Ощадна білочка

Були собі дві білочки, дві сестрички. Лісом мандрували, з дерева на дерево стрибали, смачних горішків шукали. А восени на ліщині горішків чимало! Не лише білочки, а й діти залюбки ходять у ліс на горіхи, якщо це недалеко від їх Дому.

І от, старша білочка, як, бувало, знайде кілька горішків, то одного-два з’їсть, а решту занесе до свого гніздечка в дуплі старої липи, запорпає в сухий мох, заховає.

А менша що знайде, те і з’їсть.

Доки була лагідна осіння погода, то ще нічого. Менша білочка, як тільки зголодніє, стрибне на гілку ліщини — і обід готовий!

Та ось удосвіта вітри привіяли сльоту: хмари сірими полотнищами сунуть по небу, плачуть дощем. Уся деревина стоїть мокра, тремтить. По стовбурах, по галуззі стікає вода. По полудні почав падати мокрий сніг. Ой, як непривітно! Всі мешканці лісу поховались у своїх норах.

Білочки-сестрички одна до одної попригортались у гніздечку. Краще спати, ніж по холодному лісі стрибати. Та ба, їсти хочеться! А менша білочка на голод дуже нетерпляча! От вона виставила носика з дупла, порухала ним, понюхала та аж затрусилася.

— Ух, як погано, мокро, холодно! А я голодна! Сестричко, скажи, що буде з нашим обідом?

— А що ж? Нічого! — відповіла старша білочка. — Будемо постити.

Менша білочка заплакала :

— Я не вмію постити! У мене в животику порожньо! Якби я гаразд наїлася, то, може, й постила б . . . Тоді старша білочка попорпалася в моху й добула кілька горіхів:

— Прошу до обіду! Менша білочка дуже зраділа, а ще більше здивувалася:

— Звідкіля ти їх маєш ?

— Та що ж! Усіх горішків не поїдала, на гірші часи відкладала. Осінь на плоди багата, але й вона минає, як весна чи літо. А зима люта, сама голодна, нікому нічого не дасть.

— О, ти мудра! — похвалила менша сестричка старшу. — На другий рік і я буду робити так, як ти. Буду ощадна.