Осокір і калюжа

Колись на галявині було озеро, але воно все висихало, висихало, поки не лишилась від нього невеличка калюжа.
Та хоч і невеличка, а гонору в неї на все озеро. І якось восени, коли дощі поповнили її водою і, відповідно, гордістю, впала в неї насінина осокора. Калюжа майже знепритомніла і відразу закричала:

— Ах ти, нахаба! Як ти посміла упасти сюди! Хто просив тебе, хотіла б я знати?!

Насінина злякано застрибала на хвильках, не знаючи, що робити.

— Вибачте, тітонько,— попросилося хлоп’я.

— Що!? — аж скаламутилася Калюжа.— Яка я тобі тітонька? Га? Лайдак! Чого ти тут товчешся, мало всяких волоцюг літає,
та плигає, так я всім за тітку буду?! Геть від мене!

Бідолашне хлоп’я злякано позадкувало до берега, не знаючи, чим накликано гнів цієї тітки. Біля берега осока простягла свої тремтячі кволі руки до дитини, обережно взяла її й опустила на жовту пожухлу траву. Трава розступилась, пропускаючи хлоп’я до землі, і знову зімкнулася над ним. І тут пішов сніг і накрив дитину теплою ковдрою, вона зігрілась і заснула

Та ось прийшла весна. Веселі голубі краплі розбудили хлоп’я. Сонце все більше пригрівало насінину, і вона потягнулась до нього. Спочатку несміливо, а потім спрагло й рішуче.

Багато разів сніг укривав росток, багато колискових пісень проспівав йому впер, багато разів весняні промені будили його,
поки змужнів і виріс із ростка осокір. Теперь на його гілках з’явились маленькі крилаті сини. Вітер розносив їх лісом, губив десь у степу, але нікому з них осокір не дозволив падати в калюжу.

А всі, хто проходив повз Калюжу, тільки й чули:

— Бачили такого невдячного? Коли малим був, зразу до мене упав, тітонькою називав. А тепер? Хто поїв, годував, до пуття
доводив? Я! А зараз навіть сонце мені загородив! Отака подяка!

Мовчить осокір, мовчить і осока з травою.
А дурна Калюжа навіть і не здогадується, що Осокір захищає її від сонця, воно давно б її висушило.