Пригоди Незнайка і його товаришів (розділи 1-15)

Розділ перший КОРОТУЛЬКИ З КВІТКОВОГО МІСТА

В одному казковому місті жили коротульки. Коротульками їх називали тому, що вони були зовсім-зовсім крихітні, кожен коротулька був на зріст як невеличкий огірок. В їхньому місті було дуже красиво. Навколо кожного будиночка росли квіти: маргаритки, ромашки, кульбаби. Там навіть вулиці мали назви квіток: вулиця Дзвіночків, алея Ромашок, бульвар Волошок. А саме місто звалось Квітковим містом. Воно стояло на березі струмка. Цей струмок коротульки називали Огірковою річкою, тому що по берегах струмка росло багато огірків.

За річкою був ліс. Коротульки робили з березової кори човники, перепливали річку й ходили в ліс по ягоди, по гриби, по горіхи. Збирати ягоди було важко, тому що коротульки були малюсінькі, а по горіхи доводилось лазити на високі кущі та ще тягти з собою пилку. Жоден коротулька не міг зірвати горіха руками — їх доводилось одпилювати пилкою. Гриби також зрізали пилкою. Зріжуть гриб при самісінькому корені, потім поріжуть його на частки й тягнуть по кусочку додому.

Коротульки були неоднакові: одні з них звалися малюками, а інші — малючками. Малюки завжди ходили або в довгих штанах навипуск, або в коротеньких штанцях на шлейках, а малюнки любили платтячка із строкатої, яскравої матерії. Малюки не любили морочитися з зачісками, і тому чуби в них були короткі, а в малючок волосся було довге. Вони дуже любили робити красиві зачіски, волосся заплітали в довгі коси і в коси вплітали стрічки, а на голівках носили бантики. Багато малюків дуже пишалися з того, що вони малюки, і майже не дружили з малючками. А малючки гордилися тим, що вони малючки, і теж не хотіли дружити з малюками. Якщо малючка зустрічала на вулиці малюка, то, побачивши його віддалік, одразу переходила на другий бік вулиці. І добре робила, тому що серед малюків часто траплялися такі, які не могли спокійно пройти повз малючку, а неодмінно скажуть їй щось образливе, навіть штовхнуть, а то ще й гірше — за косу смикнуть. Правда, не всі малюки були такими, але ж на лобі в них цього не написано, тому малючки вважали за краще заздалегідь звертати з дороги й не потрапляти малюкам на очі. За це багато малюків називали малючок чванульками — і придумають таке слово! — а багато малючок обзивали малюків забіяками та іншими образливими прізвиськами.

Деякі читачі одразу скажуть, що все це, звичайно, вигадки і що в житті таких малюків не буває. Але ніхто й не каже, що вони в житті бувають. В житті — це одне, а в казковому місті — зовсім інше. В казковому місті все буває.

В одному будинку на вулиці Дзвіночків жило шістнадцять малюків-коротульок. За головного в них був малюк-коротулька, на ім’я Знайко. Його прозвали Знайком за те, що він знав усе на світі. А знав він так багато тому, що читав різні книги. Ці книги лежали в нього і на столі, і під столом, і на ліжку, і під ліжком.

В його кімнаті не було такого місця, де б не лежали книги. Від читання книг Знайко став дуже розумний. Тому всі його слухались і дуже любили. Він завжди ходив у чорному костюмі, а коли сідав за стіл, чіпляв на ніс окуляри й починав читати яку-небудь книгу, то зовсім був схожий на професора.

В цьому ж будиночку жив відомий лікар Пілюлька, який лікував коротульок од усіх хвороб. Він завжди ходив у білому халаті, а на голові носив білий ковпак з китичкою. Жив тут також знаменитий механік Гвинтик із своїм помічником Шпунтиком; жив Сахарин Сахаринович Сиропчик, який прославився тим, що дуже любив газовану воду з сиропом. Був він дуже чемний. Йому подобалось, коли його називали по імені й по батькові, й не подобалось, коли хто-небудь звав його просто Сиропчиком. Жив ще в цьому будиночку мисливець Кулька. В нього був маленький собачка Булька й ще була рушниця, яка стріляла корками. Жив художник Тюбик, музикант Гусля та інші коротульки: Поспішайко, Бурчун, Мовчун, Пончик, Забудько, два брати Якосьбудько й Либонько. Але найвідомішим серед них був малюк, на ім’я Незнайко. Прозвали його Незнайком за те, що він нічого не знав.

Цей Незнайко носив яскраво-голубий капелюшок, жовті, канаркові штани й оранжеву сорочку з зеленим галстуком.

Він взагалі любив яскраві фарби. Нарядившись отаким папугою, Незнайко цілими днями тинявся по місту, вигадував усілякі небилиці і всім їх розказував. Крім того, він завжди чіплявся до малючок. Тому малючки, побачивши здалека його оранжеву сорочку, одразу тікали й ховалися по хатах. У Незнайка був приятель, на ім’я Гунько, який жив на вулиці Маргариток. З Гуньком Незнайко міг базікати цілими годинами. Вони двадцять раз на день сварилися між собою і двадцять раз мирилися.

Особливо Незнайко прославився після однієї історії.

Одного разу він гуляв по місту й забрів у поле. Кругом не було ані душі. В цей час летів хрущ. Він зосліпу налетів на Незнайка і вдарив його по потилиці. Незнайко сторчма впав на землю. Хрущ у ту ж мить полетів і зник удалині. Незнайко схопився, почав оглядатися на всі боки й дивитися, хто це його вдарив. Але навколо нікого не було.

«Хто ж це мене тріснув? — думав Незнайко. — Може, зверху щось упало?»

Він задер голову й глянув угору, але вгорі також нічого не було. Тільки сонце яскраво сяяло над головою в Незнайка.

«Це на мене з сонця щось упало, — вирішив Незнайко. — Мабуть, од сонця відірвався шматок і вдарив мене по голові».

Він пішов додому й зустрів знайомого, якого звали Скелком.

Цей Скелко був знаменитий астроном. Він умів робити з осколків битих пляшок збільшувальне скло. Коли він дивився крізь збільшувальне скло на різні предмети, то ці предмети здавалися більшими. З декількох таких збільшувальних скелець Скелко змайстрував велику підзорну трубу, крізь яку можна було дивитися на місяць і на зірки. Так він став астрономом.

— Послухай-но, Скелку, — сказав йому Незнайко. — Ти розумієш, яка історія вийшла: від сонця одірвався шматок і вдарив мене по голові.

— Що ти, Незнайку! — засміявся Скелко. — Якби від сонця одірвався шматок, він не залишив би від тебе й сліду. Сонце дуже велике. Воно більше за всю нашу землю.

— Не може бути, — сказав Незнайко. — По-моєму, сонце не більше від тарілки.

— Це нам так тільки здається, тому що сонце дуже далеко від нас. Сонце — велетенська вогняна куля. Я у свою трубу бачив. Якби від сонця одірвався навіть дуже малесенький шматочок, то він зруйнував би все наше місто.

— Ти ба! — відповів Незнайко. — А я й не знав, що сонце таке велике. Піду-но я та розкажу нашим, може, вони ще не знають. А ти все-таки подивись у свою трубу на сонце: може, воно справді щербате?

Незнайко пішов додому і всім, хто потрапляв йому на очі, розповідав:

— Братці, ви знаєте, яке сонце? Воно більше за всю нашу землю! Он воно яке! І от, братці, від сонця одірвався шматок і летить прямо на нас. Скоро він упаде і всіх нас роздушить. Жах, що буде! От підіть і спитайте Скелка.

Всі сміялись, бо знали, що Незнайко базіка. А Незнайко чимдуж побіг додому і давай кричати:

— Братці, рятуйся! Шматок летить!

— Який шматок? — питали його.

— Шматок, братці! Від сонця одірвався шматок. Ось-ось упаде — і всім нам буде кінець. Знаєте, яке сонце? Воно більше за всю нашу землю!

— Що ти вигадуєш?

— Нічого я не вигадую. Це Скелко сказав. Він у свою трубу бачив.

Усі вибігли надвір і стали дивитися на сонце. Дивились, дивились, аж поки не потекли сльози з очей. І всім зосліпу стало здаватися, що сонце справді щербате.

А Незнайко кричав:

— Рятуйтеся, хто може! Біда!

Всі стали хапати свої речі. Тюбик ухопив свої фарби й пензель, Гусля — свої музичні інструменти: і скрипку, й балалайку, й мідну трубу. Лікар Пілюлька кидався в усі боки й розшукував похідну аптечку, яка десь загубилась. Пончик схопив калоші й парасольку і вже вибіг за ворота, але тут пролунав голос Знайка:

— Заспокойтесь, братці! Нічого страшного нема. Хіба ви не знаєте, що Незнайко базіка? Все він вигадав!

— Вигадав? — закричав Незнайко. — От підіть спитайте Скелка!

Всі побігли до Скелка, й тут вияснилося, що Незнайко все чистісінько вигадав. Ну й сміху було! Всі сміялися з Незнайка й говорили:

— Дивуємось, як це ми тобі повірили!

— А я, гадаєте, не дивуюсь? — відповідав Незнайко. — Я ж і сам повірив.

От який чудний був цей Незнайко!

Розділ другий ЯК НЕЗНАЙКО БУВ МУЗИКАНТОМ

Якщо Незнайко брався за якусь справу, то робив її не так, як слід, і все в нього виходило навпаки. Читати він вивчився тільки по складах, а писати вмів тільки друкованими літерами. Багатьом здавалося, що в Незнайка зовсім порожня голова, але це неправда, бо як би він міг тоді міркувати? Правда, міркував він погано, та черевики взував на йоги, а по на голову, а для цього теж глузд треба мати.

Незнайко був не такий уже й поганий. Він дуже хотів чого-небудь навчитись, але не любив трудитися. Йому хотілося вивчитись одразу, без ніякої мороки, а з цього, звичайно, нічого не могло вийти навіть у найрозумнішого коротульки.

Малюки й малючки дуже любили музику, а Гусля був чудовий музикант. У нього були різні музичні інструменти, і він часто грав на них. Усі слухали музику й дуже хвалили. Незнайкові було завидно, що хвалять Гуслю, от він і став просити його:

— Навчи мене грати. Я теж хочу бути музикантом.

— Учись, — погодився Гусля. — На чому ти хочеш грати?

— А на чому найлегше вивчитись.

— На балалайці.

— Ну, давай сюди балалайку, я спробую.

Гусля дав йому балалайку. Незнайко забренчав по струнах. Потім каже:

— Ні, балалайка дуже тихо грає. Дай щось інше, гучніше.

Гусля дав йому скрипку. Незнайко поцигикав смичком по струнах і сказав:

— А ще гучнішого нічого нема?

— Ще труба є, — відповів Гусля.

— Дай-но сюди, спробуємо.

Гусля дав йому велику мідну трубу. Незнайко як дуне в неї, а труба як зареве!

— Оце гарний інструмент! — зрадів Незнайко. — Гучно грає!

— Ну, вчись на трубі, коли тобі подобається, — погодився Гусля.

— А навіщо мені вчитися? Я й так умію, — відповів Незнайко.

— Та ні, ти ще не вмієш.

— Умію, умію! Ось послухай, — закричав Незнайко і заходився з усієї сили дути в трубу: — Бу-бу-бу! Гу-гу-гу-гу!

— Ти просто трубиш, а не граєш, — відповів Гусля.

— Як не граю!? — образився Незнайко. — Навіть дуже добре граю. Гучно!

— Ех, ти! Тут річ не в тому, щоб було гучно. Треба, щоб було гарно.

— Так у мене ж і виходить гарно.

— І зовсім не гарно, — сказав Гусля. — Ти, як я бачу, зовсім нездібний до музики.

— Це ти нездібний! — розсердився Незнайко. — Це ти із заздрощів таке говориш. Тобі хочеться, щоб тебе одного слухали й хвалили.

— Нічого подібного, — сказав Гусля. — Бери трубу й грай, скільки хочеш, якщо думаєш, ніби не треба вчитися. Хай і тебе хвалять.

— Ну й буду грати! — відповів Незнайко.

Він знову став дути в трубу, а що грати не вмів, то труба в нього й ревіла, й хрипіла, й верещала, й хрокала. Гусля слухав, слухав…

Зрештою йому набридло. Він одягнув свою оксамитову тужурку, причепив до шиї рожевий бантик, якого носив замість галстука, і пішов у гості.

Увечері, коли всі малюки зібралися вдома, Незнайко знову взявся за трубу і заходився грати:

— Бу-бу-бу! Ду-ду-ду!

— Що за шум? — закричали всі.

— Це не шум, — відповів Незнайко. — Це я граю.

— Припини зараз же! — закричав Знайко. — Від твоєї музики вуха болять!

— Це тому, що ти до моєї музики ще не звик. От звикнеш — і вуха не болітимуть.

— А я й не хочу звикати. Дуже мені потрібно!

Але Незнайко не слухав його і продовжував грати:

— Бу-бу-бу! Хр-р-р! Віу! Віу!

— Та припини ти! — накинулись на нього всі малюки. — Йди геть із своєю противною трубою!

— Куди ж я піду?

— Йди в поле і грай собі там.

— А хто мене в полі слухати буде?

— А тобі конче потрібно, щоб хтось слухав?

— Обов’язково.

— Ну, то йди на вулицю, там тебе сусіди слухатимуть.

Незнайко пішов на вулицю і став грати біля сусіднього будинку, але сусіди попросили не шуміти під вікнами. Тоді він пішов до другого будинку — його й звідти прогнали. Він пішов до третього будинку, але й там його виганяли, а він вирішив на зло їм грати й грати. Сусіди розсердились, вибігли надвір і погналися за ним. Ледве він утік від них із своєю трубою.

З того часу Незнайко перестав грати на трубі.

— Моєї музики не розуміють, — казав він. — Ще не доросли до моєї музики. Ось коли доростуть, самі попросять, та пізно буде. Не буду більше грати.

Розділ третій ЯК НЕЗНАЙКО БУВ ХУДОЖНИКОМ

Тюбик був дуже хороший художник. Одягався він завжди в довгу блузку, яку називав балахоном. Варто було подивитися на Тюбика, коли він, нарядившись у свій балахон і відкинувши назад своє довге волосся, стояв перед мольбертом з палітрою в руках! Кожний одразу бачив, що перед ним справжній художник.

Після того як ніхто не захотів слухати музику Незнайка, він вирішив стати художником. Прийшов він до Тюбика й каже:

— Слухай, Тюбику, я теж вирішив стати художником. Дай мені яких-небудь фарб і пензель.

Тюбик був добрий малюк, він подарував Незнайці свої старі фарби і пензлик. В цей час до Незнайка прийшов його приятель Гунько. Незнайко каже:

— Сідай, Гунько, я тебе малювати буду.

Гунько зрадів, сів мерщій на стілець, і Незнайко почав його малювати. Йому хотілось намалювати Гунька дуже красивим, от він і намалював йому червоний ніс, зелені вуха, сині губи й оранжеві очі. Гунькові кортіло швидше подивитись на свій портрет. Від нетерплячки він навіть не міг усидіти спокійно на стільчику і весь час вертівся.

— Не крутись, не крутись! — казав йому Незнайко. — А то несхожим вийдеш.

— А тепер схожий? — запитав Гунько.

— Дуже схожий, — відповів Незнайко й прималював йому фіолетовою фарбою вуса.

— Ану покажи, що вийшло, — попросив Гунько, коли Незнайко закінчив портрет.

Незнайко показав.

— Та хіба я такий? — закричав Гунько з переляку.

— Звичайно, такий. Який же ще?

— А вуса навіщо намалював? У мене ж вусів нема.

— Ну, виростуть коли-небудь.

— А чому ніс червоний?

— Це щоб було красивіше.

— А чуприна чому голуба? Хіба в мене голуба чуприна?

— Голуба, — відповів Незнайко. — А коли тобі не подобається, я можу зробити зелену.

— Ні, це поганий портрет, — сказав Гунько. — Дай я його порву.

— Навіщо знищувати художній твір? — заперечив Незнайко.

Гунько хотів одібрати в нього портрет, і вони почали битися. На шум прибігли Знайко, лікар Пілюлька та інші малюки.

— Ви чого б’єтеся? — питають.

— Ось, — закричав Гунько. — Розсудіть ви нас: скажіть, хто тут намальований. Правда, це не я?

— Звичайно, не ти, — відповіли малюки. — Тут якесь опудало горохове намальоване.

Незнайко каже:

— Ви не догадалися тому, що тут нема підпису. Я зараз підпишу, і все буде зрозуміло.

Вій узяв олівець і написав під портретом друкованими літерами: «Гунько». Потім почепив портрет на стіні і сказав:

— Хай висить. Усі можуть дивитися, нікому не забороняється.

— А я прийду вночі, — сказав Гунько, — і знищу цей портрет.

— А я вночі не ляжу спати й стерегтиму, — відповів Незнайко.

Ображений Гунько пішов додому, а Незнайко й справді не ліг увечері спати.

Коли малюки поснули, він узяв фарби і заходився всіх малювати. Пончика він намалював таким товстим, що той навіть не вмістився на портреті. Поспішайка намалював на тонесеньких ніжках, а ззаду чомусь домалював собачого хвоста. Мисливця Кульку намалював верхи на Бульці. Лікареві Пілюльці замість носа намалював градусник. Знайкові, хтозна для чого, намалював ослячі вуха. Словом, усіх понамальовував у смішному й безглуздому вигляді.

До ранку він розвісив ці портрети на стінах і зробив під ними написи, так що вийшла справжня виставка.

Першим прокинувся лікар Пілюлька. Він побачив на стіні портрети й засміявся. Вони йому так сподобалися, що лікар навіть начепив на ніс окуляри й став розглядати портрети дуже уважно. Він підходив до кожного портрета, дививсь і довго сміявся.

— Молодець, Незнайко! — говорив лікар Пілюлька. — Ніколи в житті я так не сміявся.

Потім він зупинився біля свого портрета і строго спитав:

— А це хто? Невже це я? Ні, це не я! Це дуже поганий портрет. Ти краще зніми його.

— Навіщо знімати? Хай повисить, — відповів Незнайко.

Лікар Пілюлька образився і сказав:

— Ти, Незнайку, мабуть, хворий. У тебе щось з очима трапилось. Де це ти бачив, щоб у мене замість носа був градусник. Доведеться тобі на ніч касторки дати.

Незнайко дуже не любив касторку. Він злякався й каже:

— Ні, ні. Тепер я сам бачу, що портрет поганий.

Він зняв з стіни портрет Пілюльки й порвав його.

Слідом за Пілюлькою прокинувся мисливець Кулька. І йому портрети сподобались. Він ледь не луснув зо сміху, дивлячись на них. А потім побачив свій портрет, і настрій у нього одразу зіпсувався.

— Це поганий портрет, — сказав Кулька, — не схожий на мене. Ти зніми його, а то я ніколи не візьму тебе на полювання.

Довелося Незнайкові і мисливця Кульку із стіни зняти. Так було з усіма. Всім подобались портрети інших, а свої не подобались.

Останнім прокинувся Тюбик, який любив спати довше за всіх. Коли він побачив на стіні свій портрет, то страшенно розсердився і сказав, що це не портрет, а бездарна, антихудожня мазанина. Потім він зірвав із стіни свій портрет і відібрав у Незнайка фарби й пензлик.

На стіні залишився тільки Гуньків портрет. Незнайко зняв його й пішов до свого приятеля.

— Хочеш, Гуньку, я подарую тобі твій портрет, а ти за це помиришся зі мною, — запропонував Незнайко.

Гунько взяв портрет, порвав його на клаптики й сказав:

— Згода, мир. Але дивись мені: якщо хоч раз іще намалюєш, нізащо не буду миритися.

— А я нікого більше не малюватиму, — відповів Незнайко. — Малюєш, малюєш, а ніхто й спасибі не скаже, всі тільки лаються. Не хочу більше художником бути.

Розділ четвертий ЯК НЕЗНАЙКО СКЛАДАВ ВІРШІ

Після того як з Незнайка не вийшло художника, він вирішив зробитися поетом і складати вірші. В нього був один знайомий поет, який жив на вулиці Кульбаби. По-справжньому цього поета називали Пудик. Але, як відомо, поети дуже люблять красиві імена. От і Пудик, коли зробився поетом, прибрав собі інше ім’я і став зватися Квітик.

Одного разу Незнайко прийшов до Клітина й сказав:

— Слухай, Квітику, навчи мене складати вірші. Я теж хочу бути поетом.

— А в тебе здібності є? — запитав Квітик.

— Звичайно, є. Я дуже здібний.

— Це треба перевірити, — сказав Квітик. — Ти знаєш, що таке рима?

— Рима? Ні, не знаю.

— Рима — це коли двоє слів закінчуються однаково, — пояснив Квітик. — Наприклад, будка — вудка, коржик — моржик. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Ну, скажи риму на слово «палка».

— Корзинка, — відповів Незнайко.

— Ну, яка ж це рима: палка-корзинка! Ніякої рими в цих словах нема.

— Чому нема? — сказав Незнайко. — Слова ж закінчуються однаково.

— Цього мало — сказав Квітик. — Треба, щоб слова були схожі, щоб виходило складно. Ось послухай: палка-галка, пічка-свічка, книжка-мишка…

— Зрозумів, зрозумів! — закричав Незнайко. — Палка-галка, пічка-свічка, книжка-мишка. От здорово! Ха-ха-ха!

— Ну, придумай риму на слово «пакля», — сказав Квітик.

— Шмакля, — відповів Незнайко.

— Яка шмакля? — здивувався Квітик. — Хіба є таке слово?

— А хіба нема?

— Звичайно, нема.

— Ну, тоді рвакля.

— Що це за рвакля така? — знову здивувався Квітик.

— Ну, це коли рвуть що-небудь, то виходить рвакля, — пояснив Незнайко.

— Не бреши, — сказав Квітик. — Такого слова не буває. Треба добирати такі слова, що бувають, а не вигадувати.

— А коли я не можу підібрати іншого слова?

— Значить, у тебе немає здібностей до поезії.

— Ну, придумай сам, яка тут рима, — сказав Незнайко.

— Зараз придумаю, — відповів Квітик.

Він став посеред кімнати, склав на грудях руки, голову схилив набік і почав думати. Потім підняв голову вгору і думав, дивлячись на стелю. Потім узявся руками за підборіддя, опустив голову вниз і став думати, дивлячись на підлогу. А проробивши це, він став ходити по кімнаті й тихенько бубоніти:

— Пакля, бакля, вакля, дакля, макля, мракля… — Він довго так бубонів, потім сказав: — Тьху! Що це за слово? Це якесь таке слово, що до нього немає рими!

— Ну от! — зрадів Незнайко. — Сам вигадуєш слова, що не мають рими, а кажеш, що я нездібний.

— Ну, здібний, здібний, тільки відчепись од мене, — відповів Квітик. — У мене вже голова заболіла. Старайся, щоб була думка й рима, ось тобі й вірші.

— Невже це так просто? — здивувався Незнайко.

— Звичайно, просто. Головне — здібності мати.

Незнайко прийшов додому й одразу взявся складати вірші. Цілісінький день він ходив по кімнаті, дивився то на підлогу, то на стелю, брався руками за підборіддя і щось бурмотів собі під ніс. Нарешті вірш був готовий, і він сказав:

— Послухайте, братці, якого вірша я склав.

— Ану, ану, про що той вірш? — зацікавилися всі.

— Це я про вас склав, — признався Незнайко. — Ось спочатку про Знайка слухайте:

Знайко йшов гулять на річку,

Перестрибнув через овечку.

— Що? — закричав Знайко. — Коли це я стрибав через овечку?

— Ну, це тільки у віршах так говориться, для рими, — пояснив Незнайко.

— Так ти що, задля рими вигадуватимеш на мене всілякі нісенітниці? — спалахнув Знайко.

— Звичайно, — відповів Незнайко. — Навіщо ж мені вигадувати правду? Правда, вона й так є.

— От спробуй ще, тоді знатимеш! — погрозив Знайко. — Ану, що ти там про інших склав?

— Ось послухайте про Поспішайка, — сказав Незнайко.

Поспішайко був голодний,

Проковтнув він прас холодний.

— Братці! — закричав Поспішайко. — Що він про мене вигадує? Ніколи я холодної праски не ковтав.

— Та ти не галасуй, — відповів Незнайко. — Це я просто для рими сказав, що прас був холодний.

— Та я взагалі праски не ковтав — ні холодної, ні гарячої! — кричав Поспішайко.

— А я і не кажу, що ти проковтнув гарячу, так що можеш заспокоїтись. Ось послухайте краще вірш про Якосьбудька.

В Якосьбудька під подушкою

Лежить солодкая пампушка.

Якосьбудько підійшов до свого ліжка, заглянув під подушку й сказав:

— Брехня! Ніякої пампушки тут немає.

— Ти нічого не розумієш у поезії, — відповів Незнайко. — Це для рими так говориться, що лежить, а насправді не лежить. Ось ще про Пілюльку склав.

— Братці! — закричав лікар Пілюлька. — Треба припинити це знущання! Невже ми будемо спокійно слухати, що він тут бреше про всіх?

— Досить! — закричали всі. — Ми не хочемо більше слухати! Це не вірші, а якісь дражнульки.

Тільки Знайко, Поспішайко і Якосьбудько кричали:

— Нехай читає! Прочитав про нас, то хай і про інших читає.

— Не треба! — кричали інші. — Ми не хочемо!

— Ну, якщо ви не хочете, то я піду почитаю сусідам, — сказав Незнайко.

— Що? — закричали тут усі. — Ти ще підеш перед сусідами нас соромити? Тільки спробуй! Можеш тоді й додому не приходити.

— Ну, гаразд, братці, не буду, — згодився Незнайко. — Тільки ви не сердьтеся на мене.

Відтоді Незнайко більше не складав віршів.

Розділ п’ятий ЯК НЕЗНАЙКО КАТАВСЯ НА ГАЗОВАНОМУ АВТОМОБІЛІ

Механік Гвинтик і його помічник Шпунтик були дуже хороші майстри. Вони були схожі один на одного, тільки Гвинтик був вищенький, а Шпунтик трошечки нижчий на зріст.

Обоє ходили в шкіряних куртках. З кишень їхніх курток завжди стирчали гайкові ключі, обценьки, терпуги та інші залізні інструменти. Коли б куртки були не шкіряні, то кишені давно відірвалися б. І картузи були на них шкіряні з окулярами-консервами. Ці окуляри вони й одягали під час роботи, щоб не запорошити очей.

Гвинтик і Шпунтик цілими днями сиділи у своїй майстерні і лагодили примуси, каструлі, чайники, сковорідки, а коли нічого було лагодити, робили триколісні велосипеди й самокати для коротульок.

Одного разу Гвинтик і Шпунтик нікому нічого не сказали, зачинились у своїй майстерні і стали щось майструвати. Цілий місяць вони пиляли, стругали, клепали, паяли й нікому нічого не показували, а коли місяць минув, то виявилося, що вони зробили автомобіль.

Цей автомобіль працював на газованій воді з сиропом. Посеред машини було приладнано сидіння для водія, а перед ним був бак з газованою водою. Газ із бака проходив по трубці в мідний циліндр і рухав залізний поршень. Залізний поршень під тиском газу рухався то туди, то сюди й крутив колеса. Зверху над сидінням було прироблено банку з сиропом. Сироп по трубці протікав у бак і служив для змащування механізму.

Такі газовані автомобілі були дуже поширені серед коротульок. Але в автомобілі, що його сконструювали Гвинтик і Шпунтик, було одне дуже важливе вдосконалення: збоку до бака була прироблена гумова трубка з краником для того, щоб можна було попити газованої води на ходу, не зупиняючи машини.

Поспішайко навчився керувати цим автомобілем, і, якщо кому-небудь хотілося покататись, Поспішайко катав і нікому не відмовляв.

Найбільше любив кататись на автомобілі Сиропчик, бо під час поїздки він міг досхочу пити газованої води з сиропом. Незнайко теж дуже любив кататись на автомобілі, і Поспішайко часто його катав. Але Незнайкові захотілось самому навчитись водити автомобіль, і він став просити Поспішайка:

— Дай мені поїздити на автомобілі. Я теж хочу навчитися керувати.

— Ти не зумієш, — сказав Поспішайко. — Це ж тобі машина! Тут розуміти треба.

— А що тут розуміти! — відповів Незнайко. — Я бачив, як ти керуєш. Смикай за ручки та крути кермо. Все просто.

— Це тільки здається, що просто, а насправді важко. Ти й сам уб’єшся і машину розіб’єш.

— Ну, гаразд, Поспішайку! — образився Незнайко. — Попросиш ти в мене що-небудь, я тобі теж не дам.

Одного разу, коли Поспішайка не було вдома, Незнайко заліз в автомобіль, що стояв на подвір’ї, і ну смикати за підойми і натискувати на педалі. Спочатку в нього нічого не виходило, потім машина раптом заторохтіла її поїхала. Коротульки побачили це у вікно її повибігали надвір.

— Що ти робиш? — закричали вони. — Уб’єшся!

— Не вб’юся, — відповів Незнайко й тут же наїхав на собачу будку, що стояла посеред двору.

Трах-та-ра-рах! Будка розпалась на тріски. Добре, що Булька встиг вискочити з будки, а то Незнайко і його задавив би.

— От бачиш, що ти наробив! — закричав Знайко. — Зупинися зараз же!

Незнайко злякався, хотів зупинити машину і смикнув за якусь ручку. Та машина, замість того щоб зупинитися, поїхала ще швидше й налетіла на альтанку. Трах-та-ра-рах! Альтанка розпалась на шматочки. Незнайка з ніг до голови засипало трісками. Однією дошкою дістало по спині, другою тріснуло по потилиці.

Незнайко вхопився рукою за кермо і давай крутити. Автомобіль гасає по двору, а Незнайко кричить на всю горлянку:

— Братці, відчиніть швидше ворота, а то я тут усе перетрощу!

Коротульки відчинили ворота, Незнайко виїхав із двору і помчав вулицею. Почувши гамір, з усіх дворів вибігали коротульки.

— Бережись! — кричав Незнайко і мчав уперед.

Знайко, Якосьбудько, Гвинтик, лікар Пілюлька та інші коротульки бігли за ним. Але де там! Вони не могли його догнати.

Незнайко кружляв по всьому місту й не знав, як зупинити машину.

Зрештою автомобіль домчав до річки, упав з кручі й перекидом покотився униз. Незнайко випав з машини й лежав на березі, а газована машина впала в річку й потонула.

Знайко, Якосьбудько, Гвинтик і лікар Пілюлька підхопили Незнайка й понесли додому. Всі думали, що він уже мертвий.

Вдома його поклали в ліжко, і лише тут Незнайко розплющив очі. Він оглянувся довкола й спитав:

— Братці, я ще живий?

— Живий, живий, — відповів лікар Пілюлька. — Тільки лежи, прошу тебе, мені тебе оглянути треба.

Він роздягнув Незнайка й оглянув. Потім сказав:

— Дивно! Всі кістки цілі, тільки синяки є та декілька скіпок.

— Це я за дошку спиною зачепився, — сказав Незнайко.

— Доведеться витягати скіпки, — похитав головою Пілюлька.

— А це боляче? — злякався Незнайко.

— Анітрошки. Ось дай я зразу найбільшу витягну.

— Ой! — заверещав Незнайко. — Ай-ай!

— Що ти? Хіба болить? — здивувався Пілюлька.

— Ще як болить!

— Ну, потерпи, потерпи! Це тобі тільки так здається!

— Ні, не здається! Ой-ой! Ай-я-й!

— Ну, чого ти кричиш, наче я тебе ріжу? Я ж тебе не ріжу.

— Болить! Сам казав, що не болітиме, а тепер болить.

— Ну, тихше, тихше! Ще одну скіпку треба витягти.

— Ой! Не треба! Не треба! Краще я із скіпкою буду!

— Не можна! Наривати почне.

— Уй-уй-уй!

— Ну, вже все. Тепер треба тільки йодом помазати.

— А це боляче?

— Ні, йодом не боляче. Лежи спокійно.

— А-а-а!

— Не галасуй, не галасуй! На машині кататись любиш, а потерпіти трошки не любиш!

— Ой, пече як!

— Попече та й перестане. Зараз я тобі градусник поставлю.

— Ой, не треба градусника! Не треба!

— Чому?

— Буде боліти!

— Та від градусника не болить!

— Ти все кажеш — не болить, а потім болить!

— От чудний! Та хіба я тобі ніколи градусника не ставив?

— Ніколи.

— Ну ось тепер сам побачиш, що це не боляче, — сказав Пілюлька й пішов по градусник.

Незнайко схопився з ліжка, вистрибнув у відчинене вікно і. втік до свого приятеля Гунька. Лікар Пілюлька повернувся з градусником, дивиться, а Незнайка нема.

— От і лікуй такого хворого! — пробурчав Пілюлька. — Його лікуєш, лікуєш, а вій вистрибне у віконце і втече. Ну, куди це годиться!

Розділ шостий ЯК ЗНАЙКО ПРИДУМАВ ПОВІТРЯНУ КУЛЮ

Знайко, який дуже любив читати, начитався у книгах про далекі країни й про різні цікаві мандрівки. Часто, коли вечорами робити було нічого, він розповідав своїм друзям про вичитане в книжках. Малюки дуже любили такі розповіді. Вони з цікавістю слухали про далекі країни, яких ніколи не бачили, але найбільше любили слухати про мандрівників, тому що з мандрівниками трапляються різні неймовірні історії і всякі дивовижні пригоди.

Наслухавшись таких історій, малюки стали мріяти про те, щоб і собі помандрувати. Деякі радили здійснити піший похід, інші пропонували сісти на човни й поплисти по річці, а Знайко сказав:

— Давайте зробимо повітряну кулю й на ній полетимо.

Ця вигадка дуже сподобалась усім. Коротульки ще ніколи не літали на повітряній кулі, і всіх малюків це дуже цікавило. Ніхто, звичайно, не знав, як робити повітряні кулі, але Знайко сказав, що він усе обміркує і тоді пояснить.

І от Знайко став думати. Думав він три дні її три ночі й придумав зробити кулю з гуми. Коротульки вміли добувати гуму. В їхньому місті росли квіти, схожі на фікуси. Якщо надрізати стебло такої квітки, то з нього витікає білий сік. Цей сік поступово гусне і перетворюється на гуму, з якої можна робити м’ячі її калоші.

Коли Знайко це придумав, він наказав коротулькам збирати гумовий сік. Усі приносили сік, для якого Знайко приготував велику бочку. Незнайко теж пішов збирати сік і зустрів на вулиці свого приятеля Гунька, який грався з двома малючками в скакалки.

— Послухай-но, Гуньку, яку ми штуку придумали, — сказав йому Незнайко. — Ти, брат, луснеш від заздрощів, коли дізнаєшся.

— От і не лусну, — відповів Гунько. — Дуже мені потрібно лускати!

— Луснеш, луснеш! — запевняв його Незнайко. — Така, брат, штука! Тобі й не снилося!

— А що ж це за штука? — зацікавився Гунько.

— Скоро ми зробимо повітряну кулю і полетимо мандрувати.

Гунька взяли завидки. Йому теж хотілося чим-небудь похвалитися, і він сказав:

— Подумаєш — пухир! А от я зате подружився з малючками.

— З якими малючками?

— А з оцими, — сказав Гунько й показав на малючок пальцем. — Ось оцю малючку зовуть Мушкою, а цю Кнопочкою.

Мушка к Кнопочка стояли віддалік i з острахом поглядали на Незнайка.

Незнайко подивився на них спідлоба й сказав:

— Так ти он як! Ти ж зо мною дружиш!

— А я і з тобою дружу, і з ними. Одне одному не заважає.

— Ні, заважає, — відповів Незнайко. — Хто дружить з малючками, той сам малючка. Зараз же посварися з ними!

— А навіщо мені сваритись?

— А я кажу, посварися! Або я з тобою сам посварюся.

— Ну й сварися. Подумаєш!

— От і посварюсь, а твоїм Мушці й Кнопочці зараз так надаю!

Незнайко стиснув кулаки її кинувся до малючок. Гунько загородив йому дорогу й ударив кулаком по лобі. Вони почали битись, а Мушка й Кнопочка злякались і втекли.

— Так ти мене за тих малючок по лобі кулаком б’єш? — кричав Незнайко, намагаючись ударити Гунька в ніс.

— А чого ти до них чіпляєшся? — допитувався Гунько, розмахуючи в усі боки кулаками.

— Подумаєш, який захисник знайшовся! — відповів Незнайко і вдарив свого друга по голові з такою силою, що Гунько навіть присів і кинувся тікати.

— Я з тобою у сварці! — кричав йому навздогін Незнайко.

— Ну й будь! — відповів Гунько. — Сам перший прийдеш миритися!

— А от побачиш, що не прийду! Ми полетимо на пухирі мандрувати.

— Полетите ви з даху на горище!

— Це ви полетите з даху на горище! — відповів Незнайко й пішов збирати гумовий сік.

Коли бочку було наповнено гумовим соком, Знайко розмішав його добре й звелів Шпунтикові принести насос, яким надували велосипедні шипи. До цього насоса він приробив довгу гумову трубку, кінець трубки облив гумовим соком і наказав Шпунтикові потихеньку качати насосом повітря. Шпунтик почав качати, й одразу з гумового соку став робитися пухир, точнісінько так, як з мильної піни роблять мильні пухирчики. Знайко щоразу обмазував цього пухиря з усіх боків гумовим соком, а Шпунтик весь час накачував повітря, тому пухир поступово роздувався і перетворювався у велику кулю. Знайко навіть не встигав мазати його з усіх боків. Тоді він розпорядився, щоб і інші коротульки теж мазали. Всі в ту ж хвилину взялися за діло. Всім знайшлася біля кулі робота, а Незнайко тільки ходив коло них та посвистував.

Він тримався від пухиря подалі, дивився на нього здалека й приказував:

— Лусне пухир! Ось зараз, зараз лусне! Ух!

Але куля не луснула, а з кожною хвилиною більшала. Незабаром вона роздулася до таких розмірів, що коротулькам довелось вилазити на горіховий кущ, який ріс серед двору, щоб обмазувати кулю зверху та з боків.

Робота по надуванню кулі тривала два дні і припинилась лише тоді, коли куля стала такою завбільшки, як будинок. Після цього Знайко зв’язав мотузочком трубку, щоб з кулі не виходило повітря, і сказав:

— Тепер куля буде сохнути, а ми з вами візьмемося за іншу роботу.

Він прив’язав кулю мотузкою до горіхового куща, щоб не занесло її вітром, а після того поділив коротульок на два загони. Одному загонові він звелів збирати шовкові кокони, щоб розмотати їх і наробити шовкових ниток. З цих ниток ній наказав їм сплести величезну сітку. Другому загонові Знайко звелів зробити великий кошик з тонкої березової кори.

Поки Знайко і його товариші були зайняті цією роботою, всі жителі Квіткового міста приходили й дивилися на велетенську кулю, прив’язану до горіхового куща. Кожному хотілося помацати кулю руками, а деякі навіть пробували підняти її.

— Куля легка, — казали вони. — Її вільно можна підняти однією рукою.

— Легка то легка, але, по-моєму, вона не полетить, — сказав коротулька, на ім’я Топик.

— А чому не полетить? — запитали його.

— А як же вона полетить? Якби вона могла літати, то рвалася б угору, а вона просто лежить на землі. Значить, хоч вона й легка, а все-таки важка, — відповів Топик.

Коротульки задумались.

— Гм! Гм! — говорили вони. — Куля легка, а все-таки важка. Це правильно. Як же вона полетить?

Вони почали розпитувати Знайка, але Знайко сказав:

— Потерпіть трохи. Скоро ви все побачите.

Коротульки ще більше зневірилися, бо Знайко нічого не пояснив їм. Топик ходив по місту й поширював найбезглуздіші чутки.

— Яка сила може підняти кулю вгору? — питав він і сам відповідав — Нема такої сили! Літають птахи, тому що в них є крила, а гумовий пухир не полетить угору. Він може полетіти тільки донизу.

Зрештою у місті вже ніхто не вірив у цю витівку. Всі тільки сміялися, підходили до будиночка Знайка, поглядали з-за паркана на кулю і говорили:

— Дивіться, дивіться! Летить! Ха-ха-ха!

Але Знайко не звертав на це уваги. Коли шовкова сітка була готова, він звелів накинути її зверху на кулю. Сітку розтягли й накрили нею кулю зверху.

— Дивіться! — закричали коротульки з-за паркана. — Кулю ловлять сіткою. Бояться, що полетить! Ха-ха-ха!

Знайко наказав підчепити мотузком знизу і прив’язати кулю до гілки горіхового куща й підтягти вгору. Поспішайко й Шпунтик миттю вилізли з мотузком на кущ і стали підтягати кулю вгору. Це дуже розвеселило глядачів.

— Ха-ха-ха! — сміялись вони. — Виявляється, це така куля, що її мотузком угору тягти треба. Як же вона полетить, якщо її мотузком піднімати доводиться?

— Так і полетить, — відповідав Топик. — Вони посідають на кулю верхи, смикатимуть за мотузку, от куля й полетить.

Коли кулю трохи підняли над землею, сітка по краях її спала вниз, і Знайко звелів прив’язати до кутів сітки кошик з березової кори. Кошик був чотирикутний. З кожного боку в ньому було зроблено по лавочці, і на кожній лавочці могло сісти по чотири малюки. Кошик прив’язали до сітки з чотирьох боків, і Знайко оголосив, що роботу по будівництву кулі закінчено. Поспішайко подумав, що вже можна летіти, але Знайко сказав, що ще треба приготувати для всіх парашути.

— А навіщо парашути? — спитав Незнайко.

— А що як куля лусне! Доведеться тоді з парашутами стрибати.

На другий день Знайко і його товариші робили парашути. Кожен сам собі майстрував парашут з пушинок кульбаби, а Знайко всім показував, як треба робити.

Жителі міста бачили, що куля нерухомо висить на гілці, й говорили одне одному:

— Так вона й висітиме, доки не лусне. Ніякого польоту не буде.

— Ну, чого ж ви не летите? — кричали вони з-за паркана. — Летіти треба, поки куля не луснула!

— Не турбуйтесь, — відповів їм Знайко. — Політ відбудеться завтра о восьмій годині ранку.

Багато малюків сміялися, але деякі потім почали сумніватися.

— А що як справді полетять? — казали вони. — Треба прийти завтра й подивитися.

Розділ сьомий ПІДГОТОВКА ДО ПОДОРОЖІ

На другий день Знайко розбудив своїх друзів ще на світанку. Всі попрокидалися і стали готуватися в дорогу. Гвинтик і Шпунтик наділи свої шкіряні куртки. Мисливець Кулька взувся у свої улюблені шкіряні чоботи. Халяви цих чобіт були вище колій і застібалися зверху на пряжки. В таких чоботях дуже зручно мандрувати. Поспішайко надів свій костюм «блискавку». Про цей костюм варто розказати докладніше. Поспішайко, який завжди поспішав і не любив марнувати часу, придумав собі спеціальний костюм, у якому не було жодного ґудзика. Відомо, що при вдяганні й роздяганні найбільше часу витрачається на застібання і розстібання ґудзиків. У костюмі Поспішайка штани й сорочка були з’єднані в одне ціле на зразок комбінезона. Цей комбінезон застібався зверху на одну кнопку, що була на потилиці. Досить було відстебнути цю кнопку, і весь костюм якимось незрозумілим чином злітав з плечей і блискавично падав до ніг.

Товстенький Пончик надів свій найкращий костюм. У костюмах Пончик найбільше цінував кишені. Чим більше було кишень, тим кращим вважався костюм. У найкращому його костюмі було сімнадцять кишень. Сама куртка складалася з десяти кишень: дві кишені на грудях, дві косі кишені на животі, дві кишені по боках, три кишені зсередини й одна потайна кишеня на спині. На штанях було: дві кишені спереду, дві кишені ззаду, дві кишені по боках і одна кишеня внизу на коліні. У звичайному житті такі сімнадцятикишенні костюми, та ще й з кишенею на коліні, можна зустріти лише на кінооператорах.

Сиропчик вирядився у картатий костюм. Він завжди ходив у картатих костюмах. І штани в нього були картаті, і піджак картатий, і кепка картата. Побачивши його здалека, коротульки завжди говорили: «Погляньте, он іде шахова дошка». Якосьбудько нарядився у лижний костюм. Він вважав, що найзручніше мандрувати в лижному костюмі. Либонько надів смугасту фуфайку, смугасті гетри, а шию обмотав смугастим шарфом. У цьому костюмі він був весь смугастий, і здалека здавалося, що це зовсім не Либонько, а якийсь смугастий матрац. Отак вдяглися, хто в що міг, тільки Забудько, який мав звичку кидати свої речі куди попало, ніяк не міг знайти своєї куртки. Кепку він теж засунув невідомо куди і, скільки не шукав, ніде не міг знайти. Нарешті він знайшов під ліжком свою зимову шапку-вушанку.

Художник Тюбик вирішив малювати все, що побачить під час подорожі. Він узяв свої фарби й пензель і заздалегідь поклав їх у кошик повітряної кулі. Гусля вирішив захопити з собою флейту. Лікар Пілюлька взяв похідну аптечку й теж поклав у кошик під лавочку. Це було дуже завбачливо, бо під час подорожі хто-небудь міг захворіти.

Ще не було й шостої години ранку, а довкола вже зібралося майже все місто. Коротульки, яким хотілося подивитись на політ, сиділи на парканах, на дахах будинків.

Поспішайко перший заліз у кошик і вибрав для себе найзручніше місце. За ним поліз Незнайко.

— Дивіться, — кричали звідусіль глядачі, — вже починають сідати!

— Ви чого позалазили в кошик? — спитав Знайко. — Вилізайте, ще рано.

— Чому рано? Вже можна летіти, — відповів Незнайко.

— Багато ти розумієш! Кулю треба спершу наповнити теплим повітрям.

— А навіщо теплим повітрям? — спитав Поспішайко.

— Тому що тепле повітря легше від холодного й завжди підноситься вгору. Коли ми наповнимо кулю теплим повітрям, тепле повітря піднесеться вгору й потягне кулю за собою.

— Ага, значить, ще тепле повітря потрібне! — сказав Незнайко, й вони з Поспішайком вилізли з кошика.

— Погляньте! — закричав хтось на даху сусіднього будинку. — Вилазять назад. Передумали летіти.

— Звичайно, передумали, — відповіли з іншого даху. — Хіба можна летіти на такій кулі? Просто морочать публіку.

В цей час Знайко звелів коротулькам наповнити кілька мішків піском і покласти їх у кошик. Одразу ж Поспішайко, Мовчун, Якосьбудько та інші малюки почали насипати в мішки пісок і складати їх у кошик.

— Що це вони роблять? — дивувалися глядачі. — Навіщось кладуть у кошик мішки з піском.

— Гей, навіщо вам мішки з піском? — закричав Топик, який сидів верхи на паркані.

— А ось полетимо й будемо зверху на голови вам кидати, — відповів Незнайко.

Певна річ, Незнайко й сам не знав, для чого мішки. Він це просто так вигадав.

— Ви полетіть спочатку! — закричав Топик.

Коротулька Мікроша, який сидів поруч з Топиком на паркані, сказав:

— Мабуть, вони бояться летіти і хочуть, щоб замість них мішки полетіли.

Навкруги засміялися:

— Звичайно, бояться! А чого їм боятися! Куля однаково не полетить.

— А може, ще полетить, — промовила одна з малючок, які теж заглядали в щілини паркана.

Поки довкола сперечалися, Знайко звелів розкласти серед двору вогонь, і всі побачили, як Гвинтик і Шпунтик винесли із своєї майстерні великий мідний котел і поставили його на вогонь. Гвинтик і Шпунтик давно вже зробили цей котел для нагрівання повітря. Котел мав щільну накривку, в якій був невеличкий отвір. Збоку був прироблений насос для подачі в котел повітря. Повітря нагрівалось у котлі й виходило через верхній отвір у накривці.

Певна річ, ніхто з глядачів не міг догадатися, для чого котел, але кожний висловлював свої припущення.

— Мабуть, вирішили зварити собі юшки, щоб поснідати перед мандрівкою, — сказала малючка, на ім’я Ромашка.

— А що ти думаєш, — відповів Мікроша. — І ти, напевно, перекусила б, якби вирушала в таку далеку дорогу.

— Розуміється, — погодилась Ромашка. — Може, це востаннє…

— Що востаннє?

— Ну, наїдяться востаннє, а потім полетять, куля лусне, і вони розіб’ються.

— Не бійся, не лусне! — сказав їй Топик. — Для того щоб луснути, треба полетіти, а вона, бачиш, стовбичить тут уже цілий тиждень і нікуди не летить.

— А тепер полетить, — відповіла Кнопочка, що разом з Мушкою теж прийшла подивитися на політ.

Тут серед глядачів зчинилася гаряча суперечка. Якщо хто-небудь казав, що куля полетить, то інший тут же доводив, що не полетить, а як хто-небудь казав, що не полетить, то йому відповідали, що полетить. Галас стояв такий, що вже нічого не можна було розібрати. На одному даху двоє малюків аж побилися між собою — так запально сперечалися. Насилу їх розлили водою!

На цей час повітря вже добре нагрілось у котлі, і Знайко вирішив, що пора наповнювати кулю гарячим повітрям. Але для того, щоб наповнити кулю гарячим повітрям, з неї треба було випустити спочатку холодне повітря. Знайко підійшов до кулі і розв’язав мотузочок, що туго зв’язував гумову трубку внизу. Холодне повітря стало з шумом виходити а кулі. Коротульки, які сперечалися — полетить куля чи не полетить, — обернулись і побачили, що куля швидко зменшується. Вона обм’якла, зморщилась, як сушена груша, і сховалася на дні кошика. На місці, де раніш красувалася велетенська куля, тепер стояв сам кошик, накритий зверху сіткою.

Шипіння стихло, й у ту ж мить пролунав вибух дружного реготу. Сміялися всі: і ті, які казали, що куля не полетить, і ті, які запевняли, що куля полетить, а Незнайків друг Гунько сміявся так, що навіть упав з покрівлі й набив собі на потилиці гулю. Довелося лікареві Пілюльці тут же лікувати його й намазувати гулю йодом.

— Оце так полетіли! — кричали навкруги. — Оце так Знайкова куля! Цілий тиждень морочилися з нею, а вона взяла та й луснула. Ну й потіха! Ніколи в житті не доводилося стільки сміятися!

Але Знайко й цього разу не звертав уваги на кепкування. Він з’єднав котел і кулю довгою трубкою і наказав качати насос, що був прироблений до котла. В котел пішло свіже повітря, а нагріте повітря по трубці проходило прямо в кулю. Поступово куля під сіткою збільшувалась і почала вплавити з кошика.

— Погляньте! — зраділи глядачі. — Знову надувають! Ох, і чудні! А вона знову лусне.

Тепер уже ніхто не вірив, що куля полетить. А вона тим часом стала ще більшою, виповзла з кошика й лежала на ньому, наче велетенський кавун на блюдечці. І тут раптом усі побачили, що куля сама по собі повільно піднялася вгору і напнула сітку, якою була прикріплена до кошика. Всі гак і ахнули від цього дива. Кожний бачив, що тепер ніхто не тягнув кулю на мотузці вгору.

— Ура! — закричала Ромашка і навіть у долоні заплескала.

— Не галасуй! — крикнув на неї Топик.

— Але ж полетіла!

— Ще не полетіла! Бачиш, вона до кошика прив’язана. Хіба вона зможе підняти вгору кошик та ще з коротульками?

Тут Топик побачив, що куля, зробившись ще більшою, піднеслася вище, й кошик відділився од землі. Топик не втримався і закричав, що було духу:

— Держіть, держіть, бо полетить! Що ви робите?

Але куля не полетіла, бо кошик був міцно прив’язаний до горіхового куща. Куля лише трошки піднялася над землею.

— Ура! — пролунало з усіх боків. — Ура! Молодець, Знайко! Оце так Знайкова куля! Чим же вони надували її? Мабуть, парою.

Тепер уже всі вірили, що куля полетить.

Розділ восьмий У ДОРОГУ

Наповнення кулі теплим повітрям нарешті було закінчено. Знайко звелів прибрати котел і власноручно перев’язав мотузочком гумову трубку, щоб тепле повітря не виходило з кулі. Після цього він наказав усім сідати в кошик. Першим заліз Поспішайко, за ним поліз Пончик і ледь не впав на голови іншим коротулькам. Він був товстенький, усі кишені в нього були набиті всякою всячиною: де цукор лежав, де прянички. До того ж він надягнув про всяк випадок калоші, а в руках тримав парасольку. Спільними зусиллями Пончика всадовили в кошик, а за ним стали сідати інші малюки. Сахарин Сахаринович Сиропчик метушився навколо кошика і всіх підсаджував:

— Сідайте, будь ласка, — казав він. — Влаштовуйтеся зручніше. Місця на повітряній кулі усім вистачить.

— Ти теж сідай, — відповідали йому.

— Я ще встигну, — говорив Сиропчик. — Головне, щоб ви сіли! — Він послужливо підтримував усіх під руки, підштовхував знизу.

Нарешті всі позалазили в кошик. Тільки Сиропчик зостався внизу.

— Чому ж ти не сідаєш? — запитали його.

— Може, мені краще не сідати? — сказав Сиропчик. — Я дуже товстенький. Вам і без мене там тісно. Боюсь, перевантаження буде.

— Не бійся, ніякого перевантаження не буде.

— Ні, братці, летіть без мене. Я вас тут підожду. Нащо мені турбувати вас.

— Нікого ти не потурбуєш, — відповів Знайко. — Сідай. Як уже всі вирішили летіти, то й полетимо разом.

Сиропчик нехотя поліз у кошик, і тут раптом трапилось непередбачене: кошик разом з кулею осів на землю.

— Оце так полетіли! — засміявся на паркані Мікроша.

— А ти чого смієшся? — крикнув на нього Топик. — Тут нещастя, а він сміється!

— Яке там нещастя, — відповів Скелко. — Просто ця куля розрахована на п’ятнадцять коротульок. Шістнадцяти вона не може підняти.

— Значить, не полетять? — спитав Топик.

— Доведеться когось одного залишити, тоді полетять, — відповів Скелко.

— Мабуть, Незнайка залишать, — сказала Мушка.

Сиропчик, який боявся летіти на повітряній кулі, зрадів і сказав:

— Ну от, я ж казав, що перевантаження буде. Краще я вилізу.

Він уже задер ногу, щоб вилізти, але тут Знайко взяв один мішок з піском і викинув з кошика.

Кошик одразу полегшав, і куля знову піднеслась угору.

Тут тільки всі й зрозуміли, для чого Знайко велів покласти в кошик мішки з піском.

Усі заплескали в долоні, а Знайко підняв угору руку й звернувся до коротульок з промовою.

— До побачення, братці! — вигукнув він. — Ми летимо в далекі краї. За тиждень повернемось додому.

— До побачення!

— До побачення! До побачення! Щасливої дороги! — закричали малюки та малючки й замахали руками і капелюшками.

Знайко дістав з кишені ножик і перерізав мотузку, якою було прив’язано кошик до куща. Куля повільно знялася, зачепилася боком за гілку куща, але тут же одчепилася і швидко полетіла у височінь.

— Ура! — закричали коротульки. — Хай живе Знайко і його товариші! Ура-а!

Усі плескали в долоні, підкидали вгору капелюшки. Малючки на радощах обнімалися. Мушка й Кнопочка навіть поцілувались, а Маргаритка заплакала.

Куля тим часом піднімалась вище й вище. Її зносило вітром убік. Незабаром вона перетворилася на маленьку цяточку, і її ледве було видно в небесній блакиті. Скелко заліз на дах будинку й став дивитися на цяточку в свою трубу. Поруч, на самому краю даху, стояв поет Квітик. Склавши на грудях руки, він дивився на радісних малюків і, здавалось, про щось думав. Раптом Квітик розставив широко руки і закричав на весь голос:

— Вірш! Слухайте вірш!

Навколо одразу стихло. Всі задерли голови й дивилися на Квітика.

— Вірш! — зашепотіли малюки й малючки. — Зараз буде вірш.

Квітик ще почекав, щоб настала повна тиша. Потім простяг до неба руку, покашляв трохи, сказав ще раз:

— Вірш!

І почав читати щойно складений вірш.

Гігантська куля, повна пари,

Знялась недаром аж до хмари.

Наш коротулька, хоч не птиця,

Літати він однак годиться.

Ніяких перешкод нема

Тепер для нашого ума!

Ну й галас тут зчинився! Всі знову заплескали в долоні. Малюки стягли Квітика з даху, понесли на руках додому, а малючки зривали пелюстки з квіток і кидали їх Квітикові. У цей день Квітик прославився так, наче це він придумав повітряну кулю і полетів на ній у піднебесся. Його вірш усі вивчили напам’ять і виспівували на вулицях.

Довго ще в цей день то тут, то там можна було чути:

Ніяких перешкод нема

Тепер для нашого ума!

Розділ дев’ятий НАД ХМАРАМИ

Наші хоробрі мандрівники навіть не відчули, як куля знялася в повітря, настільки плавно вона одділилася від землі. Тільки за хвилину вони виглянули з кошика й по бачили внизу натовп друзів, що махали їм на прощання руками й підкидали вгору капелюшки. Знизу долітали вигуки «ура».

— До побачення! — закричали їм у відповідь Знайко та його товариші.

Вони теж замахали капелюшками й руками. Забудько підняв руку, щоб і собі помахати шапкою, але виявилося, що її нема.

— Заждіть, братці! — закричав він. — Зупиніть кулю! Я шапку вдома забув!

— Вічно ти щось забуваєш! — пробурчав Бурчун.

— Тепер уже не можна зупинити кулю, — сказав Знайко. — Вона летітиме, доки в ній не охолоне повітря, і тільки тоді спуститься вниз.

— Що ж я, без шапки повинен летіти? — образився Забудько.

— А ти ж знайшов свою шапку під ліжком, — сказав Пончик.

— Знайти — знайшов, та мені в ній було жарко, ну я і поклав її на стіл, а в останню мить забув надіти.

— Ти завжди що-небудь в останню мить забуваєш, — сказав Бурчун.

— Дивіться, братці, — закричав раптом Незнайко. — Наш будиночок залишився внизу.

Всі засміялись, а Бурчун сказав:

— А ти, мабуть, думав, що й будиночок полетить з нами?

— Нічого я такого не думав, — образився Незнайко. — Просто я побачив, що наш будиночок стоїть, от і сказав. Раніше ми весь час у будиночку жили, а тепер на повітряній кулі летимо.

— От і летимо, — пробурчав Бурчун, — та куди ще залетимо?

— Ти, Бурчуне, все бурчиш, — одповів Незнайко. — Від тебе й на повітряній кулі нема спокою.

— Ну то йди, як тобі не подобається.

— Куди ж я тут піду?

— Ну, досить! — гримнув Знайко на них. — Що це за суперечки на повітряній кулі?

Повітряна куля піднялася ще вище, і все Квіткове місто було видно, як на долоні. Будинки здавалися зовсім крихітними, а малюків та малючок уже зовсім і помітити не можна було. Повітряну кулю односило вітром, і вже все місто бовваніло десь позаду.

Знайко дістав із кишені компас і визначив напрям, куди летіла повітряна куля.

Компас — це така маленька металева коробочка з магнітною стрілкою. Магнітна стрілка завжди показує на північ. Коли стежити за стрілкою в компасі, то завжди можна знайти дорогу назад. Для цього Знайко й узяв із собою компас.

— Вітер несе нас просто на північ, — оголосив Знайко. — Отже, назад треба буде повертатися на південь.

Повітряна куля піднялася вже зовсім високо і летіла над полем. Місто зникло вдалині. Внизу вузенькою темною стрічкою петляв струмок, що його коротульки прозвали Огірковою річкою. Дерева, які іноді траплялися серед поля, здавалися маленькими пухнатими кущиками.

Раптом Пончик помітив унизу невеличку темну цятку. Вона швидко рухалася по землі, ніби бігла за повітряною кулею.

— Дивіться, братці, хтось біжить за нами, — закричав Пончик.

Усі стали дивитися на цятку.

— Дивіться, через річку перескочила! — закричав Забудько.

— Що ж це може бути? — запитав Поспішайко. — Дивіться, через дерева стрибає!

Повітряна куля полетіла над лісом. Цятка стрибала по вершечках дерев. Лікар Пілюлька почепив на ніс своє пенсне, проте не зміг роздивитися, що воно таке.

— Знаю! — закричав раптом Незнайко. — Перший зрозумів! Це наш Булька! Ми забули взяти Бульку, от він і біжить за нами.

— Що ти! — відповів Кулька. — Булька — тут. Ось він сидить у мене під лавою.

— Що ж воно таке? Може, ти відгадаєш, Знайку? — запитав Якосьбудько.

Знайко заховав компас і подивився вниз.

— Та це ж наша тінь, — засміявся він.

— Як наша тінь? — здивувався Незнайко.

— Дуже просто. Це тінь від повітряної кулі. Ми летимо в повітрі, а тінь по землі біжить.

Коротульки довго стежили за тінню, а вона меншала й меншала і, нарешті, зовсім зникла.

— А куди зникла тінь? — занепокоїлись коротульки.

— Ми надто високо піднялися, — пояснив Знайко. — Тепер уже не можна побачити й тіні.

— Неподобство! — пробурчав Бурчун. — Сидиш тут і навіть власної тіні не бачиш!

— Знову ти бурчиш, — сказав Незнайко. — Ніде від тебе спокою нема!

— Спокою! Спокою! — перекривив його Бурчун. — А який спокій на повітряній кулі? Коли хочеш спокою, то сиди собі вдома!

— От ти й сиди.

— А мені не треба спокою.

— Знову ви сперечаєтеся! — сказав Знайко. — Доведеться вас на землю зсадити.

Бурчун і Незнайко полякалися й припинили суперечку. В цей час повітряна куля опинилася в якомусь диму чи в тумані. Земля зникла внизу. Довкола була наче біла завіса.

— Що це? — закричали всі. — Звідки тут дим?

— Це не дим, — сказав Знайко. — Це хмара. Ми піднялися до хмар і летимо тепер у хмарі.

— Ну, це ти вигадуєш, — одповів Незнайко. — Хмара — вона рідка, як молочний кисіль, а це якийсь туман.

— Аз чого, ти гадаєш, зроблена хмара? — запитав Знайко. — Хмара й зроблена з туману. Це тільки здаля здається, що вона густа.

Але Незнайко цьому не повірив і сказав:

— Ви його не слухайте, братці. Це він усе вигадує, щоб показати, наче багато знає, а насправді він нічого не знає. Так я й повірив, що хмара — це туман. Хмара — це кисіль. Ніби я киселю не їв, чи що?

Скоро повітряна куля піднялася ще вище, вилетіла із хмар і полетіла над ними. Незнайко визирнув із кошика і побачив унизу хмари. Вони тяглися в різні боки і зовсім закривали землю.

— Батеньку! — перелякався Незнайко. — Небо внизу! Ми летимо догори ногами!

— Чому догори ногами? — здивувалися всі.

— А ось подивіться, у нас під ногами небо, значить, ми догори ногами.

— Це ми над хмарами летимо, — пояснив Знайко. — Ми піднеслись понад хмари, через те хмари тепер не над нами, а під нами.

Але Незнайко і цьому не повірив. Він сидів на своєму місці і міцно тримав на голові капелюшка. Він гадав, що капелюшок може впасти, оскільки він сидить догори ногами.

Вітер швидко гнав повітряну кулю понад хмарами, але скоро всі помітили, що повітряна куля почала спускатися.

— Чому ми вниз полетіли? — захвилювалися всі.

— Повітря почало холонути в кулі, — пояснив Знайко.

— Значить, ми тепер сядемо на землю? — запитав Поспішайко.

— А для чого ми взяли мішки з піском? — сказав Знайко. — Треба викинути з кошика пісок, і ми знову полетимо вгору.

Якосьбудько швидко вхопив мішок з піском і жбурнув униз.

— Що ти робиш? — закричав Знайко. — Хіба можна цілий мішок кидати? Адже він може когось по голові вдарити.

— Якось не вдарить, — відповів Якосьбудько.

— «Якось, не вдарить!..» — перекривив його Знайко. — Мішок треба розв’язати і висипати пісок.

— Зараз я висиплю, — сказав Либонько.

Він розв’язав другий мішок і висипав пісок просто в кошик.

— Один розумніший за другого, — похитав головою Знайко. — Ну що з того, коли пісок у кошику залишився? Від цього повітряна куля не полегшає.

— А я, либонь, висиплю пісок, — одповів Либонько й почав висипати пісок із кошика жменею.

— Обережніше! — закричав Забудько. — Ти мені очі запорошиш.

— Либонь, не запорошу, — сказав Либонько і тут же запорошив йому піском очі.

Всі стали лаяти Либонька, а Якосьбудько узяв ножик та й прорізав у дні кошика велику дірку, щоб через неї висипався пісок. Знайко побачив і закричав:

— Стій! Що ти робиш? Через тебе кошик розвалиться, і ми всі випадемо з нього.

— Якось не розвалиться, — відповів Якосьбудько.

— У вас обох тільки й мови, що «либонь» та «якось»! — сказав Знайко й відібрав у Якосьбудька ножик.

Пісок крізь діру висипався з кошика, кошик полегшав, і повітряна куля знову пішла вгору. Малюки з задоволенням виглядали із кошика. Всі зраділи, що куля знову полетіла вгору. Тільки Бурчун, що завжди був чимось незадоволений, бурчав:

— Що це таке? То вгору, то вниз! Хіба так повітряні кулі літають?

Не знаючи, що ще сказати, він подивився на Пончика, який мовчки гриз цукор, і сказав:

— А ти що тут іще гризеш?

— У мене цукор у кишені, от я його дістаю й гризу!

— Знайшов час гризти цукор! От спустимося вниз, тоді й гризи!

— А навіщо мені зайвий тягар везти? — сказав Пончик. — Я з’їм цукор, повітряній кулі полегшає, і вона понесеться ще вище.

— Ну, гризи, гризи! Подивимося, до чого ти ще догризешся, — відповів Бурчун.

Розділ десятий АВАРІЯ

Дехто гадає, що чим вище підніматись у повітря, тим тепліше буде, але це не так. Чим вище, тим холодніше. Чому це? А тому що сонце мало нагріває повітря своїм промінням, бо повітря дуже прозоре. Внизу повітря завжди тепліше. Сонце нагріває своїм промінням землю, повітря нагрівається від землі, точнісінько так, як від гарячої грубки. Нагріте повітря легше за холодне й тому піднімається вгору. Чим вище воно підніметься, тим більше охолоне. А тому на великій височині завжди холодно.

Це на собі відчули Знайко та його товариші, коли піднялися на своїй повітряній кулі на велику височінь. Їм зробилося так холодно, що почервоніли і носи, і щоки. Всі тупали ногами й ляскали руками, щоб хоч трохи зігрітись. Дужче за всіх мерз Забудько, який забув удома шапку. Від страшного холоду у нього під носом виросла велика бурулька. Він тремтів, як осиковий листок, і весь час цокотів зубами.

— Перестань зубами клацати, — бурчав Бурчун. — Тут і так холодно, а він ще зубами клацає!

— Я ж не винуватий, що холодію, — сказав Забудько.

Бурчун устав з місця і сказав:

— Страх не люблю, коли хтось над вухом зубами клацає. Мене самого від цього дрож проймає.

Він сів біля Тюбика, але Тюбик теж вибивав дріб зубами. Бурчун підозріло подивився на нього:

— Ти що? Мабуть, на зло мені зубами клацаєш?

— І зовсім не на зло, а тому, що холодно.

Бурчун встав і пересів на інше місце. Так він кілька разів пересідав з місця на місце і тільки іншим заважав.

Від холоду повітряна куля вкрилася інеєм і виблискувала над головами коротульок, наче була зроблена з щирого срібла. Поступово повітря знову охололо в оболонці, і куля почала спускатися вниз. За кілька хвилин вона вже падала із величезною швидкістю. Запас мішків з піском скінчився, і тепер уже нічим не можна було стримати падіння.

— Ав-ав-аварія! — закричав Сиропчик.

— Гинемо! — заволав Незнайко й сховався під лавку.

— Вилазь! — закричав на нього Знайко.

— Чого? — обізвався з-під лавки Незнайко.

— З парашутами будемо стрибати!

— Мені й тут добре, — відповів Незнайко.

Не довго думаючи, Знайко схопив його за комір і виволік з-під лавки.

— Не маєш права! — кричав Незнайко. — Я буду скаржитись!

— Не галасуй! — спокійно відповів Знайко. — Без паніки. Ось дивись, як я стрибатиму з парашутом, і стрибай за мною.

Незнайко трохи заспокоївся. Знайко підійшов до борту кошика.

— Увага, братці! — закричав він. — Стрибайте по черзі всі за мною. Хто не вистрибне, того куля занесе в піднебесся. Ну, приготуйте парашути. Пішли!

Знайко стрибнув першим. За ним стрибнув Поспішайко, і тут трапилась несподівана обставина. Замість того, щоб спочатку стрибнути, а потім уже розкрити парашут, Поспішайко, поспішаючи, спершу розкрив парашут, а потім стрибнув. З цього поспіху парашут зачепився за край кошика. Поспішайко заплутався однією ногою за шнур і повис униз головою. Він дриґав ногами й звивався усім тілом, немов черв’як, якого чіпляють на рибальський гачок. Хоч як старався Поспішайко, парашут не відчіплювався.

— Братці! — закричав лікар Пілюлька. — Якщо парашут відчепиться, Поспішайко вдариться головою об землю.

Малюки вхопилися за парашут і втягли Поспішайка назад у кошик.

Незнайко побачив, що куля знову полетіла вгору, й закричав:

— Стійте, братці, нікому більше стрибати не треба. Ми знову полетіли вгору.

— Чому ж ми знову летимо вгору? — здивувався Якосьбудько.

— Ех, ти! — відповів Бурчун. — Знайко ж стрибнув, от кулі й легше стало.

— Що ж Знайко робитиме без нас? — запитав здивовано й Пончик.

— Ну що, — розвів руками Якосьбудько. — Піде собі потихеньку додому.

— А ми що будемо робити без Знайка?

— Подумаєш! — відповів Незнайко. — Наче без Знайка ми не дамо собі ради!

— Треба ж когось слухатися, — сказав Пончик.

— Ну, будете мене слухатися, — заявив Незнайко. — Тепер я буду за головного.

— Ти? — здивувався Бурчун. — Не з твоєю головою за головного бути.

— Ах, так! Не з моєю головою? — закричав Незнайко. — Ну, будь ласка, стрибай униз і шукай свого Знайка, якщо тобі моя голова не подобається.

Бурчун зиркнув униз і сказав:

— Де ж я тепер його знайду? Ми далеко залетіли. Треба було одразу всім стрибати.

— Ні, стрибай, стрибай!

Незнайко й Бурчун почали сперечатись і сперечались аж до самого вечора. Знайка не було, і ніхто їх тепер не міг зупинити. Сонце вже схилилося до заходу. Вітер міцнішав. Куля ще більше охолола й знову почала спускатися вниз, а Бурчун і Незнайко все сперечалися.

— Досить тобі сперечатись, — сказав Сиропчик Незнайкові. — Якщо вже хочеш бути за головного, то придумай що-небудь. Поглянь, ми знову вниз полетіли.

— Тепер буду думати, — відповів Незнайко.

Він сів на лавочку, приставив до лоба палець і почин думати. А куля тим часом усе швидше й швидше спускалася вниз.

— Що ж тут придумаєш? — сказав Гвинтик. — Коли б у нас були мішки з піском, можна було б скинути мішок.

— Правильно! — вигукнув Незнайко. — А тому що мішків у нас більше нема, доведеться скинути одного з вас. Скинемо кого-небудь з парашутом, кулі стане легше, і вона знову полетить угору.

— Кого ж скинути?

— Ну, кого? — сказав Незнайко, роздумуючи. — Треба скинути того, хто найбільший бурчун.

— А я не згодний, — відповів Бурчун. — Немає такого правила, щоб найбільших бурчунів скидати. Треба скинути того, хто найважчий.

— Ну, гаразд, — погодився Незнайко. — Скинемо Пончика. Він у нас найтовщий.

— Правильно! — зрадів Сиропчик.

— Що? — закричав Пончик. — Хто найтовщий? Я найтовщий? Сиропчик товщий за мене!

— Поглянь на нього! — закричав Сиропчик, тикаючи пальцем у Пончика. — Я товщий за нього! Ха-ха! Ану, давай поміряємось!

— Ну, давай, давай! — як півень, наскакував на нього Пончик.

Усі обступили Пончика й Сиропчика. Незнайко дістав з кишені мотузочок і обв’язав ним талію Пончика. Потім таким же чином зміряв Сиропчика, й виявилося, що Сиропчик майже в півтора раза товщий за Пончика.

— Це неправильно! — закричав Сиропчик. — Пончик змахлював. Він живота втяг. Я бачив!

— Нічого я не втягував! — виправдовувався Пончик.

— Ні, втяг. Я бачив. Давай переміряємось! — кричав Сиропчик.

Незнайко знову почав міряти Пончика, а Сиропчик вертівся навколо й кричав:

— Е! Е! Ти куди? Надуйся!

— Навіщо ж мені надуватись? — відповідав Пончик. — Якщо я надмуся, то звичайно буду товщий за тебе.

— Ну, гаразд, не надувайся, але й втягати живіт не маєш права. Братці, дивіться, що він робить! Де ж справедливість? Ніякої справедливості нема! Це просто обман!

Незнайко ще раз зміряв Пончика, потім з такою ж ретельністю зміряв Сиропчика, й на цей раз виявилося, що вони обоє однакової товщини.

— Доведеться двох скидати, — розвів Незнайко руками.

— Навіщо ж двох, коли й одного досить, — сказав Сиропчик.

Мисливець Кулька виглянув з кошика й побачив, що земля наближається з загрозливою швидкістю.

— Слухай, Незнайку, — сказав він. — Вирішуй швидше, а то ми об землю бухнемось.

— Давай полічимось, кому з парашутом стрибати, — сказав Якосьбудько.

— Правильно! — зрадів Пончик. — Тільки всім треба лічитись — і товстеньким і тоненьким, щоб нікому не обидно було.

— Гаразд, нумо лічитися, — згодився Незнайко.

Всі стали в коло, і Незнайко взявся лічити, тикаючи в кожного пальцем:

Ене бене рес!

Квінтер фінтер жес!

Ене бене ряба,

Квінтер фінтер жаба.

Потім сказав:

— Ні, мені ця лічба не подобається. Не люблю я її. І почав іншу:

Ікете пікете цокато ме!

Абель фабель домане.

Іки піки граматики…

В цей час кошик з силою вдарився об землю і перекинувся. Якосьбудько вхопився руками за Либонька, а Либонько за Якосьбудька, й вони вкупі випали з кошика. За ними, як горох, посипались усі інші коротульки. Тільки Незнайко втримався за борт кошика та Булька, який вчепився за його штани зубами. Вдарившись об землю, куля, як м’ячик, підскочила вгору, описала в повітрі велетенську дугу й знову опустилася вниз. Кошик знову вдарило об землю і поволокло. Куля налетіла на щось тверде й луснула з оглушливим тріском.

Бульку перекинуло в повітрі, і він з одчайдушним вереском побіг убік. Незнайко випав з кошика на землю, лежав і не рухався.

Повітряна подорож закінчилася.

Розділ одинадцятий НА НОВОМУ МІСЦІ

Незнайко прийшов до пам’яті у зовсім незнайомому місці. Він лежав на ліжку, пірнувши в перину. Ця перина була така м’яка, наче її наповнили пушком з кульбаби. Незнайка розбудили якісь голоси. Розплющивши очі, він почав роздивлятися і побачив, що лежить у чужій кімнаті. По кутках стояли маленькі крісельця. На стінах висіли килими й картинки із зображенням різних квітів. Біля вікна стояв круглий столик на одній ніжці. На ньому височіла гірка кольорових ниток для вишивання і лежала подушечка, вся втикана голками й шпильками, наче розлючений їжачок. Недалечко стояв письмовий стіл з приладдям для письма. Поряд стояла книжкова шафа. На стіні біля дверей висіло велике дзеркало. Перед дзеркалом стояли дві малючки й розмовляли. Одна була в синьому платті з блискучої шовкової матерії і таким же шовковим пояском, зав’язаним ззаду бантом. У неї були сині очі й темне волосся, заплетене в довгу косу. Друга була в строкатому платті з рожевими й фіолетовими квіточками. Її світле, майже біляве волосся хвилями спадало на плечі. Вона одягала перед дзеркалом капелюшок і весь час скрекотіла, як сорока:

— Такий противний капелюшок! Хоч як я одягаю, все погано. Мені хотілося зробити широкополий капелюшок, але матерії не вистачило, й довелося зробити вузькополий, а коли поля вузькі, то обличчя здається круглим, а це не так уже й гарно.

— Годі тобі перед дзеркалом вертітись. Не терплю, коли перед дзеркалом вертяться, — сказала синьоока малючка.

— А для чого, по-твоєму, дзеркала придумали? — відповідала білявка.

Одягнувши капелюшок на саму маківку, вона відкинула голову назад і, примруживши очі, стала дивитися в дзеркало.

Незнайкові зробилося смішно. Він хрокнув, не втримавшись від сміху. Білявка одскочила від дзеркала й підозріло подивилась на Незнайка. Але Незнайко заплющив очі й удав, що спить. Він чув, як обидві малючки, намагаючись не стукотіти каблучками, підійшли до ліжка й зупинились.

— Мені здалося, наче він щось сказав, — почув Незнайко шепіт. — Мабуть, так, причулося. Коли ж він прийде до пам’яті? З учорашнього вечора лежить непритомний.

Другий голос відповів:

— Медуниця не дозволила його будити й звеліла покликати її, коли він сам прокинеться.

«Що за Медуниця?» — подумав Незнайко, але прикинувся, що не чув їхньої розмови.

— Який хоробрий малюк! — знову почувся шепіт. — Подумати тільки, полетів на повітряній кулі!

Незнайко почув, що його назвали хоробрим, і в нього рот сам розтягся ледь не до ушей. Однак він вчасно стримав посмішку.

— Я прийду пізніше, коли він прокинеться, — знову сказав голос. — Мені дуже хочеться розпитати його про повітряну кулю. А що як у нього струс мозку!

«Дзуськи! — подумав Незнайко. — Нема в мене ніякого струсу мозку».

Білявка попрощалася й пішла. В кімнаті стало тихо. Незнайко довго лежав з заплющеними очима, пильно прислухаючись до всього. Нарешті він розплющив одне око й побачив синьооку малючку, що схилилася над ним. Малючка привітно всміхнулася, потім нахмурилась і, погрозивши йому пальчиком, сказала:

— Це ви завжди так прокидаєтеся? Спочатку одне око розплющите, потім друге.

Незнайко кивнув головою і розплющив друге око.

— Виходить, ви зовсім не спите?

— Ні, я щойно прокинувся.

Незнайко хотів ще щось сказати, але малючка приклала до його губів пальчик і сказала:

— Мовчіть, мовчіть. Вам не можна розмовляти. Ви дуже хворі.

— Зовсім ні!

— Звідки ви знаєте? Ви хіба лікар?

— Ні.

— От бачите! А таке кажете. Ви повинні лежати спокійно, доки я не покличу лікаря. Як ваше ім’я?

— Незнайко. А ваше?

— Мене звуть Синьоочкою.

— Хороше ім’я, — похвалив Незнайко.

— Дуже рада, що вам воно подобається. Ви, як я бачу, вихований малюк.

Обличчя Незнайка розпливлося в усмішці. Він був дуже радий, що його похвалили, тому що його майже ніколи не хвалили, а більше лаяли. Малюків поблизу не було, і Незнайко не боявся, що його дражнитимуть за те, що він водиться з малючкою. Тому він розмовляв з Синьоочкою цілком вільно й чемно.

— А як звуть оту другу? — запитав вій.

— Яку другу?

— Ту, що ви з нею розмовляли. Оту красиву, з білим волоссям.

— О! — вигукнула Синьоочка. — То ви вже, мабуть, давно не спите?

— Ні, я тільки на хвилинку розплющив очі, а потім знову заснув.

— Неправда, неправда! — похитала головою Синьоочка й насупила брови. — Отже, ви вважаєте, що я не зовсім гарна?

— Ні, що ви! — злякався Незнайко. — Ви теж гарна!

— Котра ж з нас красивіша: я чи вона?

— Ви… й вона. Ви обидві дуже гарні.

— Ви жалюгідний брехунець, але я вам прощаю, — відповіла Синьоочка. — Вашу красуню звуть Сніжинкою. Ви її ще побачите. А тепер досить. Вам не можна багато розмовляти. Лежіть смирно і не подумайте вставати з ліжка. Зараз я покличу Медуницю.

— А хто це Медуниця?

— Медуниця — наш лікар. Вона буде лікувати вас.

Синьоочка вийшла. Незнайко схопився з ліжка й почав шукати свою одежу. Йому хотілось якнайшвидше втекти, бо він знав, що лікарі люблять пригощати своїх хворих касторкою і мазати їх йодом, від якого страшенно пече тіло. Одежі ніде не було видно, але його увагу привернула лялька, що сиділа на маленькому ослінчику, притулившись спиною до стіни.

Незнайкові закортіло розламати ляльку й подивитись, що там у неї всередині — вата чи тирса. Він забув про одежу й кинувся шукати ножа, але в цей час побачив себе в дзеркалі. Кинувши ляльку на підлогу, вій почав корчити перед дзеркалом різні гримаси, вдивляючись у своє обличчя. Надивившись як слід, він сказав:

— Я теж гарний, і обличчя в мене не дуже кругле.

Тут за дверима почулися кроки. Незнайко шмигнув у ліжко й накрився ковдрою. До кімнати ввійшла Синьоочка й ще одна малючка в білому халаті й білій хустинці, з невеличкою коричневою валізкою в руках. У неї були пухленькі, рум’яні щічки. Сірі очка строго дивилися через круглі рогові окуляри. Незнайко зрозумів, що це і є та Медуниця, про яку йому говорила Синьоочка.

Медуниця присунула до ліжка Незнайка стілець, поставила на нього свою валізку й, похитавши головою, сказала:

— Ой, ці мені малюки! Завжди вони щось вигадають! Ну, скажіть, будь ласка, чого ото вам заманулось летіти на цій повітряній кулі? Мовчіть, мовчіть! Знаю, що ви скажете: я більше не буду. Всі малюки кажуть це, а потім знову витворяють різні штуки.

Медуниця відкрила валізку, і в кімнаті одразу запахло не то йодом, не то іншими якимись ліками. Незнайко боязко зіщулився. Медуниця повернулась до нього й сказала:

— Встаньте, хворий.

Незнайко почав вилазити з-під ковдри.

— Не треба вставати, хворий, — строго сказала Медуниця. — Я ж наказала вам сісти.

Незнайко знизав плечима й сів у ліжку.

— Не знизуйте плечима, хворий, — зауважила Медуниця. — Покажіть язика.

— Навіщо?

— Покажіть, покажіть. Так треба.

Незнайко висолопив язика.

— Скажіть «а».

— А-а-а, — акнув Незнайко.

Медуниця дістала з валізки дерев’яну трубочку й приставила до грудей Незнайка.

— Дихайте глибше, хворий.

Незнайко засопів, як паровик.

— Тепер не дихайте.

— Ги-ги-гп! — затрясся од реготу Незнайко.

— Чого це вам смішно, хворий? Здається, я нічого смішного не сказала!

— Як же я можу зовсім не дихати? — спитав Незнайко, продовжуючи хихикати.

— Зовсім не дихати ви, звичайно, не можете, але на хвилинку затримати дихання можна.

— Можна, — погодився Незнайко й перестав дихати.

Закінчивши огляд, Медуниця сіла за стіл і виписала рецепт.

— У вашого хворого на плечі синяк, — сказала вона Синьоочці. — Підіть в аптеку, там вам дадуть медовий пластир. Відріжте клаптик пластиря і прикладіть до плеча хворого. І не дозволяйте йому вставати з ліжка. Якщо він встане, то переб’є у вас тут весь посуд і розіб’є кому-небудь лоба. З малюками треба поводитись якнайсуворіше.

Медуниця сховала у валізку свою трубку і, ще раз глянувши строго на Незнайка, пішла.

Синьоочка взяла із стола рецепт і сказала:

— Чули? Вам треба лежати.

У відповідь на це Незнайко скривився, наче розкусив кислицю.

— Нічого гримаси корчити. І не намагайтеся шукати своєї одежі. Вона у мене добре схована, — сказала Синьоочка й вийшла з кімнати з рецептом у руках.

Розділ дванадцятий НОВІ ЗНАЙОМІ

Коли Синьоочка вийшла, Незнайко полежав трохи, потім згадав, що йому хотілось подивитися, з чого зроблено ляльку, і вже зібрався встати, але тут за дверима знову пролунали кроки й почувся чийсь шепіт.

— Де він?

— Там.

— Що він робить?

— На ліжку лежить.

— Мертвий?

— Ні, здається, живий.

— Дай поглянути.

— Підожди.

Незнайко зиркнув на двері й помітив, що хтось підглядає в шпарину замка.

— Ну, пусти, жаднюго! Мені теж кортить подивитись, — почувся знову шепіт.

— От і не пущу, коли жаднюгою обзиваєш.

За дверима зчинилася метушня.

— Ти не штовхайся? Не штовхайся! — почулося сердите шипіння. — От штовхни ще раз, я тобі все волосся вирву!

— А я тобі коси вискубу та ще й ногою піддам.

Незнайкові захотілось подивитися, хто там свариться. Вій зіскочив з ліжка й швидко розчинив двері. Двері об щось глухо стукнулись, і Незнайко побачив перед собою двох малючок. Вони одскочили вбік, схопившись за лоби руками, й з острахом дивилися на Незнайка. В однієї малючки на фартушку був вишитий зелений зайчик, а в другої червоненька білочка. Обидві вони, як по команді, закліпали очима, заплакали і, повернувшись, подибали по вузеньких дерев’яних східцях, що були праворуч від дверей.

— А-а-а! — голосно ревіла малючка з коротенькими кісками, що стирчали на потилиці в різні боки.

— У-у-у! — вторила їй друга, з великим голубим бантом на самій маківці.

Незнайко почухав потилицю і буркнув собі під ніс:

— От історія! Здається, сильно я їх дверима тріснув.

Боячись, щоб не накоїти ще чогось у чужому домі, Незнайко заліз у ліжко й вирішив подрімати, але в коридорі знову почулися кроки. Двері відчинились, і в кімнату заглянула нова малючка. В неї було волосся кучериками, веселі задерикуваті очка й лукаве личко з гостреньким носиком.

— Малюк! — крикнула вона. — Забіяка!

Незнайко аж підскочив на ліжку від несподіванки. Двері вмить зачинилися, почулось, як хтось швидко віддаляється. Незнайко знизав плечима і пробурчав з презирством:

— Чванулька!

Він опустив голову на подушку й навіть почав дрімати, але тут двері знову розчинились, і в кімнату що раз заглянула малючка в кучериках.

— Забіяка! — закричала вона. — Ха-ха-ха!

Двері в одну мить зачинилися. Незнайко зіскочив з ліжка й метнувся у коридор, але там нікого вже не було.

— Гаразд! — пробурчав Незнайко з погрозою.

Він узяв з письмового стола дерев’яну лінійку й сховався за дверима. Чекати довелося недовго. В коридорі знову почулись кроки. Незнайко підняв лінійку. Двері розчинилися. У кімнату ввійшла Синьоочка, і Незнайко згарячу луснув її лінійкою по лобі.

— Ой!

Синьоочка вхопилася рукою за лоба.

— Ви чого б’єтесь лінійкою? — закричала вона. — Тепер у мене на лобі синець вискочить!

— Може, ще й не вискочить, — зніяковів Незнайко, крутячи лінійку в руках.

— Ні, вискочить! Вискочить! Ви знаєте, яка я тендітна? Ви до мене корком доторкніться, і вже буде синець.

— Можна прикласти клаптик пластиру, — придумав Незнайко. — Ви ж принесли з аптеки пластир.

— Я для вас принесла.

— Вистачить для всіх, — відповів Незнайко.

Він узяв пластир і розрізав ножицями на чотири частинки.

— Приклеюйте швидше, — хвилювалася Синьоочка. — Отут, отут.

Вона підставила лоба й показувала пальцем, де клеїти пластир. Незнайко приклеїв, але, побачивши, що пластир приклеївся косо, заходився відривати його.

— Обережніше, обережніше! — кричала Синьоочка. — Ви мені всього лоба вимажете цим бридким пластирем.

— Тепер добре, — сказав Незнайко, закінчивши роботу.

Синьоочка підбігла до дзеркала:

— Оце так добре! А що як мене хто-небудь побачить з цим пластирем на лобі. Ану покажіть ваше плече. Де ваш синяк?

Синьоочка приклеїла пластир до плеча Незнайка.

— Я зовсім не хотів вас ударити, — признався Незнайко.

— А кого?

Незнайко хотів сказати, що його дражнила незнайома малючка, але передумав: ще ябедою назовуть.

— Нікого, — відповів він. — Я просто хотів спробувати, чи можна цією лінійкою кого-небудь стукнути.

— У вас, малюків, тільки й на думці, щоб когось стукнути, а коли вас стукають, вам це не дуже подобається. Ви чому посміхаєтесь? Вам смішно, що в мене пластир на лобі?

Вона знову підійшла до дзеркала:

— Справді, це дуже смішно, коли на лобі такий чотирикутник!

— А ви його кружечком виріжте, — порадив Незнайко.

Синьоочка відклеїла пластир, обрізала ножицями кружечок і знову приклеїла на лоб.

— Вам здається, що так краще? — повернулась вона до Незнайка.

— Звичайно, — підтвердив Незнайко. — По-моєму, вам навіть личить.

Примруживши очі, Синьоочка стала дивитись у дзеркало.

— А тепер віддайте мої штани й сорочку, — попросив Незнайко.

— Підіть умийтеся, а потім одержите одяг.

Синьоочка привела Незнайка на кухню. Там висів на стіні умивальник. Поряд на цвяшку висів рушник, а на поличці лежало мило й зубний порошок.

— Ось вам щітка, ось зубний порошок. Будете чистити зуби, — сказала Синьоочка, простягуючи Незнайкові зубну щітку.

— Терпіти не можу

зубного порошку;— пробурчав Незнайко.

— Це чому ж?

— Не смачний!

— Так вам же не їсти його.

— Однаково. Він за язик щипає.

— Пощипає та й перестане.

Незнайко нехотя почав чистити зуби. Провівши разів два по зубах щіткою, він скорчив одчайдушну гримасу й став плюватися. Потім сполоснув рота водою і намилив милом руки. Вимивши руки, він поклав мило на поличку й почав мити обличчя.

— Обличчя теж треба з милом, — сказала Синьоочка.

— Та ну його! — відповів Незнайко. — Мило завжди в очі лізе.

— Ні, ви, будь ласка, з милом, — строго сказала Синьоочка. — А то не віддам одягу.

Нічого не вдієш, Незнайко намилив милом лице і швиденько сполоснув його водою.

— Бр-р-р! — здригався він. — Ой, холоднюща вода.

Абияк змивши мило, Незнайко, не розплющуючи очей, став мацати руками по стіні.

Синьоочка дивилася на нього, ледве стримуючись від сміху.

— Що ви шукаєте?

— Р-рушник, — відповів Незнайко.

— Навіщо ж шукати з заплющеними очима? Розплющте очі.

— Як же їх розплющиш, коли п-п-рокляте мило й без того лізе!

— А ви б змили його гарненько.

Синьоочка зняла із стіни рушник і подала Незнайкові.

Незнайко тернув рушником по обличчю і тільки після цього наважився розплющити очі.

— Ну, ось тепер ви й чистіший і навіть кращий, — сказала Синьоочка і, побачивши на рушнику сліди бруду, закричала — Але іншим разом вам доведеться умиватись краще. Це тільки на перший раз я вам прощаю.

Синьоочка принесла Незнайкову одежу й сказала:

— Одягайтеся й приходьте пити чай. Ви, напевне, вже їсти хочете?

— Просто жах, як зголоднів, — признався Незнайко. — Здається, з’їв би цілого слона!

— Ах, бідолашний. Ну, приходьте швидше, ми на вас чекаємо.

Розділ тринадцятий РОЗМОВА ЗА СТОЛОМ

Незнайко швиденько одягнувся і пішов по скрипучих дерев’яних східцях у горішню кімнату. Горішня кімната була трохи менша від нижньої, але значно затишніша. Двоє напівкруглих вікон з красивими занавісками виходили на вулицю. Між вікнами були двері, що вели на балкон. Серед кімнати стояв стіл, весь заставлений мисочками, вазочками й тарілочками з різним варенням, пиріжками, печивами, рогаликами, маківниками, пундиками й іншими ласощами. Видно було, що малючки вирішили пригостити Незнайка на славу. В Незнайка аж очі розбіглися, коли він побачив на столі стільки всякої всячини.

Малючка з бантиком і малючка з кісками вже наливали чай. Малючка з кучериками доставала з буфета яблучну пастилу.

Синьоочка познайомила Незнайка із своїми подругами. Малючку з кісками звали Білочкою, малючку з бантиком — Заїнькою, а малючку з кучериками — Дзиґою. Незнайкові хотілося швидше сісти до столу, але в цей час розчинились двері і в кімнату ввійшло ще чотири малючки. Синьоочка познайомила і з ними Незнайка:

— Це наші сусідки: Галочка, Ялиночка, Маргаритка, Кубушка.

Малючки обступили Незнайка з усіх боків.

— Ви до нас на повітряній кулі прилетіли? — спитала чорнява Галочка.

— Еге ж, я на повітряній кулі, — поважно відповів Незнайко, поглядаючи на стіл.

— Мабуть, душе страшно на повітряній кулі літати? — сказала товстенька Кубушка.

— Жах, як страшно! Тобто ні, анітрошечки! — схаменувся Незнайко.

— Який ви хоробрий! Я нізащо не полетіла б на повітряній кулі, — сказала Ялиночка.

— А звідкіль ви прилетіли? — спитала Маргаритка.

— Із Квіткового міста.

— А де це місто?

— Там, — непевно махнув Незнайко рукою. — На Огірковій річці.

— Ні разу не чула про таку річку, — сказала Галочка. — Мабуть, дуже далеко.

— Дуже далеко, — підтвердив Незнайко.

— Ну, сідайте до столу, а то чай прохолоне, — запросила гостей Синьоочка.

Незнайка не треба було довго прохати. Він миттю всівся за столом і став напихати рот пиріжками, пундиками, пастилою і варенням. Малючки майже зовсім нічого не їли, бо їм дуже хотілось розпитати Незнайка про повітряну кулю. Зрештою Дзига не втрималась і спитала:

— Скажіть, будь ласка, хто це придумав на повітряній кулі літати?

— Це я, — відповів Незнайко, щосили працюючи щелепами, щоб швидше пережувати шматок пирога.

— Ах, що ви кажете? Невже ви? — почулися з усіх боків вигуки.

— Слово честі, я! От не зійти мені з цього місця! — поклявся Незнайко і ледь не вдавився пирогом.

— Ой, як цікаво! Розкажіть, будь ласка, про це, — попросила Кубушка.

— Ну, що тут розказувати, — розвів руками Незнайко. — Мене давно просили наші малюки що-небудь придумати. «Придумай що-небудь, братець, та придумай». Я кажу: «Мені, братці, вже набридло придумувати. Самі придумайте». Вони кажуть: «Де там! Ми ж дурненькі, а ти розумний. Що тобі, важко? Придумай!» — «Ну, гаразд, — кажу. — Що з вами робити? Придумаю». І почав думати.

Незнайко з замріяним виглядом жував пиріг. Малючки з нетерпінням поглядали на нього. Нарешті Білочка наважилась порушити довгу мовчанку і, побачивши, що Незнайко знову береться за пиріг, сказала:

— Ви зупинились на тому, що почали думати.

— Так! — вигукнув, наче спросоння, Незнайко й стукнув пирогом по столу. — Думав я три дні й три ночі і, повірите, таки придумав! «Ось, — кажу, — братці, буде вам повітряна куля!» І зробив кулю. Про мене поет Квітик… є у нас такий поет… навіть вірш склав: «Наш Незнайко кулю придумав…» Чи ні: «Придумав кулю наш Незнайко…» Чи ні: «Нашу кулю придумав Незнайко…» Ні, забув! Про мене, знаєте, багато віршів складають, не запам’ятаєш усіх.

Незнайко знову взявся за пироги.

— Як же ви зробили кулю? — спитала Синьоочка.

— О, це була нелегка робота! Всі наші малюки працювали дні і ночі. Хто гумою маже, хто накачує, а я тільки ходжу й посвистую, тобто не посвистую, а кожному вказую, що треба робити. Без мене ніхто нічого не тямить. Кожному поясни, кожному покажи. Діло дуже відповідальне, тому що куля кожну мить може луснути. Є в мене два помічники — Гвинтик і Шпунтик — майстри на всі руки. Що хочеш, зроблять, а голова в них туго мізкує. Їм усе треба роз’яснити та показати. От я і роз’яснив їм, як зробити котел. І пішла робота: котел кипить, вода буль-буль, пара свистить — жах, що робиться.

Малючки, затамувавши подих, слухали Незнайка.

— А далі? Що ж далі? — заговорили всі, як тільки Незнайко замовк.

— Нарешті настав день відльоту, — розповідав Незнайко далі. — Коротульок зібралося — тисячі! Одні кажуть, що куля полетить, інші — що не полетить. Зчинилася бійка. Ті, які кажуть, що куля полетить, лупцюють тих, котрі кажуть, що не полетить, а ті, котрі кажуть, що не полетить, лупцюють тих, що полетить… Ні, не так. Здається, навпаки: ті, котрі — полетить, тих, що — не полетить… Чи ні, навпаки. Словом, не розбереш, хто кого б’є. Один одного б’є.

— Ну, добре, — сказала Синьоочка. — Ви не про бійку, а про повітряну кулю розказуйте.

— Гаразд, — погодився Незнайко. — Вони собі побились, а ми влізли в кошик, я виголосив промову, мовляв, летимо, братці, прощайте! І полетіли вгору. Полетіли вгору, дивимось, а земля внизу, ну, така завбільшки, як цей пиріг.

— Не може бути! — ахнули малючки.

— От не встати мені з цього місця, якщо брешу! — поклявся Незнайко.

— Та не перебивайте його! — розсердилася Синьоочка. — Не заважайте. Не стане ж він брехати!

— Правда, не заважайте мені брехати, чи то пак, тьху! Не заважайте розказувати правду, — спохватився Незнайко.

— Розказуйте, розказуйте! — закричали всі хором.

— Так ось, — розповідав Незнайко. — Летимо, значить, вище. Раптом — бум-м! Не летимо вище. Дивимось — на хмару наскочили. Що робити? Взяли сокиру, прорубали в хмарі дірку. Знову вгору полетіли. Дивимось — догори ногами летимо: небо внизу, а земля вгорі.

— Чому ж це? — здивувались малючки.

— Закон природи, — пояснив Незнайко. — Вище од хмар завжди догори ногами літають. Прилетіли на самісінький верх, а там мороз тисяча градусів і одна десята! Всі померзли. Куля прохолола й почала падати. А я був хитрий і заздалегідь наказав покласти в кошик мішки з піском. Почали ми мішки з піском скидати. Скидали, скидали, не стало більше мішків. Що робити? А в нас був малюк, на ім’я Знайко. Боягуз страшенний! Він побачив, що куля падає, і давай плакати, а потім як шугоне вниз з парашутом і пішов додому. Куля полегшала й знову полетіла вгору. Потім знову як полетить донизу та як трахнеться об землю, як підскочить і знову як бахнеться. Я випав з кошика, трррах головою об землю!

Захопившись, Незнайко стукнув кулаком по столу і влучив по пирогу. З пирога так і бризнула в усі боки начинка. Малючки здригнулися з переляку й ледь не попадали з стільців.

— Що ж далі? — спитали вони, трохи отямившись.

— А далі не пам’ятаю.

Запала мовчанка. Малючки з подивом і навіть з деякою повагою дивилися на Незнайка. В їхніх очах він був справжнім героєм.

Нарешті Синьоочка сказала:

— Ви нас страшенно налякали своєю повітряною кулею. Ми вчора ввечері пили чай на балконі. Раптом бачимо, летить велетенська куля, долітає до нашого будинку, натикається на паркан… І раптом — ба-бах! Куля луснула, а коли ми підбігли, то побачили тільки кошик з березової кори.

— Ви лежали, як мертвий! — вставила Заїнька. — От жах!

— Один черевик був у вас на нозі, другий на паркані, а капелюх на дереві, — додала Білочка.

— Від куртки одірвався рукав, і ми знайшли його лише сьогодні вранці, — сказала Дзига. — Довелось негайно пришивати цей рукав знову до куртки.

— Як же я потрапив у цей дім? — запитав Незнайко.

— Ми вас перенесли до себе. Не можна було залишати вас у дворі на ніч! — відповіла Синьоочка.

— Ви були майже зовсім-зовсім мертвий, — знову вставила Заїнька. — Але Медуниця сказала, що ви можете ще ожити, тому що у вас міцний цей… ор-га-нізм.

— Ого, в мене організм міцний, а голова ще міцніша, — похвалився Незнайко. — В іншого на моєму місці неодмінно був би мозкотрус.

— Ви, напевно, хотіли сказати — струс мозку? — зауважила Синьоочка.

— Так, так, струс мозку, — поправився Незнайко.

— Але ви сказали, що летіли на повітряній кулі не один? — спитала Синьоочка.

— Звичайно, не один. Нас було шістнадцятеро. Правда, цей боягузик Знайко вистрибнув з парашутом, отже, нас залишилось п’ятнадцятеро.

— А де ж решта? — спитала Галочка.

— Не знаю, — знизав плечима Незнайко. — А в кошику, окрім мене, нікого не було?

— Ми знайшли в кошику тільки фарби для малювання і похідну аптечку.

— Це Тюбикові фарби, а аптечка Пілюльчина, — сказав Незнайко.

В цей час відчинились двері і до кімнати вбігла Сніжинка.

— Чули новину? — закричала вона. — Нова новина! Ще одна повітряна куля прилетіла й розбилась. На ній прилетіло чотирнадцять малюків. Вони впали вчора ввечері за містом. Їх тільки сьогодні вдосвіта знайшли наші малючки й допомогли їм дістатися до лікарні.

— Так вони порозбивались? — ахнула Білочка.

— Це нічого, — махнула рукою Сніжинка. — Медуниця сказала, що всіх їх вилікують.

— Це, мабуть, вони, мої товариші, — сказав Незнайко. — Зараз я піду в лікарню і про все довідаюсь.

— Я проведу вас, — запропонувала Синьоочка.

— Я теж піду з вами, — сказала Сніжинка.

Вона тільки тепер помітила круглий пластир на лобі Синьоочки й вигукнула:

— Ой, люба моя, який у тебе чарівний кружечок на лобі! Тобі це дуже личить. Це що, нова мода — на лобі кружечки носити? Мабуть, я й собі зроблю такий.

— Ні, — відповіла Синьоочка. — Це в мене пластир. Я ненароком ударилась лобом об двері.

— Ах он воно що!

Підбігши до дзеркала, Сніжинка стала одягати капелюшок.

Кімната миттю спорожніла. Всі побігли розповідати новину сусідам.

Розділ чотирнадцятий МАНДРІВКА ПО МІСТУ

Сніжинка й Синьоочка вийшли з Незнайком на вулицю, обабіч якої тягнулися загорожі, сплетені з тонких вербових гілок. За огорожами стояли мальовничі будиночки з червоними й зеленими дахами. Над будиночками височіли велетенські яблуні, груші й сливи. Дерева росли в дворах і на вулицях. Усе місто потопало в зелені дерев, і тому називалося Зеленим містом.

Незнайко з цікавістю дивився на все. Найбільше його вразила надзвичайна чистота. По всіх дворах працювали малючки. Одні підстригали ножицями траву, щоб вона була рівненька; другі, озброївшись мітлами, підмітали доріжки, треті вибивали пилюку з довгих постілок. Цими постілками в Зеленому місті застеляли не тільки підлоги, а навіть тротуари на вулицях. Правда, деякі жителі побоювались, щоб перехожі не забруднили їхніх постілок, і тому завжди попереджали, щоб по постілках не ходили, а якщо комусь дуже вже хочеться, то щоб добре витирали ноги. В багатьох дворах доріжки теж були заслані постілками, а стіни будинків, навіть надвірні, були завішані яскравими, красивими килимами.

В Зеленому місті був водопровід, зроблений з тростини. Як відомо, стебла тростини всередині порожні, й по них може текти вода, як по трубах. Ці труби були прокладені вздовж кожної вулиці, але вони не лежали, як це декому може здатися, просто на землі, а були прикріплені до дерев’яних стовпчиків на відповідній висоті. Тому труби не гнили й могли служити довго, хоч і потребували постійного нагляду й ремонту, щоб не витікала вода. Від головної труби, що була на вулиці, йшли відгалуження до будинків. Тому жителі кожного будинку користувалися водопроводом, що, певна річ, дуже зручно. Крім того, перед кожним будинком був фонтан. Це красиво й дуже корисно, бо ж вода, що била з фонтанів, не пропадала, а використовувалася для зрошення городів. В кожному дворі був свій город, де росли ріпа, редька, буряки, морква та інші овочі.

В одному дворі Незнайко побачив, як малючки збирали городину. Обкопавши з усіх боків ріпку чи моркву, вони прив’язували до гички мотузочок, потім бралися за нього руками і гуртом смикали. Ріпка або морква вискакувала із землі, а малючки з вереском і реготом волокли їх на мотузочку додому.

— Що це у вас — самі малючки живуть? Ні одного малюка нема? — здивувався Незнайко.

— Так, у нашому місті зосталися самі малючки, тому що всі малюки оселилися на пляжі. Там у них своє місто. Зміївкою зветься.

— А чому вони оселилися на пляжі? — запитав Незнайко.

— Тому що їм там зручніше. Вони люблять купатись і пляжитись, а взимку, коли річка замерзне, вони цілими днями на ковзанах катаються. А ще й тому їм подобається життя на пляжі, що весною ріка розливається і затоплює все місто.

— Що ж тут хорошого? — здивувався Незнайко.

— Я теж нічого хорошого в цьому не бачу, — сказала Сніжинка, — а от нашим малюкам подобається. Напровесні вони їздять на човнах і рятують один одного від повені. Вони дуже люблять всякі пригоди.

— Я теж люблю пригоди, — сказав Незнайко. — Чи міг би я познайомитися з вашими малюками?

— Не можна, — сказала Сніжинка. — По-перше, до Зміївки треба цілу годину йти, бо пляж далеко внизу по річці; по-друге, нічого доброго вони вас не навчать; по-третє, ми з ними посварилися.

— А чому ви посварилися?

— А ви знаєте, що вони зробили? — сказала Синьоочка. — Взимку запросили нас до себе на новорічну ялинку. Сказали, що в них буде музика й танці, а коли ми прийшли, знаєте, що вони зробили? Вони закидали всіх нас сніжками.

— Ну й що? — спитав Незнайко.

— Ну, ми й перестали з ними дружити. Відтоді ніхто до них не ходить.

— А вони до вас? — спитав Незнайко.

— Вони до нас теж не ходять. Попервах деякі малюки ще ходили до нас, але ніхто не хотів з ними гратися. Тоді вони почали пустувати з нудьги: то вікно розіб’ють, то паркан поламають, — сказала Сніжинка.

— А потім вони підіслали до нас малюка, на ім’я Цвяшок, — сказала Синьоочка. — От була історія!..

— Справді, — підхопила Сніжинка. — Цей Цвяшок прийшов до нас і наговорив, наче він хоче дружити з нами, а малюків він сам не любить за те, що вони бешкетники. Ми дозволили йому жити в нашому місті і, знаєте, що він тут накоїв? Уночі втік з дому і ну витворяти різні неподобства. В одному будинку підпер знадвору поліном двері, так що вранці їх не можна було відчинити зсередини, в другому будинку почепив над дверима колодку таким чином, що вона била по голові кожного, хто хотів вийти, а в третьому будинку напнув перед дверима мотузку, щоб усі спотикались і падали, у четвертому будинку розібрав на даху комин, у п’ятому розбив шибку…

Незнайко захлинався од сміху, слухаючи цю історію.

— Ви смієтеся, — сказала Синьоочка, — а скільки малючок порозбивали собі носи! Одна малючка полізла, щоб полагодити комин, упала з даху і ледь ногу не зламала.

— Я зовсім не з малючок сміюся, а з цього Цвяшка, — відповів Незнайко.

— З нього не сміятися треба, а надавати йому слід гарненько, щоб більше не робив так, — сказала Сніжинка.

У цей час вони проходили повз яблуню, що росла серед вулиці. Гілля яблуні було обліплене стиглими, червоними яблуками. Внизу до яблуні була приставлена висока дерев’яна драбина, що ледве сягала до середини її велетенського стовбура. Далі до верха вела мотузяна драбина, прив’язана до нижньої гілляки дерева. На цій гілляці сиділи дві малючки. Одна малючка старанно перепилювала хвостик яблука, друга малючка дбайливо підтримувала її, щоб не впала.

— Ходіть обережніше, — попередила Синьоочка Незнайка, — з дерева може впасти яблуко і вбити вас.

— Мене не вб’є, — чваньковито сказав Незнайко. — В мене голова міцна.

— Малюки гадають, що тільки вони хоробрі, але малючки сміливіші за них. Бачите, на яку височінь видерлися, — сказала Сніжинка.

— Зате малюки на повітряних кулях літають, на автомобілях їздять, — відповів Незнайко.

— Подумаєш! — сказала Сніжинка. — У нас малючки теж на автомобілі їздять.

— Хіба у вас автомобіль є?

— Є. Тільки він зіпсувався. Ми його лагодили, лагодили, ніяк не могли полагодити. Ви не допоможете нам по лагодити?

— Допоможу, допоможу, — відповів Незнайко. — Я на цьому ділі розуміюсь. Коли Гвинтик з Шпунтиком випишуться з лікарні, я покажу їм, і вони полагодять.

— Це буде чудово! — заплескала в долоні Сніжинка.

Тут Незнайко побачив чудо природи, якого ніколи в житті не бачив. Серед вулиці лежали велетенські зелені кулі, ну такі великі, як двоповерховий будинок, а може, ще й більші.

— А це що за повітряні кулі? — здивувався Незнайко.

Сніжинка з Синьоочкою засміялися.

— Це кавуни, — сказали вони. — Хіба ви ніколи кавунів не бачили?

— Ніколи, — признався Незнайко. — У нас кавуни не ростуть. А для чого вони?

Сніжинка пирхнула:

— Малюк, а не знає, для чого кавуни! Ви ще спитаєте, для чого яблука і груші.

— Невже їх їдять? — здивувався Незнайко. — Такого велетня і за рік не з’їсти.

— Ми не їмо їх, — відповіла Синьоочка. — Ми добуваємо з них солодкий сік, тобто сироп. Якщо прокрутити внизу кавуна дірочку, то з неї починає текти солодкий сік. З одного кавуна можна набрати декілька бочок сиропу.

— Хто ж це так придумав — садити кавуни? — запитав Незнайко.

— А це в нас є одна малючка, дуже розумна. Звуть її Соломкою, — відповіла Синьоочка. — Вона дуже любить садити різні рослини й виводити нові сорти. Раніш у нас зовсім не було кавунів, але хтось сказав Соломці, що бачив у лісі дикі кавуни. Якось восени Соломка зібрала експедицію в ліс, і їй пощастило знайти зарості диких кавунів на лісовій галявині. Експедиція повернулась з насінням диких кавунів, і весною Соломка посадила насіння в землю. Виросли величезні кавуни, але вони були кислі. Соломка працювала невтомно, наполегливо, пробувала сік з кожного кавуна. Їй таки вдалося вибрати кавун, в якому сік був не такий кислий, ніж в інших. На другу весну посадила насіння з цього кавуна. Тепер уже кавуни вродили не дуже кислі, між ними були навіть солодкуваті. Соломка вибрала найсолодший кавун і наступного року посадила з нього насіння. Так вона робила кілька років підряд і домоглася, що кавуни стали солодкі, як мед.

— Тепер усі хвалять Соломку, а раніше як лаяли, як лаяли! — сказала Сніжинка.

— За що ж лаяли? — здивувався Незнайко.

— Ніхто не вірив, що з цієї кислятини може вийти щось путнє. До того ж кавуни росли по всьому місту й заважали ходити. Часто кавун починав рости біля стіни будинку. Поки кавун був маленький, то ще нічого, але поступово він розростався, упирався в стіну й руйнував її. На одній вулиці через кавун навіть будинок розвалився. Деякі малючки хотіли заборонити Соломці садити кавуни, але інші заступилися за неї і стали допомагати їй.

В цей час мандрівники вийшли на берег річки.

— А це річка Кавунка, — сказала Сніжинка. — Бачите, скільки тут кавунів росте?

Через річку вів вузенький місточок, схожий на довгу постілку, прокладену з одного берега річки на другий. Він і справді був зроблений з якоїсь товстої і міцної матерії.

— Цей міст зробили наші малючки, — похвалилася Синьоочка. — Ми ткали його цілий місяць із льону, а потім малюки допомогли нам протягти його над водою.

— Ой, як було цікаво! — підхопила Сніжинка. — Один малюк упав у річку й ледь не втопився, але його витягли з води.

Синьоочка вийшла на міст і почимчикувала на другий бік. Незнайко також сміливо ступив на міст, але одразу зупинився, бо відчув, що міст під ногами хитається.

— Чого ви стали? — спитала Синьоочка. — Злякалися?

— Зовсім я не злякався. Просто міст дуже смішний.

Незнайко нагнувся і став хапатися руками за міст. При цьому він хихикав, удаючи, наче йому зовсім не страшно.

Сніжинка схопила Незнайка за одну руку, Синьоочка за другу й вони удвох перевели його через міст. Малючки бачили, що Незнайко боїться, але не сміялися з нього, бо знали, що малюки не терплять, коли з них сміються. Перейшовши на другий берег, вони пройшли по вулиці й незабаром зупинилися перед біленьким будиночком з зеленим дахом.

— Оце і є наша лікарня, — сказала Синьоочка.

Розділ п’ятнадцятий У ЛІКАРНІ

Сніжинка зупинилась біля дверей і смикнула за шворку дзвоника. Пролунав дзвінок: дзінь-дзінь! Двері відчинились. На порозі з’явилась нянечка в білому халаті й хусточці, з-під якої вибивалися золотаві кучерики.

— Ой, лелечко! — скрикнула вона й злякано сплеснула долонями. — Іще одного хворого привели! Вже нема де класти, слово честі! І де ви їх берете? Цілий рік лікарня стояла порожня, ніхто не хотів лікуватись, а сьогодні вже п’ятнадцятий хворий.

— Цей малюк зовсім не хворий, — відповіла Сніжинка. — Він прийшов провідати товаришів.

— А, тоді заходьте.

Малючки й Незнайко ввійшли до кабінету лікаря. Медуниця сиділа за столом і щось писала. Перед нею лежала купа лікарняних карток, в які записують хвороби хворих. Побачивши Сніжинку й Синьоочку, вона сказала:

— Ви, напевно, прийшли на хворих подивитись? Не можна, не можна! Ви забуваєте, що хворим потрібен спокій. А ви, Синьоочко, вже з пластирем на лобі? Поздоровляю! Я це передбачала. Хто-хто, а я вже знаю, що як тільки в домі заведеться хоч один малюк, то так і жди синяків і гуль.

— Ми зовсім не хочемо на хворих дивитися, — відповіла Сніжинка. — Хворих хоче провідати цей малюк, їхній товариш.

— Цьому малюкові я наказала лежати в ліжку, а він устав без дозволу лікаря і, як бачу, вже почав битися. Я не можу його впустити. Лікарня — не місце для бійки.

— Я зовсім не буду битись, — відповів Незнайко.

— Ні, ні! — строго сказала Медуниця і постукала своєю дерев’яною трубочкою по столу. — Малюки завжди кажуть: «Не буду», а потім все одно б’ються.

На цьому розмову з Незнайком було закінчено, і Медуниця повернулась до Синьоочки.

— А покажіть-но вашого лоба, любонько.

Вона відклеїла пластир і оглянула лоба Синьоочки.

— Пластир вам більше не потрібний, — сказала Медуниця. — Ходімте зі мною, любонько, ми погріємо вам лоба синім світлом, і синяка не буде.

Медуниця з Синьоочкою вийшли з кімнати. Незнайко побачив на вішалці білий халат і ковпак. Не довго думаючи, він одягнувся у цей халат, натягнув на голову ковпак, потім почепив на носа окуляри, що їх Медуниця залишила на столі, взяв дерев’яну трубочку, яка теж лежала на столі, і вийшов з кімнати. Сніжинка з захопленням дивилась на Незнайка, чудуючись з його кмітливості і винахідливості.

Пройшовши по коридору, Незнайко відчинив двері і опинився у палаті, де лежали його друзі-коротульки. Він підійшов до першої койки і побачив, що на ній лежить Бурчун. Лице в Бурчуна було насуплене й сердите.

— Як ви себе почуваєте, хворий? — запитав Незнайко, намагаючись змінити свій голос.

— Чудово, — відповів Бурчун і скорчив таку гримасу, наче збирався ось-ось умерти.

— Встаньте, хворий, — наказав Незнайко.

Бурчун нехотячи підвівся й сів на койці, тупо дивлячись поперед себе. Незнайко приклав до його грудей дерев’яну трубочку й сказав:

— Дихайте!

— Ну, що це таке! — пробурчав Бурчун. — То встаньте, то ляжте, то дихайте, то не дихайте!

Незнайко постукав його по голові трубочкою і сказав:

— Ти, Бурчуне, зовсім не змінився. Бурчиш, як завжди.

Бурчун здивовано глянув на нього:

— Незнайко!

— Тихше, — зашикав на нього Незнайко.

— Слухай, Незнайку, виручи мене звідси, — шепнув Бурчун. — Я зовсім здоровий, слово честі. Я вдарився коліном, воно вже не болить, а мене тримають у ліжку, одежі не віддають. Уже сили більше немає! Я гуляти хочу! Розумієш?

Бурчун учепився за рукав Незнайка й не хотів його відпустити.

— Гаразд, — відповів Незнайко. — Потерпи трохи, я щось вигадаю. Тільки дай слово, що тепер слухатимешся мене, а якщо малючки питатимуть, хто придумав повітряну кулю, кажи, що — я.

— Добре, добре, — закивав головою Бурчун. — Тільки ти постарайся!

— Можеш не турбуватися, — заспокоїв його Незнайко.

Він підійшов до койки, на якій лежав лікар Пілюлька.

— Любий, виручай! — прошепотів Пілюлька. — Розумієш, як мені терпіти! Сам усе життя лікував інших, а тепер мене лікують!

— А хіба ти теж не хворий?

— Та який там хворий! На плечі маленький синяк, та під носом трохи подряпано. Зовсім мені не треба в лікарні лежати.

— Навіщо ж тебе тут тримають?

— Ну, розумієш, у них лікарня порожня, лікувати нікого, а їм хочеться доглядати хоч яких-небудь хворих. Це ж тобі малючки! А як лікують! Тьху! Зовні ставлять медові пластирі і пити дають мед. Це неправильно. Мазати треба йодом, а пити касторку. Я не згодний з таким лікуванням.

— Я теж не згодний, — подав голос із сусідньої койки Якосьбудько. — Ходити не дозволяють, бігати не дозволяють, грати в квача не дозволяють. Навіть співати не дозволяють. Одежу позабирали, всім дали по носовичку. Лежи та сякайся, от тобі і всі розваги.

— А навіщо ви пішли в лікарню?

— А вчора ми повипадали з кошика за містом і полягали спати. На світанку нас розбудили малючки і кажуть: «Звідки ви, малюки?» — «Ми, — кажемо, — летіли на повітряній кулі й розбилися». — «Ой, ви розбилися! Ой, вас лікувати треба! Ой, підемо в лікарню». Ми й пішли.

— І ніхто не хворий? — спитав Незнайко.

— Ні, один тільки Кулька хворий.

Незнайко підійшов до Кульки:

— Що тобі?

— Ногу вивихнув. Зовсім не можу ходити. Але не це мене тривожить. У мене, розумієш, Булька пропав. Будь другом, зроби добре діло, пошукай Бульку. Він, напевно, десь тут. Я ж же можу з місця встати.

— Гаразд, — сказав Незнайко. — Я знайду твого Бульку, а ти кажи всім, що я кулю придумав.

Незнайко обійшов усіх малюків і попередив, щоб казали, наче це він кулю придумав. Нарешті він повернувся до кабінету лікаря.

Сніжинка з нетерпінням ждала його.

— Ну, як почувають себе хворі? — спитала вона.

— Які вони хворі! — махнув Незнайко рукою. — Один тільки Кулька трошки хворий.

— Ой, то їх скоро випишуть? — зраділа Сніжинка. — Знаєте, що я думаю? Ми влаштуємо з нагоди видужання хворих бал. От весело буде!

— Не схоже на те, що їх збираються виписувати! — відповів Незнайко.

В цей час повернулись Медуниця і Синьоочка.

— Ви навіщо одягли халат? Що за самоуправство? — накинулась Медуниця на Незнайка.

— Ніякого самоуправства нема, — відповів Незнайко. — Просто я робив обстеження.

— Що ж показало ваше обстеження? — глузливо спитала Медуниця.

— Обстеження показало, що всі хворі, крім одного, здорові, і їх уже можна виписувати.

— Ні, ні! — злякалась Медуниця. — Ви уявляєте собі, що буде, коли ми випишемо одразу чотирнадцять малюків? Вони перевернуть місто догори дном! Жодної цілої шибки не залишиться, в усіх будуть синяки й гулі. Щоб запобігти захворюванню на синяки та гулі, ми мусимо залишити малюків у лікарні.

— А може, виписувати потрошки? — сказала Синьоочка. — Ну, хоч по одному малюкові на день.

— По одному — це мало, хоч би по два, — сказала Сніжинка. — Ми хочемо швидше влаштувати бал.

— Ну, гаразд, — погодилась Медуниця. — Ми складемо список і з завтрашнього дня почнемо виписувати по одному малюкові.

Сніжинка заплескала в долоні і кинулась обіймати Медуницю:

— Ні, по два, любонько! По два! Мені так хочеться, щоб вони швидше виписались. Та й вам хочеться піти на бал. Ви так чудово танцюєте!

— Ну, гаразд, по два, — змилостивилась Медуниця. — Почнемо виписувати найсмирніших. Ви повинні допомогти нам, — звернулась вона до Незнайка. — Хто з них найсмирніший?

— Та вони всі смирні! — вигукнув Незнайко.

— Оцьому я вже ніяк не повірю. Смирних малюків не буває. Для них неодмінно треба вигадати якесь діло, щоб вони забули про свої витівки.

— То випишімо в першу чергу цих майстрів — Гвинтика й Шпунтика. Вони одразу взялися б лагодити нашу машину, — сказала Синьоочка.

— Хороша думка! — схвалила Медуниця. — От ми й почнемо з Гвинтика й Шпунтика.

Вона записала Гвинтика й Шпунтика на папірці.

— Слідом за ними я хотіла б виписати Бурчуна, — сказала Медуниця. — Він такий нестерпний! Бурчить увесь час і нікому не дає спокою.

— Ні, не треба, — заперечив Незнайко. — Бурчуна ви краще потримайте в лікарні, щоб він відучився бурчати.

— Тоді можна виписати Пілюльку. Він невдоволений нашою лікарнею і весь час критикує наші методи лікування. Такий неспокійний хворий! Я не проти того, щоб зовсім спекатися його.

— Ні, Пілюльку теж не треба, — відповів Незнайко. — Він усе життя лікував інших, тепер хай сам полікується. Краще випишемо Тюбика. Він хороший художник, і для нього одразу знайдеться робота. Він мій учень. Це я навчив його малювання.

— Правда, любонько! — почала благати Сніжинка. — Чи не можна виписати сьогодні Тюбика? Я попрошу його намалювати мій портрет.

— І Гуслю, — додав Незнайко. — Це теж мій учень. Я навчив його грати на флейті.

Сніжинка знову кинулась обнімати Медуницю:

— Випишімо Тюбика й Гуслю, ну будь ласка!

— Ну, гаразд, для цих зробимо виняток, — пом’якшала Медуниця. — Але решту будемо виписувати по черзі.

Нарешті список було складено. Медуниця звеліла видати з комірчини одежу Тюбикові й Гуслі. За кілька хвилин вони обидва, сяючи від радості, стояли в кабінеті Медуниці.

— Ми вас виписуємо, — сказала вона. — Постарайтесь поводитися пристойно, інакше доведеться забирати вас знову до лікарні.