П’ятий поверх

(Емігрантське)

Так, завтра зрання та ж незмінна пісня,
Все те ж життя бездомних волоцюг,
І ще твердіше, ще міцніше стисне 
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг.

Та прийде вечір — завтра чи позавтра, 
Забувши втому, я не буду йти,
Я буду бігти й обминати авта —
На п’ятий поверх, де чекаєш ти.

І невідмінно — березень чи грудень —
Все те ж питання й відповідь: «На днях». 
Все та ж потіха: «Може, якось буде»,
Все так же в мозок — найгостріший цвях.

Та ось вже ніч. І на руці твій дотик.
Ясніє зір, відпочиває слух —
І так безжурно скинуті турботи,
Як з голови мій чорний капелюх.

І покій наш — це передпокій неба,
І у казки я вірю знов і знов,
Бо в хмарах місяць, мов у піні лебідь, 
Перепливає просто у вікно.

Ти знов веселий і юнацьким кроком 
Обходиш покій — тут — і знову там. 
«Буенос Айрес»! «Африка»! «Марокко»! 
Так легко й дзвінко вимовлять устам!

* * *

Палить сонце, дощі, вітри,
У пісках поринає крок,
Серед ночі зловіщий крик 
Залітає до нас в шатро.

«Відпливаймо»! — Беру весло! 
«Небезпека»? — Не зложу рук!
Все разом — і добро, і зло,
Все удвох — і пісок, і брук!

* * *

А завтра зрання та ж незмінна пісня, 
Все так же набік чорний капелюх.
І аж до ночі не спаде, не звисне 
Тяжких турбот ржавіючий ланцюг.