Падишахів вибір

Колись у джунглях царював один лев. Через його силу і міць щодня було йому вдосталь їжі. Та падишах усе одно був невдоволений і гадав собі: «Треба мати когось коло себе, щоб завжди був до моїх послуг».

Надумавши таке, лев покликав до себе лиса. Той не забарився прийти, і правитель йому сказав:

– Лисе! Усі знають, що ти мудрий та хитрий. Хочу, щоб ти став моїм радником.

– Я, раб, служитиму Вам, – вклонився лис.

Після лиса лев покликав леопарда:

– Ти спритний і прудконогий. Хочу, щоб ти був моїм охоронцем.

Леопард теж виказав своє шанування й погодився. Потім дійшла черга до ворона.

Лев звернувся до нього:

– Вороне! Ти можеш швидко долетіти будь-куди. Я хочу, щоб ти став моїм гінцем.

Птах теж вклонився і з того часу став посланцем правителя. Звірі присягнули на вірність падишаху. Лев наказав, щоб і їм готували їжу та всіляко догоджали.

Все складалося добре у царстві: лис, ворон і леопард допомагали шаху в усьому. Вирушали, куди б він не забажав, супроводжували його на полюванні, доїдали залишки, коли лев уже наситився, і завдяки цьому ніколи не були голодними.

Одного дня до шаха прилетів ворон і сказав: «Правителю! Чи ти пробував коли-небудь м’ясо верблюда? Воно дуже смачне. Я одного разу в пустелі таке їв, і припало воно мені до смаку».

Лев, котрий до того часу не те що м’яса верблюда не пробував, а навіть самого верблюда в очі не бачив, відказав: «А де можна взяти верблюда?» – «За кілька годин дороги звідси є пустеля, – відповів ворон, – я над нею літав, бачив там одного дуже вгодованого, який ішов сам-самісінький».

Цар звірів негайно розповів про це лисові та леопарду і запитав, що вони про це думають. Радники нічого не знали про пустелю, але приховали це, щоб лев не подумав, ніби ворон мудріший та більше знає, ніж вони. Лис і леопард промовили: «Правду каже ворон, м’ясо верблюда має чудовий смак, падишахові обов’язково варто його скуштувати».

Зранку наступного дня лев зі своїми сподвижниками вирушив у пустелю. Дуже швидко вони дійшли до місця, де, на відміну від джунглів, не було зелених дерев і жодної тіні. Сонце пекло немилосердно, а пустеля була безводна й безтравна. Ворон летів попереду всіх і показував дорогу. Йому зовсім не дошкуляла спека і птах раз у раз волав: «Ворушіться! Верблюд уже недалечко!»

Однак лев уже не міг іти: розжарені піски пустелі пекли йому лапи. Він зупинився і загарчав: «Не хочу м’яса верблюда! Скоріше поверніть мене в джунглі!»

Лис, леопард і ворон злякалися голосу правителя. Вони були далеко від джунглів і не уявляли, як повернутися додому з таким розлюченим левом.

Кмітливий лис, швиденько зметикувавши, що слід чинити, сказав: «Залишайтеся тут, а я побіжу по допомогу». – І швидко побіг геть.

Він біг та й біг, поки нарешті знайшов верблюда: «Поспіши! Наш падишах хоче тебе бачити!»

«Ваш падишах? – запитав верблюд. – Це ще хто такий? Я знаю лише свого господаря і куди б він не наказав, везу його вантаж». Лис відповів: «Нашим шахом є могутній лев, який убив твого господаря. Тепер ти вільний, тобі вже не потрібно нести вантаж у цій розпеченій пустелі. Правитель тебе кличе, підеш до нього і проживеш у розкошах решту життя. Якщо хочеш, ходімо зі мною».

Верблюд падав під важким тягарем своєї праці. Йому аж ніяк не стало гірше, коли він скинув вантаж, тож охоче пішов за лисом. Минуло небагато часу, і вони дісталися до лева. Всі зраділи, побачивши їх. Лис промовив:

– Вельмишановний! Будь ласка, сідай верхи на верблюда, щоб тобі не пекло лапи. Ми повертаємося в джунглі.

Лев, лис і леопард вмостилися верхи на верблюдові та вирушили в дорогу. Ворон, який летів попереду, і далі показував їм дорогу. Дісталися вони дому втомлені та голодні. Якраз був час вечеряти. Всі очікували, що лев уб’є верблюда, але він наблизився до тварини і сказав: «Друже мій! Дякую тобі за порятунок. Можеш залишатися тут так довго, як сам того захочеш. Я захищу тебе своїм царським словом».

Лис, леопард і ворон здивовано перезирнулися. Після усіх зусиль, які було витрачено, щоб знайти верблюда, лев не бажав його вбивати. Раптом падишах заревів:

«Гей, ви троє! Хіба не бачите, що я зголоднів? Мої лапи попечені, і я не можу піти на пошуки їжі. Негайно йдіть і знайдіть мені чогось попоїсти».

Радники підкорилися, віддалилися звідти, та не пішли шукати харчі, а сіли в куточку порадитися між собою і спланувати все так, щоб лев все ж з’їв верблюда. Задумавши своє, вони повернулися до падишаха. Ворон вийшов уперед і промовив:

– Вельможний леве! Як ми не шукали, та не знайшли ніякої поживи для Вас. Оскільки не хочемо завдавати Вам клопоту, то візьміть та й з’їжте мене і втамуйте свій голод.

– Ні, ти дуже малий, – вискочив поперед нього лис і відштовхнув царського посланця, – у мене більше м’яса, ніж у тебе. Вельмишановний, будьте ласкаві з’їсти мене.

Ще не закінчив лис говорити, коли поперед нього вискочив леопард:

– О ні, високоповажний! Я з усіх найбільший, мене з’їжте!

Верблюд, що стояв у куті, побачивши відданість цих трьох, подумав: «Я теж мушу засвідчити свою вірність шахові». Тому він вийшов поперед усіх зі словами: «І я хочу віддати душу заради падишаха. Ці друзі більше, ніж я, переймаються Вашим горем. Краще залишіть їх живими. З’їжте замість них мене».

Лис, леопард і ворон зраділи та вже були готові скуштувати верблюдячого м’яса. А цар звірів відповів: «Я вдячний вам усім. Погоджуюся з усім, що ви сказали, і з’їм вас одного за одним».

Почувши таку левову мову, ворон чимдуж здійнявся у повітря та й полетів звідти. Лис і леопард також кинулися навтьоки, а верблюд стояв і готувався до смерті.

Розсміявся лев, підійшов до нього і сказав: «Любий верблюде! Лише ти засвідчив, що відданий мені. Не їстиму тебе, доки житиму, дбатиму про тебе і стежитиму, щоб ніхто не заподіяв тобі кривди».

Верблюд з радістю подякував йому, а лев подумав собі: «З усього найкраще – бути добрим».