Поліфем, Акід і Галатея

Прекрасна нереїда Галатея кохала сина Сімефіди, юного Акіда, і Акід кохав нереїду. Не один Акід полонився Галатеєю.

Величезний циклоп Поліфем побачив якось прекрасну Галатею, коли вона випливала з хвиль блакитного моря, сяючи своєю красою, і запалав він до неї шаленим коханням. О, яка велика могутність твоя, золотосяйна Афродіто!

Суворому циклопові, до якого ніхто не смів наблизитись безкарно, який зневажав богів-олімпійців, і йому вдихнула ти любов! Згоряє від полум’я кохання Поліфем. Він забув про свої вівці і печери. Дикий циклоп почав навіть дбати про свою красу.

Він розчісує своє кудлате волосся киркою, а скуйовджену бороду підрізає серпом. Він навіть став не

таким диким і кровожерним.Саме в цей час приплив до берегів Сицилії віщун Телем. Він провістив Поліфемові:

— Твоє єдине око, що у тебе в лобі, вирве герой Одіссей.Грубо засміявся на це віщунові Поліфем і вигукнув:

— Найдурніший з віщунів, ти збрехав! Уже інша заволоділа моїм оком!

Далеко в море вдавався скелястий пагорб, він круто обривався до вічно шумливих хвиль. Поліфем часто приходив зі своїм стадом на цей пагорб. Там він сідав, поклавши біля ніг дрючок, що був завбільшки з корабельну щоглу, діставав свою зроблену із ста очеретин сопілку і починав з усієї сили дути в неї.

Дикі звуки сопілки Поліфема далеко розлягалися по морю, по горах і долинах. Долітали вони і до Акіда з Галатеєю, які часто сиділи в прохолодному гроті на морському березі, недалеко від пагорба. Грав на сопілці Поліфем і співав.

Раптом, мов шалений бик, скочив він. Поліфем побачив Галатею і Акіда в гроті, на березі моря, і закричав таким громовим голосом, що на Етні відгукнулась луна:

— Я бачу вас! Добре ж, це буде ваше останнє побачення!

Злякалась Галатея і кинулась швидше в море. Захистили її від Поліфема рідні морські хвилі. Охоплений жахом, шукає порятунку втечею Акід. Він простягає руки до моря й вигукує:

— О, допоможи мені, Галатеє! Батьку, мати, врятуйте мене, заховайте мене!

Наздоганяє Акіда циклоп. Він відірвав від гори цілу скелю, махнув нею і кинув в Акіда. Хоч тільки краєм скелі зачепив Поліфем нещасного юнака, все ж увесь він був покритий цим краєм і розчавлений.

Потоком текла з-під краю скелі ясно-червона кров Акіда. Поступово зникає червоний колір крові, дедалі світлішим стає потік. Ось він уже схожий на річку, яку скаламутила бурхлива злива. Все світліший і прозоріший він.

Раптом розкололася скеля, що розчавила Акіда. Зазеленів дзвінкий очерет у розколині, і струмує з неї бистрий, прозорий потік. З потоку показався по пояс юнак з блакитнуватим кольором обличчя, у вінку з очерету. Це був Акід — він став річковим богом.