як охоронити царських курей від злодіїв, кому доручити варту біля курника?

— Мені доручіть! — несподівано озвався Лис, який непомітно втиснувся в залю.

— Такому дурному, як ти? — усміхнувся мудрець Осел. — Тобі першого дня покрали б усіх курей!

— А я ще додам, — озвався Віл, — Що одного раз у я бачив на його морді курячий пух. Я певен, що він перший поїв би царських курей.

Лис склав благально руки:

— Помиляєтеся, шановний пане Воле! Я маю тітку Курку. Ми зустрілися з нею після довгої розлуки, і я так гаряче поцілувався з нею, аж кілька пір’їнок прилипло мені до морди. Хіба ж я міг би з’їсти рідну тітку?

— Може й правду кажеш, — сказав Осел, — але вартувати курей таки не будеш. — То хоч прийміть мою пораду: призначте вартувати курей пана Зайця. Звірятко розумне, має такі самі довгі вуха, як ви, пане Осле. Він потрапить охоронити курей. Він навіть спить з відкритими очима.

Осел з задоволенням посміхнувся:

— Так, так! Заєць такий самий розумний, як і я : має такі самі довгі вуха. Хай він і охороняє курник. Царські вельможі Кінь, Віл, Ведмідь і Вовк не сміли перечити мудрецеві Ослові і на знак згоди закивали головами.

Мудрець Осел закликав д о себе Зайця, призначив його вартовим і дав йому такий наказ: — Ключ від курника завжди тримай при собі. Спи з відкритими очима. І Лиса до курника не підпускай. За добру варту будеш мати щодня свіжу капусту. А тепер покажи свої вуха.

Заєць покірливо схилив голову.

— Так, так! Вуха довгі, гарні, розумні! Як у мене! Чи ти часом не ослячого роду ?

— Не смію й думати, — скромно відповів Заєць, — щоб я міг бути з род у таких великих філософів, як ви, пане Осле!

Осел приємно посміхнувся:

— Отже йди тепер і вартуй! І Заєць почав ревно охороняти курник.

***

Лис, як зачує здалека запах курей, то аж млосно робиться йому. Так хочеться курятинки!

Слинка йому з уст тече, а ноги самі ведуть до курника .

— Зайчику коханий! — каже він. — Дозволь хоч глянути на курочок .

— Не вільно!

— Дай глянути хоч одним оком.

— Премудрий Осел заборонив. Іди геть! Бо як застукаю ногами, то він зараз прийде сюди.

— Як ні, то й ні! — покірливо каже Лис . — Але понюхати курей здалека не заборониш?

— Понюхай і тікай швидше .

Лис щодня приходив, що б хоч здалека понюхати курей. І щодня просив Зайця впустити його до курника. Та дарма. Заєць рішуче проганяв його.

***

Одного раз у підбіг Лис до курника задиханий, переляканий.

— Що з тобою, Лисе? — питається Заєць. — Куди ти так біжиш?

— Не питай! Не маю часу. Сталася страшна річ! Прощай!

— Стривай! — просить Заєць. — Скажи, що сталося?

Лис відсапнувся і випалив одним духом:

— Царські пси позривалися з ланцюгів, повибігали з псарні і женуть сюди. По дорозі розривають на шмаття ягнят, телят, лошат, лисів, зайців. Чуєш, як гавкають?

Заєць прислухався , але нічого не почув .

— Я тікаю в ліс — може там врятуюся . Раджу й тобі втікати.

І Лис чкурнув геть, тільки хвіст його підскакував над стежкою.

Зайцеві з переляку душа пішла в п’яти. З місця дав він сажневого скоку. І тільки й бачили його у царській столиці.

***

Ранком другого дня іде Осел до курника, щоб узяти для царського кухаря кілька курей на обід. Глянув туди, глянув сюди — Зайця ніде нема . Наказав псам шукати його — не знайшли . Хотів був відчинити курник, але Заєць забрав ключ з собою. А цар уже зголоднів, домагається курятини. Осел зажурився:

,,Що робити? Лев мене самого з’їсть зі злости”. В Осла аж вуха звисли від розпуки. Раптом бачить: іде Лис. Зрадів Осел і кричить :

— Іди но сюди, дурний Лисе! Чи не бачив ти де Зайця?

— Заєць утік!

— Утік? З ключем від курника?

—  Сказав, що не вернеться. Обридло йому вартувати біля курника.

— Що ж мені робити? Я зараз мушу мати кілька курей для царя на обід. Порадь , як їх дістати з курника?

— Рада одна, наш мудрецю : стань хвостом до стіни курника і бий копитами в дошки, поки не виб’єш у стіні діру. А як виб’єш, тоді я вліз у всередину і винесу тобі кілька курей.

— Хоч маєш короткі вуха, але рада твоя мудра. Зараз виб’ю діру.

***

Осел обернувся хвостом до стіни і з усіх сил почав гатити в неї копитами. Бив, бив, аж потом обіллявся, аж збіглася на грім його копит юрба звірят.

Дивуються, що мудрець Осел таке дурне діло робить. Але мовчать. Бо коли мудрець б’є копитами, то значить так і треба.

А Лис ще й підбадьорює Осла: — Дужче бий, пане філософе, дужче!

Кури перелякалися, заметушилися в курнику, закудкудакали . Від їхнього запаху в Лиса очі горять і слинка тече. Так хочеться йому курятини. А Осел так запалився, що ні на що не звертає уваги. Б’є та й б’є копитами. Врешті — грюкіт, тріск, гук , — і курник завалився. Кури вмить вибігли з курника і розсипалися в усі сторони.

Лис так зареготав, аж лапами за живіт схопився: йому тільки того й треба було, що б кури розбіглися.

— Лови їх. Лисе! — кричить Осел. — Лови!

— Ловлю! — гукнув Лис і погнав одну курку просто в ліс. За хвилину не стало ні курей, ні Лиса . Він уже снідав собі куркою в лісі під кущем.

***

Звірі, що бачили, як Осел дав Лисові ошукати себе — розвалив курник і випустив усіх курей — ураз втратили до нього всю пошану. Вони аж лягали від сміху. А деякі навіть побігли до царя Лева і оповіли йому про все, що сталося .