Пам’ятник Тарасові

Ще крайній камінь урочисто
Кладе натруджена артіль,—
Вже на мости й дороги міста
Виходять люди звідусіль.

В Поліссі, Ніжині, в Основі,
В Трипіллі, Каневі — сюди, його
Відчуть в душевнім слові
І воскресити назавжди.

Відчуть, як вітер стяг полоще
Під сурем ніжнотонну мідь,
Щоб на дзвінкій горбатій площі
У здивуванні заніміть.

Хоч літ пролинуло немало,
Зів’яло квіту й зацвіло,
Та ми знімаєм покривало,
І круто зведене чоло
Ясніє думою. Минувше.
Лежить, повержене у тлінь.
Все переживши і відчувши,
Ти встав над світом. Далечінь
Хмарину нагани прозору.
Тополі в сонячнім огні,
І все близьке й далеке зору
Встає із нами нарівні.
Який розмах дано висотам,
Шляхам у місто і в село,
Все, що здобуте кров’ю й потом,
У нашій славі ожило.

Майстри артільні, і робочі,
Й каменярі лягли чуть світ,
Щоб ти до нас прийшов із ночі,
Гримів, як золотий граніт.

І от — взяли ми день прозорний
І бронзу доброго лиття,
Щоб образ твій нерукотворний
Запам’ятать на все життя.

Андрій Малишко. Поетичні твори, літературно-критичні статті. Упорядкування Н. М. Гаєвської. Київ, видавництво «Наукова думка», 1988