Осінька

Десь ближче до обіду, коли з-за сірих набундючених хмар, що вже зовсім охляли від грозової зливи, визирнуло ще тепле золотаве сонечко, відбившись міріадами веселих діамантових іскорок в останніх дощових краплях на посвіжілих травинках, у двері хтось обережно постукав. Звук був настільки тихим, що спочатку ніхто й не звернув на нього уваги, але через деякий час цей звук знову повторився, але вже трохи наполегливіше. Двері плавно відчинилися. За ними стояла мила… чи то дівчинка, чи рудява лялька… Вона з’явилася в розкльошеній жовто-гарячій сукні, обшитій ще зеленим листям з осінньою облямівкою, вся така усміхнена, блакитноока і в теплих веснянках.

– Доброго вам дня! От і я, – сказала вона і зробила елегантний кніксен. – Так би мовити, завітала на вогник, щоб повідомити, що вже пора міняти літні вбрання на щось більш тепліше.

– А… то ти, мабуть, Осінь?

– Ну що ви, – незнайомка трохи зніяковіло посміхнулася. – Сама пані прибуде дещо трохи пізніше, коли я все тут підготую до її появи. Потрібно ж іще зіткати з мережив світанкових туманів прохолодну серпанкову шаль, загорнувшись в яку Осінь слухатиме прощальні побажання журавлиних зграй, що скоро попливуть небосхилом в теплі краї. А ще треба підфарбувати багрецем і золотом верхівки дерев і кущів, остудити річки, озера, запалити червоним кольором горобину з калиною і… словом – справ ще безліч. Тому я до вас ненадовго – тільки привітатись, познайомитись і деяких гостинців передати…

З цими словами гостя поставила на дощатий поріг невеличкий козуб з ягодами та грибами, помахала ручкою і жваво попрямувала у бік найближчого гаю.

– Стривай, а звати ж тебе як?

– Осінька, – обернувшись, з яскравою посмішкою відгукнулася мала. – Молодша помічниця володарки золотої пори!