Пошуки Люсі Довговусик

Руда гостя

Лілі Гарт вийшла в сад, вдихаючи пахощі вкритої росою трави. Вдалині за деревами виднівся сарай, який її батьки перетворили на лікарню для диких тварин «Лапка допомоги». Лілі вдягла жилетку поверх зеленої сукні в смужку і підняла відро з листям капусти, що стояло біля дверей. Весело погойдуючи відром у руці, дівчинка підійшла до великого металевого вольєра. Там стояла дерев’яна клітка для кроликів.

– Сніданок! – вигукнула Лілі.

Рожевий вусатий носик просунувся у дверці клітки, а за ним ще один і ще. І вже за мить троє зайчиків стрибали назустріч Лілі. У двох із них були забинтовані лапки, а в третього – вушко.

Лілі відчинила вольєр і висипала капустяне листя в миски.

– Їжте, – сказала вона. Темне, підстрижене під каре волосся спадало їй на очі, тож Лілі заклала його за вухо і спостерігала, як зайці гризуть листочки. «Їм уже набагато краще, – подумала вона. – Невдовзі вони зможуть повернутися до своїх нірок».

З боку будинків, що стояли через дорогу, почулось, як відчинилися двері. Звівши очі, Лілі побачила біляву дівчинку в джинсових шортах та рожевій кофтині і всміхнулася. Це була Джесс Форестер – її найкраща подруга!

Джесс поглянула, чи не їде авто, і перебігла через дорогу до воріт саду. Вона зраділа, побачивши, як їй назустріч поспішає Лілі.

– Перший день канікул! – вигукнула Джесс, коли подружки обнялися. – Знаєш, що зробить це літо ще кращим? Ми щодня зможемо допомагати в лікарні!

Як і Лілі, Джесс дуже любила тварин і була щаслива жити в сусідстві з родиною Гартів.

Лілі потерла руки.

– Нумо до роботи! Я щойно погодувала зайців, але й інші тварини хочуть снідати.

Дівчатка завернули за дерева, де родина Гартів тримала поранене оленятко. Маленька тваринка весело стрибала на трьох ніжках: четверта ніжка була в гіпсі.

– Вчора тато загіпсував йому ногу, – пояснила Лілі. – Я теж допомагала.

– Бачу, ти непогано впоралася! – Джесс поплескала по кишені своїх шортів, де носила маленький блокнот і олівець. – Я неодмінно його потім намалюю.

Вони зайшли до сараю. Повітря всередині виповнював запах нового сіна та свіжої тирси.

Біля клітки стояла пані Гарт.

– А ось і мої помічниці! – всміхнулася жінка. Її джинси були заправлені в гумові чоботи, а темне волосся трохи вибилося з пучка. – Погодуєте лисенят? Ці бідолашки були зовсім самі, коли ми їх знайшли.

Лілі принесла дві пари міцних рукавиць, а Джесс полізла в кишеню по гумку, щоб підібрати свої світлі кучері. Дівчата готові до роботи!

Невдовзі лисенята жадібно пили з пляшечок, достоту як людські малята! Коли вони закінчили, Лілі внесла час годування в лікарняний комп’ютер.

– Дівчатка, зможете наповнити водою пляшки в клітках? Будь ласка, – попросила пані Гарт. – Усі, крім останньої, – та клітка порожня. А я піду погляну, як там малі борсуки. Здається, їм дуже сподобалися нірки, які ми для них зробили. Мабуть, вони вважають, що нірки справжні! – І жінка вийшла з сараю.

Лілі і Джесс наповнили пляшки водою з маленьких поливальниць. Наливаючи воду, вони тихо гомоніли з білками, мишами та їжаками.

– Ось і все, – сказала Джесс.

Раптом Лілі помітила, що в останній клітці хтось вовтузиться. «Дивно, – подумала. – Мама сказала, що та клітка порожня».

– Поглянь, Джесс, – прошепотіла вона, відчинила дверцята й зазирнула всередину.

У затінку задньої стінки клітки вмостилася киця. Коли вона побачила дівчат, її гострі вуха різко смикнулися.

– Дивина, – промовила Джесс. – Як сюди потрапила кішка?

– Чари? – спитала Лілі, і вони обидві розсміялися.

Киця нявкнула й вистрибнула з клітки. У неї була золотава шерсть, а очі зелені, немов весняні листочки.

– Вона така гарна, – сказала Джесс і провела рукою по м’якій шерсті на голові киці. – Лілі, тобі не здається, що вона схожа на кішку, яка потрапила сюди торік із пораненою лапкою?

Лілі уважно подивилася на кицю.

– Та й справді! Цікаво, чи це вона. Зараз гляну.

Лілі сіла за комп’ютер, щоб переглянути записи про пацієнтів.

Вона погортала кілька сторінок, а тоді здивовано крикнула.

– Поглянь! – показала на давній запис на екрані. Там було написано:

Пацієнт: кішка.

Зовнішній вигляд: руда шерсть, зелені очі.

Комірця не було, можливо, бездомна.

Лікування: потрапила до нас із пораненою лапкою.

Рана швидко загоїлася. Дуже прихилилася до Лілі та Джесс.

Потім пацієнтка зникла.

Нижче містилося фото рудої тварини.

– Ми не помилилися! – вигукнула Джесс. – Цікаво, чому вона сьогодні вирішила повернутися?

Кішка стала тертися дівчатам об ноги та муркотати.

– Не схоже, що вона хвора, – зауважила Лілі. – Виходить, річ не в цьому. Справжня загадка!

Киця попрямувала до виходу з сараю, зупинилася й поглянула на дівчат, а тоді вибігла надвір.

– Ну ж бо! – вигукнула Джесс. – Упіймаймо її, поки вона знову не зникла.

Чарівне дерево

Лілі та Джесс кинулися слідом за кішкою. Руда тваринка бігла по газону Гартів у бік Блискучого струмка, що протікав обіч саду.

– Дуже дивно, – зауважила Джесс задихаючись, поки вони бігли за кицею. – Зазвичай коти й кішки тримаються подалі від води.

Тато Лілі вимостив каміння через струмок, щоб люди могли безпечно перейти на протилежний бік. Кішка стрибнула на перший камінь. Опісля озирнулася через плече на дівчат і нявкнула.

Темні очі Лілі округлилися від здивування.

– Вона не тікає, – промовила дівчинка. – Мабуть, кішка хоче, щоб ми йшли за нею!

Розмахуючи рудим хвостиком, киця пострибала далі, і дівчатка швидко побігли слідом. На другому боці струмка, на Ясній луці, вони побачили величез­ний дуб. Дарма що літо було в розпалі, на ньому не росло жодного листочка. Тато Джесс, учитель природничих наук, сказав їм, що дерево засохло.

Та коли киця наблизилася до того дуба, сталося щось неймовірне. На кожній гілці почало проростати листя: воно було яскраво-зелене й блищало на сонці, мов посипане золотим пилком. На дерево посідали пташки та заходилися щебетати, а джмелі та метелики стали кружляти навколо жовтих квітів під ним.

– Дерево ожило! – вигукнула з подивом Лілі. – Як таке може бути?

Джесс потерла очі: вона не вірила побаченому!

Тим часом руда кішка терлась об стов­бур і вказала лапкою на дивні позначки.

Джесс опустилася навколішки, щоб погладити її шовковисту шерсть.

– Це прозвучить, як щось неймовірне, але гадаю, кішка до цього якось причетна!

Лілі кивнула, а тоді вигукнула:

– Поглянь! На стовбурі вирізьблено напис.

Джесс обійшла навколо дерева, читаючи напис:

– Ліс Дружби.

Кішка нявкнула і вказала лапкою на напис.

– Може, вона хоче, щоб ми сказали це голосніше? – здогадалася Джесс. – Ліс Дружби! – крикнула вона.

Кішка знову нявкнула й потерлася спершу об ноги Лілі, потім Джесс, і вдруге вказала лапкою на вирізьблені слова.

– Ага! – здогадалася Лілі. – Вона хоче, щоб ми прочитали разом!

І дівчата проказали:

– Ліс Дружби.

У ту саму мить на стовбурі з’явилися дверці! Вони сягали дівчатам до плечей, а посередині була ручка у формі листка.

– Oгo! – здивувалася Джесс, і коли взялася за ручку, очі її сяяли від захоплення.

Лілі також потягнулася до ручки, а тоді засумнівалася.

– Гадаєш, ми повинні відчинити двері? – запитала. – Ми ж не знаємо, що за ними.

– Тож-бо й є! – усміхнулася Джесс. – Дізнай­мося! – І, повер­нувши ручку, відчинила дверцята.

Назовні вихопилось яскраве золотаве світло.

Киця поглянула на дівчат, неначе прохаючи своїми зеленими очима йти за нею, і заскочила всередину.

Джесс простягнула руку Лілі.

– Готова? – з усмішкою запитала вона.

Лілі всміхнулась у відповідь і взяла подругу за руку.

– Вперед!

Глибоко вдих­нувши, дівчата переступили поріг. Шкіру дивно пощипувало, а очі мимоволі мру­жилися, поки золотаве сяйво не зникло. Пройшовши трохи, подружки опинилися на залитій сонцем галявині посеред лісу.

На високих деревах виблискувало листя, різнобарвні голівки квітів хилилися від легкого подиху вітру, а землю вкривав м’який пружний мох.

– Неймовірно, – промовила Джесс. – Як усе це помістилось у стовбурі дерева?

Лілі знову взяла Джесс за руку. Вона тремтіла від захоплення.

– Для всього цього існує лиш одне пояснення…

Джесс кивнула, і вони воднораз вигукнули:

– Чари!

– Тут так гарно! – зауважила Джесс. – Але чому киця привела нас сюди? – дівча роззиралося на всі боки. – І куди вона поділася?

Лілі придивлялася до рожевих квіточок із тонкими, немов папір, пелюстками, сподіваючись мигцем побачити руду шерстку. Запах квітів був дуже знайомий.

– Вони пахнуть, як цукрова вата! – вигукнула дівчинка. – Тут навіть квіти чарівні!

Тоді щось дивне привернуло її увагу. В дуплі одного з дерев містилася маленька хатинка.

– Поглянь! – вигукнула Лілі.

– Клас! – відповіла Джесс. – Але звідки тут узявся іграшковий будиночок?

На одному з вікон ворухнулася завіса. Похитавши головою, Джесс подумала: «Гм. Навряд чи хтось може поміститися в тій хатинці».

Та коли дівчатка пильніше роздивилися довкола, їхні очі від подиву розширилися: на галявині розкинулося багато таких маленьких хатинок. Деякі з них тулилися при корінні дерева. Одна, з дашком, укритим мохом, частково навіть вросла в землю. Біля іншої, дерев’яної з білими цятками на даху, стояли столики й стільці, що сягали дівчаткам колін. На ній була вивіска, а на вивісці напис: Кав’ярня «Мухомор».

Раптом двері до кав’ярні з тріском зачинилися. Зсередини почувся гул стривожених голосів.

Від подиву Лілі розкрила рот.

– У цих маленьких хатинках хтось живе, – промовила вона. – Але хто?

Ліс Дружби

– Звірі, що населяють Ліс Дружби, – пролунав голос.

Дівчата обернулися, очима намагаю­чись відшукати того, хто говорив.

І дуже здивувалися, коли побачили їхню знайому – руду кицю. Усміхнена, випроставшись на повен зріст, та стояла на двох задніх лапах, увишки дістаючи дівчатам до плечей. Джесс помітила, що на шиї в неї висів блискучий шарф.

За кілька секунд дівчинка нарешті спромоглася вичавити із себе слово.

– Ти вмієш говорити, – зачудовано промовила вона. – І ти виросла!

Киця засміялася, зблиснувши своїми зеленими очицями.

– Насправді це ви зменшилися! І сталося таке, щойно ви ввійшли в дерево, – відповіла вона.

– Ой, то ось чому я відчувала те пощи­пування на шкірі! – вигукнула Джесс.

Кішка кивнула головою.

– Мене звати Золотуня. Джесс та Лілі, ласкаво просимо вас до Лісу Дружби!

Лілі охнула.

– Ти знаєш наші імена!

Золотуня знову кивнула.

– У вашому світі я не могла говори­ти, – пояснила вона, – але розуміла, про що говорите ви. Всі тутешні звірі ходять випростані й розмовляють, як і я.

Дівчата стали захоплено роззиратися.

– Ліс повен тварин, що вміють говорити, – промовила Лілі. – Це неймовірно!

Золотуня склала лапки рупором і прокричала:

– Агов! Виходьте всі! Познайомтеся з Джесс та Лілі!

Маленькі двері в корінні дерев відчинились, і звідти визирнув кріт. З інших дверей вийшло білченя в краватці-метелику й пострибало до дівчат, зі свистом розсікаючи хвостиком повітря. Одні за одними стали відчинятися двері хатинок і все більше тварин виходило назовні, збираючись навколо Лілі та Джесс.

– Я – Гappi Колючка, – назвався маленький їжак, пробравшись до них із гущавини рожевих квітів.

– Приємно познайомитися, – відповіла Лілі й присіла, щоб полоскотати Гаррі носика. Той лоскіт змусив його засміятися. Дівчинці не вірилося, що вона розмовляє з їжаком.

А ось підбігло кошеня з рюкзаком на спинці.

– Мене звати Белла Смугаста Лапка, – промовила тваринка. – А ви що за звірі? Занадто високі, як на зайців, а крил не маєте, тож гадаю, ви не пташки…

– Ми – дівчата!

Джесс почухала м’яке Беллине підборіддя, і від задоволення кошеня замурчало.

– Ніхто зі звірів раніше не бачив людей, – пояснила Золотуня. – Саме тому вони й поховалися.

Аж ось із дерева до них злетів птах завбільшки майже як дівчата.

– Капітан Ас до ваших послуг, – промовив він. На птахові був шолом льотчика з емблемою та написом «Повітряні мандрівки Аса». Він підняв одне крило, віддаючи честь.

– Це лелека! – прошепотіла Лілі до Джесс і теж привіталася.

З кав’ярні «Мухомор» вийшло двоє зайців. Один у піджаку офіціанта, друга у фартуху, з якого вона струшувала борошно.

– Раді з вами познайомитися, – озвався офіці­ант. – Ми пан та пані Довговусики.

За їхніми спинами стояло зайченя з бузковою стрічкою на шийці. Воно було таке маленьке, що, як здалося Лілі, з легкістю помістилося б на долоні.

– Я – Люсі Довговусик, – квапливо промовило зайченя. Ви такі високі. Скільки вам років? Ви теж живете в Лісі Дружби? Як…

Золотуня перервала її своїм веселим сміхом.

– Лілі та Джесс уперше в Лісі Дружби. Покажеш їм тут усе?

Люсі аж підстрибнула від щастя.

– Можна мені? Можна? – запитала вона в мами з татом.

– Авжеж, – відповіла пані Довговусик. – Не відставай від Золотуні й тримайся подалі від неприємностей.

Навколо вже зібралося багато тварин. Дівчата попрощалися.

– Бувайте! – клекотав капітан Ас. – І повертайтеся!

Дівчата обмінялися жвавими поглядами і в супроводі Золотуні і Люсі рушили крізь хащі. Повітря повнилося п’янким ароматом квітів, а на порослій мохом землі виблискували, немов малесенькі зорі, краплини роси.

– Золотуню, ти ж була раніше в «Лапці допомоги»? – запитала Лілі по дорозі. – Ми обидві тебе впізнали. Чому ти нас привела сюди?

– Ще малим кошеням я могла мандрувати з Лісу Дружби до вашого світу, – пояснила Золотуня. – Якось у вашому світі я поранила лапку, і одна чуйна пані принесла мене до вашої лікарні.

Золотуня розповіла Люсі, як Лілі та Джесс доглядали за нею, аж поки вона не одужала.

Очі Люсі світилися від захвату.

– О, який добрий вчинок! Я така щаслива, що ви завітали в наш Ліс Дружби, – сказало зайченя.

– Я ніколи вас не забувала, – вела далі Золотуня. – Я знала, що ви завжди прийдете мені на допомогу.

– Золотуню, у тебе неприємності? – запитала Джесс. – Що сталося?

– Гадаю, Ліс Дружби в небезпеці, – Золотуня стишила голос, щоб її не почула Люсі. – Кілька днів тому я йшла додому з повним ягід кошиком, коли бачу – за деревами стоїть висока жінка в плащі. Я вже збиралася привітатися, аж вона зупинилася й зірвала квітку. Красиві жовті пелюстки почорніли в її руках і враз перетворилися на попіл!

Лілі охнула:

– Ой лишенько! Хто вона така?

– Не знаю, – вусики Золотуні тремтіли. – Боюся, вона може нашкодити Лісові Дружби.

У Джесс по тілу пробігли мурашки. Вони цього не допустять!

– Не хвилюйся, Золотуню, – підба­дьорила Джесс. – Якщо ця незнайомка замислила щось лихе, ми її зупинимо.

– Можеш на нас розраховувати! – додала Лілі.

– Дякую, – промовила Золотуня й узяла дівчат за руки. – Ось ми й дійшли! Ласкаво прошу до моєї господи!

Грізельда

За деревами їхнім очам відкрилася широка, вкрита мохом галявина, а за нею виднілася печера. Вхід до печери затуляли червоні двері з маленьким віконцем у формі півкола.

Золотуня всміхнулася.

– Отут я й живу.

Люсі пострибала галявиною, погойдую­чи своїм маленьким біленьким хвостиком.

– Погляньте, як зацвіла шипшина! – сказала вона, присівши на задні лапки й подивившись угору.

Поряд із печерою ріс кущ заввишки як дерева в лісі. На ньому цвіли величезні яскраві квіти, такі пухнасті, мов помпони.

Лілі задоволено вигукнула:

– Яка краса!

– Ця шипшина поєднана з кожною квіткою в Лісі Дружби, – пояснила Золотуня. – Скільки цвістиме шипшина, стільки цвістимуть і інші квіти в лісі.

Джесс підбігла й стала під гіллям шипшини. Дівчинка засміялася, коли квітка завбільшки з футбольний м’яч залоскотала її обличчя.

– Я ніби всередині веселки! – вигукнула вона.

Дівчинка дістала свій блокнот і заходилася малювати квіти.

Лілі підняла Люсі на руки, щоб та змогла понюхати квітку. Маленьке зайченя аж тремтіло від захвату.

Раптом Лілі помітила щось дивне. У повітрі над кущем зависла сяюча жовто-зелена куля.

– Що це? – поцікавилась Лілі.

В очах Золотуні з’явилась тривога.

– Я не знаю, але в мене лихе передчуття.

Куля опустилася посеред галявини, випромінюючи похмуре світло. Лілі відчувала, як Люсі тремтить в її руках.

– Ховайтеся, швидко! – звеліла Золотуня.

Кішка миттю відчинила червоні вхідні двері і всі забігли всередину.

Крізь вікно дівчата спостерігали, як куля побільшала, а тоді… трісь! Вона вибухнула дощем зелених іскор. Коли ті розсіялися, з’явилася висока струнка жіноча постать у чорному плащі, під яким видніла сяюча лілова туніка, а на ногах були гостроносі чоботи на високих підборах. Зелене волосся незнайомки стриміло навсібіч.

– Це та жінка, яку я бачила раніше! – прошепотіла Золотуня.

Джесс відчула, як у неї в животі щось стиснулося. Вона поглянула на Лілі. Здивований погляд подружки означав, що на думці в тієї було те саме.

– Золотуню, – промовила Джесс. – Гадаю, ця жінка – відьма!

Золотуня насупилася.

– Відьма? Хто такі ці відьми?

– Погані люди, які вміють чаклува­ти, – відповіла Лілі й відчула, як мороз пішов по шкірі. – Зазвичай вони бувають лише в казках, але ця справжня…

Люсі скрикнула й заховалася за ліжком Золотуні.

Кішка промовила:

– Залишайтеся тут!

А потім відчинила двері й стала перед відьмою.

– Негайно забирайся з Лісу Дружби! – звеліла Золотуня.

Тонкі губи відьми розтягнулися в посмішці й від погляду її повіяло крижаним холодом.

– Ха-ха-ха! – зареготалася вона у відповідь. – Біля Безкрайого озера, де все оповите пітьмою та павутинням, я збудувала чудову вежу. А коли піднялася на верхівку, то побачила цей ліс і тепер хочу ним заволодіти! – відьма задоволено потерла руки. – Та спершу я позбудуся всіх звірів.

– Ні! – відважно вигукнула Золотуня. – Ліс Дружби – наш дім!

Джесс помітила, що кінчик хвоста киці тремтів од страху.

– Ми обіцяли допомогти Золотуні, – звернулася вона до Лілі. – Ну ж бо!

Джесс штовхнула двері, дівчата вийшли надвір і стали поряд із кішкою.

– Золотуня правильно сказала, – промовила Джесс, стиснувши кулаки. – Відьмам тут не місце! Забирайся!

Відьма нахилилася до дівчат.

– Ану, хто тут у нас? – промовила вона. – Дві маленькі нерозумні дівчинки. Бачу, ви не надто кмітливі, якщо вважаєте, що здатні перемогти Грізельду!

І відьма знов зайшлася реготом. Відлуння її сміху пронеслось по галявині, немов удар грому. Лілі відчула подих холодного вітру.

– Ліс Дружби стане моїм, і я знаю, як цього досягти, – проказала відьма сердито. – Я чула все, кицюню, що ти розповідала про Чарівну Шипшину. Волосся в мене зелене, та це не означає, що я люблю рослини. Я знищу той кущ, і всі квіти в лісі зав’януть! Ліс перетвориться на сіре та похмуре місце, а всі звірі підуть звідси!

Лілі здригнулася. Вона уявити собі не могла Ліс Дружби без гожих квіточок.

– Ми не дозволимо тобі, Грізельдо! – сказала дівчинка, намагаючись говорити спокійно.

Відьма знов зареготалася.

– Надто пізно. Мої слуги вже тут, і вони готові взятися до роботи!

Цієї миті з-за дерев вийшли чотири бридкі незграбні істоти, не менші від Лілі та Джесс на зріст. На них був брудний і розідраний одяг. Вони мали строкату шерсть: темно-зеленого, вицвілого блакитного та огидного жовтого кольорів. Від них смерділо, немов від гнилої капусти.

Грізельда поплескала в долоні, коли всі посіпаки зібралися довкола неї.

– Ласкаво прошу, бабайки, – найнеохайніші та найвідданіші слуги. Якщо ви знищите Чарівну Шипшину, то зможете забрати собі печеру й оселитися там! – вона повернулася до Золотуні. – Кицюню, тобі краще почати пошуки нової домівки. І ніхто не здатен мене зупинити!

Промовивши це, Грізельда клацнула пальцями, і знов полився іскровий дощ. У дощі тому відьма й щезла.

Хтось викрав зайченя!

Дівчата перелякано перезирнулись, а Золотуня сміливо наблизилася до бабайок.

– Я живу в цій печері, – ввічливо промовила вона. – Упевнена, ми зможемо знайти вам новий дім деінде.

Перший бабайка похитав брудною головою і дивно заговорив:

– Бабайки жити в болоті біля вежа Грізельди. Ця печера краще, бабайки зробити її хороша, дати їй безлад!

– Але не можна красти дім у Золотуні! – протестувала Джесс.

– І ламати кущ шипшини! – додала Лілі.

Другий бабайка пробурчав:

– Бабайки не слухати галасливі люді. Зараз я взятись за ту нікчемна квітка.

– Дами вперед, – загарчала дівчинка-бабайка, штовхаючи Душка ліктями.

– Ой, Сопухо, боляче! – закричав Душок.

Та Сопуха не зважала. Вона скочила в кущ шипшини й зірвала квітку.

– Стій! – закричала Лілі.

Бабайки розсміялися:

– Ха-ха!

– А тепер рвати інші квіти! – вигукнув Душок. – Ну ж бо, Маро! Сюди, Чаде!

– Ні! – вигукнув хтось.

З печери вийшла Люсі. Вусики маленького зайченяти тремтіли від страху, але воно безстрашно рушило на бабайок.

– Не чіпай Чарівну Шипшину! – вигукнула маленька Люсі.

– Люсі, вертайся в будинок! – наказала Золотуня.

Але не встигло зайченя й поворух­нутись, як Душок схопив його в свою велику смердючу долоню. Люсі зіщулилась, і її вушка затрусилися від переляку.

– Допоможіть! – пискнула вона. Джесс стиснула кулаки.

– Відпусти її!

Золотуня кинулася на Душка, намагаючись дотягтися до Люсі. Однак бабайці вдалось ухилитися.

– Вперед, Душку! – закричала Сопуха. – Ми показати зайча, що бути з тими, хто зачіпатися з бабайки.

Душок затиснув Люсі в кулаці та кинувся навтіки.

– За ним! – закричала Джесс.

Дівчата й Золотуня побігли за Душком, однак той вирвався далеко вперед.

– Сюди! – позвала Лілі.

Друзі оббігли кущ із білими квітами у формі зірочок, та коли опинились на другому боці, Душок уже зник у лісовій гущавині.

Джесс відчула, як її серце стискається від розпачу.

– Він міг забрати Люсі куди завгодно. Як ми дізнаємося, де шукати?

– Десь має бути підказка, – сказала Лілі й заходилася нишпорити біля найближчого дерева. Тим часом Золотуня вдихала повітря, намагаю­чись винюхати той гидкий запах бабайок.

– Нічого, – промовила кішка.

Джесс пробралася поповзом під кущ, але там не було й сліду Душка чи зайченяти.

– Як гадаєш, він міг забрати Люсі до нашого світу? – звернулася вона до Золотуні, витираючи бруд з колін.

Золотуня похитала головою.

– Я можу навідуватися до світу людей, бо там народилась, але інші звірі не можуть. І ви єдині люди, що побували в Лісі Дружби.

На якусь мить її занепокоєний вираз змінився на усмішку.

– Бачите, ваша любов до тварин робить вас особливими.

– Отже, Люсі десь у лісі, – зауважила Джесс. – Але де?

Лілі сіла на клаптик моху, намагаючись зібрати докупи думки. Позаду неї на вітрі погойдувалися квіти у формі зірочок. Більшість із них біліли, як молоко, але одна була сіра – так само, як і ті квіти, що їх Грізельда перетворила на попіл. Аж ось іще одна квітка раптово потемніла.

– Погляньте! – скрикнула Лілі. – Квіти в’януть, бо бабайки знищують кущ шипшини.

Джесс охнула й вказала на галявинку інших, жовтих, квіточок. Багато які з них теж посіріли.

– Який жах, – промовила Золотуня. – Що швидше ми знайдемо Люсі, то швидше зможемо зупинити бабайок! Якщо не встигнемо, зав’януть усі квіти в лісі.

Невдовзі посіріли майже всі квіти у формі зірочок. Лілі помітила, що в однієї з них ще й досі бузкове шовковисте осердячко.

Та коли вона придивилася, її серце пришвидшено забилося.

– Погляньте! – вигукнула Лілі, дістаючи шматочок тканини з квітки. – Це ж із бантика Люсі, еге? Мабуть, стрічка розв’язалася. Шукаймо шматочки бузкової матерії. Цей слід приведе нас до Люсі!

Пан Мудрун

Дівчата й Золотуня прочісували ліс. Лілі угледіла ще одну частинку стрічки.

– Сюди! – покликала вона.

Перегодом Джесс знайшла ще шматочок, а потім і Золотуня побачила один під високим деревом.

– Ми на правильній дорозі, – зауважила вона.

Але то була остання стрічка, яку вони знайшли.

Джесс зітхнула.

– Не можу в це повірити! Ми були так близько.

Вони замислилися, що робити далі, і аж підскочили, коли раптово почули гучний шурхіт угорі.

Джесс звела очі й закричала:

– Обережно!

З дерева сипалися сотні мертвих листків.

– Гадаєте, це Грізельдиних рук діло? – запитала Лілі, стривожено дивлячись угору. На саму думку про те, що десь неподалік вештається відьма, дівчинку пройняло тремтіння.

Ш-ш-ш-ш-ш-ш!

Ще більше листя посипалося на землю. Джесс підійшла та притулилася руками до дерева. Вона відчула, як стовбур рухається в неї під пальцями…

Дівчинка обійшла його. Поверхня стовбура пульсувала й стискалася!

– Агов, погляньте на це! – гукнула дівчинка.

Лілі та Золотуня поспішили до неї. На дереві з’явилися сходи: вони обвивали стовбур і здіймалися до гілок.

– Знову чари, – видихнула Лілі.

– Може, Люсі там! – припустила Джесс. – Пропоную це з’ясувати.

Вона поставила ногу на нижню сходинку й почала підійма­тися. Золотуня і Лілі трималися позаду неї.

Опинившись нагорі, Джесс крикнула:

– Тут якась хатинка!

– Ти сказала «хатинка»? – зди­вовано перепитала Лілі.

– Еге, – підтвердила Джесс. – Двері відчинені. Можливо, Люсі всередині!

Золотуня і Лілі піднялися за Джесс до хиткої хатинки на дереві. Дівчатам довелося трохи пригнутися, бо їхні голови торкалися стелі. Всередині було похмуро, всюди розкидане листя й жодних ознак Люсі…

Проте там сидів сич у смугастому жилеті з безліччю маленьких кишеньок і з моноклем на одному оці.

– Пугу-у-у! – вигукнув сич і натиснув на важіль довгої трубки, яку тримав у руках.

Ш-ш-ш-ш-ш! Вперед полетіло листя, і з несподіванки дівчата аж завищали.

– Пугу-у-у! – дужче крикнув сич, кинув трубку монокль і відлетів.

– Не бійтеся! – сказала киця. – Це я, Золотуня. А це – мої друзі, Лілі та Джесс!

Сич заметушився.

– Де мій монокль? – панікував він. – Я нічого без нього не бачу.

Лілі знайшла його й подала сичеві.

– Дякую, – відказав сич. – Я прошупаю.

– Прошупаю? – перепитала Джесс.

– Мабуть, він має на увазі «перепрошую», – зауважила Лілі.

– Дівчатка, це пан Мудрун, – пояснила Золотуня. – Здається, ми в його секретній майстерні.

Дівчата почали розглядати все довкола. Незавершені винаходи, ескізи та інструменти були всюди. На кресленні з написом «для родини Сірохвостиків» була зображена схема подвійного дитячого візочка, в якому могло б поміститися по п’ять мишок на кожному з рівнів. На якомусь малюнку була машина для ловлі пташок, що випадають з гнізда.

– Навіщо вам ця довга трубка? – поцікавилася Лілі, показуючи на штуковину, яку тримав пан Мудрун.

– Це мій новий винахід, – відповів сич. – Бластяний листер. Ой, тобто листковий бластер. Бачте, тут всюди валяється листя і псує мої винаходи. – Він подивився, примружившись, на Джесс та Лілі. – Що ви за істоти такі?

– Джесс та Лілі – маленькі люди, – пояснила Золотуня. – Вони розумні й хоробрі.

– Це, звісно, дуже цікаво, – відказав пан сич. – Але чому ви тут?

Золотуня розповіла йому про Люсі, бабайок та Чарівну Шипшину.

– Ви бачили Люсі? – запитала Лілі.

– Боюся, що ні, – відповів пан Мудрун.

Це анітрохи не здивувало Лілі: видно, що зір у нього не надто хороший.

– Спробуйте мій телескоп, – запропонував птах. – Можливо, вам пощастить побачити заменьке майченя… ой, маленьке зайченя.

Він відчинив двері та провів дівчат на балкон.

Скинувши зшите з листочків покривало, пан Мудрун показав їм дерев’яний телескоп. Лілі нахилилася й почала роздивлятися ліс в усіх напрямках. Раптом вона побачила, як на верхівці каштана щось ворушиться.

– Це Люсі! – закричала дівчинка. – Вона в клітці. Люсі похнюпила вушка, і вигляд у неї дуже сумний.

Джесс і Золотуня охали, по черзі дивлячись у телескоп на маленьке зайченя.

Було видно, як ворушаться губи Люсі: «Допоможіть! Будь ласка, хто-небудь – рятуйте!»

– Люсі дуже налякана! – вигукнула Золотуня.

Джесс стиснула кулаки.

– Ми повинні випустити її звідти, негайно!

– Але вона так високо на дереві, – з відчаєм у голосі промовила Лілі. – Нам ніколи до неї не дістатися!

Квітками по бабайках

– Е… існує спосіб дістатися туди, – озвався голос.

– Пане Мудрун! – обернулася Джесс до сича.

– Ви можете скористатися моїм маємним шляхом, – пояснив пан сич. – Я мав на увазі моїм таємним шляхом. Та-да!

Він відхилив завісу з вербового гілля, відкриваючи оповитий лозою дерев’яний місток, що пролягав між верхівками дерев.

– Місток! – вигукнула Лілі.

– Я часто ним користуюся, – сказав пан сич. – Мої старечі крила вже не ті, що раніше.

Подякувавши панові Мудруну, Золотуня, Джесс та Лілі рушили по місточку, притримуючись за дерев’яні перила, щоб не впасти.

Невдовзі вони підійшли доволі близько й побачили Люсі, що сиділа в клітці, зробленій із палиць і мотузок.

– Допоможіть! – плакала Люсі.

– Люсі, ми вже йдемо! – закричала Золотуня. – Ми врятуємо тебе!

Коли зайченя угледіло їх, то підняло вушка вгору.

– О-о-о! Золотуня! Дівчата! – закричала Люсі й стала підстрибувати на своїх малесеньких лапках.

Нарешті друзі дісталися до клітки. Джесс потягнула мотузку, якою були оповиті ґрати, але та не піддавалася. Лілі та Золотуня теж спробували, але мотузка була дуже туга.

Вушка Люсі знов опустилися. З тремтінням у голосі вона запитала:

– То мені назавжди доведеться тут лишитися?

– Авжеж, ні! – заперечила Лілі. – Ми тебе врятуємо.

Дівчинка стривожено поглянула на Джесс і Золотуню. Як їм звільнити мале зайченя?

Золотуня розглядала вузли, що втримували мотузки.

– Душок дуже міцно їх затягнув. Треба якось послабити ці вузли…

Зненацька обличчя Джесс просяяло: у неї виникла чудова ідея. З кишені шортів дівчинка дістала олівець і простромила кінчик у тугий вузол.

Зелені очі Золотуні світилися від щастя, коли той розв’язався.

– Геніально, Джесс!

Джесс схопила мотузку за один кінець, а Лілі за другий, і разом вони розламали клітку. Палиці розлетілись, і Люсі вибралася на місточок.

– Ви врятували мене! – закричало зайченя і, крутячи хвостиком, заходилося стрибати навколо друзів. – Дякую, Золотуню! Дякую, дівчата!

Лілі опустилася на коліно й підняла Люсі. Весело посмикуючи вусиками, зайченя пригорнулося до дівчинки.

Усі разом поспішили назад на дерево пана Мудруна, де він їх радісно привітав.

– Маленька Люсі! Я такий радий бачити тебе жимою-здомомою… ой, живою-здоровою.

Хвостик Золотуні опустився вниз.

– Ми врятували Люсі, – сказала киця, – але як нам зупинити бабайок, поки ті не знищили Чарівну Шипшину?

Джесс радісно вигукнула:

– Я маю ідею! Пане Мудрун, дозвольте позичити ваш листковий бластер?

*

Переховуючись за кущем біля печери Золотуні, Джесс тримала листковий бластер напоготові.

Повітря виповнював страшенний сморід, неначе хто змішав воду з брудного ставка зі смердючими кросівками та запліснявілим сиром. Крізь листя куща друзі бачили, як бабайки топчуть Чарівну Шипшину. Багато її квітів вже було позривано, і вони валялися потоптані долі.

Люсі тремтіла на руках у Лілі, затуливши вухами очі.

– Не хвилюйся, – прошепотіла Лілі, – ти в безпеці.

Брудна різнокольорова шерсть Мари колихалася, коли та залазила на спину Сопухи, щоб дотягнутися до інших квітів.

– Оце забава для бабайок! – вигукнула Мара, зриваючи червону квітку.

Чад підстрибнув і схопився за гілку шипшини, вкриту жовтим цвітом. Під бабайковою вагою гілка тріснула й відламалася.

– Ха-ха! – засміявся Чад.

Він кинув гілку додолу, і Душок пострибав по ній, топчучи цвіт.

Очі Золотуні до краю налилися гнівом.

– Гадаю, ми доволі побачили, – прошепотіла вона. – Швидше, Джесс!

Джесс притиснула важіль на листковому бластері.

Бах!

Шух!
І шквал повітря закрутив розтоптані пелюстки в кольоровому вирі, який посунув на бабайок.

– Ой, ой, ой! – заволав Душок.

– Бридкі квіти в моїй шерсті! – запищала Мара. – Заберіть їх!

А Чад кричав у паніці:

– Мерзенні пелюстки залетіти мені в штани!

– Фу! Я пахнути квіти! – загарчала Сопуха, скидаючи пелюстки. – Це огидно! Бабайки, час звідси вшиватися!

Лілі, Джесс і Золотуня сміялися. Навіть Люсі посміливішала, відтуливши вуха й дивлячись, як бабайки метушаться в паніці.

– Що відбувається? – запитала Люсі.

– Бабайки люблять грязюку та сморід, – прошепотіла Лілі, – а бластер пана Мудруна здатен не лише листячко розкидати. Ми завалимо бабайок гарними квіточками!

Шух!

Бабайки залементували ще дужче.

– Бабайки! До вежі Грізельди! – репетував Душок. – Купання в болоті змити з нас запах гидкі квітки!

І потворні створіння чкурнули геть.

– Гей-гей! – вигукнули Джесс та Лілі. Золотуня взяла їх за руки, і дівчата й киця закружляли у веселому танці, а Люсі стрибала поряд, крутячи своїм малесеньким хвостиком.

Аж раптом Джесс побачила знайому жовто-зелену світлову кулю, що летіла повз дерева їм назустріч…

У Золотуні настовбурчилася шерсть.

– Грізельда!

Стережись, Грізельдо!

Сяюча куля перетворилася на дощ жовтих іскор, які розчинилися в повітрі, відкривши Грізельду. Зелене волосся відьми розтріпалося й переплелося, мов зміюччя.

Люсі сховалася під кущ, але Джесс, Лілі та Золотуня не зрушили з місця.

– Не думайте, що ви мене здолали! – закричала відьма. – Ви зупинили бабайок цього разу, але я знайду спосіб привласнити Ліс Дружби!

Дарма що ноги Джесс тремтіли, вона ступила крок уперед.

– Не спрацює, Грізельдо! – промовила дівчинка. – Хоч би що ти там вигадувала, ми зупинимо тебе!

Грізельда низько нахилилася, примруживши очі. Коли вона говорила, Джесс відчувала її холодний подих.

– Дві дівчинки й кішка мені не перешкода, – прошипіла відьма. – Краще не ставайте мені на дорозі!

Вона клацнула пальцями й зникла в спалаху іскор.

Настала тиша, яку порушила Лілі.

– Насправді їй краще не ставати нам на дорозі.

Джесс кивнула.

– Золотуню, ми допоможемо оберігати Ліс Дружби.

Киця взяла кожну з дівчаток за руку.

– Я знала, що не помилилася в вас, – усміхнулася вона. – Ходімо, відведемо Люсі додому.

*

– І тоді, обліплені пелюстками, бабайки повтікали, – промовила Джесс, завершуючи історію про їхні пригоди, яку вона розповідала звірятам у кав’ярні «Мухомор».

Пан та Пані Довговусики міцно пригорнули Люсі.

– Ми такі вдячні вам за те, що ви порятували нашу донечку, – схвильовано проказав пан Довговусик.

– Слава Золотуні та дівчатам! – вигук­нули Гаррі Колючка і Белла Смугаста Лапка. – Вони зупинили відьму!

Звірі підхопили хвалу, а лелека капітан Ас кружляв у небі над ними.

Поки пан Довговусик розпитував про нещасну Чарівну Шипшину, пані Довго­вусик пішла заварити святкового чаю.

– З часом вона знову зацвіте, – пояснила Золотуня. – Деяким квітам у лісі завдано шкоди, але більшість урятовано.

Трохи згодом пані Довговусик гукнула:

– Чай готовий!

На столах у кав’ярні було повно смачної їжі. В чашки із жолудів пан Довговусик налив ожинового соку та полуничного лимонаду.

Всі їли медові канапки та млинці з листям салату, помідорами чері й редискою. Потім пригощалися маковим кексом із глазур’ю та вишенькою зверху. Пані Довговусик сказала, що кекси для Лілі та Джесс завбільшки з печиво, тож вони обов’язково мають з’їсти хоч по одному кожна!

Коли всі поїли, капітан Ас налив собі полуничного лимонаду, аж раптом між деревами помітив пана Мудруна.

– Oгo! – промовив капітан. – Останнім часом не часто ми бачимо пана Мудруна!

– Оплески для пана Мудруна та його листкового бластера, – вигукнула Джесс. – Тричі слава панові Мудруну!

– СЛАВА! СЛАВА! СЛАВА!

Джесс повернула бластер сичеві, і старий пан випадково натиснув важіль, осипаючи Люсі хлібними крихтами.

– Я хотів сказати, – озвався пан Мудрун. – Я е…

– Прошупаю, – промовила Золотуня, і всі засміялися. А тим часом Люсі облизувала крихти з тарілки.

Лілі подала панові сичу тарілку з канапками й кекс.

– Що за день! – сказала Джесс, доїдаючи кекс.

– Дивовижний! – погодилася Лілі. – От тільки, мабуть, моя мама хвилюється, куди ми зникли. Час повертатися додому.

Вони попрощались, і Золотуня відвела дівчаток до красивого золотолистого дерева неподалік галявини.

– Це – Дерево Дружби, – сказала Золотуня і торкнулася лапкою стовбура. І враз у тому місці з’явилися дверці, точнісінько такі самі, як на Ясній луці.

– Золотуню, – раптом серйозно мовила Лілі, – Грізельда не жартувала. Вона не облишить спроб вигнати звірів із лісу.

Золотуня зітхнула.

– Твоя правда, відьма знайде інший спосіб нашкодити лісові. Можливо, вона нападе на Сріблясте джерело, де починається річка, або ж на Благодатне дерево, там ми беремо нашу їжу…

– Тоді ми зупинимо її, – рішуче промовила Джесс. – Обіцяємо!

Золотуня обійняла дівчат.

– Дякую. Якщо Грізельда знову завда­ватиме неприємностей, я прийду по вас.

Лілі відчинила дверці.

– Прощавай, Золотуню! – вигукнули дівчата. – Побачимося!

Вони ввійшли в яскраве золотаве світло. І коли воно розсіялося, знов опинилися на Ясній луці.

– Невже це справді відбулося з нами? – запитала Лілі.

– Гадаю, так, – відповіла Джесс. Дівчата озирнулися. Дверці зникли, але літери, вирізьблені на стовбурі, лишилися.

– Це був не сон! – прошепотіла Лілі. – Ліс Дружби – справжній!

– Мабуть, вже дуже пізно, – сказала Джесс і поглянула на годинник. Вона насупилася. – Неймовірно! Ми повернулися в той самий час, коли пішли звідси.

Лілі здивувалася.

– Виходить, час зупинився, доки ми були в Лісі Дружби? Oгo! Послухай, Джесс. Лишімо це в таємниці?

– Авжеж! – погодилася Джесс. – Це будуть лише наші чарівні друзі. Все одно нам ніхто не повірить.

Засміявшись, дівчата пострибали по камінню через річку назад до лікарні для тварин. Коли вони проходили через ворота, мама Лілі помахала їм.

– Добре провели ранок? – запитала вона.

– Еге ж, – відказала Лілі. – Найкращий початок канікул. Поки що все було… – і поглянула на Джесс.

Дівчата засміялись і проказали:

– Чарівно!