Покараний багатій

Як багато сіл є в цьому безмежному світі!
І ось в одному селі жив собі багатій, такий скупий, що навіть ягоди на шовковиці своїй порахував. І якщо дітлахи його сусіди-бідаря перелазили через тин поласувати ягодами
шовковиці, багатій, викрикуючи погрози, проганяв їх геть.
У хаті в нього стояла велика скриня, напхана грішми та коштовностями, але й цього було багатієві замало — завжди шукав, де б іще чогось урвати.
Якось увечері, коли багатій стеріг свою шовковицю, перед ним невідь-звідки з’явився сивобородий дідусь.

— Ти хто? — підозріло спитав багатій, мабуть, гадаючи, що це злодій.

— Я чарівник, знавець усіх таємниць,— відповів дідусь.

Зрадів багатій та й каже:

— Коли ти, дідусю сивобородий, усі таємниці знаєш, то скажи, як мені статки свої примножити?

— А ти подивись на місяць,— відмовляє дідусь,— там же повно срібла, чистого срібла! Хто там побуває, з порожніми мішками, вузликами, кишенями не повертається — все понабиване щирим сріблом. Дехто, знаю, навіть у чоботи срібла там насипав. І вистачає цих багатств на декілька життів.

— Дідусю сивобородий, понеси-но мене на місяць! — прохає зажерливий багатій.— Я б туди й тричі сходив чи злітав і приніс би срібла силу-силенну, тьму-тьмущу!
Доведи мені твою чаклунську силу!

І просить, і канючить, і благає — старому вже й слухати набридло. От він і каже:

— Гаразд. Якщо вже таке невтримне в тебе бажання, то я згоден. Візьму тебе на місяць. Але мусиш удовольнитися сріблом, яке понесеш за один раз. Бо як прийдеш
удруге, то тільки каміння понесеш звідти. А коли і втретє повернешся на місяць по срібло, сам каменем станеш на віки вічні.

Багатій тут же почав лаштуватись до подорожі на місяць. Шукав-вишукував великі мішки, що в них приніс би коштовностей стільки, як інший хто за три рази. То-
му й перекинув через плече три порожні мішки, на шию повісив три величезні торбини, на голову надів шапку десь із метр заввишки, а на штанях мав аж тринадцять
глибоченних кишень.

Чарівник, знавець усіх таємниць, висіяв у землю зернинку, з якої швидко виросла до неба гнучка, але надійна драбина. Верхом своїм вона впиралася в місяць.
Першим поліз угору чарівник, не відставав від нього й багатій. Що ближче був місяць, то яскравіше сіяли, аж очі сліпили, різні коштовності, які величезними купами лежали скрізь.

Багатій уже відчував, як загребе обома руками омріяне срібло, вже однією ногою торкнувся місяця,— аж коли, глянувши вниз, побачив, що сільські дітлахи обривають його шовковицю! І він миттю спустився вниз, у свій садок. Віддубасив бідняцьких дітей, а тоді знов — удруге — поліз вгору, до місяця. Від сяйва дивовижного мало не осліп — такого він іще ніде не бачив.
Набивши коштовностями мішки, торбини, шапку, всі тринадцять кишень, насипавши срібла навіть у рот, почав багатій спускатися на землю. Драбина рипіла, вгиналася під вантажем, але витримала — багатій ступив на своє подвір’я. Сягнув рукою в мішок, сягнув у другий, сягнув у третій, а там — каміння. І в торбинах каміння, і в шапці, і в кишенях… Виплюнув гірке каміння і з рота…

— Гарненько ти, чарівнику, пожартував зі мною! Ну, а тепер начувайся! — насварився кулаком багатій у бік невидимого дідуся.— Не можеш же ти увесь місяць обернути на каміння, десь та й мусить там бути срібло!

Знову вхопив багатій свої мішки, торбини, нап’яв шапку і поліз драбиною вгору. Навіть перепочити ніде не зупинявся. Однак уже не хапав срібло, яке лежало поруч,— йшов у глиб гір. Ішов, мружачи очі, бо срібло на місяці сліпило нестерпно. Аж раптом побачив срібло, таке осяйне, що далі іти вже не схотів. Нахилився, торкнув пальцями срібні зливки — і відчув: його руки, його ноги, все його тіло важчає. Важчає, твердішає, кам’яніє…

Ще хвилина — і став багатій горбатою каменюкою, брилою. Скам’яніли і всі його торби та мішки.

Якщо пильно глянути із землі на місяць, то можна побачити скоцюрблену постать покараного багатія.
А дітлахи ласують смачною шовковицею. Щоправда, час від часу поглядають на місяць. Побачивши, що багатій там, вилазять на дерево і їдять ягоди донесхочу.