Пригоди пусяки Сані

На березі

Пусяка Саня розплющила очі й принюхалася. Чарівний аромат лоскотав пушок на рожевих ніздрях і обережно проникав у ніс, пробуджуючи наполегливо думку про сніданок.

Саня обтрусилася, всілася на кругленький задок і задумливо почухала передньою лапкою за вухом. Їй снилося, що після довгих блукань у незнайомому лісі вона зрештою вийшла до знайомої галявини, до рідного дому, та ще й саме в ту мить, коли родина зійшлася до сніданку. Радісне хвилювання від зустрічі й усвідомлення того, що ось зараз можна буде гарненько попоїсти після всіх пригод останнього дня, переповнило її й вилилося в переможний крик. Саме цей крик і змусив Саню прокинутися. Галявина й дім одразу розчинилися й заховалися в царстві сну. А ось запах – хвилюючий запах їстівного – залишився. Він був такий прекрасний, незвичайний і, як би це точніше сказати, – збадьорливий, що Саня, щойно розплющивши очі, зрозуміла: вона прокинулася остаточно й безповоротно, і найнеприємніше те, що їй нестерпно хочеться їсти.

Але залишимо на якийсь час нашу героїню в цьому не вельми комфортному становищі. Я відчуваю, що мушу тобі, мій друже, дещо пояснити. Бо ж, певно, ти досі нічого не чув про пусяк, а ці звірята – такі милі створіння! Тож, гадаю, доречно витратити трохи часу, щоб познайомитися з ними ближче! А мені це простіше простого: я давно й добре з ними знайома і зараз усе тобі розповім. Пусяки – невеликі гризуни. Доросла пусяка може вирости завбільшки з морську свинку. Щоправда, на відміну від свинок, ці тваринки мають довгого хвоста з яскравою золотистою китичкою на кінчику. А ось хутро в них не таке барвисте – воно сріблясто-сіре, як у шиншил. У зв’язку з цим пусяки наполягають на своїй спорідненості з шиншилами (і категорично відкидають припущення про спорідненість із пацюками, яке їм намагаються нав’язати деякі натуралісти), хоча китицями на хвостиках вони значно більше нагадують тушканчиків. Та, по правді кажучи, теорія про пацюків не є аж такою безпідставною. Пусяки такі ж всеїдні, як і пацюки, і так само легко пристосовуються до життя в будь-яких умовах. Та якщо ти раптом зустрінеш десь пусяку, краще не згадуй при ній про пацюків і в жодному разі не пропонуй їй сиру: пусяки принципово не їдять улюблених щурячих ласощів, побоюючись, що це їх скомпрометує. Ну ось, ми знову заговорили про їжу. Отже, час повернутися до нашої маленької Сані, яка прокинулася вранці далеко від дому й зрозуміла, що вона дуже-дуже, ну просто нестерпно хоче їсти.

Думки про їжу на якийсь час навіть витіснили страх і тугу за втраченим домом. Адже ще вчора ввечері, умощуючись до сну між корінням старого дуба, вона думала лише про одне: щойно світає, вона одразу ж кинеться на пошуки дому і, звісно, знайде його ще до сутінків, адже її не могло віднести течією надто далеко лише за день плавання на товстій колоді, яка прибилася до берега неподалік від Саниного будинку.

Відколи Саня побачила цю злощасну колоду, вона пережила стільки дивних і небезпечних пригод, натерпілася стільки страхів, що не мала часу й подумати про їжу. І ось тепер, із запізненням майже на добу, голод так почав їй докучати, що Саня не могла зосередитися ні на чому, крім думок про грінки на вершковому маслі, яйця, зварені в мішечку, какао з молоком і свіжі булочки з корицею, які так смачно готувала Санина мама.

Утім, чарівний аромат, яким віяло від берега, аж ніяк не нагадував жодну з намальованих Саниною уявою традиційних ранкових страв. Це був геть незнайомий, але від цього не менш звабливий запах, і опиратися йому було просто неможливо. І Саня, правду кажучи, й не опиралася. Утім, щоб дістатися до того місця, звідки йшов цей чудовий аромат, вона мусить пробратися крізь густі прибережні зарості, – й хтозна, які небезпеки можуть підстерігати там маленьку недосвідчену пусяку! Але хто не ризикує, добуваючи їжу, той ризикує померти з голоду. Ця думка здалася Сані вельми розумною, хоча, можливо, Сандра, мати нашої маленької мандрівниці, й не схвалила б її. На жаль, у Сані не було часу й сил на роздуми. І вона кинулася в густі кущі, задерши хвоста з китичкою на кінчику: цей розпушений кінчик неодмінно настрахає невідомого ворога, якби тому раптом заманулося поснідати молоденькою пусякою.

Продираючись крізь густі зарості, Саня про всяк випадок заплющила очі: якщо їй і судилося побачити щось страшне, хай це станеться після того, як вона промине похмуре склепіння сплетених гілок. Тому, викотившись на берег річки, вона не одразу збагнула, куди потрапила. Спершу відчула удар, тоді задзвеніло щось металеве й почувся плюскіт води, а відтак до неї долинув скрипучий голос, що вимовляв слова, значення яких Саня хоч і розуміла, але не вповні.

– Тисяча акул і зустрічний вітер! Медузу мені в горлянку, якщо в казанку залишилася хоч краплина кави! Яким тайфуном занесло сюди цю нещасну мишу! Засмажити і з’їсти її замість сніданку!

Саня розплющила очі й побачила велику сіру істоту в синьо-білій смугастій майці, широких штанях з відстовбурченими кишенями, косинці, пов’язаній на піратський манер, із сережкою в одному вусі й пов’язкою через праве око. Вигляд у цієї істоти був водночас страшний і дуже кумедний, тож Саня раптом розгубилася: що їй зробити спершу – кинутися навтьоки чи розсміятися. Поки вона обмислювала цю непросту задачу, істота нахилилася, зсунула на лоба пов’язку і, хитро блиснувши двома абсолютно здоровими чорними очима, сказала:

– О! Та це пусяка! Маленька дурненька пусяка! Ось хто перекинув мій казанок і залишив бідолашну морську вовчицю без ранкової чашки кави!

На цих словах Саня зрозуміла, що сміятися, мабуть, не доведеться. Як же їй не пощастило: рано-вранці зустріти на пустельному річковому березі найстрашнішого хижака – вовчицю! Від страху Саня підстрибнула й кинулася навтьоки, але реакція в її співрозмовниці була блискучою. «Вовчиця» схопила Саню за китичку хвоста й різко смикнула на себе, через що Саня дуже голосно плюхнулася в пісок на пузо, смішно розставивши пухнасті лапки.

– Бач, яка спритна! Чого це ти вирішила дати драла, хотілося б мені знати? Ну, чого мовчиш? Відповідай, коли старші за званням запитують!

– Старші за чим? – ледве чутно пробелькотіла Саня. – За яким званням?

– А, що з тебе, сухопутного пацюка, візьмеш! – махнула лапою «вовчиця». – Гаразд, сідай. Розповідай. Де ти тут взялася?

– А ви мене вже не їстимете?

– Тебе їсти? – «вовчиця» розреготалася. – Тобою, певно, наїсися! Де ти бачила, щоб морські вовки їли мишей?

– Я – не миша! – образилася Саня.

– Знаю, знаю, не хвилюйся! Звісно, ти не миша. Хоча, як на мене, ви, пусяки, не надто від них відрізняєтеся. Як і від нас, благородних сірих пацюків, хоч ви й задираєте носа, намагаючись довести всьому світові, що ви – рідня шиншил! Ось ти, приміром, бачила шиншилу з китичкою на хвості?

– Даруйте, – розгубилася Саня, – хіба ви пацюк?

– Ще й який! Справжнісінький корабельний пацюк! Ти знаєш, що таке корабельні пацюки? Це не те, що сухопутні збирачі недоїдків! У наших душах живе дух романтики, вітер мандрівок і пригод.

– Але ж ви щойно самі сказали, що ви – вовчиця?

– Звісно, вовчиця! Морська вовчиця! Так називають усіх вартих хвали корабельних пацюків. Тих, для кого вільний вітер океанських просторів значить більше, ніж шматок запліснявілого сиру!

Від згадки про сир Саня відчула голодну різачку в шлунку. Звісно, пусякам не годиться їсти сир, але як добре було б перехопити бодай чого-небудь, ну, бодай того, чим так чудово пахне від її нової знайомої! Саня голосно потягнула носом повітря й раптом відчула запаморочення. Корабельна пацючка й берег, на якому вона стояла, захиталися й зробили кульбіт, а Саня почала осідати на землю.

– Агов, ти тут знепритомніти вирішила?! Ну, медузу мені в горлянку, відчуваю, що матиму я ще мороку з цією пусякою! Доведеться, мабуть, віддати їй залишки свого сніданку: судячи з усього, бідолаха геть голодна!

Пацючка нахилилася й легенько поплескала Саню по щоках:

– Ну-ну, годі. Сідай ближче, перекусимо, чим Бог послав. Але спершу познайомимося: не сідати ж мені за стіл з незнайомкою.

– Мене звуть Саня, – пробелькотіла маленька пусяка.

– Просто, але мило, – вирекла її співрозмовниця. – Головне – коротко: зручно кричати, коли сильний вітер. Не те, що мені!

– А як вас звати? – ввічливо запитала Саня.

– О, моє ім’я – родове. Есмеральда. У нашому роду так називають усіх старших дочок.

– У вас дуже гарне ім’я, – знову проявила ввічливість Саня. – А в нашому роду всіх називають на літеру «С». Тому що ми – нащадки Великого Саша! Він – засновник нашого роду, жив дуже давно. Ніхто не знає, як давно. Але імена всіх його нащадків – лише на «С». Так ми впізнаємо одне одного. Адже нас багато, представники нашого роду мешкають навіть у Дальніх Краях.

– Що ти знаєш про Дальні Краї, нащадку і представнику невідомого мені роду! Чи бувала ти бодай в одній справді далекій країні? Що ж, я розповім тобі про свої мандри й пригоди. Але пізніше. А тепер їж, поки знову не знепритомніла!

Есмеральда простягнула Сані шматок якоїсь дивної – жовтої, м’якої й тугої водночас – речовини, аромат якої змусив Саню примружитися. Вона швидко проковтнула слинку й запитала:

– Вибачте, а що це?

– Що це? Ото номер! Невже ти ніколи не бачила сиру?

– Сир?! – вигукнула Саня. – Оце і є сир? Але ж ми його не їмо! Як шкода! Доведеться мені голодувати далі.

– Еге ж, голодувати! Цього я тобі не дозволю! Їж негайно, інакше я тебе вкушу. Віддаєш їй останні припаси, а вона ще й комизиться! Зверни увагу: мені нецікаві твої забобони! Хочеш жити – будеш їсти те, що дають! І запам’ятай: ти підкоряєшся мені як старшій за званням. На морі такий порядок. Тому мої накази не обговорюються, вони виконуються! І без зволікання!

Саня полегшено зітхнула й заходилася наминати ласощі, втішаючи себе тим, що в ситуації, коли є загроза життю, певно, й сам Великий Саш не відмовився б від шматочка сиру.

Одна посеред Великої Ріки

– Ну, – сказала Есмеральда, коли Саня врешті наїлася й блаженно прихилилася до коріння розлогої верби, – розповідай, хто ти така і як тут опинилася. Певно ж, годиться мені сьогодні почути цікаву історію (а крім того, маю ж я бодай щось отримати за гостинність і сніданок).

Пацючка вмостилася зручніше й узяла до рота величезну чорну люльку.

– Розповідай, – сказала вона, – а я тим часом покурю й подумаю, що робити далі.

Розповідь Сані була простою і нехитрою.

Учора вранці, одразу після сніданку (на сніданок – тепер про це можна згадати, – як зазвичай, були булочки, яйця й какао) Саня пішла пускати кораблики вниз по струмку (струмок протікає просто через сад біля Саниного дому – Пусі-холу і впадає у Велику Ріку). Корабликів було багато, і всі різнобарвні. Напередодні Саня разом з мамою майструвала їх із кольорового провощеного паперу. Це було дуже захопливо, кораблики мов змагалися один з одним, обходячи камені й мілини, і Саня весело стрибала вздовж струмка, поки не опинилася на березі Великої Ріки.

Їй суворо заборонялося входити у велику воду навіть по щиколотки, бо хоч пусяки й уміють плавати, Саня була ще дуже маленькою і слабкою, тож не могла почуватися впевнено в глибоких темних водах Великої Ріки. І Саня мала достатньо кебети для того, щоб неухильно дотримуватися встановлених дорослими правил. Вона знала: ці правила потрібні для того, щоб захистити її від небезпеки. Адже дорослі значно досвідченіші від малюків і тому краще знають, як себе поводити, щоб не вляпатися в Неприємну Історію. А Саня дуже боялася вляпатися в Неприємну Історію. І, зрозуміло, не мала наміру лізти у воду. Вона просто хотіла подивитися з берега, як далеко відпливе її весела флотилія, гнана теплим літнім вітерцем і потужним плином Великої Ріки.

Кораблики рухалися на диво легко, красиво і дружно. Вони майже одночасно досягли повороту і, підхоплені течією, подалися ліворуч, на південь, куди повертала Велика Ріка. Ще трохи, і вони сховаються за поворотом, і Саня назавжди втратить їх з очей. Їй стало шкода розлучатися зі своїми іграшками. І тут – дуже вчасно – вона помітила колоду: її прибило до берега зовсім поруч. Одним кінцем колода врізалася в мокрий пісок, іншим – доходила майже до очеретів, які й не дозволили течії знести її ще нижче.

Недовго думаючи, Саня застрибнула на колоду (та майже не поворухнулася) й побігла, намагаючись не випускати з очей кораблики. Вона не помилилася: звідсіль їх було видно ще доволі довго. І Саня не відводила від них очей, доки останнє паперове суденце не сховалося за поворотом. Посміхнувшись і зітхнувши, Саня потюпала по колоді до берега. І тут раптом виявилося, що доки вона спостерігала, колода м’яко сповзла на глибину. До рятівної суші було зовсім недалеко і, певно, Саня цілком могла б перестрибнути з колоди на берег, а трохи пізніше – пірнути й швидко допливти до нього. Але, побачивши між колодою й берегом смужку води, Саня так розгубилася, що не встигла ні стрибнути, ні кинутися у воду, доки ще можна було дістатися берега. Замість цього вона заметушилася по колоді, – а колода швидко пливла до середини русла, й незабаром стало зрозуміло, що зручний момент проґавлено й тепер залишається лише чекати, що буде далі.

Певно ж, Саня була близька до того, щоб зневіритися, але тут виявилося, що не час піддаватися пустопорожнім хвилюванням. Набравши швидкість, колода почала погойдуватися, й Саня мусила стежити за тим, щоб не впасти у воду. На це йшли всі сили і вся увага. Саня ледве встигала помічати, які красиві, барвисті, мальовничі береги обіймають Велику Ріку. Вона втішала себе тим, що рано чи пізно колоду неодмінно знову приб’є до берега (адже раз уже прибило!), і вона зможе дістатися додому, йдучи вгору за течією. Але час спливав, а колода й не думала наближатися до суші. Велика Ріка заволоділа нею і несла вперед, на південь, упевнено й швидко. Аж тепер Саня збагнула, чому Ріку називають Великою. Її сильні води розливалися все ширше, але при цьому не втрачали швидкості, несучи в загадкову далечінь усе, що траплялося їм на шляху.

Ріка текла просто на південь, більше нікуди не звертаючи, і Саня розуміла, що це значно зменшує шанси скоро досягти берега. Мало того: в її тремтячу душу закралося побоювання, що колода, не доведи Боже, винесе її просто в море, а там доведеться забути про останню надію на порятунок. Думка ця була такою жахливою, що Саня мимоволі заплющила очі й пересмикнула плечима. Колода захиталася, й маленька пусяка судорожно схопилася за неї всіма чотирма лапами. Досягнувши рівноваги, Саня завмерла і з усіх рухів дозволяла собі лише морщити лоба й туди-сюди водити очима, старанно вдивляючись у туманну даль у пошуках мису, до якого могло б прибити її ненадійний плавзасіб.

Із плином часу ця надія здавалася все більш ефемерною. До того ж почало темніти, і Саня з жахом подумала, що скоро вона опиниться в повній темряві в цьому величезному світі, у хиткій стихії, посеред водної гладіні, яку їй нізащо не здолати вплав.

Вона сиділа, вчепившись лапками в колоду, й думала про те, що навколо все тече: глибока вода, невблаганний час, боязкі надії. Тече в незвідану далечінь її беззахисне життя, а вона ніяк не може вплинути на цю всеосяжну течію. Бідолаха тремтіла від страху й холоду, голод зводив спазмами її шлуночок, голова йшла обертом від утомливого споглядання безконечного руху води й землі, а серце стискалося від болю, коли вона думала про те, як зараз тривожаться її близькі. Саня розплакалася б, спізнавши стільки прикрощів водночас, але боялася, що сльози завадять їй бачити й так вельми невиразні в усе густіших сутінках обриси берегів, і вона остаточно втратить орієнтацію в темному ворожому світі.

Усі ці важкі, болісні переживання неабияк утомили її, і незважаючи на страх, малявка непомітно для себе самої задрімала. Вода приколисувала, зірки, що проявилися на темному небосхилі, лагідно дивилися на бідолашну мандрівницю, мов намагалися підбадьорити й заспокоїти її. Спати було не можна, але не спати – оце було вже просто неможливо. Саня заплющила очі й попливла крізь непроглядну темінь назустріч Долі.

Доля не забарилася. Вона з’явилася у вигляді нерозпізнаного плаваючого об’єкта, який зіткнувся з її колодою і різко змінив напрямок руху. Що це було – Саня в пітьмі не розгледіла. Вона лише відчула різкий поштовх, що мало не перекинув її у воду, й почула якийсь грім, стукіт, скрегіт, чийсь страшний крик і ще якийсь невиразний шум – чи бурчання, чи шепіт. Колода зробила кульбіт, і Саня, міцно тримаючись за неї всіма чотирма лапами, на мить опинилася у воді, але тут же випірнула й, погойдуючись, попливла разом із колодою кудись ліворуч. Невдовзі вона знову відчула поштовх – цього разу зовсім легкий – і усвідомила, що вже не рухається в просторі, а стоїть на місці. Ще не вірячи своєму щастю, Саня повільно пішла по колоді, обережно обмацуючи поверхню, перш ніж ступити на повну силу. Відтак замість твердої деревини її лапка провалися в порожнечу. Під порожнечею була вода, а під водою – яке щастя! – м’який пісок. Заплющивши очі, які й так нічого не бачили в цій темряві, Саня відштовхнулася задніми лапами, випрямила хвоста і виконала запаморочливий стрибок у чорну імлу. Її падіння пом’якшила вода. Вона доходила до черевця, а під лапами був чистий пісок, по якому Саня миттю вибралася на сушу і знесилено впала.

Трохи віддихавшись, вона поповзла кудись у зарості. Довго продиралася крізь них, тоді радше не побачила, а відчула відкритий простір, проповзла ще трохи й уткнулася носом у м’який замшілий стовбур дерева. Вона навпомацки рухалася в пітьмі, тоді провалилася в якусь ямку, заповзла між коріння і тут, нарешті відчувши себе в безпеці, згорнулася клубочком і заснула.

Уранці її розбудив чудовий запах гарячого сиру, вона пішла на нього й зустріла Есмеральду.

Ото й уся розповідь. Саня замовкла і глянула на свою нову знайому. На свій подив, вона побачила, що Есмеральда неабияк змінилася. В її зовнішності не залишилося й сліду від грізної морської вовчиці. На Саню дивилися добрі, жалісливі очі, по щоках пацючки текли сльози.

– Бідолашне дитя! Ти вперше вирушила в плавання – і зазнала стільки хвилювань! Ох, ти ж не знаєш: ми з тобою – подруги по нещастю. Тепер я бачу: ми обидві постраждали від невідомого човна або – ще гірше – Річкового Чудовиська, яке напало на нас у темряві. І лише завдяки щасливому випадку або завдяки Долі ми врятувалися і знайшли одна одну. Слухай же, любе дитя. Я розповім тобі, як сама сюди потрапила. О, тепер я розумію: Доля привела мене сюди, щоб допомогти тобі. І я неодмінно зроблю це! Ми разом відшукаємо твій дім, і всі наші страждання будуть винагороджені, коли ти опинишся в обіймах рідних і близьких!

Есмеральда дістала з кишені широченних штанів величезний носовичок і заходилася промокати рясні сльози.

Корабельна аварія

Трохи заспокоївшись пацючка Есмеральда мовила:

– Ох, дитинко, певно ж, я мушу розповісти тобі свою історію! Знай же, що я народилася й виросла в сім’ї сміливих корабельних пацюків, і моїм вихованням займалися не батьки, а вільна морська стихія, дужі хвилі й швидкі вітри. Від народження я жила на великому кораблі. Мене заколисував плюскіт води або шурхіт гальки в прибої. Що то за щастя було – прокидатися й засинати разом із сонцем, дихати свіжим вітром морських просторів і хоробро долати шторми й рифи, продовжуючи найкращі традиції моїх славетних предків!

Корабель, на якому плавали мої батьки, називався «Зірка Сходу». Це міцне судно перевозило прянощі з Дальніх Країв, із батьківщини великого мудреця Дарсифуція – основоположника головного вчення «Про сенс життя всякої Божої тварі» (ця книга була в корабельній бібліотеці). Як я мріяла, що колись, коли стану достатньо дорослою, щоб постати перед очі видатного мислителя, я досягну Дальніх Країв, зійду на берег і здійсню сповнену чудовних пригод мандрівку, щоб удостоїтися честі бути прийнятою і насолодитися бесідою з найяскравішим мислителем сучасності!

На жаль, моїм мріям не судилося збутися! Одного разу, коли «Зірка Сходу» поверталася з вантажем чаю, шафрану й барбарису до рідних берегів, ми потрапили в жорстокий шторм. Як не боровся екіпаж із грізною стихією (навіть корабельні пацюки снували по палубі, перевіряючи міцність кріплень), вона виявилася дужчою. Величезна хвиля викинула наше судно на рифи лише за декілька кабельтових від порту. Сталося це пізно вночі, і в непроглядній пітьмі не вдалося врятуватися нікому, крім мене. Весь екіпаж, мої благородні батьки, мої товариші – всі розділили долю загиблого корабля. Доля помилувала лише мене. Вона винесла мене на гребені руйнівної хвилі й викинула на риф. Дивом мені вдалося впасти не на гостре каміння, а в невелике внутрішнє озерце води всередині рифа. Там мене прибило до маленького ґроту, де я знайшла тимчасовий притулок і захист, доки шаленів шторм. А коли випогодилось, я вибралася зі свого притулку, залізла на найвищий поліп і роззирнулася. Скрізь у воді погойдувалися уламки щогл і снастей, начиння й бочечки з прянощами. На одній з них мені вдалося досягти берега.

Цілих два дні я добиралася до порту. Прагнула знайти новий корабель, на якому я зможу здійснити мрію свого життя – досягти Дальніх Країв і батьківщини Дарсифуція. Але в порту на мене чекало нове розчарування: єдине вціліле після шторму судно вийшло в рейс зовсім недавно, портові ж будівлі під час бурі добряче потрощило, й вони вимагали ґрунтовного ремонту. Очікувати тут нових кораблів можна було лише за кілька місяців, а це занадто довго!

Тоді я зважилася на відчайдушний крок: рушила вгору по Великій Ріці до кораблебудівної верфі, щоб сісти на перше ж судно, яке там спустять зі стапелів на воду. Але й тут мені не пощастило. Це судно розминулося зі мною в дорозі: поки я йшла вгору берегом, воно пройшло вниз за течією і вийшло у відкрите море. Тоді я зрозуміла, що сама мушу подолати злощасну Долю. Каюся, шлях, який я обрала, мабуть, не був би схвалений моїм заочним учителем – мудрим Дарсифуцієм. Я знайшла на березі покинуте корито й, за відсутності кращого плавзасобу, вирішила зробити його своїм тимчасовим судном. Відтягнула корито до води, знайдені на березі гілки дерев, повалених вітром, припасувала замість весел, спорудила зі швабри подобу щогли, прив’язала до неї загублену якоюсь недбайливою пралею наволочку – і вирушила в путь.

Півдня я спокійно пливла до моря, і серце моє повнилося радістю й гордістю: я не здалася на милість Долі, власноруч збудувала маленький корабель і вирушила в нову подорож, як би вона не закінчилася для самотньої морської вовчиці! У таких роздумах я провела вечір, а коли посутеніло, почала шукати бухту для ночівлі. На жаль, Велика Ріка розлилася доволі широко, і знайти прихисток ніяк не вдавалося. Боюся, що я на якийсь час задрімала. І прокинулася аж тоді, коли почула страшний шум і гуркіт. Величезне Річкове Чудовисько атакувало моє судно. Я почула якийсь грім, стукіт, скрегіт, чийсь страшний крик і якийсь невиразний шурхіт. Моє корито хитнулося, зачерпнуло води й повільно почало осідати. Щодуху я кинулася гребти туди, де, за моїми розрахунками, мав бути берег, а водночас намагалася вичерпувати воду. Працювала швидко, але надовго моїх зусиль не вистачило. Корито пішло на дно, я ж щодуху запрацювала лапами, намагаючись вигребти до берега. Мені пощастило. Я дісталася до суші, а вранці навіть виявила на березі дещо зі своїх пожитків: казанок, кресало і продукти (вирушаючи в плавання, я спеціально поклала їх у непромокальний пакет, надула його, щоб він не потонув, і міцно зав’язала). Знахідка невимовно втішила мене. Я вирішила, що це добрий знак і для мене не все втрачено.

Далі ти знаєш. Я почала готувати сніданок, і тут із прибережних заростей на мене викотилася ти. Ну, хіба не чудово: дві подруги по нещастю, які однієї й тієї ж ночі пережили корабельну катастрофу, постраждали від одного й того ж Річкового Чудовиська, тепер зустрілися, знайшли одна одну, щоб підтримати й допомогти, щоб разом знайти шлях до порятунку!

Есмеральда замовкла й знову полізла в кишеню по носову хустинку. Вона довго витирала очі, зітхала й розчулено посміхалася.

Тим часом Саню обійняли зовсім інші почуття. Коли пацючка оповідала про нічну подію, маленька пусяка завважила, що вона описує її тими ж словами, які раніше вимовила сама Саня. Незважаючи на юний вік, Саня була доволі кмітливою й одразу збагнула те, на що Есмеральда, захоплена хвилюючими спогадами й почуттям жалю, просто не звернула уваги. Саня зрозуміла, що її колода зіткнулася в темряві саме з коритом Есмеральди, і таким чином вона спричинилася до лиха, якого зазнала благородна пацючка.

Це відкриття неабияк схвилювало, засмутило й налякало Саню. Мало того, що її мучило почуття провини, – вона відчувала страх, що, здогадавшись про справжню причину своїх пригод, Есмеральда відмовиться допомагати їй шукати дорогу додому. Саня так глибоко задумалася, що не відразу почула розчулений голос Есмеральди:

– Та ти плачеш, бідолашне дитя! Тебе так схвилював опис моїх нещасть? О, добра, добра душе! Не бійся, все вже позаду. Ми на твердій землі, й жодне Річкове Чудовисько не завадить нам вирушити на пошуки твого дому. А коли ми вирішимо цю проблему, можливо, відкриється новий шлях і для мене, адже, як казав старий мудрий Дарсифуцій, роби те, що мусиш, і тобі відкриється те, що потрібно!

Саня сприйняла ідею про Річкове Чудовисько як рятівну соломинку. А може, це справді була величезна рибина – чи хто там ще мешкає в темних глибинах Великої Ріки? І тоді вона анітрохи не завинила в Неприємній Історії, в яку втрапила її нова знайома. Пожвавішавши, вона вигукнула:

– Я така рада, дорога Есмеральдо! Я не могла б і мріяти про зустріч із такою доброю і благородною істотою, як ви! Я впевнена, що мої рідні будуть щасливі познайомитися з вами! Адже ми їх знайдемо, правда ж? – на цих словах Саня несподівано для самої себе раптом розплакалася й кинулася в обійми добросердої пацючки.

Есмеральда погладила її по голові й тихо сказала:

– Звісно, знайдемо, дитинко! І знаєш, ми не будемо це відкладати. Давай лапу і зберися з силами. Перед нами далека дорога, але разом ми здолаємо її. У путь?

– У путь! – щасливо всміхнулася Саня, й вони заходилися збирати з піску пожитки, які ще могли знадобитися їм у дорозі.

У дорогу!

– Що ж, – сказала Есмеральда, коли залишки хліба, сиру й кави були ув’язані у вузлик, а казанок повішений на міцну сукувату палицю, яку пацючка перекинула через плече. – Найголовніше зараз – визначити напрямок нашого руху. Подумай гарненько й відповідай: тебе прибило до того ж берега, з якого віднесло, чи до протилежного?

Саня задумалася. Але як старанно не морщила вона лоба, збираючи його в м’які складочки, а пригадати, звідки вона припливла, так і не змогла.

– Не хвилюйся, – м’яко сказала пацючка, – я допоможу тобі. Скажи, коли ти стояла на своєму березі обличчям до ріки, в який бік вода забирала твої кораблики?

– Праворуч! – радісно скрикнула Саня.

– Так. Виходить, що ти стояла на правому березі Великої Ріки. А зараз, якщо ми станемо обличчям до води, то побачимо, що течія відносить воду ліворуч. Отже, ми – на лівому березі. З одного боку, це добре, адже правий берег Великої Ріки – крутіший, і по ньому складніше йти. З іншого боку – щоб потрапити до тебе додому, нам треба буде шукати переправу через Велику Ріку, а це – непросте завдання. І хоча ми лише за якихось п’ятнадцять-двадцять годин плавання від твого дому, тобто теоретично змогли б дійти до нього за кілька днів, та, можливо, у пошуках переправи нам доведеться підніматися набагато вище за течією, ніж те місце, де стоїть твій будинок. Отже, дорога може зайняти набагато більше часу. Адже потім нам доведеться спускатися вниз за течією правим берегом (а він, як я вже казала, значно крутіший).

Саня зітхнула:

– То я не так швидко втраплю додому? Бідолашна, бідолашна мама! Як вона буде тривожитися весь цей час! Адже вона не знає, ні де я, ні що зі мною, і я не можу повідомити їй, що жива й неушкоджена! Що ж робити?

Саня розплакалася. Есмеральда обняла її за плечі:

– Гадаю, для початку тобі треба перестати плакати. Повір, це дуже важливо. Дорога, яку долають у сльозах, і Дорога, в яку вирушають із посмішкою, – це дві різні Дороги. Так учить великий Дарсифуцій, а він, можеш мені повірити, на відміну від багатьох і багатьох, завжди знає, що каже! Тож витри сльози – і вперед! Із ясним поглядом і посмішкою на вустах! Поки ми посміхаємося, ми спроможні здолати все, дитинко, запам’ятай це!

– Це теж сказав великий Дарсифуцій? – запитала Саня.

Пацючка трішки зніяковіла:

– Ні… Це, бач, я розмірковувала на дозвіллі над його сентенціями, ото й додумала дещо сама. Мені здається, вийшло доволі вдало і цілком у його дусі, – вона зніяковіло замовкла, і Саня відчула потребу сказати щось ввічливе.

– О, звісно, дуже вдало! Недарма ж я вирішила, що це його думка!

Есмеральда заусміхалася від задоволення:

– Спасибі, дитинко. Бачу, ти розумна не по роках. Щоправда, трохи неорганізована і тому часто засмучуєшся там, де треба зберігати особливу бадьорість духу. Але це не страшно. Це цілком можна подолати. До того ж ти тепер зі мною, і я допомагатиму тобі вдосконалюватися. Отже, у Дорогу?

– У Дорогу!

Вони бадьоро закрокували вздовж пологого берега. Земля була м’якою, і її вже нагріло сонце, що піднялося доволі високо. Прогріті трави чудово пахли, і легкий теплий вітерець розносив довкола їх аромат. Спів птахів теж налаштовував на оптимізм. Саня весело стрибала по траві, з насолодою принюхуючись до запахів річкового світу. Невдовзі вона побачила красиву блакитну квітку і, підбігши, зірвала її, щоб закласти собі за вухо, але швидко збагнула, що ввічливіше буде запропонувати це Есмеральді.

Пацючка схвально відгукнулася про красу квітки, але прикрашати свою голову рішуче відмовилася:

– Це не мій стиль, люба. До морського одягу не личать прикраси. Він, як і будь-який однострій, має бути строгим. Отож візьми її краще собі, – з цими словами, ніби згадавши про щось важливе, вона насунула на праве око чорну пов’язку.

– Пробачте, – повагавшись, усе ж зважилася запитати Саня, – а ця пов’язка, вона вам не заважає дивитися?

Есмеральда знизала плечима:

– Правду кажучи, трохи заважає. Але що вдієш! Така традиція, звичай. Звісно, зараз багато чого змінилося, і не всі надають значення традиціям. Але я вважаю це абсолютно необхідним! Добра традиція варта багатьох нововведень, як учить великий Дарсифуцій. Адже вона перевірена часом, а хтозна, до чого в майбутньому приведуть нововведення? На те вони й нововведення, що робляться вперше, і ніхто не знає, чим це обернеться! Чого ж ти не дивишся під ноги?

Останнє зауваження пацючка зробила, побачивши, як Саня спіткнулася і впала. Вона допомогла їй піднятися з землі й обтруситися:

– Запам’ятай: перевірені часом правила поведінки обов’язкові для всіх. Вони – як добрі традиції, про них не можна забувати.

Збентежена Саня не наважилася запитати, кому належить ця мудра думка. Вона зосереджено крокувала, намагаючись тримати розмірений ритм і уважно дивитися під ноги. Це, до речі, було зовсім не зайвим, адже дорога наближалася до лісу і стала менш рівною: де-не-де зустрічалися невеликі горбки, ямки, борозни. Останні тривожили Саню. Вона знала: схожі сліди в піску залишають змії, а від них кожен гризун має триматися якомога далі. Вона поділилася своїми побоюваннями з Есмеральдою.

– Не хвилюйся, – сказала та, – у мене дуже тонкий слух, я почую повзучу змію здалеку. Щоправда, в одному ти маєш рацію: нам слід подумати про місце для ночівлі. Варто забратися вище. Адже, як мені відомо, тут не водяться деревні змії, і яке-небудь дупло на висоті більше трьох футів легко захистить нас від неприємних несподіванок.

– Більше трьох чого?

– Футів. Ми, моряки, вимірюємо висоту й глибину в футах. Фут – це британська, американська і староруська одиниця довжини, вона дорівнює тридцяти сантиметрам і сорока восьми міліметрам. В одному футі – дванадцять дюймів, а три фути – це трохи менше метра. А змії завдовжки більше метра доволі рідкісні. До того ж змія може піднятися у висоту приблизно на половину своєї довжини. Тому метрова висота надійно захистить нас від таких небезпечних візитерів. Утім, до ночівлі ще треба дожити, а ось обідній час давно настав. Продуктів у нас небагато, тому варто їх приберегти. Зате я бачу попереду, на узліссі, кущі ліщини. Ти любиш ліщину?

– Ліщину? А що це? – запитала Саня.

– Це ліщина, або лісковий горіх. Ще його називають фундуком.

– Ага, ліскові горіхи! Вони такі смачні!

– Тоді вперед! Зараз ми добряче підкріпимося!

Вони прискорили крок у передчутті смачного обіду.

Кущі ліщини росли серед поодиноких листяних дерев і були доволі щедро всипані плодами. Пацючка й пусяка, склавши на землі свої нехитрі пожитки, заходилися лазити по гілках, обривати горіхи й кидати їх униз.

– Погляньте, там уже багато! – закричала Саня. – Певно, можна вже злізати й обідати.

– Можна, але це буде недалекоглядно, – відповіла Есмеральда. – Адже тоді після обіду знову доведеться лізти вгору, але вже з набитими животами.

– Знову лізти на кущі? А навіщо?

– А через те, що завжди треба думати трохи наперед. Сьогодні – не останній день нашого походу, а ліщини попереду може й не бути. Нам слід зробити невеликий запас. Ми маємо взяти з собою стільки горіхів, щоб їх було не дуже тяжко нести, але могло вистачити на якийсь час, коли не буде іншої їжі, – пояснила Есмеральда.

– А яка інша їжа є в лісі?

– Багато. Ягоди, гриби, їстівні трави. Їх треба вміти відрізняти від неїстівних. До того ж, нам треба знайти довгий тонкий прут, із якого можна зробити вудку. Завтра зранку я спробую наловити на сніданок риби.

– О, це було б чудово! – зраділа Саня.

– Ото й добре, що ти не проти. А зараз зірвемо ще по кілька горіхів – і вниз, обідати!

– Ура! – закричала Саня і мало не зірвалася з гілки від наснаги.

Есмеральда кинула на неї критичний погляд, але промовчала. Закінчивши зі збором ліщини, вони спритно спустилися на землю й почали збирати горіхи і зносити їх в одне місце. Відтак, зручно вмостившись серед гілок, заходилися смакувати смачними лісовими плодами.

Закінчивши обідати, вони трохи відпочили і, зібравши горіхи в мішечок, який Есмеральда дістала з чергової кишені своїх чудових широких штанів, знову рушили в дорогу.

– Знаєш, – сказала пацючка, – поки світло, нам варто триматися ближче до річки. У лісі легко заблукати й піти зовсім не в той бік. Ти маєш постійно відчувати запах води. На нього ж і біжи в разі небезпеки.

– Небезпеки? – Саня зіщулилася. – А які тут є небезпеки?

– Невже ти не знаєш? У лісі живуть дикі звірі. Від вовка й лисиці треба просто піднятися на дерево. Від змії – теж. А ось від куниці треба шукати дуже вузьку нірку, в яку вона не зможе пролізти. Але в будь-якому разі не тікай глибоко в ліс. Інакше ми можемо загубитися. Запам’ятай: якщо ми на якийсь час загубимося, треба спершу відсидітися в укритті, а тоді обережно пробиратися до води. Будемо шукати одна одну на березі. Адже саме річка допоможе нам тримати правильний напрямок.

Саня уважно слухала настанови і потай зітхала. Вона все більше усвідомлювала серйозність своєї вчорашньої провинності. Скількох труднощів їй вдалося б уникнути, якби вона була уважнішою до настанов дорослих і не підходила близько до Великої Ріки! Але, вже мало не розплакавшись, вона згадала мудрі слова Дарсифуція про дві різні Дороги і через силу розтягла мордочку в усмішці.

Вони просувалися вперед уже не так швидко, як уранці. Давалася взнаки втома довгого дня. Сонце давно перевалило зеніт і прямувало на захід.

– Здається, час подумати про ночівлю, – мовила Есмеральда. – Слухай нову команду: дивися на дерева, і якщо завважиш потрібне дупло – не нижче трьох футів і не більше двох дюймів у діаметрі (щоб могли пролізти лише ти і я), дай мені знати.

Саня кивнула. Вона неодмінно хотіла першою помітити таке дупло і заслужити похвалу Есмеральди. Зосереджена увага зробила свою справу: їй це вдалося. Дупло в молодій липі виявилося саме таким, про яке казала пацючка, – доволі містке для них двох і з вузьким входом, в який годі пролізти куниці. До того ж дерево росло на краю галявини недалеко від річки. Есмеральда була задоволена тим, як Саня засвоїла її урок. Вона скомандувала привал і дістала з вузлика залишки сиру і хліба. Перекусивши, вони випили річкової води і почали готуватися до сну. Горіхи склали в казанок і підвісили на сучку, тоді видерлися по стовбуру й очистили дупло від сміття, назбирали на землі моху й сухого листя і спорудили справжнє м’яке ложе.

Згортаючись у клубочок, Есмеральда блаженно позіхнула:

– Ну, ранок мудріший від вечора. Спи і постарайся добре відпочити. А завтра – знову в Дорогу. Бог дасть день, Бог дасть нову їжу і прихисток.

– Це сказав мудрий Дарсифуцій? – сонно позіхаючи, запитала Саня.

– Ні, це – народна мудрість, що теж добре, – завважила пацючка. – Якщо замерзнеш, притискайся до мене спиною – так тепліше.

– Гаразд, – відповіла Саня і майже одразу втомлено поринула в сон. Їй снилися річка і ліс, кущі та горіхи. І вони мирно спали до ранку, набираючись сил для нового дня.

Попутники

Ніжне ранкове сонце кинуло тонкий промінчик у вузьке дупло, де спали Саня й Есмеральда. Мандрівниці майже одночасно прокинулися і солодко потягувалися. Свіже лісове повітря було сповнене пташиного щебету: птахи співали на різні голоси, радіючи новому погожому дню. Втім, до щебету птахів домішувалися й інші голоси, а ще чувся тріск сухих гілок і якась незрозуміла метушня.

– Цікаво, – сказала Есмеральда, – кого це занесло на нашу галявину? Судячи зі звуків, це, начебто, якась дрібнота. Але, звісно, слід гарненько розгледітися довкола, перш ніж спускатися на землю.

Пацючка обережно визирнула з дупла: спершу – ніс, тоді – голова, відтак вона висунулася по пояс. Пильно вдивляючись у далечінь обома очима (пов’язку вона зсунула на лоба), Есмеральда щось бурмотіла собі під носа, тоді озирнулася на Саню й сказала:

– Як я й сподівалася, нам ніщо не загрожує. Ходімо подивимось ближче; здається, компанія там зібралася різношерста, але безпечна.

Вона спустилася першою і підтримала Саню внизу, допомагаючи їй приземлитися. Пусяка й пацючка тихенько рушили до річкового берега. Вони йшли обережно й нечутно, і це дало їм змогу підійти майже впритул до смуги піску й гарненько роздивитися істот, які поралися на березі.

Біля самої води сиділо маленьке пусяченя і, пихкаючи, намагалося зачерпнути води казанком, який був майже вдвічі більший від нього. Неподалік крихітне звірятко старанно рило малесенькими лапками ямку в піску – очевидно, для вогнища. Чимале мишеня тягало й складало поруч із ним сухі гілки. Періодично воно господарським оком оглядало процес і давало малятам чергові керівні вказівки:

– Хахуню, увійди глибше у воду. Так ти нічого не зачерпнеш. Кажу ж, не бійся, тут мілко. Зайди по коліно – не потонеш. А ти чого так довго пораєшся? Хмиз майже готовий. Хіба ти не хочеш мерщій зігрітися? Хто тут недавно пхикав і щулився від холоду?

Есмеральда оцінююче оглядала мізансцену. На її мордочці з’явилася критична і глузлива міна. Відтак вона рішуче ступила крок уперед, розсунувши траву, і постала перед усією компанією. Саня боком протиснулася за пацючкою і стала поруч.

Бурхлива діяльність на березі одразу ж припинилася. Всі застигли, витріщившись на прибульців.

– Так, – мовила Есмеральда, – оглянемо диспозицію. Цей із казанком – маленький пусяка на ім’я Хахуня. Ямку для вогнища риє лісова ксена. Ну а ти, як я розумію, тут головний? Як тебе звуть?

Мишеня, підібгавши було хвоста при їх несподіваній появі, тепер демонстративно сміливо виступило наперед і голосно промовило:

– Я – Мишель, польова миша.

– І що ж ти робиш у лісі, якщо ти – польова миша?

– Подорожую. Я хочу стати славетним мандрівником і шукачем пригод. Щоправда, я лише починаю свою кар’єру. Для початку вирішив дослідити русло Великої Ріки і, якщо пощастить, побачити Річкове Чудовисько.

– Це благородно, – завважила Есмеральда. – Зрозуміло, за умови, що твої батьки схвалюють обрану тобою Дорогу. Сподіваюся, вони знають, де ти?

– Звісно, – занадто поспішно і занадто впевнено відповів Мишель, і це змусило Саню засумніватися в правдивості його відповіді.

Есмеральда, схоже, розділяла її сумніви. Вона невиразно хмикнула й перевела погляд на малюків:

– Ну, а вони де взялися?

– Я їх знайшов тут неподалік, у кущах. Сиділи на березі й тужливо дивилися на воду. Мені здається, що їм треба на інший берег. Але як вони сюди потрапили – сказати важко. Тому що ксена весь час мовчить, навіть ім’я своє не може назвати. А пусяченя розмовляє геть незрозуміло, своєю дитячою мовою, так що нічого не розбереш. Звуть його начебто Хахуня. Це все, що вдалося з’ясувати. Ось хочу розвести багаття, щоб вони відігрілися після нічної прохолоди. Може, тоді й заговорять?

– Ану-ну, – задумливо мовила Есмеральда, – дай-но я подивлюся.

Вона підійшла до пусяченяти:

– Кажеш, тебе звати Хахуня? Доволі дивне ім’я, малюку.

– Та не Хахуня, а Хахуня! – сердито насупивши брови, сказало пусяченя.

– Гм, – здивувалася пацючка, – ти бачиш тут різницю?

– Мені здається, – завважив Мишель, – що він просто не вимовляє якісь звуки. Але дуже сердиться, коли інші вимовляють його ім’я неправильно слідом за ним. Він узагалі якийсь сердитий.

– Гадаю, це через брак повноцінного спілкування. Важко жити, коли тебе ніхто не розуміє. Розуміння – неабияке щастя, як каже великий Дарсифуцій.

– Дарсифуцій? А хто це?

Саня відчула, що вже достатньо освоїлася, щоб долучитися до розмови:

– Це великий мудрець, основоположник вчення «Про сенс життя всякої Божої тварі», він живе в Дальніх Краях.

– Зрозуміло, – Мишель критично оглянув її з ніг до голови. – А ти, здається, пусяка? Може, ти його родичка?

– Ото ще! У нашому роду не може бути ніяких Хахунь! Ми – нащадки Великого Саша, і всіх у нашому роду називають винятково на «С»!

– Хах, хах! – голосно закричав Хахуня і застрибав на місці.

– І нічого смішного в цьому немає! – образилася Саня.

– Та зажди, він не сміється, – зупинила її Есмеральда. – По-моєму, він намагається щось сказати. Але, боюся, ми навряд чи здогадаємося, що саме. Гаразд, продовжимо знайомство. Я – корабельна пацючка Есмеральда, подорожувала на великому кораблі «Зірка Сходу», він зазнав аварії. А це – Саня, я допомагаю їй відшукати дорогу додому.

– Хахмаяйда, Ханя, Хахмаяйда, Ханя! – закричав, знову підстрибуючи на місці, Хахуня.

– Так, важкий випадок. Ну гаразд, потім щось придумаємо, – пацючка підійшла до маленької ксени. – А тебе як звуть, хто ти і звідки?

Ксена мовчки зиркнула на неї трохи спідлоба.

– Ну-ну, спробуємо інакше, – сказала пацючка. – Ти – лісова ксена?

Ксена кивнула.

– Ти живеш у лісі?

Ксена кивнула знову.

– На цьому березі? (кивок) Чи на тому? (знову кивок) Стривай, то на якому саме?

– Марно, – перебив її Мишель, – вона киває у відповідь на будь-яке питання. Причому, мені здається, вона їх розуміє. Просто в неї така манера спілкуватися.

– Що далі, то гірше! – зітхнула Есмеральда. – І що з нею робити? Як допомогти їй дістатися додому, якщо вона не каже правди?

Вона присіла на пісок і задумалася.

– Гадаю, доведеться розпитувати всіх, хто трапиться на шляху, – пацючка рішуче підвелася. – Ну, ось що! Бачу, я тут єдина, хто може, а отже, мусить узяти на себе всю повноту відповідальності. Оголошую, що, як старша за званням, приймаю командування на себе. Ви всі, не виключаючи й тебе, мій друже, – звернулася вона до Мишеля, – переходите в моє підпорядкування. А тепер, перш ніж ми вирішимо, що робити далі, підлеглі, слухай мою команду: наказую розпалити нарешті багаття й поснідати!

Робота на березі знову закипіла. Хахуня, пихкаючи, почав набирати води, ксена продовжила рити ямку, Мишель – тягати хмиз, а Саня взялася розпаковувати мішки Есмеральди. Незабаром спільними зусиллями їм вдалося закип’ятити воду для кави. Основу сніданку склали не доїдені вчора лісові горіхи, до них додалися зібрані Мишелем у лісі ягоди. Частину з них Есмеральда дозволила з’їсти, частину – відклала.

– Так, вчасно я тут з’явилася! Інакше ти нагодував би малюків вовчими ягодами! Цікаво, як це ти наважуєшся подорожувати сам, якщо не вмієш відрізняти їстівних плодів від неїстівних?

– Ну, я ж – польова миша, ліс знаю погано, – зніяковів Мишель.

– А не знаєш броду – не лізь у воду, – здійнявши вказівний палець, повчально мовила Есмеральда.

– Це сказав мудрий Дарсифуцій? – запитав Мишель.

– Ні, це народна мудрість. І стосується вона всіх, – пацючка багатозначно глянула на Саню.

– Не гнаєш бйоду не їзь у йоду! – застрибав Хахуня.

Ксена закивала. Саня запитально зиркнула на Есмеральду. Та знизала плечима:

– Чого ти від мене хочеш? Я морська вовчиця, а не вихователь дитячого садка. А непогано б сюди вихователя. Тільки де ж його тут візьмеш? Знаєш, я думаю, що коли ми доберемося до твого дому, у нас з’являться шанси дізнатися і про його рідню. У вас, пусяк, дуже розвинені родинні зв’язки, і твоя мати, можливо, зможе нам підказати, де шукати його родичів. Ну і по дорозі будемо розпитувати лісових ксен – може, вони допоможуть відшукати батьків нашого мовчуна. Що ж до Мишеля, то він доволі самостійний, та все ж, мені здається, йому варто піти разом з нами: я впевнена, що він зможе багато чого в мене навчитися, якщо вже вирішив обрати професію мандрівника. Ось хоча б відрізняти їстівні ягоди від отруйних, чи не так, друже?

– Я охоче! – погодився Мишель. – Але ви пообіцяйте, будь ласка, що по дорозі розповідатимете мені про свої пригоди. Здається, ви маєте знати багато цікавого!

– Можеш не сумніватися! Отже, якщо ніхто не проти, можемо збиратися в дорогу, – підсумувала Есмеральда.

Ксена кивнула. Хахуня застрибав і закричав:

– П’йоти, п’йоти!

– Як ви гадаєте, що він має на увазі? – запитала Саня.

– Я певна, що це вигук згоди, – із сумнівом у голосі мовила Есмеральда. – Принаймні, я не бачу причин вважати це чимось іншим. Атож, таке тлумачення здається мені найбільш розумним.

Задоволено кивнувши своїм думкам, пацючка веліла всім збирати речі в дорогу. Казанок Мишеля поклали в казанок Есмеральди, і пацючка так само легко перекинула його на палиці через плече. Мишель довго порався, складаючи в сіру полотняну торбинку якісь дрібниці. Потім він із видимим зусиллям закинув її собі на спину.

– Вона така важка? – запитала Есмеральда. – Дозволь дізнатися, що ти в ній носиш?

Мишель зніяковів.

– Справа в тому, – пояснила пацючка, – що, вирушаючи в похід, слід правильно упаковувати свій багаж. Мені ж здається, що ти тягаєш з собою зайву вагу, а отже, є небезпека, що будеш швидко втомлюватися й повільно йти.

– Та ні, – сказав Мишель, – я ношу з собою лише найнеобхідніше.

– І все ж, – м’яко, але наполегливо продовжувала Есмеральда, – якщо ти не заперечуєш, я б хотіла глянути…

Мишель зітхнув і витрусив торбинку. Крім мисливського ножа з безліччю різних лез, пари носових хусток, зубної щітки та щітки для шерсті, декількох річкових мушель, звідти, на подив усієї компанії, випав чималий і доволі важкий будильник.

– Оце так! – мовила вражена Есмеральда. – І це ти називаєш найнеобхіднішим?

– З одного боку, це, звісно, не так, але з іншого… Ніколи не можна знати, в який час доби наздожене тебе Справжня Пригода. Мені б не хотілося її проспати, – кінець промови Мишеля звучав цілком твердо й упевнено.

– Розумію, – кивнула Есмеральда. – І все ж запам’ятай: не варто наполегливо шукати пригод, якщо їх і так доволі багато і вони приходять самі собою. Бо можна накликати на свою голову події небажані й навіть небезпечні. Гадаю, твій будильник слід подарувати комусь, кого ми зустрінемо на шляху. Це буде доброю справою. І тобі йти буде набагато зручніше. Як каже мудрий Дарсифуцій, вирушай у Дорогу без нічого, і вона подарує тобі все, чого ти шукаєш.

Мишель уважно подивився на пацючку:

– Здається, я розумію, що ви маєте на увазі. Я згоден. Але я подарую його лише тому, хто видасться мені добрим господарем для такої чудової речі.

– Зрозуміло, – погодилася Есмеральда. – Іншого я й не хотіла тобі запропонувати. Отже, у Дорогу! Ти йдеш першим, Саня – за тобою, за нею – ксена і Хахуня. Я – позаду. Так я зможу бачити вас усіх і контролювати ситуацію. А ти дивися пильно: відповідаєш за вибір найзручніших для малюків стежок. Ідемо вздовж берега вгору по течії до місця переправи. По дорозі шукаємо прутик, який годився б для вудки. Я обіцяла Сані на сніданок риби. Спробуємо наловити її хоча б на обід.

І навчена таким чином команда бадьоро попрямувала вперед.

Гатка

По дорозі Есмеральда розповідала Мишелеві історію свого народження й останні пригоди. Коли вона дійшла до епізоду зіткнення з Річковим Чудовиськом, очі мишеняти загорілися:

– Отже, воно існує! Я вірив у це, хоча мені й казали, що Річкове Чудовисько – міфічна, тобто вигадана, істота. Але ваша розповідь остаточно спростовує ці твердження! Якщо Чудовисько напало на ваш корабель, отже, воно існує. Не може ж напасти той, кого немає, кого просто вигадали!

– Гадаю, що ти маєш рацію. Щоправда, на відміну від тебе, мене ця думка не тішить. Адже нам треба переправитися на той бік. Набагато спокійніше було б перетинати річку, в якій немає ніяких чудовиськ. Утім, я певна, що ми з цим упораємося. Зрештою, зовнішні чудовиська не такі вже й страшні. Завжди можна знайти спосіб їх оминути. Найстрашніші чудовиська живуть усередині нас. Це наші страхи, лінь, зневіра і погані думки. Ми їх самі придумуємо, ростимо і плекаємо. А відтак вони роблять нас слабкими нікчемами. І перемогти їх буває дуже важко.

Промовивши це, Есмеральда задумалася.

– Це, звісно ж, слова великого Дарсифуція? – запитала Саня.

– О, – зраділа пацючка, – я бачу, ти вже впізнаєш його стиль.

Крокуючи серед квітів, трав і поодиноких кущів, Есмеральда розповідала Мишелеві (хоча, варто завважити, що Саня слухала її не менш уважно) про корисні й небезпечні рослини:

– Ось це подорожник. Чудово загоює рани. Заяча капуста. Цілком їстівна і приємна на смак. До речі, нарвіть кілька пучків – згодиться як салат до риби. А оце – блекота. Дуже отруйна. Болиголов. Теж не варто куштувати – він виправдовує свою назву. Купальниця. Вранці в ній можна знайти росу і втамувати спрагу.

– І звідки ви тільки все це знаєте? – захоплювався Мишель. – Ви ж морська пацючка. І раптом таке знання сухопутного життя!

– Спасибі, друже! Хоча ти, безумовно, перебільшуєш міру моєї поінформованості. Відкрию тобі, що всі свої знання я почерпнула з книжок – їх було багато в корабельній бібліотеці, і всі такі цікаві й корисні! Направду, книжки – кращі співрозмовники, а навчання – найвища насолода! – пацючка мрійливо закотила вгору вільне від пов’язки око. – Знали б ви, як мені бракує читання! Відтоді, як «Зірка Сходу» зазнала аварії, я не тримала в лапах жодної книжки! Це справжнє горе для бібліофіла!

– Для кого? – поквапилася уточнити Саня.

– Для бібліофіла. Так називають тих, хто любить книжки.

– Біб’яяхія! Біб’яяхія! – застрибав на ходу Хахуня.

– Так, із твоєю дикцією, малюку, ще працювати й працювати. На дозвіллі повчу з тобою скоромовки, – зітхнула Есмеральда.

Вони йшли, сонце піднімалося все вище і, врешті, досягло зеніту.

– Стає спекотно, – сказала пацючка. – Непогано б перепочити десь у холодку.

Несподівано вони підійшли до води.

– Дивно, ми йшли, не звертаючи, і раптом уперлися в річку. Ану, подивімося, у чому тут справа. Ага! Тут затока – річка врізається в берег доволі глибоко. Так, і я навіть знаю, чия це провина. Тут попрацювали бобри. Бачите он ту гатку – каміння й гілки, повалені поперек затоки? Що ж, дуже вдало. У гатках зазвичай багато риби. До речі, ми все ще не маємо вудки. Командую: всім скласти речі в одному місці й шукати прутика. Далеко одне від одного не відходити! І постійно перемовлятися. Мишелю, за ксеною треба доглянути, ну, а Хахуню, гадаю, ми почуємо здалеку. Хто втратить напрямок – хай іде на запах води.

Віддавши розпорядження, Есмеральда пошукала у своїх величезних кишенях і дістала маленьку шкатулку. У ній виявилися товсті голки, нитки волосінь і рибальські гачки. Пацючка спритно просмикнула в один із них міцну волосінь, зав’язала її, потім на невеликій відстані від гачка прив’язала корок від пляшки, який теж дістала з кишені і який мав відігравати роль поплавця.

Тим часом «підлеглі» наносили до її ніг чимало гілок. Вибравши найдовшу, міцну і гнучку, Есмеральда очистила її від листя й прив’язала до кінця волосінь.

– Мишелю, підготуйте все для багаття. Саню, вимий у воді нашу заячу капусту. І намагайтеся не галасувати, бо розполохаєте всю рибу! – з цими словами пацючка закинула вудку у воду.

Усе, що відбулося далі, бачила лише Саня, яка поралася з капустою на березі. Мишель, Хахуня і ксена, які збирали хмиз для вогнища, пропустили початок і прибігли на берег, лише почувши крик Есмеральди. Картина, що постала перед їхнім зором, змусила звірят застигнути: пацючка морочилася з якимось коричневим клубком, ойкаючи і буркочучи собі під носа. Тим клубком, як виявилося, було бобреня, зі шкури якого Есмеральда намагалася дістати рибальський гачок. Бобреня протестувало, воно виривалося й пищало, і на цей писк із води на сушу вже поспішали його родичі, вони пливли, широко розсікаючи воду, і на їхніх мордах був дуже рішучий вираз.

Коли річкова родина вийшла на берег, Саня з жахом побачила двох великих бобрів і трьох бобренят. Вигляд у них був украй розлючений. На щастя, у цю мить Есмеральді вдалося, нарешті, витягти зі шкури бобреняти свій гачок, і звільнений малюк кинувся в обійми матері. Це трохи заспокоїло бобрів, вони зупинилися й очікувально дивилися на пацючку.

Есмеральда видавалася дуже збентеженою. Вона вочевидь не була готова до такого фіналу рибного лову, й це її геть збило з пантелику. Проте треба було порозумітися, доки великі гризуни не перейшли до дій.

– Ой, вибачте, мені так шкода! – пробурмотіла пацючка. – Я й уявити не могла, що замість риби на мою вудку попадеться ваш синок! Просто не розумію, як це могло статися! Я ж закидала гачок на мілині, зовсім недалеко від берега, навіть побоювалася, що на такій відстані на нього навряд чи хтось клюне! І раптом таке сталося! Я дуже, дуже шкодую. Сподіваюся, ви візьмете до уваги, що я не мала наміру заподіяти шкоди вашому малюкові. Повірте, все, що сталося – прикре непорозуміння, нещасний випадок, від якого, погодьтеся, ніхто не застрахований!

Ця промова, судячи з усього, справила на бобрів сприятливе враження. Тато-бобер, кашлянувши, сказав:

– Мене задовольнили ваші пояснення, пані.

Бобриха мовчки кивнула Есмеральді, а бобренята почали з цікавістю роздивлятися гостей. Поки пацючка пояснювала їхнім батькам, хто вони такі й куди йдуть, водяні гризуни потихеньку наближалися й принюхувалися до сухопутних родичів. Невдовзі, освоївшись, вони затіяли на березі звичну метушню, майже не звертаючи уваги на прибульців. Пустували вони вельми активно, і щоб стримати їхній запал, мама періодично відловлювала то одного, то іншого, стріпувала й ставила на місце.

Тим часом бобер і пацючка вели неквапливу світську бесіду: про гатку (якою Есмеральда щиро захоплювалася), річку (особливості русла якої дуже цікавили пацючку) і місцевих мешканців (серед яких гості особливо хотілося зустріти лісових ксен, щоб знайти батьків своєї мовчазної підопічної).

З’ясувалося, що поблизу гатки мешкає кілька сімей лісових ксен, але дізнатися, у кого з них загубилося дитинча, не так просто.

– Гадаю, вам доведеться дочекатися тут ранку. Вранці прийде пошта, і ми дізнаємося останні новини, – пояснив бобер. – А поки що дозвольте запропонувати вашій компанії нашу гостинність, – із цими словами він зробив широкий жест у бік греблі. – Ми запрошуємо вас пообідати в нашому домі. Запевняю, вам більше не варто самостійно ловити рибу, – він трохи зніяковіло посміхнувся у вуса, – риба вже піймана, залишається її приготувати. Ваші речі ми віднесемо на середину греблі – там їх ніхто не чіпатиме. Агов, малюки, нумо до справи!

Бобренята одразу ж покинули метушню, дружно похапали складені на березі мішки й казанки і понесли їх по дамбі на середину річки. Батько схвально спостерігав за їхніми діями, тоді знову повернувся до Есмеральди:

– Ну, а тепер нам треба вирішити, яким чином ваші друзі зможуть потрапити в нашу оселю. Вхід до неї, як ви розумієте, під водою. Що стосується вас особисто, не сумніваюся, що ви, як справжня корабельна пацючка, чудово плаваєте й пірнаєте, а ось малюкам треба допомогти.

Бобер переморгнувся з бобрихою, і вони одночасно взяли в лапи малюків: бобер – Хахуню, а Бобриха – ксену.

– Глибоко вдихніть і затримайте дихання! – скомандував бобер.

І вони з малюками під пахвою пірнули у воду й зникли під гаткою. За півхвилини бобри знову з’явилися на березі й у такий же спосіб переправили у свій підводний будинок Саню й Мишеля.

Відтак бобер з’явився на березі сам і мовив:

– А ви, пані, ходіть, будь ласка, за мною.

Пацючка хоробро зайшла у воду, пірнула й попливла в боброву хатку слідом за її господарем.

Коли вони випірнули вже всередині житла, Есмеральда побачила, що бобриха розтирає малюків величезним рушником. Пацючці вона запропонувала махровий халат, а її мокрий одяг акуратно розвісила навколо вогнища. Димок із нього витягувався в тонкий димар із очеретини. Бобренята весело тягали припасений просушений хмиз ближче до вогнища. Бобер зайнявся приготуванням риби, а бобриха швидко накривала на стіл.

Відтак мандрівників запросили до столу. На білій скатертині стояла величезна таця, на якій парувала ароматна смажена риба, менша таця з м’якими коржиками і таріль із заячою капустою, яку, як виявилося, Саня не випускала з лап відтоді, як Есмеральда звеліла її помити. Коли вся компанія втамувала голод, на столі з’явився чайник і чашки.

– Тяй! Тяй з куклом! – застрибав Хахуня.

– Про що це він? – запитала бобриха. Вона дуже хвилювалася, щоб гості були задоволені частуванням.

– Я, здається, починаю потроху розуміти його мову, – сказала Есмеральда. – Гадаю, він радіє тому, що ви подали чай. Чай у його вимові – «тяй».

– Але чому він згадав про якесь кукло? Що це таке?

– О, він просто погано вимовляє шиплячі звуки, ну і звук «р», звісно, як і всі малюки. Гадаю, він мав на увазі не «куклом», а «цукром».

– Куклом, куклом! – знову застрибав Хахуня.

– Схоже, ви маєте рацію, – погодилася бобриха. – Що ж, малюку, я присуну цукорницю до тебе ближче. Пригощайся на здоров’я! А тобі чогось іще хочеться? – звернулася вона до маленької ксени.

Ксена кивнула.

– Чого саме, – допитувалася бобриха, – риби, коржів чи чаю? О Боже, ти що ж, зовсім не наїлася? – вигукнула вона, побачивши, як ксена ствердно киває у відповідь на кожне запитання.

– Не варто так турбуватися, дорога господине, – заспокоїла її Есмеральда. – Маленька киває на все, про що б її не питали. Не знаю чому, але це саме так. Ось подивіться, – і вона повернулася до ксени, – ти голодна, люба?

Ксена кивнула. Бобриха схопилася було, щоб подати на стіл ще їжі, але пацючка жестом зупинила її й знову звернулася до ксени:

– Скажи, маленька, ти наїлася?

Ксена кивнула знову.

– Ось бачите! – зітхнула Есмеральда. – Тепер ви розумієте, що її слід якомога швидше доправити додому. Інакше просто не уявляю, що з нею робити. Раптом у неї заболить горло або живіт, або що-небудь іще станеться. Вона ж навіть не зможе нічого пояснити. А без цього її годі буде вилікувати. Ні, лише рідні можуть збагнути, чого їй треба!

Вони ще довго розмовляли про особливості виховання й навчання дітей, потім перейшли до кулінарії та рукоділля. Бобренята заснули, вмостившись пухнастою купкою неподалік від вогнища, бобер пішов перевірити гатку, а єдині з малюків, хто міг би взяти участь у бесіді – Саня й Мишель, – ввічливо мовчали, не наважуючись втручатися в розмову дорослих, поки ті до них не звертаються. З цього бобриха зробила висновок, що вони непогано виховані, й сказала про це Есмеральді. Та погодилася, що підлеглі в неї просто чудові, й висловила сподівання, що скоро всі вони возз’єднаються зі своїми сім’ями.

Так вони чаювали доволі довго, поки не почало сутеніти. Подорожнім запропонували переночувати в сусідній кімнатці, де їм постелили сухої трави. Вставати вирішено було рано, щоб не проспати лісову пошту. Почувши про це, Мишель дістав із торбинки й завів будильник. Бобри, схоже, вперше бачили таку річ. Вони перезирнулися, але нічого не сказали. І, побажавши одне одному доброї ночі, всі полягали спати.

Лісові новини

Уранці всю боброву родину і її гостей розбудив оглушливий дзвін. Перелякані господарі й гості в паніці заметушилися по хатці, перекидаючи меблі й посуд. Дзвін припинився так само раптово, як і почався. Зиркаючи одне на одного, всі помалу зупинили погляди на Мишелеві, який тримав у лапах свій величезний будильник.

– Ось, значить, у чому справа, – сказала Есмеральда. – Спасибі, завдяки тобі наше пробудження сьогодні вийшло дуже ефектним!

Мишель, збентежений її іронією, мовчки дивився в підлогу.

– Що ж, – мовив бобер, – переполох ти влаштував нічогенький. Зате, гадаю, тепер ми точно не пропустимо ранкову пошту.

Він потягнув носом повітря з вентиляційного отвору:

– Зараз, либонь, близько п’ятої ранку. Чи не так, мій друже? – звернувся він до Мишеля.

– Так, – відповів той, – мені здавалося, що головне – не проспати новини.

– Нам це вдалося, – завважив бобер.

Щоб згладити незручну ситуацію, бобриха запропонувала випити чаю. Всі погодилися, що заснути вже навряд чи вдасться. Поки бобриха й Есмеральда накривали на стіл, голова родини крутив у лапах будильник.

– Цікавий механізм, – нарешті мовив він. – Доречно, мабуть, заводити перед ранковою риболовлею. На зорі риба ловиться особливо добре.

Тут Есмеральда пильно глянула на Мишеля, але той вдав, що не помітив її погляду.

За чаєм Хахуня й ксена безперестанку позіхали, тому було вирішено дати їм змогу ще трохи поспати, щоб удень малюки могли йти нарівні зі старшими. Інші зайнялися приготуваннями до походу. Бобриха загорнула на дорогу подорожнім великий пакунок із рибою й коржиками, для чого бобер приніс із комори пузатий наплічник.

– Це наш подарунок, пані. Гадаю, він стане в пригоді вам і пізніше, коли ви доставите своїх підопічних по домівках і знову вирушите в морську подорож, – і він із поклоном подав мішок Есмеральді.

Пацючка розчулено сплеснула лапами:

– Ой, ви такі ласкаві!

Вона знову пильно подивилася на Мишеля, але той і цього разу квапливо відвів погляд убік.

Речі подорожніх упакували в непромокальну тканину й доставили на берег. Відтак уся доросла компанія зібралася там і чекала пошту.

Близько сьомої ранку, коли сонце освітило всю прибережну галявину, у повітрі почулося віддалене стрекотіння. Задерши голови, бобер і бобриха уважно придивлялися до неба над лісом. Незабаром над кронами дерев з’явилися дві строкаті птахи.

– Та це ж сороки! – вигукнула Есмеральда.

– Саме так, пані, – кивнув бобер. – Сороки в нашому лісі відають поштою і новинами. Скоро ми про все дізнаємося. – Він замахав лапою, і сороки, помітивши рух, тут же кинулися вниз.

Сівши на боброву гатку, птахи церемонно вклонилися. Обидві вони були в кашкетах, на яких красувався герб у вигляді срібного ріжка. Через плече в них були перекинуті чорні полотняні сумки, де, очевидно, вони тримали листи й листівки. Старша сорока (на її кашкеті, крім герба, був ще один знак – блискуча зірка) звернулася до бобрів:

– Ви хочете відправити поштове повідомлення?

– Ні, шановні поштарки, – відповів бобер, – нас цікавлять лісові новини. Бачте, у нас виникли несподівані проблеми. Вчора в нашому домі з’явилися гості. Вони розшукують родину лісових ксен, яка загубила маленьку дочку. Ще в нас є пусяченя, батьків якого також необхідно знайти. Чи не повідомите нам, де шукати родини наших тимчасових вихованців?

Сороки знову чинно вклонилися:

– Зрозуміло, як штатні службовці лісової пошти, ми проінформуємо вас про всі новини, – урочисто сповістила старша.

Вона зиркнула на молодшу сороку, кивнула їй, і та, злегка прокашлявшись, заторохтіла:

– Два дні тому до лівого берега Великої Ріки прибило величезну колоду. Неподалік на дні річки видри-водолази виявили старе корито. За попередніми даними, провину в тому, що воно потонуло, покладають на Річкове Чудовисько. Дуже Дикий Кріт прорив п’ять нових тунелів, через що рух уздовж річки вгору за течією від загати утруднено. Лісові бджоли зібрали весь пилок із прибережних квітів і тепер щодня на світанку вирушають по нектар на правий берег. Бабусі-норусі, які у зв’язку з повінню переселилися в лісову гущавину, знову повернулися в свої нірки на берегах Швидкого Струмка. Мешканці Великої Галявини на святі на честь Дня літнього сонцестояння під час танців витоптали всю траву і тепер шукають корму на сусідніх галявинах, дратуючи тамтешніх мешканців. Родина лісових ксен, яка мешкає в Лісовій Гущавині, розшукує загублене дитя – тримісячну ксену. Зріст – півтора дюйма, шерсть – темно-бежева, очі – як коричневі намистинки. Особливі прикмети – звичка мовчати й кивати головою…

– Це вона, вона! – схвильовано скрикнула Есмеральда.

Молодша сорока з несподіванки запнулася й замовкла.

Бобер поспіхом утрутився:

– Ви надали нам неоціненну допомогу, шановні! Гадаю, що малятко, яке розшукує родина з Лісової Гущавини, – саме та маленька ксена, яка спить зараз у нашій оселі. Скажіть, будь ласка, чи є серед останніх новин відомості про зникле пусяченя?

Молодша сорока задумалася, немов подумки прокручуючи весь текст сьогоднішнього новинного випуску, а тоді похитала головою і глянула на старшу. Та трохи виступила вперед і мовила:

– На жаль, вельмишановні слухачі лісових новин, інформації про зникле пусяченя лісова пошта не має. З цього можна виснувати, що згадане пусяченя проживає за межами лісу. І його рідню, швидше за все, слід шукати серед степових пусяк.

– Що ж, – уклонився бобер. – Хай там як, ви дуже нам допомогли. Прошу вас також вказати адресу та маршрут руху до будинку лісових ксен, які розшукують зниклу дочку.

– Так-так, – згідно кивнула Есмеральда, – розшукати родину нашого мовчуна – це першочергове завдання.

– Усе дуже просто, пані, – вклонилася старша сорока. – Вам треба рухатися вздовж берега затоки до її східного краю (тобто аж до крайньої точки), відтак пройти на схід по рідколіссю близько півмилі. Далі слід перейти по мосту Швидкий Струмок, за ним – Велику Галявину і заглибитися в Сосновий Бір. Житло ксен, яких ви розшукуєте, буде за сто футів на північ від Старого Дуба, у дуплі якого мешкають лісові бджоли. Дуб добре видно зі східного краю Великої Галявини. Бажаємо всій вашій компанії приємного шляху. У разі необхідності служба лісових поштових повідомлень – до ваших послуг.

Сороки ще раз статечно вклонилися, змахнули крилами і подалися далі, щоб доставити пошту й свіжі новини в усі куточки лісу.

– Ну, мені здається, що початок дня дуже вдалий, – підсумував бобер. – Гадаю, час будити наших малюків. Дорога перед вами далека, певно, доведеться влаштовувати привал, а то й ночівлю. Не думаю, що в нашому лісі вам можуть загрожувати якісь небезпеки, хоча обережність, ясна річ, не завадить. Коли повертатиметеся від житла ксен до річки, пам’ятайте про тунелі, які прорив Дуже Дикий Кріт. Буде прикро, якщо хтось із вас у них провалиться: вибратися з кротової нори доволі складно, адже там дуже темно.

– Вибачте, – зважилася Саня. – А можна запитати: цей кріт справді дуже дикий… і страшний?

– Важко сказати, маленька, – відповів бобер. – Правду кажучи, його ніхто ніколи не бачив, і я гадаю, що це на краще. У кожному разі, з таким надійним провідником, як наша вельмишановна Есмеральда (він легенько вклонився пацючці, яка при цьому зніяковіло заусміхалася від задоволення), вам немає чого боятись: я певен, що вона блискуче впорається з усіма труднощами й допоможе вам подолати будь-які перешкоди.

Саня мусила задовольнитися такою відповіддю. Щоправда, це не вельми її підбадьорило. Незважаючи на безмежну довіру до Есмеральди, Саня все ж не могла остаточно позбутися страху. Адже вона вперше опинилася так далеко від дому і, всупереч урокам пацючки, і далі потай сумувала й побоювалася, що подорож виявиться вкрай тривалою і небезпечною. Ось і зараз, почувши, що їм доведеться збочити із маршруту, щоб доставити додому ксену, Саня знову засмутилася через те, що її власне повернення в сім’ю відкладається ще на день, а то й на два. Вона зітхнула, і Есмеральда це завважила:

– Не сумуй, дитинко, пам’ятай: як учить великий Дарсифуцій, пряма Дорога – не завжди найкоротша.

– Так, – кивнула Саня, – а мудрий Дарсифуцій завжди знає, що каже.

– Молодець, дитинко. Бачу, що ти могла б стати гарною ученицею мудреця! А зараз – час прощатися! – Вона повернулася до бобрів. – Дорогі господарі! Навіть чималий словарний запас, сформований завдяки постійному читанню, не дає мені змоги дібрати належні слова, щоб виразити вам усю глибину нашої вдячності! Ваше благородство, ваша гостинність і ваша своєчасна допомога, я вірю, стане запорукою благополучного завершення наших починань! Прийміть мою щиру вдячність за все, що ви для нас зробили! Повірте, ми завжди будемо з любов’ю згадувати вашу шановну родину! – Вона приклала лапу до серця і до землі вклонилася боброві й бобрисі.

Бобер вклонився у відповідь із виразом глибокого задоволення й поваги. Бобриха ж, змахнувши сльозу, обняла Есмеральду.

Відтак почалися приготування до нового походу. Привели Хахуню й ксену. Нашвидкуруч розклавши багаття, просто на березі всі випили чаю з коржиками й лісовими горіхами, зібрали пожитки і, ще раз уточнивши маршрут, вишикувалися для остаточного прощання.

Ця церемонія особливо сподобалася бобренятам, вони весело стрибали навколо гостей, по кілька разів цілували й обіймали кожного з них, відтак – одне одного, потім – заодно – своїх батьків, тоді – знову і знову всіх без розбору.

Обмінюючись запевненнями в любові та вдячності, бобер і бобриха весь час хапали за хвоста то одне, то інше дитинча й намагалися втихомирити нащадків, які не на жарт розігралися.

Нарешті церемонія прощання добігла кінця. П’ятеро мандрівників узяли в лапи кожне свою частину ноші, востаннє вклонилися й рушили до східного краю затоки, постійно озираючись, щоб іще раз помахати лапою бобрам. Боброва родина довго дивилася їм услід: бобер мружився, оцінюючи швидкість кроку, бобренята стрибали й махали лапками, а бобриха витирала сльози білою хусткою, яка раз у раз злітала над її головою в прощальному змаху.

Раптом бобри завважили, що одна фігурка відокремилася від загону й кинулася назад. Невдовзі з’ясувалося, що це Мишель. Потім вони розгледіли в його лапах якийсь предмет. Нарешті, він зупинився перед ними й подав голові родини будильник:

– Ось. Візьміть, будь ласка, на добру пам’ять, – мовив Мишель і, перш ніж йому встигли відповісти, кинувся наздоганяти друзів.

Коли він повернувся до своїх попутників, Есмеральда схвально кивнула:

– Це було дуже благородно! Гадаю, бобер не погодився б прийняти такий дорогий подарунок, якби ти не діяв так швидко і дав йому час схаменутися. Але він, безумовно, дуже радий! А ти молодець! Ти прийняв правильне рішення, потішивши тих, хто був до тебе такий добрий. І до того ж – той, хто вирушає в Дорогу без нічого, має більше шансів досягти мети.

Із цим напучуванням самого великого Дарсифуція компанія хоробро кинулася назустріч новим пригодам – до Лісової Гущавини.

Місцеві мешканці

Іти вздовж затоки було легко й приємно: від води віяло прохолодою, а легкий вітерець захищав подорожніх від спеки. Чудово було й те, що коли починала мучити спрага, можна було в будь-який момент напитися з річки.

По дорозі Есмеральда продовжувала розповідати про корисні властивості їстівних трав і вказувати на небезпечні рослини. Вона вчасно помічала ямки й вибоїни і застерігала малюків, щоб ті не впали й не поранили лапи.

Саня зловила себе на думці, що, якби не туга за домом і не тривога за рідних, вона отримувала б від цієї подорожі величезну насолоду. Погода була чудовою, природа – прекрасною, і компанія, очолювана Есмеральдою, здавалася цілком дружною. Саня відчула, що щиро прив’язалася до пацючки і все в ній захоплює її. І одразу ж подумалося, що радісний момент зустрічі з близькими буде затьмарений необхідністю розставання з Есмеральдою. Ось якби пацючка вирішила поселитися десь неподалік від Саниного дому! Але це було малоймовірно. Саня прекрасно розуміла, що Есмеральді ніщо й ніколи не замінить моря, вільного вітру мандрів і пригод.

Безжурний Мишель, здавалося, відчував себе в своїй стихії. Він бадьоро стрибав по траві, поблискуючи веселими чорними очима й абсолютно не відчуваючи втоми, слухав Есмеральду, постійно задавав питання й зривав рослини, про які говорила пацючка, щоб краще їх роздивитися.

Хахуня теж весело стрибав, усюди пхав свого цікавого носа і час від часу захоплено коментував чергові слова Есмеральди. У більшості випадків пусеняти ніхто не розумів, що, втім, анітрохи не применшувало його ентузіазму.

– Хахуня! Хахмаяйда! Ханя! Михей! Кхена! Хонхе! Т’ява! Куххі! – вигукувало пусяченя.

– Він називає все, що бачить? – здогадалася Саня.

– Атож, він ще в тому ніжному віці, коли думає, що світ потребує нашого схвалення, – завважила Есмеральда, пустотливо блиснувши на Саню відкритим оком.

Відчувши іронію в словах пацючки, Саня вирішила, що краще цю тему не розвивати.

Сонце неухильно рухалося до зеніту, а мандрівники – йому назустріч, на схід. Невдовзі вони завважили, що вода ніби йде від них, звертає ліворуч.

– Ось і кінець затоки, – сказала Есмеральда. – Попереду – рідколісся, далі – Швидкий Струмок, Велика Галявина, а за нею – Лісова Гущавина. Будь ласка, тримайтеся ближче одне до одного і не розбігайтеся: поміж кущів легко загубитися.

Йти по рідколіссю було складніше: часто зустрічалися ямки і нірки, які подорожні про всяк випадок старанно обходили. Незабаром вони відчули, що трохи втомилися. Особливо ксена: маленька тваринка все повільніше дибала в густій траві. Есмеральда вирішила влаштувати невеликий привал.

– Відпочивати будемо недовго, – попередила вона. – До Швидкого Струмка зовсім недалеко. Там ми нап’ємося води й пообідаємо. А малюки зможуть навіть трохи подрімати.

Усі вмостилися під кущем глоду й блаженно розтягнулися на прогрітій сонцем траві. Невгамовний Мишель одразу почав розпитувати Есмеральду, як краще заварювати ягоди, що ґронами звисали над їхніми головами. Хахуня, зачувши нове слово, тут же взявся захоплено його повторювати:

– Хліт! Хліт! – захоплено кричав він, розмахуючи всіма чотирма лапами.

– Ох, – зітхнув Мишель, – ти можеш помовчати бодай хвилинку?

Пусяченя сердито блиснуло на нього очима й коротко буркнуло:

– Хобака!

– Як ви гадаєте, що він має на увазі? – запитав Мишель Есмеральду. – Я, звісно, не впевнена на сто відсотків, – ховаючи посмішку, відповіла пацючка, – але, по-моєму, він тебе вилаяв. А ти як вважаєш? – запитала вона ксену.

Ксена активно закивала. Саня пирснула, спробувала прикрити лапою рота й стримати сміх, але, не впоравшись, голосно розреготалася.

– Це нечесно! – обурився Мишель. – Ви всі з мене смієтеся!

– Заспокойся, друже, – погладила його по плечу Есмеральда. – Посміятися завжди корисно, це піднімає настрій і зміцнює дух. А посміятися з самого себе – двічі корисно. Тож приєднуйся.

Мишель по черзі глянув на компаньйонів, які смачно реготали, і теж засміявся.

– До речі, – звернулася Есмеральда до Хахуні, – а хто сказав тобі, що собака – це лайка? Гадаю, ти помиляєшся, друже. Собаки – напрочуд розумні й високорозвинені істоти. Втім, ти маєш дізнатися й зрозуміти ще дуже багато.

Хвилин за десять пацючка скомандувала підйом:

– Скоро полудень – час обіду. І до Швидкого Струмка – зовсім недалеко. Ми маємо дійти до нього приблизно за годину. Тож – уперед!

Як вона й обіцяла, приблизно за годину попереду серед чагарників зажеврів відкритий простір, і вони вийшли на берег Швидкого Струмка. Пацючка зупинила загін.

– Цікаво, де тут міст: вище чи нижче за течією?

– Зараз я подивлюся! – з цими словами Мишель видерся на прибережний кущ.

– Бачу! – радісно закричав він і показав лапою праворуч.

– Що ж, – сказала Есмеральда, – на тому березі – Велика Галявина, там і пообідаємо.

Компанія попрямувала до мосту.

– Йдіть тихіше! – раптом таємниче зашепотів Мишель. – Краще нам не турбувати бабусь-норусь.

– Чому, – тривожно запитала Саня, – хіба вони небезпечні?

– А ти хіба не знаєш? – здивувалося мишеня й проспівало:

Бабусі-норусі,
Я вас боюся.
Вийду на мостик –
Схоплять за хвостик,
Потягнуть під гірку
У темну нірку.

Саня зіщулилася й пошукала очима Есмеральду.

– Дотепно! – сказала пацючка. – Але мені здається, що наш друг перебільшує небезпеку. Чи не так, любий? Фантазія – справа добра, але жага подвигів не має спотворювати того, що є насправді. Наша дорога сповнена справжніх труднощів, не варто вигадувати уявні, – й пацючка легенько підштовхнула Саню до мосту.

– Хай він іде першим, якщо він тут усе так добре знає! – сказала пусяка, кивнувши в бік Мишеля. – Заодно й перевіримо, чи правдиві його вірші.

– Що ж, це справедливо, – погодилася пацючка.

Мишель знизав плечима і демонстративно хоробро рушив через місток. До середини він ішов твердим упевненим кроком, але потім раптом припустив щосили й зупинився аж на протилежному березі.

Звідти він скорчив Сані кумедну гримасу.

– Дуже смішно! – обурилася маленька пусяка.

– Ну, годі вам! – гримнула на них Есмеральда. – Не лякайте малюків!

Вона взяла за лапи Хахуню й ксену:

– Нічого не бійтеся, я з вами!

Утрьох вони бадьоро закрокували по містку.

Хахуня невтомно коментував:

– Абусі-ноюсі! Хап’ять за хвохтик!

Ксена згідно кивала.

Саня не поділяла їхнього ентузіазму. Вона обережно рушила по мосту на деякій відстані від Есмеральди, але, відчувши легкий холодок страху десь усередині свого круглого животика, раптом закричала й помчала вперед. Вона мало не збила з ніг Есмеральду з малюками, й пацючка за це кинула на неї вкрай недвозначний погляд.

Мишель аж захлинався сміхом, Хахуня волав: «Ханя хлякалахь!», ксена кивала. Саня відчула, що настав час і їй трохи поображатися, й обурено відвернулася.

– Це нічого, сміятися корисно, – не вгамовувався Мишель. – Приєднуйся!

Тепер реготала вся компанія. Саня обвела їх наголошено байдужим поглядом і пройшла трохи вперед. Хахуня кинувся за нею і з розгону наступив на хвоста, який пусяка, незважаючи на демонстративно бадьорий вигляд, понуро волочила по землі. Саня зойкнула і впала.

– Отак завжди, – завважила Есмеральда. – Щойно опустиш хвоста, і на нього одразу ж наступлять! Слухай мою команду! Всім тримати хвости вгору й не сумувати за жодних обставин! Виконуйте!

Усі слухняно задерли хвостики.

– Ось так краще! – засміялася Есмеральда. – А тепер – обідати!

Останню команду пацючки всі зустріли з неабияким задоволенням. Звірята заметушилися, забігали, збираючи хмиз для вогнища й набираючи води для чаю. Невдовзі вся компанія, зручно розсівшись на високому березі струмка, наминала підігріту рибу з коржиками.

– Ет, не вистачає заячої капусти! – зітхнула пацючка. – Та нічого не вдієш: бачу, що сороки не обманули – місцеві мешканці справді витоптали тут усю траву! Атож, такому ентузіазму можна лише позаздрити! Якби ж вони ще навчилися спрямовувати його на щось більш розумне!

– А хто ці місцеві мешканці? – запитала, остаточно заспокоївшись, Саня.

– Відомо хто! – знову пожвавився Мишель:

Жуки-тупаки,
Комашки-барабашки,
Блохи-балабохи,
Мокриці-дурниці,
Комарики-дуримарики,
Павуки-глупаки,
Метелики-дурбелики,
Мурахи-невдахи,
Мухи-лопухи.

– Остання рима геть невдала, – скривилася Есмеральда. – Але загалом, гадаю, характеристика слушна: місцеві мешканці справді не вельми розумні, якщо примудрилися витоптати власну галявину!

Вона хмикнула й задивилася на Хахуню й ксену: поївши, малюки згорнулися клубочками в неї під боком і задрімали.

– А вам не здається, що він знову нас лякає? – запитала Саня. – Не бачила я жодних бабусь-норусь, та й на Великій Галявині, по-моєму, нікого немає.

– Не звертай уваги, – кивнула Есмеральда, – йому просто так цікавіше. Він ще надто молодий і не розуміє, що в світі й без його вигадок чимало кумедного.

Саня задоволено посміхнулася й глузливо зиркнула на Мишеля. Він войовничо задер носа:

– Побачимо, якої ти заспіваєш, коли зіткнешся з ними лицем до лиця!

– Не думаю, що це нам загрожує, – завважила Есмеральда. – Сороки казали, що, позбувшись рослинності, вони подалися в пошуках їжі на інші галявини. Тож навряд чи ми тут когось зустрінемо.

Вони відпочивали, поки спали малюки. Потім, зібравши пожитки, знову рушили. Мишель підкреслено незалежно посвистував собі під носа. Ксена, відпочивши, бадьоро дріботіла, а Хахуня охоче засвоював новий лексикон:

– Комахки-балабахки! Бйохи-баябохи! Муяхи-невдахи!

Саня зиркала на нього несхвально – бо ж раптом хтось із місцевих жителів залишився вдома й почує ці невтішні характеристики? Але все обійшлося. Перетинаючи Велику Галявину (яка справді виявилася доволі великою), вони не зустріли жодної живої істоти.

Нарешті, дійшовши до Соснового Бору, Есмеральда дала команду зупинитися.

– Ми йшли досить довго, і думаю, нам не вдасться дістатися до оселі лісових ксен завидна. Тому краще провести ніч тут. Я бачу зручне дупло: із вузьким входом і, судячи з товщини дерева, просторе всередині. Отже, зараз швиденько перекусимо й ляжемо спати!

Ніхто не заперечував. Усі почувалися втомленими після сповненого вражень дня. Сані снилися дивовижні істоти: бабусі-норусі, які вистрибували з нірок, хапали за хвости місцевих мешканців і разом із ними стрибали й топталися по Великій Галявині. Вона переверталася й сопіла. Якийсь час сплячу компанію тривожили сонні крики Хахуні – вочевидь, він і в сні переживав нещодавні дивовижні події. Нарешті втома взяла своє, і всі заснули глибоко й спокійно, і спали доти, доки їх не розбудили перші звуки нового дня.

Дикий мед

Солодко потягнувшись спросоння, Есмеральда принишкла й прислухалася. Дивні звуки долинали знадвору – ніби сотні маленьких пропелерів наповнювали повітря монотонним гулом. Пацючка довго лежала мовчки, приклавши палець до губ, щоб малюки, які саме прокидалися, не заважали їй слухати. А потім вона розсміялася:

– Та звісно! Це ж лісові бджоли зранку вилітають на правий берег збирати мед! Сороки вчора згадували про них!

Компанія попрокидалася й, відійшовши від сну, обережно спустилася на землю. Есмеральда зробила легку зарядку, щоб розім’яти затерплі лапи. Малюки мовчки спостерігали за нею.

– Чого сидите? – запитала пацючка. – Слухай мою команду! На зарядку ставай!

Її «підлеглі» знехотя почали розминати лапки, присідати, стрибати і робити якісь хитромудрі рухи, які в їхньому розумінні, очевидно, були фізкультурою.

– Учити вас ще і вчити! – зітхнула Есмеральда. – Ну, та гаразд, час покаже. Може, і навчитеся, зважаючи на мій позитивний приклад.

Хахуня, стрибаючи вище за всіх, втомився першим і заскиглив:

– Їхти! Хотю їхти!

– Біда з вами, – знову зітхнула Есмеральда, – ну, їсти то й їсти. Ось лише запаси закінчилися. Тож зараз будемо шукати їстівних трав, як я вас учила, ягід, грибів і горіхів. Усе збирайте, але нічого не їжте без моєї команди! Зрозуміло?

Ксена радісно закивала. Усі інші глянули на неї з тривогою.

– Атож, її, мабуть, не варто відпускати саму, – погодилася Есмеральда. – А ще краще – може, ти б тут посиділа тихенько й почекала, поки ми впораємося? – запитала вона ксену.

Ксена кивнула.

– Ти обіцяєш, що чекатимеш нас тут і нікуди не втечеш? – наголосила пацючка.

Ксена знову кивнула.

– Ну, точно піде кудись! – засміявся Мишель.

– Я простежу за нею, – сказала Саня. – Шукатиму тут, на галявині, й триматиму її в полі зору.

– Ото й чудово, – задоволена Есмеральда взяла за лапу Хахуню. – А ти, мій любий, будеш поруч зі мною.

Вони вирушили в один бік, а Мишель – в інший.

Саня сумлінно повзала по галявині, розглядаючи рослинність, але не виявила нічого нового, крім заячої капусти, якої було тут доволі. Оскільки нічого іншого не було, вона почала збирати заячу капусту, час від часу позираючи на ксену. Як і припускав Мишель, крихітка кілька разів поривалася кудись піти, але Саня вчасно відловлювала її й повертала на місце.

Раптом ці мирні заняття перервала поява Мишеля. Очі мишеняти збуджено блищали, воно навіть трохи задихалося від хвилювання.

– Слухай! – закричав Мишель так голосно, що ксена високо підстрибнула від несподіванки. – Кидай ти свою траву! Я знайшов таке! Ходи за мною! Наші будуть просто в захваті!

Саня засумнівалася. Вона обіцяла Есмеральді не залишати галявини, хоча ця обіцянка випливала з необхідності стежити за ксеною. Пусяка подумала, що якщо взяти ксену з собою і міцно тримати її за лапу, то, певно, можна й прогулятися. Тож, трохи повагавшись, вона сказала:

– Гаразд, подивлюся, що ти там знайшов.

Утрьох вони рушили в гущавину. Мишель нетерпляче біг попереду й постійно озирався, підганяючи своїх супутниць. Нарешті зупинився перед величезним дубом.

– Бачиш? – він захоплено махнув лапою в бік дерева. – Це саме той Столітній Дуб! А в його дуплі мешкають лісові бджоли! І вони саме полетіли по нектар на правий берег! А це далеко! І вони повернуться нескоро! Тож ми встигнемо зібрати трохи меду! Оце буде сніданок! Уявляєш?

Від згадки про бджіл Саня скривилася. У бджіл, як відомо, є жала, і свій мед вони просто так нікому не віддають. Однак, якщо вони справді полетіли… Саня дуже любила мед. І він, зрозуміло, приваблював її значно більше, ніж заяча капуста.

– А що робити? Дупло ж високо, – задумливо мовила вона.

– Я вже все придумав! Я полізу вгору, відламуватиму шматочки щільників і кидатиму їх тобі. А ти їх ловитимеш і акуратно загортатимеш у листя. Тоді ми зможемо взяти доволі багато й не забруднитися. Готова? Поки я дертимуся вгору, збирай велике листя і розкладай його на землі.

І Мишель почав спритно підійматися по стовбуру, іноді ненадовго сідаючи відпочити на якій-небудь товстій гілляці. Саня почала збирати листя, намагаючись і далі тримати в полі зору ксену. Невдовзі вона розклала на землі під дубом чимало чистого великого листя й, задерши голову, почала чекати, що буде далі.

– У тебе все готово? – почула вона звідкись ізгори голос Мишеля. – Тоді лови!

Поруч із Санею на листя плюхнувся чималий шматок медових щільників – завбільшки з її голову. Пусяка радісно сплеснула в долоні й швидко загорнула його в зелене листя. За хвилину-другу поруч упав ще один шматок. Тоді ще і ще. Саня радісно метушилася, загортаючи в листя щільники, з яких сочився мед. Раптом черговий шматок упав просто на голову ксени – приваблене запахом меду маля саме підійшло ближче, щоб краще розгледіти ласощі. Від несподіваного удару вона зойкнула і стрімголов помчала геть. Саня скрикнула й кинулася за нею. Ксена бігла швидко, але при цьому металася туди-сюди, тож Саня зрештою її наздогнала.

Міцно стиснувши лапу маляти, вона рушила назад і раптом виявила, що не дуже добре уявляє собі, куди треба йти. Столітнього Дуба не було видно із густих заростей. Вона жадібно втягувала носом повітря, намагаючись уловити запах меду або Мишеля. Але, мабуть, вітер віяв з іншого боку.

Саня почала кликати Мишеля, але ніхто не озивався. Невідомо, скільки їй довелося б кричати й блукати по лісу, якби через деякий час вона не почула вже знайоме гудіння, яке чула вранці. Лісові бджоли поверталися в дупло! Вони виведуть її до потрібного місця!

Саня радісно потягла за собою ксену. Гудіння ставало все голоснішим, та невдовзі до нього приєднався ще один звук. Це кричав Мишель. Судячи з голосу, він був дуже наляканий. Аж тепер Саня збагнула, що йде не абикуди, а до розлючених крадіжкою меду бджіл – можна сказати, просто в лігво ворога. Вона з жахом зупинилася. Але вибору не було: по-перше, Мишель кричав усе голосніше, і його треба було якось рятувати, по-друге, лише від дуба можна було знайти дорогу назад, на галявину, де вони розлучилися з Есмеральдою. Глибоко вдихнувши, Саня знову кинулася вперед, ще міцніше стиснувши ксенину лапку.

Вони прибігли до дуба саме в ту мить, коли Мишель, зойкаючи і крекчучи, долав останні фути вниз по стовбуру дерева. Лапи його тремтіли, він зробив незграбний рух і впав на землю. Тут же схопившись, швидко потер лапкою забите місце й закричав:

– Ну, чого стоїте? Хапайте меду хто скільки зможе – і тікаймо!

Саня з жахом витріщилася на нього:

– Ти з глузду з’їхав? Який мед? Треба рятуватися!

– Роби, що кажу! І ти, ксено, теж! Не кидати ж здобичі! Швидше, поки вони до нас не дісталися!

І, схопивши кілька зелених пакетиків, маленькі розбійники кинулися на пошуки Есмеральди. Вони бігли поміж кущів, не маючи певності в тому, що прямують туди, куди слід. Навряд чи вони б знайшли потрібне місце, якби відчайдушні крики, якими супроводжувалася втеча, не досягли вух Есмеральди й вона сама не кинулася їм назустріч.

Пацючка миттю зорієнтувалася в ситуації. Три волаючі фігурки з пакунками в лапах і грізне гудіння розлюченого рою в них за спинами. Це могло означати лише одне: треба негайно знайти сховок!

– За мною! – закричала Есмеральда й кинулася в густий чагарник. – Шукайте нору! Нам потрібна нора! Бджоли не полізуть під землю!

Густі зарості переплетених гілок не давали змоги рухатися швидко, але й бджоли були тут не такі моторні, як на відкритому просторі. Погоня тривала кілька хвилин, поки Есмеральда, пильно роззираючись довкола, не побачила попереду чорний отвір. Лізти в нору було небезпечно, адже вона могла виявитися зайнятою яким-небудь мешканцем, який, у свою чергу, міг виявитися далеко не безневинним. Але жив хтось у норі чи ні – невідомо, а небезпека, що наздоганяла їх, була цілком очевидною. І пацючка зважилася.

– Нора! – крикнула вона. – Усі до мене!

Зупинившись біля входу, вона дочекалася малюків, які наздоганяли її, пропхала їх у чорне підземелля й пірнула туди слідом за ними.

– Повзіть, повзіть. Якщо хід роздвоюється, повертайте лише в праві тунелі. Так потім легше буде шукати дорогу назад. Ну, ще трохи – і ми будемо в безпеці.

Спохвату вони проповзли під землею кілька метрів і зупинилися, без сил прихилившись до стінок нори, щоб віддихатися. Невдовзі прискорене дихання змінилося рівним, серця втікачів увійшли в нормальний ритм. Вони почали обтрушуватися, відтак – роззиратися. Навколо стояла зловісна тиша. Ні промінчика денного світла не проникало в підземний хід – тут була суцільна темрява.

Лабіринт

– Гаразд, – почувся в темряві хрипкий голос Есмеральди, – непогано було б провести перекличку.

Вона засопіла, щось зашаруділо, і раптом у темряві нори спалахнув промінчик ліхтарика.

– О-о! – всі полегшено зітхнули.

Відтак промінчик заковзав по стінах, вихоплюючи з мороку фігурки переляканих звірят.

– Ксена, Хахуня, Саня, Мишель, – задоволено мовила пацючка. – Усі на місці. Ану зізнавайтеся, когось встигли вкусити? Де-небудь болить, свербить? Відповідайте!

Усі засовалися, прислухаючись до власних відчуттів. Урешті з’ясувалося, що відбулися легким переляком.

– Отже, постраждалих немає. Крім бджіл, зрозуміло, – підсумувала Есмеральда.

– Бджоли? – запитав Мишель. – А хіба вони постраждали?

– Ще б пак! – усміхнулася Есмеральда. – Хіба ти не вкрав у них мед?

– Чому вкрав? – здивувався Мишель. – Просто взяв трохи…

– Просто взяти без дозволу – це і є вкрасти! – суворо сказала Есмеральда.

Мишель потупився.

– До речі, тебе це теж стосується, – пацючка глянула на Саню. Пусяка мовчки опустила голову.

– Продовжимо, – Есмеральда поправила очну пов’язку, що збилася під час бігу. – Підрахуємо шкоду: два казанки, речовий мішок, подарований бобрами, торбинка Мишеля. Тепер прибуток: кілька згортків крадених медових щільників.

– Їх було більше, просто ми загубили, коли бігли, – почала було Саня, але, наткнувшись на виразний погляд пацючки, запнулася.

– Прекрасно, – мовила Есмеральда, – «Їх було більше»! Отже, бджіл відверто пограбували! Уявляю, які вони сердиті! Либонь, кілька днів уся околиця не матиме спокою! До того ж нам треба йти на правий берег, куди вони тепер літають збирати нектар, і наші шляхи постійно перетинатимуться. Ото радості буде! Щодня, вважай, матимемо теплу зустріч із бджолиним роєм! Боюся, що нескоро ми зможемо рушити до твого дому, моя люба!

Почувши це, Саня злякано зойкнула й уже хотіла розревітися.

– Тільки спробуй! – гримнула на неї Есмеральда. – Мало того, що ти на пару з Мишелем заварила всю цю кашу, то тепер ще й розважатимеш нас безкоштовним концертом!

– Каху! Каху! – заволав Хахуня, вихопивши з тиради Есмеральди добре знайоме слово. – Хотю каху!

– Що далі, то гірше! – зітхнула пацючка. – Тепер їм ще й каші подавай!

Ксена закивала, і тінь її голови заметалася по стінах, не на жарт налякавши всіх, крім Хахуні. Той знайшов свою тему й старанно скандував:

– Каха, каха – адіхть наха!

– Атож, радість, – погодилася Есмеральда й знову зітхнула, – однак не наша! Я й горіхи, які ми з тобою встигли зірвати, всі розгубила по дорозі, а вже про кашу тепер узагалі доведеться забути. Без казанка ми нічого не зваримо.

Хахуня потягнув носом:

– Медь! – радісно констатував він. – Хотю медь!

– Їсти крадене – не в моїх правилах, малюку! Як каже мудрий Дарсифуцій, зароблений сухар солодший від украденого нектару! – заявила Есмеральда, але, почувши голосне ревіння Хахуні, тут же пішла на поступки. – Гаразд, не тягти ж його назад. Тим паче, бджоли покусають нас раніше, ніж ми встигнемо попросити вибачення.

Вона розділила на всіх листяні згортки, і на деякий час у тунелі запала мовчанка. Усі з насолодою жували солодкі щільники, періодично зчищаючи із зубів віск.

– Ну, припустимо, підкріпилися, – задумливо мовила Есмеральда. – Щоправда, вистачить цього ненадовго. А сидіти нам тут як мінімум до вечора.

– Чому до вечора? – здивувалася Саня. – Хіба ми не збираємося шукати виходу?

– Збираємося, звісно, – усміхнулася пацючка. – Ось лише виходити на повітря до сутінків нікому не раджу. Не думаю, що бджоли скоро вгамуються.

Усі знову зажурилися.

– Гаразд, – подумавши, вирішила Есмеральда. – Тим часом займемося вивченням карти місцевості.

– Якої ще карти? – здивувався Мишель.

– Та це я так, по старій пам’яті. Не звертай уваги, – пробурмотіла пацючка.

Вона дістала з кишені котушку з міцною ниткою і компас, тоді спрямувала ліхтар у той бік, звідки вони прийшли.

– Сидіть тут і не рухайтеся з місця. Візьміться за лапи і не розтискайте їх ні на секунду. Я зараз повернуся. – І Есмеральда зникла за поворотом тунелю.

Вона повернулася за кілька хвилин і задоволено сказала:

– Дякувати Богу! Біля входу, через який ми увійшли, у тунелі стирчить міцний корінь. Я прив’язала до нього мою нитку, і тепер, розмотуючи котушку, ми рухатимемося по підземеллю, але ніколи не заблукаємо, тому що нитка виведе нас до виходу.

– Клас! – захоплено мовив Мишель. – Як у міфології: нитка Аріадни!

– Он як! Ти, виявляється, знаєш міфологію! – здивувалася Есмеральда.

– У дитинстві мама читала мені багато казок, – пояснив Мишель.

– У дитинстві, кажеш, – усміхнулася пацючка. – А зараз ти, виходить, дорослий? Що ж, не сперечаюся: залізти в дупло до лісових бджіл – дуже дорослий, продуманий і відповідальний вчинок!

Мишель винувато зітхнув.

– Гаразд, – махнула лапою Есмеральда, – не знаю, чи надовго вистачить мого ліхтаря. Час зайнятися пошуками інших виходів. Усі вишикуйтеся за мною і візьміть одне одного за хвости: мій хвіст бере Саня, її хвіст – ксена, тоді – Хахуня, а Мишель, як дорослий, піде останнім.

Вона спрямувала промінь уперед, і вони обережно рушили вглиб підземелля.

Усі йшли тихо, намагаючись не спотикатися. І лише невгамовний Хахуня повторював недавно почуті нові слова. Частіше за інших у його лепеті згадувалася «нитка Аіядни».

– Ото вже ні, голубчику! Цю честь я не віддам міфологічному персонажеві! Запам’ятай: нас оберігає нитка Есмеральди!

І, гордо випроставшись, пацючка твердими кроками пішла вперед.

Майже двогодинні блукання по тунелях дозволили їм виявити ще два виходи з підземного лабіринту. Неподалік від одного з них Есмеральда вирішила нарешті влаштувати привал:

– Я так розумію, що цей вихід – північний, він розташований ближче до оселі лісових ксен, яких ми шукаємо. Утім, до Столітнього Дуба теж недалеко. Тому покидати свій притулок ми поки що не будемо. Сонце, мабуть, перевалило за полудень, тож сидіти нам тут ще півдня.

– Півдня! Ням-ням! – радісно підхопив Хахуня.

– А ось ням-ням не обіцяю. Принаймні обіду. Вечерю – можливо. Це вже як вийде. Тож наберіться терпіння і спробуйте подрімати, – порадила Есмеральда.

– Їхти! Їхти! – не вгамовувався Хахуня.

Пацючка зітхнула, пошкребла земляну стіну й тицьнула йому в рот невеликий корінець. Пусяченя накинулося на їжу, але тут же скривилося:

– Не хмахно!

– Їж, нічого іншого немає! – суворо сказала Есмеральда. – Чим би його відволікти? На жаль, я завжди читала лише серйозну літературу – твори мудрого Дарсифуція та інших філософів, а ще – наукові та довідкові видання, але я абсолютно не знаю казок. Може, ти, друже, згадаєш щось? – звернулася вона до Мишеля.

– Я знаю багато казок. Є східні – «Тисяча і одна ніч», є скандинавські – «Пригоди Мумі-тролів», є українські – «Котигорошко» і «Сірко». А ще мама читала мені казки славетної письменниці Сашель Фінтифлю, яка живе в Дальніх Краях…

– Сашель Фінтифлю? – пожвавішала Саня. – Це ж наша родичка! Вона, як і я, з роду Великого Саша.

– Хахель Хінтихлю! Хахель Хінтихлю! – зрадів Хахуня.

– Здається, він обрав твою родичку, – посміхнулася Есмеральда.

– Гаразд, – мовив Мишель до Хахуні, – вибирай, яку казку тобі розповісти. Є «Казка про Псюшу і Псюнделя», є «Казка про Муссі, Пуссі і Люссі», є «Казка про Прекрасного Пусю»…

– Пухя, Пухя! – застрибав Хахуня.

– Гаразд, слухай, – Мишель умостився зручніше й почав розповідь:

«На просторому й світлому морському узбережжі, у свіжій зеленій траві лежав і дивився у високе бірюзове небо Прекрасний Пуся. Яскраво світило полуденне сонце, радісно співали птахи й цикади, лагідний вітерець колихав аромати запашних трав. Але сумний був Пуся і не помічав сліпучої краси довкола.

Легкі, прудкі птахи спускалися до нього з блакиті небес, і риби морські випливали на берег зі смарагдових глибин, і звірі лісові виходили з потаємних нір. Але похмурий був Прекрасний Пуся і жодну істоту не привітав ні доброю посмішкою, ні привітним поглядом…»

Мишель зробив паузу, щоб перевести подих, і в тиші підземелля почулося тихе сопіння Хахуні, який уже засинав. Мишель хотів розказувати далі, але тут до затишних звуків розміреного дихання додався віддалений шурхіт. Усі затихли й нагострили вуха. Здавалося, що десь у глибині нори гребеться й голосно втягує повітря якась велика й неповоротка істота.

– Цього ще бракувало! – прошепотіла Есмеральда. – Здається, повернувся господар нори! Бігом! Саня бере за хвіст мене, Мишель – Саню. Вперед!

Вона підхопила під одну лапу сплячого Хахуню, під іншу – ксену і швидко рушила на світло, що пробивалося в кінці тунелю. До нього було зовсім недалеко, і пацючка сподівалася, що вони зможуть вийти з нори швидко й організовано. Однак її розрахунки не виправдалися. Істота, що здавалася здалеку неповороткою, насправді, мабуть, була вельми прудкою і, судячи з усе голоснішого сопіння, наближалася доволі швидко. Есмеральда озирнулась і помітила, що в глибині нори вже світиться двійко очей.

– Швидше! – закричала вона. – Бігом!

Вони кинулися бігти з усіх сил і викотилися з підземелля одним великим клубком.

– Не зупинятися! Тримайте мене в полі зору! – скомандувала Есмеральда, і маленька компанія стрімголов помчала по голій галявині до чагарнику.

Вони мчали щодуху, майже не розбираючи дороги. Погоня тривала, вони й далі чули позад себе тихе пирхання, щоправда, все менш виразне. Нарешті пацючка, яка весь час прислухалася до того, що відбувалося в неї за спиною, вловила характерний звук, який видає тварина, обтрушуючись від води або пилу. Але радіти було рано. Вони все ще були дуже близько від розлюченого звіра, у дім якого так безцеремонно вторглися, та й бджолиний рій міг виявитися десь поблизу. Есмеральда веліла не зупинятися й не озиратися. Якийсь час вони ще бігли доволі швидко, тоді повільніше, далі перейшли на крок і нарешті зупинилися під склепінням переплетених гілок шипшини.

– Треба хоч трохи перепочити, поки в мене серце з грудей не вискочило! – задихаючись, прохрипіла Есмеральда. – Я все ж корабельна пацючка і не звикла долати великі відстані по суші в такому темпі!

Її маленька команда полегшено зітхнула й упала на землю. Кожен усівся там, де стояв, і спершу всі мовчали, намагаючись віддихатися і прийти до тями. Але відпочивати їм випало недовго. Невдовзі десь високо в повітрі затремтів звук, який вони хотіли почути якнайменше. Це було віддалене розмірене гудіння бджолиного рою. Втікачі перезирнулися й, не чекаючи команди, схопилися на ноги. Не було потреби щось говорити. Усі дружно кинулися далі, вишукуючи очима нову нору. Але замість нори перед їхніми очима невдовзі постала невеличка галявинка, на дальньому краю якої височів пагорб, а в пагорбі – о диво! – були справжні двері.

Вони кинулися до цього житла невідомих лісових мешканців, як до рятівного острова посеред бурхливого моря. Чомусь здавалося, що за такими акуратними дерев’яними дверима не можуть жити небезпечні істоти. Вони підбігли до пагорба всі гуртом і загупали в двері одразу десятьма лапами. Під таким натиском вхід одразу відкрився, й компанія втікачів стрімголов увірвалася до просторої кімнати, вчинивши в ній неабиякий переполох. Навколо них хтось кричав і стрибав, але, перш ніж з’ясовувати, куди вони втрапили, Есмеральда вирішила міцно зачинити двері. Відтак обернулася й розкрила рота від подиву: ксена, тоненько попискуючи, тонула в купі звірят, які підхоплювали її і з радісними вигуками передавали з лап у лапи.

Пацючка зітхнула й повільно осіла на землю, прихилившись спиною до зачинених дверей. Це була перша радісна подія за весь день: вони знайшли батьків маленької ксени.

Лісові ксени

За півгодини гості й господарі сиділи за величезним круглим столом, пили чай з пирогами, і Есмеральда розповідала родині лісових ксен історію про те, як знайшлося їхнє маля. Почала вона здалеку, зі своїх власних пригод, відтак у деталях повідала історію Сані, так її прикрасивши, що Саня аж засумнівалася, чи про неї йдеться. Події пацючка викладала достовірно, але в її переказі вони набували особливо яскравого забарвлення, а те, що ймовірно відбувалося, подавалось як очевидний факт. Приміром, пацючка оповідала про Річкове Чудовисько так переконливо, ніби сама бачила його й не сумнівалася, що воно у всій красі поставало не лише перед нею, а й перед Санею.

Пусяка зніяковіло совалася на стільці, коли захоплені погляди слухачів зупинялися на ній, а всі тим часом, відкривши рота й затамувавши подих, слухали барвисту оповідь Есмеральди.

Коли ж пацючка дійшла до епізоду зустрічі з Мишелем, Хахунею і ксеною, рідня останньої так розхвилювалася, що довелося дістати дюжину носовичків, щоб вистачило витирати сльози. Особливо вражали ксен події останнього дня – втеча від бджолиного рою і подорож по норі Невідомого Звіра. Усі дружно дякували Долі за те, що після таких небезпечних пригод їхнє малятко знову опинилося вдома, в обіймах рідних і близьких.

Коли в розмові настала пауза, викликана необхідністю закип’ятити новий чайник чаю і покласти на стіл додаткову порцію пирогів, Саня ризикнула пошепки запитати в Есмеральди:

– Вибачте, але коли ви розповідали, мені здалося, що все це – про мене, а разом з тим – не про мене. Може, ви занадто прикрасили все, що з нами сталося?

Пацючка поблажливо усміхнулася:

– Бачу, що ти хоч і родичка славетної письменниці, та сама небагато тямиш у мистецтві оповідання. Зрозумій, слухачам потрібні яскраві враження. Це називається «художня правда» – правда, яку оповідач трохи додумав, переосмислив і прикрасив, одне слово – довів до досконалості. Лише така розповідь викличе справжній захват і вдячність слухачів. Зрозуміла?

– Не зовсім, – зам’ялася Саня. – Я гадала, що розповідати треба так, як було насправді.

– Ну, це нудно, – відповіла Есмеральда. – Утім, хіба те, про що я розповіла, не відбувалося насправді? Що з того, що ми не розгледіли Річкового Чудовиська? Адже воно справді потопило наші з тобою плавзасоби! А розгледіти його нам завадила винятково темрява! Навіщо ж ми будемо розчаровувати тих, кому розповідаємо про свої пригоди? І якщо ми впевнені, що в наших нещастях завинило саме Річкове Чудовисько, замовчувати це – однаково, що вводити співрозмовників в оману. Тобі так не здається?

– Не знаю, я про це не думала… – розгублено сказала Саня.

– А ти подумай, – упевнено заявила Есмеральда. – До речі, це ніколи не заважає.

Потім вони з хвилюванням вислухали історію про те, як маленька ксена опинилася так далеко від дому.

– Наскільки нам вдалося відновити картину події зі слів поштових сорок, – розповів гостям голова родини – Великий Ксен, – наша дочка бавилася на галявині й непомітно відійшла доволі далеко від дому. У цей час неподалік приземлилася на відпочинок зграя перелітних птахів. Побачивши дитину, що сама сиділа на траві, вони запитали, чи не загубилася вона. Дитинка кивнула. Птахи запитали, чи знає вона, де її дім. Вона знову кивнула. Тоді вони заявили, що летять на південь, і запитали, чи їй з ними не по дорозі. Як ви розумієте, мала знову кивнула.

Так вона й полетіла з птахами. А на наступному привалі за своїм звичаєм мовчки відійшла вбік, і птахи її загубили.

– Так, – багатозначно завважила Есмеральда, – мовчки киваючи у відповідь на кожне запитання, можна зайти дуже далеко…

Коли всі наїлися так, що більше не могли й дивитися на їжу, маленька ксена пішла бавитися зі своїми братами й сестрами, а Хахуня тихо задрімав на своєму стільці, і його перенесли в дитячу, розмова перетекла в інше русло.

Великий Ксен висловив сумнів у тому, що мандрівникам вдасться продовжити свій шлях на північ (а саме в цьому напрямку від житла ксен була Велика Ріка, яку нашим героям належало перетнути) без «врегулювання стосунків з лісовими бджолами». Слово «врегулювання» він вимовив таким переконливим тоном, що Саня вкотре захопилася умінням дорослих грамотно формулювати свої думки й одразу ж перейнялася серйозністю моменту.

– Власне, – продовжував Великий Ксен, – я бачу тут кілька проблем. Бджоли – це перша. Друга – як попередити пусяк, які мешкають на правому березі, що їхнє дитя знайшлося й перебуває у відносній безпеці.

– О, це просто чудово! Який ви молодець, що згадали про це! Воістину мудра голова, в яку прийшла така блискуча думка! – вигукнула Есмеральда.

Великий Ксен на це скромно посміхнувся, мовби показуючи всім своїм виглядом, що для нього це цілком звична річ, а Саня жахнулася: хіба не вона, так багато думаючи про те, як тривожаться зараз її рідні, мусила першою про це здогадатися!

– А ми ж спілкувалися з сороками, то й могли відправити з ними поштове повідомлення! – не вгамовувалася Есмеральда. – Це ж треба, скільки часу згаяно даремно! Тож ми маємо дякувати Долі за зустріч із вами! Направду, як сказав великий Дарсифуцій, немає більшого щастя, ніж зустріч з мудрецем!

Тут уся родина лісових ксен заусміхалася від задоволення, а Велика Ксена з гордістю глянула на свого чоловіка. Тим часом той продовжував:

– Третя проблема полягає в тому, щоб знайти найкраще місце для переправи. Гадаю, її нам теж допоможе вирішити лісова пошта. Але якщо дві останніх проблеми доведеться відкласти до ранку, коли прилетять поштові сороки, то першу слід вирішити якомога швидше: що раніше вдасться помирити вас із лісовими бджолами, то спокійнішим буде ваша подальша мандрівка. І я займуся цим негайно!

З рішучим виглядом Великий Ксен устав із-за столу й попрямував до дверей.

– Може, мені варто піти до бджіл разом з вами? – немов переступивши через якийсь бар’єр, запитала Есмеральда. – Я змогла б пояснити їм, що вчинок моїх маленьких друзів спричинений не притаманною їм невихованістю, а лише відчайдушним становищем, в якому ми опинилися, адже малюки були далеко від дому, налякані й голодні!

Саня подумала, що слова Есмеральди – це знову «художня правда», але вирішила, що нерозумно заперечувати проти такого тлумачення свого вчинку.

Великий Ксен, однак (завважимо в дужках – на величезне полегшення пацючки), рішуче відмовився від її участі в переговорах:

– Гадаю, ваша присутність може налаштувати лісових бджіл на вкрай войовничий лад, і вони атакують нас, перш ніж я встигну пояснити їм, що злочин (на цьому слові Саню й Мишеля пересмикнуло) скоєно не з невиправних поганих схильностей, а винятково через молодість, недосвідченість і легковажність (тут маленькі злодюжки скрушно зітхнули).

– О, я не перестаю дивуватися вашому розуму, – вклонилася Великому Ксену Есмеральда. – І я щаслива за вашу родину, яку очолює такий мудрий патріарх! Бо (дозволю собі знову процитувати мого вчителя – великого Дарсифуція) у чому ж, як не в мудрості, полягає справжнє щастя?

Уклонившись, Великий Ксен підійшов до дверей, але на порозі знову обернувся до Есмеральди:

– Якщо я правильно зрозумів, ваші пожитки залишилися на галявині, що на захід від Старого Дуба? Спробую принести їх вам, зрозуміло, якщо вони ще не стали здобиччю якогось лісового розбійника.

Від такої люб’язності пацючка аж лапами сплеснула, але сказати нічого не встигла, бо господар швидко вийшов за поріг свого дому. Есмеральда з посмішкою розчулення і наголошеним зітханням глянула на господиню, яка прийняла це із щирою вдячністю.

Поки Великий Ксен був відсутній, мати родини запропонувала викупати малюків, щоб змити з них залишки меду й землі, якою вони добряче забруднилися в норі. Після водних процедур Велика Ксена й Есмеральда почали готувати вечерю, а Саня й Мишель їм допомагали, щоб хоч якось загладити свою ранкову провину.

Коли чергова партія пиріжків з ароматною начинкою зникла в печі (а пиріжки були з картоплею, з грибами, з малиною, суницею, ожиною та чорницею), двері відчинилися й на порозі став голова родини ксен.

Задоволено усміхаючись, він склав у кутку загублені мандрівниками цінні речі: казанки, речовий мішок і торбинку.

Всі дружно сплеснули лапами й кинулися до нього, навперебій вигукуючи слова подяки. Посміхнувшись, Великий Ксен жестом зупинив їх:

– Головна новина: лісові бджоли більше не відчувають до вас неприязні й не мають претензій… – він зупинився, немов замислившись, щоб підібрати правильне слово. – Присвоєний мед бджоли просять вважати подарунком і сподіваються, що він допоміг бідолашним мандрівникам підкріпити надірвані важким походом і халепами сили.

– Як ти гадаєш, – шепнула Саня Мишелеві, – які халепи він має на увазі?

– Не знаю, – засміявся той, – але думаю, що в розмові з бджолами він теж застосував прийом «художньої правди». І, правду кажучи, я не зважуся засуджувати його за це.

І вони обоє щасливо розсміялися.

Пирогів Велика Ксена й Есмеральда наліпили чимало, адже нагодувати величезну родину разом із гостями було непростим завданням. За вечерею з’їли геть усе, і перед тим, як укласти гостей на нічліг, господарі пообіцяли завтра приготувати ще більше, щоб подорожні могли взяти з собою в дорогу стільки, скільки зможуть занести.

– А на сніданок буде каша, про яку мріяв ваш малюк, – Велика Ксена лагідно глянула на Хахуню.

– Каха! Каха! – зраділо пусяченя, але надовго його ентузіазму не вистачило: після смачної вечері його очі знову почали злипатися.

Мишель вдячно промокнув серветкою носа і пошкодував про те, що не має ще одного будильника, щоб подарувати його гостинним господарям. Після цього вони з Санею і Хахунею, як і всі молодші ксени, пішли спати й не чули, які плани готували на наступний день дорослі.

На північ!

Стомлені вчорашніми пригодами, Саня й Мишель прокинулися пізно. Умившись і вийшовши до вітальні, вони з’ясували, що дорослі пішли, замкнувши двері. Утім, стіл був заставлений пирогами, а накритий щільним чохлом чайник повний свіжої заварки, тож звірята не засмутилися через те, що пропустили щось важливе.

У такому ж настрої, судячи з усього, був і Хахуня. Пусяченя із задоволеним виглядом наминало за обидві щоки щедро приправлену маслом теплу вівсянку з джемом, прицмокувало й час від часу, облизнувшись, констатувало:

– Хмахно!

– Ще б не смачно! – погодилися його товариші. – А нам є каша?

– Там! – Хахуня, на мить відірвавшись від сніданку, сердито тицьнув лапкою в бік казанка в печі. – Обехехно! Гаяхе!

– Спасибі, ми будемо обережні, – кивнула Саня.

Вони дістали рогачем важкий казанок, зняли кришку, і їх обволік п’янкий запах вівсянки.

– Ххє! – Хахуня вимогливо присунув до казанка вилизану тарілку.

– Ще то й ще, – погодилася Саня, – тільки не переїж, щоб живіт не заболів.

– Хама дивихь! – сердито буркнув Хахуня.

– Ого! – захоплено вигукнула Саня. – Він сказав: «Сама дивись»! Я його вже розумію!

Але наступний вигук Хахуні стримав її оптимізм:

– Яянья! Яянья!

– Як ти гадаєш, що він має на увазі? – запитала пусяка в Мишеля.

– Як завжди, щось із їжі, – відповіло мишеня. – По-моєму, він більше ні про що не вміє думати.

– Хам не уміях! – буркнув Хахуня.

– Оце так! Він ще й лається! Обізвав тебе хамом! – обурилася Саня.

– Та ні, він крикнув: «Сам не вмієш». Не дуже добре ти його розумієш. А «яянья», мабуть, – «варення», судячи з того, як він дивиться на банку з джемом, – підсумував Мишель.

– Яянья, яянья! – застрибав Хахуня.

– Схоже, ти маєш рацію, – Саня поклала в Хахунину кашу три великі ложки джему.

Пусяченя заспокоїлося і знову взялося старанно наминати кашу. Друзі приєдналися до нього.

У тиші було чути, як галасують у дитячій маленькі ксени.

– Ось нас і стало менше, – зітхнула Саня. – Ксена залишиться вдома, а ми вирушимо в дорогу вчотирьох.

– Що менше малюків, то менше головного болю, правда, малюку? – Мишель глянув на Хахуню.

– Хам маюх! – войовничо вигукнуло пусяченя.

– А все ж це дуже схоже на лайку! – засміялася Саня.

Вона прибрала зі столу посуд і почала мити його у величезному рукомийнику. У цей час двері відчинилися, і в дім увійшли дорослі.

– Доброго ранку! – вигукнули в один голос Мишель і Саня.

– Доброго ранку! – відповіли їм.

– І він справді добрий! – додала Есмеральда. – Уявіть, які новини! Сороки повідомили, що вгору за течією річки є мис і русло там значно вужче, ніж в інших місцях, – отже, поблизу є зручне місце для переправи! До того ж нам не довелося вдаватися до послуг лісової пошти, щоб заспокоїти Саниних батьків! Це вже зробили бобри! Сороки повідомили нам, що того ж вечора вони подбали про відправлення на правий берег повідомлення про знайдене маленьке пусяченя, в якого досвідчені супроводжуючі! Любі, добрі друзі! Моє серце переповнене вдячністю!

Поки пацючка вихваляла добрий вчинок бобрів, Великі Ксени складали в подарований мішок припаси – крупи, спечені вранці пироги й зібрані в лісі волоські горіхи. Також голова родини поклав у мішок велику флягу з джерельною водою:

– Вочевидь, джерела вам зустрічатимуться не так часто, як хотілося б. Ви ж не знаєте місцевості. Але на перший час води вистачить. А поповнювати будете, коли матимете змогу.

Коли речі були зібрані, час було прощатися.

Есмеральда міцно обняла маленьку ксену:

– Яка я щаслива, малятко, що твоя подорож так благополучно завершилася!

Потім вона звернулася до її батьків:

– Величезне спасибі за допомогу і теплий прийом! Без вашого сприяння нам було б дуже непросто йти далі, а швидше за все – взагалі неможливо!

Великі Ксени вклонилися у відповідь:

– Навпаки, це ми маємо дякувати вам за те, що наша крихітка знову разом з нами!

Прощання вийшло менш тривалим, але не менш зворушливим, ніж у бобрів. Нарешті, зібравши речі (навіть Хахуні дали на дорогу маленький вузлик з пиріжками), мандрівники рушили.

Правильний напрям їм допомагав тримати компас Есмеральди.

– До Великої Ріки ще доволі далеко, – повідомила Есмеральда Сані, – але коли ми досягнемо її берегів і повернемо праворуч вздовж русла, до твого дому буде вже близько. Але попереду, зрозуміло, ще переправа. До речі, ти не знаєш, чи далеко вгору за течією той мис, про який говорили сороки, – зручне місце для форсування річки?

Саня знизала плечима, завваживши подумки, що варто запам’ятати нове цікаве слово, щоб відтак при нагоді похизуватися освіченістю.

Вони йшли по Лісовій Гущавині мовчки, милуючись високими соснами і з насолодою вдихаючи запах хвої. Хахуня весело стрибав попереду, періодично вигукуючи щось життєствердне. Частіше за інших його супутники розрізняли слова «поюденох» і «пийоги», тож Есмеральда мусила заспокоювати його, нагадуючи, що полуденок буде опівдні, а пироги їстимуть лише під час привалу, – щоправда, ці зауваження ніяк не позначалися на оптимізмі пусеняти.

Нарешті настав полудень. Вибравши прогріту сонцем галявину, Есмеральда оголосила привал. Склавши речі під кущ жасмину, подорожні розстелили подаровану Великою Ксеною похідну скатертину й виклали на неї пироги та горіхи.

Волоські горіхи були значно твердіші від ліскових, і діставатися до їхньої смачної серцевини виявилося не так легко. Помучившись трохи без жодного результату, Саня запитально глянула на Есмеральду:

– Ви не підкажете, чим би їх розколоти?

Пацючка на хвилину задумалася, а тоді розсміялася:

– Гадаю, Мишелем або Хахунею.

Жарт сподобався Сані, але Хахуня не оцінив гумору Есмеральди:

– Хамі! Хамі глизіть! – огризнувся він і схопив черговий пиріжок із ягодами.

Мишель, навпаки, вважав зауваження вельми дотепним. Він узяв кілька горіхів і почав спритно клацати їх своїми гострими зубами. Хахуня підозріло стежив за його діями, а тоді, приловчившись, вихопив жменю очищених ядер і миттю засунув їх собі до рота.

– Хмахно! – задоволено мовило пусяченя й чекало на чергову порцію.

І тут компанія почула знайомий звук, що викликав неприємні асоціації. У небі наростало гудіння бджолиного рою. Усі застигли з відкритими ротами, не доївши горіхів. Гудіння ставало все голоснішим, тоді наче зупинилося, і, задерши голови, вони побачили, що просто над їхнім імпровізованим столом завис бджолиний рій. І хоча між ними й бджолами начебто було перемир’я, ця зустріч не на жарт стривожила їх.

Ховатися не було куди, й мандрівники вирішили здатися на милість Долі. Вони сиділи, заплющивши очі, а гул наростав. Із жахом вони побачили, що бджоли, зробивши коло над галявиною, спускаються просто на них. Завмерши, вони очікували розв’язки, але те, що сталося, було повною несподіванкою.

Бджоли по черзі сідали просто на очищені горіхи, а тоді злітали вгору. Поступово кожне ядерце покрилося шаром золотистого меду, й мандрівники зрозуміли, що це – подарунок. Коли остання бджола приєдналася до рою, Есмеральда, Саня і Мишель обережно піднялися і повільно вклонилися бджолам. Рій зробив над ними ще одне коло і полетів геть.

– Дивовижно! – все не могла прийти до тями Есмеральда. – Вони вирішили пригостити нас медом! Направду, Великий Ксен – великий дипломат! Але й самі бджоли – дивовижні створіння! Хто б міг подумати, що ці волохаті істоти зі страшними жалами можуть бути такими жалісливими!

Скуштувавши медового горіха, пацючка засміялася й мовила до Хахуні:

– Ну що, ти задоволений десертом, малюку?

Але Хахуня був занадто зайнятий, щоб відповідати: він квапливо заштовхував до рота вкриті медом горіхи й жмурився від задоволення.

Десерт вони запили водою з фляги, частину якої довелося витратити на миття лап: як не злизували з них залишки меду, а лапи залишалися липкими, поки їх не вимили.

Оскільки Хахуня задрімав, розморений теплом і ситним обідом, Есмеральді не залишалося нічого іншого, як оголосити тиху годину.

Вони мирно дрімали під кущем жасмину. Раптом Мишель сів, зиркнув на флягу й запитав:

– А це ще хто?

Саня й Есмеральда одразу ж розплющили очі. По флязі повзала кумедна крилата істота, схожу на безхвосту бабку або золотисту муху з величезними очима.

– Ще один місцевий мешканець? – завважила Саня.

– Схоже, він хоче дістатися до води, – здогадалася Есмеральда, – і я, здається, знаю, навіщо.

Придивившись, вони побачили, що крилатий гість устиг поласувати медовим горіхом, що залишився від обіду, й тепер заклопотано потирає липкі лапки.

– Почекай, я зараз, – сказав Мишель.

Він відкрив флягу й капнув із неї в кришечку трохи води. Комаха заметушилася, вмиваючи лапки й злизуючи з них крапельки води.

– Він і напився заодно! – здивувалася Саня.

Закінчивши водні процедури, істота злетіла, описала коло над звірятами й рішуче всілася на плече Мишеля.

– Ого! – сказав той. – Здається, він вирішив зі мною подружитися.

– Ось і п’ятий попутник – замість ксени, – засміялася Саня.

– І судячи з усього, такий же мовчазний, – завважила Есмеральда. – Сподіваюся, його я не мушу супроводжувати додому? По-моєму, це було б уже занадто! До того ж я сумніваюся, що це б нам вдалося, враховуючи неможливість вербального спілкування.

– Якого? – запитала Саня.

– Вербального – означає словесного, – пояснила Есмеральда. – Усе ж ми повинні придумати йому ім’я, якщо він справді має намір залишитися з нами. Не можемо ж ми називати його Комахою або Невідомою Істотою. Це довго й незручно.

– Я назву його Маленький Мух! – радісно вигукнув начитаний Мишель. – Це схоже на одну східну казку.

– Теж задовго, – заявила Есмеральда. – Гадаю, і просто Мух цілком годиться.

– Як хочете, – відповів Мишель, – але для мене він буде Маленький Мух.

– Маянький Мух! Маянький Мух! – прокинувшись, закричав Хахуня.

– Ось так! Ми знову бадьорі й повні сил! Отже, час у дорогу, – сказала пацючка.

І вже за п’ять хвилин команда, що поповнилася новим компаньйоном, бадьоро рушила туди, куди вказувала синя стрілка на компасі Есмеральди – на північ.

Уроки плавання

Вони йшли приблизно за милю ліворуч від русла Великої Ріки. Щодня їм вдавалося долати близько півтори милі. Як пояснили Великі Ксени, йдучи на північ, вони рано чи пізно мають вийти на берег і досягти мису, а тоді залишиться лише знайти засіб для переправи. Що це буде – човен, колода чи просто якийсь корч – покаже час.

Доївши пироги, вони перейшли на підніжний корм: збирали гриби, ягоди й горіхи, шукали їстівні трави й коріння. Це рослинне меню урізноманітнив мед, який бджоли акуратно доставляли подорожнім щодня. Час від часу компаньйони знаходили джерело, вдосталь пили й наповнювали флягу. Привали влаштовували на сонячних галявинах, ночували в дуплах дерев. Перед сном Мишель розповідав Хахуні казки, які із задоволенням слухала вся компанія, навіть Маленький Мух сідав на плече Мишеля й застигав, злегка схиливши набік окату голову.

Іноді, уклавши спати Хахуню й Маленького Муха, пацючка, пусяка й мишеня спускалися вниз і виходили на відкритий простір, щоб полежати в траві й помилуватися зірками. Пацючка показувала різні сузір’я і вчила малюків орієнтуватися за нічними світилами:

– Ось це – Венера. Вона першою з’являється ввечері й останньою зникає з небосхилу вранці, тому її називають Ранкової зорею і Вечірньої зорею теж. Он – Великий Віз, а он – Малий. Остання зірочка в ручці «ковша» – Полярна зірка, за нею можна визначати напрям на північ. Ось це сузір’я у вигляді латинської літери – Кассіопея. А он той небесний красень – Оріон, у його «поясі» – три яскраві зірки, розташовані на одній прямій, а ще з двома віддаленими зірками вони утворюють «стрілку компаса». Узагалі ж, це сузір’я значно більше – воно включає аж одинадцять зірок.

Іноді вони виходили дивитися на зірки вранці, й Есмеральда пояснювала, як змінюється картина зоряного неба залежно від часу доби. Вона показувала Сані й Мишелеві сузір’я Лева і Великого Пса, скупчення Плеяд, окремі яскраві зірки і планети, такі як Юпітер, Сіріус і Альдебаран. Але найбільше малюків полонив Чумацький Шлях – смуга білого зоряного туману, що простягнулася від одного краю нічного неба до іншого.

Сані здавалося, що вона вже вся поринула в це нове життя, яке, розпочавшись так сумно – з туги за домом, перетворилося на захоплюючу подорож дивовижним світом, сповненим чарів і прекрасних таємниць.

Тим часом, у міру того як мандрівники просувалися на північ, ліс ставав усе менш густим, відтак змінився чагарником, і ось одного прекрасного ранку вони вийшли на широкий простір, за яким далеко попереду вгадувався пологий берег Великої Ріки. Зупинившись, вони втягнули носами повітря й остаточно переконалися в тому, що попереду – вода.

Вони так розхвилювалися, зробивши це відкриття, що мало не кинулися бігти до річки, не розбираючи дороги. Це було помилкою, оскільки долина вся була в дивних насипах і вибоїнах, тож Хахуня, який стрибав попереду, раптом провалився в доволі глибокий рівчак. Мишель мусив стрибати вниз, садити малюка собі на плечі, щоб той міг ухопитися за спущений хвіст Есмеральди й по ньому вибратися нагору.

Коли пусяченя вибралося, пацючка уважно оглянула місцевість і сказала:

– Який дивний рельєф! Долина немов порита вздовж і впоперек. Невже?.. Ні, не може бути! Щоб Дуже Дикий Кріт забрався так високо за течією? Хоча, з іншого боку, прорити такі глибокі тунелі, та ще й так багато, без сумніву, могла лише страшенно дика істота!

Шлях до берега розтягнувся на цілий день. Але до вечора подорожні, нарешті, ступили на м’який річковий пісок, і перед ними відкрилася широка водна гладь – русло Великої Ріки.

– Атож, – сказала Есмеральда, – тут не так широко, як нижче за течією, і все ж здолати таку водну перешкоду – справа неабияка. Де ж цей горезвісний мис? Якщо тебе зносило вниз і ти його не бачила, отже, він має бути вище від того місця, де розташований твій дім. Отже, нам доведеться йти далі вгору за течією.

Саня зітхнула й сіла на пісок. Вона жадібно вдивлялася вдалину і, нарешті, розгледіла на протилежному березі смужку очеретів. Це відкриття змусило її підстрибнути:

– Дивіться! Он за тими очеретами в річку вливається тонкий струмочок! Це по ньому я пускала кораблики! Там, угору по струмку – Тиха Долина, а в ній – мій дім!

Ця заява схвилювала всіх: невже вони наблизилися до кінця своєї подорожі? Зовсім скоро Саня мала возз’єднатися з рідними, та й подальша доля Хахуні, можливо, стане більш визначеною. І в які б мандри не збиралася відтак Есмеральда (та й Мишель теж), очевидно, деякий час вони проведуть в гостях у Сані.

Пусяка багато розповідала про Пусі-хол (а це був справжній будинок, зведений із маленьких колод, двоповерховий і з мезоніном), про те, який у ньому розпорядок дня, що прийнято їсти на сніданок, на обід і на вечерю, як там люблять гостей і застілля, рибну ловлю й садівництво. Часом, вкладаючись спати в черговому дуплі, мандрівники думали про те, як чудово було б виспатися в справжньому ліжку й отримати на сніданок гарячі булочки з корицею і вершковим маслом! І ось цей довгоочікуваний притулок так близько, що, якби не прибережні зарості на правому березі, він міг би опинитися в полі їхнього зору!

Саня довго не могла заснути цієї ночі. Вона раптом гостро відчула, як скучила за мамою й татом, яке щастя буде знову побачити їх, обняти, поговорити, розповісти про всі пережиті пригоди й побачити в їхніх очах подив і захоплення.

Уранці вона прокинулася в тому ж мрійливому настрої, але виявилося, що на подорожніх чекають зовсім інші турботи.

Перше, що побачила Саня спросоння, була Есмеральда, яка заклопотано походжала туди-сюди по березі. Пацючка зсунула на лоба чорну пов’язку і, походжаючи, щось бурмотіла собі під носа. Нарешті вона зупинилася й прорекла з виглядом ватажка, який прийняв остаточне рішення:

– Сьогодні ми маємо визначити, як добре кожен із вас уміє триматися на воді. Тим, хто не вміє плавати, я даватиму уроки. Переправлятися через річку з поганими плавцями дуже небезпечно. І я не ризикну приступити до переправи, доки не буду впевнена, що в моїй команді – лише підготовлені спортсмени.

Есмеральда критично оглянула своїх «підлеглих» і зітхнула:

– Певно ж, нам доведеться добряче попрацювати!

До іспитів приступили одразу після сніданку. З’ясувалося, що Мишель плаває й пірнає майже так само добре, як сама Есмеральда.

– Це вже непогано, – задоволено завважила пацючка. – А тепер ваша черга, – вона кивнула в бік Сані і Хахуні. – Покажіть, на що ви здатні.

Саня, як старша, підійшла до води першою. Та щойно вона увійшла в річку по пояс, як її рішучість мов рукою зняло.

– Не бійся, – підбадьорювала її Есмеральда, – пливи вздовж берега. У твоєму віці пусяки вже чудово тримаються на воді.

Саня невпевнено борсалася на мілині, але заходити у воду глибше, ніж по груди, не наважувалася. Що ж до Хахуні, то пусяченя навідріз відмовлялося заходити у воду глибше, ніж до колін.

– Ох, – зітхала Есмеральда, – малюку, зрозумій, що не можна навчитися плавати, стоячи у воді по кісточки. Ти маєш бути весь у воді, лише голова – над поверхнею.

Хахуня сердито морщив лоба, блискав оченятами й кричав:

– Мок’є! Хт’яхно! Не будю!

– Мокро, але не страшно, – застерігала його Есмеральда.

Але все, на що пусяченя погоджувалося, це увійти по коліна й присісти.

– От! Хахуня – у воді! Гойова – хвейху! – кричав він Есмеральді.

– Я бачу, що ти у воді, а голова зверху. Прекрасний спосіб намокнути. Але не навчитися плавати. Ти можеш обдурити так лише самого себе, малюку. Це, звісно, теж заняття, але, як на мене, безглузде.

– Ну і хай! – не здавалося пусяченя.

– Нічого не хай! – сердилася пацючка.

– Не хотю п’явати, хотю їхти! – кричав Хахуня.

– О горе! Знову їсти! – здійняла лапи до неба Есмеральда. – А ти чого стоїш? – кричала вона до Сані, яка аж заходилася сміхом. – Ти хіба навчилася плавати?

– Трішки, – відповідала пусяка. – Але ж він геть не вміє!

– Тобі що важливо: навчитися робити самій чи заспокоїти себе тим, що інші теж не вміють? Яка в цьому радість?

– Ніякої, – знизала плечима Саня.

– Тоді перестань дивитися на інших і займися ділом!

Вичерпавши можливості словесного навіювання, Есмеральда знайшла на березі товсту палицю й увійшла з нею у воду. Вона без зайвих слів узяла Хахуню за загривок і понесла на глибину. Пусяченя відчайдушно верещало, але пацючка не звертала на його крики уваги. Увійшовши в річку по пояс, вона поклала на воду палицю й, переконавшись в її плавучості, тицьнула її в лапи Хахуні:

– Передніми лапами тримайся за палицю, задніми бовтай! Пливи до мене!

Від страху Хахуня перестав кричати й щодуху запрацював задніми лапами, намагаючись дістатися до берега. Коли він майже доплив, Есмеральда знову підхопила його і разом із палицею віднесла на глибину. Вона проробляла цей фокус доти, доки не побачила, що Хахуня вже непогано освоївся у водній стихії. Відтак вона віднесла пусяченя на глибину й опустила у воду вже без палиці. Хахуня зойкнув і відчайдушно запрацював лапами.

– Ну ось, зовсім інша річ! – похвалила Есмеральда. – А тепер повторимо.

Пропливши в такий спосіб кілька разів, Хахуня перестав верещати й уже навіть не втікав від Есмеральди, коли вона підходила до нього, щоб знову віднести на глибину.

– Молодець! Ти заслужив ласощі! – вирішила нарешті пацючка й дозволила Хахуні вийти на берег.

Вона зайнялася приготуванням обіду, а навчання Сані доручила Мишелеві:

– Покажи їй усе, що сам умієш, а я потім подивлюся.

Саня вже доволі непогано трималася на воді й біля берега почувалася більш-менш упевнено. Але варто було відплисти далі, як її опановував страх і вона кидалася гребти до берега. Нарешті, Есмеральда і їй дозволила вийти з води і, помішуючи ложкою запашну юшку з коріння, заявила:

– Ти просто боягузка! Я ж бачу: ти прекрасно плаваєш! Чому ти так не впевнена в собі? Чого ти боїшся?

– Відомо чого – Річкового Чудовиська! – встряв у розмову Мишель.

– А хіба тут може бути Річкове Чудовисько? – здивувалася Саня. – Хіба воно не живе нижче за течією – там, де потопило нашу колоду і наше корито?

– Річкове Чудовисько живе в річці, – відповів Мишель. – А річка – скрізь. Отже, й воно живе скрізь. Воно – всюди місцевий мешканець!

Засміявшись, мишеня пірнуло й поплило під водою на глибину. Випірнувши за декілька метрів від берега, почало голосно плюскатися, плаваючи туди-сюди то на животі, то на спині, то боком, усіляко демонструючи свою зневагу до будь-якої небезпеки.

– Задавака цей Мишель! – спересердя сказала Саня.

– А ти самолюбива! – завважила Есмеральда. – Запам’ятай, що сказав великий Дарсифуцій! Велике самолюбство – як занадто довгий хвіст: на нього весь час хтось наступає. І найрозумніше – згорнути його калачиком.

– Але ж він справді задається! – не вгамовувалася Саня.

– Дитинко, – зітхнула Есмеральда, – замість того, щоб витрачати час на викриття чужих недоліків, використовуй його для викорінення власних. Це теж порада мудрого Дарсифуція.

Задоволена проведеною виховною роботою, пацючка повернулася до приготування обіду. Мишель тим часом відплив доволі далеко, де вода була добряче холодна. Він уже замерз, але з пустощів і впертості (а ще, може, хвастаючись) не поспішав повертатися. У результаті – його холодні лапки звела судома, і він почав захлинатися.

Маленький Мух, кружляючи над мишеням під час купання, одразу завважив, що другові загрожує небезпека. Він із жахом закружляв над ним, але відтак переконався, що так допомогти не зможе, й кинувся на берег. Там він із голосним дзижчанням почав літати навколо Есмеральди, а коли вона відмахнулася від нього – з розгону врізався їй у груди.

– Ти Маленький Мух чи Маленький Бух?! – розсердилася пацючка. – Мишелю, вгамуй свого вихованця!

Есмеральда роззирнулася в пошуках Мишеля, але побачила лише бульбашки й кола на воді. Не гаючи ні секунди, пацючка кинулася у воду. За кілька хвилин вона виволокла на берег напівживе мишеня й поклала його біля ніг Сані:

– Я переглянула свої погляди на проблему хвастощів. Мишель навчив тебе плавати, а тепер я доручаю тобі навчити його обережності.

Відтак вона нахилилася до Мишеля:

– Запам’ятай: усе, що вона тобі скаже, – це конструктивна критика. Сприймай її як керівництво до дії.

Після обіду заняття плаванням поновилися і тривали аж до вечері. Есмеральда постійно тримала в полі зору всіх плавців, а Маленький Мух контролював ситуацію з повітря. Нарешті пацючка скомандувала виходити на берег і сохнути, поки не сіло сонце.

– На сьогодні досить, – підсумувала вона. – Дякую всім, включаючи авіацію!

Усі посміхнулися, а Маленький Мух гордо сів на плече Мишеля й узявся чистити крильця.

Підготовка до переправи

Уранці Саню розбудили захоплені крики Хахуні. Пусяченя копалося в піску, виколупуючи раковини річкових молюсків, і радісно горлало:

– Мухельки, мухельки! Ви мої подлухеньки!

– О, та ти складаєш вірші! – здивувалася Есмеральда.

– А що він сказав? – запитала Саня.

Іноді вона легко здогадувалася, що означають звуки, які видає малюк, але іноді геть нічого не могла зрозуміти.

– Він кричить: «Мушельки, мушельки, ви мої подруженьки»! – пояснив Мишель.

Пусяченя тим часом вирішило не зупинятися на досягнутому й слідом за поезією почало освоювати дизайн. Воно нанизало тонкі мушельки на прутик і гордо повісило прикрасу собі на шию. Хахуня торжествував! Він кумедно вистрибував по берегу, тішачись брязкотінням мушель, і зображував хитромудрі па лише йому відомого танцю.

Саня не витримала й розреготалася. Пусяченя зупинилося, пильно глянуло на неї й гаркнуло:

– Дулепа Ханя!

– А зараз що він має на увазі? – крізь сміх мовила пусяка.

– По-моєму, він хотів сказати, що в тебе немає почуття прекрасного, – завважила Есмеральда.

– Подумаєш, – ображено знизала плечима Саня й пішла до річки вмиватися.

– Стривай, – гукнула їй пацючка і раптом, ставши в позу вченого мужа, який виголошує доповідь на науковій конференції, прорекла: – Хочу звернути твою увагу на те, що дієслово «образитися» належить до зворотних, тобто таких, дія яких переходить на його носія.

Усі здивовано глянули на Есмеральду, безуспішно намагаючись збагнути сенс сказаного.

– Інакше кажучи, «образитися» – означає «образити себе»! – заявила пацючка.

Після сніданку проводирка маленького загону оголосила загальний збір. Коли всі посідали круж погаслого багаття, на якому варили ранкову кашу, Есмеральда розповіла підопічним план подальших дій. На її думку, їм слід іти вздовж берега Великої Ріки (русло якої тут повертало на захід), а по дорозі – збирати «поплавці» для рятувальних поясів на той випадок, якщо хтось звалиться у воду далеко від берега. А знайшовши мис – відправну точку форсування річки, вони мають збити з підручних матеріалів пліт або інший плавзасіб, на якому й переправляться на правий берег.

Вислухавши цей план, Саня засумувала: знову доведеться віддалятися від дому! А він зовсім близько! І мама з татом зараз, може, думають про неї і не знають, що вона поруч, варто лише перетнути Велику Ріку!

Але робити було нічого. Тут річка, на думку Есмеральди, була занадто широка. До того ж, як пояснювала пацючка, під час переправи їх неминуче буде зносити вниз за течією, тож навіть якби вдалося перепливти річку тут, відтак однаково довелося б підніматися вгору за течією по правому берегу. А переправившись вище Саниного будинку, мандрівники можуть висадитися на сушу майже поруч із ним. Іншої ради, ніж задовольнитися цим, у них не було.

Отже, зібравши пожитки, команда, очолювана досвідченою морячкою, вирушила в дорогу. На ходу Есмеральда пояснювала, як робити рятувальні пояси: легкі, «підвищеної плавучості» шматки деревини й стебла очерету зв’язуються між собою у вигляді пояса, який треба обмотати навколо живота, а тоді закріпити за допомогою двох мотузок, перекинутих через плечі. Це було зрозуміло і не викликало запитань. Приблизно так само, пояснювала пацючка, слід робити пліт: зв’язати кілька складених поруч гілок, щоб вийшло щось на кшталт настилу. Дерево легше від води, тому добре зроблений пліт без проблем доставить їх до протилежного берега. Ще їм, звісно ж, знадобляться весла, щоб гребти. Їх можна зробити з відповідних – широких – палиць. Таке пояснення теж усіх задовольнило. Залишалося знайти місце, де мандрівники розлучаться з лівим берегом, на якому їм довелося пережити стільки дивовижних пригод.

Іти довелося доволі довго, поки, нарешті, гострозора Есмеральда не помітила попереду смугу піску, що врізалася в русло.

– Якщо я не помиляюся, це мис або піщана коса. І те й інше непогано, – бадьоро повідомила пацючка.

Вони прискорили крок. Усім так не терпілося досягти місця переправи, що на обід навіть не варили юшку, а перекусили нашвидку й знову рушили вперед.

До вечора вони досягли піщаного мису, який виступав мало не до середини річки.

– Це, звісно, не кам’яний міст, – завважила Есмеральда, – але кращого місця нам, мабуть, не знайти.

Вона веліла малюкам готувати гарячу вечерю, а сама пішла до заростей очерету в бухті за мисом – перевірити, чи вдосталь там необхідного будівельного матеріалу.

Повернулася вона цілком задоволена результатами своїх досліджень:

– Тут досить і очерету, і сухих палиць. Ну а мотузка в мене завжди з собою. Гадаю, завтра не буде проблем із будівництвом плоту.

Після вечері всі довго не могли заснути, хоча Есмеральда й веліла лягти раніше і гарненько виспатися перед важким днем. Усі переверталися, намагаючись уявити події завтрашнього дня, й пацючці доводилося раз у раз гримати на особливо буйних членів команди.

Схопилися всі разом із сонцем. Щойно його перші промені зазолотили верхівки дерев, мандрівники були на ногах. Вони відразу ж розвели багаття, щоб зігрітися після нічної прохолоди, зварили кашу й заходилися швидко набивати животи.

– Та не давіться, їжте спокійно, – застерігала їх Есмеральда. – І наїдайтеся як слід. Нас чекає серйозна робота.

У тому, що вона має рацію, «підлеглі» сповна переконалися вже незабаром. Гризти очерет на шматки потрібної довжини, а тоді стягувати їх на мис виявилося доволі непростим заняттям.

А товсті палиці Саня й Мишель мусили носити удвох, та й то не завжди успішно. Іноді, кинувши чергову палицю на землю, вони намагалися котити її, відчуваючи, що нести такий тягар більше не можуть. Найлегшу роботу – збір дрібних паличок для рятувальних поясів – виконував Хахуня. Але малюк постійно відволікався, й Есмеральда, яка в’язала очерет, мусила його підганяти.

Коли пліт був готовий, вона прив’язала до крайніх очеретин петлі з линви.

– Запам’ятайте: будете сидіти на плоту й триматися за ці петлі. Якщо когось змиє – кличте на допомогу, але петлю з лап у жодному разі не випускайте! Саня й Хахуня сідають попереду і тримаються за петлі обома лапами. Маленькому Муху досить просто сидіти в когось на плечі (але не в Мишеля) або летіти над плотом (якщо йому взагалі треба перебиратися на той берег, у чому я, правду кажучи, не впевнена). Ми з Мишелем сидимо ззаду, просунувши в петлі задні лапи, а передніми гребемо. А тепер – усі за моїм прикладом надягаємо рятувальні пояси!

Поправивши й закріпивши на кожному пояси, Есмеральда поклала на середину плота казанки, мішок, торбинку й кілька палиць, які мали слугувати веслами.

– А навіщо так багато? – запитала Саня. – Нам же потрібно лише два весла. Чи ми з Хахунею теж будемо гребти?

– Ви будете триматися за пліт обома лапами й не розтискати їх ні на секунду, чи ти погано мене слухала? – сердито гримнула на неї Есмеральда. – А запасні весла потрібні на випадок, якщо хтось, – вона зиркнула на Мишеля, – упустить у воду основні.

Поки вона говорила, Хахуня заліз на середину плота, обережно потупав по ньому лапками й скорчив незадоволену міну:

– Хтлахно!

– Страшно – не страшно, а треба робити, малюку! – відповіла Есмеральда.

Вона на мить замислилася і продовжила:

– Одного разу великий Дарсифуцій зі своїм учнем пробиралися крізь густі колючі зарості. З одного боку чагарнику на них чатував голодний тигр, а з іншого була глибока прірва. Тоді мудрець сказав: «Хоч як, а ми маємо подолати цей шлях. У нас є вибір: або ми робимо це мовчки і з гідністю, або ми пхикаємо, втрачаємо гідність, та однак робимо це».

– До чого це ви? – запитала Саня.

– А до того, що ми мусимо переплисти цю річку, іншого виходу немає, тож краще зробити це з посмішкою, ніж із гримасою невдоволення.

Вона ласкаво подивилася на свою команду і раптом рішуче змінила тон:

– Отже, приготувалися! Беру на себе командування екіпажем плавального засобу! Саню й Хахуню, займайте свої місця. Мишелю, берися за пліт праворуч і за моєю командою починай зіштовхувати його на воду. Коли вода дійде тобі до коліна, стрибай на пліт і починай гребти. Ну, з Богом! Якщо пощастить, обідати будемо на правому березі, а вечеряти – в гостях у Сані! Віддати швартові!

Переправа

Мандрівники узялися за пліт з двох боків і почали повільно виштовхувати його на воду. Спершу це було непросто, але в міру того, як усе більше зв’язаних очеретин опинялося у водній стихії, пліт рухався швидше, поки нарешті весь не опинився на воді. Мишель і Есмеральда спритно застрибнули на нього й заходилися енергійно гребти, виводячи свій кустарний плавзасіб на середину річки.

Течія спершу була повільна, та коли пліт вийшов на глибоку воду, вона неухильно посилювалася. В якийсь момент вони відчули, що вода рухається занадто швидко, а пліт зносить усе нижче й нижче за течією.

– Ура! – закричала Саня. – Нас несе просто додому!

– Рано радієш, – охолодила її запал Есмеральда. – Дивись, як би нас не знесло значно нижче, ніж потрібно! І взагалі, припиніть розмови! Дивіться пильно і тримайтеся міцно. Ми виходимо на фарватер – найглибшу частину русла!

Річка швидко зносила легку в’язанку очерету на стромовину, і Мишель та Есмеральда вибивалися з сил, намагаючись вигребти на той берег. Мишелеві до того ж заважав Маленький Мух, який уперто ігнорував Саню й Хахуню і міцно чіплявся шістьма маленькими лапками за плече мишеняти.

– Ти вгамуєшся чи ні? – розсердилася Есмеральда. – Так ти всіх нас потопиш! Не заважай йому гребти!

Маленький Мух покружляв над плотом, але, лише на мить зависнувши над малюками, повернувся й сів Мишелеві на голову.

– Ет, якби не притаманний мені гуманізм, я б тебе прибила! – крикнула Есмеральда.

Однак незабаром у неї з’явилися серйозніші проблеми. Мишель довго вдивлявся у воду вище за течією, а тоді стурбовано глянув на пацючку й сказав:

– Ви нічого там не помічаєте?

Есмеральда простежила за його поглядом і закричала:

– Греби з усіх сил! Скоро течія ослабне. До берега залишиться зовсім небагато. Ми маємо встигнути дістатися туди раніше, ніж воно дістанеться до нас!

– Хто – воно? – з жахом закричала Саня.

– Гадаю, що Річкове Чудовисько, – похмуро мовила Есмеральда і ще енергійніше запрацювала веслом.

Вони рухалися швидше, ніж на середині річки, але їх переслідувач мав набагато більшу швидкість. Відстань між маленьким екіпажем і невідомою істотою невблаганно скорочувалася. Настала мить, коли істота опинилася так близько, що видно було її чималу блискучу спину і величезний гострий плавець. Раптом Саня зрозуміла: ще мить – і маленький пліт буде перекинуто, а його команда опиниться у воді або й гірше – в пащі Річкового Чудовиська. Підкоряючись якомусь пориву, вона звільнила праву лапу, схопила одне із запасних весел і щосили вдарила переслідувача по спині. Пліт хитнуло й закрутило у вирі: величезна туша різко пішла вниз, у глибину.

– Греби, греби! – кричала Есмеральда Мишелеві.

Їм вдалося відвести пліт убік, коли чудовисько, яке пірнуло головою вниз, різко вдарило по воді хвостом. Від цього удару на всі боки пішла висока хвиля, вона підхопила пліт і погнала його до берега. Можливо, хвиля прибила б плавзасіб до землі, але тут на його шляху опинився корч, що визирав із води. Пліт зачепився за нього, хвиля підштовхнула його ззаду й перекинула.

– Полундра! – закричала Есмеральда. – Усі пливемо до берега! Не зупиняймося і не панікуймо! Залишилося зовсім небагато!

Усі посилено працювали лапами, із вдячністю згадуючи уроки плавання. Маленький Мух відчайдушно гудів у повітрі, немов підганяючи друзів до берега. Нарешті Есмеральда торкнулася лапами піску.

– Земля! Усі до мене! – закричала вона й підштовхувала до берега малюків.

Щойно їхні лапки діставали до дна, вони просто ставали рачки й вибиралися на прибережний пісок. Нарешті все було позаду. У воді плавали уламки того, що п’ять хвилин тому було плотом, казанки лежали десь на дні річки, а речовий мішок і торбинка дрейфували вниз за течією. Чотири мокрі фігурки мовчки провели їх поглядом, зітхнули й заходилися вичісувати й сушити шерсть. Маленький Мух неспокійно кружляв над ними.

– Ні, без багаття не обійтися, – втомлено сказала Есмеральда. – Доведеться зробити останній ривок.

Усі мовчки розійшлися хто куди й повернулися з оберемками сухих прутиків. Есмеральда дістала з кишені мокрих штанів загорнуте в целофан кресало й заходилася викрешувати вогонь. Невдовзі маленька компанія грілася біля багаття, а заповзятливий Мишель перевертав у вогні зібрані на березі каштани. Щасливо посміхаючись, компаньйони вигризали з тріснутих шкарлупок солодку м’якоть. Маленький Мух теж устиг помацати хоботком відкладений для нього Мишелем шматочок каштана. Він більше не гудів і здавався цілком задоволеним життям. Перекусивши, він легко злетів на плече Мишелеві й несподівано заспівав.

– Боже мій! – мовила вражена Есмеральда. – Та це ж цикада! Як ти тут опинився, малюку? Далеко ж тебе занесло, мешканцю півдня! Ох, чує моє серце – доведеться і його проводжати додому! – і вона жартома схопилася за серце й зареготала.

І вся компанія зі сміхом покотилася по піску.

Знову вдома

Вечоріло. Голоси птахів у березовому гаю, на узліссі якого грілися біля багаття наші мандрівники, дзвеніли вже не так голосно. У повітрі чулося гудіння джмелів і жуків, що шукають місце для ночівлі.

– А ти молодець! – раптом мовила до Сані Есмеральда. – Як це ти додумалася огріти Річкове Чудовисько запасним веслом! Гадаю, твої батьки пишатимуться тобою, коли дізнаються, як хоробро ти вчинила.

І тут Саня раптом зойкнула, схопилася і почала роззиратися довкола. Батьки! Тато й мама! Адже вони тут, зовсім поруч!

– Так-так, маленька, ти маєш рацію, – кивнула Есмеральда. – Твій дім зовсім близько. І якщо ми зараз же вирушимо в дорогу, то, можливо, ще встигнемо до вечері.

Тепер захвилювалася вся компанія. Вони раптом усвідомили, що всі небезпеки нарешті позаду, а попереду їх чекають лише приємні події. Хахуня, як завжди, коли йому було потрібно висловити сильні емоції, застрибав. Мишель голосно свиснув і, схопившись, узявся зображати танець радості, стрибаючи і плескаючи себе по боках. Маленький Мух із веселим дзижчанням закружляв у повітрі.

– Звісно, мені шкода втрачених речей, – сказала Есмеральда, – і особливо торбинки, яка була дорога мені не лише як корисний в усіх сенсах предмет, а і як пам’ять про добрих друзів. Але в цьому є і позитив: що менше речей, то легший шлях. Уперед, мої любі! Сподіваюся, що вже сьогодні в Саниному домі всі нарешті здобудуть спокій і щастя, обійнявши загублене дитя!

Незважаючи на те, що Есмеральда побажала йти першою, щоб краще орієнтуватися й розвідувати дорогу, Саня весь час забігала вперед, їй не терпілося швидше дійти до рідного дому.

– Не поспішай так, моя люба, – зупиняла її пацючка. – Хахуня ж не спав сьогодні вдень, і боюся, що його сил надовго не вистачить. І, зрештою, від твого будинку до мису вгору за течією ми йшли приблизно півдня. Але під час переправи нас помітно знесло вниз. Тож, гадаю, наша вечірня прогулянка займе не більше двох годин.

Але подорож ускладнювалася тим, що правий берег був крутіший і більш горбистий, ніж лівий, тому рухатися доводилося не по прямій, а вгору і вниз по пагорбах, що значно подовжувало дорогу. За годину почало смеркати, і Есмеральда почала обережно висловлювати припущення, що їм навряд чи вдасться знайти Санин дім у темряві й, можливо, доведеться провести в лісі ще одну ніч.

Але саме в цю мить далеко попереду в усе густіших сутінках з’явилися вогні.

– Поглянь, це не ваша садиба? – запитала пацючка в Сані. – Хоча ні, це щось зовсім інше. Ці вогні – живі, вони рухаються! Хотіла б я знати, кого це несе нам назустріч.

Про всяк випадок вони почали пересуватися перебіжками від куща до куща, щоб устигнути першими розгледіти невідомих істот, які рухалися їм назустріч, і в разі небезпеки вжити заходів до порятунку.

Але коли тремтячі вогні наблизилися й істоти, які їх несли, вийшли на галявину, Саня раптом радісно скрикнула й кинулася вперед.

– Стій! Куди? – закричала Есмеральда і побігла її наздоганяти.

За нею кинулися всі інші. Але на середині галявини пацючка зупинилася й раптом розсміялася – весело і щасливо. Вона загальмувала так різко, що Мишель і Хахуня мало не врізалися в неї з розбігу. Коли вони боязко стали ліворуч і праворуч від Есмеральди, а Маленький Мух за своїм звичаєм сів Мишелеві на плече, перед їхніми очима постала дивовижна картина: оточена багатьма різними тваринками, кружляла з Санею в лапах доросла пусяка й безперестанку цілувала малу.

– Ну, ось і все. Ось і все, – сказала Есмеральда, підняла на лоба чорну пов’язку і змахнула сльозу.

Вона обійняла малюків і полегшено зітхнула. А з іншого краю галявини їм назустріч уже йшла юрба схвильованих звірків. Тут були пусяки, польові та лісові миші, їжаки й кролики. Над ними кружляли горобці й сойки, дятли й синиці. І всі вони поспішали обійняти мандрівників, потиснути їм лапи, сказати добре слово і привітати з благополучним прибуттям у Тиху Долину. Але ось крізь натовп нарешті пробралася Саня. Вона тримала за лапу велику пусяку.

– Ось, – щасливо посміхаючись, сказала вона. – Це моя мама – Сандра. А це – Есмеральда. Якби не вона, я б…

І раптом, не впоравшись із емоціями, Саня голосно розридалася й уткнулася в мамин живіт. Сандра погладила її по голові й притиснула до себе. Потім вона по черзі простягнула лапу Есмеральді, Мишелеві й Хахуні:

– Ласкаво просимо в Тиху Долину, дорогі гості!

Знайомство тривало по дорозі до будинку. Саня плутано розповідала мамі, а заодно і всім, хто вийшов їх зустрічати, які пригоди їм випало пережити. Вона не помічала, що, представляючи кожного зі своїх друзів, намагалася заразом розповісти про них усе, але тільки найкраще. Образи й сварки немов перестали існувати, вони стерлися з Саниної пам’яті, залишивши в ній лише спогади, які викликали любов і вдячність. Вона йшла, обнявшись із Сандрою, і та всю дорогу гладила дочку по голові. Коли Саня починала захлинатися від слів та емоцій, Сандра заспокоювала її:

– Не квапся, дитинко! У нас ще буде вдосталь часу наговоритися. І тобі однаково доведеться повторювати свою розповідь, щоб її почув тато.

– Тато! – вигукнула Саня. – А де ж тато?

– Він залишився на річці. Бачиш, сьогодні після обіду по Долині пройшла чутка, що вниз пропливли уламки плоту. Всі дуже стривожилися, адже ми знали, що вам треба було переправлятися додому з іншого берега. Тому ми з сусідами одразу вирушили на пошуки вгору за течією, а тато пішов обшукувати берег. Йому допомагають видри-водолази. Нам слід якомога швидше повідомити йому, що ви знайшлися і все гаразд.

Кілька птахів одразу злетіли вгору й вирушили доправити ці радісні вісті. А маленький загін ішов далі. Незабаром чагарник порідшав, і перед ними розкинулася широка долина, яку перетинав струмок. У синьому світлі сутінків вони побачили привітні вогні великого будинку. Від річки до нього вже поспішала ціла процесія. Попереду виднілася кремезна постать Саниного тата.

Коли він підійшов ближче, всі побачили, що він тримає в лапах великі сумки, з яких тече вода. Він склав їх на землю і розкрив свої обійми Сані. Маленька пусяка зойкнула й кинулася йому на шию.

Есмеральда знову змахнула сльозу, а практичний Мишель оглянув сумки.

– Так це ж моя торбинка і ваш речовий мішок! – гукнув він Есмеральді.

– Ми виловили їх з Великої Ріки, – сказав тато. – І я радий повернути їх тобі, малюку! І, звісно ж, вам, пані, – тато вклонився Есмеральді. – Дозвольте відрекомендуватися, Саш.

– Великий Саш? – вигукнув Мишель.

Тато посміхнувся:

– Ні, просто Саш, поки що не великий, – і він знову вклонився Есмеральді.

Пацючка подала йому лапу і щиро усміхнулася.

– О, я гадаю, це у вас ще попереду! – загадково сказала вона. Біля будинку численні сусіди ввічливо попрощалися й пішли собі, щоб не заважати возз’єднаній родині насолоджуватися спілкуванням. Щоправда, Саш устиг запросити всіх у найближчу неділю на свято з нагоди повернення своєї дочки.

– Буде обід, музика й танці, – повідомив він, – а також феєрверк і бенгальські вогні!

– А оскільки сьогодні четвер, – додала Сандра, – ми встигнемо приготувати до неділі щонайсмачніше частування!

Усі заплескали в долоні.

Відтак подорожніх запросили до вітальні й розсадили якомога зручніше. Сандра запитала, хто чого потребує і чи є в них якісь особливі побажання щодо вечері й ночівлі.

– О ні, – від імені всієї компанії відповіла їй Есмеральда. – Ми досить невибагливі, і нас влаштує все, що ви запропонуєте. Але є одна справа, яку я мушу завершити.

Пацючка підвелася й урочисто промовила:

– Нашу подорож завершено. Я складаю з себе командування загоном і передаю всі права й повноту влади господарям. Відтепер я – проста гостя у вашому домі.

І вона вклонилася батькам Сані.

– Дозвольте вам заперечити, – відповів Саш. – Ви зовсім не проста, ви – почесна гостя, і ми щасливі будемо бачити вас у себе якомога довше.

Відтак вони сиділи на веранді й пили чай з пирогами. Пироги були з усіма мислимими начинками, і їх було багато. Мишель скуштував усіх і, втамувавши перший голод, долучився до розмови, відповідаючи на запитання і ввічливо киваючи у відповідь на зауваження господарів. Маленький Мух сидів на тарілці мишеняти і обережно злизував начинку з розломлених спеціально для нього пирогів. Хахуня їв багато і все не міг наїстися.

– Він ще росте, – сказала Есмеральда. – А обід у нас сьогодні був дуже убогий.

– Ото й добре, – заявив тато. – Мама щодня пекла багато пирогів у надії на ваше повернення. Має ж їх хтось з’їсти! Я й так уже добряче поправився.

– Ми раді повідомити, – сказала мама, – що нам вдалося розшукати рідню Хахуні. До речі, він зовсім не Хахуня, а Сашуня. Він, як і ми, – нащадок Великого Саша, а отже, наш родич.

– Хахуня! Хахуня! – застрибало на стільці пусяченя.

– Його маму звати Санді, – продовжувала Сандра. – І в нього є брат Сашуник і сестри Сашильда і Сашунка.

– Хахулик! Хахильда! Хахухка! – закричало пусяченя.

Сандра засміялася:

– Скоро ти їх побачиш, малюку! Гадаю, вони вже в дорозі і встигнуть дістатися до неділі, – вона знову звернулася до Есмеральди. – Одразу, як тільки зрозуміли, до якого сімейства він належить, ми повідомили їх через лісову пошту, що їхній син у супроводі досвідчених провідників прямує до нашого дому. До речі, ми отримали відповідь і дізнались, як малюк відбився від сім’ї. Виявляється, вони подорожували на великому поромі, й на одній із зупинок пусяченя непомітно зійшло на лівий берег, там і залишилося. Дякувати Богу, мама, брат і сестри скоро знову зможуть обійняти його!

– Отже, у неділю в нас буде подвійне свято! Ми познайомимося з новими родичами, а Хахуня знову зустрінеться з рідними!

– Він уже зустрівся з частиною рідних, ми ж далекі родичі, ти не забула? І я гадаю, що тепер ти маєш називати його справжнім ім’ям, – завважила Сандра.

– Ой, ні, мамо, – засміялася Саня. – Боюся, що для мене він назавжди залишиться Хахунею, навіть коли сам навчиться вимовляти правильно своє ім’я!

– Боюся, що для мене теж, – усміхнулася Есмеральда.

Їхня розмова тривала ще довго, поки в малюків від утоми не почали злипатися очі. Першим Сандра забрала в спальню Хахуню, який клював носом. Відтак вона постелила Сані й Мишелеві. Маленький Мух умостився спати в куточку на подушці мишеняти.

А дорослі ще довго сиділи за столом і слухали розповіді Есмеральди. Вони переривали гостю лише для того, щоб висловити своє захоплення її мужністю й подякувати за допомогу їхній дочці.

Коли Сандра нарешті повела Есмеральду в її спальню, тато вийшов на ґанок викурити перед сном люльку. Раптом він помітив поряд із собою сіру фігурку.

– А ти чому не спиш? – запитав він Мишеля. – Щось не так?

– Вибачте, але я не можу заснути з цікавості, – зніяковіло сказав Мишель. – Чи не могли б ви пояснити мені, що таке «фінгальські вогні»?

Тато розреготався розкотистим баритоном:

– О ні, це сюрприз!

Він узяв мишеня за лапу й відвів у спальню:

– Лягай спати. Скоро сам усе побачиш.

Відтак посміхнувся й додав:

– Обіцяю, тобі сподобається.

Прощання

Уже кілька днів Есмеральда, Мишель і Маленький Мух гостювали в Пусі-холі. Минула неділя, сповнена чудових подій. Відгриміло на всю Тиху Долину веселе свято з безліччю гостей, танцями, піснями й феєрверком. Відбула додому численна нова рідня й забрала Хахуню.

На прощання малюк довго обіймав усіх і белькотів щось не дуже зрозуміле. Лише біля Есмеральди він зупинився і раптом голосно сказав:

– Хколомовки!

– Ой, як жаль! – сплеснула лапами Есмеральда. – Ми так і не встигли зайнятися скоромовками! Але я сподіваюся, що бачу тебе не востаннє, малюку!

Замість відповіді Хахуня мовчки обняв Есмеральду й зарився мордочкою в її тільник. Пацючка розчулено змахнула сльозу.

– Я вах ухіх люб’ю! – викрикнув Хахуня й кинувся до рідних.

Без пусяченяти в садибі стало набагато тихіше, і його нещодавні компаньйони потай від самих себе засумували. Це була перша втрата. Незабаром мала вирушити в нову подорож Есмеральда. На друзів чекала довга розлука.

Мишель напросився подорожувати з пацючкою і тепер смакував тим, як вони підуть разом по лугах і лісах, як щодня відкриватимуть щось нове, а ночами спостерігатимуть зірки.

Цілими днями Саня розважала своїх гостей і робила все можливе, щоб перебування в її рідному домі було для них цікавим і різноманітним. Вона сподівалася таким чином затримати їх тут якомога довше. Есмеральда розуміла це і вкотре відкладала від’їзд.

Саня показала друзям усе найцікавіше в садибі: мезонін і високу башточку, з вікна якої видно навіть поворот Великої Ріки, сад і квітник, ставок із золотими рибками і свій улюблений курінь. У курені вони з Мишелем і Маленьким Мухом часто затівали якісь ігри, поки дорослі спілкувалися.

Санині тато й мама були в захваті від нових друзів і теж просили пацючку не поспішати залишати Тиху Долину. Саш показав їй чимало гарних місць для рибного лову й сам частенько із задоволенням рибалив на пару з Есмеральдою. Сандра невтомно вигадувала нові рецепти, щоб максимально урізноманітнити домашнє меню. Відтепер почесне місце в ньому займав сир – улюблені ласощі щурів. Сандра навіть пообіцяла Есмеральді, що відтепер гарячий сир стане головною святковою стравою на їхньому столі.

Саня охоче провела для гостей екскурсію по Тихій Долині, і всі сусіди пусяк мали за свій обов’язок бодай ненадовго запросити в дім і чим-небудь почастувати всю компанію.

– Якщо так буде й далі, – одного разу сказала пацючка, – я так розтовстію, що мене не втримає жоден човен. О, час мені збиратися в дорогу!

– Я гадаю, що вам варто ще трохи почекати, пані, – заперечив їй Саш.

– Чому ж? – здивувалася пацючка.

– Ну, – зам’явся Саш, – просто я думаю, так буде краще…

Останнім часом глава сімейства часто кудись відлучався, а коли повертався, то вигляд у нього був украй загадковий. Саня, яка добре знала батька, підозрювала, що він придумав для Есмеральди якийсь сюрприз, і їй не терпілося дізнатись, у чому справа.

Вечорами вони слухали розповіді Есмеральди про її давні пригоди, а Мишель нерідко запитував її про плани на майбутнє: куди вони вирушать, як мандруватимуть, чи допоможуть Маленькому Мухові повернутися на батьківщину.

Маленький Мух при цьому обурено гудів, гасав по кімнаті, а відтак знову сідав Мишелеві на плече з таким виглядом, ніби хотів сказати, що він не має наміру шукати собі іншого пристанища.

Вони іноді бродили удвох уздовж річки, і Мишель мрійливо поглядав на лівий берег і розповідав Маленькому Мухові про ті краї, в які вони скоро знову вирушать разом із Есмеральдою.

Усе було чудово. І хоча Саню засмучувала майбутня розлука, вона була щаслива, тим паче, що пацючка обіцяла в майбутньому в міру можливості відвідувати ці місця.

– Ми дуже розраховуємо на це, люба Есмеральдо, – казала їй Сандра. – Для нас було великою честю познайомитися з такою благородною пацючкою! І ми воліємо бачити вас у нашому домі якомога частіше!

Пацючка обіцяла відвідувати їх за будь-якої можливості.

– Зрозуміло, ми всі будемо щасливі бачити й Мишеля, – Сандра усміхнулася мишеняті.

– А для тебе, друже, – сказала вона Маленькому Мухові, – на моїй кухні завжди знайдеться ложка найсвіжішого варення!

І все ж одна думка не давала Сані спокою. Одного разу, ненадовго залишившись наодинці з Есмеральдою, вона зважилася на розмову, очікування якої викликало в неї таємний трепет. Вони прогулювалися по саду й слухали спів птахів. Несподівано для пацючки Саня взяла її за лапу й заговорила про те, що давно мучило її. Вона ризикнула висловити сумніви в тому, що причиною річкової катастрофи, в якій потонуло судно Есмеральди, було Річкове Чудовисько, й зізналася в тому, що давно підозрює про свою причетність до Есмеральдиних проблем.

Добра пацючка ласкаво засміялася:

– Навіть якщо й так, дитинко, я не шкодуватиму про це. І вже тим паче не сердитимуся. Я так уподобала тебе, що тепер просто вдячна Долі за нашу зустріч. Я не серджуся навіть на Річкове Чудовисько, яке (а я й далі впевнена, що це було саме воно) перевернуло мого човна. Адже завдяки йому я зустріла так багато нових друзів! Мене вчили, що треба бути вдячною Долі абсолютно за все, а вже за гарне – і поготів.

Відтоді стосунки між пацючкою і маленькою пусякою стали особливо довірливі, й Саня все гостріше відчувала, якою втратою стане для неї від’їзд Есмеральди. Утім, пацючка обіцяла передавати повідомлення через поштових сорок і неодмінно приїхати в гості не пізніше, ніж наступного літа. І хоча це означало майже річну розлуку, Саня вирішила, що вона, за прикладом старшої подруги, теж навчиться бути вдячною Долі абсолютно за все.

Настав день, коли пацючка рішуче заговорила про від’їзд. На її думку, їм слід було поспішати на південь, адже Маленький Мух, як мешканець півдня, може погано перенести осіннє похолодання.

– Зрозуміло, – погодився з нею Санин тато, – причина серйозна. І все ж гадаю, що вам слід затриматися ще днів на два.

Усі з цікавістю глянули на нього й запитали, чому саме на два дні.

– О, нічого особливого! – відповів Саш. – Просто я хотів би належно вас провести, а для цього ще треба залагодити деякі справи.

Есмеральда погодилася, вкотре заявивши, що їй дуже добре в їхньому домі й вона щаслива була познайомитися так близько з усією родиною.

– До речі, – кивнула вона Мишелеві, – сподіваюся, що під час подорожі ми відвідаємо і твоїх батьків. Я просто мрію побачити їх і розповісти про всі твої подвиги. Ми здійснили таку непросту мандрівку, а ти ж весь час був моїм першим помічником. Гадаю, твої батьки мають усі підстави пишатися тобою!

Мишель пробурмотів, що так, звісно ж, і буде, але вигляд у нього був такий збентежений, що всі одразу ж запідозрили щось недобре. Коли мишеня вийшло, Сандра шепнула Есмеральді:

– Чи не гадаєте ви, що перш ніж почати ним пишатися, йому зададуть добрячого прочухана? Я так розумію, що він просто втік із дому в пошуках пригод, і батьки, цілком ймовірно, шукають його.

– У тому й річ! – хитро підморгнула їй Есмеральда. – Але я гадаю, що мені вдасться примирити і знову возз’єднати мишачу родину!

Останні два дні Санин тато майже не з’являвся вдома, а коли ненадовго приходив пообідати, то нічого не розповідав і, здавалося, весь час думав про щось своє. Сані не терпілося дізнатися, що ж він задумав і, судячи з усього, потай здійснює, готуючи дивовижний сюрприз.

Усе відкрилося наступного ранку після того, як Есмеральда рішуче заявила, що завтра вони вирушають у новий похід. Одразу після сніданку гостей почали збирати в дорогу. Сандра заходилася упаковувати численні згортки з пирогами, сушеними грибами та фруктами, різними горіхами й крупами. В окремий мішок вона спакувала каву, цукор і кілька банок варення. Відтак Саш приніс звідкись величезну сирну голову, покриту ґлянцевим воском.

– Ой, ні! – благала Есмеральда. – Ви ж не думаєте, що ми в змозі все це занести?

– Не турбуйтеся, пані, – заспокоїв її голова родини, – гадаю, що з цим проблем не виникне. Будь ласка, ходімо зі мною, – і він показав у бік струмка.

Саня зрозуміла, що зараз усе й відкриється. Тато весь аж випромінював таку таємничість і таке торжество, що маленька пусяка не могла й уявити, який подарунок чекає на гостей.

Усі кинулися слідом за Сашем і Есмеральдою в передчутті чогось украй незвичайного. Але те, що вони побачили, перевершило всі найсміливіші очікування. У гирлі струмка, від берега й до місця, де закінчувалися очерети й починалася велика вода, стояв справжній причал! А до нього був пришвартований чудовий вітрильний човен! На його борту красивими літерами було виведено ім’я – «Есмеральда». Усі ахнули. А морська вовчиця сплеснула лапами й змахнула сльозу.

Вони кинулися оглядати човен, і що більше бачили, то дужче були захоплені. Саш примудрився перетворити роздобуте десь емальоване корито на справжній плавучий дім зі щоглою, вітрилами, штурвалом, каютою і навісом від сонця! На кормі човна був встановлений великий ящик, в якому щаслива Есмеральда виявила казанок, кавоварку, сковорідку й підставку для багаття. Приладнані по боках човна кишені з непромокальної матерії були набиті різними необхідними в дорозі інструментами та господарськими дрібницями. А над щоглою був флюгер у вигляді фігурки чайки, що летить.

– Дозвольте, пані, подарувати вам це від усієї нашої родини! – з поклоном сказав Саш. – Гадаю, вам тепер не варто турбуватися про те, де скласти дорожні припаси.

Есмеральда мовчки дивилася на Саниних батьків, не в змозі вимовити й слова. Відтак вона обняла відразу обох. Сандра щасливо посміхалася, задоволена ефектом, який справила робота її чоловіка. І Саня відчула таку любов і вдячність до батьків за їхній благородний вчинок, що з очей її бризнули сльози.

Проводжати Есмеральду, Мишеля й Маленького Муха вийшли всі мешканці Тихої Долини. Вони принесли з собою стільки різноманітної смакоти для мандрівників, що взяти все це на борт було категорично неможливо. Рішення знайшлося швидко. Просто на березі влаштували прощальний пікнік.

Відтак об борт човна була розбита пляшка лимонаду, Есмеральда взяла на себе командування судном, і його екіпаж під грім оплесків зійшов на борт.

– Віддати швартові, – пролунав наказ капітана, і човен миттю відв’язали від причалу.

Коли на щоглі підняли біле, як гірський сніг, вітрило, всі кинулися на причал із криками тріумфу. Саш навіть побоювався, що поміст, хоч і збитий міцно, на совість, не витримає всіх охочих. Але причал витримав. Вони стояли на ньому доти, доки біле вітрило не щезло за поворотом Великої Ріки, провадячи судно на південь.

Весь день у Тихій Долині тільки й було розмов, що про човен. Збентежений тато приймав вітання із вдалим завершенням роботи. Мама посміхалася й жартувала:

– Може, Есмеральда мала рацію: ти теж колись станеш Великим Сашем!

А Саня тихо сиділа на ґанку і мріяла. В уяві вона бачила мандрівників, що пливуть униз по Великій Ріці в пошуках нових дивовижних пригод…

Увечері, щойно почало сутеніти, вони з татом знову прийшли на причал.

– Дякую, – сказала Саня і поцілувала батька. – Ти такий молодець! Есмеральда була просто щаслива! І в мене теж тепер є такий чудовий причал! Я пускатиму по струмку різнобарвні кораблики, дивитимусь, як вони пливуть на південь, і думатиму, що колись вони наздоженуть Есмеральду. А потім, навесні або влітку, вона припливе до нас у гості, і ми зустрічатимемо її, стоячи на цьому причалі. Спасибі, тату! Ти такий добрий!

Вона міцно пригорнулася до тата. Він посміхнувся, погладив її по голові, і вони, обнявшись, тихо пішли додому, де Сандра вже накривала стіл до вечірнього чаю.