Пінгвін “Самітник”

Пінгвін якраз 3960 разів оббіг по колу свій айсберг. Трохи спітнівши від бігу, глянув у льодяне люстро й задоволено промовив:

– Немає сумніву. Я – найгарніше створіння у світі.

Відчув, що зголоднів, і занурився в темно-синю воду, якою під подувами вітру пробігали маленькі, тремтливі хвильки. З’їв кілька рибок, після чого повернувся на свою льодяну гору. Позіхнув і зітхнув. Минає ще один день. Схожий на всі інші. Продовжував голосно позіхати, навіть не затуляючи собі дзьоба. Адже був на льодяній горі сам і робив те, що йому найбільше подобалося.

Міг видряпатися на найвищий пагорб айсберга й потім з’їхати звідти просто у воду. Але ця забава вже не подобалася йому так, як колись. Ліг і почав лічити хмари.

То була одна з його розваг. Хмари були єдиними істотами, з якими розмовляв. Звичайно, вони ніколи не відповідали йому.

– Яке нудне ваше життя, – казав їм. – Постійно мандруєте, то тут, то там, куди вітер вас понесе. Погляньте на мене. Хоча я ще дуже молодий, уже володію цілою льодяною горою. Чи ви знаєте якогось іншого пінгвіна, який мав би у своєму розпорядженні льодяну гору?

Хмари пливли й пливли, не відповідаючи. Зрештою, для них пінгвін на льодяній горі був лише чорною цяткою.

Пінгвін заплющив очі.

– Я – найгарніший, найсильніший, найвідважніший пінгвін у світі… Та чому я такий сумний?

Дві сльози скотилися по його дзьобі. (Звичайно, ви розумієте, чому він був такий сумний.) Але пінгвін цього не знав.

Одного дня пінгвін помітив серед хмар чорну цятку. Поволі, поволі цятка ставала щораз більшою, отже, наближалася.

Пінгвін із цікавістю витріщив очі. То була чайка, яка чимраз більше знижувалася.

Досі жодна чайка не сідала на льодяну гору, тому пінгвін був дуже схвильований. Навіть заплющив очі, щоби його стан було менше помітно. Не хотів, щоби чайка невідомо що собі нафантазувала.

Чайка сіла на лід, а потім обережно наблизилася до пінгвіна. Пінгвін підвів голову.

– Ах! – вигукнула чайка. – Я думала, що ти мертвий! Адже ти й учора тут лежав.

– Так. І позавчора теж, – подумав пінгвін, – і за день до цього також… – Однак був дуже задоволений, що нарешті хтось тут з’явився.

– Добрий день! – сказав урешті.

– Привіт. Мене звати Фортала, – відповіла чайка. – А ти як називаєшся?

Пінгвін не знав. Йому ніколи не було потрібне ім’я. Адже був сам на льодяній горі.

– У мене нема імені, – сказав.

– Що за нісенітниця, – обурилася чайка. – Всі мають імена. Зваживши на обставини нашої зустрічі, називатиму тебе Самітником.

– Вважаю, що це чудове ім’я, – сказав пінгвін.

Проте це ім’я знову розбудило його внутрішній сум.

Чайка поставила йому безліч запитань: що робить, чому живе тут сам, яка риба водиться в тутешніх водах? Пінгвін відповідав на всі запитання, але дуже коротко. Мусив зізнатися, що передусім нудьгував тут.

– То чому ти не переселяєшся на материк? – запитала чайка. – Адже це менше пів години льоту звідси. І там дуже багато інших пінгвінів.

Інші пінгвіни? Самітник випростався. Мусить там побувати. Пів години льоту, а скільки туди треба було б плисти? Та чи це важливо? Якщо стомиться, то трохи полежить на поверхні води. Навіть якби подорож тривала цілі дні й тижні, повинен туди дістатися. Мусить туди доплисти.

Попросив, щоби чайка вказала йому правильний напрямок і, не зволікаючи, кинувся у воду. Ніколи не плив так енергійно. Фортала летіла над ним, а потім попрощалася з ним.

– До побачення, Самітнику! Не здавайся й допливеш!

Після цього полетіла швидко, як стріла, й зникла. Пінгвін залишився сам посеред безмежного океану. Та тепер принаймні знав, куди хоче доплисти. Нарешті він мав мету в житті.

Нурець

– Він зовсім виснажений, – сказав хтось.

– Дістався сюди недавно, – промовив інший голос.

– Невідомо, звідки приплив, – додав ще хтось.

– Це дуже гарний пінгвін, – прозвучало, – й хтось ніжно торкнувся його дзьоба.

Самітник був надто стомлений, щоби поворухнутися. Подорож тривала багато днів. Над ним пронеслося три страхітливі бурі. Коли нарешті розплющив очі, побачив найпрекраснішу пінгвіниху, яку лише можна було собі уявити.

– Живий! – утішилися всі пінгвіни. – Принесімо йому щось їсти.

За одну мить перед дзьобом Самітника лежала купа риб і рибок. З апетитом поїв, оточений новими друзями. Відчував, що переповнює його величезне щастя й не менша радість.

А хочете знати, де він тепер?

Живе на пляжі, де безліч пінгвінів. І більше не називається Самітником, а Нурцем, бо виявилося, що чудово пірнає, стрибаючи з прибережних скель.